І. В. Діяк Україна Росія

Вид материала

Подобный материал:

1 ... 7 8 9 10 11 12 13 14 ... 24

врагами нашего народного единства, я полагаю, что скупиться не следует … Я думаю, что 2000 гульденов”.^¹

А хто дає гроші – той, як відомо, і музику замовляє. Передавати гроші редактору “Слова” Юзефович пропонував через російське посольство у Відні, котре мало підшукати таємний канал. Шеф жандармів Потапов підтримав пропозиції Юзефовича, й імператор затвердив їх. 24 липня 1876 р. перша субсидія була направлена до віденського посольства.

Росія чекала від мосвофілів не тільки посилення російського впливу в Галичині, але й протидії “врагами народного единства” в самій Україні. Москвофільство мало стати для галичан місцевим варіантом малоросійства. Подібно до того, як Росія після 1654 р. використовувала українські кадри, Галичина також розглядалася Петербургом як джерело талановитих кадрів. Як і малороси, москвофіли десятками їхали до Росії, де в обмін на визнання себе росіянами отримували кар’єрні та інші перспективи. За підрахунками В.Вендланд, лише до Холмської області Росії протягом 1866-1870 рр. переселилися 136 представників духовенства, з яких 42 семінаристи.^¹ За рахунок галичан задовольнялися потреби імперського міністерства освіти у викладачах стародавніх мов. При цьому імперія використовувала українців подалі від самої України. Наприклад, згаданий вже професор Я.Головацький переїхав у 1876 р. до Росії, де дістав посаду голови Археографічної комісії у Вільно.

У 1880-ті рр. військові кола імперії почали надавати москвофілам ще й нового значення, пов’язаного з відношенням до Австро-Угорщини як до потенційного противника. У військових планах етнічний склад прикордонних областей відігравав велику роль. У зв’язку з цим військовий міністр Д.Мілютін домігся у березні 1881 р. втричі збільшеного фінансування газети “Слово”.

* * *

Керована російським урядом діяльність москвофілів завдавала значної шкоди українству. Москвофіли вітали Валуєвський циркуляр 1863 р. щодо цензурного обмеження української мови і навіть нападали на “кулішівку”, заявляючи, що “одвічнії враги Русі стараються нині правопис єго (Куліша – авт.) в найневиннійших цілях для русской словесності на Україні придуману, ужиту орудієм для проізведенія розділа і роздору так во внутрі Русі Галицкой, яко і межи тою ж Галицкою Русію а прочим великим русскім міром”.^²

Реальний похорон “українського сепаратизму” царська влада почала справляти одразу після захоплення Галичини в 1914 р., коли місцеве українство зазнало цілковитого розгрому. Одразу заборонили друкування книг, газет і журналів українською мовою, погромлене товариство “Просвіта”, розпочалися гоніння на Українську Церкву. Для вчителів організували курси російської мови, оскільки на неї планували перевести всі українські школи. А поки що їх просто закрили. При цьому генерал-губернатор Галичини граф О.Бобринський у своїй боротьбі з “мазепинцями”, як він називав українців, активно спирався на москвофілів, котрі правильно розуміли слов’янську спільність. Ось яким було це правильне розуміння:

“Итак, ядром российского государства является русский народ,—писав В.Копистянський,—который, несмотря на некоторые вполне естественные различия, дающие повод к научному подразделению на малорусов, великорусов и белорусов, как в антропологическом, так и в лингвинистическом отношении составляют одно целое.

