Академічний курс Підручник для вищих навчальних закладів За загальною редакцією академіка нан україни Ю. С. Шемшученка удк 349. 6 Ббк х625. 9 Е зо

Вид материала

Документы

Содержание Система екологічного права 21 Розділ І. Екологічне право — комплексна галузь права 8. Екологічне право як навчальна дисципліна і галузь науки 2. Конституція України в системі джерел екологічного права 4. Нормативно-правові акти Президента Постанови і розпорядження Кабінету Міністрів України.

Подобный материал:

• Академічний курс Затверджено Міністерством освіти І науки України як підручник для, 8436.32kb.
• За редакцією доктора юридичних наук, професора, академіка апрн україни О. Л. Підопригори,, 9389.19kb.
• Під загальною редакцією І. П. Голосніченка, 9649.79kb.
• Під загальною редакцією І. П. Голосніченка, 9662.11kb.
• В. С. Журавського Затверджено Міністерством освіти І науки України як підручник для, 7110.73kb.
• На перший курс вищих військових навчальних закладів, 324.02kb.
• Гриф «Затверджено Міністерством освіти І науки України як підручник для студентів юридичних, 3820.01kb.
• Сливка С. С47 Юридична деонтологія. Підручник. Вид. 2-е, пере-роб. І доп, 4452.28kb.
• О. Г. Мурашин Загальна теорія держави І права, 8097.86kb.
• Спецкурс для студентів вищих навчальних, 15726.17kb.

§ 4. Метод екологічного права

Розділ І. Екологічне право — комплексна галузь права

Екологічний імператив об'єднує ці та деякі інші методи право­вого регулювання. Це є характерною особливістю екологічного права як комплексної галузі.

$ 5. Система екологічного права

Під системою екологічного права як галузі права розуміють його внутрішню структуру, основними складовими елементами якої є підгалузі, правові інститути і норми права. Вони мають бути узгод­жені між собою. А вся система будується на закономірностях, ви­роблених юридичною наукою та практикою.

Первісною ланкою системи екологічного права є правова нор­ма. Саме в ній фіксуються конкретні еколого-правові приписи.

За характером дії екологічні норми з певною умовністю поділя­ють на матеріальні й процесуальні. Останні є засобом практичної реалізації матеріальних екологічних норм.

І матеріальні, і процесуальні екологічні норми можуть містити­ся як у суто екологічних, так і в інших законодавчих актах. Це пов'язано з їх «плаваючим» характером у системі комплексної га­лузі екологічного права, яка є значно більшою абстракцією, ніж відповідна галузь законодавства.

До найбільш розвинутих інститутів екологічного права належать інститути природокористування, забезпечення екологічної безпеки та охорони природних територій та об'єктів екомережі. Виділяють також інститути права власності на природні ресурси; екологічних прав громадян; управління і контролю; нормування, ліцензування, аудиту й експертизи; юридичної відповідальності за екологічні правопорушення тощо.

Характерною особливістю екологічного права як комплексної галузі є включення до неї визнаних на сьогодні інших галузей пра­ва — земельного, гірничого, водного, лісового, фауністичного і ат-мосфероохоронного. Ці галузі мають власну внутрішню структуру, свій предмет і метод правового регулювання. У системі екологічно­го права вони фактично є його підгалузями. Земельне, гірниче, водне, лісове, фауністичне і атмосфероохоронне право забезпечу­ють диференційований підхід до екологічно обгрунтованого вико­ристання кожного з відповідних природних ресурсів, тоді як нор­ми загальної частини екологічного права «нашаровуються» над

18

§ 6. Принципи екологічного права

вказаними підгалузями, виконуючи функції силового інтегра­ційного поля.

У юридичній літературі є й інші пропозиції щодо виділення ок­ремих підгалузей (галузей) екологічного права — охорони зелених насаджень (крім лісів), особливо охоронюваних природних тери­торій та об'єктів. Деякі автори обґрунтовують наявність комплекс­ної галузі екологічного права — права екологічної безпеки, а також еколого-процесуальної підгалузі екологічного права².

Таким чином, екологічне право є комплексною галуззю права, якою регулюються суспільні відносини в галузі охорони навколишнього природного середовища; використання природних ресурсів, забезпечен­ня екологічної безпеки та охорони особливо охоронюваних природних об'єктів і територій (об'єктів і територій екомережі) в інтересах теперішніх і прийдешніх поколінь.

§ 6. Принципи екологічного права

Екологічне право як система ґрунтується й реалізується на основі вироблених теорією та практикою принципів. Вони є на­уковою основою досягнення цілей правового регулювання в еко­логічній сфері.

Серед правознавців немає одностайності щодо кількісного визначення і класифікації цих принципів. Закон України «Про охорону навколишнього природного середовища» закріплює пере­лік принципів, які безпосередньо стосуються практичної діяльно­сті щодо охорони довкілля (ст. 3). А оскільки ця діяльність регулю­ється екологічним правом, то відповідні принципи стосуються і його.

