Наукові записки

Вид материала

Содержание

У статті робиться спроба проаналізувати відношення між постмодерном та модерном, окресливши їхню взаємодію та відмінності.
Туризм як чинник міжкультурної комунікації

Подобный материал:

1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 ... 37

ЛІТЕРАТУРА

Belk R. The ineluctable mysteries of possessions / R. Belk // In Special issue of Journal of Social Behaviour and Personality. – 1991. – № 6. – P. 17–55.
Belk R. The sacred meaning of money / R. Belk, M. Wallendorf // Journal of Economic psychology. – 1990. – № 11 – P. 35–67.
Guardian spirit [Electronic resource]. – Mode of access : ссылка скрыта.
Аверинцев С. Г. К. Честертон, или Неожиданность здравомыслия [Электронный ресурс] / С. Аверинцев. – Режим доступа : ссылка скрыта.
Бердяев Н. О самоубийстве [Электронный ресурс] / Н. Бердяев. – Режим доступа : ссылка скрыта.
Даль В. Толковый словарь живого великорусского языка / В. Даль. – Т. 1 – М., 1978.
Интервью Аркадия Драгомощенко с Марселем Энаффом: „Экономика невозможного. Дар, деньги, философия” [Электронный ресурс]. – Режим доступа : ссылка скрыта.
Камю А. Абсурдное рассуждение [Электронный ресурс] / А. Камю– Режим доступа : ссылка скрыта.
Кутковой В. Ангел Хранитель как личность и проблемы его изобразимости [Электронный ресурс] / В. Кутковой. – Режим доступа : ссылка скрыта.
Кэмпбелл Дж. Тысячеликий герой / Дж. Кэмпбелл. – К. : Рефл-бук, 1997. – 299 с.
Лосский В. Очерк мистического богословия Восточной Церкви. Догматическое богословие / В. Лосский. – М., 1991. – 288 с.
Мосс М. Очерк о даре [Электронный ресурс] / М. Мосс // Общества. Обмен. Личность : [труды по социальной антропологии / пер. с франц., послесловие и комментарии А. Б. Гофмана]. – Режим доступа : ссылка скрыта.
Овчинников В. Ветка сакуры / В. Овчинников. – М. : Молодая гвардия, 1997. – 226 с.
Подарок. Толковый словарь Ожегова онлайн [Электронный ресурс]. – Режим доступа : ссылка скрыта.
Подарунок [Електронний ресурс]. – Режим доступу : ссылка скрыта.
Пропп В. Исторические корни волшебной сказки / В. Пропп. – Ленинград, 1945. – 336 с.
Упанишады : [в 3 т.]. – М. : Наука; Главная редакция восточной литературы; Научно издательский центр „Ладомир”, 1991. – Т. 2.
Фенько А. Психология денег / А. Фенько [Электронный ресурс]. – Режим доступа : ссылка скрыта.

Мельник Марія

Науковий керівник – Зайцев М. О.,кандидат філософських наук, доцент

Постмодерн у історичному та культурному контексті. Постмодерн у відношенні до модерну

У статті робиться спроба проаналізувати відношення між постмодерном та модерном, окресливши їхню взаємодію та відмінності.

Ключові слова: культурний контекст, модерн, постмодерн.

In the article is done attempt to analyze a relation between postmodern and modern to outline their cooperation and differences.

Key words: cultural context, modern, postmodern.

Кінець XX – початок ХХI ст. входить в історію, як вік постмодерністської культури. Слово „модерн” (франц. modern – сучасний) уперше було вжито у V ст. для розмежування християнського сьогодення і язичницького римського минулого. Із того часу модерність (приналежність до сучасності) завжди припускала необхідність кожній епосі співвідносити себе з античністю в ході осмислення себе самої. У середині XIX ст. модерн став здобувати стійку тенденцію протиставляти себе історії і традиції взагалі, рвати історичні зв’язки. Модерним починає вважатися тільки те, що виражає нове.

У статті зроблено спробу проаналізувати відношення постмодерну до модерну, їхню взаємодію та відмінності на основі окреслення історичного та культурного контексту постмодерну.

