Редакційна колегія

Вид материала

Документы

Содержание Добрянський в.в. Сурченко С.В. Хортиця – таємнича країна Геррос? Готський слід на Хортиці.

Подобный материал:

• Пашка Серія «митна справа в україні», 14507.36kb.
• Управління освіти І науки Запорізької облдержадміністрації Комунальний заклад, 2365.04kb.
• Тецтв чернігівська спілка перекладачів філософія етнокультури та наукові стратегії, 2978.21kb.
• Вимоги до оформлення статей у збірнику наукових праць пдату, 24.02kb.
• Міністерство науки І освіти україни львівський національний університет імені івана, 8214.57kb.
• Засновник Академія правових наук України Редакційна колегія, 2132.4kb.
• «Держ б-ка України для юнацтва». – К. [б в.], 2010. – 63 с. Редакційна колегія:, 756.61kb.
• Рішення іменем україни " " квітня 2009 року м. Дніпропетровськ, 117.58kb.
• Головне управління освіти І науки Київської обласної державної адміністрації Рішення, 13.35kb.
• Колегія гагарінської районної державної адміністрації, 22.17kb.

ЛІТЕРАТУРА

1. Маланюк Є. Книга спостережень (фрагменти). – К.: Атіка, 1995.
   
2. Фігурний Ю. Історичні витоки українського лицарства. – К.: Стилос, 2004.
   
3. Касьянов Г.В. Український націоналізм: проблема наукового переосмислення // Укр. іст. журн. – 1998. – № 2. – С. 39–53.
   
4. Мала енциклопедія етнодержавства / За ред. Ю.І. Римаренка. – К.: Довіра: Генеза, 1996.
   
5. Національна держава: національний і наднаціональний виміри / За ред. Ю.І. Римаренка. – Київ; Донецьк: Донеччина, 1998.
   
6. Феномен нації: основи життєдіяльності / За ред. Б.В. Попова. – К.: Товариство «Знання», КОО, 1998.
   
7. Історико-політичні уроки української державності: Енциклопедичний словник / За ред. Ю.І. Римаренка. – Київ; Донецьк: Донеччина, 1998.
   
8. Римаренко Ю.І., Вівчарик М.М., Картунов О.В. та ін. Етнос. Нація. Держава: Україна в контексті світового етнодержавницького досвіду. – К.: Ін-т держави і права НАН України, 2000.
   
9. Боплан Г.Л. де. Опис України, кількох провінцій Королівства Польського, що тягнуться від кордонів Московії до границь Трансільванії, разом з їхніми звичаями, способом життя і ведення воєн: Пер. з фр. – К.: Наук. думка; Кембрідж: Укр. наук. ін-т, 1990.
   

Добрянський в.в.

(м. Запоріжжя)


До проблеми розвитку зброї козацького часу

(за матеріалами фондів Національного заповідника “Хортиця”)


В XIV–XVI ст. у військовому мистецтві європейських країн розпочалася нова епоха – поширився порох і нова стрілецька зброя. Це був переворот, який призвів до вирішальних змін у способах ведення воєнних дій та організації війська в цілому [1, 9]. Не оминув цей процес і українських земель. Тут якраз відбувалося формування запорозького козацтва, що започаткувало собою найяскравішу сторінку в історії України – козацьку добу [2, 10–11].

Запорозьке козацтво стало тією силою, що зуміла надовго призупинити татарсько-турецьку агресію на українські, польські та московські землі [3, 11]. Як відомо запорозькі козаки були вправними майстерними воїнами, про яких знали далеко за межами України. Не останню роль в цьому відігравала і зброя, якою користувалися запорожці.

Ручна вогнепальна зброя була серед запорожців найбільш поширеною і довготривалою. Розвивалася вона в Україні за тією ж схемою, що і в європейських країнах – від примітивної гаківниці до удосконаленого мушкета з кремнево-батарейними замком [4, 7]. Найдавнішим зразком нового виду зброї був “кий залізний”, який виник ще у XIV ст. Він являє собою металеву (мідну чи залізну) трубку, що укріплювалася в ложі. Заряджали її через дуло: насипали туди порох, пижували його, а потім клали заряд – шмат каменю чи заліза. Далі стрілець наводив зброю на ціль, спираючи ложе в сталевий нагрудник, у плече чи у спеціальний упор, який закріплювався на кінському сідлі, потім вже підносив до запального отвору розпечений на жаровні прут. Дещо модернізованим варіантом кия залізного була гаківниця. Для поглинення віддачі на її стволі розташовувався гак, який під час пострілу чіплявся за упор. Крім того, на гаківницях порох запалювали за допомогою тліючого гноту (шматочок мотузки). Його спеціально піддавали обробці селітрою чи винним спиртом або ж виварювали у золі, через що він мав властивість довго тліти. у XV ст. на гаківницях з’являються полки для пороху, а також зручні арбалетні приклади з дерева. А оскільки один з видів арбалетів називався “аркебузою”, то і схожа на нього формою прикладу вогнепальна зброя також отримала цю назву. Є й інші пояснення назви “аркебуза”. Частина дослідників вважає, що “аркебуза” – це перекручений варіант німецького слова “хакенбюхзе”, котре означає “рушниця з гаком”. Стрільба з аркебузи велася спочатку кам’яними, потім свинцевими кулями [5, 383]. Тим часом у Західній Європі було винайдено гнотовий замок. Такі аркебузи на початку XVI ст. дуже швидко поширилися в Польщі і на Запорожжі. Тут вони протрималися до середини XVIІ ст. це пояснюється з одного боку дешевизною аркебуз, а з іншого – зручністю, простотою і надійністю гнотового замка. В цьому замку застосовувався так званий серпентин (в Московії його називали жагрою), у якому кріпився повільно тліючий гніт. Серпентин являв собою ричажок у вигляді латинської літери S і під час натиску на один кінець, інший – із тліючим гнотом торкався затравки і запалював її. Із плином часу цей вид зброї був модернізований.