Окремі принципи екологічного права зафіксовані й в інших ак­тах екологічного законодавства або випливають з них. Ці принци­пи нерідко переплітаються із загальноправовими принципами і становлять єдине ціле. Йдеться, зокрема, про принципи закон­ності, єдності прав і обов'язків, юридичної відповідальності за пра­вопорушення тощо. Ці принципи властиві як праву в цілому, так і екологічному праву зокрема.

¹ Екологічне право. — К., 2001. — С. 11.

2 Гетьман А. П. Процессуальньїе нормьі и отношения в зкологическом праве. —
Харьков, 1994. — С. 4.

19

Розділ І. Екологічне право — комплексна галузь права

Принципи екологічного права не є застиглими категоріями. Во­ни розвиваються разом із динамічним розвитком як національно­го, так і міжнародного екологічного права. У цьому процесі деякі принципи втрачають актуальність, інші, навпаки, набувають більшої важливості. Так сталося, зокрема, з принципом сталого розвитку, який набув провідного значення у сфері дії екологічного права з початку 80-х років минулого століття.

Аналіз українського екологічного права і чинного законодавст­ва дає змогу виділити такі найважливіші для галузі принципи:

• системності та комплексності у регулюванні екологічних відно­
  син. Цей принцип є визначальним для науково обгрунтованого
  формування галузі екологічного права і зумовлений закономірнос­
  тями зв'язків у системі «людина — навколишнє природне середо­
  вище». Для цієї галузі він відіграє роль інтегруючого чинника.
  З ним також пов'язані повнота, всебічність і якість правового ре­
  гулювання екологічних відносин;
  
• пріоритетність права громадян на безпечне для життя і здо­
  ров'я довкілля (ст. 50 Конституції України, ст. 9 Закону України
  «Про охорону навколишнього природного середовища»). Цей
  принцип випливає із загального конституційного принципу про те,
  що «людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і
  безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю»
  (ст. З Конституції України);
  
• сталого розвитку як основи гармонійного розв 'язання соціаль­
  них, економічних і екологічних проблем. Цей принцип впроваджу­
  ється в українське екологічне право в контексті прийнятого на
  Конференції ООН з навколишнього середовища та розвитку (Ріо-
  де-Жанейро, 1992 р.) «Порядку денного на XXI століття». Ідеї цьо­
  го документа знайшли відображення, зокрема, в Основних напря­
  мах державної політики України у галузі охорони довкілля, вико­
  ристання природних ресурсів та забезпечення екологічної безпеки.
  У них зазначається, що охорона навколишнього природного сере­
  довища, раціональне використання природних ресурсів, забезпе­
  чення екологічної безпеки життєдіяльності людини є невід'ємною
  умовою сталого економічного та соціального розвитку країни.
  Конкретні заходи щодо цього передбачені у розділі III Основних
  напрямів — «Стратегія і тактика гармонійного розвитку виробни­
  чого та природно-ресурсного потенціалу»;
  

20

§ 6. Принципи екологічного права

• запобігання екологічній шкоді (ст. З Закону України «Про охо­
  рону навколишнього природного середовища»). На реалізацію цьо­
  го принципу спрямовані державні комплексні програми охорони
  навколишнього природного середовища, екологічні вимоги зако­
  нодавства до проектів будівництва, планування та прогнозування,
  здійснення екологічної експертизи тощо;
  
• раціонального використання природних ресурсів (ст. 40 Закону
  України «Про охорону навколишнього природного середовища»).
  Складовими елементами цього принципу є: бережливе, економне
  ставлення до природних ресурсів у процесі їх використання;
  здійснення заходів щодо запобігання псуванню, забрудненню і
  виснаженню природних ресурсів, а також спрямованих на відтво­
  рення відновлювальних природних ресурсів; недопущення у про­
  цесі використання природних ресурсів їх негативного впливу на
  стан довкілля;
  
• особливої охорони природних територій та об'єктів, що мають
  підвищену екологічну цінність (ст. 60 Закону України «Про охорону
  навколишнього природного середовища»). Йдеться, зокрема, про
  природні території та об'єкти екосистеми. Особливість їх охорони
  полягає у встановленні для них спеціального режиму і підвищеної
  юридичної відповідальності за його порушення;
  

• доступу фізичних і юридичних осіб до екологічної інформації
  (статті 9, 25 Закону України «Про охорону навколишнього природ­
  ного середовища»). Ця інформація має бути повною і достовірною.
  Відповідно до Закону України «Про інформацію» (1992 р.) забез­
  печення саме такою екологічною інформацією є одним з основних
  напрямів інформаційної діяльності держави. Законодавчо встанов­
  лена юридична відповідальність посадових осіб, які порушують по­
  рядок надання екологічної інформації;
  
