Щербак С. В. Ф79 Виконавче провадження в Україні. Навчальний посібник

Вид материала

Закон

Содержание Відповідним позовом.

Подобный материал:

• Практикум з педагогіки вищої школи: Навчальний посібник за модульно-рейтинговою системою, 411.72kb.
• Дмитриченко М. Ф., Навчальний посібник, 2842.03kb.
• Дмитриченко М. Ф., Навчальний посібник, 2529.95kb.
• Мусієнко М. М., Панюта О. О. Біотехнологія рослин. Навчальний посібник, 5445.72kb.
• Наталя Чабан навчальний посібник з історії української культури мвс україни, 9171.9kb.
• Рекомендовано Міністерством освіти України як навчальний посібник для студентів архітектурних, 1979.84kb.
• Т. Г. Сабірзянов Печі ливарних цехів. Гриф «Навчальний посібник», 375.04kb.
• Н. М. Борівська Навчальний посібник містить цікавий матеріал стосовно урок, 283.61kb.
• Закон україни про виконавче провадження, 1267.36kb.
• Харківська національна академія міського господарства організація податкового контролю, 1756.39kb.

_г

За цих підстав громадянинові України, який має пас­порт, може бути тимчасово відмовлено у виїзді за кордон у випадках передбачених законом.

Таким чином, існує доволі значна проблема переда­чі інформації від одних державних органів до інших, оскільки в разі повідомлення про кожне розпочате вико­навче провадження або поданий позов інших державних органів, безліч такої інформації буде зайвою. Тому подіб­ні проблеми можуть вирішуватись шляхом з'єднання правоохоронних органів єдиною комп'ютерною мере­жею. В даному ж випадку пропонується за значними по­зовами та стягненнями повідомляти уповноважені орга­ни, що вирішують питання про виїзд громадян за кордон.

Питання виїзду громадян України, які мають алімент­ні зобов'язання регламентується також Постановою Ка­бінету Міністрів України від 26 лютого 1993 р. № 146 «Про види заробітку (доходу), що підлягають облікові при відрахуванні аліментів», п. 2 якої встановлено такі умови: із зобов'язаних сплачувати аліменти осіб, які виїжджають за кордон для постійного проживання у держави, з якими Україна не має договорів про надання правової допомоги, стягнення аліментів провадиться до виїзду за весь період до досягнення дитиною повноліття, виходячи з його заробітної плати за останній місяць ро­боти на момент від'їзду, або ж з п'ятикратного розміру неоподатковуваного мінімуму доходів громадян на час проведення розрахунків.

Таким чином, при виїзді громадян, які мають алімент­ні зобов'язання, весь обсяг аліментів за рішенням суду має стягуватись державним виконавцем єдиним звер­ненням. Але це питання визначено в законі лише стосов­но дітей, час досягнення якими повноліття не важко встановити. Але за статтями 33, 34,81-94 КпШС алімент­ні зобов'язання можуть мати:

• один з розведеного подружжя, який потребує мате­
  ріальної допомоги, якщо він став непрацездатним протя­
  гом одного року після розірвання шлюбу,- з іншого з
  подружжя;
  
• непрацездатні батьки, які потребують допомоги,-
  з повнолітніх дітей;
  
• неповнолітні діти — з батьків; якщо ж вони не ма­
  ють батьків або якщо батьки з поважних причин не в
  змозі їх утримувати, то з діда, баби, брата, сестри, а також
  

279

з вітчима і мачухи і осіб, які постійно виховували дитину і утримували її як члена своєї сім 'ї;

• непрацездатні повнолітні діти - з батьків;
  
• непрацездатні повнолітні члени сім'ї, які потребу­
  ють матеріальної допомоги, якщо вони не мають чолові­
  ка або жінки, батьків або повнолітніх дітей,- з онуків,
  пасинків і падчерок, а також на осіб, яких вони вихову­
  вали і подавали їм систематичну матеріальну допомогу
  протягом не менш як п'яти років.
  

Отже, в більшості інших випадків встановити розмір аліментних зобов'язань осіб, які виїжджають з України, реально дуже важко, а тому це питання залишається дис­кусійним.

