Наукові записки

Вид материала

Документы

Содержание Польові записи (здійснені Панасюк Іриною у с. Українка Острозького р-ну Рівненської обл.) Фотографічний образ як форма культурної реальності

Подобный материал:

• Студентські наукові записки, 4870.22kb.
• Спеціалістів: вітчизняний досвід // Наукові записки. Серія: психолого-педагогічні науки, 72.44kb.
• Дей О. Шурат С. Боротьба Івана Франка // Наукові записки Інституту суспільних наук, 77.43kb.
• Жук Ю. О. Організація навчальної дослідницької діяльності у процесі викладання фізики, 94.99kb.
• Пазенок В. С. (голова), 3127.16kb.
• Пазенок В. С. (голова), 3046.08kb.
• Наукові дослідження І розробки, 50.19kb.
• Київський університет туризму, економіки І права наукові записки, 2674.5kb.
• «Записки», 633.15kb.
• «Записки», 941.26kb.

Польові записи (здійснені Панасюк Іриною у с. Українка Острозького р-ну Рівненської обл.)

9. Галах Марія Іванівна, 1940 р. н., пенсіонерка, жителька с. Українка.
   
10. Гончарук Уляна Володимирівна, 1919 р. н., пенсіонерка, жителька с. Українка.
    
11. Демчук Віра Петрівна, 1937 р. н., пенсіонерка, жителька с. Українка.
    
12. Ельява Тетяна Омелянівна, 1924 р. н., пенсіонерка, жителька с. Українка.
    
13. Кальніцка Варвара Стахівна, 1928 р. н., пенсіонерка, жителька с. Українка.
    
14. Панасюк Марія Олександрівна, 1926 р. н., пенсіонерка, жителька с. Українка.
    
15. Тарковська Феодосія Степанівна, 1934 р. н., пенсіонерка, жителька с. Українка.
    
16. Шаповалов Микола Антонович, 1926 р. н., пенсіонер, житель с. Українка.
    

Петрук Ірина

Науковий керівник – Шевчук Д. М., кандидат філософських наук, старший викладач


Фотографічний образ як форма культурної реальності


У статті розглянуто проблему творення культурної реальності за допомогою фотографічного образу. Таємниця образів фотознімків полягає у прихованій магії ефекту безпосередньої присутності речі в її образі, який суперечить переживанню відсутності речі в первинній реальності. Фотообраз – це конструкція, яка створена фотографом. Це суб’єктивна реальність, ілюзія реальності, її сфабрикованість.

Ключові слова: фотографічний образ, культурна реальність.


In the article it is showed the problem of creation of cultural reality by photographic image. The secret of photo images consists in the hidden magic of effect of direct thing’s presence in its image which conflicts with experiencing of thing’s absence in primary reality. Photo image is a construction which is created by a photographer. It is a subjective reality, illusion of reality, its fabrication.

Key words: photographic image, cultural reality.


У сучасних умовах панування зображення і тотальної візуалізації тема фотографічного образу набуває особливої актуальності. Фотообраз створює лише ілюзію об’єктивності та реальності. Він не є аналогом світу, відображенням його об’єктивної реальності. Фотографічні зображення – це не так свідчення про світ, як його складові частини, мініатюри реальності, які кожен може створити чи придбати. Фотографічні образи сформували новий аспект уявлення про інформацію. Вони є закодованими і їх не можна розуміти як буквальну копію реальності. Таким чином, споживач фотообразу не отримує відображення первинної реальності, він отримує конструкцію, яка створена фотографом.

Сприйняття образу, який донесла до нас фотографія, можна порівняти зі сприйняттям зірки, світловий образ якої ми сприймаємо. Також фотографію можна порівняти з привидом, але певною мірою (фотографія як присутність нествореного образу відсутнього) [1, с. 114]. Уся суть саме в нествореності фотографічного образу. Малюнок – створений, світло, зловлене камерою, хоч і проходить багато технологічних операцій, усе ж залишається світлом, яке торкалося речі в момент фотографування. Цей образ-привид невіддільний (у всякому випадку на старих фотографіях) від площини фотопаперу, і все ж у ньому є актуальна присутність того, чого нема [1, с. 119]. Фотографія вказує і присутність минулого, і його відсутність. Фотографія фіксує ту минулу реальність, але вона не є минулим у теперішньому (фотопапір – це минуле, яке дожило до теперішнього), це минуле як теперішнє: адже світловий образ, який ми бачимо, розглядаючи фотографію, зовсім не постарів за роки, він є образом речі з її теперішнього. Старіє фотографія (папір, носій), що утримує образ, але не сам образ, як мить відображеного зупиненого ,,тут” і ,,тепер” [3, с. 148].

