1. Поняття І види інтелектуальної власності за законодавством України Поняття інтелектуальної власності у світовій правовій системі з'явилося не так давно

Вид материала

Закон

Содержание Правові засоби індивідуалізації учасників цивільного обороту, товарів і послуг

Подобный материал:

• План 1 Поняття та види інтелектуальної власності. 2 Право інтелектуальної власності, 294.24kb.
• Введення. Основні поняття, терміни інтелектуальної власності. Інститут комерційної, 191.81kb.
• Тема: Оцінка права інтелектуальної власності, 156.65kb.
• Набуття прав інтелектуальної власності та використання об’єктів права інтелектуальної, 89.37kb.
• Цивільний кодекс україни, 363.3kb.
• Інвентаризаційний опис об'єктів права інтелектуальної власності у складі нематеріальних, 148.31kb.
• Запрошення актуальні проблеми інтелектуальної власності, 130.75kb.
• Авовідносини у сфері інтелектуальної власності Необхідність створення в Україні ефективної, 706.69kb.
• Методика розробки практичних робіт з дисципліни «Набуття прав на об’єкти інтелектуальної, 28.23kb.
• Програма або науковий твір;   отримання деклараційного патенту на корисну модель або, 24.98kb.

потребує удосконалення.


148


Закон України <Про племінне тваринництво> від 15 грудня 1993 р. також складається всього із 16 статей, але вони розділені на 7 розділів. Розділи ІІ, VІ і VІІ кожний складаються із однієї статті. Розділи ІV і V мають по дві статті. Але хиби цього Закону не тільки в його структурі. В Законі міститься ряд неточних і навіть хибних понять. Ст. 9 цього Закону називається <Визнання винаходу селекційним досягненням>, тобто в розумінні авторів проекту будь який винахід є селекційним досягненням. При цьому Ст. 6 цього ж Закону також називається <Обов'язки суб'єктів племінного тваринництва>, ст. 4<Основні завдання племінного тваринництва>.


Хіба можна визнавати кожний винахід селекційним досягненням, тоді, коли селекційне досягнення відповідно до Закону є група племінних тварин, створена в результаті цілеспрямованої творчої діяльності, яка має нові корисні господарські ознаки і стійко передає їх нащадкам. Тлумачення цих понять може привести до абсурду, оскільки самі поняття, мабуть, є такими. Якщо селекційне досягнення є група племінних тварин, то, виходить, що кожний технічний винахід є група племінних тварин. Ясно, що це абсурд і посилення на те, що ця прикра помилка була допущена в газетному варіанті Закону, аж ніяк не виправдовує авторів його проекту. Виходить, що Закон має два варіантиодин газетний, а інший офіційний. Але ж наведені факти взяті із тексту Закону, що був опублікований в газеті <Голос України>, що є офіційним виданням вищого законодавчого органу держави.


Абсолютно невірне тлумачення поняття селекційного досягнення як групи племінних тварин (ст. 1 Закону <Про племінне тваринництво>). Кожному зрозуміло, що так тлумачити поняття селекційного досягнення не можна. Достатньо взяти елементарний енциклопедичний словник і можна легко переконатися в хибному тлумаченні цього поняття. Селекційне досягненняце справді результат цілеспрямованої творчої діяльності по виведенню нових сортів рослин і нових порід тварин, а не група племінних тварин. Ось такими висловами переповнений цей Закон.


Ст. 3 Закону викликає зауваження, і, по суті, вона проголошує норму, відповідно до якої племінною справою можуть займатися лише юридичні особи, які мають свідоцтво. Правда, в зазначеній статті мова не йде про юридичні особи. В ній просто перераховуються підприємства, організації, установи, до яких відносять селянські (фермерські) господарства, що мають свідоцтво на право займатися племінною справою. Тут постає принаймні кілька запитань. Чому до перерахованих підприємств, організацій і установ не віднесені колективні селянські господарства? В порівнянні з поки що досить слабкими селянськими (фермерськими) господарствами колективні все ж набагато сильніші і багатьом з них племінна справа цілком доступна. Проте, Закон про племінне тваринництво колективним селянським підприємствам такого права не надає.


149


Друге питання полягає в тому, чому право займатися племінною справою налається лише свідоцтвом. Кому і в якому порядку видається зазначене свідоцтво. Закон не визначає, а відсилає до Міністерства сільського господарства і продовольства України.


Третє питаннячому племінною справою (а це справа безумовно творча) не можуть займатися будь які підприємства, організації і установи, які мають для цього достатній творчий потенціал, але з тієї чи іншої причини не мають свідоцтва.


Нарешті, чому племінною справою не можуть займатися окремі громадяни, які мають для цього відповідну підготовку, хист і творчий потенціал. Зрозуміло, що одержані громадянином результати селекційної діяльності мають бути випробувані і в установленому порядку допущені до використання. Але ж в принципі творчою діяльністю по виведенню нових сортів рослин, нових порід тварин, овець, кіз тощо можуть і мають право займатись будь хто із громадян. Закон містить досить жорстке обмеження творчого потенціалу громадян, що взагалі само по собі протиправне. Вже не кажучи про те, що від селекційної справи усунуто великий творчий потенціал.


Ст. 4 Закону визначає основні завдання племінного тваринництва. Так, саме племінного тваринництва, а не суб'єктів селекційної діяльності. Тобто самі тварини мають виконувати певні завдання, що перед ними ставляться людьми, які не дуже здатні чітко формулювати певні положення. Так, наприклад, постає запитання, як може саме племінне тваринництво забезпечити достовірність обліку походження, продуктивності, оцінки тощо.


Таких редакційних ляпсусів Закон містить немало. Але головна похибка полягає не в редакційній неохайності. З цієї ст. 4 випливає, що в нашій державі немає єдиного державного обліку племінних тварин. Відповідно до цієї статті, численні суб'єкти племінної справи мають лише забезпечити достовірність обліку походження, продуктивності, оцінки тощо племінних тварин. Іншими словами, держава не знає, що вона має. Відсутні державні реєстри, куди б мали заноситися найкращі селекційні досягнення у тваринництві. Забезпечувати збереження племінних ресурсів мають самі їх творці.


Відповідно до Закону, суб'єкти селекційної діяльності зобов'язані <вести племінний облік та племінну документацію, в обсязі, встановленому Міністерством сільського господарства і продовольства України>, (ст. 6). Це ще одне свідчення того, що в України відсутній єдиний облік селекційних досягнень у тваринництві.


Суб'єкти селекційної діяльності зобов'язані подавати до Міністерства сільського господарства і продовольства документи на предмет атестації плідників та одержання дозволу на їх використання для відтворення поголів'я. Атестація досягнутого селекційного результату, безумовно, необхідна. Але ж має бути встановлена і правова охорона цього селекційного результату. Проте, в даному Законі про це одним словом не згадується, із чого можна


150


зробити висновок, що правової охорони селекційних досягнень у тваринництві в Україні не існує. Принаймні, в Законі про це не йдеться.


Ст. 12 Закону встановлює вимоги до працівників, які виконують спеціальні роботи, пов'язані із відтворенням сільськогосподарських тварин. Зауважимо, що для відтворення не племінних тварин, а просто сільськогосподарських тварин.


Яким же вимогам мають відповідати зазначені працівники? Названа стаття проголошує: <Для виконання спеціальних робіт, пов'язаних з відтворенням сільськогосподарських тварин...залучаються лише атестовані працівники, які мають відповідну кваліфікацію>. Отже, для відтворення будь яких (про племінні тварини мова уже чомусь не йде) сільськогосподарських тварин допускаються лише дипломовані спеціалісти. Не більше, і не менше.