У Музеї історії запорозького козацтва на о. Хортиці зберігається фрагментована рушниця XVI ст. з гнотовим замком, яку було знайдено у Старому Дніпрі біля о. Байди. Ця рушниця може бути реально пов’язана з козаками черкасько-канівського старости князя Дмитра Вишневецького. На думку деяких дослідників, її гнотовий замок місцевого або ж московського виробництва. І таке припущення можливе. З історичних джерел відомо, що в середині XVI ст. о. хортиця був у сфері інтересів не лише Литви і запорозького козацтва, але й уряду Московії. Так, у районі о. Хортиці (1559 р.) спільно із козаками проти татар діяв 8-ми тисячний загін російського воєводи Данила Адашева [6, 133]. Не виключено, що знайдена у Старому Дніпрі гнотова рушниця XVI ст. має відношення до вказаних подій. Можна припустити, що гнотові замки в кустарних умовах виготовлялися самими ж козаками. Відомо, що у 1552 р. в Черкасах пушкар козацького ватажка князя Дмитра Вишневецького Ворона майстрував рушниці і робив порох [7, 80].

В другій половині XVI ст. аркебузи поступово витісняються новим видом ручної вогнепальної зброї – мушкетами. Мушкет – це важка (до 10 кг) гнотова рушниця калібру 18–23 мм, оснащена форкетою (сошка-підставка), котру під час стріляння упирали у землю. Стріляли мушкети кулями вагою 50–60 грамів на відстань 200–300 м. Одні дослідники вважають, що назва рушниці походить від імені зброяра Москетти, інші – від італійського слова “мошетто” – яструб або від французького слова “емуше” –“малий сокіл”. Такий вид зброї був поширеним серед козаків. Так, козак з мушкетом часто зображувався на полкових і сотенних корогвах Гетьманщини, гетьманських печатках Богдана Хмельницького, Івана Мазепи та інш.

у XVI ст. в західній Європі завдяки удосконаленням з’явилися мушкети з колісцевими замками. Сам колісцевий замок вперше виготовив нюрнберзький майстер Даннер у 1504 році. В Україні такі рушниці використовували рідко через їх високу вартість. Проте, поширеними вони були серед німецьких офіцерів найманого війська Речі Посполитої. Не виключено, що такі рушниці, добуті як трофеї, могли використовувати і запорожці. В експозиції Музею історії запорозького козацтва відвідувачі мають змогу на власні очі побачити рушницю з колісцевим замком останньої чверті XVIІ ст. Вона має сталевий восьмигранний нарізний ствол. Казенна її частина (задня частина ствола) прикрашена орнаментом. Ложе дерев’яне і оздоблене білою кісткою. Довжина стволу рушниці сягає 109.4 см, а калібр складає 10.2 мм. Дошка і курок колісцевого замка вказують на його німецьке походження. Можливо і сама рушниця виготовлена на території “Священної Римської імперії німецької нації”.

Протягом всього XVIІ ст. поруч із гнотовими та колісцевими замками в України уживали і кремневі. На відміну від колісцевих кремневі замки висікали іскри після одного міцного удару кременя по сталевому кресалу. Це виявилося набагато простішим, а значить надійнішим. Такий механізм винайшли майже одночасно у кількох європейських країнах, але серед козаків найбільш уживаними на початку XVIІ ст. були голландські кремневі замки.

З середини XVIІ ст. по всій Європі поширюється ручна вогнепальна зброя з кремнево-батарейними замками французького типу. В цих замках кришка порохової полки і кресало були об’єднані в один вузел-батарею (звідси й назва замка). Саме цей вид зброї на території України поширився у XVIІ–XVIІІ ст. Підтвердженням цьому є цікавий експонат – рушниця XVIІ–XVIІІ ст. польської роботи, що знаходиться у Музеї історії козацтва. Ствол її сталевий, восьмигранний, гладкий. Ближче до казенної частини є зображення гербу Речі Посполитої. Ложе рушниці дерев’яне (з горіхового дерева), форма прикладу специфічна польська – у вигляді голови орла. Довжина стволу – 79.2 см, калібр – 18.2 мм. Замок на польській рушниці – кремнево-батарейний французького типу. Проте він був вмонтований лише у XVIІІ ст., а до цього замок, очевидно, був гнотовим чи колісцевим.

Але найпоширенішим видом ручної вогнепальної зброї на Запоріжжі по праву вважаються східні рушниці. Вони потрапляли на Січ, переважно у якості трофейної зброї. В XVIІ–XVIІІ ст. у запорожців з’являються албанські рушниці з Т- подібним прикладом і прикладами у формі риб’ячого хвоста. Такі рушниці можна побачити в експозиції Музею козацтва. Датуються вони кінцем XVIІІ–ХІХ ст. Окрім албанських зустрічалися й турецькі рушниці і карабіни (4 зразки зберігаються у Музеї на о. Хортиці).