Фотографічний образ постає доволі складним та суперечливим явищем. Проблема його розуміння полягає в тому, що існує очевидна прогалина між тривіальністю технічної процедури і магією кінцевого продукту. Ця прогалина означає співіснування двох режимів: фотографічного – режиму зафіксованого зображення, зупиненої миті, і додаткового режиму динамічності, який дозволяє відбутися досвіду візуального сприйняття [2, с. 173]. Однак у яких відносинах перебувають фотографічне зображення і його референт, як відтворюється інша реальність? Коли дивимося на мальовниче полотно, ми завжди бачимо руку художника між нами та зображуваним, ми завжди зв’язані зображенням, що не дає забути про свою присутність. Розглядаючи ж фотографії, ми практично ніколи не бачимо зображення. Фотографічний образ є в деякому відношенні матеріальною формою передачі відсутності реальності [3, с. 122], яка ,,приймається з такою безпосередністю і легкістю тому, що ми вже відчуваємо: немає нічого реального” (Борхес). Зазвичай, подібна феноменологія відсутності реальності недосяжна. У класичній традиції суб’єкт затьмарює об’єкт. Суб’єкт – це джерело занадто сліпучого світла [4, с. 138]. Тому здатність образу розкривати буквальність ігнорується на користь ідеології, естетики, політики і потреби встановлювати зв’язки з іншими образами. Більшість образів говорять, розповідають історії; їхній шум не можна заглушити. Вони стирають мовчазну сигніфікацію своїх об’єктів [4, с. 143]. Фотографія допомагає нам очиститися від впливу суб’єкта. Вона дозволяє розкритися магії об’єктів. Фотографічний погляд володіє свого роду безпристрасністю, що дозволяє йому ненав’язливо схоплювати подобу об’єктів. Він не прагне досліджувати або аналізувати реальність. Навпаки, фотографічний погляд ,,буквально” торкається до поверхні речей. Це схоже на дуже коротку мить одкровення, за яким тут же слідує зникнення об’єктів [1, с. 220].

Але яка б фотографічна техніка не використовувалася, завжди залишається лише одне – світло [2, с. 168]. Світло фотографії залишається істиною образу. Фотографічне світло не ,,реалістичне” і не ,,природне”, але і не штучне. Це світло є саме уявою образу, його власним мисленням [3, с. 151]. Він виходить не з одного-єдиного джерела, а з двох, подвоєних: об’єкта і погляду. ,,Образ виникає на пересіченні світла, що йде від об’єкту, і світла, що йде від ока” (Платон).

Займаючись фотографією, ми не бачимо нічого. Лише об’єктив ,,бачить” речі. Але об’єктив захований. Погляд фотографа захоплений не Іншим, а, швидше, тим, що залишається від Іншого, коли фотограф відсутній [5, с. 82]. Ми ніколи не стикаємося з реальною присутністю об’єкта. Обмін між реальністю і її образом неможливий. У кращому разі між реальністю і образом виявляється фігуративна відповідність. ,,Чиста” реальність – якщо така взагалі можлива, – це питання без відповіді. Фотографія також запитує ,,чисту реальність”. Вона обертає питання до Іншого, але не чекає відповіді. Образ повинен впливати на нас безпосередньо, він повинен нав’язувати нам свою специфічну ілюзію, він повинен говорити з нами своєю особливою мовою, аби її вміст міг вплинути на нас. Перенести афект у реальність можна лише здійснивши рішучий котрперенос образу [5, с. 94].

Ми жалкуємо про зникнення реального під тягарем дуже великої кількості образів. Але не забуватимемо, що і образ зникає під тиском реальності. Фактично, реальним жертвують набагато рідше, ніж образом. Замість того, щоб оплакувати падіння реального до поверхневих образів, краще поставити питання про підпорядкування образу реальному. Силу образу можна відновити лише звільнивши його від реального. Повернувши образу його специфіку, реальне зможе знов відкрити свій дійсний образ [6, с. 20].

То чи наближає нас фотографічний образ до так званого реального світу? Або цей образ тримає світ на дистанції, створюючи штучне враження глибини, яке оберігає нас від близької присутності об’єктів та від їх віртуальної небезпеки?

На кону місце реальності, питання її міри. Імовірно, немає нічого дивного в тому, що фотографія виникла як технологічний посередник в індустріальну еру, коли реальність почала зникати. Можливо, це зникнення реальності і дало поштовх цій технічній формі. Реальність зуміла мутувати в образ. Це ставить під питання наше спрощене розуміння зародження технології і появи сучасного світу. Мабуть, не візуальні фотографічні образи є свідками зникнення реальності, а, навпаки, усі сучасні технології (зі всіма їх фатальними наслідками) є підсумком згасання реальності.


