Geum.ru

Редакційна колегія

Вид материалаДокументы

Содержание


Сокульський А.Л.
Подобный материал:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   14

Сокульський А.Л.


(м. Запоріжжя)


РАННЄ КОЗАЦТВО І ХОРТИЦЬКА СІЧ


З географічного погляду “Дике Поле” обіймало південно-східну частину Українського кристалічного масиву (Придніпровська височина‚ Запорізька гряда, Приазовська височина) з її типовими гранітними краєвидами та прилеглу Причорноморську низовину. Історично “Дике Поле” – це степи Причорномор’я і Приазов’я, межиріччя Дніпра і Дону, де зароджувалась і визрівала специфічна форма життя – козакуваня.

Польські магнати і шляхта називали “Диким Полем” всі українські землі південніше і східніше від Суботова й Білої Церкви. Уряд Речі Посполитої роздавав їм ці землі у приватну власність як незаселені, хоча там із часів княжої Русі проживало українське населення.

Мандрівний, промислово-воєнізований спосіб життя породжував у цих кресах билинний епос про руське богатирство – руських витязів. їх билинна географія не така вже й помилкова. “Повість минулих літ” визначає “богатирські сторожові застави”, “козацькі дороги”, “козацькі чати” в XII ст.

Бояни руських билин, а пізніше козацькі кобзарі й бандуристи досить точні у визначенні урочищ, відстаней, вимірюваних днями тоді визначали “прямоїзні” і “кружні” шляхи, якими їздили Козак-Ілля Муромець, Олександр Попович, Добриня Микитич та ін. Билинний епос мав київське походження, а зафіксований виявився на північній периферії Київської Русі [27, 71–91].

Герої давньоруського фольклору рухливі, мужні воїни, у їхніх повсякденних пригодах, виразно проглядається романтика пограничної служби, уходницька звитяга. Згодом, у козацькі часи, усне джерело народної творчості формує епічні образи “Козаків-Мамаїв”, Кобзарів, Козаків-характерників. З середини ХІІ ст. на пограниччі “Дикого Поля” літописці і хроністи вперше згадують козаків: на давньоруському шляху “Із Варяг у Греки”, який протягом двадцяти століть мав міжнародне значення, і який літописець назвав Грецьким шляхом; а обабіч нього ще було два інші – “Соляний” і “Залозний”. На перехрестях торгових шляхів, нижче Дніпрових порогів, діяла Крарійська (пізніше Кічкаська) переправа та дніпровський брід в південній частині о.Хортиця, У його плавневій, приозерній частині, що звалося “Протолче”, існувало велике місто-порт “...в Лоузе Днепрском на Киевской украйни” [24, 10].

Тут біля Крарійської переправи, на вершині лівобережного плато села Вознесенівки в 1930 р. був досліджений В.А. Грінченком Вознесенівський укріплений табір, де виявлено залишки колективного поховання-спалення, а в ньому возиесенівський скарб [3, 103]. Ця пам’ятка унікальна для всієї Східної Єврогш, аналопчна пам’яткам, пов’язаним із формуванням в часи раннього середньовіччя особливої соціальної групи населення – військових дружин, яким і було притаманне перше козакування. У двох поховальних ямах було виявлено: 58 цілих і фрагментованих стремен, під ними 40 вудил, 139 цілих і фрагментованих пряжок, а ще нижче 22 трилопатеві стріли. Вся група речей була проткнута тьома шаблями і кинджалами оздобленими золотом і сріблом. Вага золотих речей – 1,246 кг, срібних – 1,782кг. В цьому похованні було знайдено два римські штандарти: срібна фігурка орла та оплавлена фігурка лева імпортного походження, що використовувалися як навершя знамен, і, ймовірно, добуті як трофеї. Клеймо на скульптурі орла датується V ст., а пізніше докарбовані у VIII ст. (21, 116].

