Щербак С. В. Ф79 Виконавче провадження в Україні. Навчальний посібник

Вид материала

Закон

Содержание Виконання рішення про поновлення на 6,2* Звернення стягнення на майно боржника - фізичної особи За п. 2 ст. 170 СК, крім органу опіки та піклування, рішення про не­гайне відібрання дитини від батьків має право постановити й

Подобный материал:

• Практикум з педагогіки вищої школи: Навчальний посібник за модульно-рейтинговою системою, 411.72kb.
• Дмитриченко М. Ф., Навчальний посібник, 2842.03kb.
• Дмитриченко М. Ф., Навчальний посібник, 2529.95kb.
• Мусієнко М. М., Панюта О. О. Біотехнологія рослин. Навчальний посібник, 5445.72kb.
• Наталя Чабан навчальний посібник з історії української культури мвс україни, 9171.9kb.
• Рекомендовано Міністерством освіти України як навчальний посібник для студентів архітектурних, 1979.84kb.
• Т. Г. Сабірзянов Печі ливарних цехів. Гриф «Навчальний посібник», 375.04kb.
• Н. М. Борівська Навчальний посібник містить цікавий матеріал стосовно урок, 283.61kb.
• Закон україни про виконавче провадження, 1267.36kb.
• Харківська національна академія міського господарства організація податкового контролю, 1756.39kb.

¹ Автор вважає некоректним застосування в даній нормі таких видів майна як кошти на депозитних та інших рахунках боржника, валютні цінності, оскільки вони мають вилучатись у саму першу чергу, про що мова йшла раніше.

260

власності на засоби виробництва та в багатьох випадках про критичний стан, в якому опинився боржник - юридич­на особа. Тому зрозумілою є вимога закону стосовно по­відомлення державним виконавцем у разі необхідності Фонду державного майна України про накладення арешту на майно боржника - юридичної особи, а також дані про склад і вартість майна, на яке накладено арешт, і про роз­мір вимог стягувача. У 3-денний строк державний вико­навець повинен повідомити Фонд державного майна Ук­раїни про накладення арешту на майно підприємств-борж-ників, які мають стратегічне значення для економіки і безпеки держави, а також дані про склад і вартість майна, на яке накладено арешт, і про розмір вимог стягувача.

Але незрозумілою є умова закону стосовно повідом­лення державним виконавцем власника або уповноваже­ного ним органу про накладення арешту, оскільки в цьому випадку необхідно передбачати процедуру здійснення такого заходу і чітко визначати її умови та право зазначе­них осіб брати в ній участь та здійснювати оцінку такого майна. Тобто в цій ситуації необхідно встановити чи пе­редбачається зупинення діяльності суб'єкта господарю­вання, чи буде здійснюватись опечатування об'єкта тощо? Крім того, на цьому етапі необхідно встановлювати спосіб відчуження об'єкта як цілісного майнового комплексу чи окремих його частин, земельних ділянок тощо.

Крім того, цим Законом передбачається можливість на пропозицію відповідного органу управління чи Фонду державного майна України здійснювати державному ви­конавцю за рахунок коштів на фінансування Державної виконавчої служби публікацію у пресі повідомлення про звернення стягнення на майно боржника - юридичної особи. Така публікація, без відповідних підстав її застосу­вання може порушувати права юридичної особи відносно охорони комерційної таємниці. Доцільність такої публіка­ції є зрозумілою, оскільки це надасть можливість зверну­тись до суду тим кредиторам, які на момент арешту майна не звернули стягнення до боржника. Але, з другого боку, поширення інформації про важкий матеріальний стан боржника може негативно вплинути на його репутацію, і тому пропонується здійснювати такий захід, коли стяг­нення буде суттєвим (наприклад, таким, що вдвічі пере­вищує статутний фонд підприємства).

