Академічний курс Підручник для вищих навчальних закладів За загальною редакцією академіка нан україни Ю. С. Шемшученка удк 349. 6 Ббк х625. 9 Е зо

Вид материала

Документы

Содержание Екологічне співробітництво країн — членів СНД. Міждержавна екологічна рада Міжпарламентська асамблея Кримінальна відповідальність за міжнародні екологічні злочини 6. Міжнародне екологічне судочинство Постійного арбітражного

Подобный материал:

• Академічний курс Затверджено Міністерством освіти І науки України як підручник для, 8436.32kb.
• За редакцією доктора юридичних наук, професора, академіка апрн україни О. Л. Підопригори,, 9389.19kb.
• Під загальною редакцією І. П. Голосніченка, 9649.79kb.
• Під загальною редакцією І. П. Голосніченка, 9662.11kb.
• В. С. Журавського Затверджено Міністерством освіти І науки України як підручник для, 7110.73kb.
• На перший курс вищих військових навчальних закладів, 324.02kb.
• Гриф «Затверджено Міністерством освіти І науки України як підручник для студентів юридичних, 3820.01kb.
• Сливка С. С47 Юридична деонтологія. Підручник. Вид. 2-е, пере-роб. І доп, 4452.28kb.
• О. Г. Мурашин Загальна теорія держави І права, 8097.86kb.
• Спецкурс для студентів вищих навчальних, 15726.17kb.

XXII. Міжнародне право навколишнього середовиша

впливу антропогенних факторів на стан навколишнього середови­ща, запобігання транскордонним забрудненням водного і повітря­ного басейнів тощо. Вона була ініціатором прийняття ряду міжна­родних екологічних конвенцій (Конвенція про оцінку впливу на навколишнє середовище у транскордонному аспекті, Конвенція про охорону та використання транскордонних водотоків та міжна­родних озер, Конвенція про транскордонний вплив транскордон­них аварій та інші). У складі комісії діє Комітет з екологічної політики. Під егідою комісії й у рамках проекту «Навколишнє се­редовище для Європи» систематично проводяться конференції міністрів охорони навколишнього середовища європейських країн. П'ята конференція цих міністрів відбулася в Києві у травні 2003 р.

Екологічне співробітництво країн — членів СНД. Міжнародне співробітництво країн — членів СНД у галузі охорони навколиш­нього середовища здійснюється як на двосторонній, так і багатос­торонній основі. Правовою основою останнього є Угода про взаємодію в галузі екології та охорони навколишнього середовища (1992 р.).

Відповідно до цієї угоди сторони домовилися про вироблення і проведення узгодженої політики щодо охорони і використання зе­мель, грунтів, надр, лісів, вод, атмосферного повітря, рослинного і тваринного світу, природних ресурсів континентального шельфу, економічної зони і відкритого моря за межами дії національної юрисдикції. Вони також визнали за необхідне:

• гармонізувати прийняті ними екологічні законодавчі акти,
  норми і стандарти;
  
• здійснювати міждержавні програми і проекти в галузі приро­
  докористування та охорони навколишнього середовища, включаю­
  чи програми безпечного знищення і нейтралізації хімічної і ядер­
  ної зброї, високотоксичних і радіоактивних відходів;
  
• застосовувати загальні підходи, критерії (показники), методи
  і процедури оцінки якості і контролю стану навколишнього сере­
  довища та антропогенних впливів на нього;
  
• використовувати погоджені методики при оцінці антропоген­
  них впливів на навколишнє середовище;
  
• уніфікувати методи нормування антропогенних впливів на
  навколишнє середовище;
  
• створити і підтримувати міждержавну екологічну інформа­
  ційну систему і надавати відповідну інформацію іншим сторонам.
  

802

§ 5. Міжнародно-правова відповідальність за екологічні правопорушення

Для виконання угоди в системі СНД утворено відповідний ор­ганізаційний механізм. До нього входять Міждержавна екологічна рада та Міждержавний екологічний фонд.