Пам’ятка, розкопана Грінченком В.А. та інтерпретована Рибаковим Б.А., і Сміленко А.Т., виявляла рештки портупеї та озброєння трьох вождів, одного верховного, двох полководців. Всього було поховано 33 воїни, серед них 26 дружинників і слуг [20, 11]. Науковці пов’язують цю пам’ятку з уличами, а Сміленко А.Т. зазначає, що в найближчій до Вознесенівки області пеньківсько-пастирських племен (уличів) був поширений обряд спалення на стороні з наступним похованням залишків кремації в ямі чи урні, без курганного насипу [20, 114].

Дружина Вознесенівського табору контролювала Крарійську переправу на торговому дніпровському шляху в допеченізькі часи і зазнала поразки, схоже, в жорстокій битві з хозарами.

Географічний збіг поселень Дніпрової Луки зі скіфами-землеробами і землеробами антами (по полях поховань) з дружинниками VIII ст. – переконливо свідчить про сталість і живучість козакування‚ дружинного способу життя.

В середині ХІІ ст. з’являються бродники. В 1147 році вони разом з половцями приходять на допомогу Олегу Святославичу: “...у той же час прийшли до нього бродники і половців прийшло до нього багато вуїв його (Тюнрака і Камси Осулуковичів) [15, 209].

Бродники – мандрівні люди, попередники козаків, переважно східно-слов’янського походження, які у ХІІ-ХІІІ ст. жили і діяли в степах між Нижнім Доном і Нижнім Дунаєм, сусідили з половцями.

Чужинці звали їх землі Бродинією, вітчизняні літописи розміщали бродницьку вольницю в місцях, де з Х ст. локалізувалися уличі й тиверці: “...бе множество их седяху бо по Днестру оли до моря, а суть гряди их й до сих пор” [18, 14). Це підтверджується археологічними матеріалами Дніпро-Бузько-Дністровського межиріччя, де слов’янські поселення і міста існували до монгольського нашестя і пережили його [16, 139]. Проживаючи в річкових місцевостях, на переправах і бродах, бродники обслуговували торговельні валки, виконуючи лоцманську службу, займалися прибутковими промислами‚ приторговували тощо. Бродники утворювали військові об’єднання і крім Берландії яку автори “Історії Українського війська“ називають Берладською Січчю. їх пристанища відомі обабіч Кічкаської переправи, на півдні о.Хортиці, на місці Кам’янської Січі, на о.Всликопотьомкінському в гирлі Дніпра (Олешшя), на Дніпрі, Бузі, Дунаї [23, 74]. їх діяння згадуються під 1148, 1158, 1216, 1223, 1254 рр. Найяскравішим їх ватажком, здається, був Іван Ростиславич, князь-ізгой міста Звенигорода Галицького князівства, який верховодив у Берладах. Виганяючи його в черговий раз 1173 року, Андрій Боголюбський кинув: “А ти поищи в Берлад, а в русской земли не велю бути” [14, 28].

В середині 70-х років автором: цих рядків було відкрито і археологічне досліджувалось бродницьке місто-порт у південній приозерній частині о.Хортиці [22, 273]. З’єднане плавневими протоками з обома руслами Дніпра, воно займало площу близько 20 га., розкопками досліджено біля 6 га, де виявлено 20 житлових і ремісничих об’єктів. До першого стратиграфічного шару відноситься шатрового типу житло з типовою пеньківсько-пастирською керамікою, яку А.Т. Сміленко продатувала іn situ VIII ст. Другий стратиграфічний шар – кінця Х–ХІІ ст. – представлений двома типами об’єктів. До першого відносяться напівземлянки, заглиблені в ґрунт‚ із заокругленими кутами, з пічками-кам’янками. На межі ХІІ–ХІІІ ст. культурний шар представлений рештками великих, злегка заглиблених в грунт будівель, на дерев’яних каркасах, зі стінами, плетеними хмизом з наступною глиняною обмазкою, великими печищами. Заповнений цей культурний шар кістками як домашньої худоби, так і місцевої фауни й орнітофауни, слов’янською і візантійською керамікою, переважно тарного призначення, залишками залізоплавильного, ковальського, ювелірного, косторізного ремесел. Характеристичною для цього шару була наявність значної кількості уламків великих чавунних котлів, фрагментів зброї і два поховання – одне слов’янського, інше кочівницького обряду. Було виявлено кілька натільних хрестів з крученого мідного дроту та глиняна писанка вишневого кольору. На денці горщика простежується клеймо у вигляді рунічного тризуба – символ життя.

