Інформаційні технології в журналістиці: вітчизняний І світовий досвід Київ 2002

Вид материала

Документы

Содержание Кабельне телебачення Перспективи розвитку цифрового телебачення

Подобный материал:

• Ужгордський національний університет на правах рукопису лазур ярослав володимирович, 1187.21kb.
• Електронні засоби навчального призначення світовий досвід й українська освіта // „вища, 179.96kb.
• Сучасні інформаційні технології та інноваційні методи навчання у вивченні англійської, 93.41kb.
• А втоматизация вузовских библиотек, 162.64kb.
• Інформатика та сучасні інформаційні технологіі, 40.87kb.
• Методичні рекомендації по виконанню дипломних проектів для студентів спеціальності, 366.58kb.
• Дистанційне навчання в професійно-технічній освіті, 99.88kb.
• «Інформаційні управляючи системи та технології», 20.16kb.
• Програма фахового вступного екзамену з «менеджмент організацій І адміністрування» для, 125.76kb.
• Н. І. Гомза Рецензент: канд екон наук, доцент В. О. Костюк Рекомендовано кафедрою «Прикладна, 856.34kb.

Кабельне телебачення

Олена Євенко

Щоб чіткіше уявити стан кабельного телебачення сьогодні, необхідно прослідкувати його історію.

З самого початку, коли кабельна телевізійна мережа тільки робила перші крокі, на неї дивилися лише як на засіб усунення перешкод в ефірі. Перший телевізійний кабель був прокладений у 1949 році в Пенсильванії, через рік після того, як з’явилось комерційне телебачення.

Було це так: мешканці Ландсфорда, міста, розташованого в долині між Алеганськими горами, виявили, що через гори вони не можуть приймати телевізійні передачі. Місцевий підприємець на ім’я Роберт Тарлтон вирішив зробити на цьому бізнес: він заснував нову кампанію, встановив велику антену на найближчій гірський вершині і оголосив, що за 125 доларів і за щомісячну плату він підключить будь-який будинок у долині до цієї антени.

Порівняно з теперішніми цінами це було досить дорого, але фірма Тарлона мала величезний успіх і заклала основи кабельної мережі, яка грає важливу роль в сучасному телебаченні.

Новий варіант телебачення був перспективним, тому власники ефірних телестанцій побачили в ньому потенційну загрозу. За їхніми проханнями у 1966 році Федеральна комісія зв’язку прийняла правила, в яких встановлювались заборони на трансляцію по КТВ тієї продукції, яка могла нанести шкоду ефірним телемережам (спортивні змагання, фільми тощо). Кабельне телебачення набирало сил і Верховний суд США у 1972 році виніс рішення про необхідність врахування інтересів обох сторін, втягнутих в цей бізнес. Так розвиток кабельного телебачення набув правову базу. Спроби власників ефірного телебачення перешкодити перетворенню КТВ з ретраслянтором в самостійний засіб масової комунікації були безрезультатними.

Не можна не сказати ще про одну причину того, чому кабельному телебаченню потрібно було майже три десятиліття, щоб знайти своє гідне місце в системі засобів масової комунікації. Перші кабельні мережі були утворені підприємцям, які не відразу зрозуміли, що для того, щоб зацікавити аудиторію і отримати прибуток, потрібно показувати оригінальні, не схожі на продукцію ефірного телебачення, програми.

Спочатку, фірми кабельного телебачення транслювали лише ті передачі, які можна було б побачити по національним телемережам. Винятком були лише програми місцевих новин і повідомлень про погоду, які готувалися самими кабельними компаніями. Потім комусь прийшло в голову, що глядачі, які підключилися до кабельної мережі, з задоволенням заплатять ще кілька доларів за те, щоб отримати більший вибір фільмів, особливо в ті дні, коли фільми, що передаються по національним мережам, їм не подобаються.

Вперше, такий фільм був показаний 8 листопада 1972 кабельною мережею в місті Алентаун в Пенсильванії. Його дивилося декілька сот глядачів, що підписалися на всі додаткові фільми місяця за три долара. Ця ідея багатьом сподобалась і компанія “ХБО”, що першою запропонувала глядачам фільми за додаткову плату і зараз все ще потужна, обслуговує п’ятнадцять мільйонів сімей або 37% абонентів кабельного телебачення. У “ХБО” з’явились конкуренти, які пропонують телеглядачу — абоненту вибір додаткових каналів (останні новинки кіно, оригінальні, розважальні передачі, позбавлені реклами).

Національні телемережі і фірми платного телебачення пропонують свої програми в діапазоні надвисоких частот, іноді користуючись для ретрансляції геостаціонарним штучним супутником, ніби постійно “висячим” над однією точкою країни. Компанія кабельного телебачення приймає ці програми на свою параболічну чи башенну антену і, посилив сигнали, транслює їх по кабелю своїм абонентам.

