Щербак С. В. Ф79 Виконавче провадження в Україні. Навчальний посібник

Вид материала

Закон

Содержание Покрещук О. О., Фурса С. Я. Процесуальні гарантії захисту Об'єктом оскарження

Подобный материал:

• Практикум з педагогіки вищої школи: Навчальний посібник за модульно-рейтинговою системою, 411.72kb.
• Дмитриченко М. Ф., Навчальний посібник, 2842.03kb.
• Дмитриченко М. Ф., Навчальний посібник, 2529.95kb.
• Мусієнко М. М., Панюта О. О. Біотехнологія рослин. Навчальний посібник, 5445.72kb.
• Наталя Чабан навчальний посібник з історії української культури мвс україни, 9171.9kb.
• Рекомендовано Міністерством освіти України як навчальний посібник для студентів архітектурних, 1979.84kb.
• Т. Г. Сабірзянов Печі ливарних цехів. Гриф «Навчальний посібник», 375.04kb.
• Н. М. Борівська Навчальний посібник містить цікавий матеріал стосовно урок, 283.61kb.
• Закон україни про виконавче провадження, 1267.36kb.
• Харківська національна академія міського господарства організація податкового контролю, 1756.39kb.

суд.

¹ Фурса С. Я. Значення нотаріальної процесуальної форми у врегу­люванні кредитних відносин // Право України № 11,2001.- С. 55-59.

287

а не на все майно боржника, навіть, у разі перевищення су­ми боргу заставодержателю над вартістю предмета застави.

Друга,- коли звертається стягнення на майно боржни­ка, до якого відноситься заставлене майно. Цей випадок має передбачати перевищення суми, вирученої від реалі­зації предмета застави, над сумою боргу (ст. 25 Закону України «Про заставу»). При цьому перевищення суми, вирученої від реалізації предмета застави, над сумою боргу, не повертається заставодавцю, а вилучається на користь інших кредиторів або держави, якщо відповід­ним вироком передбачена конфіскація майна. Передба­чається можливим звернення стягнення на одну річ пред­мета застави, якщо предмет договору застави складають дві або більше речей (або прав), і їх вартість перевищує розмір вимоги заставодержателя.

Необхідно враховувати також, що при реалізації май­на, яке перебуває у спільній власності і було заставлене за згодою інших співвласників, на перевищення суми, вирученої від реалізації предмета застави, над сумою боргу, не може накладатись стягнення, якщо ця сума відноситься до майнових прав співвласників. На практи­ці є також випадки, коли інші співвласники майна не тільки дають згоду на заставу майна, а й виступають як «майнові поручники». В цьому випадку також необхідно враховувати захист інтересів майнових поручників, оскільки вони виступають поручниками щодо конкрет­ного зобов'язання, а не стосовно всіх боргів боржника.

Крім того, слід ураховувати, що заставодержатель на­буває право звернення стягнення на предмет застави в разі, якщо в момент настання терміну виконання зобов'я­зання, забезпеченого заставою, воно не буде виконано, якщо інше не передбачено законом чи договором. Тобто раніше визначеного терміну предмет застави не може бути реалізований, якщо цей строк не визначений мо­ментом витребування в будь-який час (ст. 165 ЦК України).

При цьому доцільно говорити про неможливість за­стосування санкцій за несвоєчасне виконання зобов'я­зань заставодавцем при існуванні інших боргів і немож­ливості їх забезпечення іншим майном. Так, існує обо­в'язок державного виконавця: при встановленні у борж­ника інших боргів, які не можуть покриватись за рахунок його майна, вчинити необхідні дії стосовно повідомлен­ня заставодержателя про неплатоспроможність заставо-

288

давця за іншими боргами. В цьому випадку заставодер­жатель має звертати стягнення на заставлене майно з моментом виникнення права вимоги, а не чекати вико­нання і надавати можливість щодо прострочення вико­нання з наступним стяірмєнням санкцій.

Державному виконавцю при наявності заставленого майна, вартість якого перевищує розмір можливої вимо­ги заставодержатед», необхідно також розглянути мож­ливість укладення угоди між стягувачем та заставодер-жателем щодо уступки і переводу боргу згідно ґл. 17 ЦК України.

