Geum.ru

Редакційна колегія

Вид материалаДокументы

Содержание


Характерницька магія рідної мови
Культурне явище характерництва
Священна Книга українського народу – Січеслов
Характерницькі заняття
Подобный материал:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   14



Гапон Ю.А.

(м. Запоріжжя)

ХАРАКТЕРНИЦЬКА МАГІЯ РІДНОЇ МОВИ


Люди дедалі більше усвідомлюють, що забуття рідної мови деформує людину, її соціальну мікросистему. Рідна мова є основним засобом становлення характеру людини і цілеспрямованого розвитку її власної особистості, як людини, яка тримає свою долю в своїх руках. Видатні досягнення на цьому шляху привертають увагу оточення до характерних рис такої людини, роблять цю людину характерником в очах інших людей.

Досягти рівня характерника має прагнути кожен. Цьому допомагає спеціальне навчання і тренування. Складовою тренування є медитація і нейро-лінгвістичне самопрограмування рідною мовою.

Рідна мова у програмуванні характеру життєдіяльності особистості

Люди дедалі більше усвідомлюють, що забуття рідної мови деформує людину. І це навіть за тих умов, що вона оголосить рідною чужу, хоч і престижну, так звану мову міжнародного спілкування. Навіть тоді, коли не свідомо відмовлялася, а розірвала з рідною мовою за певних, не залежних від неї обставин.

Деформації проявляються по-різному, або, висловлюючись медичним терміном, у різних синдромах – закономірному поєднанні симптомів. Найпоширенішими є синдроми роздратування при звуках рідної мови, виникнення страху власної провінційності, синдром перевертня або синдром Леніна, який указав на нього, говорячи, що обрусілі нацмени в Росії більші шовіністи, ніж росіяни; синдром мовожерства або лінгвофагії та тісно з ним пов’язаний синдром мовобоязні – лінгвофобії; синдром табу на певні сфери спілкування і інш. Претендувати на вичерпний їх перелік важко.

Задля прикладу можна взяти успішного російського поета Євгена Євтушенка. Нащадок українських селян, які були вислані до Сибіру і які, за його словами, там свято берегли твори Т.Шевченка, він, при всій його славі і благополуччі, постійно демонструє цілий ряд синдромів деформації особистості. Він тільки за останній час кілька разів уже приїздив в Україну (відомий у криміналістиці синдром повернення на місце постраждалого від нього, покинутого, зневаженого, нарешті, погубленого) і читав свої демонстративні вірші, робив заяви, закликаючи українців любити Росію, засуджуючи абстрактних “націоналюків”, імена яких він назвати не може, але які тут в Україні не люблять Росії. Його тягне в Україну, але він не любить і придушує в собі українця. Тут очевидна деформація особистісної соціальної мікросистеми.

Особистість взагалі матеріально є соціальною мікросистемою. До неї входить фізична людина, її психіка, а також неорганічні, але невід’ємні складові – предметний світ і світ соціальних зв’язків, людей. Гармонія в ній можлива лише на основі збереження рідної культури і, в першу‚ чергу мови.

Особистісні деформації переживаються людиною і відбиваються в психологічних комплексах, емоціях, часом і у неврозах. Тут уже поряд і порушення здоров’я людини – психічного й тілесного.

Існують медичні заклади і лікарі, які лікують рідним словом. Наприклад, Олександр Філатович – головний лікар Інституту метафізичних досліджень “Перехід-IV” – створив технологію масового зцілення індивідуального людського біополя “Живе Слово” [1]. Технологія дозволяє ліквідувати глибинні причини всіх хвороб, радикально оздоровитися і омолодитися. Пацієнт протягом певного часу читає ритмічні тексти рідною мовою. Прояви зцілення людина часто відчуває вже на другий день застосування цієї технології.

Це на рівні медицини. А на рівні персономіки та персонології, тобто наук, які займаються вивченням оптимального розвитку особистості, йдеться про впорядкування соціальної мікросистеми особистості і програмування її життєдіяльності. Повсякденне мовлення рідними словами, якщо його свідомо використовувати, може стати перманентним тренінгом і програмуванням особистості, без чого остання не може утримувати стабільність і деградує – соціально, предметно, духовно, морально і, нарешті, фізично.

Для наочності використаємо порівняння мови людини з мовою комп’ютера, пам’ятаючи, що людська мова набагато складніша і досконаліша, а до того ж є органічною для живої істоти.

Комп’ютер здатний виконувати програми, внесені в його пам’ять спеціальною (“рідною” для нього!) мовою. Тобто його діям передує програмування – специфічний мовленнєвий процес підготовки задач. Системний блок комп’ютера з його програмним забезпеченням є технічним аналогом характеру людини з його системою установок і підсвідомістю.

Програмування комп’ютерною мовою є технічним повторенням характерництва людської мови. В 70-х роках минулого століття це помітили лінгвіст Д.Гріндер та математик-комп’ютерщик Р.Бендлер і започаткували теорію нейро-лінгвістичного, тобто нейронно-мовного програмування (НЛП чи, в більшій мірі по-нашому, НМП) [2].