Окремий вид ручної вогнепальної зброї козацького часу становлять собою пістолети. Ще в другій половині XV ст. невідомий майстер створив малу аркебузу з прикладом для однієї руки. Для того, щоб з такої зброї було зручніше цілитися, він зігнув приклад униз – на кшталт навершя пастушого посоху. Так у 1460 р. з’явився гнотовий прототип майбутніх пістолетів. Проте офіційною датою появи пістолетів прийнято вважати початок XVI ст. В Україні пістолети стали відомими завдяки рейтарам, що являли собою підрозділи важкої кавалерії і складалися, переважно, з німецьких найманців. Сама назва “пістолет” походить, ймовірно, від назви італійського міста Пістойя, де жив вірогідний винахідник пістолетів – Камеліо Ветеллі. Правда, деякі зброєзнавці сумніваються у цьому і наводять інші варіанти. Пістолети (або пістолі) запорожці носили за поясом чи у шкіряних ольстрах. До речі, козацьку ольстру середини XVIІ ст., що була знайдена на місці битви під Берестечком 1651 р., виставлено в експозиції Музею. Кулі козаки тримали у спеціальних ладівницях (лядунках).

Ручна вогнепальна зброя – це невід’ємна і важлива складова нашої матеріальної культури, яка відбиває не лише науково-технічний рівень держави, але й є також цінним джерелом для вивчення історії та культури українського народу і запорозького козацтва зокрема.


Література:

1.Torecki S. Bron i amunicja strzelecka LWP. – Warszawa: Wydawnictwo Ministerstwa obrony narodowej‚ 1985. – 314 р.

2. Wojcik Z. Dzikie Pola w ogniu. – Warszawa, 1960. – 285 р.

3. Podhorodecki L. Sich Zaporoska. – Warszawa, 1960. – 312 p.

4.Свєшніков І. Битва під Берестечком. – Львів, 1993.

5. Трубников Б. Определитель оружия и вооружения. – СПб. – М., 1998.

6. Голобуцький В. Запорозьке козацтво. – К.: Вища школа, 1994. – 539 с.

7. Архив ЮЗР. – Ч. VII. – Т. І.


Сурченко С.В.

(м. Запоріжжя)


військова стратегія і тактика народів степу у війні з персами 513 року до н.е.


Все у світі взаємопов’язане і кожна історична подія має якусь першопричину, яка в свою чергу залежить від об’єктивних та суб’єктивних факторів.

Є точка зору, яку узагальнив творчий колектив під керівництвом М.Чмихова в підручнику “Археологія та стародавня історія України”, що періодизація історичного процесу в голоцені (12 тис. до н.е.), пов’язана з космічними циклами, на зламі яких відбуваються визначні події. Л.Гумільов в низці праць, і перш за все‚ в книзі “Стародавняя Русь та Великий Степ” процес виникнення суперетносу також пов’язував з кліматичними умовами і якимось сигналом з космосу – пасіонарним вибухом, який пробуджує сплячий до того етнос і штовхає його в горнило Історії. А.Тойнбі в праці “Дослідження Історії”, висуваючи теорію “Виклик – і – Відгук”, пов’язує існування історичних цивілізацій з географічним середовищем в поєднанні з волею Єдиного Духа. Ю.Шилов в книзі “Прабатьківщина Аріїв” та інших своїх працях, говорить про касту брахманів, як стримуючий та керуючий елемент в номадському степовому середовищі.

Проаналізувавши ці теорії, бачимо, що суспільство, перебуваючи в певних географічних умовах, щоб вижити вибудовує певну життєздатну систему механізмів. На нашу думку, одним із таких механізмів є Єдиний Духовний Центр Аріїв, який активно впливав і впливає на історичні процеси.

У самій ідеї Центру немає нічого незвичного та фантастичного – Світ постійно керується із таких Центрів. Були Вавілон, Рим, Константинополь, Київ, Москва, Вашингтон. Були чисто духовніцентри: Рим, Єрусалим, Мекка, Лхаса. І якщо світський Центр, хіба що за деякими винятками, не мав такого впливу та ваги, то духовні Центри були, є і будуть вагомими суб’єктами життєдіяльності цивілізацій.

Єдиний Духовний Центр Аріїв (далі – ЄДЦА) – це субстанція, котрій тяжко дати визначення і вбудувати в систему координат сучасного інформаційного поля. Люди, які жили декілька тисячоліть тому, сприймали Бога як інформаційне поле, як польову першооснову Всесвіту. Прадавні мудреці вірили в реальність потойбічного світу, вони вміли в нього входити і користувалися цим. Так що наш Центр з одного боку ототожнюється з самою ідеєю Бога, а з іншого – це Храм, дорога до Бога.

Створений на потребу дня, можливо вихідцями із якоїсь високорозвинутої цивілізації (Ю.Шилов говорить, що жерцями Арати, а можливо і Атлантиди), він активно впливав на життя тогочасної ойкумени: направляв, вів, навчав, контролював.

Центр знає, що і де відбувається і постійно втручається в життя суспільств: призначає вождів, вказує подальші об’єкти та території захоплення і колонізації, перекидає юнацькі молодецькі ватаги, прообрази козацьких загонів, з одного місця на інше. вони, виконуючи роль зовнішнього пролетаріату, об’єднавшись з внутрішнім пролетаріатом (за Тойнбі), руйнують ці цивілізації. Центр дбає про охорону своєї території, запрошуючи для цього найбільш войовничих та гідних.

розглянемо можливу роль Центру у подіях VI ст. до н.е., які безпосередньо відносяться до історії нашого Степу.

у кінці І тис. до н.е. розрізненні арійські племена, сконцентровані на схилах гір та Іранському нагір’ї, об’єдналися в Мідійський племінний союз на чолі з Дейокою, який встановив царську владу та заснував столицю Ектабани. Своєї могутності Мідія досягла в VII ст. до н.е. при царі Кіоксарі, який зумів залучити на свою сторону скіфів і розгромити Асирію, Елам та Урарту.

