Geum.ru

Податковий кодекс україни

Вид материалаКодекс

Содержание


Глава 4. визначення суми податкових та/або грошових зобов’язань платника податків, порядок їх сплати та оскарження рішень контро
Різниця між «податковим зобов’язанням» та «податковим обов’язком» полягає у наступному.
Метод прогресивного оподаткування передбачає викорис­тання кількох видів прогресії
Контролюючий орган зобов’язаний самостійно визначити суму податкового зобов’язання платника податку, якщо
Подобный материал:
1   ...   38   39   40   41   42   43   44   45   ...   92

ГЛАВА 4. ВИЗНАЧЕННЯ СУМИ ПОДАТКОВИХ ТА/АБО ГРОШОВИХ ЗОБОВ’ЯЗАНЬ ПЛАТНИКА ПОДАТКІВ, ПОРЯДОК ЇХ СПЛАТИ ТА ОСКАРЖЕННЯ РІШЕНЬ КОНТРОЛЮЮЧИХ ОРГАНІВ

Стаття 54. Визначення сум податкових та грошових зобов’язань


54.1. Крім випадків, передбачених податковим законодавством, платник податків самостійно обчислює суму податкового та/або грошового зобов’язання та/або пені, яку зазначає у податковій (митній) декларації або уточнюючому розрахунку, що подається контролюючому органу у строки, встановлені цим Кодексом.

54.2. Грошове зобов’язання щодо суми податкових зобов’язань з податку, що підлягає утриманню та сплаті (перерахуванню) до бюджету в разі нарахування/виплати доходу на користь платника податку - фізичної особи, вважається узгодженим податковим агентом або платником податку, який отримує доходи не від податкового агента, в момент виникнення податкового зобов’язання, який визначається за календарною датою, встановленою розділом IV цього Кодексу для граничного строку сплати податку до відповідного бюджету.

54.3. Контролюючий орган зобов’язаний самостійно визначити суму грошових зобов’язань, зменшення (збільшення) суми бюджетного відшкодування та/або зменшення від’ємного значення об’єкта оподаткування податком на прибуток або від’ємного значення суми податку на додану вартість платника податків, передбачених цим Кодексом або іншим законодавством, якщо:

54.3.1. платник податків не подає в установлені строки податкову (митну) декларацію;

54.3.2. дані перевірок результатів діяльності платника податків свідчать про заниження або завищення суми його податкових зобов’язань, заявлених у податкових (митних) деклараціях, уточнюючих розрахунках;

54.3.3. згідно з податковим та іншим законодавством особою, відповідальною за нарахування сум податкових зобов’язань з окремого податку або збору, застосування штрафних (фінансових) санкцій та пені, у тому числі за порушення у сфері зовнішньоекономічної діяльності, є контролюючий орган;

54.3.4. рішенням суду, що набрало законної сили, особу визнано винною в ухиленні від сплати податків;

54.3.5. дані перевірок щодо утримання податків у джерела виплати, в тому числі податкового агента, свідчать про порушення правил нарахування, утримання та сплати до відповідних бюджетів податків і зборів, передбачених цим Кодексом, у тому числі податку на доходи фізичних осіб таким податковим агентом;

54.3.6. результати митного контролю, отримані після закінчення процедури митного оформлення та випуску товарів, свідчать про заниження або завищення податкових зобов’язань, визначених платником податків у митних деклараціях.

54.4. У разі надходження від уповноважених органів іноземних держав документально підтверджених відомостей щодо країни походження, вартісних, кількісних або якісних характеристик, які мають значення для оподаткування товарів і предметів при ввезенні (пересиланні) на митну територію України або територію спеціальної митної зони або вивезенні (пересиланні) товарів і предметів з митної території України або території спеціальної митної зони, які відрізняються від задекларованих під час митного оформлення, митний орган має право самостійно визначити базу оподаткування та податкові зобов’язання платника податків шляхом проведення дій, визначених пунктом 54.3 цієї статті, на підставі відомостей, зазначених у таких документах.