У проекті Цивільного кодексу України (ст. 55) пропо­нується нова стаття щодо визнання фізичної особи як марнотратника. Безумовно, при введенні в дію цієї нор­ми підставами для визнання особи такою має бути також звернення кредиторів, що не отримали задоволення своїх вимог за вини боржника, не пов'язаної з відшкодуванням завданої ним шкоди, до суду. В подальшому таке право­ве становище боржника має стати підставою для одночас­ного пред'явлення вимог всіх кредиторів незалежно від часу настання права на пред'явлення вимоги і її вико­нання.

Державний виконавець для здійснення його повнова­жень має бути наділений правом перевіряти: дійсність та розмір вимоги, забезпеченої заставою, відповідність зміс­ту і форми договору застави вимогам закону, умови що­до реєстрації застави, момент настання терміну виконан­ня зобов'язання, забезпеченого заставою, наявність прав третіх осіб на предмет застави, ступінь виконання зо­бов'язань, забезпечених заставою тощо (статті 3,12,13, 15, 15-1, 19, 20 Закону України «Про заставу»). В разі виявлення правопорушень при посвідченні договору застави, державному виконавцю має бути надане право звертатись з позовом до суду про визнання цієї угоди недійсною, а на сьогодні він може звернутись з відповід­ною заявою до прокурора, який і може порушити провад­ження щодо визнання цього договору недійсним.

Деякі особливості повинно мати звернення стягнення на заставу, яка за п. 3-1 ст. 149 КГЖ України застосову­ється як запобіжний захід у кримінальному судочинстві. В цьому випадку застава вноситься на депозит органу попереднього розслідування або суду підозрюваним, об­винуваченим, підсудним, іншими фізичними чи юридич-

10 2—315

_І

ними особами грошима чи передачею їм інших матері­альних цінностей. Така застава може бути повернута заставодавцям при виконанні умов кримшально-проце-суального законодавства, може звертатись в дохід дер­жави, однак викликає інтерес випадок, передбачений п. 7 ст. 154-1 КПК України. Так, застава, внесена підозрюва­ним, обвинуваченим, підсудним, може бути звернена су­дом на виконання вироку в частині майнових стягнень. В цьому випадку слід розуміти під поняттям «звернена» пряму вказівку суду у вироку про використання застави для відшкодування завданої злочином шкоди, її розмір та персоніфікацію стягувачів. Отже, за прямою вказів­кою у вироку суду заставлені на депозиті органу поперед­нього розслідування або суду гроші державним виконав­цем мають бути перераховані на рахунки потерпілих, лікувальні заклади тощо, матеріальні цінності в розмірі цивільного позову підлягають реалізації, а решта повер­тається заставодавцю.

Крім перерахованих вище особливостей для заставле­ного майна є характерним і порядок його реалізації, який має відповідати вимогам Положення про порядок прове­дення аукціонів (публічних торгів) з реалізації заставле­ного майна, затвердженого постановою Кабінету Мініст­рів України від 22 грудня 1997 р. № 1448. В цьому доку­менті конкретизується діяльність державного виконавця з моменту отримання виконавчих документів до затверд­ження акта про проведений аукціон або до повернення виконавчих документів заставодержателю.¹

7.6. Виконання рішень по немайнових спорах

Глава 8 Закону «Про виконавче провадження» при­свячена виконанню рішень, які постановлені повноваж­ними органами по немайнових спорах. Але наша пози­ція, як випливає зі змісту цієї книги, дещо відрізняється від нормативної. Це положення пропонується розглянути на загальній процедурі виконавчого провадження по ви­конанню рішень, за якими боржник зобов'язаний особис­то вчинити певні дії або утриматися від їх вчинення.

¹ Покрещук О. О., Фурса С. Я. Питання імплементації міжнарод­но-правових норм у законодавство України про виконавче провад­ження //Право України, № з, 2000-С. 84-87.