Потребує тлумачення й положення закону щодо

261

наслідків отримання повідомлення відповідного органу управління чи Фонду державного майна України про вчинення цими органами дій щодо порушення справи про банкрутство боржника - юридичної особи. Оскільки в цьому разі державний виконавець на підставі ст. 34 цього Закону зобов'язаний зупинити виконавче прова­дження і виносить про це постанову, то доцільність його звернення до суду із заявою про відстрочку виконання викликає сумнів. Відповідна постанова буде свідчити про підстави зупинення виконавчого провадження та про те, що виконавче провадження зупинене до вирішення справи про банкрутство боржника - юридичної особи.

Процедура підготовки державним виконавцем та про­ведення прилюдних торгів по реалізації нерухомого майна передбачає, що державним виконавцем готуються лише необхідні документи стосовно реалізації нерухомо­го майна, а прилюдні торги організують і проводять спе­ціалізовані організації, що мають право здійснювати операції з нерухомістю і з якими укладено відповідний договір Державною виконавчою службою. Так, держав­ний виконавець готує заявку, в якій зазначається міні­мальна початкова ціна майна, що виставляється на торги. Тут мається на увазі ціна, яка була визначена при прове­денні опису та оцінки майна. До заявки додаються:

1. копія виконавчого документа;
   
2. копія акта арешту майна;
   
3. документи, що характеризують об'єкт нерухомості;
   
4. копії документів, що підтверджують право корис­
   тування земельною ділянкою чи право власності на неї, у
   разі продажу окремо розташованої будівлі.
   

У разі продажу об'єкта незавершеного будівництва державний виконавець додає до заявки також копію рі­шення про відведення земельної ділянки та копію дозво­лу місцевого органу виконавчої влади і (чи) органу міс­цевого самоврядування на будівництво.

Порядок звернення стягнення на майно при реоргані­зації та ліквідації боржника - юридичної особи передба­чає участь державних виконавців лише у разі реорганіза­ції (злиття, приєднання, поділ, виділення, перетворення). В такому випадку стягнення за виконавчими документами звертається на кошти та інше майно тієї юридичної осо­би, на яку відповідно до закону покладено відповідаль­ність за зобов'язаннями боржника - юридичної особи.

262

У випадку ліквідації боржника - юридичної особи, в тому числі внаслідок визнання боржника банкрутом, за ч 2 ст. 65 цього Закону виконавчий документ передаєть­ся до ліквідаційної комісії для вирішення питання про подальший порядок виконання рішення у встановленому законодавством порядку. Про направлення виконавчого документа до ліквідаційної комісії державний викона­вець повідомляє стягувача.

Але наскільки це доцільно, проаналізуємо на підставі окремих нормативних актів. Так, в статтях 14, 28 Закону України «Про об'єднання громадян» застосовується по­няття відносно протизаконності діяльності об'єднань громадян, які можуть бути в цьому випадку примусово розпущені за рішенням суду. Із статті 21 Закону «Про об'єднання громадян» випливає, що кошти та інше май­но об'єднань громадян, в тому числі тих, що ліквідують­ся, не може перерозподілятись між їх членами і викорис­товується для виконання статутних завдань або на бла­годійні цілі, а у випадках, передбачених законодавчими актами, за рішенням суду спрямовується в дохід держа­ви. Таким чином, в законі застосовується термін «кошти та інше майно об'єднань громадян спрямовується в дохід держави», який необхідно розуміти як звернення стяг­нення на все майно об'єднання громадян, що здійснюва­тиметься державною виконавчою службою. По-суті, тут такий захід можна назвати конфіскацією майна, а тому необхідність створення ліквідаційної комісії викликає сумнів до тих пір, доки з претензією до об'єднання гро­мадян не звернеться хоча б один із кредиторів. Але не врегульованим залишається питання про те, чи мають одночасно в примусовому порядку ліквідуватись створе­ні госпрозрахункові установи і організації зі статусом юридичної особи, засновані підприємства, які діють на підставі ст. 24 Закону «Про об'єднання громадян».