Верхній культурний шар представлений такою групою знахідок: леміш ковальського виготовлення, бронзовий хрест-енколпіон XIV ст., залізна коліщата шпора ХШ–ХІV ст., срібні монети джучиди ханів Джанібека І (1339–1357) та Кільтібека (1361–1362), карбовані в м. Сарел та Азака. Характер цих знахідок, архітектура об’єктів площею 280–300 кв.м. кожний (прообрази козацьких куренів), тривалість поселення, військовоорієнтовані ремесла, переважаюча кількість тарної кераміки, свідчать про воєнний характер міста-порту, який відігравав роль південного форпосту збройних сил Русі в боротьбі з кочівниками степу. Найвірогідніше, місто пережило монгольське нашестя, а його затухання збіглося з часом формування ставки Мамая в урочищі Великі Кучугури, що в плавнях річки Кінські Води (Самис або Курцемал Семена Мишецького)‚ тобто‚ в кінці XIV – на початку XV ст. Останнє, швидко розвинувшись, було тут же зруйноване на початку XV ст., ймовірно, низовим козацтвом, яке являло собою в цю пору серйозну силу на Запорожжі.

Ця робоча гіпотеза підтверджується характером текстів і картографічних символів мапи, факсиміле якої автор в 1972 р. виявив у музеї Московського Кремля, знятої Сантаремом з оригіналу карти пера Мауро для Альфонса V, короля португальського, сучасника Великого князя Московії Василя Темного [9].

Тексти карти, дешифровані Пентом Нурмекундом, пояснюють таку область, як “Rutenia”, по сусідству з областю “Таtагіа”. Дніпро, Азовське і Чорне моря зображені достатньо вірно. В нижній течії Дніпра зображений великий острів, що розділяє русло ріки на два протоки. Все це в межах області “Rutenia”. На строві, в якому ясно пізнається о.Хортиця, в його південній частині, зображений картографічний знак у вигляді продовгуватої будівлі з меншою добудовою на східному фасаді. Цей знак дешифрується нами як митниця... в літописному місті-порту “Протопче” [25, З61].

Перші літописні згадки про о.Хортицю, три річки Хортиці, гідронім і місто-порт “Протопчи” в початковому літописі зустрічаються тричі: під 1103, 1190, 1223 рр. Всі ці згадки пов’язані зі збором руських дружин перед битвами з половцями в урочищах Сутень (1103), на кочів’ях лукоморських половців (1190) та перед битвою на Калці (1223) [19,496,498; 2, 299].

Автор не схильний беззастережно ототожнювати бродників, очолюваних отаманом Плоскинею, які, будучи союзниками русичів у Калкській битві 1223 року, зрадили останніх і стали на бік татаро-монголів, з мешканцями літописного “Протопчи” на о.Хортиця. Але саме тут формувалися збройні сили Русі й Галича, мали тут велику Раду, перед виступом на лівобережжя Дніпра. До того ж ім’я отамана дніпровських бродиків – Плоскиня – типове давньоруське ім’я [7, 56].; Однак в письмових джерелах про Хортицю Х–ХV ст. не зустрічаємо назв “козак“, “рада”, “Січ”. Ці самоназви приходять в Запорожжя в часи функціонування Хортицької й Томаківської Січей. Імена українських козаків, окрім билинного епосу, зустрічаються в хроніках на периферії “Дикого Поля”, починаючи з середини XII ст.