Літератори, філософи, митці переживають у постмодерні насамперед занепад культури, розглядають його під призмою хвороби людської та світової душі, прагненням до змін, реконструкції всього, що оточує. Але це і є тим станом, якого так прагнула людина, бо саме він дозволяє їй зовсім по-іншому ввійти в буття, розвертаючи і складаючи культуру у плоскість буденності життя. І оскільки ми знаходимося саме в цьому невизначеному стані, оминути дослідження відношення постмодерну до модерну в історичному та культурному контексті просто неможливо. Усі ці аргументи і зумовлюють актуальність нашого дослідження.

Модерн – це типологічний термін для нової культури початку ХХ ст., який у західноєвропейських культурологів застосовується, як означення нереалістичних течій у мистецтві і літературі. Це особливо нова форма культури, тому що від старої культури, у якій був Бог, людина нічого не залишила, стверджуючи, що вона вбила Бога. Світ речей та постійні потреби заповнюють повсякденне життя людей. Річ – це завжди простір [4, с. 559].

У модерні було зерно нової культури, саме цьому відбувався занепад старої культури. Коли це сталося, увесь світ відчув нові тенденції, це не обмежується лише відношенням до речей або симуляцією і копіюванням справжніх істин, чи плоскістю сприйняття буття, як часто описують філософи і літератори, описуючи постмодерн [5]. Емоції з приводу померлої культури, у якій був убитий Бог, а тому вмерла і людина, захопили культуру на 30–40 років. Увесь світ опинився в переживаннях і страху. І тільки в 80-х роках ХХ ст. людство відходить від переживання трагедії і намагається зрозуміти, що ж все-таки сталося з Людиною [4, с. 553].

Починається погоня за „більшою новизною” як такою. Постмодерністська установка на відмову від раціоналістичних проектів Ренесансу і Просвітництва виникла не „після” модерну – філософії XIX ст., а поряд із ним. Тому не зовсім правильно вибудовувати хронологічний ланцюжок: модерн → постмодерн.

Вхід людей у нову культуру відбувався не зовсім легко та ординарно. Але світові війни, Голокост, екоцид досить-таки вплинули на віру людини модерну у себе, свій розум та науково-технічну революцію. Адже її сподівання, мрії, надії поступово згасли. Людина модерну, реально усвідомивши становище, у якому вона опинилася через науково-технічний прогрес, була шокована. Цей страх та шок, виникли через розуміння реальної можливості самознищення техногенної цивілізації, із визнаної мрії модерну про самозбереження себе у світі з допомогою досягнень НТП, який дедалі більше прискорюється [2, с. 54].

Іншою обставиною була недовіра суспільства скептикам і ганьбителям розуму. Ще була сильна онтологічно вкорінена віра в його законодавчі здібності, що гарантують універсальний порядок у світі. Прихильність людей була на боці тих, хто не погоджувався з критиками розуму. Постмодерн не став у XIX ст. нормою, суспільство ще не було готове жити без опори на розум і традицію в культурі, зв’язану з ним. ХХ ст., продовживши критику проектів Ренесансу і Просвітництва, затребувало ідеї постмодерністських мислителів XIX ст., перемістило їх в центр інтелектуального простору [1, с. 79].

Відомо, що до кінця XIX ст. висока класична думка не впускала в сферу своєї діяльності проблеми сексу, божевілля і в’язниці, а держава репресивно ставилася до цього світу. Але з кінця цього періоду подібні теми стали легалізуватися і поступово розширюватися, ставши не тільки предметом уваги з боку вчених, але й заполонивши практично все мистецтво. Саме загадкове полягає в тому, що люди виявилися готовими поставитися до цього боку життя з серйозною увагою, настільки серйозною, що до кінця XX ст. проблемами, наприклад, сексуальних меншин стали займатися парламенти, дебатуючи про можливості юридичного узаконення шлюбів між особами однієї статі, а вчені і громадськість зайнялися пошуком засобів і способів сексуальної просвіти дітей із 5-річного віку. Ці процеси зафіксувала мова – найбільш чуйний індикатор змін у світовідчуванні людей: слово „любов” почало поступово витіснятися словом „секс”. Закінчився процес трансформації досвіду свідомості, фундаментальних зрушень у формах людського мислення, що почався ще в XIX ст.

Можна виокремити 2 основні підходи про співвідношення модерну і постмодерну. Перший, свідчить про те, що постмодерн є продовженням, логічним фіналом та своєрідним етапом епохи модерну. Другий, стверджує, що постмодерн є якісно іншою щодо модерну соціально-економічною та культурною реальністю, у межах якої долаються обмеженість, і суспільство виходить на якісно новий рівень організації й існування.

