Geum.ru

Редакційна колегія

Вид материалаДокументы

Содержание


Козацький рухомий табір та його історичні передумови
Что курили казаки…
А тютюн та люлька
Патріотичне виховання в системі загальної середньої освіти
На першому етапі
На другому етапі
Лінчук О.Д.
Подобный материал:
1   ...   6   7   8   9   10   11   12   13   14



Кошлатий В.П.

(м. Запоріжжя)


КОЗАЦЬКИЙ РУХОМИЙ ТАБІР ТА ЙОГО ІСТОРИЧНІ ПЕРЕДУМОВИ


безмежні степові простори Приазов’я та Причорномор’я протягом тисячоліть були місцем зародження та існування запорозького козацтва. До виникнення запорозького козацтва можна виділити три основні етапи козацької еволюції:
  • бродницький – господарів переправ на чисельних степових річках;
  • період занепаду Київської держави;
  • період існування улусу монгольської імперії – Золотої Орди.

Запорозьке козацтво не належало до кочових народів, але його військова майстерність та звичаї складалися під впливом тисячолітніх контактів із кочівниками [18, 106, 114]. Майже всі методи ведення бою, форма військової організації, атрибути влади, одяг, види зброї та ін. мають пряме або опосередковане відношення до різних часових періодів співіснування з кочівниками. Ця робота є спробою розказати про такий важливий спосіб ведення бою як козацький рухомий табір та його історичні витоки.

Перші згадки про військові табори із возів зустрічаються в історичних джерелах про скіфів, які заселяли землі сучасної України. Історія скіфів – одна з найяскравіших сторінок життя степу. Хоч вони давно зійшли з історичної арени, змішалися зі слов’янським елементом, але пам’ять про них залишилася у віках аж до сьогодні. Їхні блискавичні військові походи з Північного Причорномор’я відомі були всьому тогочасному світу від Закавказзя до Палестини. Перед їхньою навалою тремтів увесь Близький Схід. Навіть сучасні скіфам біблійні пророки Ісайя та Єремія з жахом писали про них: “і підійме прапора народу здалека‚ і засвище йому з кінця краю‚ і пройде він хутко та легко‚ – немає між ними утомленого та такого, який би спіткнувся…” [Ісайї: 5, 26–27]. “Ось Я приведу іздалека народа на вас … це сильний народ‚ стародавній це люд‚ люд‚ що мови його ти не знаєш‚ і не розумієш‚ що він говоритиме. Його сагайдак‚ як відчинений гріб‚ усі хоробрі вони. І він пожере твоє жниво і хліб твій‚ поїсть він синів та дочок твоїх‚ худобу дрібну та худобу велику твою пожере‚ з’їсть твого виноградника й фігу твою‚ понищить мечем твердині міста твої‚ на які ти надієшся…” [Єремії: 5, 15–17].

Повний опис битви скіфів та їх бойового табору залишив Діодор Сіцілійський‚ письменник І ст. до н.е. коментар до нього подається Є.В. Черненком у праці [19‚ 16]. Діодор Сіцілійський описав боротьбу за престол після смерті боспорського царя Перісада. Законним наступником був його старший син Сатир. Проте його брати теж виставили свої претензії і розпочали міжусобну віійну за батьківський трон.

У цій війні на боці Сатира виступили його союзники скіфи. У вирішальній битві скіфи виставили 10 тис. кіннотників та 20 тис. піхотинців. Крім того‚ Сатир мав ще 4 тис найманців – піхотинців з греків та фракійців.

Битва відбулася 310 р. до н.е. на р. Фат‚ притоці р. Кубань. Скіфи розташували своє військо за такою схемою: у центрі стояла кіннота, по флангах була поставлена піхота, при чому, на правому фланзі скіфи стояли разом з греками і фракійцями, а тил було прикрито рухомим табором з возів, який виконував також функцію опорного пункту. В ході бою скіфи розгромили ворожий центр і почали переслідувати недобитого ворога. В цей же час правий фланг піхоти скіфів разом з греками та фракійцями під натиском ворога почав відступати. Тоді рухомий табір скіфів зайняв тил правофлангової піхоти і цим маневром був припинений панічний відступ. Кінноті скіфів припинила переслідування ворога в центрі і з тилу атакувала воорога, що насідав нв правий фланг. Маневром рухомого табору скіфів та кінноти було вирішено переможний хід бою на користь Сатира.

Проходили віки і на безкрайніх степових просторах Приазов’я та Причорномор’я мов велетенські морські вали кочівники-скотарі змінювали один одного. Орди кочівників мали багато спільного в мові і побуті‚ бо майже всі були єдиного тюркського кореня. Мали різницю лише у військовій майстерності. Вічними на цих просторах залишалися тільки слов’янські племена‚ бо вони були тут у себе дома. Не випадково упродовж століть середньодніпровський слов’янський етнос асимілював ранніх кочівників-скотарів “царства Ашкуза” середини VII – початку VI ст. до н.е. [15‚ 132‚ 134‚ 135]. Проте у Європі ніколи не було етнічної чистоти народів. Азіатські кочівники‚ які не змогли асимілюватися‚ з боями просувалися далі на захід – до Балкан і аж до Рейну [1‚ 127]. Тут варто згадати слова російського історика Карамзіна: “Народи не падають з неба і не зникають крізь землю…”. Забувається мова‚ зникає культура того‚ чи іншого прийшлого народу‚ але деталі побуту нагадують про далеке минуле.

У ІV ст. н.е. на історичній арені з’явилися гуни. Вони успішно опанували степові простори приазов’я та причорномор’я аж до гирла дунаю [4‚ 814]. Найвищої могутності держава гунів досягла за часів Аттіли. Цей великий полководець теж застосовував рухомий бойовий табір. Зокрема‚ це сталося під час славнозвісної Каталаунської битви 451 року. Битва відбулася на Каталаунських висотах. Місцевість була вигіднішою для супротивників гунів – римлян та готів‚ тому Аттіла для безпеки свого тилу застосував рухомий табір‚ який він мав намір використати в разі потреби і для оборонного бою. Битва розпочалася в другій половині дня. Під час бою загинув король готів Теодорікс. Римський полководець Аецій‚ який очолював римське військо‚ не посмів брати штурмом табір Аттіли. Вважаючи‚ що Аттіла вже не має достатньо сил для кровопролитної битви‚ Аецій зі своїм військом наступного дня відійшов з поля бою. Але Аттіла перегрупував свої сили і табором пішов за римським військом‚ знищуючи все на своєму шляху і ніяка сила вже не могла його зупинити. Рим готувався до найгіршого‚ коло під його мурами з’явилися передові загони гунів. Назустріч Аттілі виїхав сам папа Лев І з поважним посольством. Аттіла погодився не брати штурмом Риму за величезний викуп. Тим самим Рим було врятовано від розгрому [2‚ 387]. Після смерті Аттіли у 453 році гунська держава занепала‚ а самі гуни осіли в нижній течії Дунаю і приазов’ї та причорномор’ї.

