Geum.ru

Редакційна колегія

Вид материалаДокументы

Содержание


Семененко Дм.
Подобный материал:
1   ...   4   5   6   7   8   9   10   11   ...   14

Семененко Дм.


(м. Дніпропетровськ)


Дослідження розвитку національної свідомості українців на протязі історії


Українська нація відзначається особливими рисами характерології, менталітету, народної вдачі, котрі у своїй специфічній сукупності, проявах і сутності не мають аналогів у світі. Серед визначальних чинників, що сприяли формуванню такого унікального феномену, насамперед слід відзначити геополітичну “межовість”, котра тісно пов’язана з соціопсихічною та культурною “межовістю” – існуванням людини на межі боротьби, випадковості, провини, страждання, загрози смерті. Звідси – поява вищих ідеалів порятунку Батьківщини, турбота про збереження лицарської честі, вільності, незалежності. Одним із наслідків цього була поява своєрідного лицарсько-козацького типу, орієнтованого на “vita heroika”. Актуальність даної проблеми є особливо значимою в наш час активного державного будівництва та національного державотворення.

Незважаючи на значний ступінь розробки проблем українського державотворення, зазначена тема залишається малодослідженою. Серед небагатьох робіт і розвідок, що стосуються теми дослідження, особливо необхідно виділити книги Є.Маланюка, Ю.Фігурного, Г.Касьянова, а також колективні праці, присвячені національному державотворенню в Україні. Важливою джерельною базою даної роботи є твори Г.де Боплана, Ж.Шерера, В.Січинського, а також “Літопис Самовидця”. Використовуючи означену літературу, не можна не зауважити, що нагальним залишається завдання ґрунтовного вивчення причин і закономірностей процесу розвитку національного самоусвідомлення українців, виходячи з особливостей їх менталітету, характерології та національної вдачі.

Цілком очевидним є те, що витоки української національної вдачі сягають давніх часів, однак чи не вперше вони яскраво окреслилися в середовищі українського козацтва. Це є цілком закономірним з огляду на твердження сучасних дослідників українського етнодержавотворення про те, що процес формування української нації завершився в цілому саме в XIV–XVI ст.. Козацтво як хребет української нації найвиразніше представляло провідні її ознаки: територію, мову, культуру, господарську діяльність, побут та звичаї. Француз Ф.Масон, який служив у російському війську в кінці XVIII–XIX ст., писав про козаків як про націю, що не має нічого спільного з росіянами. На його думку, якщо не брати до уваги загальних подібних релігійних, мовних рис, котрі завжди існують у сусідніх народів, звичаї, спосіб життя, їжа, війни є цілком відмінними від російських. Автор “Літопису Малоросії або історії козаків-запорожців та козаків України” Жан Бенуа Шерер особливо підкреслював прагнення українського народу до збереження своїх вольностей, віри, устрою та звичаїв. Гійом Левассер де Боплан у своєму “Описі України” відзначив у козаків поєднання хитрого, гострого розуму, щедрості, безкорисності з великою любов’ю до свободи.

Цікаво, що, відмічаючи хоробрість і підприємливість козаків, посол німецького короля Рудольфа ІІ Еріх Лясота називав Січ Запорізьким лицарством.

Відомо, що у XVI–XVII cт. чужоземці та сусіди українців називали черкасами, а також нацією козаків. Поняття “козак” і “українець” часто ототожнювалися. Це було пов’язане з тим, що саме козацтво упродовж цього трагічно загостреного часу зуміло в умовах цілковитої бездержавності України сформувати військовий осередок, витворити соціальну верству воїнів-професіоналів, котра взяла на свої плечі обов’язки керуючої і провідної сили української нації. Козацтво було органічно зв’язане з тілом нації, ставши максимальним націєтворчим напруженням цілого народу, цілої Батьківщини.

