Академічний курс Затверджено Міністерством освіти І науки України як підручник для студентів юридичних спеціальностей вищих навчальних закладів Київ 2005

Вид материала

Документы

Содержание Попередження і видалення із залу судового засідання. Тимчасове вилучення доказів для дослідження судом. Привід відповідача і свідка. За характером зв'язку За процесом формування даних про факти Початковий ступінь Другий ступінь Третій ступінь П'ятим ступенем Спосіб дослідження Предмет доказування Розподіл обов'язків по доказуванню Належність доказів.

Подобный материал:

• Гриф «Затверджено Міністерством освіти І науки України як підручник для студентів юридичних, 3820.01kb.
• В. С. Журавського Затверджено Міністерством освіти І науки України як підручник для, 7110.73kb.
• М. О. Халімовського Затверджено Міністерством освіти І науки України як підручник для, 2166.16kb.
• Гриф «Рекомендовано Міністерством освіти І науки України. Підручник для студентів юридичних, 2813.74kb.
• За редакцією доктора юридичних наук, професора, академіка апрн україни О. Л. Підопригори,, 9389.19kb.
• Київський університет туризму, економіки І права «Основи готельного менеджменту», 5077.65kb.
• О. Г. Мурашин Загальна теорія держави І права, 8097.86kb.
• Сливка С. С47 Юридична деонтологія. Підручник. Вид. 2-е, пере-роб. І доп, 4452.28kb.
• Міністерство освіти І науки україни бердянський державний педагогічний інститут ім., 1802.26kb.
• С. Б. Чехович елементарний курс міграційного права україни конспект, 2992.83kb.

§ 3. Заходи процесуального примусу

Процесуально-правове регулювання заходів (санкцій) процесуального примусу здійснено у главі 9 розділу І «Загальні положення» ЦПК України (статті 90-94). За нормативним визначенням заходами процесуального примусу є встановлені ЦПК України процесуальні дії (засоби), що застосовуються судом до осіб, які порушують встановлені у суді правила

265


або протиправно перешкоджають здійсненню цивільного судочинства. До заходів процесуального примусу згідно зі ст. 91 ЦПК України належать: попередження, видалення із залу судового засідання; тимчасове вилучення доказів для дослідження судом; привід. До однієї особи за одне й те саме правопорушення може бути застосований тільки один засіб процесуального примусу.

Попередження і видалення із залу судового засідання. Учасники цивільного процесу, а також інші особи, присутні у залі судового засідання, зобов'язані додержуватися у судовому засіданні встановленого порядку і беззаперечно підкорятися розпорядженням головуючого (ч. З ст. 162 ЦПК України). За порушення порядку під час судового засідання або невиконання розпоряджень головуючого до учасників цивільного процесу та інших осіб, присутніх у судовому засіданні, застосовується попередження, а при повторному вчиненні зазначених дій — видалення із зали судового засідання. При повторному вчиненні таких дій перекладачем, суд оголошує перерву і надає час для його заміни (ст. 92 ЦПК України).

Тимчасове вилучення доказів для дослідження судом. Якщо з отриманням доказів у сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, є складнощі, суд за їх клопотанням зобов'язаний витребувати такі докази. Особи, які не мають можливості подати доказ, який вимагає суд, зобов'язані повідомити про це суд із зазначенням причин протягом п'яти днів з дня отримання ухвали (частини 1, 4 ст. 137 ЦПК України).

У разі неподання без поважних причин письмових чи речових доказів, що витребувані судом, та неповідомлення причин їх неподання, суд може постановити ухвалу про тимчасове вилучення цих доказів для дослідження судом. В ухвалі зазначаються: ім'я особи, у якої знаходиться доказ, її місце проживання (перебування) або місцезнаходження, назва або опис письмового чи речового доказу, підстави проведення його тимчасового вилучення (ст. 93 ЦПК України).

Привід відповідача і свідка. У справах про визнання батьківства, материнства суд має право, при ухиленні відповідача від проведення судово-біологічної (судово-генетичної) експер-266


тизи, постановити ухвалу про примусовий привід на проведення такої експертизи (ч. 2 ст. 146 ЦПК України).

Процесуальний порядок приводу свідка врегульований ст. 94 ЦПК України. Належно викликаний свідок, який без поважних причин не з'явився у судове засідання або не повідомив про причини неявки може бути підданий приводу через органи внутрішніх справ із відшкодуванням у дохід держави витрат на його здійснення. Про примусовий привід свідка суд постановляє ухвалу, встановленого ч. 2 ст. 94 ЦПК України змісту. У ній має бути зазначено: ім'я свідка, який підлягає приводу, місце його проживання, роботи чи навчання, підстави застосування приводу, коли і куди він повинен бути доставлений, кому доручається здійснення приводу. Ухвала про примусовий привід свідка виконується органом внутрішніх справ за місцем проживання справи або за місцем проживання свідка, його роботи чи навчання. Особи, які не можуть бути допитані як свідки (ст. 51 ЦПК України), не можуть бути піддані приводу, а також малолітні та неповнолітні особи, вагітні жінки, інваліди першої та другої груп, особи, які доглядають дітей віком до шести років або дітей-інвалідів. При неможливості виконання ухвали про привід свідка особа, яка її виконує, негайно повертає ухвалу до суду через начальника органу внутрішніх справ з письмовим поясненням причин невиконання.

§ 4. Відшкодування майнових збитків

Цивільну процесуальну відповідальність у вигляді відшкодування майнових збитків несуть особи, які порушили вжиті судом заходи щодо забезпечення позову, а перед відповідачем — позивач за збитки, завдані йому забезпеченням позову (ст. 155 ЦПК України). Особа, яка подала заяву про забезпечення доказів, у разі неподання позовної заяви протягом десяти днів з дня постановлення ухвали про забезпечення доказів, зобов'язана відшкодувати судові витрати, а також збитки, заподіяні у зв'язку із забезпеченням доказів (ч. 4 ст. 133 ЦПК України). Заявник повинен відшкодувати держателю цінного папера збитки, заподіяні йому забороною здійснення операцій за цінним папером на пред'явника або векселем (ст. 268 ЦПК України).

267





Понесені стороною витрати у справі (ст. 79 ЦПК України) і неодержана винагорода за фактичну втрату робочого часу відповідно до середнього заробітку (ч. 2 ст. 85 ЦПК України) мають розглядатися як збитки, а обов'язок їх відшкодування — як майнова процесуальна відповідальність. На підставі ст. 88 ЦПК України суд присуджує стороні, на користь якої ухвалено рішення, з другої сторони всі судові витрати, хоча б ця сторона і була звільнена від сплати судових витрат на користь держави.

Тут слід відрізняти за характером і метою обов'язки щодо відшкодування судових витрат, покладені на відповідача і позивача. Відповідач повинен нести судові витрати тому, що він не виконав цивільний обов'язок, порушив суб'єктивне матеріальне право позивача, який змушений був звернутися до суду за захистом і поніс певні витрати, пов'язані з розглядом справи. У зв'язку з тим, що такі витрати позивач зазнав внаслідок неправомірних дій відповідача (суд ухвалив рішення на користь позивача), відповідач повинен відшкодувати їх позивачу. Отже, відшкодування позивачу судових витрат відповідачем є цивільною процесуальною відповідальністю за цивільне правопорушення і засобом, який забезпечує виконання суб'єктом цивільних правовідносин своїх обов'язків.