Пізніші кочівники – печеніги – освоїли степові простори від Волги до Дунаю і перекрили торгові шляхи Хазарії з Візантією і навіть закріпилися на території Східного Криму. Вперше печеніги напали на землі Київської держави в 915‚ а в останнє у 1121 році [11‚ 24‚ 127]. Печеніги добре освоїли ведення бою з застосуванням рухомого бойового табору. Під час оборонних боїв такий табір ставав майже неприступною фортецею‚ із якої робила успішні вилазки кіннота‚ а в слушний для себе час припиняла бій у відкритому полі і поверталася до табору. у історичних джерелах говориться про одну з таких битв‚ яка сталася під час печенізько-візантійських війн 1121 – 1122 рр. [10‚ 66–68].

У половців‚ які витіснили печенігів з північного причорномор’я‚ структура військових об’єднань відрізнялася від попередніх кочових народів Степу. Перша навала половців на Русь під керівництвом хана Блуша сталася у 1055 році‚ а останній раз половці були під стінами Києва у 1234 році [7‚ 375‚ 393]. Майже 200 років між половцями і Руссю точилися війни‚ які закінчувалися миром‚ а часто і шлюбами між дітьми руських князів та половецьких ханів.

Достеменно невідомо‚ чи користувалися половці рухомим бойовим табором. Можна припустити‚ що користувалися‚ але рідко. військо у половців було кінне і тому застосування рухомого бойового табору знижувало його мобільність і було неприйнятним.

Проте‚ у бою з половцями рухомий бойовий табір був застосований новгород-сіверським князем Ігорем Святославовичем у 1185 році. Князь ішов у похід на половців зі збірним військом: кіннотою і пішою раттю. отже‚ мав обоз‚ бо не могла ж піша рать долати сотні кілометрів пішки. Під час бою половці оточили військо Ігоря з усіх боків‚ тому він наказав вершникам залишити коней і відбиватися у пішому строю‚ бо кіннота не мала можливості для маневру. Князь прийняв неординарне рішення: “…І тоді‚ порадившись‚ усі вони злізли з коней‚ бо мали намір‚ б’ючись‚ дійти до ріки Дінця” [11‚ 333]. Відступ бойовим табором підтверджує і текст поеми “Слово о полку Ігореві”: “Третий день уж бьются! Третий день к полудню подходит; тут и стяги Игоревы пали!” [17‚ 54‚ 71‚ 134‚ 143]. Практично неможливо три дні поспіль вести коней під вуздечки і відбиватися від ворога. Ігор відступав до Дінця бойовим рухомим табором‚ але осідлі кочівники з чернігівщини не витримали затяжного бою‚ залишили бойовий стрій і самі пішли на прорив. Виник незахищений розрив у бойовому таборі‚ куди увірвалася половецька кіннота. Після жорстокої рубки перемога дісталася половцям.

У період козацьких воєн перший з відомих випадків застосування бойового рухомого табору зустрічається під час повстання запорозького козацтва під проводом Криштофа Косинського в 1593 році [12‚ 84]. Уміло користувався бойовим рухомим табором Северин Наливайко. Поблизу м. острополь 28 лютого 1596 року коронний гетьман Польщі Станіслав Жолкевський розпочав бойові дії проти розрізнених козацьких сотень Наливайка. Хоч це й було для повстанців несподіванкою‚ але северин Наливайко зібрав сотні докупи‚ сформував бойовий рухомий табір і відбив декілька атак коронного війська. Завдяки цьому козаки відірвалися від королівських хоругв і вийшли на оперативний простір [12‚ 197–198 ]. У березні козацькі загони Наливайка під Білою Церквою з’єдналися з Шаулою та іншими козацькими ватажками. Об’єднане козацьке військо бойовим табором оточеним у п’ять рядів возами‚ маючи на озброєнні більше двох десятків гармат‚ рушило у напрямку Трипілля. Жолкевський вагався вступити у відкритий бій і все ж таки надвечір розпочав атаку на табір. Розірвати козацький табір йому не вдалося‚ а в бою він втратив понад 300 чоловік. Ніччю козацький бойовий рухомий табір знову відірвався від переслідувачів [12‚ 204–205]. В кінці травня 1596 року на р. солониця‚ притоці р. Сули‚ Наливайко укріпився у майже неприступному таборі‚ який був оточений возами у чотири ряди і обнесений земляним валом та глибоким ровом. І тільки через зраду в таборі повстанці отримали поразку.

Після Хотинської битви з турками в 1621 році‚ яка була виграна виключно завдяки козацькому війську‚ Польща не квапилася виконувати свої зобов’язання перед реєстровим і низовим козацтвом. Навпаки‚ сейм прийняв рішення раз і назавжди покінчити зі “свавіллям” козаків. Проти повсталих козаків 15 вересня виступило 30-тисячне коронне військо на чолі зі Станіславом Конєцпольським‚ незадовго викуплений з турецького полону. Повстанців разом з запорожцями було близько 20 тис. козаків. Біля м. крилов (с. Таборище) вони заклали табір з возів‚ обнесли його валом і ровом. Навколо табору 25 жовтня розпочалися затяжні бої. Поляки програли битву і 1 листопада було заключено так звану Куруківську угоду. За цією угодою гетьманом було обрано однодумця П.Сагайдачного‚ майстра формування бойових козацьких таборів Михайла Дорошенка [6‚ 272–276].

У 1628 році кримський хан Шагін Гірей звернувся до козаків за допомогою в боротьбі з мурзою Буджацької орди Кантеміром. Чотиритисячне козацьке військо під керівництвом гетьмана Михайла Дорошенка штурмом взяло Перекоп і бойовим рухомим табором пішло до Бахчисарая. Протягом шести днів табір рухався до мети‚ відбиваючись від татар. На р. Салгір відбулася генеральна битва між Дорошенком і героєм битви під цесорою (1620 р.) Кантемиром. Татари були розгромлені‚ а поранений кантемир із рештками орди знайшов притулок за фортечними мурами м. Кафи. У цій жорстокій битві загинув Михайло Дорошенко [13‚ 115].

Повстанці Павлюк і скидан 16 грудня 1627 року на укріплений польський табір під Кумейками вели повстанців бойовим рухомим табором оточеним з чотирьох сторін возами в шість рядів. Козаки йшли в бій з розгорнутими прапорами [6‚ 325].

Широко козаками застосовувався бойовий рухомий табір під час визвольної війни 1648–1654 рр. під керівництвом Богдана Хмельницького. Навесні 1648 року Богдан Хмельницький вів козацьке військо із Запорозької Січі під Жовті Води бойовим рухомим табором [16‚ 34–37]. Під Корсунь у травні 1648 року військо Хмельницького також рухалося бойовим рухомим табором‚ який охоронявся передовим і фланговими кінними загонами і розвідувальними роз’їздами [13‚ 121–122].

Під Берестечком у 1651 році табір Хмельницького мав 7 км у довжину і лівим та правим крилами упирався в заболочену низину р. пряшівка [9‚ 269]

Кожен козацький бойовий рухомий табір мав свої особливості, притаманні тому чи іншому часу. Чисельність пішого війська і кінноти, кількість возів, а також місцевість, у якій проходила битва, враховувалися при формуванні табору. За всіма ознаками, за кожним возом закріплювалися по декілька відповідальних осіб з окремими обов’язками. Вози мали систему зв’зку і умовних сигналів, які передавалися від воза до воза. Лише за таких умов міг існувати непереможний бойовий рухомий табір.