В малорусском населении тот же племенной состав, что и в великорусском, с незначительным только перевесом славянского элемента над финским. Этим антропологически, то есть по своей природе, исчерпывается все русское население европейской России. Украинцев здесь нет. Их нет ни в живых экземплярах, ни в кладбищенском населении, нет ни на земле, ни под землей. Если бы череп украинца, взятый с кладбища в России или на Украине, дали в руки любому антропологу, он бы признал череп просто за русский”.^¹

Науковість тверджень про національні черепи залишимо поза увагою. Цікавим є псевдонауковий радикалізм таких політичних “антропологів”. В.Яворський, до речі син відомого літератора й політичного діяча галицького українства, взагалі писав, що українці прагнуть “обманув и рассорив единый русский народ, отделить от него, если удастся, даже всю Юго-Западную Русь под условным названием “Украина”. И весь этот скверный замысел был выработан только для того, чтобы ослабить русскую государственность. Такова краткая, но вполне достоверная схема зловредного зарождения, развития и назначения украинского сепаратизма”.^²

Тих українців, хто не поділяв таких думок, очікувала сумна доля. З самого початку російської окупації Галичини розпочалися масштабні арешти. Тільки через київські в’язниці було перевезено вглиб Росії понад 12 тис. осіб, серед них багато греко-католицьких священиків. 19 вересня 1914 р. арештовано митрополита А.Шептицького й вивезено до монастирської в’язниці в Суздалі, де він пробув до революції 1917 р. Вивезено ректора Львівської семінарії отця Й.Боцяна та ряд видатних осіб з греко-католицького духовенства. Ставлення росіян до галицьких українців відомий тодішній російський політик Павло Мілюков розцінив у своєму виступі в Думі як “європейський скандал”. У 1915 р. під час відступу російської армії з Галичини почалося масове виселення українців та євреїв, яких уряд вважав за шпигунів і просто “неблагонадійних осіб”, до Сибіру. На Холмщині, Волині, Поділлі війська палили виселені села.

Складається враження, що під час І-ї світової війни український рух залишалося для Росії небезпечнішим рухом, ніж німецький! На відміну від репресій щодо українства російська адміністрація на Галичині не зачіпала німецьких шкіл, установ і закладів. Ось як імперія розуміла слов’янську солідарність.

Аналогічним чином і в Наддніпрянській Україні російська влада намагалася використати початок І-ї світової війни для придушення українства, котре не бажало перетворюватися на малоросів. Царський міністр закордонних справ С.Сазонов з неприхованим задоволенням казав: “Тепер настав слушний момент, щоб раз і назавжди позбутися українського руху”.^¹ Зокрема, варто було Михайлу Грушевському повернутися з Європи до Києва у листопаді 1914 р., як його одразу заарештували й вислали до Симбірську, згодом до Казані, і лише завдяки проханню Російської академії наук йому дозволили переїхати в Москву (не в Україну) та знову зайнятися науковою діяльністю.

* * *

Незважаючи на те, що в 1917 р. не стало Російської імперії, а на теренах Галичини постала Західно-Українська Народна Республіка, згодом об’єднана з рештою України в єдину соборну Українську державу, москвофільство не зникло в історії. Тривалий час москвофіли за старим звичаєм продовжували орієнтуватися на Москву. Як зазначають їхні сучасні послідовники, тоді вони ще покладати надії на те, що “Советы примут во внимание (уважат) историю Галицкой Руси и не будут насильственным образом продолжать подлое дело украинизации”.^²

Зокрема, І.Терех одразу після приєднання Західної України до СРСР у 1939 р. в своїх підрахунках настроїв галичан доводив:

“Остается всего около миллиона “завзятущих” галичан, которые стремятся привить свое украинство (то есть ненависть к России и всему русскому) 35 миллионам русских людей Южной России и с помощью этой ненависти создать новый народ, литературный язык и государство”.^³

А В.Шульгін у своїй брошурі, виданій в Югославії напередодні ІІ-ї світової війни, так підкреслював значення москвофілів в історії імперської Росії:

“…Мы те южане, которые не желали и не желают менять своего тысячелетнего русского имени. Мы москалям разъяснили и разъясняем, что людям, называющим себя украинцами, нельзя верить, когда они говорят, будто они добиваются только свободы для своей печати, театра и прочее. Мы москалям говорили: нет, они добиваются раскола; они хотят отделения от остального русского народа и от русской державы”.^¹