• платності спеціального природокористування (ст. З Закону Ук­
  раїни «Про охорону навколишнього природного середовища»).
  Положення екологічного права у цій частині спрямовані на розви­
  ток економічного механізму у сфері раціонального природокорис­
  тування й охорони довкілля. Вони також випливають із загально­
  прийнятого принципу «забруднювач платить»;
  
• поєднання прав і обов 'язків, стимулювання і відповідальності у
  сфері дії екологічного права (статті 55, 66 Конституції України, ст. З
  Закону України «Про охорону навколишнього природного середо­
  вища»). Головна ідея цього принципу полягає, з одного боку, в оп-
  

21

Розділ І. Екологічне право — комплексна галузь права

тимальному забезпеченні екологічних інтересів природокористу-вачів, а з іншого — у запобіганні споживацькому ставленню до природи, у забезпеченні законності й застосуванні до порушників екологічного законодавства юридичних санкцій;

— міжнародного екологічного співробітництва (статті 71, 72 Зако­ну України «Про охорону навколишнього природного середови­ща»). Ці принципові засади національного екологічного права сти­мулюють розвиток міжнародного екологічного співробітництва Ук­раїни з іншими державами у рамках екологічної діяльності ООН, її органів і установ, інших урядових та неурядових міжнародних ор­ганізацій, наукових центрів тощо. Важливою складовою цього співробітництва є гармонізація українського екологічного права з міжнародним правом навколишнього середовища.

§ 7. Галузь права і галузь законодавства

В юридичній літературі продовжує залишатися дискусійною
проблема співвідношення галузі права і галузі законодавства. Сто­
совно екологічної сфери мають місце гіпертрофована оцінка або,
навпаки, недооцінка галузі екологічного права чи відповідної га­
лузі законодавства¹. .

У зв'язку з цим важливо підкреслити, що галузь екологічного права і галузь екологічного законодавства — це різні, але діалек­тично зв'язані між собою категорії. Відмінність між ними полягає насамперед у тому, що первинним елементом галузі права є норма права, а галузі законодавства — нормативний акт. Екологічному праву, крім того, притаманна тільки горизонтальна побудова його структури (норми, інститути, підгалузі), тоді як екологічному зако­нодавству — як горизонтальна, так і вертикальна (за ієрархією у системі «закон — підзаконні акти»).

Головними засадами діалектичного зв'язку між галуззю еко­логічного права і відповідною галуззю законодавства як елемента­ми надбудови суспільства є єдність їх завдань і змісту. Але, збігаю­чись за цими критеріями, кожна з даних категорій функціонує за своїми закономірностями, значною мірою залежними від законо­давця. При цьому екологічне законодавство справляє вирішальний

¹ Аналіз різних позицій з цього питання див. у кн.: Шемшученко Ю. С. Право-вьіе проблеми зкологии. — К., 1989. — С. 75—76.

22

§ 8. Екологічне право як навчальна дисципліна і галузь науки

вплив на формування відповідної галузі права, а остання у свою чергу за принципом зворотного зв'язку сприяє розвиткові даної га­лузі законодавства.

Як і галузь права, галузь екологічного законодавства є ком­плексною. На засадах підгалузей до неї належать галузі земельно­го, гірничого, водного, лісового, фауністичного й атмосфероохо-ронного законодавства. Інтегруюче значення для них має стрижне­вий акт екологічного законодавства, яким є Закон України «Про охорону навколишнього природного середовища». Але на сьогодні він вже не відповідає ні потребам практики, ні розвитку еко­логічної галузі права. Очевидно, що основним актом для цієї галузі найбільш прийнятним за формою міг би бути Екологічний кодекс України (Кодекс про охорону навколишнього середовища), роз­робка та прийняття якого передбачені Основними напрямами дер­жавної політики України у галузі охорони довкілля, використання природних ресурсів та забезпечення екологічної безпеки.

Слід мати на увазі, що кількісне й якісне визначення галузей права і законодавства у науці далеко не завжди збігається з тим, як це питання вирішується практикою. Наприклад, Вища атестаційна комісія України включила екологічне право до спеціальності 12.00.06 — «Земельне право; аграрне право; екологічне право, при­род оресурсне право». А до Класифікатора галузей законодавства України, затвердженого Міністерством юстиції України 2 червня 2004 р., включено понад 70 назв галузей законодавства під рубри­кою «Природні ресурси. Охорона довкілля».

£ 8. Екологічне право як навчальна дисципліна і галузь науки

В міру зростання значення екологічного права постало питання його вивчення у вищих юридичних навчальних закладах. Сучасний навчальний курс екологічного права складається із загальної, особ­ливої та спеціальної частин. Загальна частина передбачає вивчен­ня поняття екологічного права та його джерел, екологічних прав людини і громадянина, загальних правил раціонального природо­користування, охорони навколишнього природного середовища та забезпечення екологічної безпеки, питань управління і контролю в екологічній сфері, юридичної відповідальності за порушення еко­логічного законодавства тощо.

