1. Поняття І види інтелектуальної власності за законодавством України Поняття інтелектуальної власності у світовій правовій системі з'явилося не так давно
| Вид материала | Закон |
- План 1 Поняття та види інтелектуальної власності. 2 Право інтелектуальної власності, 294.24kb.
- Введення. Основні поняття, терміни інтелектуальної власності. Інститут комерційної, 191.81kb.
- Тема: Оцінка права інтелектуальної власності, 156.65kb.
- Набуття прав інтелектуальної власності та використання об’єктів права інтелектуальної, 89.37kb.
- Цивільний кодекс україни, 363.3kb.
- Інвентаризаційний опис об'єктів права інтелектуальної власності у складі нематеріальних, 148.31kb.
- Запрошення актуальні проблеми інтелектуальної власності, 130.75kb.
- Авовідносини у сфері інтелектуальної власності Необхідність створення в Україні ефективної, 706.69kb.
- Методика розробки практичних робіт з дисципліни «Набуття прав на об’єкти інтелектуальної, 28.23kb.
- Програма або науковий твір; отримання деклараційного патенту на корисну модель або, 24.98kb.
Таке ставлення держави до заявників будь яких науково технічних досягнень чи просто пропозицій, яке склалося в практиці Держпатенту України, всебічному розвитку науково технічній творчості не буде сприяти. Зневажливе ставлення до людей інтелектуальної діяльності рано чи пізно приведе до втрати науково технічного потенціалу України, який складався протягом багатьох десятиліть.
Ще одна істотна вада законів про промислову власність полягає у нечіткості визначень поняття <пріоритет>.
До цього часу в законодавстві про винахідництво вживалися поняття <пріоритет> і <конвенційний пріоритет>. Ці терміни досить усталилися у нашому законодавстві і міняти їх на інші навряд чи доцільно. Проте в Законі України <Про охорону прав на винаходи і корисні моделі> ці терміни зазнали певної трансформації. Так, пріоритетом законодавець визнав за доцільне визначати дату подання заявки на винахід до Відомства держави учасниці Паризької конвенції про охорону промислової власності, Це, звичайно, може бути Відомство своєї рідної держави, але це може бути Відомство будь якої іншої держави учасниці Паризької конвенції, якщо мова йде про іноземного заявника. Протягом 12 місяців цей іноземний заявник має право подати заявку на той же самий винахід до Відомства України, користуючись цим пільговим конвенційним пріоритетом з правом вимагати визнання за ним пріоритету за датою першої поданої заявки в у тій же самій редакції до патентного Відомства країни учасниці Паризької конвенції. В спеціальній літературі цей пріоритет стали називати конвенційним. Пріоритет заявки, поданої до Відомства своєї Батьківщини, стали називати національним пріоритетом. Це було зрозуміло, ясно і відповідало дійсному стану речей.
Проте, законодавець України від терміну <національний пріоритет> відмовився і визнав за краще визначати це поняття <дата одержання заявки Відомством матеріалів...>. П. 1 ст. 13 Закону проголошує: <Датою подання заявки є дата одержання Відомством матеріалів...>.
Вилається, що відмовлятися від поняття <національний пріоритет> і <конвенційний пріоритет> не було підстав. Це може призвести до плутанини. Тим більше, що і в самому Законі в ст. 1 дається таке визначення цих понять: <Пріоритет заявки (пріоритет)першість у поданні заявки>, але тут же <дата пріоритету> дата подання заявки до Відомства чи до відповідного органу дер
133
жави учасниці Паризької конвенції про охорону промислової власності, за якою заявлено пріоритет>.
В чому полягають відмінності між пріоритетом заявки і датою пріоритету, збагнути важко. Але ж є ще ст. 13 <Дата подання заявки>, за якою <Датою подання заявки є дата одержання Відомством матеріалів, що містять...>.