Після війни москвофільське духовенство Закарпаття ще зверталося до Сталіна з проханням приєднати Закарпатську Україну до складу СРСР у формі окремої Карпаторуської радянської республіки:

“У нас все знают, что “от Карпат до Владивостока и Кремля все русская земля”… Почему наш народ не бежал раньше за Карпаты к галичанам в Польще? А потому, что наш народ никогда не разделял и не соглашался с идеологией галицких, украинствующих…”^²

Щоправда, тоді вони не розуміли, що колишньої імперії – автора і замовника москвофільства – немає, а СРСР перейшов до більш вишуканих форм асиміляції українства. Проте сьогодні в Росії знову знайшлися замовники цієї справи. Тому видаються творіння старих москвофілів, як, наприклад, “почесного академіка Міжнародної Слов’янської Академії” М.Туряниці:

“Миллионы украинцев, галичан, буковинцев, волынян и закарпатцев ждут момента, чтобы открыто выступить против украинской самостийности, величайшего обмана двадцатого века”.^³

Знову йдеться про панславістську єдність перед загрозою з боку НАТО, католицького Ватикану й світового сіонізму. Знову шукаються зовнішні вороги, аби було ким залякувати українців, переконуючи їх відмовитися від українства на користь російського панславізму. Замовлення є, якою буде відповідь?

4. Проект “советского народа”.

Будівельники більшовицької імперії також не могли обминути проблему створення типу лояльних українців, на яких могла б спиратися їх влада. Адже з самого початку більшовики були змушені вести звичайне завоювання України, оскільки не мали в українському середовищі ніякого впливу. “Поки що серед українців розколу немає і не передбачається, а тому доводиться вести війну з українським народом, а більшовиків лише невелика купка”,—констатував реальність більшовик Затонський на Обласному (Крайовому) з’їзді РСДРП(б) у Києві на початку грудня 1917 р.^⁴ Становище не зазнало змін і через кілька років безперервної війни. Принаймні, більшовики знову і знову переконувалися у неможливості побудови “нового життя” без силового придушення українців. “Просування на південь і встановлення радянської влади на Україні,—визнавалося на жовтневій 1919 р. конференції ЦК КП(б)У,—стануть можливими тільки за сприяння регулярних, вишколених загонів військ, які ні в якому разі не повинні бути місцевого походження”.^¹

Зрештою, коли на початку 20-х рр. більшовики закріпилися в Україні, їх влада спиралася на масивний репресивний та партійний апарат, де українців майже не було. Зокрема, в 1921 р. серед мільйонної Червоної Армії в Україні за радянськими статистичними даними було тільки 8% українців.^² Не існувало жодного партійного осередку, українського за своїм національним складом. На 1 квітня 1922 р. серед членів КП(б)У українців було 11 920 (23,3%), зате росіян—27 490 (53,6%), євреїв—6 981 (13,6%), поляків—1 241 (2,4%). На одного члена компартії України, котрий постійно користувався українською мовою, припадало семеро тих, хто розмовляв лише російською.^³ М.Бухарін і Г.Зінов’єв взагалі називали КП(б)У “російсько-єврейською партією”. До 1953 р., коли на посаду першого секретаря ЦК Компартії України допустили О.Кириченка, серед десятка керівників КПУ не було жодного етнічного українця.