Всяке мовлення є програмуванням особистості. Коли хтось комусь говорить: “Любий, принеси мені води”, коли ми замовляємо в кафе чашку кави і піцу, то програмуємо передо всім себе, а відтак іншу людину. Здійснюючи внутрішній діалог, ми вибудовуємо для себе програму дій, поведінки, діяльності. В цьому і є справжній сенс так званого мислення на тій чи іншій мові. І це програмування здійснюється або в гармонії з існуючими, в тім числі‚ генетично закладеними від народження програмами або їм суперечить. І коли суперечить, виникає деформація особистості, деформація свідомості, підсвідомого, а відтак діяльності людини і її переживань. І першою умовою уникнути деформацій є користування рідною мовою, рідною культурою, асиміляція в їх рідному контексті і чужих мов і чужих культурних явищ.

Воістину, мова не лише звуки, як сказав поет, не “словникові холодини”. Вона всією своєю структурою відображає, несе в собі об’єктивні реалії соціальної системи особистості з її макро- і мікрорівнями.

Логіка цієї залежності диктує одне: мова програмування особистості має бути рідною, тобто адекватною. В іншому разі будуть помилки, збої в характері людини. Програмування не буде ефективним, вестиме до порушень в особистісній системі, робитиме її нестабільною аж до порушення здоров’я.
Культурне явище характерництва

Мова є основою культури людини і суспільства. Яка мова, така і культура. у повсякденні, розмовляючи, людина творить культуру того народу, мову якого вона використовує. Відповідно вона програмує і себе. Отож, коли людина працює, спілкується рідною мовою, то це є оптимальним. І навпаки, коли людина творить не рідну культуру і користується не рідною культурою, то в її соціальній мікросистемі формується і розвивається суперечність.

Як вона проявиться, залежить від обставин. Тому мову ведемо про оптимальність особистісної системи, якої немає у людини відірваної від рідної культури. Саме так – відірваної, але не у людини, яка, залишаючись в рідній, шукає себе в іншій культурі і ту культуру так чи інакше розвиває. Людина може любити іншу культуру, як люблять майже всі українці культуру російську або польську чи німецьку, англійську, творити в ній. І це не деформує особистість, якщо при цьому зберігається рідна самоідентифікація і розвиток у рідному середовищі.

Яскравим прикладом своєрідності української психолого-персонологічної культури є явище характерництва. І воно безпосередньо стосується нашої теми, зокрема теми рідної мови як основи програмування життєдіяльності особистості.

Сукупність програм дій особистості, забезпечених здібностями, наявним соціальним потенціалом, сукупність обгрунтованих установок особи на реагування, вчинки, поведінку є її характером. Формування ж характеру і здійснення його в житті – то є характерництво.

Характерництвом в українській традиції називається вищий рівень самоорганізації і саморозвитку особистості. Людям такого рівня захоплене оточення схильне [3]. було приписувати навіть чаклунство або принаймні гіпноз . Ми знаємо, що чаклунство і всяка містика є мистецькими прийомами впливу на людину, успіх чаклунів і гіпнотизерів (які при цьому не обов’язково знають за собою ці властивості) напрям̀̀у залежить від сприйняття їх оточенням. Тож характерником може стати кожен, хто працює над собою і вдосконалює себе, свій характер.

Існує доцільність введення поняття “характерник”, “характерництво” в глосарій української персонології, психологічної науки і культури взагалі. В основі обох термінів лежить слово “характер”, що, за трактуванням психологів, має значення сукупності стійких психічних властивостей людини, її особистих рис, що проявляється в поведінці, в діяльності. Дехто співвідносить його з вдачею.

Є підстави розширити саме поняття “характер” як персонологічне, а не тільки психологічне. У словниках знаходимо пояснення, що грецьке слово “характер” перекладається як “відмітна риса, ознака”. Вживається на означення своєрідної особливості людини, речі, явища (наприклад, характер місцевості). Ми маємо додати: соціальної мікросистеми особистості. Характер – це комплекс компонентів особистісної системи: властивостей тіла, духовності, предметів і соціальних зв’язків. Він зафіксований у свідомості та підсвідомості і зорієнтований на прояв у дії. Власне, він дію забезпечує і зумовлює. Якщо нам здається, що у людини все є, щоб бути, наприклад, доброю, а вона недобра, це означає, що чогось в ній чи в неї все-таки бракує. І тут є робота для персонолога-характерника, спеціаліста по формуванню чи корекції характеру.

Слово “характерник” взяте з літературних джерел і взяли його ті ж самі запорожці, серед яких було багато освічених шукачів волі і слави. Вони знали інші мови і цілком могли знати міркування на зразок розповіді якогось тогочасного француза: „Il ne fut pas tue, parcequ’il portait un caractere.” – “Він не був убитий, оскільки він носив (мав) характер”. Характером пояснювалося все. Це означало, що люди брали на себе відповідальність і за свої успіхи, і за свої невдачі.

Вживається слово “характер” і оціночно: в значенні “твердість, сила волі”. Відповідно характерництво є також діяльність певної цілеспрямованості і якості. Найчастіше характерниками називали та й називають яскраво відзначених успішністю воїнів, які володіють своїм психічним станом, волею. Їм приписують володіння своєрідним станом концентрації уваги і рішучої дії, спрямованої на певну бойову мету – стан “спас”. Відомо, що звичайна людина використовує не більше 10 відсотків наявних у неї можливостей, використання ж прихованих резервів дозволяє досягати фантастичних результатів, котрі можуть сприйматися як чари.