Міждержавна екологічна рада забезпечує: координацію погод­ження політики країн — членів СНД у галузі охорони навколиш­нього середовища; проведення за участю представників заінтересо­ваних сторін екологічної експертизи, програм і прогнозів розвитку продуктивних сил, інвестиційних та інших проектів; надання спри­яння сторонам у вирішенні екологічних спорів тощо.

До Міждержавної екологічної ради входять керівники еко­логічних органів держав — учасниць угоди. Рада діє на паритетній основі і приймає рішення на основі консенсусу.

Головним призначенням Міжнародного екологічного фонду є інвестування міждержавних екологічних програм та проектів.

Важливу роль у розвитку екологічного співробітництва держав — членів СНД відіграє також Міжпарламентська асамблея, у складі якої діє департамент по охороні навколишнього середовища. Асам­блея, зокрема, сприяє удосконаленню екологічного законодавства відповідних країн та його гармонізації. Корисними у цьому є підго-товлювані в рамках Асамблеї модельні закони, кодекси та інші нормативно-правові акти екологічного характеру. У 2003 р., зокре­ма, тут було розроблено Модельний кодекс про екологічну безпеку, надісланий країнам — членам СНД.

§ 5. Міжнародно-правова відповідальність за екологічні правопорушення

У найбільш загальному значенні під міжнародно-правовою відповідальністю у даній галузі розуміють настання негативних наслідків для суб'єкта міжнародного права, який допустив порушен­ня норм міжнародного екологічного права (екологічне правопорушен­ня).

З цього визначення випливають такі головні ознаки міжнарод­но-правової відповідальності за екологічні правопорушення: єди­ною підставою для її настання є міжнародне екологічне правопо­рушення; порядок застосування цієї відповідальності регулюється нормами міжнародного права; вона пов'язана з відповідними нега-

803

Розділ XXII. Міжнародне право навколишнього середовища

тивними наслідками для правопорушника; її метою є забезпечен­ня міжнародного екологічного правопорядку.

Норми, що визначають екологічну відповідальність держав у міжнародному праві, становлять особливий міжнародно-правовий інститут. Ні в екологічній, ні в інших сферах дії міжнародного пра­ва ці норми на сьогодні достатнім чином не кодифіковані. Тому істотну роль тут відіграють вироблені міжнародною практикою звичаї.

Сутність міжнародного екологічного правопорушення полягає в порушенні державою своїх міжнародних зобов'язань екологічного характеру. Фактично тут йдеться про відповідні дії або бездіяльність органів і посадових осіб держави. Якщо ті або інші органи чи посадові особи діяли чи не діяли від імені держави, то їх неправомірна поведінка не може бути предметом екологічного правопорушення держави.

Міжнародні екологічні правопорушення поділяють на відповідні міжнародні злочини і міжнародні делікти. Ці категорії відрізняються між собою ступенем небезпеки для міжнародного співтовариства. З урахуванням цього до міжнародних екологічних злочинів нале­жать істотні порушення державою міжнародних зобов'язань, які є визначальними для охорони і захисту навколишнього середовища. Будь-яке інше міжнародно-протиправне діяння екологічного ха­рактеру відносять до категорії міжнародних деліктів.

За скоєння міжнародного екологічного злочину відповідальність несуть як винні у цьому держави, так і посадові особи цієї держа­ви. До міжнародно-злочинних дій належать: масове забруднення ат­мосфери і морського середовища; застосування методів і засобів ведення воєнних дій, які мають на меті завдати великої і довготри­валої шкоди природному середовищу (ст. 35 Протоколу І до Же­невських конвенцій 1949 р.); екоцид, що виявляється у примусово­му використанні природних умов і явищ для досягнення воєнної переваги над противником за допомогою ведення геофізичної (вулканічна діяльність, землетруси тощо) чи метеорологічної війки (урагани, лавини, зсуви, цунамі тощо), широкому застосуванні зброї масового знищення. Конвенція про заборону воєнного або будь-якого іншого ворожого використання засобів впливу на при­родне середовище (1977 р.) забороняє також використання будь-яких засобів впливу на природне середовище для зміни шляхом цілеспрямованого керування природними процесами динаміки,

804

§ 5. Міжнародно-правова відповідальність за екологічні правопорушення

складу і структури Землі, включаючи її біоту, літосферу, гідросфе­ру або космічний простір (ст. 2).