В середині 70-х років була спроба ще більше диференціювати послуги: утворюється так звана служба РРВ (“плата за просмотр”). Абонент по каталогу замовляє по телефону програми які йому сподобались, себто платить не за канал, а за окремі передачі. Таким чином, ця служба являє собою салон прокату відеокасет.

В 80—х роках з впровадженням нових технологій значно спрощується процес замовлення. Стало можливим за декілька хвилин отримати потрібну програму на екран свого телевізора. В зв’язку з цим служба РРВ набула бурного розвитку.

Також новим було встановлення двостороннього телезв’язку абонента з представником компанії. Одна з таких систем під назвою К’ю-Ю-Бі-І була встановлена в місті Колумбус, штат Огайо, близько 20 років тому, і зараз вважається застарілою. Можливості такого двостороннього зв’язку безмежні. Глядачі можуть задавати запитання лекторам учбових програм, брати участь в телеопитуваннях суспільної думки і теледискусіях, робити покупки по телекаталогам і так далі.

Дуже цікавим моментом є те, що для етнічних меньшинств також є свої телевізійні канали. Так, негритянське телебачення передає фільми і суспільно-політичні програми, що орієнтуються на чорних американців, тоді як міжнародна іспаномовна мережа транслює новини, спортивні, музичні, розважальні передачі для мільйонів громадян латиноамериканського походження,

Ще в середині 70-х років до утворення глобальної мережі Сі—ен—ен, в США з’явились невеликі фірми, що ретранслюють свої програми на кабельні мережі через супутник. Першою була “HBO” (“Хоум бокс офіс”). До середини 80—х років супутники зв’язку у всьому світі стали дешевим засобом розповсюдження телепрограм, і більшість фірм кабельного телебачення почали користуватися ними.

У 1981 році президент США Р.Рейган підписав Закон про федеральну політику в області кабельного телебачення, який знімав всі обмеження, що заважали діяльності кабельних систем і розвитку кабельної індустрії. Разом з тим Закон легалізував існування супутникових антен, а також дав додатковий стимул розвитку телебачення і кінематографії країни. Конкуренція, таким чином, загострилась, в результаті чого споживач отримав максимальні можливості вибору програм.

В поєднанні телекомунікацій і бізнесу є помічений парадокс. З одного боку, ринок призводить до удосконалення і розвитку сфери масової комунікації як економічного підприємства—цей факт можна вважати позитивним. З іншого боку, ринок стимулює комерціалізацію культури і пониження її рівня. В державах де особливо виражені інтереси держави в сфері інформації, а ринкові відносини на низькому рівні, розвиток кабельного телебачення проходить враховуючи ці обставини. В цьому випадку додержується баланс між чисто комерційними програмами і програмами пізнавально-художнього характеру, враховуючи інтереси малочисельних груп населення.

В 90-ті роки вже можна з впевненістю сказати, що неподільне панування ефірного телебачення, його “золотий вік” підходить до завершення, хоча кабельне і касетне телебачення, певно, остаточно не витіснить телебачення ефірне. Але вже сьогодні люди в усьому світі вибирають між кабельними телеканалами, програмами і касетами, не дуже вдаючись до подробиць того, якими технічними засобами надходить на домашній телевізор та відеоінформація, яка їх цікавить.

Для того, щоб з’явилось супутникове, кабельне і касетне телебачення, необхідні дві головні передумови: по-перше, високий рівень розвитку інформаційних технологій і електроніки; по-друге, економічний і промисловий потенціал країни, який дозволить запустити надто дороге виробництво.

З технічної точки зору, різниця між ефірним і супутниковим телебаченням полягає в формі передачі сигналу. В ефірному телебаченні сигнал передається по ланцюгу студія-передатчик-телевізор. В кабельному: будь-яка віщуюча станція - станція, що приймає (іноді зі своєю студією) — кабель-телевізор. В супутниковому: наземна станція, що передає — супутник-антена (параболічна)-телевізор.

Якими б досконалими не були відеомагнітофони й телевізори ефірного телебачення, від них мало користі в районах слабких сигналів, де зображальні перешкоди настільки ж властиві телесигналам, наскільки звукові —радіосигналам. Отже, технологія кабельного телебачення полягає в тому, що в ньому передача сигналів з телемовного центру відбувається не по ефіру, а по кабелю, чим забезпечується висока якість зображення й звуку та виключають будь-які атмосферні перешкоди. Усім відомі колективні антени можна вважати прообразом кабельного телебачення.

