Geum.ru

Гуцуляк Олег Борисович

Вид материалаМонография

Содержание


Біле царство в контексті етнічної історії євразії
Подобный материал:
1   ...   18   19   20   21   22   23   24   25   ...   53
міфологічних, що передають сакрально-традиційну картину світу.

  

  

  

  

  

БІЛЕ ЦАРСТВО В КОНТЕКСТІ ЕТНІЧНОЇ ІСТОРІЇ ЄВРАЗІЇ:

УСУНІ - ТОХАРИ - ЮЕ-ЧЖІ - КУШАНИ

  

   За "езотеричною" традицією під Біловоддям слід розуміти землі Північно-Східного Тібету - Амдо (древня назва - Сумпа) зі столицею Сілін (кит. Сініен), де розташоване Цо Нон ("Синє озеро"; монг. Кукунор; кит. Цінхай). Власне через цю країну проходив Великий Шовковий шлях.

   Назву "Біловоддя" ми співставляємо з монгол. "цаган усун", тюрк. "ак су" ("біла вода"; пор.: "... В районі м. Кучі немало річок на ім'я "акан", "акин", "агин" -- "потік води, річка" з "ак"... Аксу -- велика ріка на Тянь-Шані, одна зі складових р. Тарим, і місто на цій ріці -- окружний центр провінції. Старий Аксу китайці називають Веньсу -- "теплий, затишний нічліг; тепла, затишна стоянка, готель"..."), тобто землею войовничого племені усунів (усуні - європеоїдні вихідці із степів на захід від вигину ріки Хуанхе). Згідно з переказами, спершу жили в Монголії і над ними царювала династія Нань-доу-мі. Вони в 160 р. до н.е. під ударами хуннів пересилилися в Семиріччя та на Тянь-Шань, де асимілювали частину північно-східних (туранських) іранських племен саків (саків-ісседонів і саків-хаомоварга або амюргійські з значним тюркським домішком, що в результаті призвело до утворення "західних тюрків", а етнонім "усунь" зберігся у племінному поділі казахів), а потім поглинули і частину юе-чжів (масагетів-тохар), внаслідок чого постав єдиний "сакоусунський" ("усунь-ісседонів") етнос.

   В 21 р. до н.е. сакоусуні завоювали північну Киргизію та Південно-Східний Казахстан, розгромили Греко-Бактрійське царство. Частина юе-чжів-тохар, на думку Дж. Шарпайтьє (Карпентьєр), була асимільована сарматами (дахами ?), внаслідок чого постав іраномовний етнос аорси (aorsi > asii > asiani > усуні), носії, за І.В. П'янковим, прохорівської та сусловської археологічних культур (IV-II ст. до н.е. i II ст. до н.е.-І ст. н.е.; поширені на півночі і на заході на Південному Уралі, Нижній Волзі та Нижньому Дону, а на півдні під іменем дахів -- до Східного Прикаспію, Хорезму та Ніси), нащадками якого є осетини-дігорці, а в Туркестані тохари асимілювали іраномовних саків і стали називати себе arsi. Вважається, що ім'я "аорси"-"білі, світлі" нащадки сарматів принесли у верхів'я Волги, де фіксуються етноніми з коренем "арс-/ерз-" (комі "комі-ерзя"; чув. "ар", татар. "арі" - "удмурт"), "арські князі" (в руських літописах XV ст.).

   Начебто саме сянбійська (прамонгольська) назва "усуні" - "білі" (*uosuen < дв.-кит. *o-swen) була народноетимологічним витлумаченням сусідами етноніму asuen, asiani - самоназви великого конгломерату північноіранських племен Кавказу, Поволжя та Євразійських степів, що відома як асії - асіани ще античним авторам, Страбону (ХІ, 8,2) та Помпею Трогу. "... Цей етнонім, -- відзначає Е.А. Грантовський, -- достатньо рано засвідчений серед сарматів, а також достатньо надійно визначається у деяких особових іменах з Північного Причорномор'я, причому в оформленні, яскраво вказуючому на сармато-осетинське діалектне середовище". Асії-сармати Центральної Азії були носіями карабулаксько-ворухської культури підбійно-катакомбних поховань під курганами в Північній Бактрії.