Позивач несе відповідальність щодо відшкодування позивачу понесених судових витрат у випадку відмови суду у задоволенні позову, тобто у зв'язку з тим, що ним був пред'явлений безпідставний позов. Тому така відповідальність позивача є цивільно-процесуальною, спрямованою проти цивільних процесуальних правопорушень і покликана забезпечити виконання стороною обов'язку сумлінно користуватися належними їй процесуальними правами (ст. 27 ЦПК України).

Важливою умовою цивільної процесуальної відповідальності є протиправність дій (бездіяльність), внаслідок яких були завдані збитки. Протиправними діями (бездіяльністю) є такі, що вчинені проти права, передбаченого цивільного процесуального правопорядку, порушують суб'єктивні права сторін. Такий характер мають дії осіб, вчинені проти встановлених судом заходів щодо забезпечення позову, коли всупереч

268

прийнятій судом забороні, такі особи зробили певні дії, платежі або передали майно, чим завдали збитків позивачу.

Згідно зі ст. 85 ЦПК України стороні, на користь якої ухвалено судове рішення, сплачуються іншою стороною добові, а також компенсація за втрачений заробіток відповідно до середньомісячного заробітку.

Іншу зовнішньо об'єктивну сторону матимуть дії осіб у правовій регламентації майнової відповідальності позивача і заявника, встановлені відповідно до статей 155, 268 ЦПК України. На підставі ст. 155 ЦПК України відповідач, у разі відмови у задоволенні до нього позову, після набрання рішен- • ням законної сили, може стягнути з позивача збитки, завдані йому забезпеченням позову. Але забезпечення позову може бути прийнято судом не тільки за заявою позивача, а й за заявою інших осіб, які беруть участь у справі (ст. 151 ЦПК України). Дії зазначених осіб правомірні, не порушують встановлений правопорядок і суб'єктивні права відповідача. Вони лише зупиняють на відповідний період (до набрання рішенням у справі законної сили) можливості реалізації ним своїх прав. Тоді чому позивач повинен нести майнову відповідальність за збитки, завдані правомірними діями інших осіб, які беруть участь у справі, і суду? Пояснюється це тим, що відмова у позові має місце тоді, коли позивачем був заявлений безпідставний позов, тобто вчинені протиправні дії — порушено обов'язок сумлінно використовувати процесуальні права (ст. 27 ЦПК України). З розвитком судочинства були вжиті заходи щодо забезпечення такого безпідставного позову і при цьому в інтересах позивача з метою забезпечення виконання

рішення у справі.

Аналогічні міркування можна навести на обґрунтування правила ст. 268 ЦПК України, яка надає право стягувати із заявника відшкодування збитків, завданих йому забороною вчиняти операції за векселем або цінними паперами на пред'явника, незважаючи на те, що така заборона провадиться лише за ініціативою суду (ч. 1 ст. 262 ЦПК України).

На захист суб'єктивних прав позивача може бути пред'явлена позовна вимога органами держави, органами місцевого самоврядування, профспілками, іншими організаціями, уста-

269





новами, підприємствами, прокурором (ст. 45 ЦПК України). За їх ініціативою може бути прийнято судом і забезпечення позову, яким відповідачу були завдані збитки. Тому було б неправильним, якби у цих випадках наставала відповідальність лише позивача. Правильніше — таких осіб на підставі суб-сидіарного застосування (ст. 1171 ЦК України). І це тому, що органи держави, органи місцевого самоврядування, профспілки та інші організації, прокурор порушують цивільну справу у суді, вступають у процес у справі і здійснюють свою процесуальну діяльність, якщо цього вимагає охорона державних або громадських інтересів чи прав, охоронюваних законом інтересів громадян (ст. 45 ЦПК України). Таку діяльність вони здійснюють, якщо громадяни або юридичні особи не мають можливості з будь-яких причин самостійно звернутися до суду за захистом своїх прав і охоронюваних законом інтересів, а також, якщо це необхідно зробити з метою припинення зловживання суб'єктивними правами або злісного невиконання обов'язків іншими особами. Можна стверджувати, що у таких випадках, керуючись правилом ст. 1171 ЦК України, вони діють у стані крайньої необхідності. А коли це так, то шкода, завдана відповідачеві прийнятим за їх ініціативою забезпеченням позову, має бути відшкодована такими особами безспірно, за умов відмови судом у позові, заявленому ними в інтересах інших осіб (позивачів). З урахуванням конкретних обставин, суд має право покласти на позивача і таких осіб дольовий обов'язок щодо відшкодування збитків. Відповідальність позивача відшкодовувати завдані забезпеченням позову збитки, незалежно від того, ним чи іншими особами був розпочатий процес у справі (статті 3, 45 ЦПК України) та за ініціативою кого були вжиті судом заходи щодо забезпечення позову, не настає за умови задоволення пред'явленого позову (ч. 1 ст. 155 ЦПК України). Пояснюється це тим, що позивач і суб'єкти захисту прав інших осіб виконали свій обов'язок щодо сумлінного користування процесуальними правами і пред'явили обґрунтований позов (ст. 27 ЦПК України), тобто їхні дії не були протиправними. У цьому випадку дії відповідача матимуть протиправний характер, який визначається, по-перше, тим, що він добровільно виконував 270

свій цивільно-правовий обов'язок і позивач внаслідок цього змушений був звернутися до суду з вимогою про захист права. По-друге, забезпечення судом позову відповідно до ст. 151 ЦПК України допускається, якщо невжиття заходів забезпечення може утруднити або зробити неможливим виконання рішення, тобто об'єкт спору і майбутнього виконання може бути знецінений, знищений, прихований. А оскільки спірне майно чи грошові суми, на які може бути звернено стягнення,» знаходяться у відповідача і їх зберіганню загрожує небезпека, то суд змушений вжити заходів для забезпечення позову. Отже, вжиття судом заходів для забезпечення позову відбувається за наявністю обставин, які свідчать про протиправні дії відповідача, можливість приховання і знецінення ним спільного майна. А оскільки забезпеченням позову у цьому випадку відповідачу завдаються збитки внаслідок протиправ-ності його поведінки, то вони й не повинні відшкодовуватися. Це правило ст. 155 ЦПК України є додатковою санкцією, яка забезпечує сумлінне виконання відповідачем своїх цивільних процесуальних обов'язків.