23

Розділ І. Екологічне право — комплексна галузь права

Особлива частина складається з інститутів природоресурсного права — земельного, гірничого, водного, лісового, атмосфероохо-ронного, фауністичного. У рамках цієї частини вивчаються правові основи екологічної безпеки, охорони рослинного світу, особливо охоронюваних територій та об'єктів тощо.

Предметом спеціальної частини зазвичай є питання міжнарод­но-правової охорони довкілля. Тут вивчаються зміст і механізм дії міжнародного та європейського права навколишнього середовища.

Предметом науки екологічного права є закономірності його розвитку, дослідження сутності й механізму дії норм, інститутів і галузей (підгалузей) цього права, його порівняльних аспектів, про­блем співвідношення національного екологічного права з міжна­родним правом навколишнього середовища тощо.

Наука екологічного права є відносно молодою. Вона почала розвиватися в Україні як наука природоохоронного права з другої половини 50-х років минулого століття. Те саме спостерігалося в інших союзних республіках та на загальносоюзному рівні. Стиму­лююче значення у цьому мали прийняті з 1957 по 1963 р. у всіх со­юзних республіках закони про охорону природи.

Закон «Про охорону природи» Української РСР від 30 червня 1960 р. не тільки став точкою відліку для формування республі­канської комплексної галузі природоохоронного права і законодав­ства, а й помітно сприяв активізації природоохоронної діяльності в республіці, удосконаленню державного управління у цій сфері. Відповідно до вимог цього закону в Україні вперше було утворено спеціальний державний орган — Державний комітет Ради Міні­стрів Української РСР по охороні природи.

У зв'язку з цим важко погодитися з оцінкою, що цей закон був негативним, оскільки «...не передбачав заходів юридичної відповідальності за природоохоронні правопорушення»¹. Чинний Закон України «Про охорону навколишнього природного середо­вища» також не містить кримінальних, цивільних чи адміністра­тивних санкцій за відповідні правопорушення. Ці санкції як тоді, так і тепер містяться у відповідних кодексах.

У Москві піонерами наукових досліджень проблем природоохо­ронного права і впровадження відповідного навчального курсу бу­ли професор юридичного факультету Московського державного університету М. Д. Казанцев і професор Г. М. Полянська (Всесо-

¹ Зкологическое право Украиньї. — Одесса, 2001. — С. 38. 24

§ 8. Екологічне право як навчальна дисципліна і галузь науки

юзний науково-дослідний інститут радянського законодавства)¹. З ряду принципових питань вони займали різні позиції, а тому по­леміка між ними в публікаціях і на наукових конференціях стала каталізатором для пошуку шляхів розвитку природоохоронного права як у центрі, так і в союзних республіках.

В Україні перші наукові розробки правових проблем охорони природи були проведені у Секторі держави і права АН УРСР (нині — Інститут держави і права імені В. М. Корецького НАН України) на початку 60-х років XX ст. їх автором був В. Л. Мунтян. Потім він перейшов на юридичний факультет Київського державного університету, де продовжив свої наукові пошуки і започаткував на­вчальний курс з природоохоронного права.

Провідними московськими правознавцями, які у 70—80-х роках сприяли трансформації природоохоронного права в екологічне, бу­ли професор О. С. Колбасов (Інститут держави і права АН СРСР) і професор В. В. Петров (юридичний факультет Московського університету). Перший із них у цей час опублікував монографію «Екологія: політика — право» (1976 р.), а другий — «Екологія і пра­во» (1981 р.).

Наукові дослідження екологічної проблематики в Інституті дер­жави і права АН УРСР відновилися на початку 70-х років. Після Стокгольмської конференції ООН з навколишнього середовища (1972 р.) акцент тут було зроблено на праві навколишнього сере­довища. Концептуальні засади нового праворозуміння в еко­логічній сфері знайшли відображення у серії підготовлених в Інституті фундаментальних праць: «Організаційно-правові питання охорони навколишнього середовища в СРСР» Ю. С. Шемшученка (1976 р.); «Юридична відповідальність в галузі охорони навколиш­нього середовища» Ю. С. Шемшученка, В. Л. Мунтяна і Б. Г. Ро-зовського (1978 р.); «Охорона навколишнього середовища від шу­мового впливу (правові і організаційні питання)» Н. Р. Малишевої (1978 р.); «Охорона навколишнього середовища у містах» (колек­тив авторів, 1981 р.); «Ради народних депутатів і охорона навко-

¹ Казанцев Н. Д. О преподавании в вьісших учебньіх заведеннях курса «Право­вая охрана природи» // Вестник Московского ун-та. Серия «Право». — 1961. — № 1; Він же. Программа курсу «Правовая охрана природьі (природоохранительное право)». Проект для обсуждения на межвузовском совещании по проблеме «Право­вая охрана природьі». — М., 1961; Правовьіе вопросьі охраньї природьі в СССР / Под ред. Г. М. Полянской. — М., 1963.