Загальний порядок стягнення аліментів визначається за законом судом, який у своєму рішенні має конкрети­зувати розмір аліментів, що мають стягуватись з борж­ника, а тому на державного виконавця покладається обо­в'язок: здійснювати систематичний контроль за правиль­ним і своєчасним відрахуванням та надходженням відра­хованих сум аліментів стягувачам. При цьому, поняття «систематичний контроль» в Законі «Про виконавче провадження» не розкривається, але, безумовно, термін «системність» передбачає певні строки, які нч пов'язані із заявами осіб про відсутність надходжень. Максималь­ний строк контролю, вважаємо, має бути пов'язаний з отриманням і обробкою податковою адміністрацією ві­домостей про сплату громадянами податків, тобто він має здійснюватись не рідше одного разу на рік. Конкрет­ні строки повинні узгоджуватись не на рівні податково­го інспектора та державного виконавця, а мають бути встановлені в нормативних актах.

Положення стосовно визначення розміру заборгова­ності по аліментах містяться як у законі, так і в КпШС, які взаємодоповнюють один одного. Так, у Законі «Про виконавче провадження» встановлено, що розмір забор­гованості по аліментах визначається державним виконав­цем за місцем виконання рішення виходячи: з фактично­го заробітку (доходів), одержаного боржником за час, протягом якого стягнення не провадилося або одержува­ного ним на момент визначення заборгованості у твердій грошовій сумі або у відсотковому відношенні. В разі ви­никнення спору питання стосовно погашення заборгова­ності або її розміру вирішуються судом.

280

За ст. 93 КпШС стягнення аліментів за виконавчим листом за минулий час може бути проведено не більш як за трирічний строк, що передував пред'явленню вико­навчого листа до стягнення. У тих випадках, коли за ви­конавчим листом, пред'явленим до стягнення, відраху­вання аліментів не провадилось у зв'язку з розшуком відповідача або якщо відповідач працював за контрактом в іноземній державі, стягнення аліментів повинно прова­дитися за весь минулий період.

Спірним є питання про стягнення заборгованості за час, протягом якого боржник не працював. Так, за зако­ном встановлено: якщо боржник в цей період не працю­вав, заборгованість визначається, виходячи з середньої заробітної плати для даної місцевості. Водночас за КпШС, якщо відповідач у цей період не працював або якщо не будуть пред'явлені документи, які підтверджу­вали б його заробіток (доход), заборгованість визнача­ється, виходячи із заробітку (доходу), одержуваного на час стягнення заборгованості, а для осіб, які працювали за контрактом в іноземній державі,- виходячи з розміру ста неоподатковуваних мінімумів доходів громадян на час проведення розрахунків.

Стягнення заборгованості повинно провадитися неза­лежно від досягнення повноліття особою, на утримання якої були присуджені аліменти.

Державний виконавець у разі надходження виконав­чого документа повинен підрахувати розмір заборгова­ності по аліментах 1 повідомити про нього стягувача і боржника.

7.3. Передача стягувачеві предметів, зазначених у виконавчому документі

У разі присудження стягувачеві предметів, зазначених у виконавчому документі, передбачається особлива про­цедура передачі стягувачеві зазначених у виконавчому документі предметів, право власності на які було предме­том спору між позивачем та відповідачем або які були ви­лучені у стягувача без його вільної згоди на це. Тому ви­конавче провадження в цьому випадку має обмежений зміст - лише стосовно чітко визначених предметів, а не відшкодування можливої шкоди. Саме на це й мусить бути спрямоване виконавче провадження, що має також

281

визначити особливості його вчинення. Такий вид провад­жень може застосовуватись як по відношенню до фізич­них осіб, так і стосовно юридичних осіб.