Загальне ознайомлення з Законом України <Про племінне тваринництво> дає підставу зробити ряд висновків. Передусім, це Закон не про охорону прав на селекційні досягнення у галузі тваринництва. Це безсистемний виклад окремих правових положень і Закон не можна навіть відносити до Законів про промислову власність, оскільки в ньому про охорону прав селекціонерів мови взагалі немає. Хоча, варто підкреслити, що аналізований Закон містить норму, за якою селекційне досягнення в галузі племінного тваринництва визначається винаходом в установленому законодавством порядку. Очевидно, це слід розуміти так, що норми, які стосуються винаходів і корисних моделей, поширюють свою дію і на селекційні досягнення в галузі племінного тваринництва. Проте, в самому Законі чіткої і однозначної вказівки на це немає. Держпатент України в якості патентного відомства в цьому Законі не згадується і, отже, племінним тваринництвом не займається. Звідси напрошується висновок, що правове регулювання суспільних відносин, що складаються у зв'язку із створенням селекційних досягнень в галузі племінного тваринництва та їх використанням, відсунуте десь на задвірки.


Закон проголошує загальні правові декларації. Зокрема, говориться про те, що цей Закон визначає загальні, правові, економічні та організаційні основи племінного тваринництва. Він регламентує діяльність в галузі племінного тваринництва, визначає правове становище суб'єктів і структур племінного тваринництва. Це преамбула Закону. Немає потреби вдаватися в аналіз цієї не дуже грамотної преамбули, підкреслимо лише, що ні правових засад селекційної діяльності в галузі тваринництва, ні правового становища суб'єктів і структур в цій діяльності в Законі не визначено. Закон не створив єдиної чіткої системи виявлення, правового оформлення, розгляду та кваліфікації' селекційних досягнень в галузі племінного тваринництва. Закон не встановив єдиної загальнодержавної системи обліку селекційних досягнень в галузі тваринництва. Не визначені органи, які мають здійснювати кваліфікацію досягнень в галузі селекції племінного тваринництва. Закон виз


151


начає, хто має право займатися селекційною діяльністю, але не визначає, хто є автором того чи іншого селекційного досягнення і які його права і обов'язки, який правовий статус автора селекційного досягнення в галузі тваринництва, не визначені правові відносини між автором селекційного досягнення і користувачами.


Між тим мова йде про майнові відносини між творцем селекційного досягнення і користувачами в умовах ринкової економіки, коли будь який результат творчої діяльності є товаром, із якого можна вилучати непогані прибутки. Проте, про це в нашому Законі не йдеться.


Звертає на себе увагу, що до справ в селекційній діяльності в галузі племінного тваринництва зовсім непричетний Держпатент України. Принаймні в Законі про це не сказано жодного слова. Між тим це компетенція цього державного органу управління творчою діяльністю в галузі промислової власності.


В Україні, судячи по аналізованому Закону, відсутня єдина система правової охорони селекційних досягнень в галузі племінного тваринництва. Навряд чи це буде сприяти розвитку творчості в цій галузі. В умовах переходу України до ринкових відносин і активної законотворчої діяльності склалося так, що раціоналізаторські пропозиції залишилися поза увагою як законодавців, так і юридичної і науково технічної громадськості. Сьогодні можна сказати напевне, що рівень правового регулювання раціоналізаторської діяльності не відповідає вимогам часу, або такого регулювання взагалі немає. Юридична громадськість і, передусім, наукова, що в тій чи іншій мірі причетна до кодифікаційних робіт, захопившись вивченням та запозиченням досвіду зарубіжних країн в царині законотворення, уже готова взагалі відмовитися від правого захисту таких результатів науково технічної творчості, як раціоналізаторські пропозиції. Вони, мовляв, не варті правового захисту та й за кордоном не визнають їх гідними увагисеред технічних пропозицій немає раціоналізаторських. Є й інші думки. Ніби то раціоналізаторські пропозиції охоплюються поняттям корисні моделі>. Вище наводились аргументи на користь того, що корисні моделі і раціоналізаторські пропозиціїце різні поняття і вони не перекривають одне одного.


Наведені міркування не обгрунтовані і не можуть бути прийняті до уваги. Відмовитися від правого захисту таких результатів науково технічної творчості, як раціоналізаторські пропозиції в сучасних умовах не просто передчасно, а безглуздо. Інша справа, що правове регулювання раціоналізації слід удосконалювати, знаходити більш ефективні й надійні правові засоби захисту цього виду творчості, а також правові способи стимулювання.


Але тим часом на сьогодні немає відповідного нормативного акту про раціоналізаторські пропозиції, а ті, що є, не відповідають вимогам ринкової економіки. Проте, справді постає питання, а чи потрібний правовий захист раціоналізаторських пропозицій в умовах переходу України до ринкової економіки. Може, дійсно, раціоналізаторські пропозиції є породженням командно адміністративної системи радянських часів і його не варто зберігати в нових умовах господарювання?


Передусім, маємо висловити свою думку з приводу того, чи потрібний зараз в умовах України правовий захист раціоналізаторських пропозицій. Видається, що такий захист раціоналізаторських пропозицій в сучасних умовах просто необхідний. На користь цього можна навести ряд міркувань і аргументів.


По перше, якщо вважати, що раціоналізаторські пропозиції є породженням радянської промисловості чи соціалістичного способу виробництва, то варто відверто і однозначно визнати, що раціоналізаторські пропозиції є досить вдалим дітищем радянсь


153


ких часів. Відмахнутися зараз від раціоналізаторських пропозицій не було б проявом елементарної мудрості.


По друге, раціоналізаторські пропозиції як результати технічної творчості мають ряд переваг навіть перед винаходами. Раціоналізація вигідна хоча 6 уже тим, що вона залучає до цієї творчості дуже велике число трудівників. Раціоналізаціяце перша сходинка винахідництва; можна стверджувати, що без раціоналізації не може бути винахідництва. Тому раціоналізацію як окремий вид технічної творчості треба всіляко розвивати, стимулювати і заохочувати. Раціоналізація була і має бути найбільш масовим видом технічної творчості, і цим сприятиме підвищенню технічного рівня виробництва.


По третє, раціоналізація набуває масовості саме в силу своєї простоти, доступності широкому колу працівників. Вона не потребує значних матеріальних затрат чи дорогого спеціального устаткування, а також великої освіченості і професіоналізму. Можна сказати, що технічний рівень раціоналізаторської пропозиції зумовлюється в певній мірі рівнем освіченості і професіоналізму раціоналізатора. Проте, можна стверджувати й таке, що раціоналізаціянайбільш дешевий вид технічної творчості і тому найбільш вигідний. При цьому варто мати на увазі, що окремі раціоналізаторські пропозиції за своїм технічним рівнем досягають винаходів, але в силу певних факторів не можуть визнаватися такими.


По четверте, процедура визнання технічної пропозиції в якості раціоналізаторської набагато простіша від процедури визнання пропозиції винаходом. Вона також не потребує ні великих матеріальних затрат, ні високого професіоналізму експертів тощо. Неабияке значення має також оперативність визнання пропозиції раціоналізаторською. Це велика економія часу, що в наших умовах далеко немаловажне. Автору раціоналізаторської пропозиції не потрібні патентні повірені. Він сам може скласти заяву на свою пропозицію, сам може пояснити її сутність в умовах виробництва.