Частина з зазначених екологічних правопорушень належить до категорії військових злочинів. Кримінальна відповідальність за міжнародні екологічні злочини може застосовуватися спеціальними міжнародними судами (трибуналами) або судами держав, на тери­торії яких вчинено злочин. Але конкретної практики застосування такої відповідальності фактично немає. Нині вона виконує пере­важно роль превентивного засобу в галузі забезпечення міжнарод­ного екологічного правопорядку.

Більш реальними є санкції, які застосовуються за вчинення міжнародних екологічних деліктів. У зв'язку з цим виділяють два види відповідальності — нематеріальну і матеріальну. Конкретни­ми формами нематеріальної відповідальності за екологічні делікти можуть бути реторсії (правомірні примусові дії держави у відповідь на недружній акт з боку іншої держави), сатисфакція (принесення державою-порушником вибачень постраждалій державі) та репре­салії (правомірні примусові дії держави, що мають на меті віднов­лення своїх прав, порушених іншою державою). Як репресалії, зо­крема, досить часто застосовується затримання чи арешт рибальсь­ких суден за порушення правил рибальства.

Сутність матеріальної відповідальності полягає у повній або ча­стковій компенсації матеріальної чи моральної шкоди, завданої внаслідок порушення міжнародних екологічних зобов'язань. У більшості випадків вина правопорушника є необхідною умовою настання такої відповідальності. Про це безпосередньо йдеться у ряді міжнародних документів. У Протоколі про відповідальність і компенсацію за шкоду, завдану внаслідок транскордонного пере­везення небезпечних відходів та їх видалення (2000 р.), зокрема, говориться, що ніяка відповідальність не покладається на особу, якщо вона доведе, що шкода є результатом: а) військових дій чи громадянської війни; б) природних явищ, які мають виключний і небезпечний характер; в) навмисної протиправної поведінки тре­тьої сторони, включаючи й особу, якій завдана шкода (ст. 4)¹.

Водночас у міжнародній практиці застосовується й безвинна, або так звана абсолютна, відповідальність. Вона здебільшого пов'язана

¹ Збірник міжнародно-правових актів у сфері охорони довкілля. — Львів, 2002. С. 59.

805

Розділ XXII. Міжнародне право навколишнього середовища

із завданням шкоди джерелами підвищеної небезпеки (ядерними ус­тановками, повітряними і космічними апаратами тощо). Кон­венція про міжнародну відповідальність за шкоду, завдану космічними об'єктами (1972 р.), наприклад, передбачає, що «запу­скаюча держава несе абсолютну відповідальність щодо виплати компенсації за шкоду, завдану її космічними об'єктами на по­верхні Землі чи повітряному судну в польоті» (ст. II).

У ряді випадків обов'язок відшкодування екологічної шкоди по­кладається не на державу, а на операторів як державних, так і при­ватних підприємств, установок тощо. Відповідно до Конвенції про цивільну відповідальність за шкоду від забруднення нафтою внаслідок розвідки і розробки мінеральних ресурсів морського дна (1976 р.), зокрема, таким оператором може бути спеціально при­значена державою особа або особа, яка здійснює загальний кон­троль за діяльністю нафтової морської установки. Оператор уста­новки відповідає за шкоду від забруднення, яка є результатом інциденту. Коли є кілька операторів установки, вони відповідають солідарно. Оператор не відповідає за шкоду від забруднення, якщо доведе, що шкода стала наслідком військових чи ворожих дій, гро­мадянської війни, повстання або стихійного явища.