Державний виконавець у разі невиконання відповід­ного рішення в добровільному порядку наділений пра­вом входити до приміщень і сховищ, що належать борж­никам або зайняті ними, проводити огляд зазначених приміщень і сховищ, за необхідності примусово відкри­вати їх в установленому порядку. Складність розшуку майна залежить від його характеру. Так, характер пред­мету стягнення визначає методи розшуку,- наприклад, вироби із золота або трактор. Однак, тривалість розшуку може визначатись обсягом необхідних для цього проце­суальних дій, наприклад, кількістю приміщень, що ма­ють бути оглянуті, кількістю організацій, звернення до яких може надати відомості про місцезнаходження роз­шукуваного майна, або часом, відведеним для цього. Вважати, що розшук майна триває лише два місяці за ст. 25 Закону «Про виконавче провадження» немає під­став, оскільки у разі відсутності відомостей про місце знаходження майна боржника за виконавчими докумен­тами державний виконавець виносить постанову про йо­го розшук, яка затверджується начальником відповідного відділу Державної виконавчої служби (ст. 42). А це по­ложення в свою чергу є підставою для винесення поста­нови про зупинення виконавчого провадження за п. 6 ст. 35 цього Закону до розгляду питання по суті (ст. 36).

Характер предмету розшуку (наприклад, транспортні засоби: автомобіль, причеп тощо) може викликати необ­хідність звернення до органів внутрішніх справ, що має бути також регламентовано в ч. З ст. 42 цього Закону.

Якщо предмет не буде знайдено, це положення є підста­вою для повернення виконавчого документа стягувачеві.

Необхідність повернення виконавчого документа стя­гувачеві в даному випадку випливає з того, що держав­ний виконавець не наділений повноваженнями розглядати зміну вимог стягувача. Він вправі прийняти заяву стягу-вача з приводу причин відмови останнього від стягнення, наприклад, внаслідок суттєвого ушкодження предмету або у зв'язку з простроченням строку його використання тощо, однак така заява не має процесуальних наслідків в процесі виконання і буде лише приєднаною до виконав­чої справи. Тому пропонується в цьому разі надати пра-

282

_т

во державному виконавцю засвідчити стан предмета, в якому він передавався стягувачу, якщо встановлення та­кого факту не потребує спеціальних знань і було підста­вою для відмови в прийнятті речі. Слід додати, що така відмова не може позбавляти особу права на відшкоду­вання завданих їй збитків, про що державний виконавець має повідомити стягувача, однак у цьому випадку для захисту порушених прав необхідно звертатись до суду з

ВІДПОВІДНИМ ПОЗОВОМ.

Процес передачі майна, зазначеного у виконавчому до­кументі, може також ускладнюватись випадками, коли стягувач перешкоджає провадженню виконавчих дій, не зважаючи на попередження державного виконавця про повернення йому виконавчого документа. Отже, в разі наявності в справі двох фактів належного повідомлення стягувача про необхідність з'явитись у вказаний час за отриманням предмету стягнення і фактичної неявки стя­гувача, державний виконавець складає про це акт і повер­тає стягувачу виконавчі документи (ст. 40 цього Закону).

Оскільки можливість передачі майна за мировою уго­дою не визначена в законодавстві, то регламентацію цьо­го питання сторони мають обумовити відповідно до за­кону в змісті договору.

Якщо боржник перешкоджає виконанню рішення про передачу стягувачеві присуджених предметів, то держав­ний виконавець вирішує питання про притягнення його до відповідальності, встановленої законом. При цьому, невиконання вимог державного виконавця щодо повер­нення майна, на яке накладався арешт чи яке описане в порядку забезпечення позову судом, через його утаю­вання чи розтрату, є підставою для притягнення до кри­мінальної відповідальності за ст. 388 КК України.

■, 7.4. Особливості звернення стягнення

на будинок, квартиру, приміщення,
' земельну ділянку

Спеціальний порядок відчуження будинку, квартири, приміщення або земельної ділянки пояснюється гуманніс­тю держави, оскільки це майно передбачається відчужу­вати лише в останню чергу. При цьому звернення стяг­нення на будинок, квартиру чи земельну ділянку здійс-

283

нюється лише в разі належності цихоб'єктів боржнику на праві приватної власності.