   Власне в Помпея Трога наявна фраза "асіанські царі тохар" (де тохари = юе-чжі / юе-ші китайських літописів; кит.арх. da-"iwan "країна Давань" < *Taxwar "тохари"; Б. Луфер трактував, що етнонім є китайською передачею північно-іран. sgwied-di < Sogdoi; Ю. Реріх вважає, що "юе-чжі" - це лише назва одного з племен тохар: кит. "юе-чжі" < кит. архаїч. прочитання *ngiwat-tsie < тохар. got-ti ~ gut-ti ~ goti ~ geti ; або. на думку Е. Пуллібленка, кит. арх. *Ywati, тобто плем'я ятіїв, яких Птолемей (VІ, 12) розташовував поряд з тохарами; тобто мова йде про гілку іраномовних массагетів - "великих гетів / гватів", сарматське плем'я getal, що відкочувало в межі Ганьсу у Західному Китаї та у ІІ ст. до н.е. повернулося на захід, вказує на явну взаємодію цих двох народів. А отже, і про спільність світобачення та міфовідчуття.

   Держава усунів у тібетських джерелах називається Аша. Те, що деякі дослідники (І. Маркварт, Г. Халоун, Е. Пуллібленк) заперечують ототожнення усунів та асіанів, не може прийматися в силу того, що мова йде про два діалектно-етнографічні конгломерати одного сакоусунського етносу: усуні мешкали в Семиріччі і на Тянь-Шані, а асії (асіани) далеко просунулися на південь.

   За китайськими джерелами, спершу юе-чжі (носії пазирикської археологічної культури) контролювали весь сучасний Монгольський степ з центром в оазі Дуньхуан і данниками їх також були сюнну (хунни). Тільки після поразки від хуннського шаньюя Маодуня (176 р. до н.е.) та його наступника Лаошана частина юе-чжів ("да-юе-чжі" - "великі юе-чжі"; розмовляли варіантом тохарської мови району Куча - Карашахр - Турфан, т.зв. "тохарська А і Б") відкочувала на захід і завоювала країну Дася, землі на північ від ріки Вей (Оксус, Амудар?я) та біля Тяньшаню, де й зустрілася з усунями (асіанами), що займали територію між Лоулань (Лобнор) та Алтаєм та були данниками хуннів. Надалі юе-чжі - тохари в 140 р. до н.е. витіснили з Бактрії в Согдіану саків, столицею став Цзяньшічен (Цзяньші < Канда, тобто Мараканда, Самарканд, за Хенеда Тору), а володар титулувався "ябгу".

   Саки (саки-тіграхауди, кангюй), що протистояли сакоусуням, змушені були перейти на південь в Герат і зайняти південно-східний Іран, названий з того часу (120-ті рр. до н.е.) Сакастаном (Сеїстаном). Зрешою останні встановили контроль над парфянським царством і вели запеклі війни з тохарами (кушанами). Певна частина усунів (асіїв) виступала в цій війні як союзники парфян, інша -- як союзники тохар. Зрештою, саме усуні іранізували тохар (кушан). Друга частина тохар об?єдналися з тібетцями цян у Наньшані, де стала називатися "малі юе-чжі". Місто їх Куча стало з ІV ст. н.е. крупним центром буддійського світу. Назва "тохари" збереглася в тібетців в якості назв поколінь (Thd-dkar ~ Phod-dkar ~ Tho-gar), а тохаромовні елементи серед тібето-памірського регіону наявні ще в ІХ ст. н.е., а військові підрозділи тохар в районі озера Лоб-Нор згадуються в Х ст.