Варто уявити таку саму колективну антену, але не для мешканців одного парадного, а для кількох тисяч абонентів, яка ловить з ефіру все, що доступно в даній місцевості на метровому і дециметровому діапазонах, та ще й приймає сигнали зі супутників, кількість яких залежить лише від апетитів студії, від того, скільки каналів вона здатна “переварити”. Теоретично ця кількість обмежена лише тим, скільки супутників може вміститися на земній орбіті.

Виходячи із смаків і побажань абонентів, співробітники студії готують для них свій фірмовий “коктейль”, до якого включають різні за стилем, тематичною спрямованістю канали. Сюди ж додають і свій власний канал для трансляції відеофільмів, програм свого виробництва, місцевих новин (в Україні це канал КТМ). Цей канал може бути використаний, приміром, для звернення до населення представника місцевої влади, лікаря, священика, директора школи, а також для попередження мешканців про стихійне лихо, відключення води або навіть повідомлення про пропажу собаки.

Переваги очевидні. Адже практично кабельне телебачення в одній квартирі замінює звичайну метрову й дециметрову антени, відеомагнітофон, радіоточку і, навіть, дорогостоячу супутникову “тарілку”.

Прихильники кабельного ТБ вважають, що споживачам масової інформації не просто зробити вибір у розмаїтті інформаційних технологій. Проте, як відомо, вибирати потрібно найбільш передову, технічно досконалу та й просто більш зручну. Напевно, ніхто не відмовиться від маленької розкоші в своєму домі та повної інформаційної свободи.

Проблеми у всіх створених вітчизняних кабельних систем поки що спільні: відсутність програмного забезпечення, слабка технічна база, невирішені питання організації, фінансування. Ймовірно, що довго не зникне відеопірацтво (не дивлячись на ухвалення Закону про авторське право), оскільки поки що КТВ не в змозі створити оригінальну високохудожню продукцію. Власники мереж, заробляючи гроші на прокрутці продукції низької якості, об’єктивно працюють на загальне пониження культурного рівня глядача, знижують його запити та інтереси в інформаційній сфері. Процес цей неминучий в умовах становлення нового ринку ЗМК.

Через неконтрольованість виникнення кабельних студій чи, навпаки, раптового припинення діяльності деяких з них важко говорити про якісь спільні дані. На початку 90-х років кількість їх коливається, по різним оцінкам від 600 до 800 по всій території СНД в більш ніж 200 містах (аудиторія - близько 2 мільйонів). Найбільш насичені студіями території—Росія і Україна, найменш насичена територія Середньої Азії (в Узбекистані, наприклад, було всього 6 кабельних мереж).

Відносно широкого розповсюдження кабельного телебачення на території Росії та України сприяли соціально-політична ситуація, виникнення приватного підприємництва, більш високий добробут людей в тих регіонах, де виникли студії кабельного телебачення. Соціологічні дослідження, проведені республіканськими і місцевими студіями, виявивши невдоволення людей програмами “офіційного”, ефірного телебачення. В цей же момент був виявлений все зростаючий контингент глядачів, що згодні платити за нові види телепродукції.

Чим же приваблює кабельне телебачення глядачів, підприємців і його упорядника? З глядачами все зрозуміло: розширюється можливість вибору програм, задовольняє бажання дізнатися про місцеві новини, отримати необхідну для повсякденного життя інформацію, а також щоденну порцію розваг. Підприємці ж бачать в ньому додаткову можливість займатися рекламною діяльністю. В цьому значенні з кабельними мережами мати справу вигідніше, особливо невеликим фірмам. Реклама значно дешевша, ніж на будь—якій ефірній студії. В свою чергу упорядників кабельних мереж цікавить не тільки творча самостійність (хоча цей фактор також не можна враховувати), але й можливість зробити свій бізнес.

Спочатку, для того щоб утворити малу студію кабельного телебачення, потрібно було не багато: приміщення для побутового відеомагнітофону, наявність касет з бойовиками і мультфільмами і дозвіл районного керівництва. Енергійні люди на цьому не зупинились. 1 хоча про зміст продукції згадували не часто, директори і президенти кабельних телекомпаній зрозуміли, що тільки на імпортних відеокасетах створити повноцінну програму неможливо. Тому й почали вони набирати невеликий штат репортерів, знімати місцеві новини, використовувати телетекст, давати об’яви, передавати вітання для мешканців мікрорайону, запрошувати до студії депутатів, районне керівництво. Середньорічний прибуток студії дозволяє частково окупити техніку, видати зарплату співробітникам.