Конвенція передбачає максимальну суму стягнення з оператора однієї установки і за кожний інцидент — ЗО млн. доларів США. Але це правило не діє, якщо буде доведено, що шкода від забруд­нення стала наслідком навмисних чи недбалих дій чи бездіяльності самого оператора (ст. 6).

Досить детально врегульовано «абсолютну» відповідальність оператора ядерної установки Віденською конвенцією про цивільну відповідальність за ядерну шкоду. Нею, зокрема, встановлено, що оператор ядерної установки несе відповідальність за ядерну шкоду, якщо доведено, що вона завдана ядерним інцидентом: а) на ядер­ній установці; б) пов'язана з ядерним матеріалом, який виробле­ний на такій установці, направлений для неї чи надійшов з неї. Оператор не несе відповідальності за ядерну шкоду, завдану: а) самій ядерній установці або будь-якому майну на місці розташу­вання цієї установки; б) транспортному засобу, на якому ядерний матеріал знаходився під час ядерного інциденту.

Відповідальність оператора може бути обмежена відповідаючою за установку державою не менш як 5 млн. доларів США за кожний ядерний інцидент. Право на відшкодування шкоди за даною кон-

806

§ 6. Міжнародне екологічне судочинство

венцією втрачає силу, якщо позов не було заявлено протягом 10 років з моменту ядерного інциденту (ст. VI).

Міжнародним правом передбачені й деякі інші санкції компен­саційного характеру у сфері екології. Йдеться, зокрема, про поз­бавлення держав, які порушують відповідні міжнародні угоди, фінансової допомоги, конфіскацію суден та інших транспортних засобів, використовуваних з метою незаконного рибальства тощо.

$ 6. Міжнародне екологічне судочинство

Доступ до правосуддя. Ефективне застосування заходів юридич­ної відповідальності за екологічні правопорушення як на національному, так і міжнародному рівнях, багато в чому залежить від діяльності національних і міжнародних судів (трибуналів) і на­лежного доступу до них громадськості. Міжнародно-правові заходи такого доступу передбачені Конвенцією про доступ до інформації, участь громадськості у процесі прийняття рішень і доступ до право­суддя з питань, що стосуються навколишнього середовища. Доступ до правосуддя є демократичною гарантією забезпечення екологічних прав людини, підтримання екологічного правопорядку.

Відповідно до ст. 9 Орхуської конвенції кожна із сторін у рам­ках свого національного законодавства гарантує кожній особі, яка вважає, що її запит з отримання інформації проігноровано, непра­вомірно відхилено частково чи повністю, неадекватно задоволено, право доступу до процедури розгляду прийнятого рішення в суді. Конвенція також передбачає, що представники громадськості, які вважають, що відбулося порушення права громадян на участь у прийнятті екологічного рішення, мають право оспорювати за­конність відповідного рішення в суді.

Судові процедури мають забезпечувати адекватні й ефективні засоби правового захисту, в тому числі судові заборони, бути спра­ведливими, своєчасними і не обтяженими високими затратами. Конвенція забезпечує доступ громадськості не тільки до судових процедур, а й до рішень судів з екологічних справ.

Важливим положенням Орхуської конвенції є також зобов'язан­ня її сторін надавати громадськості інформацію про доступ до адміністративних і судових процедур, а також утворювати ме­ханізми надання фінансової допомоги для забезпечення доступу до правосуддя.

807

Розділ XXII. Міжнародне право навколишнього середовища

Практична реалізація Орхуської конвенції пов'язана не тільки з діяльністю відповідних судових органів, а й усвідомленням грома­дянами своїх прав у цій сфері. їм також потрібні знання про сис­тему національних і міжнародних судів, їх компетенцію і процеду­ри діяльності при розгляді екологічних справ.

У зв'язку з цим слід відзначити, що на сьогодні немає заверше­ної спеціальної міжнародної системи екологічного судочинства. Є тільки її окремі елементи (наприклад, Міжнародний трибунал з морського права). В інших випадках справи екологічного характе­ру розглядаються загальними судовими чи арбітражними органами відповідно до визначених для них процедур (Міжнародний суд ООН, Постійний арбітражний суд тощо).