Але громадянину може належати на праві приватної власності декілька будинків, квартир, дач тощо. Тому таке майно, не пов'язане із проживанням боржника, що має підтверджуватись актом реєстрації (прописки), за логікою та умовами справедливості має відчужуватись на рівні з іншим майном. На жаль, ця обставина не знайшла свого законодавчого закріплення, і будь-який будинок або квартира, незважаючи на їх кількість, мають відчужуватись в останню чергу, хоча об'єкти нерухомос­ті в сучасній юридичній практиці представляють особли­вий інтерес. Саме питання про необхідність проживання боржника у зазначеному приміщенні визначає відмінність дачі від перелічених видів нерухомого майна. Тому звич­не поняття будинок не стосується дачної будівлі, оскіль­ки реєстрації (прописки) у останній не існує. Але приму­совий порядок реалізації дачного будинку повинен мати спільні риси з порядком реалізації вищезазначених об'єктів, тобто до дачного будинку має застосовуватись продаж з аукціону або прилюдних торгів.

Що ж до об'єктів нерухомості, належних громадянам на праві власності, що обтяжуються правами наймачів, то при зверненні стягнення на таке нерухоме майно не­обхідно враховувати їх права. Це положення випливає з ст. 229 ЦК про обов'язок продавця попередити покупця про права третіх осіб на продавану річ, оскільки відсут­ність такого попередження безумовно веде до правопо­рушення. Примусовий порядок стягнення майна не може звільнятись від відповідного загального порядку прода­жу майна і захищатись ч. 2 ст. 145 ЦК. Як передбачено в ст. 229 ЦК України покупець у разі відсутності поперед­ження про права третіх осіб набуває право вимагати зменшення ціни або розірвання договору і відшкодуван­ня збитків. Витребування майна з підстав ч. 2 ст. 145 ЦК України не повинно допускатися не тому, що майно було продано в порядку, встановленому для виконання судо­вих рішень, а тому що такі права третіх осіб мають бути чітко передбачені в Законі і гарантовані.

В чинному законі (ст. 62) не передбачено жодної дії, яка б свідчила про встановлення прав третіх осіб та їх охорону. Чинна практика базується на принципі продажу майна з аукціону без установлення прав третіх осіб, а

284

новий власник, купуючи таке майно за значно зниженою ціною і охоронюваний ч. 2 ст. 145 ЦК України, повинен «розібратись» з правами третіх осіб. Так, за ст. 170 ЖК України, при переході права власності на жилий будинок (частину, квартиру) до іншої особи новий власник може вимагати розірвання договору лише у випадку безстро­кової дії. В порядку статті 168 ЖК України випадок від­чуження власності не є підставою для розірвання дого­вору, навіть, коли договір має безстрокову дію. Для цьо­го необхідні інші додаткові підстави.

Цікавим є питання про можливість звернення стяг­нення на будинок, який обтяжений обов'язком щодо на­дання права довічного проживання в будинку або квар-тирі, яке може випливати із спадкових правовідносин. Отже, в цьому випадку примусове відчуження будинку або квартири також має забезпечувати право довічного користування будинком або його певною частиною, оскільки це положення передбачається ч. 2 ст. 539 ЦК України і не обумовлене добровільним або примусовим порядком відчуження.

Отже, для того, щоб не порушувати права третіх осіб, боржника зменшенням ціни майна, стягувана, який опи­няється у скрутному правовому становищі, доцільно ви­рішувати права третіх осіб на майно до аукціону. Краще в період добровільного виконання надати громадянину можливість відчужувати майно за реальною ринковою ціною з обмеженням його права на отримання грошей та перерахуванням їх на рахунок Державної виконавчої служби. Зрозуміло, що в цьому випадку таке положення має знайти своє відображення в Законі України «Про но­таріат». А на етапі примусового виконання державному виконавцю доцільно встановлювати права третіх осіб на нерухоме майно перед проведенням аукціону.

Стосовно частини третьої ст. 62 вказаного Закону до­цільно також уточнити, що у нотаріуса можуть знаходи­тись відомості не тільки про накладення арешту на неру­хоме майно, а й про наявність заборони відчуження май­на, яка накладається у переважній більшості випадків у зв'язку із заставою майна, договором довічного утри­мання тощо. При цьому наявність заборони відчуження майна не може служити підставою для ненакладення арешту на майно.

