1. Поняття І види інтелектуальної власності за законодавством України Поняття інтелектуальної власності у світовій правовій системі з'явилося не так давно
| Вид материала | Закон |
- План 1 Поняття та види інтелектуальної власності. 2 Право інтелектуальної власності, 294.24kb.
- Введення. Основні поняття, терміни інтелектуальної власності. Інститут комерційної, 191.81kb.
- Тема: Оцінка права інтелектуальної власності, 156.65kb.
- Набуття прав інтелектуальної власності та використання об’єктів права інтелектуальної, 89.37kb.
- Цивільний кодекс україни, 363.3kb.
- Інвентаризаційний опис об'єктів права інтелектуальної власності у складі нематеріальних, 148.31kb.
- Запрошення актуальні проблеми інтелектуальної власності, 130.75kb.
- Авовідносини у сфері інтелектуальної власності Необхідність створення в Україні ефективної, 706.69kb.
- Методика розробки практичних робіт з дисципліни «Набуття прав на об’єкти інтелектуальної, 28.23kb.
- Програма або науковий твір; отримання деклараційного патенту на корисну модель або, 24.98kb.
По четверте, не визначена доля витрат, які поніс заявник при оформленні, експертизі заявки, видачі патенту та підтримання його чинності в разі визнання його недійсності за невідповідності винаходу чи корисної моделі умовам патентоспроможності або наявності у формулі винаходу чи корисної моделі ознак, яких не було у поданій заявці.
Якщо заявник діяв добросовісно, тобто не припустився не тільки навмисних неправомірних дій при поданні заявки, а й помилки, то не викликає сумніву вина Держпатенту у видачі патенту на пропозицію, яка не відповідає вимогам патентоспроможності. Але ж при цьому заявник міг понести неабиякі витрати, пов'язані з оформленням патенту. Оскільки визнання патенту недійсним сталося по вині Держпатенту, то він має нести ці збитки. Залишення зазначених витрат Держпатенту було б для нього неправомірним одержанням прибутків, безпідставним збагаченням. Іншими словами. Держпатент має бути зобов'язаний відшкодувати заявникові усі витрати, понесені ним в зв'язку з визнанням його патенту недійсним в разі невідповідності запатентованого винаходу чи корисної моделі вимогам патентоспроможності чи наявності у формулі ознак, яких не було у поданій заявці.
Найпростіше, видається, частину третю п. 2 ст. 28 Закону взагалі відмінити як таку, що не відповідає правам людини.
В Законі не досить чітко розмежовані спори, які мають розглядатися в адміністративному порядку, тобто Держпатентом України, і спори, які належать розглядати суду. Ст. 30 містить в собі внутрішнє протиріччя. В п. 1 цієї статті проголошується, що спори, пов'язані із застосуванням Закону, розв'язуються судом, арбітражним судом або третейським судом у порядку, встановленому законодавством України. З цього можна зробити висновок, що всі спори, пов'язані із застосуванням Закону, підлягають розгляду в суді. Між тим, п. 2 цієї ж статті дає перелік спорів, що розглядаються судом. І хоча пункт закінчується тим, що суди розглядають також інші спори, пов'язані з охороною прав, що надаються цим Законом, все ж у ньому містяться норми, які певні спори відносять до компетенції Держпатенту, хоча б спори про недійсність патенту повністю або частково в разі невідповідності запатентованого винаходу чи корисної моделі вимогам патентоспроможності чи відсутності у формулі ознак, яких не було у заявці. Передусім варто відзначити, що селекційні досягнення ні в колишньому СРСР, ні в Україні на рівні закону не охоронялись. Закони про селекційні досягнення прийняті в Україні вперше: Закон України <Про охорону прав на сорти рослин> від 21 квітня 1993 р. і Закон України <Про племінне тваринництво> від 15 грудня 1993 р.
Сам факт прийняття цих законів, як і інших про інтелектуальну власність,явище, яке в правовому житті держави важко переоцінити.
Важко переоцінити і значення селекції для народного господарства України. За рахунок селекції і рослин, і в тваринництві можна досягти такої ефективності сільського господарства, за рахунок якої можна розв'язати багато проблем. Вище наводилися окремі приклади успіхів в селекції рослин і тварин. Проте, в Україні поки що похвалитися такими успіхами не можна. Західні країни досить відчутно випереджають у цьому плані нашу Україну. Про це свідчать багато прикладів запозичення окремих досягнень сільським господарством України із західних держав, які успішно культивуються в Україні.