Проти його сина Асістрага була організована змова і владу в 550 році до н.е. захопив онук про матері перс Кір. Гвардією Асістрага з відповідним комплексом привілеїв були скіфи і тому вони взяли активну участь у боротьбі проти заколотників. У змові активну участь взяла як перська, так і мідійська знать, невдоволена тим, що була відсторонена від царського палацу. В результаті цієї змови і військового перевороту владу захопили Ахеменіди (від назви перського царського роду, родоначальником якого був Ахемен), а керівні посади в державі обіймали представники як перської так і мідійської знаті.

Виникає питання: хто такі скіфи? Як вони тут з’явилися і яку роль відігравали в цих подіях?

Геродот розповідає, що скіфи, переслідуючи кіммерійців, зайшли до Мідії і активно втрутилися в політичні баталії Передньої Азії, взявши участь у розгромі Асирії і на 28 років ставши важливим чинником у державних справах Мідії.

Переможені персами у 550 р. до н.е. вони відійшли до Середньої Азії, продовжуючи напади на Ахеменидську Персію, що спонукало Кіра до військового походу проти них. Геродот розповідає, що у 530 р. скіфи розгромили персів, полонили Кіра і стратили його.

Син Кіра Камбіз продовжив загарбницьку політику батька, захопивши Єгипет у 525 році до н.е. Будучи психічно неврівновадженним, порвавши з релігією предків, спотворюючи традиції свого народу та насаджуючи деспотію східних тираній, він викликав невдоволення в державі. І хоча, бажаючи загасити полум’я протесту, вбив рідного брата Бардію, який користувався повагою в народі, це його не врятувало. При загадкових обставинах по дорозі з Єгипту, він загинув. Був поголос, що він випадково наштрикнувся на свій кинджал.

Іще до його загадкової смерті, в Персії спалахнуло повстання на чолі з ЛжеБардією. Під таким ім’ям владу в державі захопив маг Гаумата, лицем схожий на Бардію. Змову проти цього енергійного правителя, який користувався любов’ю в народі, очолив представник молодої лінії дому Ахеменідів, син Гістаспа, Дарій, який на чолі семи вельмож пройшов через охорону і по звірячому його зарізав.

Так детально ми проінформовані про ці події перш за все, завдяки Бехестунському напису, в якому Дарій І описує свою участь у заколоті, а також “Історії” Геродота. Але дуже багато залишилося “поза кадром” і треба докласти величезних зусиль, щоб спробувати відтворити дійсну картину тих подій.

Перш за все нас цікавлять скіфи. Ми залишили їх в степах Середньої Азії після перемоги над Кіром. Ми впевнені, що скіфи брали активну участь у приході до влади в Персії мага Гаумати і були його головними збройними силами. Отже, скіфи дійсно були реальним та вагомим чинником передньоазійської історії на протязі 28 років, про що сповіщав Геродот. Дарій за три роки витіснив скіфів з Персії і вони відійшли до Бористену. Цілком ймовірно, що їх там прийняли не зовсім привітлно і їм довелося силою зброї відновлювати своє право на володіння Степом. У Геродота є розповідь про те, як колишні раби стали до бою з ними і не пускали їх до своїх домівок.

Давайте більш уважніше придивимося до скіфського царя Іданфірса, який очолив боротьбу проти перської навали. Сміємо припустити, що в тій громадянській війні він грав активну роль. В його імені відчувається спорідненість з іменем батька Дарія – Гістаспом. Ім’я цього скіфа складається з двох слів: Гідан і перс.

У Геродота є цікава розповідь про подорож двох дівчат, які у супроводі двох хлопців, з дарами (снопами пшениці) мандрували на острів Делос для участі у ритуальних обрядах. Ця інформація вимагає більш детального вивчення і ми до неї іще повернемося, а зараз, продовжуючи наше дослідження, припускаємо, що ця експедиція – то були емісари Центру, які були послані на південь, до недавно колонізованих земель та були наречені, місія яких була в тому, щоб вести контроль за новими державними утвореннями і вихованням спадкоємців престолу в дусі поваги до прадавньої арійської релігії Центру та традицій Батьківщини.

Гідан і Гістасп були братами, ймовірно, близнюками, тільки один залишився з батьком в Мідії, а інший був відправленій до Центру і там виховувався.

Під впливом східної розкоші, традицій і релігії Вавилону та Єгипту, арійська знать на чолі з царем Камбізом, пориває з релігією предків та відкидає опіку Центру. Отже, їх діти виховуються в іншому дусі та традиціях. Дарій був представником нового покоління аріїв, які вже не знали батьківської культури та релігії. За зраду релігії Центру, був вбитий Камбіз і владу захопили скіфи на чолі з духовним лідером Гауматою та військовим керівником Гіданом, які поставили за мету повернення Персії до релігії предків.

Дарій I, захопивши владу та одружившись з донькою Кіра, три роки провів у походах, придушуючи повстання та спротив у державі, про що він говорить в тому ж таки написові на скелі. Подолавши всякий опір у державі, провівши економічні та адміністративні реформи, помстившись сакам за Кіра та підкоривши їх, він почав готуватися до війни зі Скіфією. Чому? Нащо була вона йому, така далека, невідома земля?