290

Так, загальний порядок за ст. 24 передбачає, що після відкриття виконавчого провадження державний викона­вець визначає боржнику строк добровільного виконання рішення, яким той зобов'язаний вчинити певні дії або утриматися від їх вчинення. У разі невиконання без по­важних причин цих вимог державний виконавець засто­совує до боржника штрафні санкції чи інші заходи, перед­бачені законодавством, і призначає новий строк вико­нання. Тобто в цьому разі примус зумовлений настанням негативних для боржника наслідків невиконання: штраф­ні санкції чи інші заходи, які не конкретизовані і які не можна віднести до примусових, встановлених ст. 4 цього

Закону.

Після цього, за ст. 76 розглядаються два варіанти процесуальних і правових наслідків, які залежать від по­ведінки боржника та особливостей виконання рішення і які застосовуються в певній послідовності. Автором же для більш чіткої аргументації власної позиції з частини 2 ст. 76 цього Закону відокремлено останнє речення і на­даються для аналізу дві умовно самостійні правові си­туації:

1. Якщо після цього рішення не буде виконано, і ви­
   конання може бути проведено без участі боржника, дер­
   жавний виконавець організовує виконання відповідно до
   повноважень, наданих йому законом, а з боржника стя­
   гується двократний розмір витрат на проведення вико­
   навчих дій.
   
2. Якщо виконати рішення без участі боржника не­
   можливо, виконавчий документ постановою державного
   виконавця, затвердженою начальником відповідного від­
   ділу Державної виконавчої служби, повертається до суду
   чи іншого органу, що видав виконавчий документ.
   

В першому варіанті цікавим є питання: чи можна на­кладати штрафні санкції за невиконання рішення в доб­ровільному порядку; які державний виконавець органі­зовує дії стосовно виконання рішення немайнового ха­рактеру замість боржника, і чому за одну й ту саму провину - невиконання рішення суду в добровільному порядку,- застосовуються два адміністративних стяг­нення: штрафні санкції і однократний розмір витрат на проведення виконавчих дій, оскільки це фінансове стяг­нення неможливо віднести до інших видів стягнень? Тобто акцентується увага на тому, що боржником

10*

291

невиконане, наприклад, рішення суду, що володіє за­гальнообов'язковістю, яка підкріплюється кримінальною відповідальністю за його невиконання, а, врешті-решт, його «виконує» державний виконавець.

Другий варіант «вирішення» ситуації, коли боржник не виконує рішення, також відрізняється «формальним» змістом, оскільки не передбачає вжиття примусу до зо­бов'язаної особи.

Таким чином, слід відокремити рішення, які мають виконуватись не державним виконавцем замість борж­ника, а безпосередньо останнім. Крім того, необхідно чітко регламентувати повноваження державного виконав­ця при виконанні таких рішень як контроль за їх вико­нанням та застосування штрафних санкцій в якості захо­дів примусу. Додатково потрібно чітко встановити у ви­конавчому провадженні варіанти застосування різних видів юридичної відповідальності осіб: адміністративної та кримінальної, застосування якої ініціюватиме держав­ний виконавець.

Так, у другій правовій ситуації, на нашу думку, має наставати кримінальна відповідальність за невиконання рішення суду, але для цього державний виконавець має складати акт про невиконання боржником відповідного рішення, яка затверджуватиметься начальником відповід­ного відділу Державної виконавчої служби і передавати­меться до суду чи іншого органу, що видав виконавчий документ. Крім того, таку ситуацію необхідно регламен­тувати законом як підставу для обов'язкового зупинення або відкладення виконавчого провадження до вирішення питання відповідним органом.

Тому загалом пропонується персоніфікувати рішення, які стосуються звернення стягнення з фізичних чи юри­дичних осіб, а не рішення майнового чи немайнового характеру.

7.7. Виконання рішень щодо покарання у вигляді штрафу та конфіскації майна

За ст. 75 Закону «Про виконавче провадження» від­окремлені від інших рішень і одночасно об'єднані в одній статті рішення щодо покарання у вигляді штрафу та конфіскації майна, які передбачається виконувати

292

«в порядку, встановленому цим Законом»¹. Тому пропо­нується розглянути загальні правила вчинення звернення стягнень за цими правовими актами.