Міжнародний суд ООН — один з основних органів ООН. Утво­рений у 1945 р. і розміщується у місті Гаазі (Нідерланди). Його правовий статус визначається Статутом суду, який є складовою Статуту ООН.

Склад суду (15 суддів) обирається Генеральною Асамблеєю і Радою Безпеки ООН. Зі свого складу суд обирає президента і віце-президента.

Міжнародний суд ООН розглядає справи, сторонами яких є держави. Суд це робить за взаємною згодою сторін. До компетенції суду віднесено питання, що стосуються тлумачення міжнародних договорів, відшкодування шкоди за порушення міжнародних зо­бов'язань тощо. Рішення суду є остаточними і обов'язковими для виконання сторонами справи.

Певний час Міжнародний суд ООН розглядав справи еко­логічного характеру в контексті інших видів справ і за загальною процедурою. Але у зв'язку зі збільшенням таких справ у складі цьо­го суду в 1993 р. було утворено спеціальну палату (камеру) з питань охорони навколишнього середовища. До її складу увійшли сім постійних суддів Міжнародного суду ООН. Вони спеціалізуються на розгляді саме екологічних справ.

Як правило, до цього суду передаються спори між державами, які не вдалося врегулювати в порядку позасудової процедури. Май­же 10 років, наприклад, тривала суперечка між Угорщиною та Сло­ваччиною з приводу спільного проекту будівництва системи шлюзів на річці Дунай (проект Габчикова—Нагімарош). Не досяг-ши порозуміння, сторони передали спір на розгляд Міжнародного суду ООН. У 1997 р. він виніс рішення, визнавши обидві сторони

808

§ 6. Міжнародне екологічне судочинство

винними у порушенні своїх обов'язків за відповідним проектом. А тому зобов'язав Угорщину відшкодувати шкоду Словаччині (як результат зупинення виконання проекту угорською стороною), а Словаччину — Угорщині (як результат зміни русла Дунаю словаць­кою стороною)¹.

Розгляд екологічних спорів є також предметом діяльності Постійного арбітражного суду — міжнародного судового органу з великою історією. Цей Суд було утворено відповідно до Конвенції про мирне вирішення міжнародних спорів, прийнятої першою Га­азькою мирною конференцією (1899 р.), скликаною, до речі, з ініціативи російського царя Миколи II.

Друга Гаазька мирна конференція, проведена у 1907 р., прийня­ла зазначену конвенцію у новій редакції. Цією конвенцією був уточнений правовий статус Постійного арбітражного суду.

Нині цей суд діє на засадах третейського в Гаазі. Відповідно до конвенції кожна держава-учасниця призначає на шість років чоти­рьох відомих та авторитетних фахівців у галузі права, які включа­ються до загального списку. З них формується склад суду з чоти­рьох осіб по конкретній справі. Вони обирають старшого суддю. Організаційну роботу Суду забезпечує Міжнародне бюро. Ним ке­рує Адміністративна рада, яка складається з дипломатичних пред­ставників країн — учасниць Конвенції.

Загальна процедура розгляду спорів встановлена Гаазькою кон­венцією про мирне вирішення міжнародних спорів. З часом були прийняті додаткові факультативні правила для арбітражних спорів: між двома державами (1992 р.); між двома сторонами, однією з яких є держава (1996 р.); між міжнародними організаціями і при­ватними особами (1996 р.) та деякі інші.

Тривалий час Постійний арбітражний суд займався розглядом переважно політичних і економічних спорів. Але на початку XXI ст. його сфера діяльності розширилася за рахунок екологічних спорів. З цією метою у складі суду почала діяти спеціалізована Па­лата для розгляду арбітражних спорів, пов'язаних з природними ресурсами і навколишнім середовищем, членом якої є і представ­ник України.