По п'яте, оскільки раціоналізаторські пропозиції за своїм змістом найчастіше є пропозиціями, спрямованими на удосконалення застосовуваної техніки, технології, матеріалів тощо, то вони в силу своєї природи не потребують великих затрат, зусиль, напруження, перерви у виробництві і яких небудь інших спеціальних приготувань до використання їх безпосередньо у виробництві. Це набагато спрощує і здешевлює процес використання раціоналізаторських пропозицій, що робить їх набагато привабливішими для виробників.


По шосте, дешевизна підготовки до використання, простота оформлення раціоналізаторських пропозицій та інші наведені виїде фактори зумовлюють не тільки масовість раціоналізаторської творчості, а й досить широкий масштаб використання раціоналізаторських пропозицій. Це, в свою чергу) зумовлює досить значний економічний ефект від їх використання. Цей доход в минулі роки


154


інколи бував вищим від доходу, одержаного від використання винаходів в сукупності.


Можна було б навести й інші аргументи на користь раціоналізаторських пропозицій. Тож постає запитання, чи варто відмовлятися від такого виду технічної творчості як раціоналізація в наших умовах. Так, справді, в країнах з розвинутою ринковою економікою раціоналізаторські пропозиції як окремий вид технічної творчості не мають правового захисту. Там існують інші засоби захисту інтересів раціоналізаторів. То чи так необхідний такий захист в Україні? Так, потрібний. В Україні звикли до такої форми творчості, вона зрозуміла українському працівникові і вона йому доступна. Тому за таких умов немає рації відмовлятися від цього виду творчості. Це нанесло б велику шкоду інтересам України.


Раз дійшли висновку про необхідність збереження раціоналізаторської авторської творчості, то цим зумовлюється потреба в її правовій охороні. Який же стан правової охорони раціоналізаторських пропозицій в Україні на сьогодні? Відомо, що фактично Україна до здобуття своєї незалежності свого законодавства про раціоналізаторські пропозиції не мала. Тих кілька статей, що є в чинному Цивільному кодексі, законодавством України вважати не можна. Вони лише повторювали відповідні статті цивільного кодексу РСФСР, оскільки законодавство про раціоналізацію також відносилось до компетенції колишнього СРСР. Навіть правове регулювання такого виду технічної творчості, як раціоналізація не могло бути в компетенції України.


Правове регулювання раціоналізації в колишньому СРСР здійснювалось не на рівні закону, а на рівні відомчих нормативних актів. Так, на теренах колишнього СРСР в останні роки діяло Положення про відкриття, винаходи та раціоналізаторські пропозиції від 21 серпня 1973 р,. що було затверджено Радою Міністрів СРСР. Це Положення мало чинність і в межах України. Проте, із здобуттям незалежності Україна почала формувати своє законодавство про винахідництво і раціоналізацію. Першим таким нормативним актом було Тимчасове Положення про правову охорону об'єктів промислової власності та раціоналізаторських пропозицій в Україні(


204), затверджене Указом Президента України від 18 вересня 1992 р. № 479/92.


Дане Положення в значній мірі втратило свою чинність у зв'язку з прийняттям законодавства про промислову власність. Але воно зберегло свою дію в частині, що стосується раціоналізаторських пропозицій.


Сам по собі цей факт уже свідчить про певну недооцінку раціоналізаторської діяльності та її правової охорони. Це відбилося уже в самій назві зазначеного Положення, яке раціоналізаторські пропозиції не відносить до об'єктів промислової власності. В самій назві раціоналізаторські пропозиції виокремлюються з групи


(


204) Див.: Інновація, 1992, № 4 5.155


об'єктів промислової власності. А чому, власне кажучи? Раціоналізаторські пропозиції є результатом технічної творчості, вони можуть бути об'єктом інтелектуальної власності, визнані товаром, то чому вони не можуть бути об'єктами промислової власності? На нашу думку, раціоналізаторські пропозиції є також об'єктами промислової власності.


Але недооцінка раціоналізаторських пропозицій проявилась не тільки у назві зазначеного Положення. Ще більше ця недооцінка проглядається в тому, що до цього часу не прийнято ніякого нормативного акту по раціоналізаторській діяльності, який би відповідав вимогам ринкової економіки, а такий акт вкрай необхідний. Видається, що раціоналізаторські пропозиції заслуговують на те, щоб правове регулювання цієї діяльності здійснювалося на рівні закону. Цим самим був би належним чином оцінений авторитет раціоналізаторських пропозицій, їх значення та роль в сучасних умовах. Видається, що закон про раціоналізаторські пропозиції має бути досить коротким, але разом з тим охопити всі основні правові засади регулювання цього виду діяльності. Він має бути чітким, доступним і зрозумілим для рядового працівника. В законі має бути визначено поняття раціоналізаторської пропозиції, куди подати заяву на цю пропозицію, хто має вирішити питання про визнання пропозиції' раціоналізаторською чи відхилити її, права і обов'язки раціоналізатора та засоби правового захисту. Таке приблизно коло тих нормативних положень, які мають бути викладені в законі про раціоналізаторські пропозиції.


Передусім в законі має бути чітко визначено поняття раціоналізаторської пропозиції. Ці визначення були дані в Положенні про відкриття, винаходи та раціоналізаторські пропозиції колишнього СРСР (далі Положення) і в Тимчасовому положенні про правову охорону об'єктів промислової власності та раціоналізаторських пропозицій в Україні (далі Тимчасове положення). Визначення, наведені в цих нормативних актах, майже повністю співпадають. Автори Тимчасового положення просто переписали його з Положення. Ст. 9 Тимчасового положення дає таке визначення раціоналізаторської пропозиції: <Раціоналізаторською визнається пропозиція, яка є новою і корисною для підприємства, якому вона подана, і передбачає створення або зміну конструкції виробу, технології виробництва і застосовуваної техніки або складу матеріалів>.


Наведене визначення громіздке і багатослівне, в якому губиться сутність самої пропозиції. Видається, що йото можна було б скоротити і більш чітко викласти його сутність без шкоди самому поняттю.


Головними ознаками раціоналізаторської пропозиції є: пропозиція має бути технічним рішенням; вона повинна бути новою для підприємства, якому вона подана; пропозиція повинна приносити користь цьому підприємству. Ці ознаки у своїй сукупності дають характеристику раціоналізаторської пропозиції. Інші слова


156


визначення, наведеного в Тимчасовому положенні, є лише зайвим нашаруванням. Проте, слід відзначити, що між визначенням Положення і визначенням Тимчасового положення є різниця. В Положенні сказано, що раціоналізаторська пропозиція є технічним рішенням, а в Тимчасовому положенніпросто пропозиція, без слова <технічна>. Але ця різниця сутності не міняє, бо хоча в Тимчасовому положенні немає слова <технічна>, технічний характер пропозиції випливає з того, що вона має стосуватися створення або зміни конструкції виробів, технології виробництва і застосовуваної техніки або складу матеріалів. Але все це і є техніка. Тому немає потреби у визначенні уточнювати, чого саме має стосуватися пропозиція, бо це уже сказано словами <технічне рішення>. Отже, для визначення поняття раціоналізаторської пропозиції достатньо таких ознак, як технічний характер пропозиції, її новизна та корисність. Ці три ознаки і мають скласти визначення поняття раціоналізаторської пропозиції. Таким чином, це визначення можна сформулювати так: <Раціоналізаторською пропозицією визнається технічне рішення, що є новим і корисним для підприємства, якому воно подане>.