54.5. Якщо згідно з нормами цієї статті сума грошового зобов’язання розраховується контролюючим органом, платник податків не несе відповідальності за своєчасність, достовірність і повноту нарахування такої суми, проте несе відповідальність за своєчасне та повне погашення нарахованого узгодженого грошового зобов’язання і має право оскаржити зазначену суму в порядку, встановленому цим Кодексом.

Деякі науковці вважають, що застосування терміну «зобов’язання» у відносинах, регульованих імперативними нормами є не зовсім точним. На їх думку зобов’язання – це термін, характерний для договірних відносин, де використовують диспозитивні методи правового регулювання, що базуються на засадах рівності суб’єктів. Податкові ж відносини, натомість, будуються на принципах відносин влади-підпорядкування, регулюються шляхом імперативних розпоряджень з боку держави. Тому навряд чи категорія «зобов’язання» може відображати природу комплексу обов’язків платника податків, що мають безумовний і першочерговий характер. Отже, робиться висновок, що більш точним було б використання терміну «податковий обов’язок» як категорії, що узагальнює всю систему обов’язків платника податків, пов’язаних зі сплатою податків і зборів (обов’язкових платежів).

Слід зазначити, що вказаний висновок, як уявляється, з`явився в результаті аналізу того законодавчого припису, що раніше у деяких виданнях і законодавчих актах використовувався термін «податкове зобов’язання» у розумінні обов’язку зі сплати податку. Тому такі твердження слід визнати такими, що потребують уточнень.

Різниця між «податковим зобов’язанням» та «податковим обов’язком» полягає у наступному.

У п. 36.1 ст. 36 Податкового кодексу України зазначається, що податковим обов’язком визнається обов’язок платника податку обчислити, задекларувати та/або сплатити суму податку та збору в порядку і строки, визначені цим Кодексом, законами з питань митної справи. Власне, скрізь податковий обов’язок ототожнюють з обов’яз­ком зі сплати податку. Але це тільки частина його змісту. Дійсно, сплата податку являє собою реалізацію основного обо­в’язку платника податків і може бути розглянута як податко­вий обов’язок у вузькому розумінні. Однак податковий обов’я­зок у широкому розумінні включає:
  1. обов’язок з ведення податкового обліку;
  2. обов’язок зі сплати податків і зборів;
  3. обов’язок з податкової звітності.

Податковий обов’язок у широкому розумінні можна дифе­ренціювати і за видовими обов’язками платника податків, що виникають по кожному податку чи збору. Сукупність подібних окремих обов’язків і складатиме комплекс податкових обо­в’язків платника податків або податковий обов’язок у широ­кому розумінні.

Пп. 14.1.39 ст. 14 Податкового кодексу України встановлює, що грошове зобов’язання платника податків - сума коштів, яку платник податків повинен сплатити до відповідного бюджету як податкове зобов’язання та/або штрафну (фінансову) санкцію, а також санкції за порушення законодавства у сфері зовнішньоекономічної діяльності. Тобто, податковий обов’язок – це обов’язок вчинити певні дії, а податкове зобов’язання – це сума коштів, які підлягають сплаті.

Обчислення податку являє собою сукупність дій платника податків (податкового агента) або податкового органу з ви­значення суми податку, що підлягає сплаті до бюджетів або цільових фондів. Обов’язковість з обчислення податку покла­дається на платника податків, на податкові органи або на по­даткових агентів. Залежно від цього розрізняють:
  1. окладні податки – обчислює безпосередньо податковий орган;
  2. неокладні податки – обчислює самостійно платник по­датків:

а) безпосередньо неокладні – обчислює сам платник по­датків;

б) опосередковано неокладні – обчислює податковий агент;
  1. змішані податки – обчислюють на різних етапах і плат­ник податків, і податковий орган.