До речі, є відомості, що за часів Київської Русі слово “характер” вживалося і в значенні – “посада”, “сан”. Тобто характерник – “сановник”, “посадовець”. Звідси висновок: з одного боку, “характерник” – воїн, що за допомогою спеціальних тренувань оволодів своїм духом і тілом, “виробив і має характер”. А з другого ним є і той, що визнаний успішним у суспільстві – має певний сан, займає високу посаду в козацькій військовій ієрархії. Це особливо є показовим у світлі бачення особистості не тільки через її психіку, але й через її цілісну соціальну мікросистему.

Створення своєї національної термінології не є самоціллю, хоча навіть запозичене з іншої мови слово не просто використовується по принципу “яка різниця”, але набуває уже нового національного і звучання, і відмінювання, і простору вживання – стає явищем культури, яка його асимілювала.

Українці поряд з іншими народами мають право на свою національну психологію і персонологію. Наука, яку розвиває використовує конкретний народ, є часткою його національної культури. В українській національній культурі є такі поняття як “характерник” і “характерництво”, які мають не тільки абстрактний, але й конкретний історичний зміст. Останній може бути втрачений при переході слів у інші мови, але у себе на батьківщині він залишиться. І уже цим буде відрізнятися українська психологічна і персонологічна культура поряд з українізованими термінами, взятими з інших мов.

Те саме можна сказати про всі інші науки в українській культурі. Через це і викладатися в навчальних закладах не можуть просто науки. Викладаються галузі національної культури. І не тільки в Україні. Є національна культура психології, персонології, а також фізики, математики і т.д. Той‚ хто цього не визнає, приховує прагнення зупинити розвиток якоїсь культури на користь іншої. І викладатися та чи інша галузь національної культури може тільки відповідною мовою. Про неї можна розповідати в іншій культурі, але розвивати її в такий спосіб неможливо. Українец, який розповідає українською про грецьку культуру, творить українську галузь грекознавства. Перекладений на українську мову вірш Пушкіна є уже явищем української культури. Це вже інший Пушкін, український. І ті, хто говорить, що Пушкіна треба читати тільки в оригіналі, бореться не за те, щоб оригінали читалися. Він протестує проти того, щоб появилися поряд з російськими творами російського поета також їх українські варіанти. Своєрідні ревнощі і ксенофобія. А втім, можливо, не лише стосовно Пушкіна, але й будь-кого іншого не слід виключати, що твори у перекладі виявляться яскравішими і вдалішими, ніж вони були в оригіналі.
Священна Книга українського народу – Січеслов

Сказане слово і культура, яка формується на його основі, зберігається в записі. Так появляється писемна форма культури народу. Культура стає вічною. Але відділена від живих людей, вона тут же умирає. Записане слово – то тільки його портрет. У звучанні, в устах людських воно є справжнім – живим. Чим частіше звучить слово, тим воно дієвіше. Саме тому у кожного добре організованого і стабільного народу є своя священна Книга для повсякденного, принаймні систематичного читання. Це певним чином систематизоване і канонізоване усе, що написане рідною мовою та відображає весь життєвий шлях народу.

Канонізація (від грецького: Канонізо – узаконяю) є відбором найсуттєвішого для загального визнання. Це може бути не церковно-релігійна дія, а світська. Однак вона потрібна. Священна (також у світському розумінні цього слова) Книга має містити такі тексти, регулярне читання яких стабілізувало б націю як сукупну особистість. Відтворюючи шлях розвитку народу з його національною ідеєю єдиного цілого, Священна Книга стає основою характеру нації. Отже, це питання характерництва.

Що ми на сьогодні маємо? Загально визнані пам’ятки про ті часи, коли сучасний український народ ще не існував, хоч і була його територія центром імперії під назвою Русь. Вони можуть і не входити в Українську Священну Книгу. А ось пам’ятки, які відтворюють становлення сучасної України, повинні до неї війти. Це пам’ятки про часи, коли народ почав об’єднуватися навколо свого центру. І цим центром стала Запорозька Січ.

Хочу підкреслити: не козаки як такі, відомі за довго до цього і які є явищем позанаціональним, а Запорозька Січ і січовики. Її створили українські люди, які подалися в козаки і які в козаки вивели практично весь народ. Так українців і сприймали – як козацький народ. Та суть його була не в цьому, а в тому, що він пішов за січовиками як своїми вождями. Січ стала українським колективним Моїсеєм. І вона в кінечному підсумку вивела свій народ з рабства, привела його до створення власної держави. Після цього доля народу передана в руки Президента – людини, висунутої самим народом із своїх мас через пряме загальне голосування.

Отже, Січеслов має відтворити цей новий шлях українського народу, цю Благу Вість. Зокрема, є Президентські послання до народу, які треба знати українцям і зберігати їх живими через регулярне читання.

Автор не має на увазі окремого Президента, зокрема сучасного. Сучасний є Президентом у четвертій іпостасі, якщо не рахувати Гетьмана Скоропадського. Іпостась Президента можна переобирати, але коли він обраний, треба шанувати як Провідника і Захисника нації. Так живе слово здійснює свою характерницьку магію.