Тому надання рівня закону правовому регулюванню відносин у сфері селекції є, безумовно, явищем прогресивним, яке заслуговує на всіляке схвалення. Згадані Закони ще не досконалі, не позбавлені певних прогалин та інших недоліків. Але вони є, і вони вже діють. Практика їх застосування виявить їх плюси і мінуси. Ті норми, що виправдають себе, будуть діяти надалі, а ті, що виявилися непридатними, будуть замінюватися більш досконалими, уточнюватися, конкретизуватися. Таким чином законодавство про селекційні досягнення буде досягати більшої ефективності.
Законодавець знайшов за доцільне прийняти окремі Закони про селекційні досягнення у рослинництві і в тваринництві. Практика застосування їх виявить обгрунтованість такого поділу. Проте, вже зараз можна сказати, що відмінність в правовому регулюванні відносин у сфері селекційної творчості в рослинництві і в тваринництві безсумнівна.
Обидва Закони містять визначення термінів, що в них вживаються. Це, безумовно, внесе певну чіткість в правове регулювання зазначених відносин. Проте слід зазначити, що в переліку цих визначень є чисто наукові терміни, які широкому загалу не зрозумілі. Але ж і Закон розрахований все ж на фахівців. Проте до фахівців відносяться і юристи, яким ці поняття також невідомі. Отже, якщо хочете керуватись зазначеним Законом, освоюйте його термінологію.
142
Закон <Про охорону прав на сорти рослин> розроблений за схемою Законів про промислову власність.
На відміну від законів про промислову власність, Закон про сорти (так далі будемо називати Закон України <Про охорону прав на сорти рослин>) не визначає об'єкту селекційної творчості. Визначається лише об'єкт правової охорони (ст. 2), до якого відносяться майнові та немайнові права автора сорту, власника патенту або ліцензії. Патент засвідчує авторство на сорт і виключне право на його використання (ст. 4 Закону). Права власності на результат селекційної творчості цей Закон не визнає. Проте, визнає право власності на патент, що видається на сорт.
Суб'єктами права на сорт Закон визнає будь які фізичні і юридичні особи. Автором сорту визнається громадянин, творчою працею якого створено новий сорт (ст. 7 Закону). Суб'єктом права на сорт може бути роботодавець у випадках, визначених цим Законом. Зокрема, Закон встановлює такі умови:
а) Наявність договору між роботодавцем і автором сорту. В договорі має бути визначено, що право на створений автором сорт переходить роботодавцеві, а також розмір і умови виплати винагороди за передачу сорту роботодавцеві. Отже, Закон не передбачає умови, за якої виплата винагороди провадиться лише за використання сорту. Договір має бути укладений в письмовій формі і належним чином оформлений. Якщо ж договору між автором сорту і роботодавцем про передачу права на сорт не було або роботодавець порушив істотні умови договору, то право на одержання патенту залишається за автором.
6) Сорт створено працівникомавтором під час виконання службових обов'язків. Мається на увазі, що заробітна плата в повній мірі компенсує виграти духовного потенціалу, енергії, зусиль, творчої наснаги тощо селекціонера. Видається, що в сучасних умовах навряд чи зарплата може компенсувати творчі зусилля на створення сорту. Принаймні, в договорі про передачу прав на сорт роботодавцеві мають бути визначені умови виплати додаткової (крім зарплати) винагороди. Саме це має на увазі Закон, який в ст. 8 п. 3 визначає право автора сорту на винагороду.
в) Сорт створено за завданням роботодавця. Завдання, слід розуміти, визначене в письмовій формі, в якій містяться конкретні параметри розробки. Безумовно, завдання забезпечується відповідними необхідними матеріально технічними засобами та грошовими коштами.
За таких умов право на одержання патенту належить роботодавцеві. Закон не містить таких застережень, які встановлені Законами про промислову власність: якщо роботодавець протягом певного строку від дати одержання повідомлення про створений винахід (інше рішення) не подасть заявки до Відомства, то право на одержання патенту залишається за селекціонером. Чи необхідне таке застереження для селекціонерів? Це питання проблематичне, відповісти на нього однозначно неможливо. Тут склалася
143
певна дилема. З одного бокуроботодавець стає володарем виключного права на результат селекції і тому має право використовувати цей результат на свій розсуд. Використати результат чи ніце право роботодавця. В нього можуть бути свої міркування на цей рахунок. Роботодавець може бути підприємцем, а в підприємця можуть бути свої погляди, плани на предмет використання чи не використання результату селекції.