На нашу думку, в разі заснування підприємства лише об'єднанням громадян, може ставитись питання про лік­відацію підприємства двома шляхами: через продаж ці­лісного майнового комплексу та через реалізацію окре­мих видів майна і майнових прав. Всі кошти, отримані від продажу належного об'єднанню громадян майна, мають звертатись у дохід держави. В разі ж заснування підприємства об'єднанням громадян та іншими заснов­никами, ліквідація має здійснюватися через виділення

263

належної підприємству частки і звернення її в дохід держави. Таким чином, процедура ліквідації не є склад­ною і цей процес разом із повідомленням у пресі можуть здійснювати державні виконавці.

Загальні умови діяльності державного виконавця сто­совно виконання рішення про заборону діяльності¹ об'єд­нання громадян визначені в ст. 82 цього Закону. Так, державний виконавець розпочинає виконання рішення про заборону діяльності об'єднання громадян за заявою органу, уповноваженого відповідно до закону здійснюва­ти легалізацію такого об'єднання, на основі виконавчого документа про примусовий розпуск даного об'єднання громадян. При цьому, легалізуючий орган може подати таку заяву разом з рішенням суду про заборону діяльності об'єднання громадян до Державної виконавчої служби після офіційного повідомлення у друкованих засобах ма­сової інформації про набрання чинності рішенням щодо заборони діяльності даного об'єднання громадян.

Після вчинення всіх дій, вказаних в рішенні суду, за­коном передбачається, що державний виконавець скла­дає акт, який підписується ним і представником легалі­зуючого органу, у якого має залишатись його копія. Ко­пія акта надсилається також до суду, який постановив рішення. Таким чином, у законі фактично підтверджу­ється позиція авторів стосовно змісту діяльності держав­ного виконавця при примусовому розпуску (ліквідації) об'єднання громадян.

Релігійні організації мають спільні та відмінні риси з громадськими об'єднаннями, але стосовно особливостей стягнення з таких юридичних осіб в Законі «Про виконав­че провадження» не зазначається як і про особливості дій державного виконавця стосовно їх ліквідації. Але за ст. 19 Закону України «Про свободу совісті та релігійні органі­зації» вони також можуть створювати видавничі, полігра­фічні, виробничі, реставраційно-будівельні, сільськогос­подарські та інші підприємства із статусом юридичної особи, які можуть здійснювати виробничу і господарську

Терміни, застосовані в Законі «Про виконавче провадження», по­требують приведення у відповідність до Закону України «Про об'єд­нання громадян», оскільки за ст. 28 Закону передбачається можливість застосування таких стягнень: попередження; штрафу; тимчасової за­борони (зупинення) окремих видів діяльності; тимчасової заборони (зупинення) діяльності; примусового розпуску (ліквідації).

264

діяльність. А тому в разі ліквідації мають наставати, на нашу думку, такі ж наслідки, як для підприємств гро­мадських об'єднань. Так, при відсутності правонаступ­ників майно релігійної організації, що припинила свою діяльність, переходить у власність держави.

Відмінними рисами для релігійних організацій є те, що після припинення діяльності релігійних організацій майно, надане їм у користування державними, громадсь­кими організаціями або громадянами, повертається його колишньому власнику. Крім того, на майно культового призначення, що належить релігійним організаціям, не може бути звернено стягнення за претензіями кредито­рів. Отже, фактично релігійна організація не може стати банкрутом і, фактично, може не відповідати в повному розмірі по своїх боргах, а тому звернення стягнення на майно юридичної особи - релігійної організації потребує від державних виконавців особливої уваги. У разі при­пинення діяльності релігійної організації у зв'язку з по­рушенням вимог законодавства України майно, що пере­буває в її власності, за винятком культового, може без­оплатно переходити у власність держави. Культове майно має передаватися іншим релігійним організаціям (ст. 19 Закону «Про свободу совісті та релігійні організації»). Та­ким чином, на погляд автора, припинення діяльності релі­гійних організацій потребує створення ліквідаційної комі­сії в будь-якому разі, і в процесі ліквідації релігійної орга­нізації може брати участь Державна виконавча служба.