25

Розділ І. Екологічне право — комплексна галузь права

лишнього середовища» (колектив авторів, 1984 р.); «Правова охо­рона навколишнього середовища в галузі промислового вироб­ництва» (колектив авторів, 1986 р.); «Місцеві ради і охорона навко­лишнього середовища» Ю. С. Шемшученка (1988 р.); «Правові проблеми екології» Ю. С. Шемшученка (1989 р.) та інших.

Ці роботи набули загальносоюзного резонансу. Як писав з цьо­го приводу професор В. В. Петров, «на основі комплексного підхо­ду до охорони навколишнього природного середовища склалася київська еколого-правова школа, представлена в сучасний період цілою низкою наукових праць»¹.

Поряд з Інститутом держави і права АН УРСР у цей період від­булося розширення теоретичних досліджень еколого-правової тема­тики і в інших провідних наукових центрах України. У Харківсько­му юридичному інституті над відповідними проблемами плідно пра­цювали Ю. О. Вовк, В. К. Попов, В. О. Чуйков, А. П. Гетьман; на юридичному факультеті Київського державного університету — В. Л. Мунтян та В.І. Андрейцев; на юридичному факультеті Львів­ського державного університету — Н. І. Тітова та С. М. Кравченко; у Ворошиловградському філіалі Інституту економіко-правових до­сліджень АН УРСР — Б. Г. Розовський; на економіко-юридичному факультеті Донецького державного університету — А Г. Попкова.

Після проголошення незалежності України відбулися якісні змі­ни в характері досліджень еколого-правової тематики. Система українського екологічного права почала розглядатися не як части­на відповідної загальносоюзної системи, а як самодостатня галузь суверенної держави. Під цим кутом зору останнім часом підготов­лено і видано чимало цікавих індивідуальних і колективних моно­графічних праць. Серед них монографії А. П. Гетьмана «Процесу­альні норми і відносини в екологічному праві» (1991 р.); Н. Р. Ма-лишевої «Гармонізація екологічного законодавства в Європі» (1996 р.); Г. І. Балюк «Правові аспекти забезпечення ядерної та радіаційної (радіоекологічної) безпеки в Україні» (1997 р.); «Еко­логічний контроль: питання теорії і практики» (колективна, за ред. Ю. С. Шемшученка, 1999 р.); С. Б. Гавриша «Кримінально-правова охорона довкілля в Україні» (2002 р.); В. В. Костицького «Екологія перехідного періоду: право, держава, економіка» (2003 р.).

У роки незалежності посилилась увага і до видання підручників та навчальних посібників з екологічного права України. Назвемо

¹ Петров В. В. Правовая охрана природи в СССР. — М., 1984. — С. 360. 26

Рекомендована література

лише частину з них: «Екологічне право України» (загальна та особ­лива частини, Харків, 1995 — 1996 рр.); О. С. Бабяка, П. Д. Білен-чука та Ю. О. Чирви «Екологічне право України» (Київ, 2000 р.); «Екологічне право» (Київ, 2001 р.); «Екологічне право України» (Одеса, 2001 р.); М. І. Малишка «Екологічне право України» (Київ, 2001 р.); І. А. Дмитренка «Екологічне право України» (Київ, 2001 р.); «Екологічне право України» (Харків, 2001 р.).

Істотно збільшилася за останній період кількість виданих в Ук­раїні збірників законодавчих актів екологічного характеру, міжна­родних договорів та інших документів з питань охорони навколиш­нього середовища. Заплановано видання «Екологічної енциклопедії України».

Для вивчення курсу екологічного права важливе значення та­кож має перша в Україні шеститомна «Юридична енциклопедія», видана під егідою Інституту держави і права імені В. М. Корецько-го НАН України (Київ, 1998—2004 рр.). У ній вміщений широкий блок енциклопедичних статей, що стосуються поняття і сутності екологічного права, механізмів його реалізації, юридичної відпо­відальності за екологічні правопорушення тощо.

Рекомендована література

1. Бринчук М. М. Зкологическое право. — М., 2004.
   
2. Гавриш С. Б. Кримінально-правова охорона довкілля в Ук­
   раїні. - К., 2002.
   
3. Гетьман А. П. Процессуальньїе нормьі и отношения в зколо-
   гическом праве. — X., 1994.
   
4. Екологічне право. — К., 2001.
   
5. Зкологическое право Украиньї. — Одесса, 2001.
   
6. Костицький В. Екологія перехідного періоду: право, держава,
   економіка. — К., 2003.
   
7. Колбасов О. С. Зкология: политика — право. — М., 1976.
   
8. Малишева Н. Р. Гармонизация зкологического законодатель-
   ства в Европе. — К., 1996.
   
9. Петров В. В. Зкология и право. — М., 1981.
   

10. Шемшученко Ю. С. Правовьіе проблеми зкологии. — К.,
    1989.
    