Офіційним приводом до початку цієї війни, за словами Геродота, стала давня подія: “Цар побажав тепер покарати скіфів за вторгнення в Мідію і за те, що скіфи, які перемогли своїх супротивників – мідян, першими порушили мир”. Певна річ, справжні причини походу не мали нічого спільного з цим твердженням, але були зручним виправдовуванням і обґрунтуванням претензій Перської держави на гегемонію у світі.

Щодо справжніх причин вторгнення персів в Північне Причорномор’я, то вони постійно обговорювалися істориками. Більшість фахівців вважає: спроба Дарія підкорити Скіфію була частиною єдиного стратегічного плану підкорення материкової Греції, а для цього треба було відрізати її від скіфського хліба та забезпечити тили Персії від набігів кочовиків.

Ми ж вважаємо, що були інші причини тієї війни.

Творячи світову державу, Дарій, перш за все, прагнув підкорити своїй владі арійську мовну спільноту і це його бажання зримо прослідковується у виснажливій індійській кампанії підкорення Пенджабу, а також у прагненні підкорити Грецію. Але головне, що йому було потрібно, це – по-перше, духовне благословення Центру, адже він був не легітимним царем, а по-друге, взяти під контроль діяльність Центру і через нього здійснити свої плани стосовно світового панування. Йому потрібно було знищити прямих спадкоємців перського трону і, перш за все, свого дядька Іданфірса. Також йому потрібно було повернути в столицю царські регалії та атрибутику, а також велетенські скарби, вивезені скіфами з Персії під час їхнього панування та громадянської війни.

Викликає здивування маршрут, обраний Дарієм для цього походу. Чомусь він не пішов через підкорену Середню Азію, через узбережжя Каспійського та Чорного морів, а обрав шлях від стародавніх мурів Суз через всю Малу Азію до Боспорської протоки, переправившись через яку, з вогнем та мечем пройшов землями войовничих фракійських племен і підійшов до Дунаю.

На це історики відповідають, що Дарій пройшов через всю державу для того, щоб, по-перше, нажахати своєю величчю та жорстокістю населення та знать переможених в громадянській війні держав-сатрапій і, як приклад, приводиться епізод зі вбивством двох синів, за яких просив батько, щоб Дарій залишив їх біля нього на старість, по-друге, як мобілізаційний захід – загони приєднувалися по мірі проходження через відповідну територію, по-третє, продемонструвати силу Греції, яка затаїлася у своїх полісах в мовчазному протесті проти намагань Персії утвердити свою гегемонію в світі.

У 513 р. до н.е. шестисоттисячне військо на чолі з Дарієм І, якого охороняла гвардія – десятитисячний загін „безсмертних”, по наплавному мосту, спорудженому іонійськими греками, переправилась через Істр. Геродот розповідає, що перед тим, як ступити на міст, Дарій зав’язав на ремні 60 вузлів і наказав іонійцям охороняти переправу протягом цього терміну, розв’язуючи по вузлу в день. Якщо після цього перси не з’являться, то вони можуть відпливати на батьківщину.

Щодо такої кількості війська, то у істориків ця цифра викликає сумніви. ми вважаємо цю цифру явно завищеною. у ті часи і стотисячне військо було завелике.

Виникає дуже багато запитань і по ходу цієї кампанії, і по маршруту пересування цього війська – дуже багато недоречностей, незрозумілостей. Постає питання: чи то так Геродоту розповідали його інформатори, чи то так треба було подати автором, чи вже при переписках щось наплутали та повикидали багато незрозумілого для тих, хто переписував. тому тепер, через тисячі років, історики сушать собі голови, пробують докопатися до істини та відтворити картини тієї далекої війни.

Незрозуміло, чому не були персами використані кораблі іонійських греків. Адже їх було так багато, що греки побудували зі своїх кораблів міст, який залишався мостом, допоки Дарій ганявся Степом за скіфами? На цих кораблях можна було переправити військо в глибокий тил скіфам і висадитися на березі Меотиди там, де Дарій згодом збудував велетенське укріплення. Чому не були задіяні чи як союзники, чи примусово, військові та економічні потенціали грецьких міст в дельтах рік та на узбережжі Чорного моря, наприклад, Тіра, Ольвія та інші. Чому і ким був визначений термін в 60 днів? Що то за термін ?

Скіфи давно стежили за пересуванням війська Дарія і тому заздалегідь готувалися до війни. Геродот сповіщає про раду племен, в якій взяли участь царі таврів, агафірсів, андрофагів, меланхленів, неврів, будинів, гелонів, савроматів. На раді ішлося про вироблення єдиного плану дій.

Якщо ми подивимося на мапу розселення племен, вожді яких взяли участь в цій раді, то зауважимо, що таври та агафірси жили в горах Криму та Карпат, андрофаги, гелони, меланхлени та будини жили на півночі, за лісами та болотами, і могли спокійно пересидіти цю навалу. Але ж бо вони зібралися в якомусь місці. То хто, де і чому їх зібрав?

Є сталою думка про те, що всі вони були данниками скіфів, що царські скіфи були господарями Великої Скіфії. Ми з цією думкою не згодні і ось чому. В Степу, на нашу думку, був інший господар – брахмани Єдиного Духовного Центру Аріїв, яким підкорялися всі арійські племена як Степу, так і колонізованої ними Ойкумени. Брахмани виступили ініціаторами тієї ради, яка відбулася в Герросі, ототожнюваного нами з о. Хортицею, і вони ж були гарантами безпеки для царів племен.

Іданфірс, маючи досвід боротьби з Дарієм в пустелях Середньої Азії, розумів, що Дарія можна розгромити або виставивши велетенську об’єднану армію всіх племен Великої Скіфії, або застосувати тактику, говорячи сучасною мовою, партизанської війни: відступаючи в глибини Скіфії, виснажити персів постійними нападами, локальними ударами, а потім дати бій.