Немає однозначної регламентації в Законі України «Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності» питання про те, що має наставати в разі заборони діяль­ності профспілок, їх об'єднань за рішенням місцевого суду або рішенням Верховного Суду. Але обсяг належ­ного профспілковим органам майна може бути значним, оскільки їм за ст. 35 цього Закону також надане право здійснювати необхідну господарську та фінансову діяль­ність шляхом надання безоплатних послуг, робіт, ство­рення в установленому законодавством порядку підпри­ємств, установ або організацій Із статусом юридичної особи, формувати відповідні фонди, кредитні спілки.

Однак, спеціальний статус всіх зазначених вище суб'єк­тів, на погляд автора, не поширюється на засновані ни­ми підприємства, установи або організації із статусом юридичної особи, які мають відповідати за власними

265

зобов'язаннями, а за зобов'язаннями засновників лише в межах статутних внесків.

Виконання рішення про поновлення на роботі неза­конно звільненого або переведеного працівника викону­ється негайно (пункти 1, 2 ч. З статті 25, 77 Закону «Про виконавче провадження», п. 4 ст. 217 ЦПК), а тому в рішенні суду необов'язково має зазначатись така власти­вість правового акта. Виконання рішення вважається за­вершеним з моменту фактичного допущення зазначеного працівника до виконання попередніх обов'язків на підста­ві відповідного акта органу, що прийняв незаконне рішен­ня про звільнення або переведення працівника. Такий вид виконання рішень стосується юридичних осіб, оскільки за цивільно-правовими договорами про виконання певних доручень відповідальність настає за невиконання умов договору, а не за законодавством про працю. Тому у разі невиконання власником або уповноваженим ним органом (посадовою особою) рішення про поновлення на роботі не­законно звільненого або переведеного працівника держав­ний виконавець може застосовувати до винних осіб, які не виконують законних вимог державного виконавця, штраф­ні санкції та інші заходи, що передбачені законодавством.

Але в законі не говориться про випадок, коли в рішенні про поновлення на роботі одночасно зазначається і про поновлення на роботі, і про здійснення оплати за час ви­мушеного прогулу або за час виконання нижчеоплачува­ної роботи у разі незаконного переведення (ст. 109 ЦПК). У цьому випадку державним виконавцем має контролю­ватись виконання обох обставин, що зазначаються в су­довому рішенні, і рішення буде вважатись виконаним з того моменту, коли буде виконано обидві обставини.

Останній випадок говорить про те, що в законі необ­хідно зазначати про особливості виконання не тільки відносно однієї позовної вимоги, а й декількох, об'єдна­них в одне провадження позовних вимог. Наприклад, про відібрання дитини і стягнення аліментів тощо.

6,2* Звернення стягнення на майно боржника - фізичної особи

При розгляді питання стосовно звернення стягнення на майно боржника - фізичної особи автором об'єднані в цьому підрозділі всі специфічні рішення, які стосуються

266

лише фізичних осіб. При цьому, необхідно враховувати особливості сучасного законодавства.