Крім статей 55, 75 цього Закону про конфіскацію майна ніде більше не згадується особливість застосуван­ня цього заходу. Тому державному виконавцю необхідно конкретизувати правовий аспект конфіскації майна і знайти його у вироку або рішенні, що підлягає виконан­ню, оскільки конфіскація може поширюватись на все майно боржника за вироком суду або стосуватись окре­мих речей з належного йому майна. Якщо в рішенні не має чіткої вказівки на межі конфіскації, то необхідно звертатись за відповідним роз'ясненням до органу, який видав виконавчий документ (ст. 5). Якщо рішення стосу­ється конфіскації всього належного боржнику майна, то йому необхідно накласти арешт на все майно боржника. Якщо в рішенні зазначається про конфіскацію певного предмету, то лише на цей предмет накладається арешт. У подальшому конфісковане майно вилучається і реалі­зується в загальному порядку, але все отримане від реа­лізації звертається в дохід держави крім випадків, коли в кримінальній справі було заявлено цивільний позов. В останньому випадку здійснюється з початку відшкоду­вання шкоди потерпілим від злочину та іншим особам (наприклад, лікарням), а все, що залишиться від реаліза­ції майна боржника, буде звернено в дохід держави.

Стосовно звернення стягнення за рішенням щодо по­карання у вигляді штрафу, то в переважній більшості їх розмір є відносно незначним, але його розмір може в де­яких випадках бути завеликим для громадян. Тому необ­хідно визначити загальний порядок стягнення штрафних санкцій, який, вважаємо, може обумовлюватись розмі­ром та способом звернення стягнення. Так, у разі розміру штрафу, що не перевищує 0,5 середньої заробітної плати для даної місцевості, пропонується стягувати шляхом звернення на доходи громадянина. Якщо розмір штрафу перевищуватиме запропоновану (або іншу) суму, стяг­нення робити за рахунок майна боржника. Це стосується як громадян, так і посадових осіб, оскільки звернення стягнення з посадової особи шляхом стягнення з відпо­відної юридичної особи некоректне.

Отже, доцільність існування цієї самостійної статті сумнівна.

293

Розділ VIII

ПРОЦЕСУАЛЬНІ ГАРАНТІЇ ЗАХИСТУ

ПРАВ ГРОМАДЯН І ЮРИДИЧНИХ ОСІБ

У ВИКОНАВЧОМУ ПРОВАДЖЕННІ

8.1. Процесуальні гарантії захисту прав

сторін та інших осіб у виконавчому

провадженні

Певну уяву стосовно забезпечення прав суб'єктів ви­конавчого провадження можна отримати з аналізу глави 10 Закону «Про виконавче провадження» (Захист прав стя-гувача, боржника та інших осіб під час провадження ви­конавчих дій), з назви статей якої й мають визначатися певні напрямки, закладені законодавчою владою для га­рантування прав цих суб'єктів, а саме:

• оскарження дій посадових осіб Державної вико­
  навчої служби;
  
• захист прав стягувана у виконавчому провадженні;
  
• відповідальність за невиконання рішення, що зо­
  бов'язує боржника виконати певні дії;
  
• відповідальність за невиконання законних вимог
  державного виконавця та порушення цього Закону.
  

Але цей перелік не можна вважати вичерпним,¹ оскільки найголовнішою, на погляд автора, гарантією має бути чітко визначена законодавством процедура здійснення виконавчого провадження та дійові заходи контролю за здійснення виконавчих дій кожним суб'єк­том виконавчого процесу. Так, кожна невідповідна су­спільним відносинам норма закону, як і неправильно за­стосована стаття, неминуче призводить до порушення прав. Але якщо процедура вчинення виконавчого провад­ження потребує суттєвого і постійного вдосконалення, то заходи контролю і повноважні на здійснення контроль­них функцій особи в законі визначені досить чітко і

¹ Штефан М. Й., Омельченко М. П., Штефан С. М. Виконання судових рішень: Навчальний посібник.- К.: Юрінком Інтер, 2001.-С. 126-135.