З другого боку, результат селекції, на нашу думку, є все ж власністю автора нового сорту. За договором він запропонував свій результат селекційної діяльності роботодавцеві. Роботодавець пропозицію про передачу йому права на одержання патенту на новий сорт рослини не прийняв і цим самим ніби відмовився від неї. В такому разі право на селекційний результат належить авторові сорту, і він може розпоряджатися ним на свій розсуд.
Суб'єктом права на одержання патенту на селекційне досягнення є також Фонд винаходів України, якщо автор сорту чи нової породи тварин зазначить цей Фонд в заявці, що надійшла до Держпатенту до прийняття рішення про видачу патенту. В такому разі між Фондом винаходів України і автором сорту має бути укладений відповідний договір в письмовій формі. Автор сорту має право на винагороду за використання сорту, рівнозначну вигоді, одержаній Фондом винаходів України.
Суб'єктами правовідносин, що складаються у сфері селекційної діяльності в галузі рослинництва, є також Державний комітет України з питань інтелектуальної власності (Держпатент України). Експертним органом Держпатенту України є Державна комісія України по випробуванню та охороні сортів рослин Міністерства сільського господарства і продовольства України.
Нарешті, право на одержання патенту на сорт має будь яка фізична чи юридична особа, яка зазначена автором сорту в заявці або в заяві автора про видачу патенту іншій особі, але за умови,
що така заява надійшла до Держпатенту України до прийняття рішення про видачу патенту.
В Законі про сорти рослин чітко викладені права і обов'язки патентовласника на сорт. Вони викладені за схемою Законів про промислову власність і будь яких специфічних рис не містять.
Позитивною особливістю Закону про сорти рослин є те, що
він надає заявникові право визначити назву сорту і тим сами певним чином індивідуалізувати його. Закон визначає правила визна
чення назви сорту і межі її використання. Видається, що таку норму мали б містити усі Закони про промислову власність. Це є не тільки засобом індивідуалізації сорту, а й досить ефективним за собом заохочення і стимулювання авторів сорту.
Закон визначає підстави для визнання патенту на сорт не
дійсним. Проте, в зазначених підставах є відмінності від відповід
них підстав, визначених Законом про промислову власність. Зокрема, в Законі про сорти рослин визначені такі підстави: а) невідповідність сорту умовам патентоспроможності; б) невірне
144
зазначення в патенті автора (авторів) сорту або власника патенту. Останньої підстави для визнання патенту недійсним Закони про промислову власність не містять, а шкода.
Крім того, Закон про сорти рослин містить ще одну норму, якої не знають Закони про промислову власність. В Законі про сорти рослин чітко і однозначно проголошено: <Визнання патенту на сорти недійсним провадиться в судовому порядку>. І ніяких винятків. Варто було б подумати над тим, аби така норма була і в Законах про промислову власність. Видається, що захист прав на об'єкти промислової власності від цього тільки виграв би.
Закон України <Про охорону прав на сорти рослин> також не позбавлений окремих недоліків, прогалин, нечітких формувань тощо.
Передусім, викликає заперечення назва цього Закону. Вона говорить лише про сорти рослин, тобто про усі сорти рослин. Але ж мова в Законі йде не про всі сорти рослин, а лише про нові. Виведені нові сорти, які мають нові якісні ознаки, що дозволяє виділити їх від відомих сортів. Що це так, свідчить і сам Закон.
В ст. 1 наводиться визначення термінів. В ній йде мова про три сорти рослин. Перша групаце сорти, допущені до господарського використання. Ці сорти реєструються в окремому Реєстрі сортів рослин України. Друга група сортів рослин це сорти, права на які охороняються, вони заносяться до Державного реєстру сортів рослин України. Третя групазапатентований сорт, тобто сорт на який видано патент.
Мимоволі виникає запитання, чим же відрізняється запатентований сорт від сортів рослин, права на які охороняються. Видається, що між цими двома групами сортів рослин принципової різниці немає. Відповідно до ст. 19, Держпатент приймає рішення на підставі позитивного висновку експертного органу про видачу патенту на сорт та вносить відповідні дані до Державного реєстру сортів рослин України (підкреслено авторомО. П.). Отже, сорти, занесені до Державного реєстру сортів рослин України,це ті сорти, на які видаються патенти після їх занесення до зазначеного реєстру.
Використання в Законі одного і того ж поняття під різними назвами не можна виправдати. Доцільніше було б вживати якусь одну назву. Проте, варто звернути увагу, що в наведених визначеннях не вживається слово <новий сорт>. Між тим, в самому Законі мова йде про нові сорти. Новизна виведеного сорту є його основною правовою ознакою. Ст. 6 Закону однозначно проголошує, що патент видається на сорт, який є новим.