Наведені ознаки можуть бути розкриті в законі. Технічним має визнаватися рішення, що певною мірою удосконалює застосовуване устаткування, технологію або матеріали. Безумовно, пропозиції можуть стосуватися також виробів, тобто певною мірою також їх удосконалювати. В законі має бути застереження, що пропозиції, які знижують надійність та інші показники якості продукції або погіршують умови праці, якість робіт, не можуть визнаватися раціоналізаторськими, якщо навіть в іншому відношенні вони відповідають вимогам раціоналізаторської. Не можуть визнаватися раціоналізаторськими пропозиції, які підвищують рівень забрудненості навколишнього природного середовища або іншим чином негативно впливають на навколишній світ. Особливо чітко в законі мають бути визначені застереження щодо товарів народного споживання. Пропозиції, що в тій чи іншій мірі погіршують якісні характеристики товарів народного споживання, не можуть визнаватися раціоналізаторськими. Не повинні визнаватися раціоналізаторськими пропозиції, що суперечать нормам моралі і добрим традиціям, суспільним інтересам та громадській безпеці.


Пропозиція, яка пропонується в якості раціоналізаторської, має бути новою для підприємства, якому вона подається. Новизна пропозиції обмежується лише підприємством, якому вона подається. Це означає, якщо дана пропозиція може бути використана на кількох підприємствах, де вона ще не відома, то в усіх цих підприємствах вона має бути визнана раціоналізаторською. В законі повинні бути викладені умови, які ведуть до втрати новизни пропозиції, в силу чого вона не може бути визнана раціоналізаторською.


В законі має міститься норма, яка 6 проголошувала, що право на раціоналізаторську пропозицію охороняється державою у формі посвідчення, що видається тим підприємством, яке визнало пода


157


ну пропозицію раціоналізаторською. Раціоналізатором визнається автор пропозиції. Посвідчення має засвідчити; що особа, якій видано посвідчення, є автором даної пропозиції, її першість (пріоритет) і право власності на неї володільця посвідчення.


В сучасних умовах буде правомірним питання, а чи може бути володільцем посвідчення на раціоналізаторську пропозицію і, отже, її власником роботодавець. Видається, що визнавати роботодавця власником раціоналізаторської пропозиції з боку чинного законодавства немає ніяких перешкод. Але роботодавець може стати власником пропозиції за тих же умов, за яких він може стати власником винаходу. В такому разі роботодавцю немає необхідності оформляти свої права на раціоналізаторську пропозицію і видавати самому собі посвідчення на неї.


Таким чином, заяву на раціоналізаторську пропозицію може подавати лише сам автор цієї пропозиції. Проте, немає законних перешкод до визнання права на подачу заяви за спадкоємцями раціоналізатора та іншими особами, яким раціоналізатор по договору може передати своє право на раціоналізаторську пропозицію. Пропозиція є власністю й творця і він може розпорядитися цією своєю власністю на свій розсуд.


Заява на раціоналізаторську пропозицію має подаватися тому підприємству, організації чи установі, де вона може бути використана. Чи обов'язково це підприємство, організація чи установа (даліпідприємство) має бути юридичною особою? Видається, що в такому разі підприємство, якому подано раціоналізаторську пропозицію, не обов'язково має бути юридичною особою, це може бути філіал юридичної особи, окрема її структура.


Підприємство, якому подана раціоналізаторська пропозиція, повинно протягом строку, встановленого законом, розглянути подану пропозицію і вирішити питання про визнання пропозиції раціоналізаторською і прийняття її до використання або про відхилення пропозиції. Основним в процесі розгляду заяви на раціоналізаторську пропозицію повинно бути питання про корисність заявленої пропозиції для даного підприємства. Якщо навіть за своїми іншими параметрами пропозиція відповідає вимогам раціоналізаторської, але вона не може бути використана на даному підприємстві чи її використання не принесе бажаного результату, то підприємство, не вдаючись у з'ясування питання про відповідність заявленої пропозиції ознакам раціоналізаторської, приймає рішення про її відхилення як такої, що даному підприємству не потрібна. Ніякі оскарження рішення підприємства про відхилення пропозиції не повинні прийматися будь яким іншим органом. Тільки підприємству має бути надано право вирішувати питання про доцільність використання заявленої пропозиції на даному підприємстві. Рішення підприємства є остаточним і не повинно підлягати будь якому оскарженню.


Але при такому вирішенні цього питання в законі має бути суворе застереження на той випадок, коли заявнику буде відмов


158


лено в визнанні пропозиції раціоналізаторською і прийнятті її до використання, а потім підприємство почне використовувати заявлену пропозицію. В такому разі має бути встановлена підвищена відповідальність підприємства за свої неправомірні дії. В чому має полягати ця підвищена відповідальністьзаконодавцю варто подумати. Це може бути відповідальність за недобросовісну конкуренцію, за заподіяння матеріальної і моральної шкоди заявнику у підвищених розмірах, за безпідставне збагачення тощо. Конкретні види і обсяги відповідальності можуть бути розроблені з урахуванням усіх обставин справи. Важливо встановити жорстку недопустимість такого неправомірного діяння.


При визнанні пропозиції раціоналізаторською і прийняття її до використання між заявником і підприємством має бути укладений договір, у якому повинні бути визначені межі використання пропозиції, порядок обчислення і строки виплати винагороди. За цим договором підприємству має передаватися тільки виключне право на використання раціоналізаторської пропозиції, але не право власності.


Іншими словами, підприємство має право користуватися пропозицією, але не має права розпоряджатися нею. Право розпорядження раціоналізаторською пропозицією належить володільцю посвідчення на неї, тобто він має право укласти такий же договір з будь яким іншим підприємством, де пропозиція може бути використана. За своєю юридичною природою ці договори є ліцензійними.


Авторові раціоналізаторської пропозиції, безумовно, належать особисті немайнові праваправо авторства, право на першість пропозиції, право на ім'я. Було 6 непогано, якби за раціоналізатором визнати право на назву раціоналізаторської, якщо пропозиція носить істотний внесок в технічний рівень виробництва. Проте, в усіх випадках раціоналізатор повинен мати право на ім'я, тобто щоб його ім 'я згадувалось при використанні пропозиції.


Цікаве питання постає про строки правової охорони раціоналізаторської пропозиції. До цього часу зазначені строки не визначались, як це має місце в патентному праві. В законодавстві лише зазначалось, що автор раціоналізаторської пропозиції чи його правонаступники мали право на винагороду протягом двох років від початку використання пропозиції. Якщо їх пропозиція використовувалась коротший строк, то, зрозуміло, винагорода виплачувалась лише за строк використання пропозиції. Це зрозуміло, але не дуже. Чому винагорода за використання раціоналізаторської пропозиції обмежується лише двома роками, навіть якщо вона використовується і приносить прибуток значно довший строк?


Ця норма була зрозумілою в часи колишнього СРСР. Прибуток від використання пропозиції понад два роки йшов державному підприємству, а раціоналізаторові достатньо було і двох років. Проте у умовах ринкової економіки ця норма не може вважатися обгрунтованою. В такому вигляді вона буде корисною тільки для


159


підприємства, підприємця, але не завжди для самого раціоналіза


тора чи його правонаступника. Багато раціоналізаторських пропозицій використовуються досить тривалий час і приносять за весь час використання певні прибутки користувачу. Але в усіх випадках винагорода виплачувалась лише в межах двох років, починаючи від початку використання. Ради справедливості варто відзначити, що добре уже те, що тривалість двох років починали обчислювати саме від початку використання пропозиції, а не від дати, наприклад визнання пропозиції раціоналізаторською.