ЛІТЕРАТУРА

1. Арнхейм Р. Искусство и визуальное восприятие / Р. Арнхейм. – М. : Прогресс, 1974. – 392 с.
   
2. Бодрийяр Ж. Пароли. От фрагмента к фрагменту / Ж. Бодрийяр. – Екатеринбург : У-Фактория, 2006. – С. 164–185.
   
3. Зонтаг С. Про фотографію / С. Зонтаг. – К. : Основи, 2002. – С. 109–167.
   
4. Лапин А. И. Фотография как... : [учебное пособие] /А. И. Лапин. – М. : Изд.-во Московского университета, 2003. – С. 227.
   
5. Петровская Е. Антифотография / Е. Петровская. – М. : Три квадрата, 2003. – 112 с.
   
6. Попов А. Не лише достовірність / А. Попов // Світло і тінь. – 1999. – № 3. – С. 20–21.
   

Прозапас Олеся

Науковий керівник – Маключенко В. І., кандидат історичних наук, доцент


Українські культурні впливи у духовному житті Росії у XVII–XІХ ст.


У статті розглядаються взаємовпливи української та російської культур. Досліджуються впливи України у духовному житті Росії. Проводиться аналіз розвитку українсько-російських культурних взаємин у XVII–XIX ст.

Ключові слова: русифікаторська політика, „українізація”, літературна діяльність, розвиток мистецтва в XVII–XIX ст.


In the article are examined influences of the Ukrainian and Russian cultures. Dependence of Ukraine is investigated in spiritual life of Russia. The analysis of development is conducted Ukrainian-Russian cultural mutual relations in XVII–XIX centuries.

Key words: Russian policy, „ukrainization”, literary activity, development of art in XVII–XIX centuries.


Проблематикою українських культурних впливів у духовному житті Росії займалися такі вчені як П. Голубенко, І. Дзюба, І. Огієнко, О. Дорошкевич, С. Єфремов, В. Сергійчук, В. Бєлінській та ін.

Зусиллями вчених створено низку наукових праць, у яких розкриваються особливості впливу української культури на російську у XVII–XIX ст., але цим не вичерпуються можливості наукового пізнання культурного процесу цього періоду, оскільки чимало аспектів теми ще не достатньо висвітлені.

Завдяки систематизації, узагальнення та аналізу великого фактичного матеріалу у статті зроблено спробу ґрунтовніше дослідити українські культурні впливи у духовному житті Росії у XVII–XIX ст.

Мета дослідження полягає у комплексному вивченні та висвітленні проблеми українського культурного впливу на духовне життя Росії у зазначений хронологічний період.

Культурні і політичні взаємини України з Росією починаються аж з кінця XVI ст. Характерною рисою цих взаємин є культурна перевага України над Москвою, з одного боку, і недовір’я та ворожнеча москвинів до українців – із другого. Такий контраст двох культур є явним свідченням їхньої належності до різних культурно-цивілізаційних кіл.

У XVII–ХІХ ст. унаслідок втрати своєї державності і московського поневолення, українці стали громадянами Росії і змушені були брати участь у її державному і культурному житті. Проте українці завжди боролися проти „московського державного „максималізму” й імпералізму і в цьому вони виявляють свою належність до іншої культури. Таким чином, відштовхування і опозиція проти Москви є постійною рисою російсько-українських взаємин упродовж усієї історії.

Приєднання України до Росії не сприяло поширенню і розвиткові цивілізації, освіти, мистецтва і науки серед українського народу. Насправді після цього процесу спостерігається дуже помітне зниження культурно-освітнього рівня українського народу. Пояснюється це тим, що „московські завойовники стояли на багато нижчому культурному рівні, ніж приєднана Україна. Московська русифікаторська політика тільки гальмувала розвиток української національної культури” [9, с. 46]. Однак, процес уростання української верхівки в російську імперську систему ще не означав перемоги російської культури над українською.

Значна частина верхівки українського суспільства зберігала свій український патріотизм і плекала потайки автономістичні мрії не тільки в народі, а й серед „малоросійського дворянства”.

Українські впливи в російській культурі виявлялися і діяли двома шляхами: 1) безпосереднім включенням творчих сил з України, які писали російською мовою, у російській культурній пресі; 2) шляхом знайомства росіян з українською культурою і з творчістю українців. Україна не була пасивним учасником російського життя, а суверенним співтворцем культурних вартостей, у яких виявлявся український національний геній.