   Глава держави усунів титулувався "гуньмо", столицею було місто Чігу (Місто Червоної Долини) на південному березі острова Іссик-Куль. З 125 р. до н.е. усуні були союзниками Китаю у боротьбі з хуннами. В 42 р. до н.е. хунни розгромили усунів і ті під натиском жужан відступили із Семиріччя до Тянь-Шаню, де згадуються писемними джерелами до 59 р.н.е. В ІV ст. Аміан Марцеллін (16, 9,4) згадує ворогів Сасанідів "евсенів" чи "еусенів". Востаннє усуні згадуються у звіті посланника Дун Діна, який відвідав їхню столицю "Місто Червоної долини" в 435 р. В той час усуні зазнали жорстокої експансії аварів (абхірів, апар-апурум), яких ототожнюють з жуаньжуанями ("повзаючими комахами") китайських хронік, керміхіонами (іран. "керм" - "черв, тутовий шовкопряд" і "хіон" - варіант етноніма гунни) середньоазійських джерел.

   Згідно з китайськими літописами, в період панування юе-чжів-тохар в Бактрії-Дахя найбільше звеличилося їхнє князівство Гайшуан (kjweisiang < kus?na) -- "кушани" (*kiwei-sia?). Побіжно можна згадати, що даний етнонім Б. Грозни, автор дешифрування анатолійської клинописної писемності, вважав одним із етнічних визначників прахамітської традиції Західної та Центральної Азії, а саме: нубійські "кушити", вони ж у єгипетських джерелах -- "куш", у ассірійських -- "кусу", у вавилонських -- "каші"; каспійсько-загроські "кассіти", які у ассіро-вавилонських джерелах виступають як "кашшу", у грецьких -- "коссеї" або "кіссії", у джерелах з Нузу -- "кушшухаї"; південнокаспійські "каспії" або "каспіани"; кавказькі "касси" -- добувачі олова-"кассітероса"; північно-кавказькі "касоги" (чер-касег > черкес, де kaseg -- "орел"), від етноніму яких деякі дослідники виводять поняття "козак" (арабські джерела свідчать, що в середовищі черкесів існував особливий військовий стан "кашаки", "кешаки", "к-ш-к"); хеттська держава-місто Кушшар (Куссар); напівкочові "каскіти", які по-хеттськи називалися "гашгаш", по-ассірійськи -- "каская"; місто тохар Куча; хіндустанські "кушії", від яких отримали назву гірський хребет Гіндукуш, Кашмір (по-грецьки Каспейрія, а його жителі -- "касперійці"). Останній, власне, входив до держави вищезгаданих кушан.

   Через сторіччя правитель Гайшуану Кіо-цзюкю (в першій частині імені явно вчувається авестійське сакральне "каві/кай" -- титул правителя; вважається, що під цим іменем згаданий Кудзула Кадфіз монетних легенд: kuj?la kadphises; кит. транскрип. "цюцзюці" < *k'iedz'ieu k'iak) захопив всі інші князівства. Кіо-цзюкю прожив більше 80 років, а потім його син Яньгаочжень (Віма Кадфіз) підкорив Індію аж до Кашміру включно. Надалі цар Канішка підкорив Пенджаб, Сінд і Уттар-Прадеш (до Бенареса), Афганістан, область Таріму в Східному Туркестані. Столицею став Пурушапур (Пешавар). Китайці й надалі називали нове царство старим терміном "Великі Юе-чжі", але довколишні народи --"Гуйшуан", тобто Кушанське царство, якому в світовій історії довелося відіграти провідну роль в становленні буддизму.

   В тюрксько-булгарському епосі "Джагфар Таріхи" зауважується, що родоначальник кушан Кан Кашан є сином сако-масагетської принцеси і хана Канджала з роду Албуга Сігеркана. Власне кушани, які контролювали торгівельний шлях від Північної Індії до Волги і котрі змішалися з північнокавказьким племенем котрагів-савроматів, розглядаються предками булгар, котрі героїчно витримували натиск римських легіонів, що рвалися на схід. Сестра останнього хана Артана (пор. з царством Артанія на сході Слов'янщини!) Бояр-Киз від шлюбу з гунським вельможею Агарджу з гунського царського роду Дуло започаткувала булгарський царський рід Дуло, а інший брат Шада Банат відокремився від них. В часі ж дана подія збігається з повідомленням в римських джерелах про відокремлення племені алан від решти сарматів.