Видається доцільним визначити, що дата одержання Держпатентом України заявки на винахід чи будь яку іншу пропозицію є дата одержання ним заявочних матеріалів,це і є національний пріоритет. Якщо ж мова йде про заявника іноземця, який вперше подає заявку в Держпатент України, то за ним визнається національний пріоритет України. Якщо ж заявник іноземець уже заявив свою пропозицію в одній із країн учасниць Паризької конвенції і вирішив подати заявку до Держпатенту України, то він має право визнання за ним конвенційного пріоритету по даті подання першої правильно оформленої заявки. Це і є конвенційний пріоритет. Ці значення пріоритету і треба відновити в законодавстві України про промислову власність. 3. Аналіз окремих статей
Потребує уточнення п. 1 ст. 7 Закону <Про винаходи і корисні моделі>. В цьому пункті йдеться про те, що корисна модель відповідає умовам патентоспроможності, якщо вона є новою і промислове придатною. Такі умови патентоспроможності корисної моделі не можуть забезпечити достатньо високий технічний рівень науково технічного потенціалу, виробництва, творчості. Закон не вимагає від корисної моделі досягнення певного технічного рівня. Просто вона має бути новою і промислово придатною. Чи достатньо цих вимог? Видається, що ні, оскільки конструктивне рішення може бути новим і промислово придатним, але воно може не забезпечувати належного технічного рівня виробництва і тому не може бути сприйняте. Так, наприклад) сконструйовано новий тип машини, яка не відповідає сучасним вимогам енергоекономії. Конструкція є новою і промислово придатною, але навряд чи ії можна визнати за сучасними мірками прогресивною і визнати певним науково технічним досягненням.
Тому видається доцільним до умов патентоспроможності корисної моделі добавити ще однудосягнення певного технічного рівня. П. 1 ст. 7 можна сформулювати так: <Корисна модель відповідає умовам патентоспроможності, якщо вона є новою, перевищує відомий технічний рівень і є промислово придатною>.
До речі, вислів <промислово придатна> краще замінити висловом <придатна для використання в доцільній діяльності людини>. Такий вислів більш точний і широкий, а це також має значення.
Потребує більш чіткої редакції п. 4 ст. 7. Цей пункт викладено так: <Рівень техніки включає також зміст будь якої заявки на ви
134
дачу патенту України та міжнародної заявки, в якій зазначена Україна, в тій редакції, в якій її було подано спочатку, за умови, що ця заявка або виданий за нею патент згодом будуть опубліковані у встановленому порядку і що дата подання такої заявки або, якщо заявлено пріоритет, дата її пріоритету передує відповідній даті, зазначеній в п. 3 ст. 7>.
Очевидно, автори проекту цього Закону виходили з того, аби сам заявник не міг второпати, що це воно таке є і був змушений залучити на допомогу патентного повіреного, оскільки без нього і справді розібратись в цьому словоблуді нормально грамотній людині не під силу. Між тим, Закон розрахований на широкого читачатворця нового.
Висловлюються побажання не обмежувати поняття корисної моделі тільки конструктивним виконанням пристрою, а поширити на всі вироби. По перше, викликає певний сумнів сам термін <пристрій>. В загально прийнятому значенні пристрійце допоміжне улаштування до чогось основного. Між тим, конструктивне виконання стосується не тільки пристроїв, а будь якого улаштування. По друге, чому конструктивне виконання стосується тільки цих самих пристроїв, а не будь якого іншого виробу. Конструк
тивне виконання може стосуватися будь якого виробу, оскільки жоден виріб не може бути виготовлений без його попереднього конструктивного виконання. Тому видається доцільним поширити конструктивне виконання на всі вироби, а не тільки на пристрої.
В ст. 8 Закону варто було б зазначити, що право на одержання патенту мають винахідник, його спадкоємці та інші його правонаступники, а також роботодавець. Це було б точніше.
Адже відповідно до ст. 10 Закону право на одержання патенту має відповідно правонаступник винахідника або роботодавця. Пра
вонаступником винахідника може бути Фонд винаходів України) якому винахідник може передати належне йому право на одержання патенту. Проте, в Законі немає норми, за якою винахідник своє право на одержання патенту міг би передати будь якій іншій фізичній чи юридичній особі. Але нема й заборони. З цього можна зробити висновок, що винахідник може уступити своє право на одержання патенту будь якій фізичній чи юридичній особі, а не тільки Фонду винаходів України. Видається, що цим безпідставно обмежуються права винахідника розпоряджатися своїм правом. Право на одержання патентуце право винахідника, і він може розпорядитися ним на свій розсуд, в тому числі продати, подарувати тощо. Але в Законі про це мови немає. Тому видається необхідним прямо зазначити, що винахідник чи будь який інший заявник може своє право на одержання патенту відчужувати будь кому, звичайно, в межах Закону.
Що стосується прав роботодавця (ст. 9 Закону), то вони видаються сформульованими не дуже чітко, про що уже йшлося вище.
135
В ст. 11 Закону видається зайвим застереженням <за умови, що вказана заявка не вважається відкликаною, не відкликана або не відхилена>. Це й так зрозуміло, якщо заявка вважається відкликаною, відкликана чи відхилена, то за цією заявкою патент не буде виданий.