Царі більшості племен не побажали підтримати скіфів у їх боротьбі проти Дарія, вважаючи цю війну виключно особистою справою скіфів і персів, а персоніфіковано – Іданфірса та Дарія. З урахуванням ситуації, яка склалася, скіфське військо було розділене на дві частини. до однієї, очолюваної скіфським царем Скопасисом, увійшли савромати, до іншої, яку очолив з верховний цар скіфів Іданфірс, увійшли скіфи, гелони та будини. Населення разом зі стадами худоби та майном, відкочувало на північ. степ був випалений, а вода в криницях отруєна. військо скіфів трималося від персів на відстані денного переходу і рухалося, не вступаючи в бій.

Якщо прослідкувати маршрут пересування цієї армади, то побачимо, що армії по дорозі мали б форсувати такі великі ріки, як Дністер, Південний Буг, Дніпро та ще силу менших степових річок, які в ті часи були набагато повноводнішими, ніж тепер. коли ж взяти Дніпро, то ми побачимо, що він є не набагато меншим Дунаю і форсувати його треба було б аналогічним штибом. Тому дехто коже, що можливо Дарій далі Дністра взагалі не ходив. Але ми з цим не згодні і, вірячи Геродоту, висуваємо своє бачення способу форсування цих річок та перебування на цих незнайомих персам землях.

Ми вважаємо, що переправи на цих річках були зведені жителями грецьких міст, заснованих в гирлах названих водних артерій вихідцями з материкової та Іонійської Греції. На підтвердження нашої думки нагадаємо, що є повідомлення про те, що напередодні війни, в районі Ольвії був висаджений перський десант, який начебто був розгромлений.

Дійшовши до річки Оар (Берда) Дарій зупинив свою армію, збудував велетенське земляне укріплення і звідти направляв летючі загоні вглиб території Скіфії, винищуючи все навкруги. Перси спалили в землях будинів дерев’яне місто Гелон, яке сучасні історики ототожнюють з Мотринським городищем на Полтавщині. Але поставленої мети по розгрому скіфських військ не було досягнуто і тому Дарій, покинувши укріплення, почав спішно відходити на Дунай до переправи, де його чекав наплавний міст, термін існування якого з кожним днем спливав.

У той же час Дарій продовжував шукати можливості для вирішальної битви і тому через посланця спробував викликати скіфів на битву. На це він отримав відповідь, яка інтригує дослідників не одного покоління. “На те цар скіфів Іданфірс, розповідає Геродот, сказав таке: Мої справи такі, персе. Я ще ніякої людини досі не злякався і не втік перед нею давніше, отже, і тепер від тебе не тікаю; я нічого іншого не роблю тепер, лише те, що звик робити в мирний час. А що я не воюю з тобою, то це я тобі поясню. Ми не маємо ні міст, ні обробленої землі, щоби боятися за них і чим скоріше починати з вами бій. Та як уже так конечно треба його починати, то ми маємо батьківські могили; ось відшукайте їх і спробуйте знищити і тоді побачите, чи будемо воювати з вами за могили, чи ні. А до того, якщо не будемо мати достатньої причини, не будемо з вами воювати”.

Так і не давши генеральної битви, скіфи набігами шарпали персів, які потерпали від нестачі води та провізії; від мору та нестачі фуражу мерли коні та в’ючні тварини. Дні линули, військо тануло, скіфи заходили з тилу, перетинаючи шлях відступу‚ і тому Дарій, покинувши поранених та хворих, під охороною своєї гвардії чудом виривався з оточення і встиг переправитися через Істр по випадково не зруйнованому мосту, термін існування якого уже був вичерпаний.

Знову постає риторичне запитання: то яка ж була мета цього походу?

В світлі однієї маловідомого повідомлення вимальовується дуже цікаве бачення цієї історичної події, яка збереглася в Пам’яті поколінь.

Античний автор Помпей Трог залишив згадку про те, що Дарій, виявляється, сватався до доньки Іданфірса, але той не дав згоди на цей шлюб. Ця інформація, в дещо іншій інтерпретації, підтверджується готським автором Йорданом, який у своїй “Гетиці” приписує це як сватання до доньки готського короля Антіра.

Проаналізувавши перипетії історичних подій, які відбулися і у нашому степу, і на просторах Іранського нагір’я, тобто в межах арійської Ойкумени у VI ст. до н.е., ми пропонуємо таке бачення тих подій .

Дарій – узурпатор, подавивши в крові повстання і підкоривши ціною неймовірних зусиль саків (скіфів), не дістав Іданфірса, який відійшов у Причорноморський степ разом з золотом та царською атрибутикою. Тому він посилає морем посольство до Єдиного Духовного Центру Аріїв з проханням визнати його права на перський престол. Розглянувши позов-клопотання, брахмани поставили умови: поріднитися з Іданфірсом і таким чином миром вирішити питання або перемогти його в битві. Для цього і був визначений термін у 60 днів.

Стосовно Герроса та батьківських могил є багато версій та гіпотез. І.Білик у книзі “Меч Арея” вважає, що вона знаходиться на Десні, де жили сівери, тобто скіфи (по грецькі суворі, похмурі). Ю.Шилов обожнює Кам’яну Могилу і її вважає духовним Центром. Д.Супорт вважав, що ця територія знаходилась біля м. Мелітополя. А на нашу думку, Єдиний Духовний Центр Аріїв‚ Геррос, знаходився на о. Хортиця.