На жаль, це питання в історичній науці про запорозьке козацтво майже не розроблене і не вивчалося. Але залишається аксіомою, що така форма захисту серед степу чи бою під час руху не була стандартною. В кожному окремому випадку особливості такої форми бою залежали від військової майстерності того полководця, який очолював бойовий рухомий табір під час бою чи глухої оборони, його вміння використати характер місцевості, наявні можливості воїнів, транспортних засобів, озброєння тощо.


ЛІТЕРАТУРА
  1. Аджи Мурад. Азиатская Европа. – М., 2006.
  2. Беккер К.Ф. Всемирная история, ч.ІІІ. – СПб, 1843.
  3. Біблія.
  4. Бартольд А.В. Сочинения, т.ІІ. – М., 1963.
  5. Брайчевський М.Ю. Утверждение христианства на Руси. – К., 1989.
  6. Голобуцький В. Запорозьке козацтво. – К., 1994.
  7. Злато слово. – М., 1986.
  8. Козак Д.Н. Готи. – Миколаїв, 1997.
  9. Крип’якевич І. Історія Українського війська, вид 4-е. – Львів, 1992.
  10. Летописи и хроники. – М., 1981.
  11. Літопис Руський. – К., 1989.
  12. Леп’явко С. Козацькі війни кінця XVI ст. в Україні. – Чернігів, 1996.
  13. Мицик Ю.А., Плохій С.М., Стороженко І.С. Як козаки воювали.– Дніпропетровськ, 1991.
  14. Плетнева С.А. Половцы. – М., 1990.
  15. Павленко Ю.В. Передісторія давніх русів у світовому контексті. – К., 1994.
  16. Стороженко І.С. Битва на Жовтих Водах.– Дніпропетровськ, 1997.
  17. Слово о полку Игореве. – М., 1961.
  18. Халимоненко Г.С. Інститут козацтва тюркського і українського // Східний Світ, № 1. – 1993.
  19. Черненко В. Военное дело скифов. – Миколаїв, 1997.



Мискин Р.В.

(м. Донецьк)

ЧТО КУРИЛИ КАЗАКИ…



Непременным атрибутом запорожского казака, помимо “шаблюки” (сабли) и “ратыща” (пики), была также “люлька” (трубка). Народные “парсуны” (портреты) казаков всегда изображают их с трубкой: на коне ль в походе, или сидя с кобзой – а люлька всегда в зубах. В известной украинской народной песне “Ой, на горі женці жнуть” гетману Петру Сагайдачному даже приписывают такие слова:

Мені з жінкою не возиться,
А тютюн та люлька

Козаку в дорозi знадобиться…

Особенную любовь к трубке и табачному зелью сечевиков отмечают все современники и историки Запорожского Коша. Вот, например, как это описывает Яворницкий:

“В свободное от походов время запорожские козаки любили, лежа на животах, побалагурить, послушать рассказы других, держа при этом в зубах коротенькие люлечки, так называемые “носогрийки” или люльки-буруньки, и попыхивая из них дымком. Люлька для козака первое дело: запорожец принесет на Великдень пасху из церкви, поставит ее на стол, а сам скорей за трубку: “А, ну-ка, синки, берiться за люльки, нехай паска постоє, а поросяти кат не візьме”, – шутливо говорят о запорожских козаках их потомки. Люлька для запорожца – родная сестра, дорогая подруга его: он как сел на коня, зараз же запалил люльку да так верст шесть, а то и больше все смалит и смалит и изо рта ее не выпускает…” (см. Яворницкий Д.И. История запорожских козаков, К.-1990, т.1, с.237).

Короткая казачья люлька-“бурулька” или, правильней, “бурунька” (от татарского слова burun – нос), что, фактически, то же самое, что и “носогрейка” – вещь непростая. Много их сохранилось по музеям и частным коллекциям запорожских древностей, что позволяет восстановить их исторический облик. Любой заядлый курильщик скажет, что букет табака значительно меняется в зависимости от того, из какой породы вырезана трубка. Украинские поселяне издавна вырезали себе люльки только из особых пород деревьев – прежде всего из вишни, а также из груши, липы и вереса. По народным поверьям, ни в коем случае нельзя было резать люльки из осины – проклятого дерева, на котором Иуда повесился. Нельзя было резать трубки из дуба – дерева, священного для всех славян. Практически не резали трубки из хвойных пород – сосны и ели, поскольку их смолистый запах напрочь заглушал аромат самого табака. Однако люлька запорожская, как видно из сохранившихся экземпляров, в старину была вовсе не цельнодеревянной – а представляла собой довольно сложную конструкцию, значительно отличающуюся от современных сувенирных образцов.

“Чашка” трубки чаще всего лепилась из глины и обжигалась на огне, однако сохранилось много образцов “чашек”, выточенных из вулканического туфа или других, преимущественно мягких горных пород. По внешнему ободу “чашки” нередко наносились сакральные узоры – т.н. “карбы”, имевшие также место на кобзах-бандурах, тростях-насеках и посохах-костурах. И уже только в саму чашу трубки вставлялась “втулка”, выточенная из дерева (вишни, липы или груши). “Чубук” изготавливался также нередко деревянным, из клена. Но чаще всего материалом для чубука служил полый внутри “очерет” (тростник), коим заросли на сотни верст днепровские плавни. Такие чубуки практически никогда не чистили – и когда в чубуке накапливались смолы, его попросту выбрасывали, меняя на новый, благо материал для него всегда был под рукой.

А вот что пишут исследователи про курительные трубки из другого региона Украины:

“Трубки как объект народного искусства сохраняются еще до сих пор на Гуцульщине, там они изготавливаются из мосяжной и мельхиоровой бляхи, изредка встречаются и отлитые люльки. Интересным образцом является трубка-“путиловка”, которая изготавливается в селе Путили Черновецкого уезда. Место соединения крышки с трубкой иногда украшено плоским гребнем или венчиком. Венчики обычно заканчиваются головкой птицы или коника. Крышки трубки также бывают с украшением, сделанным из узенького пояска бляхи “кучерями”, изготовленными очень мастерски…” (см. Воропай О. Обычаи нашего народа: Этнографический очерк (укр.). – К. – 2005г., с. 489).

Помимо самой люльки, сечевики с особыми чувствами относились и к другим трубочным атрибутам – т.н. “причиндальям”. К ним, прежде всего, относились кисеты-“капшуки” для хранения табака, нередко искусно вышитые матерями или нареченными казаков, а также стальные “кресала” для добывания огня, часто выкованные в форме стилизованных животных – волков, коней, птиц и змей. А некоторым “причиндальям” запорожцы, только с им присущим чувством юмора, дали весьма колоритные названия – “затычка” (чтоб забивать табак в трубку) и “протычка” (чтоб прочищать ее); они изготавливались из металла, а в старину из кости или рога, и также богато украшались орнаментом. Люльку и сопутствующие ей “причиндальи” запорожец носил чаще всего или в своем широченном поясе, используя его вместо карманов, или в накладном мешке-“гамане”, крепившемся также к поясу, или прятал за отворот своей знаменитой смушковой шапки-“бирки”.