Отже, наша історія диктує нам мати Книгу “Січеслов”. Вона укладена Науковим освітньо-консультативним центром “Січова академія” [4]. Історія України диктує її зміст. Структура перекликається зі структурою Біблії, яка була і залишається сакральною Книгою українців. І це, мабуть, закономірно. Як Біблія відображає історію єврейського народу, що став богообраним, так Січеслов відображає історію українського народу із збереженням зв’язку з стародавнім біблейним народом, як творцем наших загальних духовних цінностей.

Старий Заповіт Січеслова містить матеріал для читання від найдавніших витоків українців до усвідомлення себе народом зі своєю україною – украяною (Землею Обітованою!) або, за виразом у верхніх слов’янських землях, уділеною (уділом) землею. Січовики Запорогів започаткували вихід українського народу разом з нею із полонів, в які він потрапив.

Новий Заповіт містить матеріали про новітні часи державності під проводом Заступника, воздвигненого, як казав Моїсей, із народу – Президента; містить Президентські послання. А ще Січеслов містить Думи – поетичні відображення духу народу на його історичному шляху.

Характерницька магія Січеслова та його мови починається із переконання і віри читача. Для повсякденної практики характерництва потрібні не просто знання, потрібна переконаність і віра в свій народ, в свою націю, а відтак і в себе. Символ переконаності, впевненості, віри є концентрованим виразом суті національної і особистісної ідеї та ідентифікації. З нього як з кореня росте інтерес до деталей і до читання Січеслова та до збереження поступального розвитку нації як колективної особистості, кожного індивіда, який входить у неї і який є нею, тобто особистістю.

Пропонується такий Січовий символ віри, переконаності, впевненості [5]:

1.Знаю і вірю у звишшя натхненну природу Духу Січовиків-Характерників, які повстали на захист честі і гідності православних на Провидінням украяній їм землі.

2.Вірю, бо знаю, що саме Січовики на Запорогах у їх найвищому пориві воздвигли зі своїх лав безліч Богоугодних героїв народу України.

3.Знаю і вірю у їх безсмертя на Небі Слави і Вічности.

4.Вірю і знаю, що Волею Характерників, Духом Січі українці вистояли в історичних змаганнях і прийшли до Нового часу свого державотворення і суверенного життя у гідності.

5.Знаю і вірю в Сина й Заступника України, якого воздвигає народ її від іпостасі до іпостасі. Слово Його на посту Заступника істинне і пророче.

6.Уповаю на Воскресіння Характерників Січі, Духу Січі в нових поколіннях.

Амінь: Хай буде так.
Характерницькі заняття

Характерництво зараз в моді. Більше того, його пробують привласнити інші. Українська культура, як і нація, є відкритою для всіх. Однак ми повинні зберігати своє право інтелектуальної власності. До того ж, як уже говорилося вище, перенесене з однієї культури в іншу явище стає іншим. Ми можемо тільки вимагати посилання на нас при запозиченнях. І ще слід осмислити та надати характерництву сучасного змісту.

Як відомо, характерництво не має стародавньої цілісної, тим паче записаної концепції та системи, як, наприклад, йога. Воно існує в легендах, як ідея. Січовики хоч і були відданими православ’ю, але знали і східні і південні концепції, системи, традиції. Вчилися в інших народів. Це були освічені і грамотні люди того часу. Вони знали секрети і мистецтво бою, відали властивості трав і природних явищ (відуни), були винахідливими і гордими, часом приховували свої знання від ворогів або й від своїх.

Загальна мета характерництва – розвиток особистості, перш за все‚ власної. Історія і пам’ять народна зберегли надзвичайно високі досягнення у характерництві багатьох січовиків. Люди захоплювалися ними, наділяли їх такими рисами, які сягають надприродності. Наприклад, про Кармелюка говорили, що він утік з в’язниці, сівши в човен, який сам намалював на стіні і матеріалізував його.

Захоплення особистими досягненнями січовиків породило немало легенд, які слід використовувати на практичних заняттях з характерництва. Ці заняття, однак, повинні переслідувати цілком об’єктивно обґрунтовану реальну мету: розвиток особистості, формування, розвиток і корекція характеру як систему установок особистості в її діяльності. При цьому ми забезпечуємо традиції характерництва, дотримаємось його духу, коли використаємо новітні досягнення всіх народів, досягнення персонологічних наук у своїй педагогічній (виховання дітей) і андрагогічній (виховання, розвиток дорослої особистості) роботі.

Основним пафосом роботи має бути безперервне, прогресивне і послідовне в своїй наростаючій якості програмування особистості засобами рідної мови, рідної культури.

І без канонізованої Священної Книги свого народу тут не обійтися. А якщо обходитися, то не буде використано весь потенціал програмування і удосконалення характеру, підсвідомості особистості. Для українців Січеслов має стати основною книгою, священною. Кожен може черпати Січеслов з багатої літературної скарбниці України. Але тільки канонізація зробить Книгу українців стабільною і єдиною для всіх.