Основним положенням при обчисленні податків і визначенні об’єкта оподаткування виступає однократність, тобто ситуа­ція, коли той самий об’єкт може обкладатися податком одного виду тільки один раз за певний (податковий) період. Визначен­ня оподаткованої бази (кількісного вираження об’єкта подат­ку) необхідно для обчислення суми податку. Існує два основ­них методи формування бази: касовий і накопичувальний. Перший метод враховує момент одержання коштів та здійснен­ня виплат у натурі. Цей метод називають касовим, тому що він враховує тільки ті суми (майно), які привласнені платником податку у певній юридичній формі (наприклад, отримані в касі готівкою, передані у власність через оформлення певних доку­ментів тощо). При застосуванні другого методу важливим є момент виникнення майнових прав і зобов’язань. Цей метод дістав назву «накопичувальний» або «метод нарахувань».

У теорії оподаткування виділяють кілька способів визначен­ня розміру оподаткованої бази. Основним способом є прямий, відповідно до якого визначаються реальні та документально підтверджені показники платника податку. Непрямий спосіб визначення оподаткованої бази виникає у разі відсутності або занедбаності у платника податку обліку доходів, витрат і об’єк­тів оподаткування, тоді працівники податкових органів визна­чають розмір оподаткованого доходу на підставі даних, отри­маних у результаті перевірок діяльності інших платників по­датків. Умовний (презумптивний) спосіб визначення доходу – це спосіб, з допомогою якого розмір доходу громадянина, як пра­вило, визначається на підставі побічних ознак – суми оренд­ної плати апартаментів, що знімаються, тощо. Паушальний спосіб оснований на визначенні не умовної суми доходу, а умов­ної суми податку.

Розрахунок суми податку пов’язаний з визначенням подат­кового періоду – строку, протягом якого формується оподат­кована база і визначається розмір податкового зобов’язання. Визначення податкового періоду по кожному виду податків має принципове значення для оподаткованої бази і відіграє велику роль при використанні санкцій за податкові правопорушення. Обчислюється податок у межах одного податкового періоду, але здійснювати це можна кількома способами.

Існує два основних способи обчислення податку:
  1. Кумулятивний – спосіб визначення об’єкта, за якого податкова база визначається наростаючим підсумком. На кон­кретну дату визначається оподаткована база, зменшена на суму пільг, якими користується платник на цю дату. На кожний момент виплати доходу визначається загальна сума виплат конкретній особі. При цьому сума зменшується на розмір по­датку, утриманого раніше.
  2. Некумулятивний – спосіб визначення податкової бази вроздріб. У цьому разі кожна частина доходу обкладається по­датком окремо, поза зв’язком з іншими джерелами доходів. Податковим законодавством України передбачене застосуван­ня обох способів, а також їх поєднання.

Розміри ставок податку можуть змінюватися відповідно до обраного методу оподаткування. Під методом оподаткування розуміють механізм зміни ставок оподаткування залежно від збільшення податкової бази.

Існує кілька основних методів оподаткування.
  1. Рівне оподаткування – метод оподаткування, за якого однакова сума податку встановлюється для кожного платника податків. Подібний метод припускає подушне оподаткування – самий стародавній і простий вид оподаткування. Цей метод не враховує майнового становища платника податків і тому зас­тосовується лише у виключних випадках (цільові податки).
  2. Пропорційне оподаткування – метод оподаткування, за якого встановлюється стабільна ставка, незалежно від збіль­шення об’єкта оподаткування. Приклад пропорційного оподат­кування – податок на прибуток підприємств.
  3. Прогресивне оподаткування – метод оподаткування, за якого у разі зростання податкової бази збільшується ставка податку. Вибір прогресивного оподаткування оснований на визначенні дискреційного доходу, тобто вільного доходу, ви­користання якого визначається в основному інтересами плат­ника. Дискреційний доход являє собою різницю між сукупним доходом, отриманим платником, і неоподатковуваним мініму­мом доходів.