Помимо трубки как предмета личного обихода запорожцы знали и трубки как предмет ритуальный, использующийся для коллективных действий:

“У запорожцев кроме того, что каждый козак имел у себя люльку, а то была еще “обчеська” люлька, очень больших размеров, обсаженная монистами, дорогими камнями, разными бляхами, иногда исписанная надписями вроде “козацька люлька – добра думка”; и с такой люльки потягивало целое общество или собрание, когда обдумывало какое-нибудь предприятие или замышляло против кого-нибудь поход…” (см. Яворницкий, там же).

Упомянутые историком большие размеры “обчеськой” люльки относятся прежде всего не столько к чашке трубки, сколько к длине самого чубука – такие трубки с длинными чубуками были еще в ходу у черноморцев, где и были запечатлены уже в 19в. на фотографиях и рисунках исследователей кубанской казачьей старины.

Курение трубки на Украине в среде казачества стало считаться чуть ли не символом молодечества, а “добра люлька” была поставлена в один ряд наравне с “ясной зброей” – “белым”, или, как говорят ныне, холодным оружием. Знаменитый гоголевский Тарас Бульба погиб лишь потому, что не захотел, чтоб его люлька врагу досталась. Однако наряду с курением трубки использовали и нюханье табака:

“ Люльки, однако, не исключали и употребление нюхательных рожков: нюхари были преимущественно старые деды, которые, избегая слишком большой затраты времени около люльки, предпочитали ей рожок с табаком: “Поки її наложеш, поки її запалиш, поки її накриєш та поки її насмокчешся, єретичої душі, а то смикдьорг! Утер носа та й готов!..” А некоторые употребляли и то, и другое: “Люлька душу услаждає, а ріжок мозок прочищає”… (см. Яворницкий, там же).

“Курии” и “нюхари” порой нередко добродушно насмехались друг над другом. Главным поводом для насмешек над “нюхарями” была неопрятность последних – на одежде часто бывали видны остатки нюхательного табака. Однако “нюхари”, например, Старобельского уезда весело отвечали, что кто нюхает и не утирается – тот и не грешит вовсе: с него смеются люди и осуждают его, а тем самым берут его грех на себя. А в Белгородском уезде рассказывали легенду, что на нюханье табака благословила сама Пресвятая Богородица, с помощью нюхательного табака избавившаяся от головной боли.

Наиболее полное собрание легенд и преданий о происхождении табака и курения мы находим у известного украинского этнографа конца ХІХ в. Георгия Булашева. Согласно этим народным преданиям, украинский народ видел в курении происки бесовщины, как, например, рассказывали селяне Черниговского уезда:

“…когда Бог разгневался на чертей и начал их скидывать с неба, то один черт летел-летел да и напоролся… на суховерхий дуб. Висел черт на нем до тех пор, пока начала с него труха сыпаться. Стала падать труха на землю, а из той трухи начала расти табачная рассада. Люди стали ее брать там, курить и нюхать, а потом и у себя на огородах развели” (см. Мифы Украины. По книге Георгия Булашева “Украинский народ в своих легендах, религиозных взглядах и верованиях” (укр). – К. – 2003г., с.286).

В других легендах также рассказывается о “нечистом” происхождении табака – например, в Александровском уезде считали, что начало курения связано с началом распития водки и происходит от того пустынника, которого искусил на это бес; в других же местах считали, что черти заманили селянина, идущего в церковь, в лес, подарили ему трубку и научили курить. Бытовало также мнение, что табак вырос из тела той блудницы, которая сняла Предтече голову.

А в легенде из Чигиринского уезда рассказывается, как черти, дабы отвлечь монаха от молитвы, стали его искушать, подпалив растущий рядом дуб. Монах молитвой застиг и обездвижил черта в самом дубе – дуб рос-рос и раздавил черта: вот из этой бесовской крови, пролившейся на землю, и вырос табак (см. Мифы Украины, с.286-291).

Табак на Украине издавна назывался словом «тютюн», заимствованным напрямую из турецкого языка (tutun - табак). От турков же, видимо, казаки позаимствовали и сам обычай курить трубки, поскольку турки держали в своих руках всю средиземноморскую торговлю в XVI–XVI вв. – сами же османы, скорей всего, очень быстро переняли привычку курить трубку непосредственно у испанцев; тем более, что само курение различных, в том числе и наркотических трав для получения “кейфа” (т.е. наслаждения), было издревле присуще мусульманским народам – и вместо гашиша в кальяне появился уже ароматизированный табак, приведший за собой и привычку курения уже собственно трубки.

Однако самым интересным моментом в курении табака является процесс его ароматизации – чтобы отбить неприятный табачный запах, который, по меткому выражению украинских селян “…горло дерет”. Для этого существует два основных способа – ферментация табака, употребляющаяся ныне повсеместно как основной способ, и добавление в табак смесей из ароматизированных трав, как, например, в кальяне. Незаслуженно забытый исследователь запорожской казачьей старины Анатолий Пастернак, большой знаток украинской народной медицины, в своих работах пришел к интересным выводам. Оказывается, что в процессе ферментации собранных табачных листьев тот самый махорочный, резкий привкус табака уничтожается, что приводит к улучшению вкусовых качеств табака и табачных смесей. Однако в результате этого процесса также разрушаются и полезные для здоровья вещества – а вот концентрация никотина увеличивается в десятки раз:

“Сеяли табак, который произрастал в наших климатических условиях, а это, преимущественно, махорочные сорта. Применяли технологию приготовления самую простейшую - высушивали листья… А это – яблочная, лимонная, щавелевая кислоты, разные эфирные масла, которых в листьях махорки целых полтора процента. Среди них – кемпферол, кверцетин. Специалисты знают: все эти вещества не только не вредные, они полезные для организма! Например, кемпферол и кверцетин укрепляют сердечные мышцы…” (см. Пастернак А. А тютюн та люлька…/ж. “Наука и общество” (укр.), 1991г., №11, с.76 ).

Из самых известных на Украине махорочных сортов “самосада” сеяли чаще всего такие как “самсон” и “дюбек”. Вот в них-то, чтобы отбить махорочный смрад, и добавляли различные душистые травы, обратившись к опыту народных целителей, знахарей-травников. Пастернак среди прочих трав выделяет следующие:

материнку (или душицу лекарственную) – в ней содержатся тимол и карвакол, успокаивающие нервную систему, а также терпены, противодействующие болезням желудка;

любисток – его “молодица” (девушка на выданье) мешала в табак, чтобы “…привязать к себе казака”, а также сберечь его в пути; в нем содержатся фурокумарин, псорален, бергаптен, обладающие антисептическим и противоопухолевым действием;

мяту – ее добавляли не только в курительную смесь, но также и в смеси для нюханья табака; мята содержит вещества, положительно влияющие на тонус, бодрость, рассудительность, спокойствие, оказывающие благотворное воздействие на работу мозга;

тирлич (или горечавку желтую) – как говорили старики: “…чтоб руки-ноги не выкручивало”, т.е. от ревматических болей в суставах;

падуб – предупреждающий болезни горла, ангину, воспаления десен, укрепляющий эмаль зубов (см. Пастернак, с.77, а также: Иванишин Д.С., Катина З.Ф., Рыбачук И.З., Иванов В.С., Бутенко Л.Т. Лекарственные растения Украины. – К. – 1974г., с.101, 128).