У правильному визначенні відповідальності за цивільні процесуальні правопорушення вирішальне значення має встановлення наявності причинного зв'язку між протиправними цивільними процесуальними діями (бездіяльністю) і шкодою. Стаття 268 ЦПК України надає права держателю цінного папера стягнути із заявника збитки, заподіяні йому забороною вчиняти операції за векселем або іншими цінними паперами на пред'явника. Така заборона встановлюється суддею не за його ініціативою, не за клопотанням заявника, а на підставі вимоги ст. 262 ЦПК України. Дії судді щодо заборони правомірні, а відповідальність покладається на заявника. Пояснюється це тим, що відповідно до ст. 268 ЦПК України відповідальність заявника відшкодовувати збитки настає у випадку відмови суду встановити факт втрати цінного папера і визнати його недійсним. Це свідчить про те, що заявник, порушуючи у суді справу, діяв протиправно, несумлінно використовував право на звернення до суду за захистом охороню-ваного законом суб'єктивного інтересу, ще й з метою безпідставного набуття майнових благ. Внаслідок неправомірних

271


процесуальних дій заявника суддею встановлюється заборона вчиняти операції за векселем або іншими цінними паперами, що призводить до заподіяння збитків держателю цінного папера. Неправомірні дії заявника (причина) стають наслідком встановлення судом заборони і збитків.

Для характеристики цивільного процесуального правопорушення важливе значення має суб'єктивний елемент — вина заподіювача. Але, чи обов'язково її наявність для настання відповідальності за усіма складами правопорушень можна виявити на підставі аналізу структурного елемента норм ЦПК України, що передбачають санкції відшкодування майнових збитків. Для відповідальності за ст. 155 ЦПК України вина не встановлена. Досить наявності відмови по пред'явленому позову і збитків, завданих забезпеченням позову. Не потрібна наявність вини: заявника для стягнення з нього держателем цінного папера збитків (ст. 268 ЦПК України), сторони для стягнення з неї судових витрат (ст. 88 ЦПК України).

За наявності вини сторони вона сплачує на користь другої сторони компенсацію за втрачений заробіток (ст. 85 ЦПК України), а також збитки, заподіяні у зв'язку із забезпеченням доказів (ст. 133 ЦПК України). Але відповідальність, встановлену законом, несуть особи, винні у порушенні заходів забезпечення позову (ч. 12 ст. 153 ЦПК України).

Процесуальний порядок відшкодування завданих майнових збитків процесуальним правопорушенням звичайний: пред'явлення самостійного позову, який розглядається за правилами цивільного судочинства.

Запитання для самоконтролю

1. Визначте поняття і види норм цивільного процесуального права.
   
2. Яка структура норм цивільного процесуального права?
   
3. Визначте поняття і види санкцій цивільного процесуальногоправа.
   
4. Які функції санкцій цивільного процесуального права?
   
5. Дайте характеристику санкціям цивільного процесуальногозахисту.
   

272

і:

6. Які є санкції цивільної процесуальної відповідальності?
   
7. Охарактеризуйте санкції кримінальної, адміністративної, дисциплінарної відповідальності за цивільні процесуальні правопорушення.
   

Рекомендована література

1. Братусь С. Н. Юридическая ответственность и законность:Очерк теории. — М., 1976.

2. Лейст О. С. Санкции и ответственность по советскому праву. —М., 1981.
   
3. Матвеев Г. К. Основания гражданско-правовой ответственно-сти. — М., 1970.
   
4. Бутнев В. В. Сущность и порядок реализации процессуальнойответственнрсти: Текст лекций. — Ярославль, 1989.
   

5. Чечина Н. А. Понятие гражданской процессуальной ответст-венности // Проблеми гражданского и трудового права, граждан-ского процесса. — М., 1982.
   
6. Штефан М. И. Гражданская процессуальная ответственность // Повьішение роли гражданско-правовой ответственности вохране прав и интересов граждан и организаций. — К., 1988.
   
7. Штефан М. Й. Санкції цивільного процесуального права //Вісник Академії правових наук України. — 2003. — № 2-3.
   

Глава 14. Докази і доказування у цивільному процесі

§ 1. Роль доказів і доказування у цивільному процесі

Виконання завдань цивільного судочинства залежить від встановлення судом у справі об'єктивної істини та .правильного застосування норм матеріального і процесуального права. Для цього ч. 2 ст. 160 ЦПК України покладає на головуючого обов'язок спрямовувати судовий розгляд на забезпечення повного, всебічного та об'єктивного з'ясування обставин справи.

Така діяльність відбувається у процесі судового розгляду справи у результаті здійснення судом і особами, які беруть участь у справі, доказування і пізнання в установленому цивільному процесуальному порядку. Виходячи з діалектичного розуміння пізнання як процесу відбиття у свідомості людини об'єктивної реальності, зовнішнього світу, природи і суспільства, пізнання у цивільному судочинстві — процес відбиття у свідомості суддів і осіб, які беруть участь у справі, обставин конкретної справи і доказів, що їх підтверджують та існують в об'єктивному світі. Пізнання складається з діалектичної єдності розумової і процесуальної діяльності суду і осіб, які беруть участь у справі, що відбувається в процесі подання, витребування, дослідження і оцінки матеріалів цивільної справи. Пізнавальна процесуальна діяльність складається з чотирьох частин (видів): доказування фактичних обставин, які з'ясовуються під час розгляду справи; встановлення судом деяких фактичних обставин під час розгляду справи шляхом безпосереднього спостерігання суддями у судовому засіданні; пізнання судом спірних правовідносин, прав і обов'язків сторін; пізнання, яке здійснюється вищестоящими 274

суддями у процесі перевірки законності та обґрунтованості судового рішення у Цивільній справі.

Об'єктом пізнання у цивільному судочинстві є матеріали справи, її обставини (фактичні і юридичні) та докази, на підставі яких вони встановлюються; метою пізнання — встановлення об'єктивної істини у справі; засобами пізнання — доказування і докази; процесуальною формою пізнання — судовий розгляд. А пізнавальна процесуальна діяльність (процес пізнання) є методом встановлення об'єктивної істини у справі, її фактичного і юридичного складу.

Об'єкт пізнання формується поступово. При прийнятті судом матеріалів справи до свого провадження вимальовуються лише загальні контури, які в процесі розвитку судочинства розширюються і поглиблюються. Обставини і докази можуть мати суперечливий характер, взаємно виключати і доповнювати одне одного, але важливо, щоб до коленої обставини, що підлягає-доказуванню, було достатньо необхідних доказів для ; її всебічного, повного і об'єктивного з'ясування.

Отже, докази і доказування у цивільному судочинстві є невід'ємною частиною і процесуальним засобом пізнання у справі, її правильного вирішення.

§ 2. Поняття і види доказів

Поняття і основні ознаки доказів у цивільному судочинстві можна визначити зі ст. 57 ЦПК України, за якою доказами (іпзігитепіа) у цивільній справі є будь-які фактичні дані, що вміщують інформацію про обставини, необхідні для правильного вирішення справи; носії такої інформації — точно визначені засоби доказування (ргоЬа-ііо), одержання цієї інформації судом здійснюється у порядку, визначеному законом. Отже, відповідно до зазначеної статті доказами у справах у цивільному судочинстві будуть одержані з передбачених законом і допустимих ним засобів доказування у визначеному порядку будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність чи відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення сторін та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи.