Аналогічне становище склалося в державних органах. Наприклад, у 1923 р. із 3 702 відповідальних працівників губернського, окружного і районного масштабів українською мовою володіли лише 797.^⁴ У колегіях наркоматів республіки налічувалося 47% росіян, 26% євреїв і лише 12% українців. Основна частина службовців у наркоматах складалася на 40% з євреїв, 37%—з росіян і тільки 14% з українців.^⁵

Без широкої опори на місцеві національні кадри Радянська влада в Україні була приреченою. Тому, як і за часів Речі Посполитої та Російської імперії, знову робилася ставка на залучення на свій бік української еліти. Цього разу серед них опинилися навіть лідер соціалістів, один з керівників Української держави В.Винниченко та перший президент України, видатний науковець М.Грушевський. Окрім, власне, українських комуністів, в різний час на боці більшовиків опинялися ватажки українського збройного опору, сільські отамани, представники різних політичних партій… Їхнім зусиллям ми зобов’язані “українізацією” 1920-х рр. Однак, з іншого боку, саме цими кроками більшовикам вдалося розколоти українство та знищити Українську державу.

Зрештою, влада знищила і “українізаторів”, і українських комуністів, і навіть їхніх катів. Адже для будівництва чогось нового соціалістичного проголошувалася необхідність руйнування всього старого, аби потім будувати з “чистого аркушу”. Ніхто не мав пам’ятати незручне для Москви минуле України, тому влада фізично винищила українську інтелігенцію, виморила голодом селян.

У 1930 р. по справі “Спілки визволення України” репресували 474 особи, половина з яких працювали в системі Академії наук УРСР. Через рік по справі “Українського національного центру” розгромили українських освітян, а також історичні школи академіків М.Грушевського і М.Яворського. Від звинувачень у диверсіях “на культурному фронті” не рятувало навіть світове наукове визнання.

Московський журналіст Є.Белтов, збираючи матеріали про репресованих в СРСР у 1930-50-ті рр., писав:

“Те, що зробили з українською літературою, погано піддається опису… Є дані про те, що всього репресовано майже 500 українських літераторів, які активно працювали у 20-30-х рр”.^¹

Ціле покоління митців українського слова увійшло до історії свого народу як “Розстріляне відродження”. А точну кількість жертв штучного голоду взагалі неможливо підрахувати: 1,3 мільйона померлих на початку 1920-х рр., до 7 мільйонів на початку 1930-х, ще близько мільйона у 1946-1947 рр.

Терором, депортаціями і моральним цькуванням влада в черговий раз культивувала малоросійство, намагаючись створити зручний та безпечний для себе тип українця. Його влучну характеристику дав нарком освіти О.Шумський, коли говорив про цих перевертнів у лавах компартії:

“У партії панує російський комуніст, що з підозрою та недружелюбством, щоб не сказати сильніше, ставиться до комуніста-українця. Панує він, спираючись на шкурницький тип малороса, котрий за всіх історичних епох був однаково безпринципно лицемірний, по-рабськи двоєдушний і зрадливо ниций. Зараз він блискотить своїм псевдо-інтернаціоналізмом, жонглює своїм безніяковим ставленням до всього українського і ладен завжди обплювати його (може, іноді по-українському), якщо це дасть йому можливість здобути посаду”.^¹

Яскравим прикладом такого малороса може бути “генерал” української радянської літератури О.Корнійчук, якому належить наступний вислів:

“Украинский народ знает так называемую “культуру” зоологических националистов—грушевских, петлюр, ефремовых, винниченок, шаповалов,—наймитов иноземных”.^²

Це говорить малорос про тих, хто і перед смертю не відмовився від українства. Або ж виходець з Житомирщини генерал КДБ В.Федорчук, з приходом котрого на керівництво КДБ УРСР в 1970 р. по всій Україні покотилася хвиля репресій і арештів української інтелігенції, котра не припинялася до середини 1980-х рр. Ще яскравішим типом сучасного “малороса” увійшов до історії голова КПУ В.Щербицький. Призначений “виправляти” “націонал-ухильництво” свого попередника П.Шелеста, Щербицький своїм безмежно слухняним виконанням вказівок Москви, готовністю жертвувати інтересами України, потуранням русифікації намагався дістати підвищення на партійний олімп, але свого не досяг. Також його “соратник” В.Маланчук—“очі й вуха” головного партійного ідеолога М.Суслова в Україні. У своїй боротьбі з “українським буржуазним націоналізмом” він добрався навіть до творів Шевченка, котрі нещадно “коригувала” цензура.