Закон правильно встановив вимогу, за якою в разі виявлення в заявці на винахід певних недоліків, про це має бути повідомлений заявник і для усунення зазначених недоліків встановлюється певний строк. Якщо протягом встановленого строку виявлені недоліки заявки будуть усунені) то датою подання заявки буде дата одержання Держпатентом виправлених матеріалів. У противному разі заявка вважається неподаною, про що заявнику надсилається повідомлення (п. 2 ст. 13). Не заперечуючи проти встановлених правил по суті, все ж хочеться відзначити, що підставою для визначення заявки неподаною можуть бути лише настільки серйозні підстави, які роблять розгляд заявки просто неможливим, в силу чого вона і визнається неподаною.
В усіх інших випадках Держпатент має вживати усіх необхідних заходів для усунення виявлених недоліків за допомогою заявника. Лише тоді, коли це виявиться неможливим. Держпатент може прийняти рішення про визнання заявки неподаною. В такому разі було б збережено для держави багато цінних винаходів та інших технічних рішень.
Викликає певне зауваження п. 6 ст. 14 3акону. Він сформульований таким чином: <Якщо за попередньою заявкою діловодство у Відомстві не закінчено, то з надходженням заяви про пріоритет згідно з п. 2 цієї статті попередня заявка вважається відкликаною в частині, на яку заявлено пріоритет>. З цієї редакції важко збагнути, про що йде мова. В п. 2 цієї статті йдеться про попередню заявку, якщо вона була подана в іноземній державіучасниці Паризької конвенції охорону промислової власності. В п. 6 цієї ж статті мова йде про діловодство у Відомстві, тобто Держпатенті України. То про яку ж попередню заявку йде мовапро ту, що подана в іноземній державі, чи про ту, що подана в Україні. Якщо мова йде про попередню заявку, подану до Держпатенту України, то чому виникло дві заявки? Іншими словами, п. 6 статті 14 Закону потребує ретельної редакції.
Не точна редакція п. 12 ст. 15 Закону. У цьому пункту йдеться про те, якщо за результатами заявки по суті визначено, що винахід, суть якого виражена в запропонованій заявником формулі, відповідає умовам патентоспроможності, Відомство надсилає заявнику рішення про видачу патенту.
Видається, що все ж було б краще, якби спочатку було прийнято рішення про визнання пропозиції винаходом і на підставі цього рішення має видаватися патент. Законодавець же визнав за доцільне спочатку прийняти рішення про видачу патенту, якщо запропонована пропозиція є винаходом, і на цій підставі видавати патент.
136
Із наведеної редакції виходить, що рішення про визнання пропозиції винаходом не приймалось, а заявнику висилається. Адже інакше цей пункт тлумачити не можна. Наведемо цей пункт дослівно: <Якщо за результатами експертизи заявки по суті буде визначено, що винахід, суть якого виражена у запропонованій формулі, відповідає умовам патентоспроможності, Відомство надсилає заявнику рішення про видачу патенту> (підкреслено автором О. П.).
Але ж відразу постає запитання, коли і хто приймав це рішення. Очевидно, спочатку треба прийняти рішення про видачу патенту, а вже потім це рішення надсилати заявникові. Така економія часу і паперу може призвести до непорозумінь, чого в Законі треба уникати.
Викликає критику ст. 22 Закону <Оскарження рішення стосовно заявки>. Перша частина цієї статті проголошує, що заявник може оскаржити будь яке рішення Відомства стосовно заявки до Апеляційної ради Відомства...>. Закон не містить і не виокремлює підстав для такого оскарження. Тобто оскаржувати можна всім і все. Це називається подальша демократизація законодавства.
Така демократизація може привести до того, що Держпатент буде тільки те й робити, що розглядати скарги. Тому, аби справді ефективна робота не потонула в бюрократичній писанині, варто було в Законі чітко визначити критерії чи підстави, за якими можна оскаржувати те чи інше рішення Держпатенту. Це стосується не тільки рішень Держпатенту, а й скаржників. Оскаржувати чітко визначені рішення Держпатенту мають право тільки конкретно визначені особизаявники, винахідники та їх спадкоємці, інші зацікавлені особи. В противному разі скаргова лавина затопить Держпатент.