Створення єдиного Січеслова стабілізує перш за все колективну особистість українця. Така стабілізація є необхідною передумовою стабілізації і вдосконалення особистості кожного індивіда.

Конкретне заняття з характерництва має починатися з читання Січеслова і з проговорення Січового символу віри. І тільки після цього можна переходити до медитацій і медитативних технік.

Успішності занять також сприятимуть різного роду масові заходи – видовища. Такими видовищами можуть, наприклад, стати дійства, які ми назвали “show в Січеслові” – “шо ув Січеслові?” Англійське слово обігрується за звучанням і тим асимілюється в українську культуру. У видовищах використовуються матеріали Січеслова: знаменні дати, розповіді з літописів Граб’янка та Величка, інших авторів, визнаних у суспільстві, як із Старого заповіту Січеслова, так і з Нового, в тому числі Президентські послання. Актори розігрують інтермедії, створюється вертеп – давнє українське культурне явище. Читаються або й співаються думи, старі і новітні. Все це у супроводі музики і яскравих костюмів.

Такі видовища пропонується вести Речникові Січеслова – чоловікові в традиційному академічному вбранні. Йому допомагають відповідно одягнені Мироносиці. Сценарії дійства належить розробляти підготовленим людям на сучасному рівні шоуіндустрії.

Самі ж заняття з характерництва мають проводитися після ретельного дослідження особистісної соціальної мікросистеми, характеру особистості. І це окрема тема. Однак доречно організовувати указаним вище способом також будь-які заняття з фізичного і психологічного тренінгу.

ЛІТЕРАТУРА
  1. О.Філатович. Живе слово творить життя. – К.,2006.
  2. Гриндер Д., Бендлер Р. Из лягушек в принцы: НЛП – новый метод психотерапии. – Воронеж: 1993.
  3. “Народні оповідання” .– К., “Наукова думка”, 1983.
  4. Січеслов. Упорядник та автор рекомендацій Ю.А.Гапон.– Київ–Запоріжжя: НОМ Центр “Січова академія” ЗССПК. – 2003. с. 45.
  5. Там само‚ с. 100.



Калайда Г.І.

(м. Запоріжжя)


УКРАЇНСЬКИЙ ВНЕСОК В ТЕОРІЮ І ПРАКТИкУ ПАРТИЗАНСЬКОЇ ВІЙНИ НА ПРИКЛАДІ РПАУ(махновців)


Історія революційної повстанської армії України (махновців) та її творця і командира Нестора Івановича Махна для широкого загалу і до сьогодні все ще залишаються на рівні міфів і легенд, переважно спотворених дезінформаторами та фальсифікаторами.

Мало відомо про організацію махновських збройних сил і бойові операції, які проводилися ними впродовж усього часу так званої громадянської війни. за короткий період – менше, ніж за чотири буремні роки – високою мірою проявився талант Н.І. Махна і як видатного полководця, творця і командира повстанської армії. [1–5; 7; 9].

Стратегія і тактика революційної повстанської армії України (махновців) вивчалася і вивчається в багатьох військових академіях світу. Н.І. Махно був основоположником маневрової війни. Махновська тактика маневрової війни широко застосовувалася під час другої світової війни, зокрема, танковими арміями Гудеріана, Роммеля, прихильно до цієї тактики ставився і де Голль, хоч практично нею скористатися і не зміг [9]. Досвід РПАУ(махновців) повною мірою використала Українська Повстанська Армія.

Винаходом, на якому трималася махновська армія і яким вона прославилася, була кулеметна тачанка. Ця бойова колісниця часів громадянської війни давала повстанцям нечувані на той час переваги над численними ворогами, бо забезпечувала пересування значних мас війська на великі відстані навіть в умовах бездоріжжя і нанесення ударів там, де ворог цього найменше очікував.

Стосовно організації махновської армії. Вже в квітні і листопаді 1919 р. на території підконтрольній махновцям було проведено мобілізацію і вона була аж ніяк не добровільна. Від призову до війська звільнялися лише чоловіки, вік яких був меншим або більшим за встановлений призивним. Дезертирів суворо карали, бувало що й розстрілювали. Призвані до війська проходили вишкіл і отримували відповідний солдатський документ, як і в будь-якій іншій регулярній армії.

Армія мала чітку структуру. В її складі були корпуси, бригади, полки, батальйони, роти. На чолі кожної з цих військових одиниць стояли командири відповідного рівня. Підпорядкованість була по вертикалі. Верховним командиром був Н.І. Махно, який користувався незаперечним авторитетом у своїх воїнів та населення. Нестор Іванович був настільки харизматичною особистістю, що отримав титул Батько (і це звання аж ніяк не привід для іронізування). Чи багато народних вождів удостоїлися такої пошани? Щось важко пригадати. До речі, сам Нестор Іванович у своїх “Воспоминаниях” з великою теплотою згадує про цю подію‚ яка сталася в Дібрівському лісі під віковим дубом‚ який стоїть іще й зараз. Він так і називається “Дуб Батька Махна”. (До речі, цікаво те, що “Дуб Батька Махна” був колись і в Дубовому Гаю в м. Запоріжжі аж поки сам Дубовий Гай не пропав через підняття ґрунтових вод після спорудження Каховського водосховища). “Мне лично казалось и странным‚ и неудобным слышать обращение ко мне крестьян и повстанцев‚ вместо “товарищ Махно”‚ батько Махно‚ а иногда – “товарищ Батько Махно”. Но эпитет “Батько”‚ помимо моей воли‚ прилип к моей фамилии‚ начиная с дня событий в селе Больше-Михайловка (Дибривка)… я часто спрашивал себя: честно ли допускать до того, чтобы меня так возвышали, чтобы, передо мною же, мои братья-труженики мною так благодарственно восторгались, подчеркивая этим, что они видят во мне человека, неизменно преданного им, и этим сами искренно во всем доверяют мне?” [8].