Період бездержавності в Україні, тривале придушення “vita heroika”, активне “висмоктування” національного інтелекту державами-пригноблювачами століттями виробляли в українців такі норми психічного життя, котрі можна ідентифікувати з “захованим” життям, мета якого – перечекати, і котре можна назвати “vita minima”. Таке “інтровертне” існування сконцентроване на розбудові внутрішніх переживань, супроводжуваних недовірою та замкненістю вдачі, настороженим ставленням до оточення (“моя хата з краю, нічого не знаю”, “тихше води, нижче трави” та ін.). Звідси споглядальна, а не активно діяльна позиція‚ і звідси ж, у зв’язку з переважанням селянської психологічної настанови, спрямування на творення суспільної взаємодії на рівні сімейних, сусідських взаємин (“толока”). Це розвивало психічну здатність до “компліментарності” – співпереживання, приязні, симпатії. Комплекс “меншовартості” породжує також і комплекс “кривди”, образи, який може проявитися в орієнтації на реактивну агресію щодо дійсних чи уявних причин меншовартості. Звідси й потяг до релігійності як віри у вищу “трансценденцію” поза церковною організацією, що пов’язано з потягом до ліричності, сублімації в стражданнях або в соціально-утопічному мрійництві загальнолюдського царства. Ці та інші особливості українського народу, розвиваючись, набували різноманітного змісту та відігравали різну функцію в соціальному житті народу. Проте‚ м’якість, делікатність натури українця не сприяли формуванню цілеспрямованого та стійкого національного почуття з усіма випливаючими соціальними та політико-правовими наслідками.

Як для людської психіки, так і для ментальної структури нації є притаманними три визначальні функції: вольова, розумова і чуттєво-емоційна. Без належного їх розвитку ні людина, ні нація не можуть бути повноцінними. Яка ж їхня сутність? Вольова функція – це функція самоорганізації, активної та рішучої експансії у світі з метою реалізації власних інтересів. Кожна нація має свою аристократію – людей, які невід’ємні від життєвих інтересів нації, власним життям і діями зберігають її цілісність і недоторканість. Але не завжди національна аристократія співпадає з правлячими колами суспільства, особливо в умовах, коли один народ підпорядкований іншому, як це бувало не раз в Україні: нація ставала безсилою саме тоді, коли її воля, її аристократія були розпорошені, переходили на бік ворогів і власне переставали виконувати свої безпосередні функції збереження нації та державності. Опорою ж нації може бути власна, вихована в дусі відданості її інтересам, аристократія.

Розумова функція – функція інтелектуально-духовного життя, забезпечує ментальну єдність нації. Її носіями спочатку виступали жерці, потім ідеологи та інтелігенція. Вона орієнтована не утилітарно, а на вічні цінності. Коли зникає національна аристократія, саме на носіїв національного розуму перекладається тягар самозбереження нації. Якщо націю не визнають інші народи чи держави – це ще півбіди, справжня біда, коли вона сама себе не визнає самостійною. Таке становище виникає у випадку втрати духовної пам’яті нації та її ментальності. У той же час нація має шанси на відродження, коли вона спроможна дати духовних поводирів, своєрідних геніїв духу на рівні Т.Г. Шевченка.

Без аристократії та носіїв духовності нація приречена на деґрадацію та небуття, насамперед саме в духовному плані. Вона перетворюється на звичайне населення певної території, дезорганізоване та дезорієнтоване, нездатне чинити опір зовнішній аґресії. З огляду на це, важливою є справа військового виховання, яка відіграє в суспільстві дві провідні функції, спрямовані на самозбереження нації: протидія зовнішній аґресії та виховання таких членів суспільства, які могли б забезпечити його нормальний розвиток. У кожного народу мілітарна діяльність проявляється в конкретних, притаманних лише йому формах. Як правило, в українській традиції це тип чоловіка-воїна, лицаря, козака. Одна з визначальних особливостей українського козацтва полягала в його глибокій релігійності. Християнська православна віра була для козаків провідною ідеологічною настановою. За свідченням літопису Самовидця, національно-релігійні чинники домінували також серед головних причин національно-визвольної війни проти Польщі.

Під впливом геополітичного розташування України – між Сходом і Заходом – в українців формувалися відповідні соціопсихологічні та ментальні особливості. З одного боку, авантюрно-козацький (лицарський) стиль життя, з іншого – стиль притаєнного існування, спричинений тривалим переховуванням від ворогів. Якщо перший є джерелом активності, то другий спонукає до “відступу в себе” з життєвою філософією “моя хата з краю”. Під загрозою кочовиків та інших недругів нашого народу у XVI–XVII ст. витворився козацький соціотип, тип вояка-хлібороба, причому внаслідок комбінування рис національного характеру, успадкованих від попередніх поколінь за Київської доби. Оскільки військо в усі часи було однією з головних державних інституцій, то під його впливом відповідним чином визрівали й особливості національної ментальності.