Помимо вышеозначенных растений, обладающих сугубо лекарственным воздействием, в народной среде в курительные смеси добавляли также травы, имеющие сомнительное с точки зрения практической медицины значение, но имевшие большое значение для самих казаков, согласно народным верованиям, в связи с их специфической деятельностью. Считалось, например, что:

для очищения крови после ранения нужно курить терновые листья и его сушеные цветы;

для того, чтобы отогнать “черные мысли”, курили с табаком сушеную полынь;

казаки-“могильники”, несшие неусыпную “варту” (стражу) на степных могилах-курганах, для улучшения зрения курили высушенную тырсу, т.е. ковыль.

Одной из самых интересных трав, употреблявшихся в курительных смесях, был буркун (или донник желтый), который курили старые рыбаки, находившиеся в силу своего промысла долгое время чуть не по пояс в воде. Сушеные верхушки с листьями и цветами буркуна (донника) содержат в себе в больших количествах вещество кумарин, обладающее противосудорожным воздействием. Однако то же самое вещество, кумарин, угнетает нервную систему и обладает к тому же еще и наркотическим, а точнее, галлюциногенным, эффектом (см. Губергриц А.Я., Соломченко Н.И. Лекарственные растения Донбасса. – Донецк – 1968г., с.71). Запорожские казаки, зная этот побочный эффект, курили табак с примесью буркуна после боя, если сечевик “…не мог забыть вида гибнувшего врага или умирающего побратима” (см. Пастернак, с.77). Интересное подтверждение этому находим и на страницах романа Шолохова “Тихий Дон”, когда донской казак Григорий Мелехов, главный герой повествования, чтобы развеять тоску, курил: “…пригоршню смеси: сухой донник и корешки недозрелого самосада – “дюбека” (см. Шолохов М.А. Тихий Дон. – М. – 1980г., т.2, с.153).

Украинские народные верования также донесли до нас предания про некую “чаклун-траву” – т.е. “колдун-траву”, порошком из которой запорожцы лечат рубленые, колотые и резаные раны (см. Пастернак, с.77-78). В знахарской практике “характерников”, этих запорожских чародеев, согласно народным преданиям и различным “Травникам” и “Зелейникам” XVI–XVIII вв., употреблялись и другие сказочные растения – например, “разрыв-трава”, отмыкающая любые замки и оковы, “одолень-трава”, помогающая одолеть любого врага, “цвет папоротника”, с помощью которого ищут клады, в большом количестве оставленные сечевиками в своих запорожских угодьях. Народные легенды глухо упоминают про корень той самой “одолень-травы”, однако неизвестно, каким именно образом его употребляли. А вот про “чаклун-траву” есть упоминание, что ее именно курили, “…чтобы сабля не брала” (см. Пастернак, с.77). Учитывая многие архаические элементы, сохранившиеся в запорожской среде, и дошедшие чуть ли не до наших дней со времен индоевропейских воинских союзов (например, культ волка-оборотня), можно предположить, что курение (или, точнее, воскуривание) различных трав, содержащих галлюциногенные или стимулирующие вещества, входило и в ритуальную практику сечевиков, как до этого подобное имело место у скандинавских “берсерков”, а также в ритуальной практике других народов. Более того, подобная практика подготовки к битве могла иметь место у запорожцев еще и в силу постоянного взаимодействия с мусульманским миром, на протяжении столетий использовавшего психотропные вещества (например, опиум и гашиш) в качестве допинга для своих воинов, например, подобные упоминания существуют про османских янычар. Однако что это было за тайное зелье казаков – история умалчивает. Уж не здесь ли коренится одна из разгадок тайн запорожских “характерников”, которых, согласно легендам, “…ни пуля, ни сабля не брала”?

Как бы там ни было, но рецептура приготовления и сами пропорции из трав, добавлявшихся в курительные смеси, до наших дней практически не дожила. Единственным исключением являются сохранившиеся в народе до сих пор рецепты “злого тютюна” (четверть полыни на три четверти табака), и “мишанок”, т.е. смесей в равных частях самосада сорта “самсон”, мяты и любистка, или в равных частях табака и донника. А вот грешно курить или нет – на то есть следующая украинская легенда: “…Кто курит, но не плюет при этом, тот греха не делает, но кто курит и плюет, тот “пекла” (ада) не избежит – потому что земля всем нам мать: мы все из земли, землей живем и в землю снова пойдем, и того земля не примет, кто на нее плюет…”


Кваша О.В.

(м. Степногірськ,

Запорізької обл.)


ПАТРІОТИЧНЕ ВИХОВАННЯ В СИСТЕМІ ЗАГАЛЬНОЇ СЕРЕДНЬОЇ ОСВІТИ

(з досвіду роботи степногірської загальноосвітньої школи і–ііі ступенів)


В умовах розбудови України як суверенної держави перед школою стоїть складне і відповідальне завдання – виховати високоморальне, національне свідоме підростаюче покоління, патріотів своєї Батьківщини, спадкоємців і продовжувачів прогресивних національних традицій.Основою духовного життя людини, її прагнення до волі та процвітання України є патріотизм, усвідомлення себе складовою частиною нашого народу. Це впливає на національний світогляд, суспільну поведінку людини і її ставлення до рідного народу та інших націй і народів. Адже патріот це не той хто ненавидить чужих, а той хто любить своїх.

Спираючись на таке масивно надійне підґрунття як історико-культурні традиції народу, знання героїчного минулого дружинників Київської Русі, Українського козацтва, Січових стрільців, борців з німецьким фашизмом, складові якого можуть бути задіяні при вивченні будь-якого з предметів філологічного, історичного, природничого, естетичного та інших напрямків, необхідно залучати нові методи та принципи роботи, бо для встановлення стійкої мотивації стосовно патріотичного виховання учнів недостатньо висвітлювати лише героїчне минуле, адже підліткам притаманно психологічно і підсвідомо рівнятись на своїх сучасників і копіювати ті їх риси, які вони вважають найбільш цінними для себе. Тому при проведенні уроків, виховних заходів та занять у спортивних секціях значна частина часу приділяється висвітленню тих сторін сучасної України, які додають нашій державі позитивний імідж. Для свідомого патріотичного виховання дитини необхідно, щоб вона пишалась своєю країною, відчувала гордість за те, що є її громадянином. Специфіка багатьох навчальних предметів дозволяє привести цілу низку потрібних прикладів: це Володимир і Віталій Кличко – всесвітньо відомі боксери, Андрій Шевченко – уславлений футболіст, збірна України з футболу у шестірці кращих команд світу, команда українських богатирів, яка, вперше взявши участь у міжнародних змаганнях, стала чемпіоном світу, а її капітана Василя Вірастюка в індивідуальному заліку оголошено найсильнішою людиною планети. В естетичному напрямку: співачка Руслана – переможниця Євробачення, а фільм режисера Оксани Байрак “Аврора”, брав участь у конкурсі на премію “Оскар” в розділі кращий закордонний фільм. В технічно-науковому: Україна одна з п’яти країн світу, що мають космічні технології та можуть самостійно запускати в космос літальні апарати і таких прикладів дуже багато. їх лише треба своєчасно доводити до свідомості учнів. Це дозволить провести чітку паралель між минулим і сьогоденням, довести, що нащадки можуть бути не гірші від пращурів. Така робота має не лише патріотичну направленість, а й дозволяє прищеплювати відчуття необхідності займатись спортом, вести здоровий спосіб життя, віднайти свою справу за інтересом і з користю використовувати вільний час.