   Пізніше в цьому ж регіоні, заселеному історичними кушанами, з 420 р. "білими" називалися гунни-хіоніти (грец. "ефталіти", від кит. Едаілідо, скорочене Е-да, імені родоначальника Ефталана Кушнаваза - Кушнавара, який розгромив сасанідського царя Пероза; китайці паралельно застосовували ще етнонім хуа, хуадунь, а греки - етноніми нафтал, абдел, ефталь, епталь, абдаль), вони ж кідаріти (кадарити; від міста Кердер на нижній Сирдар'ї), що захопили в 5 - 6 ст. Приаралля, Тохаристан та Східний Афганістан. Ефталіти арабами називалися "хайталі", а їхня область -- "Хутталь", "Хутталан". В 490 р. вождем ефталітів став Торомана, який заволодів областю Гандхара, а в 500 р. завоював Джамна-Гангську долину, долину ріки Інд (теперішні Гуджарат і Катхіавар) аж до Глівнора. Син Торомани Міхіракула (515 - 528 рр.) столицею обрав місто Шакалу (тепер Сіалкот) на півночі Пенджабу. Індійська династія Гуптів зберегла за собою тільки Магадху і правила як данники ефталітів, але в 528 р. завдали їм поразки. Ефталіти зуміли зберегти за собою лише північно-західну Індію, а після смерті Міхіракули в 540 р. ефталітська держава перестала існувати.

   Л. Гумільов ототожнює ефталітів з дінлінами китайських писемних джерел ("Вейлюе", "Вейшу", "Цзіньшу", "Бейші"; ІІІ-ІV ст.), котрі спочатку переселилися на Памір та Гіндукуш.

   Столицею ефталітів було місто Шакала (тепер - Сіалкот), ставка царя називалася Бадіянь (Баміан в Афганістані). Китайські джерела називають їх окремою гілкою юе-чжів (тобто іранізованими тохарами). Пехлевійські тексти ототожнюють хіонітів зі згаданим у "Авесті" туранським (в районі Мерву) племенем хьяона, вождем яких був Ареджатасп ("Яшт", 17: 50-51), ворог прихильного до Заратустри царя Каві-Віштаспи. Передання про їх протистояння відоме з епосу "Переказ про Зарерідів" ("Абйаткар Зареран"). При тому, що на зміну Кушанському царству прийшла держава хіонітів (ефталітів), вона й далі визначалися персами та вірменами як Кушанське царство, оскільки саме від кушан вони прийняли буддизм. Вважається, що панівна верхівка була іранська (ефталіти), а сама етнічна маса різноманітна (кушани, хіоніти, гунни, чоль), приймаючи до себе всіх незадоволених сасанідським режимом у Ірані, зокрема маздакітів на чолі з принцеп Кавадом, молодшим сином Пероза. Загинула ефталітська держава під ударами тюрків в 567 р.

   У сірійській хроніці Ієшу Стіліта (поч. VI ст.) розповідається навіть про те, що білі гуни вторглися у Західну Азію і вся Сірія перебувала під їх владою. Інші джерела конкретизують цю групу "білих гунів" як суварів, котрі здійснювали походи у Вірменію та Малу Азію, доходячи до Каппадокії, наймаючись на службу до візантійців. В 568 р. сувірів розгромили авари, після чого вони переселилися в Албанію (Азербайджан), де ворогували з персами.