275


Наявні у теорії цивільного процесу погляди, що доказами у цивільних справах є тільки фактичні дані¹, відокремлюють докази від їх процесуальної форми — засобів доказування, без яких вони не можуть бути залучені у цивільний процес. Визнання доказів фактами об'єктивної дійсності (фактичних даних), а також засобів встановлення цих даних (джерел інформації про факти)² не повністю відповідає ст. 57 ЦПК України. Докази у цивільному процесі характеризуються сукупною єдністю: змістом, яким є фактичні дані, що інформують про обставини, необхідні для правильного вирішення справи; процесуальною формою, у якій закладена така інформація — засоби доказування; встановленим процесуальним порядком одержання, дослідження і оцінки змісту і процесуальної форми (доказової інформації і засобів доказування).

Зміст доказів — це сукупність фактичних даних про обставини, що обґрунтовують вимоги і заперечення сторін та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи. Обставинами є юридичні факти — дії (бездіяльність) і події. Фактичні дані як доказова інформація можуть мати безпосередню і опосередковану форму — прямого або побічного доказу.

Процесуальна форма доказів: засоби доказування є джерелами інформації про фактичні дані. Частиною 2 ст. 57 ЦПК України встановлено п'ять процесуальних форм одержання фактичних даних: пояснення сторін, третіх осіб, їхніх представників допитаних як свідків, показання свідків, письмові докази, речові докази, висновки експертів. Але в процесуально-правовому становищі сторін перебувають заявники та заінтересовані особи у справах, що виникають з наказного і окремого провадження, а також інші особи, які беруть участь у справі. Вони подають докази (ч. 2 ст. 60 ЦПК України), дають письмові й усні пояснення суду (ст. 176 ЦПК України), у

і Курилев С. В. Основи теории доказьівания в советском правосуднії. — Минск, 1969. — С. 139; Решетникова И. В. Курс доказательственного права в российском гражданском судопроизводстве. — М., 2000. — С. 113-118.

² Хутьіз М. X. Общее положєние гражданского процєсса: Историко-правовое иссле-дование. — М., 1979. — С. 85.

276

яких вміщується інформація про фактичні дані, одержані у результаті особистого спостереження або від інших осіб, що мають значення для правильного вирішення справи. Тому пояснення таких осіб є засобом доказування.

Відповідно до ч. 2 ст. 65 ЦПК України судами можуть бути прийняті як докази документи, одержані за допомогою електронно-обчислювальної техніки. Суд також досліджує як речові докази подані звуко- і відеозаписи (ч. 2 ст. 57 ЦПК України).

Одержання і дослідження доказової інформації і засобів доказування (змісту і процесуальної форми доказів) має здійснюватися в установленому законом процесуальному порядку (статті 57-66, 176-193 ЦПК України), який є процесуальною гарантією всебічного, повного і об'єктивного пізнання дійсних обставин справи, прав і обов'язків сторін. Тому порушення процесуального порядку одержання і дослідження доказів знецінює їх, веде до втрати ними властивостей і значення доказів.

Для виявлення особливостей окремих доказів вони класифікуються за видами. За характером зв'язку фактичних даних (змісту доказів) з фактами, що підлягають встановленню (з фактами, що підлягають доказуванню), докази поділяються на прямі і побічні. Прямі докази більш вагомі для пізнання, оскільки вони дають можливість зробити однозначний висновок про наявність чи відсутність фактів, що підлягають доказуванню. Побічні — характеризуються численністю зв'язків із фактами, що підлягають встановленню, тому в процесі пізнання дають можливість зробити декілька вірогідних висновків про них. Отже, у доказовій діяльності, у процесі пізнання істини вони спричинюють труднощі.

За процесом формування даних про факти (характерами створення доказів) докази класифікуються також за двома видами — первинні і похідні. Первинні (першоджерела, безпосередні) формуються під безпосереднім впливом фактів, які підлягають встановленню (безпосередніх фактів), від носія інформації (джерела доказів). Похідні (опосередковані, копії) — відтворюють (копіюють) дані, одержані від інших джерел, тобто формуються під впливом опосередкованих джерел.

277


■ ■

Значення цієї класифікації у тому, що вона розкриває процес формування доказів і цим сприяє правильному веденню їх дослідження і оцінці в процесі судового розгляду цивільної справи.

У юридичній літературі обґрунтовується також третя підстава для класифікації доказів — за джерелом, за допомогою якого суд їх одержує: особисті і речові. І за цими самими підставами на первинні і похідні¹; на особисті, речові і змішані². Такий поділ доказів за однією підставою на три різні види зводить нанівець саму ідею класифікації. До складу особистих доказів включається не тільки пояснення осіб, які беруть участь у справі, показання свідків і висновки експертів, а й різні документи, оскільки вони виходять від відповідних осіб. Справді, пояснення сторін є особистим доказом і воно не перестає бути таким незалежно від того, буде воно одержане в усній або письмовій формі (ст. 176 ЦПК України). Експерт дає висновок на основі своїх спеціальних знань, тому його висновок стосується не змішаних, а особистих доказів. Отже, носіями даних про факти є особи і речі (предмети), які можуть відтворити закріплену і збережену в них інформацію про відомі обставини, що мають значення для справи. У особистих доказах носієм інформації про факти завжди є людина, яка мусить правильно сприймати обставини, що мають значення для справи, зберегти їх у пам'яті і відтворити (давати пояснення, показання — статті 62, 63 ЦПК України). Особисті докази мають суб'єктивний характер, тому в пізнавальній діяльності слід враховувати психологію особи, наявність матеріально-правової заінтересованості у справі та особливих стосунків зі сторонами.

§ 3. Доказування

У теорії цивільного процесу питання про поняття доказування, його суб'єкти, об'єкти, структурні частини доказування є дискусійним. Було висловлено міркування, за яким

¹ КлейнманА. Ф. Советский гражданский процесе. — М., 1970. — С. 150.

2 Курилев С. В. Вказ. праця. — С. 177-179.

278

суб'єктами доказування є сторони; змістом доказування — процесуальна діяльність сторін щодо ствердження фактичних обставин справи, подання доказів, спростування доказів протилежної сторони, заявлення клопотань про витребування доказів, участь у їх дослідженні*. Але таке визначення доказування не відповідає нормам ЦПК України. Особи, які беруть участь у справі, мають право подавати докази, брати участь у їх дослідженні, давати усні й письмові пояснення судові, подавати свої доводи, висловлювати міркування та заперечення (ст. 27 ЦПК України). Отож суб'єктами доказування є всі особи, які беруть участь у справі (ст. 26 ЦПК України). Суд також є суб'єктом доказування, бере участь у доказовій діяльності: зобов'язаний забезпечити повне, всебічне і об'єктивне з'ясування обставин справи (ч. 4 ст. 10, ч. 2 ст. 166, ст. 212 ЦПК України), сприяти сторонам у збиранні доказів (ст. 137 ЦПК України), вирішувати питання про належність і допустимість доказів (статті 58, 59 ЦПК України). Що ж до змісту доказування у цивільному процесі, то воно складається не тільки з процесуальної (практичної) діяльності, а поєднує у собі і розумову, і логічну діяльність. Перша врегульована нормами цивільного процесуального права, друга — законами логічного мислення. Відповідно до ст. 212 ЦПК України оцінка доказів підпорядкована вимогам правових норм і законам логічного мислення.