На даний момент ми бачимо, що сучасний стан українського суспільства не може не викликати занепокоєння. криза в усіх сферах нашого життя негативно впливає на громадськість, особливо на молодь, що ні морально ні ідеологічно до цього не підготовлена. Відсутність об’єднуючої загальнонаціональної ідеї, реальної концепції виховання молоді та дієвих молодіжних організацій матиме згодом значні негативні наслідки для всього суспільства. бездіяльність зараз є злочином. Тому враховуючи конкретні умови сьогодення та місцеві реалії, педагогічним колективом школи розроблено та впроваджується певний спортивно-патріотичний напрямок роботи в навчально-виховнім процесі.

Проведення роботи планується здійснювати в декілька етапів. На першому етапі в період 2003–2005 рр. проводилась підготовча робота.

Визначивши основні напрямки спортивно-пагріотичного виховання, необхідно було змістовно поповнити як теоретичну‚ так і матеріальну базу. певні знання з історії рідного краю та козацтва ми вже мали. значного часу вимагало подальше вивчення цієї проблеми та адаптація накопичених знань для сприйняття різновіковими категоріями учнів та й вчителів.

Для проведення ефективної роботи з патріотичного виховання учнів потрібно було задіяти як можна ширше коло однодумців. Так вступ до спілки козаків України «Військо Запорозьке» і отримання козацького чину – осавул дозволило спілкуватись та отримувати інформаційну підтримку безпосередньо від керівників та організаторів молодіжних спортивно-патріотичних товариств м. Запоріжжя, школи джур Війська Запорозького Низового, молодіжного спортивного клубу “Дан”, Запорізького обласного комітету молодіжних організацій і інш. Співпраця з координаційною радою з питань молодіжної політики при голові Запорізької обласної державної адміністрації дозволила командам учнів школи в 2004, 2005 та 2006 роках брати участь в інтелектуальних іграх, різноманітних патріотичних заходах, навчанні лідерів молодіжного руху і т.д., які проводилися обласним комітетом молодіжних організацій, отримувати заслужені нагороди, грамоти і сертифікати, завірені печаткою голови Запорізької облдержадміністрації.

У травні 2004 року невелика група членів спортивно-патріотичних товариств Запорізької області брала участь в міжнародному зборі-поході “Козацькими шляхами”, що фінансувався і проходив за наказом кабінету міністрів України. там були представники не лише з України, але також представники молодіжних організацій з Польщі, Росії, Канади, Австралії, Білорусі, республік Прибалтики. В цих заходах брали участь і учні нашої школи, що є яскравим підтвердженням дієвості роботи, яка проводиться в школі. їх досвід і розповіді служать добрим доповненням до всієї виховної роботи.

За рекомендацією Бондаренка Є.Г.‚ голови постійної комісії з питань розвитку дитячого руху та дитячого самоврядування при голові Запорізької облдержадміністрації, директор школи Кваша О.В. взяв участь у міжнародному форумі “Росія і Україна: досвід, уроки, перспективи інтеграції та гармонізації інтересів”, що проходив в Бєлгородському державному університеті з 27 по 28 квітня 2004 року, за участі провідних фахівців з історії, економіки та політології обох держав. Виступав при розгляді питання “Богдан Хмельницький – історична постать і її значення”. Була використана нагода для знайомства з військово-патріотичною роботою в школах іншої держави: відвідана муніципальна середня школа № 17 у м. Губкін Бєлгородської області, що є Лауреатом Всеросійського конкурсу “Школа року – 2000”. У цій школі запроваджено кадетські класи зі значним військово-патріотичним нахилом роботи. Завдяки корисному спілкуванню з керівництвом школи, вчителями, кадетами, отримано практичні рекомендації і методичні матеріали з їх досвіду роботи. По приїзді відвідана школа № 6 у м. Енергодар, де створено і функціонує школа джур. директор школи Паумічев І.М. також поділився досвідом роботи і надав цінні поради.

За запрошенням Верховного отамана спілки козаків Південно-Східної України “Військо Запорозьке” генерал-хорунжого Заболотного П.І. брали участь у пленарному засіданні Собору народів Білорусі, Росії, України, що проходив 18 травня 2004 року.

В даний час школа активно співпрацює з президентом Всеукраїнської федерації традиційного козацького бойового мистецтва “Спас” Притулою О.Л., директором обласної ДЮСШ БМ “Спас” Рижовим К.А. В планах подальшої спільної роботи – впровадження елементів традиційного козацького бойового мистецтва “Спас” і патріотичного виховання у фізичне виховання та позакласну роботу. Адже багато країн світу виховують цілі покоління патріотів, використовуючи свої історичні надбання: Китай – ушу, Японія – карате, Бразилія – капаейру і т.д. А ми, маючи великий, віками надбаний пласт такий‚ як “Спас”, де органічно поєднуються фізичний‚ моральний, медичний, психологічний, патріотичний аспекти виховання, впроваджуємо третім уроком фізичного виховання лише футбол. В 2005 та 2006 роках учні школи запрошувались на міжнародний фестиваль БМ “Спас на Хортиці”. З 2006 року Степногірська ЗОШ І-ІІІ ст. є колективним членом Всеукраїнської федерації “Спас”.

На другому етапі з вересня 2005 року по даний період проходиться організаційна робота.

Набутий досвід і певна методична база, дозволили залучити до виховного напрямку роботи весь педагогічний колектив і значну кількість учнів:

Самоврядування:

1. Створено і ефективно працює шкільна дитяча молодіжна держава “Відродження”, що є осередком самоуправління учнів школи. Вона складається з куренів-класів середньої та старшої ланки. Має свій орган управління – раду міністрів та раду отаманів куренів, а на чолі стоїть гетьман шкільної держави. Має прапор, герб, гімн, статутні вимоги згідно зі статутом школи та з правилами поведінки учнів і свій друкований орган – газету “Форум”. Як визнання даної роботи‚ педагогічний колектив та актив учнівської організації “Козацька держава “Відродження” нагороджено грамотою відділу освіти Василівської РДА за перемогу у районному конкурсі “За кращу організацію учнівського самоврядування», наказ РВО від 14 квітня 2006 року № 90. А 16 вересня 2006 року на Першому Всеукраїнському фестивалі “Нащадки козацької слави”, що проходив за програмою фізкультурно-оздоровчого комплексу “Козацький гарт” і на який Степногірська школа отримала окреме запрошення, учні школи очолювали парад учасників – переможців обласних змагань з усіх областей України, а директор школи Кваша О. В. керував парадом, доповідав міністру освіти Ніколаєнко С.Н. і отримав медаль “Фізкультурно-оздоровчий патріотичний комплекс школярів України “Козацький гарт”.