Коли ми уважно вчитаємося в Геродота, перенесемо на мапу маршрути пересування перської армії, то побачимо, що скіфи водили персів і по землях нинішньої Мелітопольщини, і біля Кам’яної Могили, а от до Хортиці не допустили, відводячи Дарія все далі і далі на схід і північ, навіть давши можливість спалити місто Гелон, спустошити землі сусідніх племен. Будучи поряд з Землею Предків – Герросом, Дарій так і не зміг у відведений термін здолати Іданфірса, домогтися руки його доньки, а тому з рештками своєї армії втік, не отримавши благословення і не вирішивши ні одного із поставлених перед собою завдань.

Зі сказаного можна зрозуміти і претензії Македонії на перський стіл і зухвалість Олександра Македонського у його претензіях на перську корону, а також панічний страх нащадка Дарія – Дарія ІІІ перед цим арійцем. Благословення Центру вело Олександра. А от його відсутність паралізувало волю Дарія ІІІ і привело до його нищівної поразки та смерті!


Сурченко С.В.

(м. Запоріжжя)


Що таїть У собі земля Хортиці?


Археологами нашого заповідника минулого року у створі майбутнього мостового переходу було завершено дослідження вельми цікавого об’єкта – ритуального комплексу доби бронзи. Комплекс розташований між скелями Думною та Ушвивою. Ще раніш на острові було розкопано декілька святилищ, але ця знахідка привертає особливу увагу тим, що в ній прослідковується примітивна мулярська кладка. можна припустити, що то є залишки фундаменту якоїсь споруди. До того ж, знаходиться вона на південному схилі колишньої балки Вербної, практично в пониззі Дніпра. Знайденого матеріалу ще недостатньо, щоб на повний голос заявити про відкриття залишків стародавнього міста чи значимого ритуального центру, але... В свідомості українців Хортиця таїть в собі нерозгадано приваблюючу таємницю, багатообіцяючу для самоідентифікації нації.

Не дивлячись на дуже зручне географічне розташування Хортиці, через яку або поряд з якою проходили річковий і суходільний торговий шляхи, стародавні історики та літописці вкрай скупо розказали нащадкам про цей величний острів на Дніпрі. Але, зібравши докупи історичні свідчення та археологічні знахідки, можна зробити деякі припущення про давно минулі часи нашого краю.

Римський географ II ст. н.е. Птоломей, даючи опис контурів Півдня України, наводить координати 8 міст на Дніпрі від Чорного моря до порогів і останнім називає Амадоку.

То чому б нам не припустити, що залишки цього стародавнього міста з’являються з під лопати археологів? Безпосередньо ця місцина нібито нічим особливим не виділяється, але ж знаходиться поряд з цікавими об’єктами острова: міфічною Змієвою печерою, пам’ять про яку дійшла через століття, бо саме в ній, за Геродотом, жила змієподібна богиня, донька Бористена, яка народила від Геракла трьох синів, праотців місцевих племен – Агафірса, Гелона і Скіфа‚ а також вельми гарною, широкою, зручно розташованою долинною балки Ганнівки, в верхів’ях якої іще й зараз сльозоточить невеличке джерельце. поруч знаходилась Крарійська (Арійська) переправа. практично звідси розпочиналася Гілея – Лісова країна, що простяглася аж до Чорного моря. Річки, що впадали в Дніпро, створювали непрохідні зелені лабіринти, що слугували добрим захистом від небажаних гостей. А.Кащенко після своїх перших відвідин цієї місцевості у середині XIX ст. зробив яскраві описи і урочища Сагайдачного, і плавнів Великого Лугу. І це при тому, що до 1845 року Нового Дніпра у нинішньому його вигляді ще не існувало і лише весняна повінь час від часу проторювала тут нове русло ріки.

Хортиця – таємнича країна Геррос?

Завдяки грецькому історику Геродоту, ми знаємо про події скіфсько-перської війни 513 року до н.е.

Перський цар Дарій I Гістасп, узурпувавши владу та потопивши в крові найменший спротив, вирішив покорити скіфів і на чолі велетенської армії, форсувавши Дунай, вдерся в Скіфію.

Історики і до сьогодні не прийшли до єдиної думки стосовно причин цієї війни, а твердження Геродота про бажання персів покарати скіфів за те, що вони здійснювали наїзди та грабунки попередниці Персії – Мідії, не можна вважаюти переконливими.

Скіфи дійсно брали активну участь у політичному житті Передньої Азії, противилися сходженню Дарія на перський трон, а потерпівши від нього поразку, відійшли в степи Північного Причорномор’я. Сміємо припустити, що прийшли сюди не з пустими руками, а прихопивши казну та імперські клейноди Перської держави.

Коли скіфи дізналися про загрозу‚ яка насувалася із-за Дунаю, то зібрали вождів племен, що населяли наш Степ для обговорення тактики ведення військових дій. Цар скіфів Іданфірс запропонував дати бій на кордоні, але вожді деяких племен відповіли йому: це‚ мовляв‚ ваші з Дарієм справи, от і розбирайся з ним сам. Коли він підійде до наших кордонів, тоді ми будемо з ним битися. Тому скіфи, разом з савроматами, вимушені були використати тактику ухиляння від битви та відходу углиб Великої Скіфії.