Автор знаменитої “Кrоnіса Роlsка, Litеwска, Žmódzka і wszystкіеj Rusi”, аналізуючи польсько-литовські джерела, виділяв в її контексті волинських, подільських, литовських козаків. Так, розглядаючи діяльність князя Ізяслава за 1143–1147 рр., М.Стрийковськнй пише: “...не міг того довершити з угорцями й поляками, а з волинськими все відшкодував козаками” [32, 204]. Отже, волинські козаки в XII ст. виступали досить потужною силою, М.Стрийковський згадує волинських козаків і пізніше – у 1182 році, коли “польський князь Казимир ІІ сестринця Мстислава велів посадити на князівство дідичиного, протягнув під Галич, де “козаки волинські” виступили під стягами руських князів, скритно підкравшись “звідти і звідти, польські загони розірвали” [32, 270]. Описуючи участь Монтвіла Гімбутовича, князя Жмудського з Живинбудом – литовським князем, який “надсилав тоді козацькими дорогами війська в краї руські в роки 1213, 1214, 1215 і 1216” [32; 14, 19]. Історик В.Остафійчук у своєму популярному підручнику (третє видання, 2006 р.) вказує, що козаки за формою і суттю були різновидом європейського лицарства. Своїм корінням вони сягають княжої доби і є спадкоємцями дружинно-лицарських традицій Руси-України. Тому не випадково церковні ієрархи у своєму маніфесті 1621 року назвали Запорозьке військо наступником давньокнязівського лицарства. Булла папи Григорія ІХ згадує козаків під 1227 роком. М.Гушевський наводив повідомлення про “литовських козаків” під 1299, 1307 рр., а також про Семена-козака, гетьмана на службі у князя Вітольда, що деякі сучасні дослідники вважають екстраполяцією терміна. М. Ковальський схильний був вважати, що мова йде тут про наймані загони, а не козаків, як особливу соціальну верству, а дати донедавна прийняті 1491–1492 умовні, релятивні..., аж до Київської козаччини [11, 11].