Отже, якщо пропозиція використовується більше двох років і приносить доходи, то буде справедливо, що і винагорода раціоналізатору чи його правонаступнику має виплачуватись за весь час його використання.


Треба зважити й на те, що багато раціоналізаторських пропозицій надто тривалий час все ж не використовуються. Це можуть бути лише окремі пропозиції. Тому, видається, було б справедливим, аби посвідчення на раціоналізаторську пропозицію мало чинність принаймні п'ять років.


Якщо пропозиція використовується протягом усіх п'яти років, то і винагорода має виплачуватись за весь цей час.


Але очевидно й інше. Строки виплати винагороди за використання раціоналізаторської пропозиції мають значення тоді, коли винагорода обчислюється за певний час або кількістю виробів, вироблених з використанням пропозиції. Проте, розмір винагороди може бути визначений при укладанні договору на використання пропозиції, і тоді проблема строку чинності посвідчення на раціоналізаторську пропозицію відпадає сама по собі.


В умовах ринкової економіки великого значення набудуть умови в договорі трудового найму, якими будуть визначатися правовий режим раціоналізаторських пропозицій, що будуть створені працівниками під час дії договору трудового найму. На наш погляд, ці пропозиції умовно можна поділити на дві групи. Першараціоналізаторські пропозиції, створені в порядку виконання службового обов'язкуслужбові раціоналізаторські пропозиції. Службовими раціоналізаторськими пропозиціями мають визнаватися Пропозиції, що вносяться інженерно технічними працівниками науково дослідних, проектних, конструкторських, технологічних організацій. Службовими мають визнаватись також пропозиції цієї ж категорії працівників, що працюють на підприємстві і в силу своїх службових обов'язків повинні розробляти технічні засоби підвищення ефективності виробництва та його технічного рівня. Зазначені працівники одержують відповідну зарплату, і розробка технічних рішень на рівні раціоналізаторських має входити в коло їх службових обов'язків.


Не повинні визнаватись раціоналізаторськими пропозиції, розроблені працівниками підприємства, в коло службових обов'язків яких не виходить розробка подібних технічних рішень, але вони розробили Їх за завданням роботодавця за додаткову винагороду,


160


при наданні матеріальної допомоги, фінансуванні роботодавця тощо. Такі пропозиції також повинні визнаватися службовими, і в силу цього мають належати роботодавцю.


Другу групу раціоналізаторських пропозицій, розроблених працівниками, що працюють за договором трудового найму з роботодавцем, складають пропозиції, розроблені не у зв'язку з виконання службових обов'язків, без матеріально фінансової допомоги з боку роботодавця і взагалі без будь якого зв'язку з договором найму. Працівник розробив пропозицію дома у свій вільний час, знаючи потребу в ній підприємства, де він працює. Цю пропозицію він запропонував своєму підприємству. Як варто оцінювати запропоноване рішення? Воно відноситься до службових? Звичайно, ні. Така раціоналізаторська пропозиція розроблена без будь якого зв'язку з договором найму і тому немає ніяких підстав вважати її службовою.


Правовий статус такої раціоналізаторської пропозиції має визначатись по різному в залежності від умов договору трудового найму. В договорі трудового найму може бути передбачено, що усі технічні пропозиції, удосконалення, поліпшення та інші пропозиції, розроблені під час чинності договору трудового найму, стають власністю роботодавця за усіх умов. Якщо ж такої умови в договорі трудового найму немає, то власником такої пропозиції є її автор. Він може запропонувати своєму роботодавцеві раціоналізаторську пропозицію на загальних підставах як будь яка інша стороння особа.


В законі про раціоналізаторські пропозиції варто було б передбачити комплекс правових форм державного матеріального і морального стимулювання раціоналізації. Великих коштів державне стимулювання не потребувало б, а віддача була б значною.


Безумовно, закон про раціоналізаторські пропозиції має чітко визначити достатньо ефективні правові засоби захисту прав на раціоналізаторські пропозиції. Зазначені засоби мають бути розроблені за схемою захисту взагалі об'єктів промислової власності. Зокрема, до компетенції суду мають відноситись спори про авторство (співавторство), про факт використання раціоналізаторської пропозиції, про порядок, обсяг та строки виплати винагороди за використання раціоналізаторських пропозицій та інші спори, пов'язані з їх використанням. Відповідальність за порушення прав на раціоналізаторські пропозиції має зводитись не тільки до припинення порушення, а головним чином до відшкодування заподіяної порушенням матеріальних і моральних збитків.


Як уже підкреслювалось вище, спори про визнання пропозиції раціоналізаторською та прийняття її до використання не повинні розглядатися судом. Це має бути компетенція виключно підприємства, якому подана пропозиція. Звичайно, рішення органу підприємства, якому доручено розглядати подані пропозиції, може бути оскаржено, але тільки в межах підприємства, тобто його керівнику, рішення якого має бути остаточним. При такій ситуації суди будуть позбавлені багатьох безпредметних спорів. Цього інституту у чинному цивільному законодавстві України поки що немає. Проте, в умовах ринкової економіки все більше зростає значення будь якої інформації, в тому числі, а може, передусім, науково технічної інформації. Саме тому Україна за роки незалежності прийняла ряд законів про правову охорону науковотехнічної інформаціїЗакон України <Про основи державної політики в сфері науково технічної діяльності від ІЗ грудня 1991 р.(


205); Закон України <Про науково технічну інформацію> від 25 червня 1993 р.(


206); Закон України <Про захист інформації в автоматизованих системах> від 5 липня 1994 р.(


207) та ряд інших законів для цієї мети. Ці заходи з боку держави, без будь якого сумніву, виправдані. Зараз хто володіє інформацією, той володіє становищем в тій чи іншій галузі будь якої діяльності людини.


Зараз у нас склалася досить парадоксальна ситуація. З одного боку, здобутки нашого науково технічного потенціалу не завжди знаходять запит, а з другогоіноземні агенти намагаються за будь яку ціну виловити будь яку, особливо науково технічну, інформацію і викрасти або яким небудь іншим шляхом неправомірно заволодіти нею.


Науково технічний потенціал України ще й зараз володіє надзвичайно цінною науково технічною інформацією, яка дуже цікавить наших зарубіжних <друзів>. Саме цим пояснюється актуальність правової охорони будь якої інформації. Тим більше, що далеко не всі види, в тому числі і науково технічної інформації, знайшли надійний правовий захист в чинних законах. Мова йде про так звані секрети виробництва (ноу хау), або цю інформацію ще називають просто нерозкритою інформацією.


Цей вид інформації поки що не знайшов належної правової охорони у чинному цивільному законодавстві. Між тим міжнародна правова практика свідчить, що значення нерозкритої інформації (ноу хау) в міжнародній торгівлі ліцензіями швидко і невпинно зростає. Тепер понад 70 відсотків ліцензій, що укладаються у світі, супроводжуються нерозкритою інформацією(


208).


Справа в тому, що патент, як правоохоронний документ на те чи інше науково технічне досягнення, має одну досить істотну ваду. У своєму описі винаходу чи будь якого іншого науково технічного досягнення, що є складовою частиною патенту, автор розкри


(


205) Див.: Голос України, 1992, 24 березня. (


206) Див.: Голос України, 1993, 23 липня. (


207) Див.: Голос України, 1994, 4 серпня.


(


208) Див.: Чобіт О.А. <Ноу хау> та договір на його передачу. Автореф. канд. дис. Харків, 1994.