Першого дотримується Ж.-Ф. Ліотар, який говорить, що великі розповіді минулого, що підтримували та виправдовували буржуазне суспільство, а саме Релігія, Наука, Історія та ін., поставлені сучасністю під сумнів, і самі потребують виправдання та ствердження. Тому слід повернутися до витоків та основ культури модерну й ніби реінкарнувати в сучасності свободу експерименту, творчий пошук, спрагу першовідкриттів і нормотворчості, що характеризують початок епохи модерну. І в цьому сенсі префікс „пост” у слові „постмодерн” означає не рух повторення, а процес аналізу, котрий переробляє щось першозабуте [1, с. 56–59].

Другого погляду – Маньковська Н. Б., яка розглядає сучасність як епоху постмодерну, що якісно відмінна від епохи модерну. Авторка знаходить риси нового світобачення практично в усіх сферах суспільної свідомості: науці, релігії, філософії тощо. Так, наука, що конструює світобачення поставлена сьогодні під сумнів. Цю тезу підтверджують такі аргументи: по-перше, онтологія постмодерну тісно пов’язана з онтологією, сконструйованою німецькою класичною філософією; по-друге, принцип „радикальної плюральності” постмодерну є зворотним боком принципу „радикальної тотальності” модерну; по-третє, соціально-економічний базис культури постмодерну залежить від соціально-економічного базису культури модерну. Постмодерн не тільки базується на досягненнях модерну, але й критикує його основи – волю до тотальної влади, індустріальне виробництво, раціоналізм тощо [3, с. 48].

Виходячи з вищесказаного, можна дійти висновку, що між модерном і постмодерном існує зв’язок, навіть залежність. Не можна сказати, що від „проекту модерну” повністю відмовилися, але очевидно, що реальність кінця 1990-х – початку 2000-х років стала багато в чому іншою, ніж реальність ХVIІІ ст. – періоду створення „проекту Просвітництва” – та реальності першої половини ХХ ст. – часу кульмінаційних досягнень модерну. Зрозуміло також, що постмодерн доводить основні тенденції модерну до логічного фіналу, часто зводячи їх до абсурду. Тобто співвідношення модерну та постмодерну здійснюється за схемою критика ↔ прийняття.

Більшість дослідників модерну та постмодерну визначають соціально-історичний контекст, де постмодерн є допоміжним чинником модерну – епохи, протяжністю від Відродження до середини ХХ ст., поняття „постмодерн” пропонують використовувати в естетичному контексті – як співвідносне з поняттям модернізм, яке означає різноманітність художніх пошуків у період кінця XIX – початку XX ст. Модерн продовжує розвиватися разом із постмодерном. Із цього випливає, що відношення постмодерну до історії має особливий характер: він живе не з заперечення всього попереднього, а має на увазі справжню одночасність неодночасного. При цьому постмодерн має свої античні, середньовічні, новосучасні та інші проформи [6, с. 127].

Постмодерн не означає антимодерн, хоча на ранньому етапі зародження та формування основних постмодерністських концепцій на початку 1970-х років могло здатися, що це так. Постмодерн не тільки критикує основні постулати мислення епохи модерну, але, критикуючи, приймає їх, а приймаючи, намагається їх подолати.

Постмодерністське відчуття апокаліпсису не є песимістичним, на противагу модерну з його трагічним сприйняттям людського буття. Посмодерн формує нове становище, орієнтуючи людину до майбутнього, він позитивно сприймає історію, як джерело відношення до дійсності. Модерністи переконані, що НТП, який дає людині підпорядкувати світ, дозволить остаточно оволодіти силами історії і встановити владу над людиною. Хоча постмодерністи цінують НТП і погоджуються з ним, усе ж вони глузують над цим, говорячи про те, що модними, чарівними, та панівними можуть бути не лише одяг та автомобілі, а й ідеї, ідеали, переконання, які допоможуть людині боротися із будь-якими примусами, маніпуляціями, тиранією [2, с. 54].