294

повно. Так, законодавством передбачені повноваження по контролю за діяльністю державного виконавця, як з боку вищестоящих осіб, включаючи повноважні органи Мін'юсту, так і з боку прокуратури і суду.

Основними ж контролюючими суб'єктами виконавчо­го провадження є сторони та інші зацікавлені особи, права яких можуть порушуватись у виконавчому провад­женні, їх особлива контрольна функція зумовлена осо­бистою зацікавленістю у правильності дій державного виконавця та процедури вчинення виконавчого провад­ження. Тобто, наділяючи державного виконавця певними владними повноваженнями, держава передбачає певні «стримуючі чинники», які мають запобігти свавіллю з його боку. Водночас повноваження державного виконав­ця поширюються на контроль за діями всіх суб'єктів ви­конавчого процесу, і держава гарантує йому певну охо­рону від необгрунтованих скарг та захист від порушення його прав. Тому, враховуючи ті положення, які автора­ми висловлювались раніше, проаналізуємо два основні аспекти, за допомогою яких передбачається контролюва­ти і гарантувати захист прав основних суб'єктів вико­навчого провадження.

8.2. Адміністративний та судовий порядок

оскарження рішень, дій або бездіяльності

державних виконавців

Оскарження дій державного виконавця - одна з най­важливіших гарантій забезпечення прав громадян та юридичних осіб у виконавчому провадженні. Виходячи з редакції Закону «Про виконавче провадження» можна виділити 2 види оскарження рішень, дій або бездіяльнос­ті державних виконавців:

1. адміністративний порядок оскарження;
   
2. судовий порядок оскарження.
   

У статті 85 Закону «Про виконавче провадження» за­значено, що у виконавчому провадженні можна оскар­жити рішення, дії чи бездіяльність не лише державного виконавця, але й інших посадових осіб ДВС. Хто ж вис­тупає іншими посадовими особами ДВС, залишається тільки здогадуватись, оскільки в жодному нормативно-правовому акті, що регламентує діяльність ДВС, про

295

таких осіб не зазначається. Аналізуючи положення Зако­ну «Про Державну виконавчу службу», можна визначи­ти, що до таких осіб відносяться посадові особі, що пра­цюють у вищестоящих порівняно з районними, міськи­ми, районними у місцях відділами ДВС.

Саме при оскарженні дій державного виконавця ви­никають загальні правові питання відносно об'єкту оскар­ження, суб'єктів оскарження, підвідомчості скарг на дії державного виконавця та порядку подачі та розгляду скарги.

Об'єктом оскарження є рішення, дії або бездіяль­ність державного виконавця, начальника відділу ДВС та інших її посадових осіб.

Аналіз норм закону дає підстави стверджувати, що дії державного виконавця, що можуть бути оскаржені, в то­му числі відмова від вчинення певної виконавчої дії, зволікання з учиненням виконавчих дій, відмова в задо­воленні відводу державного виконавця, повинні бути оформлені державним виконавцем відповідним актом -постановою державного виконавця (статті 14, 15, 17, 24, 26, 27, 32, 34, 35, 36, 37, 39, 41, 42, 46, 76, 87, 88 цього Закону). При цьому слід мати на увазі, що зазначені статті цього Закону прямо вказують на можливість оскар­ження постанов державного виконавця. Однак частина З статті 7 цього Закону сформульована таким чином, що дає підстави оскаржувати не лише ті постанови, можли­вість оскарження яких прямо передбачена у відповідній нормі цього Закону, а також і постанови та інші акти державного виконавця, навіть якщо можливість оскар­ження прямо не передбачена у конкретній статті.

Зокрема, в ст. 20 цього Закону закріплено, що якщо у процесі виконавчого провадження змінилися місце про­живання чи місцезнаходження боржника, місце його ро­боти або з'ясувалося, що майно боржника, на яке можна звернути стягнення, відсутнє чи його недостатньо, дер­жавний виконавець негайно складає про це акт і не піз­ніше наступного дня надсилає виконавчий документ ра­зом з копією цього акта до відділу ДВС за новим місцем проживання боржника, місцем його роботи чи місцем знаходження майна боржника. В цій нормі не передбаче­но оскарження акта державного виконавця, але ч. З ст. 7 сформульована так, що не виключає такої можливості.