162


ває повністю сутність винаходу чи іншого досягнення. В патентних законах світу підкреслюється, як правило, необхідність складення чіткого і ясного опису, який би давав можливість будь якому фахівцеві скористатися запатентованим досягненням. Патент оберігає це запатентоване науково технічне досягнення від будьякого неправомірного використання третіми особами. Проте, патент не забороняє будь кому внести до запатентованого винаходу чи іншого досягнення деякі зміни. Внесені зміни дають можливість їх запатентувати як новий винахід і користуватися ним уже без виплати патентовласнику першого винаходу будь якої винагороди.


Це надзвичайно уразливе місце патентної охорони об'єктів промислової власності. Цим дуже часто користуються підприємливі винахідники і просто підприємці, які таким чином виводять своє використання чужого винаходу із під патентної охорони. Це явище стало надзвичайно поширеним у світовій практиці(


209). Патент в таких умовах уже не завжди стає надійним правоохоронним документом. Із під його охорони вислизають найбільш цінні науковотехнічні досягнення, оскільки полюють найчастіше саме на них.


Саме тому заявники почали шукати більш ефективних способів захисту винаходів та інших запатентованих пропозицій. Для цього вони в заявочних матеріалах на те чи інше рішення його сутність почали розкривати не до кінця, а одну із ознак не включали у формулу винаходу, залишаючи її нерозкритою. Це й був той нерозкритий секрет, без якого винахід або взагалі не можна було використати, або можна було використати не в повну міру. При продажу ліцензії на використання винаходу покупця попереджали, про наявність певного нерозкритого секрету (ноу хау), який супроводжує винахід чи інше технічне рішення, без якого його використання не буде досить ефективним. Безумовно, цей секрет передавався за певну додаткову винагороду і з певними застереженнями.


Передусім, обумовлювалась повна конфіденційність цієї додаткової інформації. Ліцензіат брав на себе обов'язки не розголошувати цієї додаткової інформації.


Специфічність цієї нерозкритої інформації полягала в тому, що вона не піддавалась офіційній реєстрації. Опис, який складав її сутність, носив конфіденційний характер і передавався з рук в руки під серйозні застереження. В ліцензійних договорах, як правило, обумовлюється порядок і умови Передачі цієї інформації


Цими та іншими факторами зумовлюється необхідність іe?aмого правового інституту захисту цієї нерозкритої інформації, оскільки вона в сучаснихумовах набуває все більшої ціни товару. Цей товар користується великим попитом. Можна було б сказати, що нерозкрита інформація (ноу хау) є додатковим елементом, який істотно підсилює ефективність патентного захисту винаходів та


інших науково технічних досягнень. В поєднанні з патентом не


(


209) Див.: Штумпф Г. Договор о передаче ноу хау. M., Прогресс, 1976, с. 183.163


розкрита інформація створює більш надійний захист винаходів та інших технічних рішень від неправомірного використання третіми особами.


Проте, проблема полягає в тому, як забезпечити правову охорону нерозкритої інформації, не розкриваючи її змісту, її сутності. Адже немає що захищатиофіційної реєстрації цієї інформації не існує, правоохоронних документів на неї ніхто не видає, її сутність носить суворо конфіденційний характер. Ця проблема ускладнюється ще й тим, що виявити неправомірне використання цієї інформації майже неможливо, встановити порушення і порушника також не просто. Неправомірного користувача нерозкритої інформації за руку не схопиш і не станеш кричати <Держи злодія>. Нерозкритою інформацією у більшості випадків можна заволодіти тільки очима, розумом, свідомістю. Фахівцю достатньо одного погляду на креслення, механізм, улаштування тощо. Він зразу уловить принцип роботи того чи іншого механізму, способу тощо.


Це зовсім не означає, що така нерозкрита інформація взагалі не підлягає опису чи будь якій іншій фіксації на матеріальному носії. Але там, де це можливо, будь якої фіксації уникають саме з метою нерозголошення її сутності. Якщо ж нерозкрита інформація будь яким чином зафіксована, то вживаються такі заходи її охорони, аби вона не попала в треті руки. Отже, нерозкрита інформація може бути об'єктом правової охорони до тих пір, поки зазначена інформація зберігає своє конфіденційність.


Саме тому важко розробити принципи правової охорони такої нерозкритої інформації. Проте, загальний контур такого правоохоронного механізму уже окреслився.


Передусім необхідно визначити об'єкт правової охорони, іншими словами сформулювати хоча б саме загальне визначення нерозкритої інформації. У цьому визначенні має бути охарактеризована та інформація, яка буде складати об'єкт правової охорони. Це, передусім, технічна, комерційна, організаційна і будь яка інша інформація, яка здатна підвищити ефективність виробництва чи будь якої іншої доцільної діяльності. Звичайно, до такої інформації має відноситися і така, що не тільки здатна підвишити ефективність виробництва, а й така, що може принести будь який позитивний ефект. У визначенні має бути підкреслено, що така інформація в силу свого змісту має певну реальну чи потенційну вартість, що робить її товаром. Безумовно, така інформація має носити конфіденційний характер, тобто бути невідомою третім особам. Звичайно, можуть бути запропоновані й інші якісні ознаки правового визначення нерозкритої інформації, але й наведені дають можливість сформулювати хоча б загальне її визначення: <Технічна, організаційна, виробнича, комерційна, економічна та інша інформація, здатна сприяти підвищенню виробництва та іншої суспільно корисної діяльності або приносити інший позитивний ефект,


164


невідома третім особам, внаслідок чого має комерційну вартість, визначається нерозкритою інформацією>.


Під дію правової охорони нерозкритої інформації не повинні Попадати комерційні та інші таємниці, які складають державну таємницю і охороняються спеціальними законами.


Володар нерозкритої інформації (ноу хау), безумовно, має право на захист від її неправомірного використання. Питання постає, як здійснювати охорону цієї інформації. Передусім необхідно проголосити в законі, що держава бере під свій захист нерозкриту інформацію від будь якого неправомірного посягання. Правова охорона має надаватися тільки такій інформації, яка має реальну чи потенційну вартість, тобто такій, що може приносити певний прибуток або інший позитивний ефект, в силу чого вона стає ринковим товаром і, отже об'єктом цивільного обігу. На цей товар поширюються всі правила, що стосуються обігу товарів. Звичайно, це товар специфічний, який не має матеріальної субстанції, але здатний приносити певну, часом і досить солідну користь суспільству.


Правова охорона такій інформації може надаватися за умови, що до неї немає доступу третіх осіб на законній основі. Нерозкрита інформація тому й називається нерозкритою, тому що вона носить конфіденційний характер. Така інформація може бути товаром лише тому, що вона невідома третім особам і довідатися про її сутність не можна із інших джерел. Разом з тим зазначена інформація має бути здатною до відчуження від її володаря. Не може вважатися нерозкритою інформацією і підпадати під правову охорону фізична, психологічна чи будь яка інша здатність людини до певного впливу на інших людей або уміння здійснювати певні дії, недоступні іншим. Ця здатність не може бути товаром, оскільки вона невіддільна від її суб'єктаохоронюваною інформацією може бути лише така, яку можна відділити від її носія, тобто передавати іншим особам.