Факт існування козаків у XII ст., часті загадки про них на початку XIII ст. підтверджуються і далі поодинокими джерелами. Названа хроніка під 1297 роком називає “Шістсот литовських козаків, що воювали в Прусії проти хрестоносців, а через кілька десятків років литовський князь Ольгерд в 1339 р. вирушив на Поділля, щоб приборкати Федора Корятовича: “Вибив волоські залоги за допомогою подільських козаків і здобуває Кам’янсць і Червоногородок та всі інші замки й фортеці на Поділлі...” [5, 1067]. У повідомленнях про козаків, що згадуються і в радянській історіографії, наводиться, що Хроніка міста Судак піл 1308 роком свідчить: “Козаки зарубали мечем Альмальчу, сина Сармака”. Відомо, що задовго до монгольського нашестя половці під іменем “козаки” вбачають людей, які несуть сторожову службу на пограниччі, а слова “сторож”, “вартовий” у половецькому словнику “Соdех сumаnісиs” перекладаються в значенні “козак”. Автори Енциклопедії Українознавства стверджують, що визначення “козаки” зустрічається в інструкціях італійських міст своїм колоніям у Причорномор’ї [5, ІІ, 1067]. В емігрантській літературі автори А.Гордєєв, А.Халиков, посилаючись на східні письмові джерела, називають литовських і татарських козаків, що несли сторожову службу на пограниччі [3, 82]. В хронологічних виписках К.Маркса із “Всесвітньої історії”, “Истории России й Петра Великого” Согюра, праць Шлоссера і М.Карамзіна описуються козаки за Василя Темного як “рязанські козаки” під 1444 роком. При цьому К.Маркс зазначає: “...кроме первоиачальних украинских”, які виникли раніше, до монгольського нашестя [1, 154], під 1510 роком відомі перекопські і білгородські козаки на Дніпрі [31, 34]. Ймовірно, що козаки ХІІ–Хiv ст., будучи військовою силою, ще не мали того суспільного значення, як козаки ХVІ–ХVII ст., і не відчували себе членами суспільства, а скоріше, конкретними групами на службі князів, воєвод, що несли службу на пограниччі чи використовувались як ефективні військові підрозділи. На думку німецького дослідника Карсмена Кумке, термін “козак” означав, насамперед‚ не індивіда, а колектив і тому вживався не в множині, а в однині. Тоді як “конституційні норми” почали діяти в кінці XVI – початку XVII ст. Але і ці процеси були цілком індивідуальні, бо залежали від конкретних ситуацій, що виникали на прикордонні Польсько-литовської чи Московської держави [28, 32]. З початком XV ст, козаки вже активно використовуються на польському пограниччі в 1503 році, дніпровські козаки в 1510 році, а 1516 році на чолі з Лянцкоронським штурмують Білгород [30, 101]. На сеймі у Петрикові Остафій Дашкович, черкаський староста, доповідав, що на Дніпрі знаходяться острови, на яких можна закласти міста і замки, а в самому Запорожжі знаходяться до двох тисяч козаків [30]. У ці часи в Хортицьких урочищах постійно були на уходах черкаські козаки, а з “Опису замків українських (1546–1559 рр.) відомо, що козацькі загони утримувалися в Канівському, Брацлавському, Черкаському воєводствах. Д.Яворницький цю категорію козаків відносив до малоросійського та городового козацтва [31, З6], Таким чином, молодість козацтва тривала понад два століття і брала свій початок з воєнного досвіду бродпиків‚чорних клобуків‚ черкес і воєнізованого населення Дніпра.

З середини XVI ст. ватаги козаків, про яких мова йшла в ХІV–ХV ст.‚ виступають як оборонці проти татар на службі воєвод, зокрема Черкаського і Канівського староста. Останні промишляли і на хоргицькому довкіллі задовго до Остафія Дашковича і Д.Вишневецького. Козацтво в незалюднених і багатих землях Запорожжя створило тривкі форми військової організації. Засновником першої Запорозької Січі на о.Хортиця (1552) був кн. Д.Вишневецький [26, 18]. До складу цієї першої Січі, очевидно, входили, крім козаків-уходників, представники військової служилої верстви – бояри, слуги, драби. Проживання єдиною общиною в специфічних умовах півдепгюго порубіжжя сприяло зародженню своєрідної суспільно-політичної організації запорозького товариства, її остаточної моделі Січі.

Цьому сприяло постійне зростання чисельності козацтва на Запорожжі. Так, в 1530 р. тут знаходилося близько 15 тисяч козаків, а вже 1630 р., їх кількість зросла до 80 тис. [6, 247].

Зважаючи на діяння козацького полководця Д.Вишневецького, французькі дослідники Ш.Лемерсьє-Келькеже й А.Беннігсен, посилаючись на оттоманські архіви, підтверджують, що у 1559–1560 рр. Д.Вишневецький провів три наступи на турецьку фортецю Азов. Урядові кола оттоманської Імперії вважали Д.Вишневецького настільки небезпечним, що у восьмох турецьких бейликах була проведена мобілізація і відправлена ескадра до Азова, а султанським васалам – молдавському господарю і кримському хану – наказали підготувати їхні збройні сили до виступу. Міжнародні дії Вишневецького загрожували не тільки кримському ханагу, а й турецьким володінням у Причорномор’ї [12, 51–63; 65–83].

Висновки сформульовані на основі оттоманських джерел, розвіяли всі сумніви радянської історіографії відносно політичної постаті полководця, масштабів та історичного значення його діяльності як першого фундатора Хортицької Січі.