Розробку бойових операцій і оперативне керівництво армією здійснював штаб. Інформація про пересування ворожих військ на контрольованій території надходила від розгалуженої розвідувальної мережі через кур’єрів і зв’язківців. Чітко діяла контррозвідка‚ яка неодноразово знешкоджувала московських більшовицьких та інших шпигунів‚ зокрема‚ було кілька разів викрито і знешкоджено терористів засланих з метою ліквідації н.і. махна. Махновці змогли створити військові опорні пункти – склади зброї та продовольства‚ запаси свіжих коней‚ ремонтні майстерні.

Територія‚ контрольована РПАУ(махновців) – це землі‚ головним чином, Кальміуської паланки Війська Запорозького Низового. Хоч значну частину населення складали переселенці з центральної і північної України, проте тут мешкали і прямі нащадки запорозьких козаків. Так с. новоспасівка ще недавно було центром Азовського козацького війська. про махновське військо говорили, що воно міцно просочене духом і звичаями відчайдушного вільного Запорожжя. отже, людей, що вміли постояти за себе, було достатньо. Махновська армія воювала як проти усіх українських режимів (і гетьмана Павла Скоропадського, і Директорії), так різноманітних зайд (німців з австріяками, більшовиків, денікінців, врангелівців і т.п.).

Як вільні люди‚ кінцевою метою своєї боротьби вони вважали повну незалежність району контрольованого РПАУ (махновців) від більшовицького чи будь-якого іншого центру. Ось як ще в 1919 році про це сказав один з махновських командирів: “Нехай більшовики не заважають нам, нехай відмовляться від цього району, нехай не нав’язують йому своїх комісарів, нехай знають, що ми незалежний народ, тоді вони наші друзі. Ми будемо с ними у федеративних стосунках, будемо допомагати, нехай лише не заважають!”. ця позиція – надання незалежності району контрольованому РПАУ (махновців) – була центральною при укладанні 27 вересня 1920 року в м. Старобільську угоди з радянською владою про спільні бойові дії проти білої армії під командуванням врангеля.

Ленін і його більшовицькі спільники, хоч і підписали угоду з махновцями‚ але самі вважали її тимчасовою, дійсною лише на період, поки буде подолана армія Врангеля. Тактика розриву угоди була розроблена під керівництвом Леніна і він несе пряму відповідальність за ті злочини, які скоїла більшовицька армія і каральні органи зокрема і під час придушення махновського руху. Була розроблена і здійснена провокація, спрямована на виправдання військових дій по знищенню РПАУ(махновців) негайно, як тільки буде закінчено розгром Врангеля. Ця провокація полягала в тім, щоб знайти зачіпку і звинуватити махновців у розриві угоди, а потім нібито на законних підставах накинутися на своїх союзників.

Викликає подив: чому Н.І. Махно зі своїми однодумцями і соратниками пішов на такий нерозважливий крок? Адже ще недавно московські більшовики кидали на знищення махновщини потужні сили. Особливо лютував тоді на Україні Лейба Троцький. Сам Нестор Іванович змушений був постійно рейдувати, майже не маючи перепочинку. Лише короткий проміжок цього часу (лютий – березень 1920 року) описаний у щоденнику його дружини Галини Кузьменко [6]. щоденні переходи були по 25–30 км і це по бездоріжжю, по весняному розквашеному чорноземі, коли одну тачанку ледве тягло шестеро коней, з усього п’ятьма короткими зупинками на відпочинок.

Сталося, як і мало статися, бо люди не повинні довіряти нелюдам. Провокація проти махновців, які фактично вирішили долю всієї військової операції в Криму, полягала в тім, щоб дати їм наказ негайно виступити на Кавказ для участі у війні проти повсталих козаків. В разі відмови оголосити їх зрадниками і фізично знищити. Заздалегідь були підтягнуті чекістські підрозділи, які посеред ночі атакували загін і майже тисячу оточених махновців було розстріляно з кулеметів. частина загону – майже 4000 чоловік – вирвалася з оточення перед самою атакою. вони вийшли з Криму, проходячи за добу по 60–65 км і ведучи ар’єргардні бої. Додому дійшло трохи більше 300 повстанців.

Проти невеликої армії махновців більшовики кинули колосальну кількість своїх військ. Мабуть таки дуже були нажахані, знаючи, як махновці воюють. Проте і командири і червоноармійці не рвалися воювати з тими, з ким щойно воювали проти спільного ворога. Треба віддати належне – червоноармійці часто заздалегідь попереджували махновців про зраду, яка проти них готується командуючим м.Фрунзе. за цю зраду доля згодом таки помстилася йому. цього зрадника незабаром “дістав” ще більший зрадник, але від того не легше тим, хто загинув через нього: ні махновським бійцям, ні мирним жителям, розстріляним або замордованим більшовицькими карателями.