Дві столиці імперії – Москва і Петербург, які були найбільшими культурними центрами, стали місцем зустрічі і взаємодії двох культур. У першій половині ХІХ ст. у Петербурзі скупчуються найактивніші культурні сили з України, зокрема тут жили і працювали видатні українські письменники Є. Гребінка, М. Гоголь, Т. Шевченко, П. Куліш, М. Костомаров і багато інших діячів української культури. Є. Гребінка писав: „Петербург є колонією освічених українців, усі громадські місця, всі академії, всі університети заповнені земляками” [4, с. 19].

Наявність у двох столицях імперії значного числа українців із їхнім палким українським патріотизмом створила обставини, за яких у Петербурзі і Москві відчувалася безпосередня присутність української культури в її найголовніших виявах: у літературі, театрі, музиці тощо.

Український театр користувався в Петербурзі надзвичайним успіхом. Так, наприклад, вистави української трупи М. Кропивницького 1886 р. стали визначною подією театрального життя імперської столиці. Тут виступали такі визначні корифеї української сцени, як М. Заньковецька, П. Саксаганський, М. Садовський. Усі петербурзькі газети писали захопливі статті про українських акторів.

Риси спільності російської та української культур добре простежуються у ляльковому театрі: „Вертеп” – в Україні, „Петрушка” – у Росії. „Вертеп” був поширений і в Росії завдяки випускникам братських шкіл України, котрі працювали в школах імперії.

У кінці XVIII ст. в Україні та Росії активізується розвиток світської культури. В архітектурі збільшується кількість світських будівель: житлових та господарських, адміністративних, торговельних, видовищних.

В архітектурі України цього періоду помітний вплив російського стилю, особливо при забудові нових територій на півдні. Ознаками такого впливу є спорудження храмів на підклітях, сполучення в одній споруді храму дзвіниці і трапезної, а також своєрідності декору на фасадах. У спорудженні кам’яних будинків Києва наприкінці XVII ст. брав участь російський архітектор Й. Старцев, що привіз зі собою з Москви 80 каменярів. У розписах і реставрації Софії Київської брав участь московський іконописець Я. Євтихнєв.

На рубежі XVII–XVIII ст. у Москві працював відомий український архітектор Іван Зарудний. Перебуваючи близько десяти років на посаді головного архітектора міста, він стояв біля витоків барокової архітектури (Меншикова вежа, церква Івана Воїна, Спаський собор Заіконоспаського монастиря). Іван Зарудний очолив створену 1707 р. „ізуграфську палату”, тобто спеціальний відділ для нагляду за художниками іконного та живописного писання. Одночасно йому підпорядковують Оружейну палату, де проектували і виготовляли іконостаси для соборів Росії.

В Україні у XVIII ст. працювали такі зодчі Росії, як В. Растреллі, І. Мічурін. І. Сатров. До шедеврів архітектури Києва, зведених за проектами В. Растреллі, належать Андріївська церква та Маріїнський палац.

У галузі образотворчого мистецтва також простежувалися тісні зв’язки української та російської культур. Вихідцями з України були талановиті художники, що збагатили культуру Росії, – Д. Левицький, А. Лосенко, К. Головачевський, В. Боровиковський і скульптор І. Мартос, які стояли біля витоків російського класицизму. Талановитий російський художник О. Антропов зазнав впливу старовинного українського портретного живопису, що, зокрема, відчутний у працях „Портрет отамана Краснощокова”, „Портрет матері Кирила Розумовського” [9, с. 43]. Своєю чергою, художник збагатив культуру України розписами Андріївської церкви в Києві.

Творчі зв’язки двох народів простежуються у межах такого художнього угрупування, як „передвижництво”. До числа його членів належали усі відомі художники другої половини ХІХ ст. Не лише у Росії, а й в України проводилися пересувні художні виставки. У великих містах України діяли художні об’єднання, що мали на меті пропаганду мистецтва серед широких верств суспільства, орієнтуючись на естетичні принципи передвижників. „Творчість відомих українських художників О. Мурашка, М. Пимоненка, І. Їжакевича становилася під впливом ідей передвижництва. Ці ідеї утверджувались в роботі рисувальної школи, відкритої 1875 р. у Києві” [11, с. 65].

Мотиви України відчутні у творчості таких російських письменників, як В. Перова, братів Маковських, В. Максимова. І. Крамського, братів Васнєцових.