Аби не діяльність малоросів, для України могли б бути значно меншими наслідки Чорнобильської трагедії. Голова Ради Міністрів УРСР О.Ляшко пояснював, що питання роботи ЧАЕС знаходилися в підпорядкуванні Москви, а український уряд нічого не контролював.

Будь-які спроби якось змінити це становище спричиняли до небезпеки репресій з Москви. Відомий український поет Дмитро Павличко згадує:

“Я сам когда-то встречался с Петром Шелестом (першим секретарем ЦК КПУ в 1960-ті рр.—авт.), который едва-едва умел говорить по-украински. Но мы с ним вели речь о том, что пора производить машинки для украинских писателей с буквой “ї”. И он удивлялся, что их до этого времени не было. Шелест мне еще тогда признался, что в Украине все контролирует Москва!”^³

Цього виявилося достатнім, аби Шелеста звинуватили в українському націоналізмі й звільнили з роботи. Тому надалі партійні та радянські бонзи УРСР намагалися догодити Москві, щоб при нагоді перебратися вище на партійний олімп. Про це переконливо свідчать матеріали кримінальної справи 1992 року по розслідуванню причин катастрофи на ЧАЕС проти О.Ляшка, а також колишніх першого секретаря ЦК КПУ В.Щербицького, голови Президії Верховної Ради УРСР В.Шевченко, міністра охорони здоров’я А.Романека:

“Щербицкий В.В., Ляшко А.П. и Шевченко В.С. ночью и утром 26 апреля (1986 р.—авт.) получили достоверную информацию из различных источников… Однако… не приняли срочных мер по защите населения, а Ляшко А.П. в этот же день информировал Совет Министров СССР, что якобы уровень радиации снижается, обстановка на атомной станции и в городе Припять спокойная ”.^¹

Як завжди, малороси діяли в інтересах імперії, а не свого народу, пильно слідкуючи за “сохранением стереотипа видимого благополучия, подчиняясь системе государственного замалчивания, секретности, дезинформации, келейности принятых решений верхушкой тогдашнего СССР”.^² Міністерство охорони здоров’я взагалі наказувало лікарям не визнавати діагнозів про радіаційні захворювання.

Ніхто не знає, скільки життів коштувала Україні ця слухняність малоросів. Але для Москви саме такі малороси були й залишаються еталоном “братнього” українця. Таким Москва бажала бачити весь наш народ. Щоправда, українство словами Великого Кобзаря виніс зовсім іншу оцінку малоросійству:

А тим часом перевертні

Нехай підростають,

Та поможуть москалеві

Господарювати,

Та з матері полатану

Сорочку знімати.

Помогайте, недолюдки,

Матір катувати.

* * *

Слід зазначити, що на відміну від царської Росії культивування малоросійства в СРСР було тільки перехідним етапом. Комуністична влада вирішила піти значно далі царату, розробивши проект “радянського народу”. В його казані мали денаціоналізуватися всі народи, перетворившись на зручний “людський матеріал” для великих справ імперії.

“Улюбленець партії” М.Бухарін запевняв, що “та частина населення, яка вціліє й виживе після “соціалістичного перевиховання”—це вже будуть зовсім інші люди”. Це мали бути люди нового типу, “будівники комунізму”, котрим “кодекс моралі будівника комунізму” заміняє совість, вождь—батька, партійні настанови—власний розум, а партійні ідоли на кшталт Леніна—самого Бога.