   Частина хіонітів -- вархоніти (вар-хіоніти) -- мігрувала на Захід, успадкувавши в 568 р. від гуннів Паннонію (Гунгарію). В Європі вархоніти вже становили союз племен, серед котрих -- носії ­тюркських (сабіри), іранських (аланські "хорвати"-"захисники" та хіоніти-мешканці "болотяних городищ" Сирдар'ї та Приаралля), угорських (вари/уари, огори сучасного Башкиртостану та кутургури Причорномор'я) та північнокавказьких (предки дагестанських аварців) мов. Змусила ці племена об' єднатися загроза з боку наймогутнішої Євразійської степової імперії -- тюркютів, яких віце-каган (ябгу) Істемі в 558 р. здійснив успішну каральну експедицію. Саме "дарунком долі" для них була поява з півдня суперників тюркютів -- авар (абар, ауар, обрів, апар-апурум) , яких ототожнюють з жуаньжуанями ("повзаючими комахами") китайських хронік, керміхіонами (іран. "керм" -- "черв, тутовий шовкопряд" і "хіон" -- варіант етноніму гунни) середньоазійських джерел.

   Сам Аварський каганат в силу його різноетнічності візантійці стали називати "псевдоаварами", адже про власне як плем'я ефталітів -- рівнинних скотарів абхірів (авар), як жителів Центральної Азії та Абірвану (між Кандагаром та Гератом), Гуджарату та дельти Інду і Конкону, вони знали досить добре. Індуси переклали етнонім "абхір" терміном "гопа" -- "пастух", а у "Манавад хірмашастрі" говориться, що абхір -- це той, хто народився від шлюбу брахмана з дочкою угри (нащадка шлюбу кшатрія і шудріянки). Абхіри, тобто справжні авари (обри), займалися розведенням антилоп зебу, а їх божеством був косатий бог Крішна, якого немовлям, начебто, всиновив абхір Нанда з дружиною Яшодою. До V ст. абхіри були володарями власної держави республіканського типу, а ще в ІІІ ст. до н.е. завдали нищивної поразки індійській імперії Ашоки Маур'я. Сучасними нащадками абхірів є племена Індії врішні, андхаки та ахіри чи ахірвати, мова яких належить до західного діалекту мови хінді -- браджу.

   Розгромивши орієнтований на Візантію союз племен (савіри-"сіверяни", утургури, анти), "псевдоавари" в 559 р. здійснюють успішний похід на Візантію, а в 567 р. в союзі із германськими лангобардами (епонім теперішньої Ломбардії) вирізали германське плем'я гепідів, що мешкало в районі українських та румунських Карпат, спільників все тієї ж Візантії. Наступного року лангобарди завойовують Італію, а авари підкорюють всіх слов'ян і розкладають свої шатра в Паннонії, де запановують на 250 років. Наприклад, у "Хроніці Фредегара" (IV, 48; 58) під 623 роком згадуються вінди, які були befulci гунів (тобто авар). Дане визначення вважають пов'язаним із слов'янським "буйволи", хоча, як на нас, це "ті, які зазнають глуму" (італ. beffare -- "висміювати, глузувати, знущатися, зневажати") з боку авар (пор. з літописним переказом про страждання дулібських жінок, запряжених аварами у вози). За свідченнями сучасників, слов'яни становили піше військо, яке розпочинало битву перед аварською кіннотою. Також Константин Багрянородний, описуючи захоплення аварами Салони, конкретизує загарбників: "авари, які називаються також слов'янами". Це вторгнення авар спричинилося до того, що розділилися на частини племена липецької археологічної культури, охоплюючої Україну, Чехію, Словаччину та Добруджу. Носіями цієї культури вважаються костобоки (за Амміаном Марцеліном та Павсанієм) / койстобоки (за Птолемеєм), названі також ще "загорянами" (Transmontani), назву яких можна етимологізувати як "древляни" (санскр. kastha "дерево, палиця" + bhagas "володіючий"). Вони ж і розділилися на "деревлян" українсько-білоруського Полісся, "чехів" (адиг. "чьыгы" -- "дерево"), "ляхів/лехів" (пор.: абхаз. legazho "старець" < *leg "чоловік"+azho "старий"; хінальск. leged "чоловік", абазин. leg "раб, холоп", туш. lag "раб", чечен. laj "раб", авар., дарг. lag "раб", кабард. l'e "чоловік, муж", звідки осетин. laeg "муж, чоловік, воїн") та "галичан" (де іберо-кавказ. *xw-/*xu- "дерево" + -lV?- "чоловік").