Найбільш гострою і дискусійною в історичній науці є проблема локалізації “городка” (Хортицької Січі), яка з легкої руки Еріха Лясоти (1594 р.) розміщалася дослідниками на острові Мала Хортиця – пізніше острів Канцерський в Старому річищі Дніпра. Аналізуючи результати археологічних пошуків решток Хортицької Січі, приходимо до висновку, що лише Л.Падалці вдалося відкрити в урочищі “Степок” на правобережному Кічкаському мисі над Кічкаською переправою рештки укріплень, які типологічно близькі часові Д.Вишневецького. Л.Падалка подає опис укріплення в урочищі “Степок” на Кічкаському мисі, який у повінь перетворювався на острів Мала Хортиця (Е.Лясоти); “Окоп зтот занимает площадь около 2 десятин, продольные валы окопа тянутся с востока на запад на протяжении саженей 100; длина поперечного вала, составлявшего восточную сторону окопа достигаег сажней 45: выход из окопа обращен к отмеченой выше ложбине..., продольные валы окопа заканчиваются квадратными насыпями, сажней около 10 в каждой стороне валов, составляющих 2 квадрата. Валы окопа местами почти сравнялись с землей; лучше сохранились они близ углов окопа. Высота валов достигает 5–6 саженей через верх в окопе и до 8 саженей в квадратных фигурах, напоминаюших редуты [17, 271]. У 1927–1930 рр. при будівництві Дніпрогесу і верхнього б’єфу Дніпра – урочище “Степок” було затоплено.

Ототожнення Канцерівського острова з о.Мала Хортиця (Лясоти)‚ “Хорчика” М.Бєльського, "Степком” Л.Падалки залишається досить гіпотетичним. Характер діяльності Д.Вишневецького, його стратегічне і такгичне мислення наводять на думку, що закріплюватися він повинен у стратегічно домінуючих місцях Хортицького довкілля, як урочище “Степок” та в південно-східній окраїні літописного “Протопче”, звідки відкривалися, за власним визначенням Д.Вишневецького в листі до Івана Грозного, Кінські води у Кримських кочовищ” [10, док. 86; 272].

Незважаючи на внутрішню логіку обставин, в яких діяв Д.Вишневецький, в історичній літературі досі мусується історична казуїстика про локалізацію Хортицької Січі Вишневецького на о.Канцерському, який у вигляді скелі знаходиться серед Старого русла Дніпра, яка ніякого оборонного значення не мала і мати не могла. Вона знаходилася в зоні прицільного обстрілу з підвищених над нею ділянок правого берега і з крутих уступів західної частини о.Хортиця. Стрілець із лука міг прострілювати скалу впритул. На ті часи лучники могли випустити до 12 стріл на хвилину, а убійиа сила стріли була більша, ніж сила кулі мушкета [29, 164]. До того ж ніякого стратегічного значення о.Канцерський не мав, оскільки кочів’я на Кінських Водах і Кічкаська переправа знаходилися зі східної, протилежної сторони о.Хортиця.

Як відомо, Д.Вишневенький в 1557 році успішно витримав двадцятичотириденну облогу Девлет Гіреєм і “...побив у царя много людей лучших, и пошел царь от него с великим срамом” [13, 109]. Якби це відбувалося на Канцерському острові, як намагаються довести і нинішні автори, то Хортицька Січ Вишневенького не могла б чинити опір кримській орді не тільки 24 дні, а й півдня [28, 122].

Вивчення раннього етапу розвитку українського козацтва ХП–ХIV і ХV–ХVІ ст., та розв’язання такої гострої проблеми, як локалізація Хортицької Січі, повинна зосереджуватися, як на археологічних фактах, так і на письмових архівних джерелах, на вивченні збірок оттоманських архівів усього XVI ст., і таких типів пам’яток, як речові, етнографічні, побутові, лінгвістичні, фольклорні, які найчастіше залишалися поза джерелознавчим дослідженням та аналізом.