Окрім комуністів у світовій історії тільки одна партія взялася за подібну справу, підміняючи собою природу. І це була НСДАП—Націонал-соціалістська робітнича партія Німеччини. “Хто вбачає в націонал-соціалізмі лише політичний рух,—твердив Гітлер,—той нічого в ньому не розуміє. Це навіть більше, ніж релігія, це воля до нової творчості людини. Без біологічної основи і без біологічної цілі політика зовсім сліпа”.^¹ Комунізм в розумінні РКП(б)-ВКП(б)-КПРС теж був “більше, ніж релігія” і “воля до нової творчості людини”. З приводу схожості нацизму й комунізму сам Гітлер висловлювався вельми недвозначно:

“Взагалі-то між нами і більшовиками більше об’єднуючого, ніж роз’єднуючого. З дрібнобуржуазного соціал-демократа чи профспілкового бонзи ніколи не вийде націонал-соціаліста, а з комуніста—завжди”.^²

Наче на підтвердження цього, наприкінці 1933 р. у Берліні цілі бойові загони комуністичного Ротфронту в повному складі перейшли до нацистських штурмовиків СА. Берлінці називали таких перевертнів “біфштексами”—червоними з середини й коричневими ззовні.^³

Дуже схожими були і методи “творчості” німецької “надлюдини” та “радянської людини”. Генерал НКВС П.Судоплатов згадував, що, перебуваючи в колі гостей секретаря ЦК КП(б)У С.Косіора і високопоставленого партійного функціонера Хатаєвича, він чув їхні думки про необхідність виховання нового покоління, абсолютно відданого справі комунізму і вільного від будь-яких обов’язків перед старою мораллю.^⁴ Саме тим займався і Гітлер, коли, виховуючи майбутню “расу панів”, говорив:

“Я звільняю людей від обтяжуючих обмежень розуму, від брудних та принижуючих самоотруєнь химерами, котрим найменування совість і моральність, та від вимог свободи й особистої незалежності, що доступні небагатьом”.^¹

Першим наслідком такої “творчості” стало створення суспільства, котре саме себе контролює. На ХХ з’їзді КПРС (1956 р.) М.Хрущов констатував, що в СРСР кожен п’ятий громадянин співпрацював з НКВС-МДБ. А спеціаліст у цьому питанні Л.Берія ще раніше стверджував, що донощиками були кожен третій. Аналогічне становище склалося і в Німеччині. Весь центральний апарат гестапо нараховував лише 1 500 співробітників, але тримав під контролем думки цілої окупованої Європи. Наприклад, на мільйонний Гамбург приходилося кілька десятків гестапівців. Всю роботу за них виконували пильні німецькі бюргери.

Однак найбільш повне своє втілення партійна “творчість людини” знайшла у системі виховання громадян. У Третьому Рейху цим займалося відомство Г.Гімлера. Діти спеціально відібраних за всіма арійськими ознаками есесівців потрапляли до рук нацистської держави й виховувалися у закритих школах. Теоретично вони мали скласти перше покоління “чистих” арійців. На 1945 р. в таких “джерелах життя” (“лебенсборн”) вже було 50 тис. дітей.

У СРСР подібними речами завідував “колега” Гімлера—Л.Берія. В таборах ГУЛАГу відбирали у “зеків” новонароджених дітей, направляючи їх до спецінтернатів НКВС. Туди ж віддавали дітей “ворогів народу”, котрих через малий вік не могли засудити як “членів сім’ї”.

Нелюдськість двох споріднених режимів проявилася і у ставленні до калік, що залишилися від розв’язаних ними же війн. Гітлерівські концепції нової людини передбачали знищення інвалідів та людей із спадковими хворобами. Так само й комуністична влада вилучила із суспільства всіх військових інвалідів. У 1948 р. напередодні 30-річчя Радянської армії згідно постанови Президії Верховної Ради СРСР їх виселили із міст до концтаборів ГУЛАГ, перетворених на своєрідні резервації. За одну ніч 21 лютого 1948 р. лише із Києва до них відправили 5-6 ешелонів—не менше трьох тисяч чоловік.

Blog

І. В. Діяк Україна Росія