Однозначність положення ч. 2 ст. 62 цього Закону, яка

285

передбачає відчуження прилеглої земельної ділянки ра­зом із жилим будинком, торкається випадків, коли вона належить боржнику на праві власності. В усіх інших ви­падках разом із будинком має переходити право на орен­ду землі, довічного користування нею, що випливає з дозволу на забудову, тощо.

Якщо земля або нерухоме майно були передані до статутного фонду юридичної особи, звернення стягнення не може провадитись без виділення належної боржнику частки в натурі.

. , 7.5. Звернення стягнення на заставлене майно

За ст. 20 Закону «Про заставу» звернення стягнення на заставлене майно здійснюється за рішенням суду (ар­бітражного¹ або третейського суду), на підставі виконав­чого напису нотаріуса, якщо інше не передбачене зако­ном або договором застави. Звернення стягнення на заставлене майно державного підприємства (підприєм­ства, не менше п'ятдесяти відсотків акцій (часток, паїв) якого є у державній власності) здійснюється за рішенням суду або арбітражного суду. Російське законодавство тлумачить заставні взаємовідносини таким чином, що звернення стягнення на заставлене майно можливе й у несудовому порядку, коли у сторін досягнута згода і во­на посвідчена в нотаріальному порядку. В такій угоді сторони можуть домовитись про продаж предмету іпоте­ки на публічних торгах або аукціоні, а також про при­дбання такого майна утримувачем заставленого майна для себе або третіх осіб із зарахуванням вимог кредито­ра. Але за законодавством Росії заборонено звертати стя­гнення на заставлене майно на підставі виконавчого на­пису нотаріуса. Автори знають випадки, коли нотаріуси вчиняли виконавчі написи на договорах іпотеки, які в подальшому ставали підставою для виконавчого прова­дження, але судові процеси після цього свідчать про пев­ні проблеми такого порядку звернення стягнення. Тому для вчинення виконавчого провадження мають надава­тись безспірні документи, що свідчать про необхідність

можливості відкриття виконавчого провадження стосовно заставних правовідносин. Це має бути рішення суду і виконавчий напис нотаріуса, у випадках, передбачених законом. Крім того, заставні взаємовідносини можуть ускладнюватись договорами поруки або гарантії. В цьо­му випадку для звернення стягнення на майно поручни­ків, на погляд автора, обов'язково має надаватись нотарі­ально посвідчений договір поруки, коли він є складовою частиною договору (наприклад, застави), який посвід-чується в нотаріальному порядку.¹

Стягнення на заставлене майно в порядку примусово­го виконання допускається як для задоволення вимог стягувача-заставодержателя, так і для задоволення вимог інших стягувачів і регламентується ст. 52 цього Закону.

Для задоволення вимог стягувача-заставодержателя стягнення звертається на заставлене майно боржника при недостатності у нього іншого майна для повного задово­лення цих вимог, з додержанням встановлених законо­давством прав заставодержателя та вимог глави 6 цього Закону.

Стягнення на заставлене майно боржника для задово­лення вимог стягувачів, які не є заставодержателями, в порядку примусового виконання допускається лише у разі, коли вартість предмета застави перевищує розмір заборгованості боржника заставодержателю. Кошти, отримані від реалізації заставленого майна, використо­вуються насамперед для задоволення зобов'язань борж­ника перед заставодержателем, і лише залишок коштів -для задоволення вимог стягувача.

Загальний порядок, передбачений у ст. 52 Закону, та­кож має узгоджуватись із вимогами Закону України «Про заставу» від 2 жовтня 1992 року (із змінами і допов­неннями). Отже, положення цієї статті має враховувати переважне право заставодержателя отримати задоволен­ня з вартості заставленого майна і регулювати дві право­ві ситуації. Перша,- коли стягнення провадиться за ви­конавчим документом, наприклад, за виконавчим напи­сом нотаріуса про звернення стягнення на предмет застави. В цьому випадку державний виконавець вправі звертати стягнення лише на заставлене майно боржника,


286

' 3 2001 року не арбітражний, а господарський