   Останні -- це анти, які певний час утворювали етнічний симбіоз із лазами (дчанами, колхами), котрі в 580-х рр. переселилися з Північного Кавказу, будучи гнані тюркютами Бурі-хана за те, що визнавали верховенство Візантії. Як свідчать джерела, тюркюти в 584 р. вирізали 300 тисяч полонених лазів, тіла котрих лежали вздовж дороги довжиною 160 км, тобто чотирьох днів шляху. В Х ст. Лазіка об'єдналася з грузинським царством, але західна її частина -- Пафлагонія -- залишилася у межах Візантії. На початку ХІІІ ст. в Лазіці за підтримки Грузії утворилася греко-лазька держава -- Трапезундська імперія -- під владою наступників цариці Тамари Алексія та Давида Комнинів. Ця держава проіснувала до 1461 р. В склад Лазіки -- царства Егрісі, васала Царгороду, простягалося від ріки Ешиль-Ірмак до Ріонської низини, -- входила й Абхазія (обези), переосмисленим спогадом про яких і розпочинається Галицько-Волинський літопис (пор. також: Лази на півн.-зах. від Кракова, міський парк Лазенки у Варшаві, місто Шпані-Лаз на Крупинській височині у Словаччині тощо; спроби пов'язати ці топоніми з коренем laz-/lach-/lech- на означення "поля", "цілини", "лісової просіки" є лише народноетимологічними витлумаченнями. Також в часі перебування лазів на Прикарпатті їхня мова, на відміну від інших кавказьких мов, стала належати до балканського мовного союзу, який утворюють албанська, румунська, новогрецька, балканська і його периферією є сучасні східно-карпатські говірки української мови). Але забуття історичної реальності призвела до того, що літописець так і не навів обіцяної легенди про Галичину могилу, сидіння на якій вже знаменує володарювання, мотив чого цікавим чином перегукується з кавказькими традиціями.

   Також етнологи встановили, що на основі ефталітів та сакських племен катхі і такшаків на території Індостану сформувалися раджпути, які зберглися як багатомільйонний етнос, перерісши у націю, в той час як "деномадизація" авар у Європі призвела до повного зникнення аварського етносу (див. давньо-руську літописну приказку "погибоша аки обре") серед місцевих романських, слов'янських, гепідських та інших германських племен. Зокрема виникають дві чітко диференційовані групи -- нащадки від шлюбу чоловіків-ромеїв з аварськими (та іншими) жінками (про них розповідають "Чудеса святого Димитрія") та від шлюбу чоловіків-авар зі слов'янськими жінками (за Фредегаром), названі в іноземних джерелах як "еделінги", "аріманни" чи "лібертинами", а місцева назва -- "косези" (від авар. quazaq -- "вільний, розбійник, кочовик"). Останні, на відміну від звичайних слов'ян, мешкали у своєрідних "градах" (оточених засіками поселеннях; найбільшим було Вали біля Микульчиць у Моравії) та утворювали кінноту, характерною особливістю якої було носіння шпор із гачками (авари ніколи не носили шпор). Зрештою, Паннонія стала легкою здобиччю для нових хвиль мігрантів -- спочатку інших слов'янських племен, а потім угорської орди.

   Вважають, що столицею на часі могутності білих гуннів (ефталітів) був Балх (давня Бактра) на південь від ріки Балх (Джейхун, Амудар?я), який в Китаї називали По-хо (По-ло, Боло), а у Візантії -- Валаам. Місто впало під ударами персів в 468 р., після чого кідаріти на чолі з сином Кідара Кунхасом відійшли в Індію. У Ал-Белазурі Балх називається "містом тохарів", а у Ал-Якубі та Ат-Табарі вся Бактрія визначається як "країна тохар". В таджицькому епосі "Гургулі" царем Балху є Овез (Аваз), син царя країни Чамбулі і її захисник. Саме тут як у часи ефталітів, так і наступних тюркютів було сотні буддійських монастирів - "віхара" (від слова "віхар" походить топонім Бухара). Проте більшість науковців схиляється до дещо іншої локалізації, а саме: городище Ер-курган на 10 км на пн.-зах. від міста Карш (Узбекистан). Власне в китайській хроніці "Бейші" ("Історія північних дворів", 386-618 рр.) вся Каршінська оаза називається "Нашеболо" (< Несеф < Нахшеб), а в ній -- Боло, резиденція великих юе-чжів, де править Цідоло (Кі-то-ло, тобто Кідар).