Виникає питання: а де саме відбулося те зібрання вождів племен Північної Припонтиди і чому володарі Степу (як стверджують історики) – царські скіфи, спокійно відреагували на цю зухвалу відповідь та дали їм можливість безперешкодно піти геть? Стверджуємо, що ця зустріч відбулася на Хортиці, де зараз підіймаються з небуття сакральні арійські споруди, а ініціаторами та гарантами безпеки її учасників виступали брахмани Духовного Центру Аріїв, що був розташований поряд, у Змієвій печері.

Перипетії цієї війни були яскраво висвітлені Геродотом у його “Історії”. Зацікавлені можуть більш детально з нею познайомитись, я ж хочу нагадати, що скіфи водили персів нашими степами 60 днів, не підпускаючи їх до Герроса (Хортиці!), але дали можливість спалити місто Гелон, після чого Дарій почав у паніці втікати, лише дивом урятувавшись від оточення та полону.

Припускаємо, що коштовності та державні клейноди імперії Ахеменидів були передані на зберігання до Змієвої печери, де вони знаходяться і зараз.

Готський слід на Хортиці.

Нестор Літописець у “Повісті минулих літ” розповідає про подорож Апостола Андрія через наші краї по Дніпру в Балтійське море і далі до Риму. пропливаючи повз Київські гори він, нібито пророкував цьому місцю велике майбутнє.

Ми ж вважаємо, що якщо Андрій Первозваний і бував на наших землях, то далі Хортиці він не піднімався‚ бо якраз сюди‚ в Духовний Центр Аріїв, після смерті Ісуса Христа він прибув зі звітом і по допомогу. Недаремно ж в Євангеліях говориться про трьох волхвів, що прийшли поклонитися новонародженому немовляті. Відрізок часу у біографії Ісуса в 17 років, про який не збереглося свідчень, деякі вчені пояснюють навчанням Спасителя на Тибеті. ми ж стверджуємо, що навчався він тут, на нашій Хортиці.

Слід зазначити, що до того часу, поки імператор Візантії Костянтин на Нікейському соборі 325 року не визнав християнство за державну релігію і не розпочав використовувати її для підкорення сусідів, відношення арійців і їх жерців до цього руху було терпимим і навіть опікунським. Тому події, які відбулися на наших теренах в середині IV ст. н.е., ми насамперед пов’язуємо із проникненням до арійського середовища іудеїзованного християнства, що стало ідеологічною зброєю Візантії.

Необхідно нагадати, що в нашоиу степу з II ст. н.е. проживали готи, які прийшли сюди з балтійського острова Готланд. Десь тут знаходилась їх столиця Данапарштадт. В середині IV ст. на них почали тиснути з півночі анти і в декількох битвах розбили їх. Король готів Вінітарій запросив провідників антів на чолі з князем Божем на перемовини і під час учти підступно схопив їх та стратив. На допомогу антам прийшли гуни, розгромили готів та вигнали з нашого степу.

У зв’язку з цією історичною подією, яку описав Йордан у своїй книзі “Гетика”, виникає питання: де відбувалися ці перемовини і чому Бож пішов на них? Маємо сміливість стверджувати, що проходили вони в столиці готів Данапарштадті, залишки якого з’явилися під лопатами археологів і яке Птоломей називає Амадокою.

А ось чому Бож повірив Вінітарію? І готи, і анти були арійцями і до останнього часу сповідували одну релігію, окрім того, готи несли охорону арійських святинь і тому брахмани Центру виступили гарантами безпеки провідників антів.

Пересторога.

Краєзнавець С.Щербина на світлинах, зроблених у розкопі, побачив незрозумілі, примарні фгури, які за його твердженням є Духами предків, брахманів, що піднялися над порушеним Святилищем. Картина, як на нашого сучасника аж надто містична, але цілком імовірна. От тільки б довідатись, чого вони хочуть і що можуть накоїти? Яким буде їх ставлення до того, що їх потурбували і що над ними буде вирувати, вивергаючи кубометри вихлопів, автомобільний потік?

Мешканці острова розповідають, що відрізок автотраси від інтернату до повороту на ЦНДІМЕСГ аварійно небезпечний, а все тому, що дорога проходить зруйнованою курганною групою. І тягнуться на кладовища поховальні процесії…

пригадується і таке. По-перше‚ під час російсько-турецької війни 1735–1739 рр. російські війська стали табором на Хортиці і оперезали острів смугами редутів. Військо почала косити віспа, про яку у наших краях ніколи навіть не чули. По-друге‚ на початку XX ст. євреї з Олександрівська взяли в оренду ділянку землі в Совутиній балці‚ заснували там каменоломню, поруйнували Совутину скелю‚ де колись була скіфська, а може й давніша фортеця, сплюндрували все навкруги. Компаньйони збанкрутіли та померли важкою смертю. По-третє‚ до кінця невідома подальша доля інженера Б.М. Преображенського після будівництва мостів через Дніпро – одні кажуть, що застрелився, бо боявся можливого гніву Й.Сталіна, інші – що доживав свій вік пустельником у Казахстані. По-четверте‚ є певна кількість запоріжців, які не сприймають офіційну версію смерті колишнього запорізького міського голови О.Поляка‚ з ініціативи якого почалося будівництво нового мостового переходу через Дніпро і о. Хортицю. Занадто все таємниче та загадкове. Багато хто вважає, що головна причина – цинічне плюндрування Хортиці. А Духи стривожені!...

В Одесі і зараз не чіпають Чумного кургану, до якого з усім гамузом та крамом скидали померлих від чуми чумаків в середині XIX ст. Одеситам вистачає здорового глузду ! А нам, запорожцям? Мабуть все ж таки треба з більшою повагою ставитись до своїх Святинь! Святинь свого Народу! Святинь світового значення !