Закон не виключає можливості здійснення державним

296

виконавцем виконавчих дій без оформлення їх у вигляді окремого акта. Так, ст. 38 цього Закону встановлює, що у разі закриття виконавчого провадження припиняється чинність арешту майна боржника, скасовуються інші здійснені державним виконавцем заходи примусового виконання рішення.

Крім того, певні приписи державному виконавцю міс­тяться у ст. 64 цього Закону, що встановлює заходи по забезпеченню виконавчого документа при зверненні стяг­нення на майно боржника - юридичної особи (направ­лення повідомлень, звернення до суду з заявою про від­строчку виконання виконавчого документу, зупинення виконавчого провадження та реалізації майна до розгля­ду арбітражним судом справи про банкрутство).

Очевидно, нездійснення зазначених виконавчих дій державним виконавцем фактично означає відмову в їх здійсненні незалежно від того, чи оформлена така відмо­ва відповідним актом державного виконавця. Також слід зупинитись і на діях державного виконавця організацій­ного характеру, що також здійснюються при виконанні виконавчого документу. Це здійснення виконавчих дій у нічний час, вихідні дні з порушенням ст. 31 цього Зако­ну, здійснення виконавчих дій без присутності понятих всупереч ст. 16 та інші дії. Тому це положення погоджу­ється зі статтею 55 Конституції України, де кожному га­рантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб (ст. 55 Кон­ституції України).

Отже, немає значення, яким розпорядчим документом оформлені дії державного виконавця: постановою, в то­му числі затвердженою начальником відповідного відді­лу ДВС, актом, резолюцією на заяві заінтересованої осо­би, листом чи в іншій формі чи не оформлені, всі вони можуть бути оскаржені заінтересованими особами.

Як вважають автори Коментарю до Закону¹, у випадках, що передбачені ст. 85 цього Закону, йдеться про оскар­ження лише процесуальних дій чи бездіяльності держав­ного виконавця, а на окремі дії скарги подаються лише у порядку підпорядкованості (грубість, нетактовність

¹ Терпшшников В. К, Тертьішников Р. В. Закон Украиньї об ис-полнительном производстве: научно-практический комментарий.-Харьков: Консум, 2000.

297

виконавця). Підпорядкованість встановлюється Законом України «Про Державну виконавчу службу», згідно ст. 5 якого до компетенції всіх підрозділів Державної вико­навчої служби відноситься і розгляд скарг на дії держав­них виконавців. Так, Ковпаківським судом м. Суми по­рушено справу за скаргою II, на грубість державного ви­конавця, що була допущена при виселенні. Дійсно, для розгляду скарги недоцільно застосовувати судовий по­рядок вирішення спірних правовідносин, якщо вона не пов'язана з матеріальними претензіями особи (скаржни­ка). В судовому засіданні повинні розглядатись скарги лише на ті дії державного виконавця, що тягнуть за со­бою для стягувача та боржника юридичні наслідки. В даному випадку більш доцільним, на нашу думку, було б звернутися зі скаргою у Державну виконавчу службу, а не до суду. Але в той же час, зважаючи на статтю 55 Конституції України, де проголошено право кожного громадянина на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяль­ності органів державної влади, органів місцевого само­врядування, посадових і службових осіб, та на Постано­ву Пленуму Верховного Суду України № 9 від 1 листо­пада 1996 р. «Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя», в якій ідеться про те, що суд не вправі відмовити в прийнятті позовної заяви, заяви чи скарги з тих підстав, що недотриманий досудовий поря­док вирішення спору, у випадку звернення громадянина чи юридичної особи, права якої порушено, до суду, від­мова в прийнятті судом такої скарги буде розцінюватись як порушення Конституції України, тому суд повинен приймати скарги на будь-які дії, рішення чи бездіяль­ність державних виконавців.