Вище вже зверталась увага на занадто тривалі строки для деяких дій. Занадто довгими визначені вони і статтею 22. Для оскарження будь якого рішення Відомства стосовно заявки встановлений строк в три місяці від дати одержання рішення Держпатенту. Скарга, що надійшла з приводу рішення Держпатенту по заявці має бути розглянута протягом чотирьох місяців від дати надходження скарги. Але ж рішення Апеляційної ради по скарзі також може бути оскаржене до суду протягом шести місяців. Отже, якщо в цьому процесі будуть витримані максимальні строки, то для оскарження рішення, розгляду скарги і оскарження рішення Апеляційної ради по скарзі може потребувати 13 місяців, більше року.
Видається, що така демократизація не на користь ні державі, ні народу, ні справі.
Погано відредагований п. 8 статті 23 Закону. Наведемо його дослівно: <Права, що випливають з патенту, не зачіпають будь які інші особисті майнові чи немайнові права винахідника, що регулюються іншим законодавством України>. Не викликає сумніву те, що автор цієї норми сам не розуміє, про що йде мова. Поперше,про які особисті майнові права мовиться. Цивільне за
137
конодавство України такого поняття як <особисті майнові чи немайнові права винахідника> не знає. Якщо це нове поняття, то треба було дати його тлумачення. По друге,чому права, що випливають з патенту, мають зачіпати інші права винахідника, чи не зачіпати їх. Одним словом, і цей словоблуд збагнути важко. Зазначений пункт має бути належним чином відредагований, щоб було зрозуміло будь якому читачеві.
Невдала, на наш погляд, редакція п. 1 ст. 26 Закону. В частині 1 цього пункту йдеться про те, що власник патенту повинен добросовісно користуватися виключним правом, що випливає з патенту. Вище уже підкреслювалось, що нечіткість редакції цієї частини п. 1 зазначеної статті дає підставу тлумачити цю норму як обов'язок власника патенту використовувати винахід. Для такого висновку дає підставу і частина друга цього пункту, в якій йдеться про те, що в разі невикористання винаходу протягом трьох років від дати публікації відомостей про видачу патенту або від дати, коли використання винаходу було припинено, будь яка особа може звернутися до суду із заявою про надання їй дозволу на використання винаходу. Звичайно, цей дозвіл суд надає за наявності певних умов.
Проте, порівняння цих двох частин п. 1 ст. 26 дає підставу зробити висновок, що власник патенту зобов'язаний використати свій винахід і в разі невикористання винаходу для його власника можуть настати певні негативні наслідки.
Видається, що п. 1 не може бути прийнятий як за редакцією, так і за своїм змістом. Безумовно, частина перша п. 1 цієї статті має бути відредагована більш чітко. В цій частині зазначеного пункту, на нашу думку, йдеться про те, аби власник винаходу використовував його добросовісно, тобто це використання не повинно наносити шкоду будь комудержаві, суспільству, фізичним і юридичним особам, навколишньому середовищу тощо. Саме ця ідея має лежати в основі цієї норми, а не обов'язковість використання винаходу.
Що стосується обов'язку використання винаходу, то це питання, принаймні, спірне. Не можна зобов'язувати власника винаходу до обов'язкового використання. Право використання винаходу належить його власнику, і він цим правом може скористатися на свій розсуд. Для цього можуть бути самі різноманітні підстави. Наприклад, власник винаходу вважає, що для негайного використання винаходу у нього зараз немає ні технічних, ні матеріальних умов і можливостей. Винахід може бути використаний з найбільшою ефективністю з настанням відповідних технічних умов. Власник патенту на винахід, врешті решт, може затримати використання винаходу, аби не дати своєму конкуренту випередити його у виробництві тієї чи Іншої продукціїу конкурента уже є ті самі технічні умови для більш ефективного використання винаходу, а у власника винаходу їх ще немає. Продаж ліцензії може бути
138
менш вигідним, ніж власне виробництво з використанням винаходу.
У власника патенту на винахід можуть бути й інші причини для невикористання винаходу. І таке невикористання винаходу не можна вважати недобросовісною конкуренцією, оскільки це і є комерційним чи підприємницьким досвідом, що складає виробничу таємницю.
Не може бути виправданим і правило, викладене в частині третій п. 1 ст. 26 Закону, в якому йдеться про те, що суд може винести рішення про надання дозволу зацікавленій особі на використання винаходу з визначенням обсягу його використання, строку дії дозволу, розміру та порядку виплати винагороди власнику патенту.
Визначені судом умови можуть не відповідати інтересам власника патенту. Більш того, вони можуть істотно обмежувати його права й інтереси. Постає резонне питання,чому права власника патенту на вимогу його конкурента мають бути обмежені на користь останнього. Власник патенту не припустився ніякого зловживання своїм правомвін просто не використовує свій винахід і не дозволяє його використання іншим особам. Це йому вигідно, це його право. Хто і чому має обмежувати його у використанні його права?