11. Екологічне право України / За ред. А. П. Гетьмана і М. В.
    Шульги. - X., 2005.
    

27




Розділ II Джерела екологічного права

§ 1. Загальна характеристика джерел екологічного права

Право як регулятор суспільних відносин має об'єктивне, зов­нішнє вираження в різних джерелах, таких як правовий звичай, судовий прецедент, нормативно-правовий акт. В Україні провідну роль відіграє нормативно-правовий акт. З урахуванням цього під джерелами екологічного права розуміють нормативно-правові акти, якими регулюються відносини у сфері взаємодії навколишнього природ­ного середовища і суспільства.

Ці акти мають передбачену законом форму, вони складають відповідну розгалужену систему, об'єднану загальною метою еко-лого-правового регулювання. Вони не є однорідними, виконують різні функції та посідають відповідне місце у структурі екологічно­го права. Ці фактори є основою для наукової класифікації джерел екологічного права. Можна виділити наступні групи джерел еко­логічного права:

• за юридичною силою — закони і підзаконні акти. Закони посі­
  дають провідне місце в ієрархічній структурі законодавства; всі
  інші нормативно-правові акти видаються на основі, на розвиток і
  на виконання законів. До цих актів, зокрема, належать укази Пре­
  зидента і постанови Кабінету Міністрів України, накази та інструк­
  ції міністерств і відомств, рішення місцевих державних адміні­
  страцій та органів місцевого самоврядування;
  
• за характером правового регулювання — загальні та спеціальні.
  До загальних відносять нормативно-правові акти, предметом регу-
  

28

§ 1. Загальна характеристика джерел екологічного права

лювання яких є як екологічні, так і інші суспільні відносини (Кон­ституція України, Закон України «Про основи національної безпе­ки України»). Спеціальні акти стосуються виключно екологічних питань (наприклад, Закон України «Про охорону навколишнього природного середовища»);

• за предметом правового регулювання — комплексні (Закон Ук­
  раїни «Про охорону навколишнього природного середовища») і
  природоресурсні (Земельний, Водний та Лісовий кодекси, Закон
  України «Про тваринний світ» (2001 р.) тощо) або ті, якими регу­
  люються окремі питання екологічної діяльності (закони України
  «Про екологічну експертизу» (1995 р.), «Про екологічний аудит»
  (2004 р.) та ін.);
  
• за способом правового регулювання — матеріальні та процесу­
  альні. Нормами матеріальних актів визначаються права й обов'яз­
  ки, а також юридична відповідальність учасників еколого-правових
  відносин. Процесуальні акти регулюють процедуру реалізації норм
  матеріального права. До них, зокрема, належать затверджений По­
  становою Верховної Ради України від 29 жовтня 1992 р. Порядок
  обмеження, тимчасової заборони (зупинення) чи припинення
  діяльності підприємств, установ, організацій і об'єктів у разі пору­
  шення ними законодавства про охорону навколишнього природ­
  ного середовища, Положення про порядок розроблення еко­
  логічних програм, затверджене постановою Кабінету Міністрів Ук­
  раїни від 31 грудня 1993 р., тощо;
  
• за ступенем систематизації — кодифіковані й усі інші. До ко­
  дифікованих належить насамперед Закон України «Про охорону
  навколишнього природного середовища», який є стрижнем ком­
  плексної галузі екологічного права і законодавства. До категорії
  кодифікованих належать також Земельний, Водний і Лісовий ко­
  декси, Кодекс України про надра, закони України «Про тваринний
  світ» та «Про охорону атмосферного повітря» (1992 р.).
  

Джерела екологічного права є багатогранними, що випливає з їх призначення у регулюванні як загальних, так і численних конкрет­них питань охорони навколишнього природного середовища з ви­користанням різноманітних правових засобів впливу на усіх рівнях. Акти екологічного права мають різну юридичну силу, але діють за принципом піраміди, вершиною якої є Конституція України.

Судова практика, не будучи джерелом екологічного права, вод­ночас відіграє позитивну роль у правильному його застосуванні й

29

Розділ II. Джерела екологічного права

зміцненні законності у сфері екологічних відносин. Особливе зна­чення тут має передбачене Законом України «Про судоустрій» (2001 р.) право Пленуму Верховного Суду України і Пленуму Ви­щого господарського суду України надавати судам роз'яснення з питань застосування законодавства при розгляді відповідних справ на основі узагальнення судової практики. Пленуми Верховного Су­ду України та Вищого господарського суду України за роки неза­лежності неодноразово приймали постанови про практику розгля­ду судами справ про відповідальність за порушення екологічного, земельного, лісового законодавства тощо. Ці постанови не містять нових правових норм, а надають тлумачення чинних законів і підзаконних актів. Вони орієнтують суди на одноманітне застосу­вання законів судами України. Певною мірою це компенсує засто­сування судового прецеденту, властивого для англосаксонської си­стеми права.