Отже, а) доказуванням буде процесуальна і розумова діяльність суб'єктів доказування, яка здійснюється в урегульованому цивільному процесуальному порядку і спрямована на з'ясування дійсних обставин справи, прав і обов'язків сторін, встановлення певних обставин шляхом ствердження юридичних фактів, зазначення доказів, а також подання, прийняття, збирання, витребування, дослідження і оцінки доказів; б) докази і доказування є процесуальними засобами пізнання у цивільному судочинстві.

; Процес доказування (на достовірність знань про предмет) | відбувається у межах передбачених процесуальних форм і

. І. ¹ Клейнман А. Ф. Вказ. праця. — С. 150.

';' 279


структурно складається з декількох елементів або ступенів (стадій), які взаємопов'язані й взаємообумовлені. Ступінь доказування складається з сукупності процесуальних дій, що виконуються суб'єктами доказування і об'єднуються спільністю мети. У науці цивільного процесу вони визначаються понятійно і кількісно по-різному. Виділяються такі елементи (ступені): твердження про факти; зазначення заінтересованих осіб щодо доказів; подання доказів; витребування доказів судом за клопотанням осіб, які беруть участь у справі, або за своєю ініціативою; дослідження доказів; оцінка доказів*.

Початковий ступінь — твердження про факти — означає, що позивач та інші особи, які пред'являють вимогу на захист його прав, мають у позовній заяві викласти обставини, якими обґрунтовуються вимоги (п. 5 ч. 2 ст. 119 ЦПК України), тобто на обґрунтування позову зазначити юридичні факти, які породжують, змінюють або припиняють його права і обов'язки. Суд, у результаті покладеного на нього обов'язку щодо з'ясування дійсних обставин у справі, може і зобов'язаний вказати сторонам й іншим особам, які порушили справу, на факти, на які вони не посилалися, але які підлягають перевірці у судовому засіданні (пункти 3-5 ч. 6 ст. 130 ЦПК України).

Другий ступінь — сторони й інші заінтересовані особи зазначають докази, що підтверджують позов (п. б ч. 2 ст. 119 ЦПК України). Зазначення доказів — це інформація, повідомлення про конкретні засоби доказування, на підставі яких підтверджується наявність чи відсутність викладених обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення сторін. Норми ЦПК України зобов'язують при пред'явленні позовної заяви тільки додавати документи, що підтверджують сплату судового збору та оплату витрат на інформаційно-технічне забезпечення розгляду справи (ч. 5 ст. 119 ЦПК України), зазначити докази, що підтверджують вимогу, а саме: показання свідка і

¹ Треушников М. К. Судебньїе доказательства. — М., 1982. — С. 28-31; Коваленко А. Г. Исследование средств доказьівания в гражданском судопроизводстве. — Саратов, 1989. — С. 6-9.

280

його виклик до суду — зазначити прізвище, ім'я, по батькові, місце проживання і обставини, які він може підтвердити (ст. 136 ЦПК України); письмові докази і обставини, які вони можуть підтвердити (ч. 2 ст. 137 ЦПК України) та ін. Зазначення на докази можна зробити не тільки у стадії порушення цивільного процесу у справі, але і у наступних стадіях провадження судочинства. При підготовці справи до розгляду позивач на заперечення відповідача може вказати на додаткові докази, а відповідач — на докази, які підтверджують його заперечення. Суд з'ясовує, якими доказами кожна сторона буде обґрунтовувати свої доводи чи заперечення щодо невизнаних обставин, та встановлює строки їх подання (п. 4 ч. 6 ст. 130 ЦПК України). У судовому засіданні особи, які беруть участь у справі, можуть зазначити нові докази і заявити клопотання про їх витребування (ст. 137 ЦПК України).

Третій ступінь — подання доказів сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі. Якщо поданих доказів недостатньо, суд за їх клопотанням сприяє у витребуванні таких доказів (четвертий ступінь). На сторони покладений обов'язок подати у встановлений судом строк свої докази чи повідомити про них суд до або під час попереднього судового засідання у справі. Якщо у сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, виникли складнощі щодо отримання доказів, суд за їх клопотанням повинен витребувати такі докази. Суд, який розглядає справу, у разі необхідності збирання доказів за межами його територіальної підсудності, доручає відповідному суду провести певні процесуальні дії (ч. 1 ст. 131, ч. 1 ст. 132, ч. 1 ст. 137 ЦПК України).

П'ятим ступенем доказування є дослідження доказів, тобто безпосереднє сприйняття і вивчення складом суду в судовому засіданні інформації про фактичні дані, представленої сторонами й іншими особами, які беруть участь у справі, за допомогою передбачених у законі засобів доказування на підставі принципів усності й безпосередності. Процес дослідження доказів полягає у поєднанні емпіричної і логічної діяльності суду, спрямованої на пізнання фактичних даних, їх змісту і достовірності, процесу їх формування, збереження і забезпечення. Фактичні дані (обставини у справі) — реальні категорії,

281


тому дослідження у суді доказів має за мету одержання необхідного для вирішення справи висновку про їх реальне існування.

Якість доказування забезпечується визначеним ЦПК України процесуальним порядком і способом дослідження. Спосіб дослідження — це шлях одержання інформації про фактичні дані від засобів доказування, вид і характер здійснюваних процесуальних дій: допит свідків, давання пояснень сторонами й іншими особами, які беруть участь у справі, оголошення письмових доказів, огляд речових доказів. Порядок дослідження доказів — це системність процесуальної форми виконуваних процесуальних дій щодо дослідження доказів. Так, свідок допитується у судовому засіданні в усній і безпосередній формі, з попередженням про кримінальну відповідальність за давання неправдивих показань. Допит починається у пропозиції головуючого розповісти все, що йому відомо у даній справі, тощо (статті 180-183 ЦПК України).

Завершується дослідження доказів їх оцінкою (шостий ступінь). Оціночна думка суду про докази формується з початкових етапів судового доказування, але остаточно у повному обсязі визначається у нарадчій кімнаті і впроваджується у зміст ухваленого судом рішення, в його мотивувальній частині (статті 212, 215 ЦПК України). Оцінка доказів — складне явище, що розглядається у науці неоднозначно: як розумовий процес, що проходить за законами мислення, а не права, і як логічний акт, що виявляється у процесуальних діях*. У ЦПК України немає і не може бути норми права, яка регламентує розумову діяльність суддів, що підпорядковується законам мислення. Але оціночні акти мислення виявляються у процесуальних діях, які в певних межах врегульовані в нормах права і є гарантами, що забезпечують істинність логічних висновків. Так, судовій оцінці можуть підлягати тільки докази, безпосередньо досліджені у судовому засіданні (ст. 159

¹ Курилев С. В. Вказ. праця. — С. 36-37; Матюшин Б. Т. Оценка доказательств судом первой инстанции по гражданским делам. — М., 1977. — С. 2; Треушников М. К. Вказ. праця. — С. 69-70.