Нові умови‚ які склалися на той час‚ диктували і нові способи боротьби. І тут повною мірою проявився військовий геній Нестора Махна. На зміну тактиці дій регулярної армії прийшла тактика партизанської війни. Махновські командири жаліли своїх бійців‚ чого‚ до речі‚ не можна сказати про червоних командирів. уникаючи невиправданих втрат живої сили‚ махновці дотримувалися принципу – не атакувати, якщо ворог може стріляти. Також не вели боїв на повне знищення ворога. Достатньо було придушити його здатність чинити опір. Головними стають рейди по території‚ захопленій ворогом. Пересування війська здійснювалося з величезною на той час швидкістю – інколи до 100 км за добу. Для забезпечення успіху використовувалась налагоджена система постачання всім необхідним: зброєю‚ набоями‚ харчами‚ свіжими кіньми‚ включно з даними розвідки. Залізничні колії, мости‚ телеграфні лінії, різні склади, як і представники більшовицько-московської окупаційної адміністрації, а також чекісти та продзагони постійно знищувалися.

Військо складалося з багатьох невеликих загонів по кілька сотень повстанців. Загони мали певну автономію‚ хоча їх дії і координувалися штабом повстанської армії. При проведенні великих операції загони діяли спільно‚ як‚ наприклад‚ при штурмі м. Харкова в травні 1921 року. Н.І. Махно постійно проводив вишкіл своїх командирів‚ навчаючи їх новій тактиці війни. Однією із знахідок махновського війська було те‚ що повстанці були одягнуті як червоноармійці, а це збивало з пантелику супротивника.

7 грудня 1920 року біля с. Новоспасівки відбулося об’єднання розпорошених махновських сил. Об’єднаний загін складався з 3500 шабель, 5000 багнетів, 16 гармат і 500 кулеметів. Проте махновці опинилися в дуже невигідному для себе становищі оскільки створилися умови для їх оточення і знищення.

За наказом Фрунзе його війська розташувалися у шахматному порядку і в кілька ліній. 11 грудня вони почали “концентричний наступ”. Але 12 грудня п’ятитисячний загін під командуванням Н.І. Махна наніс удар по м. Бердянську. У відповідь командування 4-ї армії кинуло туди своє військо, але махновці відійшли в напрямку с. Новоспасівки і увечері зосередилися в с. Андріївці силами трьох полків піхоти, трьох полків кавалерії та кулеметного полку. Тут повстанці опинилися в оточенні. Проти них було зосереджено дивізію курсантів, 2-у Донську дивізію, 42-у стрілецьку дивізію, три кавалерійських дивізії 3-го Окремого кінного корпусу, Інтернаціональну і запасну кавалерійську бригаду при підтримці бронемашин та артилерії. 14 грудня червоні перейшли в наступ.

Махновські загони прикриття билися з червоними частинами в усіх напрямках, виконуючи роль свого роду загородження. Саме вони і ввели командування Червоної Армії в оману. Махно уважно стежив за ходом бойових дій. 1-а і 2-а курсантські бригади, які особливо успішно діяли проти повстанців, затиснули махновців у с. Андріївці, зайнявши західну й південну околиці. Махно вирішив рушити на північ. Зібравши сили в один кулак, він відкрито, прямо на очах командування 42-ї дивізії передислокував війська на південний схід і навіть покинув село. Вважаючи, що саме у цьому напрямку буде здійснено спробу прориву, командир дивізії вирішив вночі замінити вимотану в боях 126-у бригаду свіжою 124-ю бригадою. Розвідка одразу ж повідомила про це Н.І. Махну. увечері 14 грудня, коли в темряві 124-а бригада почала займати позиції, махновці всіма своїми силами їх атакували. Червоні були зім’яті. Створився коридор, через який махновці стрімголов вирвалися з оточення, наздогнали і розгромили 126-у бригаду і далі рушили в північно-східному напрямку, захопили с. Попівку, розігнали там бригаду 9-ї кавалерійської дивізії та штаб дивізії і продовжили рух на Кінські Роздори. Їх переслідували підрозділи 9-ї та 5-ї кавалерійських дивізій. 17 грудня махновці прийняли бій біля ст. Волновахи. Не дивлячись на втрати, вони вирвалися на оперативний простір у напрямку Оленівка–Богатир–Всесвятське і далі на північ. 22 грудня махновці перейшли Дніпро біля с. Тернівки і два тижні рейдували по катеринославській, Миколаївській і Київській губерніях.

Отже, тактика червоних по оточенню махновців зазнала краху. В радянську військову історію бойова операція Червоної Армії під керівництвом Фрунзе проти махновців 14–18 грудня 1920 року ввійшла під назвою “Андріївський конфуз” [7].