£ 2. Конституція України в системі джерел екологічного права

Конституція України як Основний Закон держави є політико-правовим актом, що має найвищу юридичну силу. Вона є також основним джерелом права України, в тому числі екологічного.

Загальною передумовою правового регулювання екологічних відносин є положення Конституції про суспільно-політичний устрій України як незалежної, демократичної соціальної та право­вої держави (ст. 1). Конституція визначає права і свободи людини й громадянина, основи правової системи України, повноваження державних органів у сфері правотворення тощо.

У суто екологічному аспекті Конституція є основою для форму­вання екологічної політики і реалізації екологічної функції держа­ви. На конституційному рівні закріплені обов'язки держави щодо охорони навколишнього природного середовища і забезпечення екологічної безпеки (ст. 16), прав власності на природні ресурси (ст. 13), права громадян на безпечне для життя і здоров'я довкілля та на відшкодування завданої порушенням цього права шкоди (ст. 50). Поряд з цим Основний Закон покладає на кожного обов'язок не заподіювати шкоду природі та відшкодовувати завдані їй збитки (ст. 66).

30

§ 3. Закон як джерело екологічного права

Ряд норм Конституції визначають основи діяльності й компе­тенцію державних органів у екологічній сфері (Верховної Ради Ук­раїни, Президента України, Кабінету Міністрів України), в тому числі шляхом прийняття ними відповідних нормативно-правових актів (статті 92, 106, 116 та ін.). Тут же йдеться і про повноважен­ня Автономної Республіки Крим (ст. 138) та органів місцевого са­моврядування (ст. 142) у вирішенні питань охорони довкілля та раціонального природокористування.

Норми Конституції України є нормами прямої дії. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції й повинні відповідати їй (ст. 8). Це конституційне положення по­вною мірою стосується й актів екологічного права.

§ 3. Закон як джерело екологічного права

Відповідно до української правової доктрини закон — це «нор­мативний акт вищої юридичної сили, який регулює найважливіші суспільні відносини»¹. Тільки Конституція України «височить» над законами, оскільки має статус Основного Закону.

Закон є засобом закріплення державної екологічної політики. У законах відображені основні вимоги, що стосуються предмета екологічного права. Пріоритетне місце закону в системі джерел екологічного права зумовлено також тим, що всі інші акти цього права мають підзаконний характер.

Системоутворюючим актом комплексної галузі екологічного права і законодавства є Закон України «Про охорону навколиш­нього природного середовища». Він складається з преамбули та 16 розділів: «Загальні положення»; «Екологічні права та обов'язки громадян»; «Повноваження рад у галузі охорони навколишнього природного середовища»; «Повноваження органів управління в га­лузі охорони навколишнього природного середовища»; «Спостере­ження, прогнозування, облік та інформування в галузі охорони на­вколишнього природного середовища»; «Екологічна експертиза»; «Стандартизація і нормування у галузі охорони навколишнього природного середовища»; «Контроль і нагляд у галузі охорони на­вколишнього природного середовища»; «Регулювання використан-

Юридична енциклопедія: У 6 т.. — К., 1999. — Т. 2. — С. 474.

31

Розділ II. Джерела екологічного права

ня природних ресурсів»; «Економічний механізм забезпечення охо­рони навколишнього природного середовища»; «Заходи щодо за­безпечення екологічної безпеки»; «Природні території та об'єкти, що підлягають особливій охороні»; «Надзвичайні екологічні ситу­ації»; «Вирішення спорів у галузі охорони навколишнього природ­ного середовища»; «Відповідальність за порушення законодавства про охорону навколишнього природного середовища»; «Міжнарод­ні відносини України у галузі охорони навколишнього природного середовища».

Сфера застосування законів як джерел екологічного права визна­чена Конституцією України. Нею передбачено, що виключно зако­нами визначаються правовий режим власності на природні ресурси, нормативні засади використання цих ресурсів, виключної (мор­ської) економічної зони та континентального шельфу, освоєння космічного простору, а також основи екологічної безпеки (ст. 92).

В Україні певний час силу законів мали й деякі інші норматив­но-правові акти. Зокрема, 18 листопада 1992 р. Верховна Рада Ук­раїни прийняла Закон «Про тимчасове делегування Кабінету Міністрів України повноважень видавати декрети у сфері законо­давчого регулювання». Протягом шести місяців Уряд України прийняв ряд таких декретів, які частково стосувалися й сфери еко­логії (наприклад, декрет від 26 грудня 1992 р. «Про приватизацію земельних ділянок»). Нині ця практика стала історією. За своєю юридичною силою в одному ряду із законами знаходяться кодек­си. Кодекс — це «систематизований законодавчий акт, що регла­ментує однорідну сферу суспільних відносин»¹.

У галузі екологічного права діє чотири природоресурсні кодек­си — Земельний, Водний, Лісовий та Кодекс України про надра. Ними регламентуються відносини щодо використання й охорони відповідно землі, вод, лісів і надр. Кодекси мають системоутворю­юче значення для земельного, водного, лісового та гірничого зако­нодавства.