Правова охорона нерозкритої інформації може бути надана ще за однієї неодмінної умови. Їх володар має вживати відповідних заходів для збереження конфіденційності зазначеної інформації. Це, безумовно, необхідна умова правової охорони, адже при можливості розкриття сутності нерозкритої інформації вона втрачає здатність до охорони, іншими словами, правоохоронність. Ці заходи не можуть бути визначені законом, оскільки вони зумовлені характером нерозкритої інформації. Нерозкрита інформація за своїм характером може бути самою різноманітною, отже і заходи до збереження її конфіденційності також можуть бути самі різноманітні. Наприклад, маляр знає, в якій пропорції треба змішувати фарби, щоб одержати необхідний відтінок. Це знання (інформацію) він може зберегти шляхом мовчання, тобто нікому іншому не розкривати свого знання. В складних технологіях, безумовно, потребується письмовий опис цієї нерозкритої інформації, яку можна зберегти лише шляхом збереження в таємниці цього опису.


165


В законі чи іншому нормативному акті про охорону права на нерозкриту інформацію мають бути визначені права її володільця. Тобто мають бути визначені межі йото поведінки стосовно об'єкту правової охорони. Має бути чітко визначено, що нерозкрита Інформація є виключною власністю її володаря. Тільки він має виключне право на ії використання. Це право володар може передавати іншим особам, мається на увазі як право власності, так і виключне право на використання. Як власник, він може відчужувати свою власність будь кому і будь яким правомірним способом. Як володар виключного права, володар має право видавати ліцензії на використання інформації. Як уже відзначалось, ліцензія на використання нерозкритої інформації як правило, видається разом з ліцензією на винахід. Найчастіше це одна і та ж ліцензія.


Безумовно, володар нерозкритої інформації має право на винагороду за використання її будь яким способомразом з винаходом і без нього. Розмір і порядок виплати винагороди мають встановлюватися угодою сторін. В договорі про надання ліцензії можуть встановлюватися й інші права і обов'язки сторін, які бувають досить різноманітні. Видача ліцензії на використання нерозкритої інформації (ноу хау) може супроводжуватися передачею відповідної технічної документації. Отже, в договорі має бути визначена доля цієї документації після спливу строку ліцензії.


Строк правової охорони нерозкритої інформації обумовлений строком збереження її конфіденційності: поки зазначена інформація буде прихована віл третіх осіб, до тих пір буде зберігатися правова охорона. Немає значення, ким буде розкрита сутність такої інформаціїсамим власником цієї інформації чи третьою особою, правомірним способом чи неправомірним. Сам факт розкриття сутності охоронюваної інформації припиняє ії правовий захист.


Разом з тим слід враховувати, що будь яка третя особа може правомірно здобути таку ж нерозкриту інформацію, якою уже володіє певна особа. В такому разі за добросовісним набувачем такої інформації має зберігатися право на її використання будь яким способом незалежно від попереднього володаря.


Спори з приводу використання нерозкритої інформації, виплати винагороди мають розглядатися тільки судом. Разом з тим необхідно передбачити відповідальність особи, що неправомірним способом розкрила сутність охоронюваної інформації і цим нанесла певні збитки її володільцю. Порушник має бути зобов'язаний відшкодувати завдані цим порушенням збитки. При цьому, враховуючи характер правопорушення, відшкодування, завданих збитків має бути передбачено в повному обсязі.


ПРАВОВІ ЗАСОБИ ІНДИВІДУАЛІЗАЦІЇ УЧАСНИКІВ ЦИВІЛЬНОГО ОБОРОТУ, ТОВАРІВ І ПОСЛУГ


Ринкова економіка зумовлює необхідність чіткого розмежування як учасників цивільного обороту, так і товарів і послуг, що наповнюють ринок. В радянські часи особливої потреби в такому регулюванні не існувало. Радянський ринок в переважній своїй частині відчував постійну нехватку товарів і послуг, завдяки чому проблема потреби в правовому регулюванні правових відносин, що склались у сфері створення і використання розрізняльних символів чи якихось інших позначень, не виникало. Правда, був прийнятий нормативний акт про товарні знаки. Проте, він застосовувався скоріше в торгівлі колишнього СРСР з зарубіжними країнами, а в самому СРСР він застосовувався не часто і не користувався великим попитом.


Звичайно, Україна свого законодавства про товарні знаки не мала.


З переходом України до ринкової економіки різко зросла потреба в правовому регулюванні відносин в галузі індивідуалізації уже не тільки товарів і послуг, а й учасників цивільного обороту. 15 грудня 1993 р. був прийнятий Закон України <Про охорону прав на знаки для товарів і послуг>. Поки що єдиний у цій галузі. Законів про фірмове найменування (фірма) і про місце походження товару не прийнято. Але потреба в них. є, і безумовно, вони будуть розроблені і прийняті найближчим часом. Цього потребують інтереси розвитку підприємства.


Підприємницька діяльність в умовах сучасної ринкової економіки надзвичайно різноманітна, багатопрофільна, і в той же час багато підприємств виробляють одну і ту ж продукцію, надають одні ті ж послуги. Споживачеві інколи буває не просто відрізнити товар одного підприємства від такого ж товару, що виробляється іншим підприємством, послуги одного підприємства від послуг іншого. Ось тут споживачеві можуть допомогти правові засоби індивідуалізації товарів, послуг і самих виробників, посередників тощо. Саме цими факторами було зумовлено прийняття Закону про знаки для товарів і послуг.


Зазначені знаки допомагають споживачеві розрізнити товари одного роду різних виробників один від одного. Проте, в сучасних умовах ринкової економіки одних таких знаків уже замало. Виникла необхідність розрізняти виробників, що виробляють товари одного і того ж виду, підприємців, що надають послуги такого ж роду. Тому у світовій практиці виник такий засіб розрізнення виробників як їх назва, найменування, фірма. Але якщо одна така фірма виробляє товари, чи надає послуги, які роблять їй честь, то такою ж назвою можуть скористатися й інші підприємці, які виробляють товар нижчої якості, що не користується попитом у споживачів, з метою ввести в оману того ж споживача. Тому виникла необхідність надати правову охорону такому найменуванню або фірмі, щоб нею не могли скористатися неправомірно інші особи. Так склався цивільно правовий інститутправо на фірмове найменування або просто право на фірму, завданням якого є індивідуалізація виробників з метою захисту їх ділової репутації від неправомірних посягань третіх осіб.


Крім товарних знаків, виникла необхідність ще в одному правовому засобі для розрізнення товарів одного і того ж виду. На ринку має значення не тільки якість товару, але й його зовнішній вигляд та його виробник. Часто на якісні характеристики товару впливають природні властивості географічного району місця виготовлення товару, що безумовно впливає на його попит. Наприклад, миргородська вода, оболонське пиво тощо. Отже виникла необхідність розрізняти деякі товари і за місцем їх виробництва. Так появився ще один цивільно правовий інститутправо на найменування місця походження товару.


Так склалася група із трьох цивільно правових інститутів, завданням яких є індивідуалізація учасників цивільного обороту, товарів і послуг. Це право на найменування (фірму), право на знаки для товарів і послуг, право на найменування місця походження товару. В такому порядку і будуть проаналізовані ці цивільно правові інститути. Глава VІІ. ПРАВО НА ФІРМОВЕ НАЙМЕНУВАННЯ (ФІРМУ)


Чинне цивільне законодавство України поки що такого інституту не знає, він знаходиться в стадії становлення. Проте, назріла необхідність в розробці і прийнятті спеціального закону, який мав би своїм завданням охорону прав на фірмове найменування (фірму). Немає значення, чи це буде окремий закон, чи це буде глава в новому Цивільному кодексі України.