Отже, постмодерн приходить для того щоб позбавити людину страху, надати новий сенс існування і позбавити її меркантильності. Постмодерн виникає не після модерну, а розвивається поряд із ним, є своєрідною реакцією людини на всі її розчарування, депресії та біди. Виокремлюючи дві теорії про співвідношення модерну та постмодерну, ми бачимо, що одна стверджує, що він є продовженням модерну, інша – що це якісно інша соціально-економічна та культурна реальність. Якщо дійти компромісу, то між ними існує зв’язок, певна залежність. Це відбувається за схемою критика ↔ прийняття, постмодерн доводить модерні тенденції до певного завершення.

ЛІТЕРАТУРА

Ильин И. П. Постмодернизм от истоков до конца столетия: эволюция научного мифа / И. П. Ильин. – М. : Интрада, 1998. – 255 с.
Лук’янець В. С.Філософський постмодерн / В. С. Лук’янець, О. М. Соболь. – К. : Абрис, 1998. – 350 с.
Маньковская Н. Б. Париж со змеями / Н. Б. Маньковская. – М. : Наука-пресс, 1994. – 220 с.
Платонова Э. Е. Культурология : [учебное пособие для высшей школы] / Э. Е. Платонова. – М. : Академический проект, 2003. – 670 с.
Постмодернізм [Електронний ресурс]. – Режим доступу : ссылка скрыта.
Солонин Ю. Введение в культурологію / Ю. Солонин, Е. Соколов. – М. : Парус, 1999. – 307 с.

Нищенко Наталія

Науковий керівник – Петрушкевич М. С. – кандидат філософських наук, старший викладач

Туризм як чинник міжкультурної комунікації

У статті розглядається туризм як сучасний феномен суспільства, що призводить до кроскультурної комунікації. Міжкультурна комунікація є досить важливим фактором у сучасному глобалізаційному світі, вона сприяє налагодженню дружніх стосунків між країнами, долає бар’єр відчуження, руйнує стереотипне бачення народами один одного. У статті також подається поетапна структура процесу міжкультурної комунікації.

Ключові слова: туризм, кроскультурна комунікація, структура міжкультурної комунікації.

In this article we are trying to analyze tourism as a modern phenomenon which results cross-cultural communication. Intercultural communication, which is a very important factor in the modern globalizationed world, contributes to commissioning friendly relationships among countries, overcomes estrangement barrier, and destroys nation’s stereotyped views. Also, in this article, a staged structure of intercultural communication is presented.

Key words: tourism, cross-cultural communication, structure of intercultural communication.

XX століття позначене надзвичайно швидким розвитком міжнародного туризму. За останні десятиліття він набрав масового характеру. Цьому сприяли як певні об’єктивні фактори (зокрема підвищення життєвого рівня багатьох країн), так і діяльність міжнародних, регіональних та національних туристських організацій, які домагаються від держав забезпечення більшого доступу до туризму для різних верств населення. За прогнозом ВТО (Всесвітньої туристської організації) кількість учасників міжнародного туризму на кінець 2010 року перевищить 1 млрд. чоловік [1, с. 124].

Зрозуміло, що таке зростання контактів між людьми різних культур і уподобань не може істотно не позначитись на розвитку сучасного світового співтовариства, зокрема на розвитку його культури. Міжнародний туризм, безумовно, сприяє процесу взаємодії культур різних регіонів і народів світу, взаємозбагаченню культур, формуванню загальнолюдської культури. На жаль, саме такій ролі туризму приділяється дуже мало уваги.

У налагодженні культурних контактів між народами істотну роль відіграє туризм, який є безпосереднім широкомасштабним спілкуванням між звичайними громадянами різних країн, а також між діячами науки, представниками культури. Особливо це стосується культурного і наукового туризму. В. С. Пазенок зазначає, що основною ланкою „нового гуманізму” нашого суспільства є сучасна комунікативна культура, найдемократичнішим способом реалізації якої є туризм [3, с. 17]. Спілкування як соціальне явище виконує багато функцій, зокрема воно є важливим фактором суспільної інтеграції. Міжнародний туризм, у якому беруть участь мільйони людей різних народів і націй, сприяє взаємопізнанню і взаєморозумінню, утвердженню довіри народів між собою. А довіра є необхідною запорукою різнобічних, взаємокорисних зв’язків, у тому числі і в сфері культури. А. Швейцер відзначив, що „довіра в будь-якій справі є тим першочергової цінності обіговим капіталом, без якого не може обійтись жодна справа. Вона здатна забезпечити умови для процвітання в усіх сферах” [5, с. 439].