Природоресурсні кодекси мають багато в чому схожу структуру. Вони містять розділи, що стосуються загальних положень, прав та обов'язків природокористувачів, повноважень державних органів стосовно управління і контролю у відповідній сфері, вирішення спорів, юридичної відповідальності, міжнародних відносин тощо.

¹ Юридична енциклопедія: У 6 т. — К., 2001. — Т. 3. — С. 130.

32

§ 3. Закон як джерело екологічного права

Водночас кожен кодекс має свою змістовну специфіку. Вона

зу­мовлена особливостями предмета й об'єкта правового регулюван­ня. Ця специфіка пов'язана, зокрема, з правилами користування землею, водами, лісами і надрами та механізмом їх виконання.

Форма систематизації законодавства шляхом прийняття відповідних кодексів є необхідним заходом для удосконалення пра­вового регулювання певної групи суспільних відносин. Але наш за­конодавець не є послідовним у цьому питанні. Саме тому роль си­стемоутворюючих актів для галузі гірничого законодавства у нас виконує не відповідний кодекс, а Закон України «Про надра», а для галузі фауністичного законодавства — Закон України «Про тваринний світ».

Або візьмемо два близькі між собою об'єкти правового регулю­вання й охорони — ліки та рослинний світ. Щодо першого діє Лісовий кодекс України, щодо другого — Закон України «Про тва­ринний світ».

За радянської доби в союзному екологічному законодавстві ча­сто використовувалася форма основ. Діяли, зокрема, Основи зе­мельного (1968 р.), Основи водного (1970 р.), Основи лісового (1977 р.) законодавства СРСР і союзних республік.

З проголошенням незалежності України наш законодавець не відмовився від цієї форми, але вдається до неї рідко. Екологічної сфери, зокрема, певною мірою стосуються Основи законодавства України про охорону здоров'я (1992 р.). У них закріплено ряд норм, спрямованих на забезпечення екологічної безпеки, і зафіксовано принцип охорони навколишнього природного середо­вища як одну з гарантій охорони здоров'я населення.

Близькими до законів є нормативні постанови Верховної Ради України. Деякі з них мають принципове значення як джерела еко­логічного права. До них, зокрема, належить вже згадувана Поста­нова «Про Основні напрями державної політики України у галузі охорони довкілля, використання природних ресурсів та забезпе­чення екологічної безпеки» (1998 р.).

Аналіз правового регулювання екологічних відносин в Україні засвідчує, що законам і кодексам належить тут провідне місце. При цьому йдеться не тільки про закони спеціального екологічного призначення («Про охорону навколишнього природного середови­ща», «Про екологічну експертизу», «Про зону надзвичайної еко­логічної ситуації», «Про екологічний аудит» тощо), а й про закони






2 5-200

33

Розділ II. Джерела екологічного права

загального характеру, які також належать до джерел екологічного права. Значну кількість екологічних норм містять, зокрема, закони України «Про власність» (1991 р.), «Про підприємства в Україні» (1991 р.), «Про зовнішньоекономічну діяльність» (1991 р.), «Про транспорт» (1994 р.), «Про забезпечення санітарного та епідемічно­го благополуччя населення» (1994 р.), «Про туризм» (2003 р.) та інші.

£ 4. Нормативно-правові акти Президента,

Кабінету Міністрів, міністерств та інших центральних органів виконавчої влади

Укази і розпорядження Президента України. Ці нормативно-пра­вові акти приймаються відповідно до ст. 106 Конституції України і є обов'язковими для виконання на території України. Вони не по­винні суперечити Конституції та законам України, тобто мають підзаконний характер.

Серед указів Президента України екологічного змісту — укази «Про збереження і розвиток природно-заповідного фонду Ук­раїни» (8 вересня 1993 р.), «Про біосферні заповідники України» (26 листопада 1993 р.), «Про приватизацію та оренду земельних ділянок несільськогосподарського призначення для здійснення підприємницької діяльності» (12 липня 1995 р.), «Про День довкілля» (6 серпня 1998 р.) та ін.

Постанови і розпорядження Кабінету Міністрів України. Ці акти приймаються відповідно до ст. 117 Конституції України і також на­лежать до категорії підзаконних. Вони не повинні суперечити не тільки Конституції та законам, а й указам Президента України.

Через постанови і розпорядження уряд реалізує свою виконав­чо-розпорядчу функцію в екологічній сфері. В одних випадках Кабінет Міністрів України приймає відповідні постанови з власної ініціативи, заповнюючи тим самим прогалини у законодавстві, а в інших — це випливає з відповідних законів чи указів Президента України.

Значна частина постанов стосується затвердження правил при­родокористування, порядку здійснення контрольних функцій, за­твердження різноманітних екологічних нормативів, такс тощо. Зо­крема, постановами Кабінету Міністрів України були затверджені

34