   Також з 982 р. офіційно держава войовничих тібетомовних тангутів (самоназва - мі, мінья; китайська - дан сян; тангутами монголи іменували всіх тібетців), що відома в історіографії як Сі Ся (займала території сучасних Ганьсу і захід Шансі; розгромлена монголами в 1227 р.) та розкопками в Хара Хото, називалася "Велика держава Білого і Високого".

   Щодо поняття "біле", то воно асоціюється з поняттям "велике". Також у слов'янських мовах "біла" означає "велика або давня". У одній із версій французького епосу "Bueve de Hantone" (кін. ХІІ ст.) Русь називається "великою" (Roussie la grant), а у родових системах народів Північного Кавказу та придонських степів соціальне значення "благородний, незалежний, свобідний" придане атрибутові "білий" ("ак"). Це дало підстави В. Чапленкові виводити етнонім "русь" від осетинського "урс" - "білий", що "... на його думку було ознакою вищості" , бо білий колір, зрештою, асоціюється з виробничою силою, втіленою у молоці, яйці та й спермі. А іранські (ширше - аланські та північно-кавказькі) воїни-скіфи та скандинавські варяги виступають як носії цієї сили, останні "вінчаються" на престол "матері міст Руських", а перших ще й приводить на терени майбутньої Русі шлях сонця - Арьян-Ведж, Арьяварта ("шлях аріїв"; пор.: гот. wigs, дв.-ісл. vegr , дв.-англ. vez, дв.-сакс., дв.-верх.-нім. Weg "дорога, шлях"), "шляхом Вінчання", "тропою Трояню" (нім. Trauung "вінчання"), на якій можна отримати нагороду за здійснені звитяги у вигляді володіння земельними наділами - аллодами (all- "чистий, весь", -od "власність") . "... Чиста власність, mere preprium - за поясненням латинських словників. Наділи роздавали згідно із заслугами. Вождеві дружини, кунігу, діставалась найбільша частка і, крім того, йому діставалися ще інші землі... Власне з розділом землі між дружинниками закінчувалися їх відносини стосовно вождя: дружинники ставали свобідними власниками (= на Заході це "барони", від латин. baro, baronis "воїн", на Русі - "вої(-ни)", від пн.-кавказ. "вайнах", на відміну від спадкових власників - "бояр", болг. "боляр", сербохорв. "бо?ар", від. кельт. bo-aire "власник стад худоби" через посередництво ілліро-албан. bujar "благородний, щедрий", bujari "благородство, щедрість"; -- О.Г.). Але їм слід було відбивати натиски нових дружин, котрі шукали для себе аллодів чи приходили знову через загальний рух народів. Цей зв'язок спільної небезпеки і загальних вигод поєднував дружинників із вождем. Але у вождя були ще свої приватні цілі, для котрих він повинен був створити собі особливу дружину, і цим новим дружинникам (на Русі, це - кмети,пор. з чеськ. kmet "поручник" < латин. comitatus "зі спільними обов'язками" -- О.Г.) роздавав він свої землі: є феод (власне володіння, дане в оплату, від слова fee - мзда, оплата, що збереглося в англійській мові) власністю, яка дана у винагороду... Той, хто отримав такий феод, змушений був нести певні повинності... Колишні члени дружини ... прагнули створити собі невелику власну дружину; вони слідували прикладові куніга і дробили свої землі, аллоди на наділи, роздаючи їх <у володіння дружин з військовими повинностями> бездомним людям, які полишали суспільства, обширніші".