2. З 3 по 6 листопада 2006 року учні школи (в цьому році Германова Алла – 11Б кл. і Лапцевич Ольга – 9А кл.) традиційно представляли модель шкільного учнівського самоврядування на VI сесії Парламенту дітей Запорізької області та проходили навчання за програмою підготовки молодіжних лідерів.

3. 12.10.2006 року, напередодні Дня Українського козацтва, проведено свято посвяти учнів 5-х класів в козачата та прийом їх до учнівської організації “Козацька держава “Відродження”. На святі були присутні Верховний отаман Війська Запорозького генерал-хорунжий Заболотний П.І., начальник штабу Війська Запорозького Супрун В.О., козаки Василівського куреня Війська Запорозького, голова Василівської РДА Варецький В.І., голова Степногірської сільської ради Кондратюк І.А., директор обласної школи БМ “Спас” Рижов К.А., керівник гуртка “Спас” військового ліцею “Захисник” Фалько В.К., курсанти ліцею, представники громадськості, духовенства, політичних партій і т.д. Колектив школи нагороджено грамотою Війська Запорозького за підтримку та розвиток Козацького Руху.

4. Встановлено шефські стосунки з керівництвом та колективом фольклорно-етнографічнпого комплексу на о.Хортиця “Козацька залога”.

Естетичний напрямок:

1. Вдосконалюється робота гуртків з народознавства, а до плану роботи хореографічного та вокального обов’язково вводяться елементи народної творчості.

2. Керівник хореографічного гуртка та кращі учасники запрошуються для показово-тренувальної роботи в гурток БМ “Спас” для роз’яснення техніки виконання елементів, що пов’язані з народним танцем.

Спортивний напрямок:

1. Проведення осінньої та весняної загальношкільної спартакіади за програмою фізкультурно-оздоровчого комплексу “Козацький гарт”.

2. Традиційне проведення юнацьких спортивних свят до Дня Збройних Сил України та Дня Захисника Вітчизни.

3. В додаток до проектного спортивного залу розміром 12 х 24 м, на базі трьох класних кімнат створено і обладнуються додаткові спортивні зали: для аеробіки, тренажерний зал з атлетичної гімнастики та зал для занять БМ “Спас”. Програмою відродження та розвитку козацтва у Василівському районі на 2005 рік, затвердженої розпорядженням голови РДА від 19.04.2005 року № 208 зазначено в п.2.4 “Вивчити питання і сприяти створенню дитячо-козацької спортивної школи “Спас” у Степногірській загальноосвітній школі, до 01.09.05р.”, але жодної допомоги за два роки школа не отримала і всі питання, пов’язані зі створенням та облаштуванням необхідної матеріально-тренувальної бази, вирішила самостійно. Програмою відродження та розвитку козацтва у Василівському районі на 2007–2009 рр., затвердженою рішенням районної ради № 3 від 09.02.2007р., передбачено фінансування підтримки діяльності дитячої козацької організації “Відродження” та пропаганди досвіду її роботи.

4. В школі працюють гуртки (без будь-якого фінансування):

– волейбольний (дівчата) та волейбольний (юнаки)‚

– міні-футбол‚
  • атлетичної гімнастики‚
  • БМ “Спас”‚

– Стрілецький.

5. взято активну участь в змаганнях за програмою фізкультурно-оздоровчого комплексу “Козацький гарт”:

– 20.03.07р. – районні змагання‚ де школа зайняла І місце,

– 05.04.07р. – зональні змагання‚ де школа зайняла III місце.

Колектив школи, не зважаючи на цілу низку фінансових, моральних, організаційних, методичних та інших проблем, проводить постійну роботу з активізації спортивно-патріотичної роботи. Роз’яснює учням і колегам необхідність і пріоритетність такої роботи. створює умови для ширшого охоплення учнів різними видами навчально-виховної роботи, не зменшуючи уваги до навчального процесу, залучення максимальної кількості учнів до позакласної та гурткової роботи. Так, крім спортивно-патріотичних гуртків, в школі працює ціла низка предметних, еколого-валеологічних, естетичних гуртків, що надають дитині можливість віднайти справу за інтересом і самореалізуватись. Адже компетентна, освічена, вихована, морально та фізично здорова людина, здатна самореалізуватись в сучасному соціумі‚ любити свій народ, свою країну, не байдужа до її сьогодення та майбутнього і є за нашою уявою патріотом.


Лінчук О.Д.

(м. Токмак,

запорізької обл.)


Виникнення та еволюція військової справи і бойового мистецтва в Україні


Військову справу та бойові мистецтва з точки зору історичного процесу можливо розглядати як специфичне соціальне явище, що характеризує собою просторово-хронологічні параметри бойового досвіду людства. Але у українців ще не сформувалася чітка уява про всі події, які відбувалися на території нашої держави або за її межами‚ але які з нею пов’язані.

Здатність людини до ведення бою виникла ще на ранніх стадіях її появи і розвитку. цю здатність можна розглядати як складову частину еволюційного процесу. До базових параметрів бойового досвіду людства можна відносити такі важливі його розділи як „виживання”, „ведення рукопашного бою” і „захоплення життєвого простору” 5.

Існує цілий комплекс наукових проблем, актуальність вирішення яких, буде мати не тільки науково-теоретичне, науково-методичне, але й практичне значення. Однозначно визначення цих параметрів дозволяє вирішити головну мету і чисельні завдання досліджень, які проводяться на сьогодні. це є багатий практичний досвід, який дозволяє кожному українцю виживати в будь-яких умовах, захищаючи свою державу.

Військова справа тісно пов’язана з бойовим мистецтвом.

На теренах теперішньої України існувала давня цивілізація оріїв, нащадками якої є ми‚ українці. Оріїв називали наддніпрянцями. Один із центрів оріїв знаходився на острові Хортиця, що на Запорожжі.

Мало не кожна нація світу, що переживала війну і перебувала в умовах „виживання”, має свою бойову культуру, завдяки якій виховувався не просто добрий боєць, а справжній воїн з чистою думкою і щирим серцем.