Прийняті також Факультативні правила для арбітражного вирішення спорів щодо природних ресурсів і навколишнього сере-

¹ Кравченко С. М., Андрусевич А. О., Бонайн Дж. Е. Актуальні проблеми міжна­родного права навколишнього середовища. — С. 203, 204.

809

Розділ XXII. Міжнародне право навколишнього середовища

довища (2001 р.) та Факультативні правила для проведення узгод-жувальних процедур по спорах з природних ресурсів і навколиш­нього середовища (2002 р.).

Крім розгляду справ екологічного характеру, ця палата бере участь у розробці проектів відповідних міжнародних договорів та правил, проведенні науково-практичних семінарів та конференцій з питань охорони навколишнього середовища тощо.

Ряд конвенцій екологічного характеру передбачають розгляд спорів між сторонами у арбітражних (третейських) судах (трибуна­лах), утворюваних у порядку ад гок. Йдеться, зокрема, про Кон­венцію про оцінку впливу на навколишнє природне середовище у транскордонному контексті, Конвенцію про охорону і використан­ня транскордонних водотоків та міжнародних озер, Конвенцію про збереження морських живих ресурсів Антрактики та деякі інші.

Відповідно до Конвенції про оцінку впливу на навколишнє природне середовище у транскордонному контексті, наприклад, сторони можуть передати спір, що виник між ними, з приводу тлу­мачення або застосування конвенції, на розгляд арбітражного су­ду. Цей суд складається з трьох арбітрів. Кожна сторона призначає по одному арбітру. Вони за взаємною згодою призначають третьо­го арбітра, який виконує функції голови арбітражного суду. Якщо це питання затягується, то на прохання будь-якої із сторін у спорі третього арбітра може призначити виконавчий секретар Євро­пейської економічної комісії.

Утворений таким чином арбітражний суд розробляє та приймає свої власні правила процедури, керуючись при цьому нормами міжнародного права про арбітражне провадження. Сторони у спорі сприяють роботі арбітражного суду, надають йому необхідні доку­менти та іншу інформацію. Суд може заслуховувати свідків та ек­спертів, допускати до участі в розгляді справи інших сторін, які ма­ють у цьому свій інтерес.

Рішення арбітражного суду приймається більшістю голосів його членів протягом п'яти місяців від дати заснування суду, якщо він не вважатиме за необхідне продовжити цей термін, але не більше, ніж на п'ять місяців.

Арбітражний суд виносить своє рішення, керуючись міжнарод­ним правом та Конвенцією про оцінку впливу на навколишнє природне середовище у транскордонному контексті. Це рішення має бути належним чином обгрунтованим. Воно є остаточним і

810

§ 6. Міжнародне екологічне судочинство

обов'язковим для сторін у спорі. Арбітражний суд доводить своє рішення як до відома цих сторін, так і Секретаріату конвенції. Ос­танній інформує про винесене рішення усі держави — сторони конвенції.

За Конвенцією про збереження морських живих ресурсів Ан­тарктики для розгляду спорів між сторонами утворюється арбітражний трибунал. Він також складається з трьох арбітрів. Кожна сторона у спорі призначає свого арбітра, а потім за взаємною згодою ці сторони призначають третього арбітра, який виконує функції голови арбітражного трибуналу.

Арбітражний трибунал приймає власні правила процедури і сам визначає своє місце перебування. Він досліджує обставини справи, заслуховує сторони, а у необхідних випадках — свідків та експертів. У розгляді справи може брати участь також будь-яка з договірних сторін конвенції.

Рішення арбітражного трибуналу приймається більшістю го­лосів, є остаточним і обов'язковим для сторін у спорі, а також будь-якої держави, яка взяла участь у розгляді відповідної справи. Рішення підлягає негайному виконанню. Арбітражний трибунал дає тлумачення прийнятого рішення на запит однієї із сторін у спорі або будь-якої держави, яка взяла участь у розгляді справи.

Справи екологічного характеру можуть бути й предметом роз­гляду