Слід зазначити, що найважливіші документи з туризму, прийняті ВТО або за її участю, орієнтують туристів на такі контакти, які б сприяли справжньому спілкуванню, заснованому на взаєморозумінні і взаємодовірі. Це стосується Манільської декларації зі світового туризму (1980), документа Акапулько (1982), Хартії туризму і Кодексу туриста (1985), Гаазької декларації з питань туризму (1989), Монреальської декларації (1996), Глобального етичного кодексу з туризму (1999) та ін. У цих документах підкреслюється необхідність толерантних форм спілкування з населенням країн перебування і населення з прибулими туристами. Важливим завданням туризму вважається досягнення більш високого рівня поваги і довіри між усіма народами. Зокрема в документі Акапулько відзначається, що туризм повинен сприяти духу справедливості, гармонії і поваги між народами і пізнанню світу.

У Хартії туризму державам рекомендується сприяти зростанню туристської свідомості і контактам відвідувачів із місцевим населенням із метою поліпшення взаєморозуміння і взаємного збагачення, сприяти інформуванню туристів із метою створення умов для розуміння звичаїв місцевого населення в місцях туризму і тимчасового перебування. Водночас, як зазначено в документі, приймаючи туристів, країни та їхнє населення мають право чекати від туристів розуміння і поваги до їхніх звичаїв, релігій і інших аспектів їхньої культури. У Кодексі туриста підкреслюється, що турист повинен бути сприйнятливим до культури місцевого населення, утримуватись від підкреслювання економічних, соціальних і культурних відмінностей, існуючих між туристами і місцевим населенням.

Загальними принципами, якими керується міжнародний туризм, є такі: визнання рівних прав народів у визначенні своєї долі, визначення самобутності культур і повага до моральних цінностей народів, право людини на повагу до її гідності та індивідуальності.

Указані принципи і вимоги, утверджувані у практиці міжнародного туризму, просякнуті духом справжнього гуманізму і демократизму, вони є основою для налагодження „діалогу” культур, під час безпосереднього спілкування туристів із населенням.

У взаємодії, взаємовпливі і взаємозбагаченні культур істотну роль відіграють міжнародні туристські організації, які сприяють безпосереднім контактам представників культури різних країн світу. До таких організацій, зокрема, належать Міжнародна академія туризму, Міжнародна асоціація наукових експертів у галузі туризму, Міжнародна федерація журналістів і письменників з туризму.

Так, Міжнародна академія туризму (заснована ще в 1951 році) має своєю метою пропаганду і захист культурних цінностей міжнародного туризму, збереження і розвиток його гуманістичної спрямованості і тенденцій. Академія готує інформаційні матеріали, здійснює дослідження, видає журнал, де друкуються статті з питань світової культури і туризму. Вона проводить конкурси на кращі статті, присвячені духовним цінностям. Її дійсні члени та члени-кореспонденти представляють багато країн. Їхні безпосередні контакти, обговорення проблем розвитку культури, збереження культурних цінностей світового значення, безперечно, сприяють взаємодії, взаємовпливу і взаємозбагаченню культур.

У цьому ж напрямі діє і Міжнародна асоціація наукових експертів у галузі туризму (заснована теж у 1951 році). Її мета полягає у розвитку наукових зв’язків, обміні досвідом, підтримці наукових інститутів, співробітництві в організації і проведенні міжнародних конгресів, зустрічей науковців і засідань, присвячених науковим розробкам у галузі туризму, у яких чільне місце посідають проблеми світової культури та її розвитку. У її складі – викладачі університетів та інших навчальних закладів, які займаються науковими розробками і зробили певний внесок у дослідження проблем туризму. Членами Асоціації є 47 країн Заходу і Сходу, у тому числі Австралія, Австрія, Великобританія, Єгипет, Індія, Гондурас, Венесуела та інші країни світу. Указані організації стимулюють діловий і науковий туризм, які передбачають знайомство з науково-культурними досягненнями країн відвідування, проведення конференцій та симпозіумів.

Велике значення для налагодження культурних контактів між народами світу має тісний зв’язок ВТО й інших туристських організацій всесвітнього характеру – з ООН, особливо з ЮНЕСКО (Організацією Об’єднаних Націй з питань освіти, науки і культури). ЮНЕСКО, членами якої є понад 120 держав, співпрацює у справі розвитку взаємного пізнання і розуміння між народами, використовуючи для цього всі засоби спілкування, сприяє справі народної освіти, поширенню знання, встановленню співробітництва між діячами культури, організує міжнародні конференції вчених і засновує міжнародні організації науковців, допомагає у розповсюдженні і популяризації науки, в тому числі такій комплексній науці, як туризмознавство.