Є такі поняття як “східні бойові мистецтва”, “Українські бойові мистецтва” й бойові мистецтва інших народів. Витоки “східних бойових мистецтв” простежуються в давньоіндійській “Магабгараті”, складені за часів і в середовищі аріїв, які прийшли з берегів Дніпра на Схід у середині ІІ тис. до н.е.1

Арії володіли надзвичайно розвиненими прийомами рукопашу вже на своїй західній європейській прабатьківщині – в Українській Наддніпрянщині. У Степовому Подніпров’ї витоки військової справи простежуються ще з VІІ тис. до н.е. і ця дата виникнення бойових мистецтв є найдавнішньою в світі. Найдавніший у світі літопис Кам’яної Могили та залишки поселень Дунайсько-Дніпровського регіону свідчать про створення наддніпрянцями-арійцями найпершої в світі держави Аратти, що виникла 6200 р. до н.е. 2. В Аратті існували професійні воїни‚ підпорядковані найвищій верстві – жерцям. І саме тут виявляються витоки розвиненого Запорозького козацтва, носіями традицій і вчителями бойового мистецтва якого були характерники.

За останній час до нас дійшла велика кількість інформації стосовно бойових мистецтв світу, особливо східних. Молодь із захопленням дивиться відеофільми та читає книжки різних новоявлених майстрів – вітчизняних „батьків” різношерстних систем Сходу, багато яких там просто не існує, а виникли “самопально” у нашій країні, пропагуючи українцям чужу культуру Японії, Китаю, Кореї та інш.

Після такого нашестя східних бойових мистецтв може скластися враження, що на Україні не існувало власних бойових мистецтв. Це видно на прикладі нашого Токмацького регіону, де переважна більшість чоловіків перевагу надає “східним бойовим мистецтвам” а не нашим українським. Але ж на теренах України існували власні бойові мистецтва: “Бойовий Гопак”, “Спас”, “Триглав”, “Хрест” та інш.

Запорозька Січ була базою Українського бойового мистецтва. Легендарний Запорозький край протягом тисячоліть не раз приймав славетних лицарів України, таких як Святослав, Дмитро Вишневецький (Байда), Богдан Ружинський, Іван Богун, Іван Сірко та багато інших.

Козаки, які володіли українським бойовим мистецтвом‚ були довгожителями. Одним з них є останній кошовий отаман війська запорозького низового Петро Калнишевський, який після зруйнування Січі та заборони запорозького козацтва 1775 року засланий був Катериною ІІ в Соловецький монастир. Там він просидів 25 років і звільнений був в 110 років. Він прожив ще три роки на волі, а помер в 113 років.

Під час громадянської війни на Україні славним полководцем, який зібрав навколо себе понад 200 тис. козаків з багатьох куточків України, став Нестор Махно. За часів козацької України тільки трьох отаманів народ називав Батьком – Петра Сагайдачного, Івана Сірка, Нестора Махна. Не останнім чинником на шляху досягнення незалежності нашої держави, відродження нашого козацтва став життєвий шлях Нестора Махна. І сьогодні, коли із забуття повертаються заборонені імена, ми не залишаємся осторонь, вшановуємо їх.

Одним із таких імен, про кого треба сказати, є Марко Данилович Безручко генерал-хорунжий Армії Української Народної Республіки. Він родом із м. Токмака Запорізької області. Його предки значаться в реєстрі Війська Запорозького 1649 року по Миргородському полку.

Для Запорозького краю і для всієї України це мало відома особистість. За часів Радянського Союзу він був „ворогом народу” за те, що 28–31 липня 1920 року його 6 Січова стрілецька дивізія під Замостям (Польща) протистояла хваленій І-й кінній армії Будьонного. Вона зупинила її наступ на Варшаву і далі на Європу, вимотала її сили і заставила відступити з лінії прорива, з ганьбою повернутися в Радянський Союз.

Коли я по шкільній програмі вивчав про цей похід під командуванням С.Будьонного, то в підручниках історії СРСР писалося, що відстали тили, тому і не мав успіху С. Буденний зі своєю І-ю армією. А насправді причина поразки С.Буденного була інша. Тільки через 80 років токмачани дізналися правду про того, хто зупинив наступ першої кінної армії С.Будьонного на Варшаву.

Як згадує один із організаторів і учасників безпосередньої сутички з кіннотою С.Будьонного, він дістав наказ від самого командира 6 Січової стрілецької дивізії Марка Безручка‚ тоді ще полковник‚ атакувати в селі Лабоні під Замостям будьонівців своїм кінним полком, в якому було лише 110 шабель. Швидкий і несподіваний напад козаків на будьоннівців, що знаходилися в селі, а там був і сам С.Будьоний зі своїм штабом, викликав паніку серед будьонівців. Їх багато було вбито і поранено. За розповідями селян, які бачили вихід червоної кінноти із села, насамперед виїздили вози з раненими, і на одному з них, що був найбільш вимощений в повні драбини сіном, лежав з перев’язаною головою Будьонний, командир совєтської кінної армії. (Із спогадів командира 6-го кінного ім. Кошового Кості Гордієнка полку VІ Січової стрілецької дивізії Володимира Герасименка, полковника кінноти Армії УНР).

За оборону Замостя полковник М.Безручко був підвищений в званні до генерала-хорунжого. також був підвищений в званні до генерала-хорунжого начальник штабу дивізії полковник В.Змієнко. Поляки висловили генералові М.Безручку найвищу свою подяку та вручили відзнаку за хоробрість – орден VIRTUTI MILITARI, але він відмовився від нагороди, сказавши, що він боровся за Україну, а не за Польщу.

В 20-х роках ХХ століття козаки 6 Січової стрілецької дивізії на чолі з полковником а потім генералом М.Безручком перетворювали в життя базові параметри бойового досвіду людства: “виживання”, “ведення рукопашного бою” та “визволення (“захоплення”) життєвого простору” для відродження Української держави (УНР). Але останнього з різних причин не відбулося і залишилося подіями історії про той час.

Козаки-січовики дивізії були інтерновані Польщею послідовно в таборах Олександрів, Куявський, Стрілково, Щіпіорно, Каліш, де переключилися з бойової на освітньо-культурну працю, отримавши середню освіту, а потім позакінчували вищі школи-університети, інститути в Чехії, Польщі, Франції, а декілька старшин дивізії закінчили вищі військові школи, воєнні академії Генерального Штабу Польщі та Франції.

Як підсумок своєї військової діяльності М.Безручко Генерального штабу генерал-хорунжий видав книжку “Січові стрільці в боротьбі за державність” [3].

10 лютого 1944 року М. Безручка не стало. Похований він у Варшаві на цвинтарі “На Волі”. Але залишилися його ідеї коротко означені так: “Сильна армія – це право на існування армії” .

Для увіковічення пам’яті М.Безручка – нашого земляка “Молода Січ” організувала і провела І науково-практичну конференцію присвячену 120-річчю від дня народження генерал-хорунжого Армії Української Народної Республіки. Були видані за допомогою спонсорів матеріали цієї конференції [4].

“Молода Січ” поряд з освоєнням Українського бойового мистецтва “Спас” веде наукову роботу по збору матеріалів про свого земляка М.Безручка для майбутнього музею.

Відкритий рахунок “фонду М. Безручка” для збору коштів для створення музею М. Безручка.

Токмацьке відділення ощадбанку № 3139.

МФО № 373287; код ОКПО № 02760407.

Розрахунковий рахунок № 26004300267 (з поміткою “Фонд Марка Безручка”).