Geum.ru

Удругій половині ХІХ ст. І на початку ХХ ст

Вид материалаДокументы

Содержание


1.Hügli A., Lübcke P. (Hg.) Philosophielexikon. Personen und Begriffe der abendländischen Philosophie von der Antike bis zur Geg
Проблема раціональності як історико-філософська проблема та її прояви в українській філософії хі-хvіі ст.
Подобный материал:
1   ...   16   17   18   19   20   21   22   23   ...   91


1.Hügli A., Lübcke P. (Hg.) Philosophielexikon. Personen und Begriffe der abendländischen Philosophie von der Antike bis zur Gegenwart. - Hamburg 1997.

2.Habermas J. Die Einbeziehung des Anderen: Studien zur politischen Theorie. 1.Aufl. - Frankfurt am Main. 1999.

3.Єрмоленко А.М. Комунікативна практична філософія. Підручник. – К., 1999.

Світлана Бовтач

ПРОБЛЕМА РАЦІОНАЛЬНОСТІ
ЯК ІСТОРИКО-ФІЛОСОФСЬКА ПРОБЛЕМА ТА ЇЇ ПРОЯВИ В УКРАЇНСЬКІЙ ФІЛОСОФІЇ ХІ-ХVІІ СТ.

Сьогодні проблема раціональності посідає одне із чільних місць серед актуальних проблем не лише філософського, але й наукового пізнання [1]. Посилення зацікавленості цією проблемою серед філософів, соціологів, антропологів, культурологів, політологів та науковців пов’язане з тим, що у другій половині XIX-XX ст. наукові революції призвели до визнання множинності типів раціональності, необхідності з’ясування їх критеріїв, переосмислення значущості наукового знання, а філософська думка першої третини ХХ ст. намагалась історичну типологію раціоналізму зрозуміти як історичну типологію культури.

Проте дослідження ідеї раціональності у її сучасних формах невід’ємно пов’язане із дослідженням тих історичних форм, які вона набувала на різних етапах еволюції філософського знання. Таким чином, сутність історико-філософського підходу до розгляду проблеми раціональності полягає у дослідженні становлення та еволюції ідеї раціональності в історії філософської думки, аналізі конкретних проявів раціональності в різних філософських епохах та школах, вияві єдності та багатоманітності її історичних форм.

Щодо аналізу західноєвропейського типу раціональності, вияву особливостей його прояву та генезису у різні історичні епохи, то сучасна історико-філософська наука вже має значні доробки як зарубіжних, так і вітчизняних науковців (достатньо згадати хоча б доробки Г.Ленка, К.Хюбнера, П.Гайденко, П.Гуревича, В.Кузнецова, Н.Мудрагей, К.Рутманіса та ін.), чого, на превеликий жаль, не можна відмітити стосовно аналізу витоків та проявів тих історичних типів раціональності, які мали місце в історії розвитку філософської думки на Україні.

Оскільки більшість філософських традицій України доби Середньовіччя розвивалась в межах ортодоксального православного світогляду, постільки серед вітчизняних істориків філософії переважає точка зору, що для української філософії характерним є домінування ірраціоналістичного типу філософування. Це в певній мірі пояснює, чому протягом тривалого періоду часу українські дослідники не ставили перед собою завдання цілеспрямовано дослідити розвиток ідей раціональності в українській філософській думці ХІ-ХVІІ ст. Проте необхідність систематизації та цілісного об’єктивного зображення історико-філософського процесу в Україні вимагає сьогодні актуалізації досліджень, пов’язаних із аналізом зародження й функціонування в ньому раціоналістичних умонастроїв, традицій, а також факторів, які стимулювали цей процес. На нашу думку, ці дослідження безпосередньо пов’язані із аналізом культурно-історичних підстав та особливостей прояву греко-візантійського типу раціональності.

Звертаючись до аналізу пам’яток філософської культури XI-XIV ст., навряд чи ми знайдемо праці, в яких у “чисто рафінованому” вигляді представлена проблема раціональності та пропозиції щодо її вирішення. Проте вже в добу Київської Русі “притаманний пієтет перед людським розумом, думкою, пафос “книжного шанування” та етичний інтелектуалізм”, “культ інтелекту, слова й пам’яті” [2, 37], з’являється такий рівень обґрунтування богонатхненності Святого Письма та його абсолютного значення для виховання релігійної віри і моральності, який сам є проявом активності людського розуму, його орієнтації не на одкровення чи на містичне споглядання, а на мудрість отців церкви та античних мислителів (Климент Смолятич, “Послання, написане Климом митрополитом руським Хомі пресвітеру, витлумачено Афанасієм монахом”). Умови соціально-політичного та духовно-культурного розвитку Київської Русі утверджували високий статус не лише суб’єкта пізнання, але й розуміння високого статусу пізнаючого розуму (Кирило Туровський, Володимир Мономах), а критерієм раціональності тут виступають в першу чергу морально-соціальні цінності (“Слово Данила Заточеника, що написав він князю своєму Ярославу Володимировичу”).

У філософській культурі доби Київської Русі домінують неоплатонівські традиції, проте цікавими є знахідки проявів й таких раціоналістичний підходів, які визрівали на основі усвідомлення можливості вирішувати філософсько-богословські питання у дусі арістотелізму (“Філософський трактат” Ізборника Святослава 1073 р.).

У другій половині XV ст. інтерес до філософської спадщини Арістотеля помітно зростає, а відтак з’явля-ється інтерес і до його логічної проблематики. Так, діячами ученого гуртка у Києві перекладаються джерела з логіки, зокрема, “Логіка Авіасафа” Аль-Газалі і Мойсея Маймоніда (“Київська логіка”). У даній пам’ятці логіка називається “вагою й мірою мудрості”, її ставлять понад усі науки. Вже робляться акценти на тому, що логіка допомагає пізнати істину, що саме вона веде до неї. Це свідчить про те, що у цей період простежуються тенденції до переорієнтації від платонізму з його одкровенням і осяянням до арістотелівського здорового глузду і досвідного знання. Умови релігійної полеміки, яка розгорнулася в Україні між католиками й православними у другій половині ХVІ ст., спонукали до більш глибшого вивчення логіки, що знаходить підтвердження у появі нового перекладу “Діалектики” Й.Дамаскина та перекладу логічного трактату Й.Спангерберга, здійснених А.Курбським.