Відомості Верховної Ради (ввр), 1994, №23, ст. 161) (Вводиться в дію Постановою Верховної Ради №3930-xii від 04. 02. 1994 р., Ввр, 1994, №23, ст. 162) (Із змінами, внесеними згідно із закон

Вид материала

V. ЗАКЛЮЧНІПОЛОЖЕННЯ Стаття 33. Міжнародні договори
1) Співвідношення норм міжнародних договорів, Конституції України і законів України
Чинні міжнародні договори, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства У
2) Співвідношення загальновизнаних норм міжнародного права й українського права

Подобный материал:

1 ... 29 30 31 32 33 34 35 36 ... 40

V. ЗАКЛЮЧНІ
ПОЛОЖЕННЯ

Стаття 33.

Міжнародні договори

Якщо міжнародним договором України встановлено інші норми, ніж ті, що містяться в цьому Законі, то застосовуються норми міжнародного договору.

1) Співвідношення норм міжнародних договорів, Конституції України і законів України

Україна у своєму ставленні до питання про співвідношення національного і міжнародного права категорично відійшла від дуалістичних позицій, які сповідувала радянська доктрина міжнародного права. У ст. Х Декларації про державний суверенітет України від 16.07.1990 р. № 55-ХІІ був проголошений «пріоритет загальновизнаних норм міжнародного права перед нормами внутрішньодержавного права»^⁵⁰⁵. Тобто від часу проголошення державного суверенітету в Україні офіційно закладено формування тенденції до визнання пріоритету міжнародного права над правом національним.

Щодо юридичної сили самої Декларації, зазначимо, що вона «є основою для нової Конституції, законів України і визначає позиції Республіки при укладанні міжнародних угод»^⁵⁰⁶. Декларація безсумнівно належить до нормативно-правових актів конституційного рівня, що визначає юридичну чинність її норм і їхнє місце в ієрархії норм українського законодавства. Тому закріплена в Декларації норма про співвідношення міжнародних загальновизнаних норм і норм внутрішнього права України за своїм характером є конституційною і повинна розглядатися як така. Іншими словами, положення Декларації мають бути враховані в наступній законодавчій практиці.

У 1996 р. Конституція України в ст. 9 закріпила:

« Чинні міжнародні договори, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України.

Укладання міжнародних договорів, які суперечать Конституції України, можливе лише після внесення відповідних змін до Конституції України».

У свою чергу Закон України «Про міжнародні договори України» у редакції від 29.06.2004 р. № 1906-IV^⁵⁰⁷ у ст. 19 об’єднав відповідні положення попередніх законів і Конституції України:

«1. Чинні міжнародні договори України, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства і застосовуються у порядку, передбаченому для норм національного законодавства.

2. Якщо міжнародним договором України, який набрав чинності в установленому порядку, встановлено інші правила, ніж ті, що передбачені у відповідному акті законодавства України, то застосовуються правила міжнародного договору.»

З ухваленням цих нормативно-правових актів в Україні була продовжено непросту спробу сформулювати принципово новий правопорядок у порівнянні з тим, що панував в Україні за часів її перебування у складі СРСР. Особливості цього нового правопорядку на цей час полягають у такому.

Україна визнає для себе примат міжнародного права, але в обмеженому обсязі. Особливості застосування в Україні суб’єктами внутрішнього права норм міжнародного права встановлені Конституцією і законами України.

В Україні визнаються частиною національного законодавства норми міжнародних договорів, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України^⁵⁰⁸. Це насамперед договори, ратифіковані Верховною Радою України. Оскільки не всі міжнародні договори, що укладаються державою, повинні проходити через процедуру надання згоди Верховною Радою України, то мова може йти тільки про деякі договори, дія яких як частини національного законодавства можлива лише під умовою надання цієї згоди. Така умова може випливати із самого договору чи національного законодавства.

Спробуємо встановити співвідношення між юридичною силою Конституції України, законів України і міжнародних договорів, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України.

Відповідно до Конституції України і Закону України «Про міжнародні договори України» норми міжнародних договорів, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, слід застосовувати у внутрішньодержавному законодавстві України в порядку, передбаченому для норм національного законодавства. Іншими словами, норми міжнародних договорів, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, повинні мати силу не меншу, ніж закони України, але не силу Конституції України.

Такий висновок випливає з ч. 2 ст. 9 Конституції України та частини 2 ст. 19 Закону України «Про міжнародні договори України». Тобто, необхідною умовою укладання міжнародного договору, що суперечить Конституції України, є попереднє внесення необхідних змін до Конституції України. Отже, у внутрішньому правопорядку міжнародний договір, обов’язковий для України, не може суперечити Конституції України. Конституція України має пріоритет над міжнародними договорами. Якщо цієї умови дотримано, то після надання згоди Верховною Радою України на його обов’язковість та набуття ним чинності для України, він має перевагу над законами України.

Відповідно, державні органи й органи місцевого самоврядування не мають права звузити чи скасувати своїми нормативно-правовими актами будь-які зобов’язання, що містяться в чинному міжнародному договорі. Якщо навіть закон чи інший нормативно-правовий акт, прийнятий після надання Верховною Радою України згоди на обов’язковість міжнародного договору та після набуття ним чинності для України встановлює інші правила, ніж передбачені в такому міжнародному договорі, то повинні застосовуватися правила, передбачені цим договором, а не законом^⁵⁰⁹.

Отже, у випадку колізії між нормами чинного міжнародного договору України (тобто конвенційного міжнародного права), згода на обов’язковість якого надана Верховною Радою України, і нормами власне Закону України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства» слід застосовувати норму саме міжнародного договору, згода на обов’язковість якого надана Верховною Радою України.