ЦПК України), з врахуванням належності фактичних даних і допустимості засобів доказування (статті 58, 59 ЦПК України). Процесуальний закон встановлює принципи оцінки доказів (ст. 212 ЦПК України). Отже, оцінка доказів — це розумова діяльність суб'єктів доказування, що ґрунтується на законах логіки і процесуального права. За законами логіки суб'єкти доказування аналізують докази — кожний окремо, у сукупності, взаємозв'язку, єдності та суперечності.

За законами цивільного процесуального права оцінку доказів провадять тільки суб'єкти цивільних процесуальних правовідносин, суб'єкти доказування. Оцінюється тільки фактичний склад, одержаний безпосередньо в установленому законом процесуальному порядку і з передбачених засобів доказування. Оцінка спрямовується на встановлення достовірності чи відсутності обставин, які обґрунтовують вимоги і заперечення сторін та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи, ухвалення судом законного і обґрунтованого рішення. Оцінка доказів втілюється у певній процесуальній дії, тобто має свою об'єктивну процесуальну форму.

Суб'єктами оцінки доказів є не тільки суд, а й усі суб'єкти доказової діяльності — особи, які беруть участь у справі. Оцінка ними доказів є необхідним елементом їх доказової діяльності щодо подання, витребування, дослідження доказів. Неможливо брати участь у дослідженні доказів, висловлювати свої доводи, міркування і заперечення проти міркувань інших осіб, не зробивши оцінки того чи іншого доказу і всіх їх у сукупності. Але їх оцінка є рекомендуючою, а оцінка ^СУДУ — владною. Рекомендуюча оцінка доказів виявляється у процесуальних діях — поясненнях, доводах, міркуваннях і запереченнях осіб, які беруть участь у справі, і сприяє суду всебічно, повно, об'єктивно оцінити всі обставини у справах їх сукупності. Оцінка доказів судом є підставою для прийняття ним відповідного за змістом акта застосування права, що має обов'язковий, владний характер, втілений у мотивувальній частині рішення суду (статті 212, 215 ЦПК України). Це завершальна оцінка суду.

У юридичній літературі називається ще два види оцінок — попередня і контрольна. Попередня — здійснюється у попе-

283


редніх частинах доказової діяльності і втілюється у змісті постановлених ним численних ухвал: про витребування письмових доказів, призначення експертизи тощо. Контрольна оцінка доказів здійснюється судами апеляційної і касаційної інстанцій, які перевіряють законність і обґрунтованість рішень, ухвал суду за матеріалами, наявними у справі і додатково поданими сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі (статті 303, 335 ЦПК України).

Процесуально-правовими гарантіями правильної оцінки судом доказів є правила (в літературі їх ще називають принципами), сформульовані у ст. 212 ЦПК України. Відповідно до них суд оцінює докази: 1) за своїм внутрішнім переконанням; 2) на підставі всебічного, повного, об'єктивного та безпосереднього дослідження наявних у справі доказів; 3) суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності; 4) жоден доказ не має для суду наперед встановленого значення.

Предмет доказування — юридична категорія, на пізнання якої спрямована вся доказова діяльність суду і осіб, які беруть участь у справі. Аналіз статей 57, 60 ЦПК України дає.можливість зробити висновок, що предметом доказування є: а) обставини, якими позивач обґрунтовує свої вимоги (підстава позову); б) обставини, якими відповідач обґрунтовує свої заперечення (підстави заперечення); в) інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи. А взагалі — обставини, що мають бути встановлені як підстави для вирішення спору між сторонами: всі, які відбулися, і наявні юридичні факти та обставини, що мають значення для справи¹.

За визначенням ч. 1 ст. 179 ЦПК України предметом доказування під час судового розгляду є факти, які обґрунтовують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для вирішення справи (причини пропуску строку позовної дав-

¹ Штутин Я. Л. Предмет доказьівания в советском гражданском процессе. — М., 1963. — С. 8; Фаткуллин Ф. Н. Общие проблеми процессуального доказьівания. — Казань, 1976. — С. 48, 55.

284

ності) і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.

Необхідний склад фактів предмета доказування визначається на підставі норм матеріального права, якими врегульовані спірні правовідносини. Так, відповідно до статей 1166, 1187, 1195, 1197 ЦК України про відшкодування шкоди у разі ушкодження здоров'я на виробництві до складу підстави позову, що є предметом доказування, належать факти, які підтверджують: наявність трудових відносин потерпілого з такою особою (організацією, підприємством); одержання каліцтва чи іншого ушкодження здоров'я у зв'язку з виконанням потерпілим своїх трудових обов'язків; настання певної шкоди; наявність збитків та їх розмір; вину організації у заподіянні шкоди. Але якщо факти одержання каліцтва і вина організації у заподіянні шкоди були встановлені вироком суду в кримінальній справі, то ці факти не підлягають доказуванню, незважаючи на те, що вони входять до складу підстави позову. Отже, предмет доказування у конкретній справі може не збігатися з підставою позову. Це буде мати місце і за наявності інших обставин, які не потребують доказування (ст. 61 ЦПК України). Труднощі і помилки у визначенні необхідного складу фактів доказування мають місце, якщо диспозиція норми матеріального права має відносно визначений характер. Це норми, якими врегульовані питання про виселення за неможливістю спільного проживання, про відшкодування завданої шкоди, про поділ майна подружжя тощо, при застосуванні яких повинні враховуватися недбалість самого потерпілого, майновий стан, інтереси неповнолітніх дітей, інтереси одного з подружжя, що заслуговують на увагу, інші обставини, що мають істотне значення (ч. 4 ст. 1187 ЦК України, ст. 70 СК України), тобто факти, які в нормах права сформульовані в загальному, а не у точно визначеному вигляді.

Склад фактів матеріально-правового характеру, що підлягають доказуванню і пізнанню, неоднорідний. Залежно від волевиявлення суб'єктів правовідносин ними можуть бути дії, Що виконувалися за волею сторін, і події, що проходили поза їх волею. Події безпосередньо не породжують матеріальних

285


правовідносин, а є лише підставою для виконання дій, спрямованих на виникнення правовідносин (так, землетрус — подія, страховий випадок, який є приводом для порушення (виконання дій) правовідносин у державному страхуванні щодо відшкодування громадянину шкоди — ст. 979 ЦК України).

Залежно від відповідності фактів установленому правопорядку вони можуть бути правомірними і неправомірними (цивільні правопорушення, кримінальні злочини, адміністративні проступки, трудові правопорушення тощо). Пізнання судом факту кримінального злочину відбувається на підставі письмових офіційних доказів — актів судових і прокурорсько-слідчих органів. Положення, що суд при розгляді цивільної справи не може кваліфікувати ті чи інші дії як кримінальні правопорушення з усіма наслідками цивільного процесуального характеруї, не відповідає ч. 1 ст. 211 ЦЦК України, розширене тлумачення якої дає можливість зробити висновок, що суд при встановленні у діях сторін та інших осіб ознак злочину може порушити кримінальну справу. А це означає, що суд у цивільному процесі може кваліфікувати певні дії як кримінальні злочини. Направлення порушеної справи на розслідування може вплинути на наслідки цивільно-правового характеру, наприклад, настання не обмеженої, а повної матеріальної відповідальності.