Так, Законом України «Про нотаріат» статус приват­них нотаріусів не визначений, а тому вони не можуть вважатись юридичними особами. У тримісячний строк приватний нотаріус зобов'язаний укласти з органом страхування договір службового страхування або внести на спеціальний рахунок у банківську установу страхову заставу у розмірі 100-кратної мінімальної заробітної пла­ти. Цей внесок спеціально передбачений для відшкоду­вання завданої нотаріусом шкоди, а тому державним ви­конавцем на ці кошти звертається стягнення в першу чер­гу. В разі ж витрати коштів на відшкодування заподіяної шкоди приватний нотаріус зобов'язаний протягом одно­го року поповнити страхову заставу до встановленого розміру. Розмір заподіяної шкоди визначається також за згодою сторін або в судовому порядку. З цього положення випливає, що нотаріус може витрачати кошти на відшко­дування завданої шкоди із страхової застави лише погод­жуючи кількість такої витрати зі стороною, якій була завдана шкода, що, на нашу думку, має демократичний та швидкий порядок врегулювання конфліктної ситуації. Але в разі відмови в добровільному порядку відшкодува­ти завдану шкоду на страхову заставу може звертатись стягнення в примусовому порядку державним виконавцем за рішенням суду. Крім того, з цього положення випливає, що нотаріус відповідає за власними зобов'язаннями не тільки в розмірі страхової застави, а й належним йому майном. Отже, в цьому разі він не може визнаватись банк­рутом, оскільки не має статусу юридичної особи. Але доцільно встановити в Законі «Про нотаріат», що нотарі­альна діяльність припиняється у випадку неможливості нотаріуса відповісти за борговими зобов'язаннями.

Виконання рішення про відібрання дитини регла­ментується ст. 78 Закону. За чинним на сьогодні Кодек­сом про шлюб та сім'ю (надалі КпШС) передбачаються дві підстави для відібрання дитини, які суттєво не відріз­няються від положень Сімейного кодексу України (нада­лі СК), який набере чинності 01.01.2003 року:

1) відповідне рішення суду:

* коли заявлена вимога батьків стосовно повернення
дитини від будь-якої особи, яка утримує її у себе не на
підставі закону чи судового рішення (ст. 68 КпШС);

• якщо суд визнає, що ні батьки, ні треті особи не

267

можуть забезпечити належного виховання дитини і дити­на передається на опікування органів опіки і піклування;

• коли за рішенням суду вирішений спір, з ким із сторін повинна бути дитина

2) рішення органу опіки і піклування: у виняткових випадках, при безпосередній загрозі життю або здоров'ю дитини (ст. 76 КпШС).¹ Це положення викликає сумнів у його обгрунтованості та правомірності, оскільки захистом життя або здоров'я будь-якої людини при безпосередній загрозі їй мають займатись органи внутрішніх справ. Отже, рішення органу опіки та піклування буде прийма­тись вже після ліквідації такої загрози. Тому представля­ється, що рішення про відібрання дитини має приймати прокурор, який здійснює нагляд за додержанням законів органами, які проводять оперативно-розшукову діяльність, дізнання, досудове слідство.

При цьому незгода дитини на її відібрання не може вплинути на примусову реалізацію такого рішення, оскільки вона має значення лише при розгляді справи судом, коли дитині виповнилось десять років. Через те, що КпШС чітко не встановлює максимального віку ди­тини, після якого такі рішення не можуть постановлюва-тись судом і примусово виконуватись, можна зі ст. 13 ЦК зробити висновок про те, що в цьому разі макси­мальним буде вік 15 років. Але це питання матиме зна­чення лише для суду, оскільки кожна конкретна судова справа має враховувати не тільки вік дитини, а й її розу­мовий розвиток, стан здоров'я та таку відсутність чи на­явність примусу з боку тієї особи, що утримує дитину.

Отже, особливість цього виду примусового виконання рішення зумовлена предметом, на який передбачається «звернути стягнення» - це дитина. Тому законодавством передбачена обов'язкова участь органів опіки та піклу­вання у виконанні таких рішень (ст. 78 Закону, п. 4 ст. 19 СК України). Перед учиненням виконавчих дій по цій категорії рішень державний виконавець має попередити про час і місце їх учинення, крім органів опіки та піклу­вання, особу, якій дитина передається на виховання, а також боржника.

Але із п. 1 ст. 171 СК випливає, що дитина має право бути вислуханою батьками, іншими членами сім'ї, поса-

¹ За п. 2 ст. 170 СК, крім органу опіки та піклування, рішення про не­гайне відібрання дитини від батьків має право постановити й прокурор.