Становлення таких музичних форм, як опера з античної та вітчизняної історії, пов’язане з творчістю вихідців з України М. Березовського та і Д. Бортнянського. Ще в XVII ст. широкою музично-освітньою діяльністю займався у Москві М. Дилецький – засновник української поліфонічної школи. Вагомий доробок у розвиток російської музики внесли відомі українські музиканти XVIII ст. П. Бережанський, В. Трутовський. У Глухові 1738 р. відкрилася музична школа з підготовки співаків для Петербурзької придворно-співочої капели.

Музична культура ХІХ ст. характеризується становленням національних шкіл, розвитком класичної музики.

Творчі зв’язки митців сприяли становленню національних музичних творів крупних форм. Національна українська опера „Запорожець за Дунаєм” написана С. Гулаком-Артемовським, органічно вписується у художній процес, пов’язаний з утвердженням історичного минулого українського народу. Перша постановка С. Гулака-Артемовського здійснена у Петербурзі на сцені Маріїнського театру. На українській сцені вона вперше поставлена 1884 року.

У 80-их роках відкривається постійна російська опера у Києві, Харкові, Одесі. Київ у другій половині ХІХ ст. стає третьою музичною столицею держави.

Особливо помітну роль у російському культурному процесі відіграла українська література. Українські впливи в російській літературі позначалися насамперед творчістю М. Гоголя. Треба підкреслити при цьому, що перші дві книжки М. Гоголя, де надруковані „Вечори на хуторі…”, „Миргород”, „Тарас Бульба”, сприймалися сучасниками як твори української літератури. „Творчість Гоголя стала золотим мостом, через який увійшла українська тематика і Україна в російську літературу” [7, с. 19].

У російській літературі першої половини ХІХ ст. Україна стає модною темою. Прагнення до народності в літературі, пов’язане з поширенням романтизму й сентименталізму в російській літературі, мало парадоксальне спрямування не так до власної московської народності, як до української.

У Петербурзі вийшли перші праці й збірники з українського фольклору: „Описание свадебних украинских простонародных обрядов” Григорія Калиновського, „Опыт собрания малороссийских песен” Миколи Цертелєва та ін. Збірки з українського фольклору супроводжувалися вступними статтями, у яких зверталася увага на національні особливості українського народу, його історію і побут.

Московські журнали першої половини ХІХ ст. часто містили українські твори на своїх сторінках. Так, наприклад, „Московский телеграф” надрукував декілька „Українських мелодій” Миколи Маркевича, причому редакція звертала увагу своїх читачів на оригінальність і новизну цих романтичних поем, незнаних ще в російській літературі. Українські твори друкувалися також у журналах „Вестник Европы”, „Молва”, „Телескоп” та ін.

1906 р. почав виходити „Украинский вестник” – щотижневий журнал російською мовою, присвячений українознавству. У цьому брали участь визначні представники української та російської інтелігенції: Грушевський, Лучицький, Багалій, Шахматов та інші. У цьому ж році з’явився в Москві перший у Росії український ілюстрований щотижневий журнал „Зоря”. „Журнал містив репродукції з картин на українські теми видатних художників: Васильківського, Рєпіна, Маковського та ін. Особливо велике значення в історії російсько-українських культурних взаємин мав журнал „Украинская жизнь”, який виходив у Москві російською мовою і мав своїм завданням знайомити російське суспільство з українською культурою” [3, с. 32].

Однак, уміщуючи українські твори в російських журналах, видавці керувалися переважно єдиним поглядом на Україну – як на частину Росії, а на її мову – як на провінціальне відгалуження російської культури. Українські твори в російських журналах знайомили читачів із приєднаною Україною, із її народом на благо Росії та її культури.

Важливу роль у російсько-українських культурних взаєминах, зокрема в поширенні правдивих знань про Україну і українську культуру в Росії, відіграли українські вчені, які часто займали важливі позиції в російських наукових інституціях. Так, наприклад, у Москві працював професор Московського університету при кафедрі слов’янських мов Осип Бодянський, який був палким українським патріотом і видав свої „Наські українські казки”. Він був першим науковцем у Росії, який науково поставив проблему вивчення культур слов’янських народів.

Отже, російський вплив на українців виявлявся переважно в зовнішній формі, у прийнятті російської мови, російської державності. Адже навіть так звані русифіковані українці зберігали свою внутрішню національну автономність, своє українське „я”, яке виявлялося навіть у тих творах „російських” письменників українського походження, які писані російською мовою.

Таким чином, український культурний процес, незважаючи на всі утиски, виявляє життєву силу української нації, прориває своєю потужною силою всі несприятливі умови та пристосовується до них, тим самим відроджуючи дух українського народу.