Для виявлення специфіки фактів доказування у літературі була проведена їх кваліфікація за фактами, що породжують, змінюють і припиняють права і обов'язки та перешкоджають виникненню прав і обов'язків². Запропонована класифікація викликає певні зауваження³, але її значення для повного, всебічного і об'єктивного пізнання обставин у справі очевидне. У теорії процесу також мало місце судження про те, що до складу фактів предмета доказування належать три групи

і Треушников М. К. Вказ. праця. — С. 20.

² Клейнман А. Ф. Основньїе вопросьі теории доказательств в советском гражданскомпроцессе. — М., 1950. — С. 34.

286

фактів: правостворюючі, лігімітації сторін і приводу до позо-_вуі. Останні дві групи є також фактами правостворюючими, тому така класифікація не має значення для доказування. Практичне значення для доказування має поділ фактів предмета доказування на позитивні і негативні. Негативні вимагають більше уваги, оскільки з ними завжди чимало труднощів у доказуванні.

Залежно від часу виконання дій факти предмета доказування поділяються на факти-явища, що мали місце в минулому, і факти-стани, що мають тривалий характер (продовжуються) і можуть безпосередньо сприйматися судом.

Доказуванню підлягають і доказові факти, тобто такі, що тісно пов'язані з фактами матеріально-правового характеру і на підставі яких можна зробити висновок про їх наявність чи відсутність. Наприклад, експертиза крові у дитини, матері і названого батька у справі про встановлення його батьківства дала висновок, що батьківство не виключається. Цей факт не є передбаченою законом обставиною, що підтверджує батьківство, але разом з іншими доказами може привести суд до такого висновку.

Доказуванню підлягають також цивільно-процесуальні факти. З їх наявністю може бути пов'язана реалізація права на звернення до суду за захистом, на забезпечення позову, зупинення провадження у справі. Пізнанню підлягають і факти, встановлення яких суду необхідно для виконання виховних і превентивних завдань правосуддя. Це факти, що розкривають умови і причини правопорушень, необхідні для реагування ^СУДУ — постановлення окремих ухвал (ст. 211 ЦПК України).

У процесі розвитку судочинства обсяг фактів предмета доказування може змінюватися — збільшуватися або зменшуватися, уточнюватися у зв'язку зі зміною стороною підстав або предмета позову, збільшення чи зменшення позовних вимог (ст. 31 ЦПК України).

Традиційному погляду на предмет доказування протиставляється судження, за яким предметом доказування є су-

¹ Шпгутин Я. Л. Вказ. праця. — С. 20.

287





купність версій, припущень про існування практичних обставин, кожна з яких може виявитися правильною істиною, і тоді припущення суду перетвориться у достовірне знання про певну обставину, але водночас може виявитися і помилковим, таким, що не відповідає дійсності*. Зазначене судження суперечить ч. 1 ст. 60 ЦПК України, яка покладає на сторони обов'язок довести обставини, а не припущення (версії) про них, на які вони посилаються як на підстави своїх вимог і заперечень. Дослідження у суді обставин справи — складу юридичних фактів — має на меті встановити їх реальне існування, а не припущення про їх існування².

Факти, що не підлягають доказуванню. Не за усіма фактами предмета доказування здійснюється доказова процесуальна діяльність. Не потребують доказування загальновідомі, преюдиціальні факти і факти, що визнані сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі (ст. 61 ЦПК України).

Загальновідомі факти (поіогіа) — це обставини, що відомі широкому колу осіб, у тому числі і складу суду. Вони не потребують доказування (поіогіа поп е§еі ргоЬапііопе) тому, що об'єктивність їх існування очевидна, це в основному не дії, а події: закриття Чорнобильської АЕС тощо. Загальна відомість фактів залежить від часу виникнення і поширеності на певну територію. Сторона, яка має використати загальновідомий факт, повинна про нього зазначити (поіогіит поп геіеиаі ад, опоге ргоропепйі). Визначення обставини загальновідомою і такою, що не підлягає доказуванню, вирішується судом, який розглядає справу, щодо чого постановляється ухвала, яка оскарженню не підлягає.

Преюдиціальність фактів ґрунтується на правовій властивості законної сили судового рішення і визначається його суб'єктивними і об'єктивними межами, за якими сторони й інші особи, які брали участь у справі, а також їх правонаступ-

¹ Иванов С. В. Судебньїе доказательства в гражданском процессе. — Иркутск, 1974. —С. 49.

² Коваленко А. Г. Исследование и оценка доказательства в судебном разбирательст-ве // Вопросьі теории и практики судебного разбирательства гражданских дел. — Саратов, 1988. — С. 25.

288


_няки не можуть знову оспорювати в іншому процесі встановлені судом факти і правовідносини (ч. 2 ст. 223 ЦПК України). Тому факти, встановлені рішенням суду у цивільній, господарській або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доводяться знову при розгляді інших цивільних справ, у яких беруть участь ті самі особи. Але факти, встановлені вироком суду в кримінальній справі, що набрав законної сили, або постановою суду у справі про адміністративні правопорушення є обов'язковими для суду, що розглядає справу про цивільно-правові наслідки дій особи, щодо якої відбувся вирок суду, лише з двох питань: чи мали місце ці дії та чи вчинені вони даною особою (ч. 4 ст. 61 ЦПК України). Наявні у кримінальній справі інші матеріали про факти, що складають предмет доказування у цивільній справі, підлягають дослідженню при розгляді судом спору про право цивільне. Тому при розгляді позову про стягнення завданої майнової шкоди, яка випливає з кримінальної справи, суд не має права обговорювати вину відповідача. Але якщо на підтвердження розміру відшкодування збитків, які випливають з кримінальної справи, були подані, крім вироку, й інші докази, то вони включаються у сферу доказової процесуальної діяльності у справі.

За ЦПК України 1963 р. не потребують доказування при розгляді справи і факти, які згідно із законом припускаються встановленими, тобто законні презумпції (ч. З ст. 32 ЦПК України), зокрема презумпція правомірності правочину (ст. 204 ЦК України).