За допомогою ЮНЕСКО міжнародні туристські організації провели низку міжнародних конференцій з різних питань розвитку суспільства і культури.

Отже, безпосереднє спілкування представників різних країн і культур під час туристських взаємообмінів, діяльність міжнародних туристських організацій, спрямована на посилення взаємокорисних культурних зв’язків між народами, – усе це сприяє не лише взаємозбагаченню культур, а й зближенню народів, запобіганню конфліктів на культурно-релігійному ґрунті, утвердженню миру.

В умовах наявності глобальних проблем, загроз самому існуванню людства немає іншого шляху для самозбереження людства, крім шляху порозуміння, вироблення спільних гуманістичних ціннісних орієнтацій.

Головна проблема сучасності, за словами А. Печчеї, полягає у тому, „як жити, не гублячи самого себе, як жити, щоб зберегти минуле (традиції і культуру), як жити, щоб не вступати у конфлікт з іншими спільнотами людей” [4]. Розв’язанню цієї проблеми значною мірою сприяє туризм, видатний культурний феномен нашого часу.

Цікавим також є сам процес кроскультурної комунікації у туризмі. Професор Я. В. Любивий подає цікаву структуру процесу міжкультурних комунікацій у туризмі. Якщо виходити з того, що носій певної культури під час культурної подорожі переміщується в інший культурний регіон власної країни або навіть в іншу країну, а потім повертається додому, то тут можна виокремити декілька основних етапів, які проходить міжкультурна комунікація.

Перший етап: у суб’єкта потенційної туристської подорожі виникає ідея подорожі і починає формуватися мотивація до подорожі і попереднє „програмування в уяві” цього процесу. Для того, щоб подорож відбувалася насправді, необхідна наявність у суб’єкта вільного часу, фінансових ресурсів та ряду інших сприятливих обставин.

Другий етап: це реальна подорож, занурення у нове, незвичайне мовне, соціально-культурне та природно-географічне середовище. Споглядання та оцінювання іншого і порівняння іншого зі своїм.

Третій етап: повернення додому; комунікація у своїх первинних мікрогрупах (сім’я, інші родичі, друзі, співробітники, різні клуби за інтересами) із приводу вражень від подорожі, а також набутого країнознавчого, культурно-комунікаційного, психологічного, морального, релігійного і, урешті-решт, світоглядного досвіду [2, с. 39].

На усіх трьох етапах комунікація здійснюється як на внутрішньому, так і на зовнішньому мікросоціальному рівні. У випадку внутрішньої комунікації йдеться про розвиток особистості, збагаченні її соціально-комунікативного, культурного досвіду, зміну й розвиток внутрішньої соціально-культурної картини світу, світогляду в цілому.

У випадку зовнішньої комунікації йдеться про те, що індивід, який збирається до подорожі, здійснює подорож і повертається з неї; на останній стадії цього процесу, стає принаймні на певний час лідером комунікативних процесів у своєму найближчому соціальному оточенні як із приводу вражень про природу, культуру і комунікативні особливості особистості того регіону, куди він здійснив туристську подорож, так і з приводу власного особистісного саморозвитку, який мав місце в процесі і внаслідок цієї подорожі. Однак з усіх цих стадій зовнішньої комунікації в проблемному полі нашого дослідження логічно більшу увагу звернути саме на другій стадії: безпосередній комунікації туристів в іншому культурному середовищі. Саме на цій стадії найповнішою мірою проявляється феномен міжкультурної комунікації в основному обсязі його складових, включаючи і соціально-психологічну його складову.

Процес кроскультурної комунікації займає визначне місце серед процесів, які відбуваються завдяки туризму. Це шлях до налагодження дружніх зв’язків між народами, шлях до взаємопорозуміння та шлях до руйнації стереотипного бачення країнами одна одної. Туристи, що є ідентифікаторами міжкультурного спілкування взаємозбагачуються та розвиваються в усіх сферах пізнання. Туризм – це визначний феномен сьогодення, який повинен слугувати джерелом нових знань і для національно спрямованих індивідів, і для космополітів.

Blog

Наукові записки

Содержание