Почалася широкомасштабна маневрова війна. В січні 1921 року махновці рухалися по Полтавській, Чернігівській, Курській, Воронезькій та Харківській губерніях, Донській області. Само за себе говорить те, що за 3 тижні було пройдено 1200 км, проведено 11 боїв. У лютому цей безпрецедентний рейд закінчився на Гуляйпільщині. Всього було пройдено понад 2000 км. Червоне командування не могло організувати ефективну боротьбу з махновцями, бо неможливо було передбачити маршрут їх пересування. Він не вкладався ні в яку військову логіку і тодішню військову науку. Це вже була війна нового типу.

В кінці лютого 1921 року Н.І. махно розділив військо на три частини і дав можливість людям відпочити, а сам змушений був лікуватися від чергового поранення. На початку квітня він знову розпочав бойові дії.

З 19 липня Н.І. махно здійснив рейд по етнічних українських землях аж до Волги і, обігнувши увесь Дон, повернувся в Україну. Цей рейд показав, що повстанська армія стає не в змозі надалі опиратися такій величезній кількості червоних військ. Бійці вкрай стомлені безперервними боями, ранами, хворобами, а місцеве населення зтероризоване більшовиками і боїться відкрито надавати допомогу повстанцям, як це було раніше. Тому було прийняте рішення відходити за кордон. 28 серпня Н.І. Махно непереможеним з невеликим загоном форсував Дністер на румунську територію. Цим закінчилася новітня козацька сторінка на запорозьких землях.

Окремі махновські повстанські загони діяли на Сіверському Дінці ще в 1922 році, а на північному Кавказі махновці створили Кавказьку повстанську армію, яка воювала принаймні до 1923 року.

Отже, внесок махновців у теорію і практику партизанської війни полягав у наступному:
  • повстанська армія мала чітку структуру. В її складі були корпуси, бригади, полки, батальйони, роти й інші військові підрозділи. Окремі підрозділи в залежності від оперативної обстановки могли діяти автономно.
  • в армії діяв принцип єдиноначалія. Головний командир Н.І.Махно користувався беззастережним авторитетом і мав звання батько.
  • Розробку військових операцій здійснював штаб‚ який для збору інформації мав розгалужену систему розвідки і контрозвідки.
  • До війська зобов’язані були йти чоловіки встановленого призовного віку. Ухиляння від призову суворо каралося.
  • Армія спиралася на широку підтримку населення‚ яке забезпечувало її всім необхідним – продовольством‚ одягом‚ свіжими кіньми‚ утримувало ремонтні майстерні тощо.
  • Основою тактики був маневр‚ постійне рейдування‚ швидке пересування на великі відстані і нанесення несподіваних і неочікуваних ударів по ворогу‚ придушення його боєздатності і швидке зникнення‚ без втягування у затяжні бої.
  • Досвід РПАУ (махновців) ведення маневрової війни був запозичений німецьким вермахтом‚ офіцери якого проходили навчання у радянських військових академіях та спеціальних школах на території Радянського Союзу‚ і широко використовувався під час другої світової війни‚ зокрема‚ танковими арміями Гудеріана у війні проти Польщі та Радянського Союзу.
  • Досвід РПАУ (махновців) ведення партизанської війни в умовах значної кількісної переваги ворога був використаний і вдосконалений з врахуванням конкретно-історичної обстановки Українською Повстанською Армією‚ яка в 1943–1948 рр. вела військові дії на власній території спочатку проти німецької армії‚ а потім аж до відходу в 1948 році за межі україни проти радянської і польської армій. Проте‚ принципова різниця між РПАУ (махновців) і УПА полягала в тім‚ що для махновців кінечною метою була автономія обмеженої території (“Наша хата з краю”)‚ в той час як мета боротьби УПА була сформульована першою заповіддю Декалогу українського націоналіста: “Здобудеш Українську Самостійну Соборну Державу або помреш у боротьбі за неї”.



ЛІТЕРАТУРА
  1. Аршинов П.А. История махновского движения (1918–1921). – Запорожье: дикое Поле, 1995. – 248 с.
  2. Верстюк В.ф. Махновщина: селянський повстанський рух на Україні (1918 – 1921). – К: Наукова думка, 1992. – 368 с.
  3. Горак Володимир. Махновська держава та “анархіст” Махно. Газета “День”, N 130, 05.08.2006.
  4. Деникин а.и. Вооруженные силы Юга России // белое дело. Дон и добровольческая армия. – Москва: Голос, 1992. – С. 329–393.
  5. Добровольський Олександр. Козацький чорний ангел. – Опубліковано 01.08.2006. – www.aratta.com.ua.
  6. Кузьменко Г.А. Дневник (19 февраля 1920–28 марта 1920). – .ru/lit/Kuzmenko/lit4.php. також: щоденник Галини Кузьменко // яланський Віктор, Верьовка Лариса. Нестор і Галина. Розповідають фотокартки. – Київ – Гуляйполе: Вид. журналу “Ярмарок”, 1999. С. 369–392.
  7. Лихаревский Е. “Андреевский конфуз” // Армия и революция. – 1921. – № 4/5. – С. 114–120.
  8. Нестор Махно. Воспоминания. Репринтное воспроизведение изданий 1936, 1937 гг. – кн. 1, кн. 2–3. – К.: изд. “Україна”, 1991.
  9. Черний Гелій. Нестор Махно – основоположник маневрової війни // Газета “День”.