Отже, не вдаючись в глибоку і безпредметну дискусію. Закон варто назвати <Про охорону прав на нові сорти рослин>. Слід сказати, що Модельний кодекс також рекомендує відповідну главу Цивільного кодексу назвати <Права на новые сорта растений...> (ст. 1118 Модельного кодексу другої редакції).
145
Потребує критичного аналізу ст. 3 Закону <Суб'єкти права на сорт> не тільки за своєю редакцією, а й по суті. Фактично дана стаття не дає визначення, хто ж є автором сорту, а хто є суб'єктом прав на сорти рослин. В ній наводиться загально цивілістичне визначення суб'єкта, яке тут ні до чого. За своїм змістом дана стаття зовсім хибна. Стаття проголошує: <До суб'єктів права на сорти рослин належать громадяни, юридичні особи та їх правонаступники, які мають цивільну правоздатність і дієздатність відповідно до законів України>. З нього тексту випливає, що право на сорт належить будь якому громадянину, будь якій юридичній особі та їх правонаступникам, які є правоздатні і дієздатні, незалежно від того, чи створювали вони сорт чи ні, чи переходило до них право на сорт чи ні. Просто всі громадяни, юридичні особи оголошуються суб'єктами права на сорт. Але ж це абсурд.
В аналізованій статті Закону про сорти рослин треба було визначити, хто може бути суб'єктом прав на сорти рослин. До цієї групи, безумовно, відносяться далеко не всі громадяни і юридичні особи та їх правонаступники, а лише автори, творчою працею яких створено новий сорт рослин та їх правонаступники, до яких треба віднести й роботодавця. До роботодавця право на сорт все ж переходить від автора, що створив сорт рослин.
Іншими словами, редакція зазначеної статі потребує докорінні переробки і приведення її до реального стану речей.
Видається зовсім недоречною стаття 5 закону, яка називається <Державне патентне відомство України>. Тут, передусім, впадає в око розбіжність в назві цього Державного відомства. В Законі України <Про охорону прав на сорти рослин>, скороченоДержпатент України. Чітка і однозначна назва, яка відповідає призначенню самого відомства і не викликає ніякого сумніву у своїй вірогідності. Проте, в Законах про промислову власність це відомство називається по іншому. В Законі України <Про охорону прав на винаходи і корисні моделі> Відомство визначається як <Державний комітет України з питань інтелектуальної власності> (Держпатент України).
При цьому слід визначити, шо Закон України, <Про охорону прав на сорти рослин> був прийнятий 21 квітня 1993 р., а Закон України <Про охорону прав на винаходи і корисні моделі> 15 грудня 1993 р., тобто дещо пізніше. На той час назва цього Відомства могла змінитись, але в чинні закони відповідних змін не було внесено. Очевидно, що такі зміни мають бути внесені відповідно до остаточно визначеної назви Відомства. Про те, що назву Відомства необхідно привести до реального стану речей, йшлося вище.
Далі, в ст. 5 Закону <Про охорону прав на сорти рослин> викладаються завдання і функції Держпатенту України. Але це має бути викладено не в цьому Законі, а в Положенні про Держпатент України.
Викликає зауваження і ст. 8 Закону, яка знову ж таки хибно визначає патентовласника. Вона проголошує: <Власником патенту
146
на сорт може бути будь яка особа відповідно до статті 3 цього Закону>.
Безапеляційність і категоричність цієї статті знову ж таки хибно визнає власником патенту на сорт може бути будь хто незалежно від того, чи вивів він цей новий сорт, перейшло до нього право на патент на законних підставах чи ні. Може бути власником патенту і ніяких винятків.
Такій же критиці підлягає ст. 11 Закону. П. 1. цієї статті однозначно проголошує: <Будь який громадянин або юридична особа, яка має право на одержання патенту згідно зі статтею 3 цього Закону, може подати заявку про видачу патенту до Держпатенту України>. Відповідно до ст. 3 цього Закону, суб'єктами права на сорти є громадяни, юридичні особи та їх правонаступники, якщо вони правоздатні і дієздатні відповідно до Законів України.
Таким чином, кожний громадянин, юридична особа та ще й їхні правонаступники можуть подавати заявки про видачу патенту на сорт незалежно від того, чи доклали ці громадяни і юридичні особи своїх зусиль до створення нового сорту, чи ні.