Цілком очевидно, що українська ментальність багато в чому формувалася під впливом української родини, яка зберегла чимало рис, успадкованих від матріархату. У зв’язку з цим соціальні та психічні норми, ідеали, установки, ієрархія моральних цінностей українства є типовими для жіночої свідомості. Відповідно – найпоширенішим у суспільній свідомості українців є не енергійний, войовничий та аскетичний політичний лідер, а керівник-колегіал (на відміну від Західної Європи). Він про всіх дбає, вболіває, радиться з товаришами перед прийняттям рішень. Такий собі гетьман з “материнськими рисами”.

Однією з головних рис українського національного характеру є природа ставлення громадянина до влади. Воно будується на несприйманні деспотичного характеру останньої. Українець боїться влади і через те всіляко намагається позбутися неї, прагне власноруч вирішувати свою долю. Влада в його підсвідомості є постійним насильством і наругою. Родинно-побутовий демократизм відбивався на формуванні не тільки буденної, але й суспільної свідомості українців. При цьому домінуючим був селянський компонент у структурі української психіки.

Згідно з твердженням В.Яременка, українці завжди тяжіли до широкого демократизму (аж до анархічного відтінку) на стадії обговорення та прийняття рішень (віче, козацька рада, громада тощо), але добивалися їх результативного виконання лише на шляхах безумовного підпорядкування волі одного керівника або директивному органу (князь, гетьман, кошовий отаман тощо). Така українська політична традиція була своєрідним прототипом принципу “демократичного централізму”. Однак, як правило, в умовах формування свого самостійного шляху розвитку українці не могли вибрати тієї дієвої владної структури, яка б їх об’єднала. Відсутність національної єдності призводила до втрати державності та суверенітету. У цьому полягає одна із суттєвих відмінностей української нації від російської, для якої була і є притаманною традиція деспотичного чи авторитарного правління. Від якої, до речі, постійно йшла тенденція придушення української національної свідомості та культури.

Необхідно відмітити, що національна свідомість і особливі риси характеру нації формуються в результаті взаємодії різноманітних аспектів національно-специфічної культури народу, яка у свою чергу ґрунтується на таких факторах, як мова, територія, господарська і духовна діяльність певної етнічної спільноти. Російська влада починаючи з кінця XVIII ст. прагнула всіляко придушувати українську культуру, висотувати з неї все краще задля посилення власної культури та з метою знищення української національної свідомості.

Варто вказати і на роль “конфліктного фактору” у формуванні національної свідомості українців. Наприклад, політика переслідувань української мови і культури в Російській імперії в XIX ст., яка традиційно розцінюється як така, що ослабила “український рух”, могла сприяти поглибленню та загостренню (політизації) національного сентименту діячів епохи “національного відродження” та еволюції його в національну свідомість і далі – у спроби інституціонального оформлення відповідної протидії.

Типова для українців схильність до індивідуальної свободи поєдналася з традиціями народної самоуправи та демократично-республіканськими принципами суспільно-політичного устрою.

Протягом другої половини XVII–XIX ст. в Україні відбувався процес поетапного знищення української еліти – аристократії в особі української шляхти. Шляхом полонізації, окатоличення, русифікації та й просто фізичної ліквідації винищувались кращі представники нації, її духовні поводирі. А з ними придушувались будь-які спроби розвитку української національної свідомості з метою перетворення українців у маргінальних бездуховних рабів. Однак розвій національного самоусвідомлення продовжувався завдяки старанням національно свідомих представників верств інтелігенції, козаків і селян. Особливо поважною була роль козацтва, котре постало у вигляді найбільш патріотичного лицарського стану.

XX століття принесло ще більш значні й трагічні випробування українській нації. більшовицька влада нелюдськи жорстокими методами переслідувала найменші прояви національного українського духу, самоусвідомлення. Проте ця проблема є темою подальшого дослідження.