В законі про охорону прав на фірмове найменування (фірму) має бути сформульоване його поняття. Це передусім будь яка назва підприємства, установи чи організації, що має статус юридичної особи. Назва має бути чіткою, короткою, такою, що легко сприймається і запам'ятовується або, як кажуть) благозвучною. Однією із необхідних умов такого фірмового найменування має бути відповідність назви характеру діяльності даної фірми. Ця вимога в законодавстві зарубіжних країн дістала назву принципу істинності фірми. Не може бути визнане найменуванням фірми, наприклад, назва <Дарунки ланів>, що продає одяг, вироблений із вовни овець.


Ще однією правовою ознакою фірмового найменування має бути вимога щодо оригінальності найменування. Не може дістати правову охорону найменування, яке повторює уже використовуване або настільки схоже з ним, що його легко сплутати з іншим. Найменування фірми має чітко відрізнятись від інших подібних.


Зараз спостерігається ситуація, коли багато різних підприємницьких структур, з різними напрямами своєї підприємницької діяльності, мають однакові найменування або дуже схожі між собою. Багато підприємців не знають про те, що фірмове найменування має бути захищено чинним законодавством, але за умови його державної реєстрації.


Користування одним і тим же найменуванням різними підприємствами, організаціями, установами та іншими підприємницькими структурами може наносити помітні матеріальні і моральні збитки окремим користувачам одного і того ж найменування.


Фірмове найменування має своїм призначенням індивідуалізацію даного підприємства, організації чи установи, передусім виокремлення її підприємницької чи будь якої іншої діяльності. Така індивідуалізація необхідна для підкреслення, пропаганди якісних ознак діяльності, її збереження і розвитку та правової охорони фірмового найменування. Але мова йде про правову охорону фірмового найменування не як про самоціль, а про правову охорону назви фірми, яка носить це найменування, її ділової репутації, її престижу, авторитету. Ця ділова репутація досягається зусиллями цілого (великого чи малого) колективу, його розумінням


169


потреб ринку, тобто передусім споживачів, умінням організувати підприємницьку діяльність, підприємливість своєї фірми. Все це спонукає користувача фірмового найменування оберігати свою назву, тобто престиж фірми. При цьому прагнення оберігати престиж фірми йде двома шляхами. Першийце заборона викорис


товувати такі ж найменування іншими особами, тобто протидіяти неправомірному посяганню на престиж, ділову репутацію фірми.


Другий шлях полягає в тому, що фірма для підтримки і розвитку своєї ділової репутації має постійно піклуватися про свій авторитетрозвивати виробництво на якісно вищій технічній основі, використовувати енергоекономічні технології, підвищувати постійно якість своєї продукції тощо. Використання фірмового найменування покладає на його користувача ряд важливих обов'язків щодо свого іміджу.


Індивідуалізація підприємства, організації чи установи засобом фірмового найменування зумовлює необхідність надання правової охорони такому найменуванню. Без правової охорони користування фірмовим найменуванням втрачає будь який смисл, практичний резон. Але надання правової охорони фірмовому найменуванню з боку держави може мати місце лише за наявності певних умов для цього.


Передусім, в майбутньому законі має бути чітко визначено, хто має право бути володарем фірмового найменування (фірми). Сам об'єкт правової охоронифірмове найменування (фірма) уже говорить за те. що суб'єктом може бути будь яка юридична особа, що має своє постійне місцезнаходження на території України. Чи може бути суб'єктом права на фірмове найменування (фірму) фізична особа? Питання небезспірне. Видається, що фірму може створити і фізична особа. Але ж носієм права на фірмове найменування все ж буде не фізична особа, а фірма, створена нею. При цьому не має значення кількість колективу цієї фірми. Він може складатися також з однієї особи засновника. В такому разі суб'єктом права на фірмове найменування буде фірмач засновник фізична особа.


Чинність права на фірмове найменування (фірму) настає з дати державної реєстрації в Україні. Без такої реєстрації право на охорону фірмового найменування не настає.


В законі про фірмове найменування має бути передбачена норма про право попереднього користування. Відповідно до неї фірма, яка користувалась найменуванням до його реєстрації іншою фірмою, зберігає право на його подальше використання. Право попереднього користування стосується всіх об'єктів промислової власності, стосується воно і фірмового найменування.


Право на фірмове найменування (фірму) полягає в тому, що юридична особа, яка ним користується і зареєструвала його в установленому порядку, має виключне право на його використання. Це означає також, що володар фірмового найменування має право


170


забороняти іншим особам використовувати це ж саме фірмове найменування.


Проте, володарю фірмового найменування необхідно надати право передавати виключне право на його використання іншим особам шляхом видачі виключної або невиключної ліцензії. При цьому в ліцензійному договорі має бути обов'язкове застереження, що використання фірмового найменування ліцензіатом ні в який спосіб не введе споживача в оману стосовно якості та інших характеристик товару.


Володар фірмового найменування повинен бути наділений правом використовувати його в будь який спосіб, що не суперечить закону. Так, фірмове найменування може бути використано на товарах, його упаковці, в рекламі, проспектах, рахунках, друкованих виданнях, офіційних бланках, вивісках та іншій документації, пов'язаній з його діяльністю. Безумовно, фірмове найменування може використовуватись також при демонстрації на виставках, ярмарках, що проводяться на території України.


За міжнародною практикою фірмове найменування може також використовуватись володарем у товарних знаках, які належать цьому ж володарю.


Проте, володар фірмового найменування за тією ж міжнародною практикою не може відчужувати його окремо від підприємства. Але це правило не поширюється на випадки реорганізації' юридичної особи чи відчуження підприємства в цілому.


Використання зареєстрованого на ім'я певної юридичної особи фірмового найменування іншими юридичними особами без дозволу володаря не повинно допускатись. Досягнута володарем фірмового найменування ділова репутація в умовах ринкової економіки має досить високу ціну. Вона здобута наполегливою працею колективу юридичної особи, в результаті якої досягнута висока якість товару, надання послуг, інші економічні досягнення. Цей труд винагороджується великим попитом товару, що виробляється підприємством під таким то фірмовим найменуванням. Томуто закон повинен надати володарю фірмового найменування право розпоряджатись своїм виключним правом на фірму на свій розсуд. Він, безумовно, повинен мати право передавати своє виключне право на використання фірмового найменування іншим особам за певну винагороду. Фірмове найменування має приносити своєму володарю прибуток також шляхом здачі його в своєрідний найом. Так, наприклад, вартість знака фірми <Холдинг центр> за станом на 1.01.93 р. становила 2 млн 300 тис. доларів, Російської товарносировинної біржі769 тисяч російських рублів, Всеросійського біржового банку114 млн. російських рублів. На жаль, даних про вартість знаків українських власників поки що немає(


210).


(


210)Мошинська Н. Як одержати свідоцтво на знаки для товарів та послуг? Закон і бізнес, 1995, NЇ 20, 17 травня.


171


В законі, очевидно, немає потреби визначати строк чинності права на фірмове найменування. Виключне право на використання фірмового найменування не повинно обмежуватись певними строками. Так склалась міжнародна практика.


Проте в законі мають бути чітко визначені підстави припинення чинності виключного права на фірмове найменування. Передусім, чинність права на фірмове найменування має припинятись у зв'язку з ліквідацією юридичної особи, відмовою від даного фірмового найменування. Закон може визначити й інші підстави.


В законі має бути встановлена цивільно правова відповідальність заворушення виключного права на використання фірмового найменування. Юридична особа, яка неправомірно використала чуже фірмове найменування (фірму), має бути зобов'язана припинити його використання і відшкодувати потерпілому заподіяні збитки в повному обсязі.


172