Певні зауваження викликає ст. 14 Закону. У першому і другому пунктах цієї статті мова йде про пріоритет заявки на сорт. В цілому такий підхід заслуговує на схвалення, оскільки мова йде просто про пріоритет і про конвенційний пріоритет. Вище пропонувалось, що дату надходження заявки до Держпатенту варто назвати національним пріоритетом, а дату надходження раніше поданої заявки в одну із країн учасниць Міжнародної конвенції по охороні селекційних досягнень назвати конвенційний пріоритет. При цьому все було б на місці, чітко і ясно.
Проте, в Законі дату надходження заявки до Держпатенту України названо просто пріоритетом, а дату надходження заявки до країни учасниці Міжнародної конвенції по охороні селекційних досягнень також названо пріоритетом і лише в дужках підкреслюється, що мова йде про конвенційний пріоритет. Таке однозначне вживання різних понять може привести до плутанини. Тому ще раз наголошуємо, що краще визначити поняття <національний пріоритет> і <конвенційний пріоритет>.
Викликає заперечення п. 3 цієї статті, і не стільки за своєю редакцією, як за своїм змістом. В ньому мова йде про долю заявок, які надійшли до Держпатенту одночасно. Відповідно до цього пункту, якщо до Держпатенту України одночасно надійшли дві ідентичні заявки і мають однакову дату пріоритету, то патент може бути виданий по заявці, по якій доведено більш ранню дату її відправлення до Держпатенту України, а якщо ці дати співпадають, то перевага надається заявці, яка має більш ранній реєстраційний номер Держпатенту України.
Як бачимо, в даній ситуації перевага надається формальному моменту. Такий підхід до розв'язання цієї проблеми видається не переконливим. Два селекціонери вивели незалежно один від одного певний цінний новий сорт рослини. Обидва подали одночас
147
но заявки до Держпатенту України. Зрозуміло, що обидві заявки не можуть бути зареєстровані під одним номером, по чистій випадковості одна з них буде зареєстрована першою, а друга другою. Чи можна тільки за цим чисто формальним фактором по одній заявці видавати патент, а іншу відхилити? Це є занадто несправедливо. Тим більше, що ця проблема в такий же спосіб вирішується і в Законах про промислову власність. Від такого розв'язання цієї проблеми можуть безпідставно і несправедливо постраждати заявникиавтори своїх досягнень.
Найбільш справедливим було б рішення про визнання обох заявників, які створили незалежно один від одного той чи інший результат і дата надходження їх заявок до Держпатенту України співпадаєвизнати співавторами цього результату.
Занадто невизначено сформульовано ст. 26 <Відповідальність за порушення Закону>. Вона встановлює <загальне правило>. Порушники Закону несуть відповідальність за усіма її видами: кримінальну, цивільну, адміністративну і дисциплінарну. Шкода, що Закон не визначає, яка ж відповідальність настає за те чи інше порушення і в якому обсязі. Як кажуть, порушники і потерпілі хай самі розбираються кому, за що і як відповідати. В такому ж стилі викладена і ст. 27 Закону, яка проголошує, що розв'язання спорів провадиться в порядку, передбаченому законодавством. Треба тобі, селекціонере, знайти відповідь на запитання, в якому порядку має бути розглянутий той чи інший спір,сам і шукай відповідь тобі ж сказали дев законодавстві.
Звертає на себе увагу певна непослідовність в структурі самого Закону України <Про охорону прав на сорти рослин>. Уже відзначалось, що його структура майже повністю відповідає структурі Законів про промислову власність. Чи була в цьому така необхідність, сказати важко та й принципового значення це не має. Проте, певна непослідовність все ж звертає на себе увагу. Так, наприклад, чи була потреба виділяти в окремий розділ одну 6 статтю цього Закону. Видається, що в цьому такої необхідності не було. Сам Закон за своїм обсягом невеликий і поділяти його на сім розділів також недоцільно, тим більше, що розділ V складається із двох статей (24 і 25), розділ VІ складається із двох статей (28 і 27).
Помітна і внутрішня непослідовність. Так, наприклад, в розділі ІV йдеться про умови і порядок одержання патенту. Стаття 19 повідомляє про реєстрацію сорту, а ст. 20 про видачу патенту. Іншими словами, спочатку видали патент, а потім в ст. 22 приписується) що заявник має право відкликати заявку не пізніше дати прийняття рішення про видачу патенту. Уже ж видали патент, про яке ж відкликання може йти мова.
Очевидно, що статтю про відкликання заявки на патент треба було помістити десь до статті про прийняття рішення про видачу патенту.
Одним словом, структура Закону України <Про охорону прав на сорти рослин>