Метод прогресивного оподаткування передбачає викорис­тання кількох видів прогресії:

а) проста порозрядна прогресія. Її суть полягає у тому, що для загального розміру податкової бази встановлюються ступені (розряди) і для кожного розряду визначається сума подат­ку, оклад в абсолютній величині;

б) проста відносна прогресія припускає встановлення для загального розміру податкової бази розрядів, за яких для кож­ного розряду визначаються різні ставки (як тверді, так і про­центні). За цього методу ставка застосовується по всій базі опо­даткування залежно від загального розміру бази;

в) складна прогресія, що розділяє базу на податкові розря­ди. Але кожен розряд існує самостійно й обкладається окремо за своєю ставкою, яка не залежить від загального розміру по­даткової бази. Прикладом цієї прогресії є шкала прибуткового податку з громадян, коли підвищена ставка застосовується не до всього доходу, а тільки до його частини, яка перевищує пев­ний рівень;

г) приховані види прогресії передбачають використання си­стеми пільг для доходів, що входять у різні розряди. У такому разі розряди та ставки є незмінними і зовні не буде помітною яка-небудь диференціація оподаткування.
  1. Регресивне оподаткування – метод, за якого при зрос­танні податкової бази відбувається скорочення розміру став­ки. У цьому разі податкові стягнення пропорційні збільшенню оподаткованого об’єкта. В економічному розумінні регресив­ними є непрямі податки (акцизний збір, податок на додану вартість), оскільки за самою своєю підставою непрямі подат­ки, що справляються зі споживання, неминуче мають поголов­ний характер, тобто не розрізняють, хто споживає, чи може він бути визнаний податним суб’єктом, чи ні.
  2. Змішане оподаткування передбачає поєднання окре­мих елементів зазначених вище методів оподаткування. Від­бувається начебто дроблення податкового об’єкта, за якого для окремих його елементів використовують різні методи оподат­кування.

Як правило, обчислення податку, визначення сум, що підлягають внесенню до бюджетів і цільових фондів, є обов’язком платників податків, що деталізується по кожному податку і збору спеціальним податковим законодавчим актом. Однак це не виключає участі податкового органу у визначенні сум податку або збору. Здійснюється це у разі прямого делегування йому подібних обов’язків або в ситуаціях, коли платник податку ухиляється від обчислення і сплати податку. Якщо суму податкового обов’язку обчислює контролюючий орган, платник податку не несе відповідальності за своєчасність та повноту нарахування такої суми, однак несе відповідальність за своєчасне та повне погашення нарахованого податкового обов’язку і має право на оскарження цієї суми.

Контролюючий орган зобов’язаний самостійно визначити суму податкового зобов’язання платника податку, якщо:

а) платник податків не подає в установлені строки податкову (митну) декларацію;

б) дані перевірок результатів діяльності платника податків свідчать про заниження або завищення суми його податкових зобов’язань, заявлених у податкових (митних) деклараціях, уточнюючих розрахунках;

в) згідно з податковим та іншим законодавством особою, відповідальною за нарахування сум податкових зобов’язань з окремого податку або збору, застосування штрафних (фінансових) санкцій та пені, у тому числі за порушення у сфері зовнішньоекономічної діяльності, є контролюючий орган;

г) рішенням суду, що набрало законної сили, особу визнано винною в ухиленні від сплати податків;

ґ) дані перевірок щодо утримання податків у джерела виплати, в тому числі податкового агента, свідчать про порушення правил нарахування, утримання та сплати до відповідних бюджетів податків і зборів, передбачених цим Кодексом, у тому числі податку на доходи фізичних осіб таким податковим агентом;

д) результати митного контролю, отримані після закінчення процедури митного оформлення та випуску товарів, свідчать про заниження або завищення податкових зобов’язань, визначених платником податків у митних деклараціях.

Якщо контролюючий орган не може самостійно визначити суму податкового зобов’язання платника податків через неможливість встановити фактичне місцезнаходження підприємства або його відокремлених підрозділів, місцезнаходження фізичної особи або ухилення платника податків чи його посадових осіб від надання відомостей, передбачених законодавством, а також якщо неможливо визначити суму податкових зобов’язань через відсутність у платника податків податкового обліку або визначених законодавством первинних документів, суму податкових зобов’язань платника податків може бути визна­чено за непрямим методом.

Нарахування податкового зобов’язання з використанням непрямого методу можуть здійснювати виключно податкові орга­ни. Суми нарахованих податкових зобов’язань можуть бути ос­каржені платником податків у загальному порядку.