Викликає певний сумнів припис, що міститься в п. 2 ст. 26 Закону. У цьому пункті йдеться про так звану залежну ліцензію, коли один винахід не може бути використаний з повною ефективністю без іншого винаходу. Закон дозволяє власнику першого винаходу вимагати від власника другого права на використання його винаходу, і відповідно до Закону власник першого винаходу зобов'язаний такий дозвіл видати. Взагалі, звертає на себе увагу та обставина, що Закон містить забагато підстав для вільного використання винаходу чи інших технічних рішень. Ці підстави, безумовно, обмежують майнові права винахідників та авторів інших технічних рішень. Варто було б подумати над усуненням цієї проблеми.
Зазначеним обмеженням присвячена ст. 25 Закону, в якій міститься п'ять підстав для обмеження майнових прав винахідника або п'ять підстав, які надають право вільного використання винаходів та інших технічних рішень. Деякі з них досить розпливчаті.
Заперечення викликає п. 1 ст. 28. В цьому пункті йдеться про підстави визнання патенту недійсним повністю чи частково. Зокрема, такими правовими підставами є: а) невідповідність запатентованого винаходу чи корисної моделі умовам патентоспроможності, визначеним цим Законом; б) наявності у формулі винаходу чи корисної моделі ознак, яких не було у поданій заявці; в) порушення вимог п. 2 ст. 32 Закону.
Аналіз перших двох підстав свідчать про те, що вони не обгрунтовані. В їх настанні винен передусім сам Держпатент України. Саме його працівники припустилися помилки, визнавши ви
139
нахід чи корисну модель без належної перевірки. Проте, Держпатент свої помилки перекладає на заявників. Негативні наслідки безвідповідального ставлення до своїх обов'язків відповідальних працівників Держпатенту мають нести заявники. А вони вже понесли відчутні витрати на одержання патенту. В Законі немає ні слова про те, хто має відшкодувати заявникові ці матеріальні витрати. Тому, видається, патент не повинен визнаватись у цих випадках недійсним, якщо тільки з боку заявника не було неправомірних дій, спрямованих на обманне одержання патенту. У таких випадках, навіть якщо були допущені певні помилки, патент має зберігати свою чинність. Патентовласник не повинен бути покараний за чужі гріхи.
Що стосується третьої підстави визнання патенту недійсним, то вона не витримує будь якої критики. Закон встановив правило, за яким патент може бути визнано <недійсним повністю або частково> за порушення правил процедури закордонного патентування.
В аналізованому п. 1 ст. 28 сказано чітко: в разі <порушення вимог пункту 2 ст. 32 цього Закону>. П. 2 ст. 32 цього Закону проголошує порядок закордонного патентування. За цим порядком заявник спочатку має. заявити свій винахід до Держпатенту України і запросити дозвіл на закордонне патентування. Якщо протягом трьох місяців від дати надходження запиту до Держпатенту заявник не одержить заборони на закордонне патентування, він має право здійснити закордонне патентування свого винаходу чи будь якого іншого технічного рішення.
Проте, якщо заявник порушить встановлений порядок закордонного патентування, його патент може бути визнано недійсним повністю або частково. Ця норма викликає ряд істотних заперечень. По перше, як можна визнати патент частково недійсним, якщо буде порушено порядок закордонного патентування. Очевидно, слід розуміти так, що патент буде визнано недійсним повністю. Варто звернути увагу, винахід відповідає вимогам патентоспроможності, але патент на нього визнається недійсним. На якій підставі? Адже, вірогідність винаходу сумніву не викликає. Отже, це є не що інше, як покарання заявника. Але це покарання не адекватно вагомості порушення.
По друге, це просто свавілля з боку Держпатенту, оскільки право розпорядитися своїм патентом належить самому патентовласнику. Обмежити будь яку особу в її правах може тільки суд, а не Держпатент.
По третє, судячи зі змісту частини 2 пункту 2 цієї статті, можна зробити висновок, що визнавати патент недійсним повністю чи частково може сам Держпатент і лише після спливу встановлених строків визнання патенту недійсним здійснюється судом.
Якщо говорити про перші дві підстави визнання патенту недійсним, то, очевидно, таку оцінку має право робити сам Держпатент. Але якщо говорити про третю підставу, тобто коли мова йде про порушення порядку закордонного патентування, то в такому
140
випадку навряд чи буде справедливим самому Держпатенту оцінювати дії заявника.