На відміну від загальновідомих і преюдиціальних фактів, законні презумпції (ргаезитрііопез ) можуть бути спростовані у загальному порядку. Так, відповідно до ст. 1178 ЦК України за шкодою, завданою малолітньою особою (яка не досягла чотирнадцяти років), відповідають його опікун і організації, які зобов'язані здійснювати за ним нагляд, якщо не доведуть, що шкода завдана не з їх вини. У цій нормі вина опікуна презумується. Але він може здійснювати процесуальну діяльність, спрямовану на доведення наявності вини інших осіб, а отже, на спростування презумпції своєї вини. Законні презумпції стосуються лише юридичних фактів, а не Доказових, які також належать до предмета доказування. От-

10 5-327289


же, законні припущення (презумпції) санкціонуються законом (ст. 1178 ЦК України) або випливають з його змісту (ч. З ст. 54 СК України). їх складають юридичні факти, що входять до підстав вимог і заперечень сторін, та можуть мати суперечливий характер і бути спростовані. Законні презумпції не складають очевидну істину, а приймаються за таку тому, що сформульоване законом положення відображає найбільш звичайне і найбільш вірогідне явище. За галузевою належністю законні презумпції класифікуються на матеріально-правові і процесуально-правові. Матеріально-правові можуть класифікуватися також за правовими інститутами: щодо захисту честі і гідності громадян і організацій; статусу суб'єктів цивільного права; права власності; зобов'язального права, сімейних прав. ЦПК України не визначає законні презумпції підставами для звільнення від доказування, яке відповідно до ч. 4 ст. 60 ЦПК України не може ґрунтуватися на припущеннях.

У судовій практиці поширеною підставою звільнення від доказування є безспірність фактів. У понятійному обігу ЦПК України таке поняття відсутнє, але ч. 1 ст. 61 Кодексу закріпила правило, за яким обставини справи, визнані сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі, не підлягають доказуванню.

Розподіл обов'язків по доказуванню (опиз ргоЬапіїі). Особливість доказування полягає у тому, що воно є правом і обов'язком осіб, які беруть участь у справі. Вони мають право подавати докази, брати участь в їх дослідженні, давати усні і письмові пояснення судові, подавати свої доводи, міркування та заперечення (ст. 27 ЦПК України), тобто мають право на доказування. Сторони, подаючи докази, реалізують своє право по доказуванню і одночасно виконують обов'язок по доказуванню, оскільки ст. 60 ЦПК України закріплює правило, за яким кожна сторона має довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Обов'язок по доказуванню покладається також на третіх осіб, прокурора, органи державного управління та інших осіб, які беруть участь у справі і в правовому становищі прирівнюються до сторін (статті 45, 46 ЦПК України). Отже, обов'язок по дока-290

зуванню покладається на того, хто звернувся за допомогою до суДУ (зитпрег песеззііаз ргоЬапйі іпсиЬіі іііі £иі а§іі).

Право доказування — це можливість подання доказів, участь у їх дослідженні, попередній оцінці. Воно гарантується сукупністю процесуальних засобів і реалізується волею заінтересованих осіб особисто або за допомогою суду відповідно до своїх інтересів та вибору способу поведінки.

Обов'язок по доказуванню полягає у необхідності виконання комплексу відповідних дій, який гарантується настанням несприятливих правових наслідків у випадку їх невиконання, зокрема відмови суду визнати наявність юридичного факту у разі невиконання стороною обов'язку по його доказуванню; якщо позивач не доведе підставу вимоги, то в позові належить відмовити (асіоге поп ргоЬапйі геиз аЬзоШ-іиг).

Невиконання обов'язку по доказуванню для сторін та інших суб'єктів правового спору матиме матеріально-правові і процесуально-правові наслідки; для інших осіб, які беруть участь у справі, — лише процесуально-правові. Із загального правила про розподіл обов'язку по доказуванню, закріпленого ст. 60 ЦПК України, зроблені винятки в окремих нормах матеріального права, за якими обов'язок по доказуванню факту або його спростуванню перекладається на протилежну сторону. Характерними у зв'язку з цим є норми, якими встановлю- *■ ються доказові презумпції: вина особи, яка завдала шкоду, вина особи, яка не виконала зобов'язання або виконала його неналежним чином (ст. 1166 ЦК України).

Належність доказів. Правильному визначенню складу всіх обставин предмета доказування у справі сприяє правило (принцип) про належність доказів, закріплене ст. 58 ЦПК України. Належними будуть докази, що мають значення для справи, тобто мають властивість підтвердити взаємопов'язані з ним істотні обставини, а також ті, що з нормою матеріального права створюють фактичну основу спірних правовідносин. Вони належать до складу підстав позову або підстав заперечень проти нього і характеризуються значущістю фактів для визначення спірних правовідносин та зумовленістю цих фактів нормами матеріального права.

291

і




Правило належності доказів спрямоване на виділення істотних обставин у справі, у зв'язку з чим суд приймає до розгляду лише ті докази, що можуть підтвердити дані обставини. Це зобов'язує суд спрямовувати процес подання, збирання і дослідження доказів для введення в орбіту доказування фактичних даних, що складають його предмет. Питання належності доказів вирішується судом при відкритті провадження у справі, у стадіях провадження у справі до судового розгляду (підготовки) і судового розгляду. При прийнятті позовної заяви суддя перевіряє, чи викладені у ній обставини, що обґрунтовують вимоги позивача, і зазначені докази, що підтверджують позов (пункти 5, 6 ч. 2 ст. 119 ЦПК України). При підготовці справи до розгляду визначає факти, які необхідно встановити для вирішення спору. З'ясовує якими доказами кожна сторона буде обґрунтовувати свої доводи чи заперечення (п. 4 ч. б ст. 130 ЦПК України). При розгляді цивільної справи головуючий судового засідання спрямовує судовий розгляд на забезпечення повного, всебічного і об'єктивного з'ясування обставин справи, усуваючи з судового розгляду все, що не має істотного значення для вирішення справи, а також забезпечує належний виховний рівень судового процесу (ч. 2 ст. 160 ЦПК України). Обставини справи встановлюються у судовому засіданні в межах зазначеного позивачем чи зміненого ним предмета позову, тобто ті, які пов'язані з вимогою позивача і запереченням відповідача, що є у справі.

Вирішення суддею питання про виклик свідків, витребування письмових і речових доказів, проведення експертизи відбувається на підставі виконання вимоги належності підтверджуючих ними фактів у справі і закладених у самій правовій природі засобів доказування. Свідком може бути особа, якій відомі будь-які обставини, що стосуються справи (ст. 63 ЦПК України). Письмовими доказами визнаються такі, що містять у собі відомості про обставини, які мають значення для справи (ст. 64 ЦПК України). Речовими доказами є предмети матеріального світу, що містять інформацію про обставини, які мають значення для справи (ст. 65 ЦПК України). Дотримання судом першої інстанції правил належності доказів входить до змісту перевірки законності та 292


обґрунтованості судового рішення в апеляційному і касаційному порядку.

Допустимість засобів доказування. За загальним правилом будь-які фактичні дані у цивільній справі можуть бути підтверджені лише встановленими у законі засобами доказування (ст. 57 ЦПК України), але згідно з правилом (принципом) їх допустимості. Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування (ст. 59 ЦПК України).

Цивільним законом обмежена допустимість показань свідків для підтвердження певних угод та інших дій, що мають юридичне значення. Значна група угод має реалізовуватися у простій письмовій формі, недодержання якої позбавляє сторону у разі спору посилатися для підтвердження угоди на показання свідків (ч. 1 ст. 218 ЦК України). Не можна підтверджувати показаннями свідків зміну кредитора чи боржника у зобов'язанні, що ґрунтується на угоді, укладеній у письмовій формі (статті 513, 521 ЦК України), а також в інших передбачених законом випадках.