2) Співвідношення загальновизнаних норм міжнародного права й українського права

У більшості вітчизняних наукових дослідженнях прийнято вважати, що звичаєво-правові норми не можуть діяти у внутрішньому правопорядку України. Це є наслідком, з одного боку, радянської традиції в питанні про співвідношення міжнародного і внутрішнього права. З іншого боку, – бідності національної судової практики щодо застосування звичаєво-правових міжнародних норм: у переважній більшості випадків як сторони спору, так і судді просто не мають необхідних знань з міжнародного права. У той же самий час Україна у Декларації про державний суверенітет 1990 р. спершу визначилася з питанням про співвідношення із своїм внутрішньодержавним правом саме загальновизнаних норм міжнародного права. Питання ж про співвідношення договірних міжнародно-правових норм і норм національного законодавства було поставлено значно пізніше, у ч. 2 ст. 17 Закону України «Про міжнародні договори України» від 22.12.1993 р. № 3767-XII^⁵¹⁰.

Конституція України звертається до питання про загальновизнані норми міжнародного права у ст. 18: «[з]овнішньополітична діяльність України спрямована на забезпечення її національних інтересів і безпеки шляхом підтримання мирного і взаємовигідного співробітництва з членами міжнародного співтовариства за загальновизнаними принципами і нормами міжнародного права». Ця норма тільки на перший погляд не пов’язана з національним правом. Насправді ж уся зовнішньополітична діяльність України, яку прямо чи опосередковано здійснюють посадові особи української держави, знаходиться під юрисдикцією України. Це допускає безумовну можливість оцінки такої діяльності національними судами саме на основі ст. 18 Конституції України. Що ж стосується Конституційного Суду України^⁵¹¹, в його висновках звичайно ж повинні братися до уваги відповідність договорів загальновизнаним принципам і нормам міжнародного права, що безумовно є критерієм конституційності договору.

У ч. 3 ст. Х Декларації про державний суверенітет України проголошено, що Україна визнає «перевагу загальнолюдських цінностей над класовими, пріоритет загальновизнаних норм міжнародного права перед нормами внутрішньодержавного права».

Втім, у зв’язку із застосуванням цієї норми можуть виникати серйозні правові колізії.

1. Норма про пріоритет загальновизнаних норм міжнародного права над нормами внутрішнього права, що закріплена в ч. 3 ст. Х Декларації, ставить надзвичайно важливе у практичному сенсі питання про особливості дії у внутрішньому правопорядку України норм звичаєвого міжнародного права. Справа в тому, що значний обсяг загальновизнаних норм міжнародного права є або звичаєво-правовими, або має звичаєво-правові аналоги. Але в міжнародному праві відсутній перелік загальновизнаних норм. Не містить поки такого переліку і внутрішнє законодавство України. Водночас не можна недооцінювати значення національної практики в застосуванні міжнародних звичаєво-правових норм. Вона, насамперед, розвиває закладену в Декларації про державний суверенітет України правову основу для визнання у внутрішньому правопорядку звичаєвого міжнародного права.

2. У багатьох країнах світу ставлення до звичаєвого міжнародного права визначено законодавчо. Зокрема, у багатьох державах континентальної системи права, до яких належить і Україна, звичаєве міжнародне право розглядають як частину права країни^⁵¹². Очевидно, саме цю ідею було закладено й у Декларацію про державний суверенітет України.

3. У державах, що визнають дію загальновизнаних норм міжнародного права у внутрішньому правопорядку, вироблені різні підходи щодо порядку їхнього застосування. Переважно це пов’язано із судовою практикою^⁵¹³. Тому питання про застосування загальновизнаних норм міжнародного права в Україні також повинне бути вирішене не на законодавчому рівні, а в процесі правозастосування. Судовій практиці України відомі випадки звертання до міжнародних звичаєво-правових норм, у тому числі й до загальновизнаних.

Застосування звичаєво-правових норм міжнародного права у внутрішньому правопорядку одночасно повинно бути пов’язане з доведенням їхньої юридичної чинності. Це істотно ускладнює дію таких норм у національному законодавстві України.

4. Звернення суду до авторитетної резолюції міжнародної організації як до доказу звичаєво-правового характеру норми є надзвичайно складним в аргументації. Лише незначне число таких резолюцій широко визнано такими, що місять у собі звичаєві норми міжнародного права. Такою є, зокрема, Загальна декларація прав людини 1948 р. На думку більшості юристів, багато положень Декларації стали нормами звичаєвого міжнародного права, що мають юридично обов’язкову силу для всіх держав.

5. Норма ч. 3 ст. Х Декларації про державний суверенітет України ставить винятково важливе питання про співвідношення загальновизнаних норм міжнародного права і норм Конституції України.

Ст. Х Декларації і ч. 2 ст. 9 Конституції України не вступають у правову колізію, а доповнюють одна одну. Водночас якщо в ч. 2 ст. 9 Конституції мова йде про міжнародні договори України, що не повинні суперечити Конституції України, то у ст. Х Декларації йдеться про загальновизнані норми міжнародного права (не обов’язково договірні), що мають примат над внутрішнім правом. Норма Декларації безумовно є ширшою й охоплює ті аспекти співвідношення міжнародного права і Конституції України, що не охоплює сама Конституція, а саме: загальновизнані норми міжнародного права мають примат і над Конституцією України.

Цей висновок ґрунтується на ч. 1 ст. 8 Конституції України: «[в] Україні визнається і діє принцип верховенства права», що підтверджує зазначений принцип. Вживання виразу «верховенство права» у ч. 1 ст. 8 Конституції безсумнівно не обмежено національними рамками. Тому не можуть вважатися правомірними ті дії, що відповідають Конституції України, але суперечать загальновизнаним нормам міжнародного права.