Наприкінці 20-го століття з’явилась велика кількість кабельних станцій. І з цього моменту в рядах телеманів з’явились категорії невдоволених: перша - в основному пенсіонери, яких, не спитавши, зобов’язали платити від двох до шести гривень; друга - ті, кому так і не провели кабель, а вони згодні платити, головне - щоб було що дивитися; третя - ті, у кого вже є кабельне телебачення, але їх не влаштовує якість трансляції чи кількість програм.

Щоб упорядкувати стан телеінформаційних мереж і кабельного телебачення в місті, у 1998 році голова Київської держадміністрації Олександр Омельченко підписав розпорядження, згідно якого спільне керівництво роботами по утворенню єдиної мережі покладено на Головне управління промисловості, енергетики і зв’язку міської адміністрації.

Генеральний директор науково-дослідницького центру “Квазар” професор Лев Гасанов в інтерв’ю розповів про роботу АО “Київпроекту” щодо цього завдання. Він розповів, що спільними зусиллями цю роботу було виконано. Створена схема розвитку мереж колективного прийому телебачення на період до 2005 року:

— 1снуючі системи кабельного телебачення — розповідає Лев Гассанович, — не задовольняють інформаційні потреби користувачів. На жаль, велика кількість обласних і місцевих програм, на відміну від національних, можна прийняти тільки в відносно невеликій зоні дії передавача. Да і національні програми можуть дивитись не всі мешканці України— існує багато зон “невпевненого прийому”. Це особливо помітно в місцях з складним рельєфом і висотними будівлями. Адже випромінювання існуючих потужних станцій впливає на здоров’я. Якість же програм після ретрансляції, на жаль різко знижується.

Все це свідчить про те, що необхідно переходити до нових сучасних інформаційних технологій, утворювати єдину інформаційну телекомунікаційну систему. Це забезпечить широкий спектр послуг: високоякісний прийом групового телесигналу в аналоговому і цифровому вигляді, прийом радіосигналів і аудіосупроводження телепрограм в режимах стерео- і мультивіщування, надання платних каналів на замовлення, прийом телетексту, послуги мультимедіа, збір даних телеметрії; послуги цифрової телефонії, організація комп’ютерних мереж, в тому числі підключення до мережі 1нтернет.

Для цього потрібно прокласти волоконно—оптичний кабель, який якісно донесе програму, дозволить встановити вдома навіть відеотелефон.

Найбільша в США компанія кабельного телебачення “Теле-ком’юнікейшнз” в цьому плані була першою. Вона виділила 1,9 млрд. доларів на реконструкцію своєї системи кабельного телебачення з широким набором пропонованих послуг, включаючи діалогове навчання, здійснення магазинних покупок через побутовий кінцевий пристрій.

Замість існуючих коаксіальних кабелів у новій інформаційній мережі прокладаються волоконно-оптичні кабелі загальною довжиною 11 тисяч кілометрів, які становлять систему магістральних каналів з центральними комутаційними вузлами, звідки зв’язок із житловими будинками та закладами здійснюватиметься через існуючі лінії на коаксіальних кабелях.

Ємність магістральних ліній становить до 500 каналів, а їхня мережа об’єднала більше 250 великих та малих міст, а також сільських районів. При цьому велика кількість каналів дозволить налагодити передачі та програми для малочисельних аудиторій, розширити вибір кіно— та спортивних програм, загальновиховних передач.

В Києві волоконно-оптичного кабелю прокладено лише декілька сотень кілометрів (це при потребі в декілька сотен тисяч ), да і використовується він для телефонних ліній.

Існує ще одна проблема, яка на жаль, залишиться не розв’язаною — у людей багато старих телевізорів — нові придбати просто не по кишені. Звичайно, що “ветеран” і транслювати буде погано, хоча б скільки зусиль ми не прикладом для передачі якісного сигналу.

На орбіті Землі працюють багато телекомунікаційних супутників, з кожного транслюється декілька десятків каналів. Нова система на Україні дозволить забезпечити передачу з центрів високоякісного прийому, і потреба в персональних супутникових антенах просто зникне.

У довготривалій перспективі ця нова технологія кабельного телебачення на основі цифрової техніки набагато прискорить процес зближення комп’ютерів і телебачення, надаючи абонентам можливість користуватися відеотеками, розташованими за сотні кілометрів. У найближчий час абонентам пропонується широкий спектр послуг від плати за перегляд до купівлі товарів на дому простим натисканням кнопки на пульті дистанційного управління, швидкого інформаційного обслуговування (повідомлення результатів спортивних змагань, надання ігор власникам ПК тощо) та демонстрації по кабелю передач з використанням ефекту віртуальної реальності.

_____________________________________


Перспективи розвитку цифрового телебачення

в Україні

Тетяна Трачук


Цифрове телебачення, у розробку якого країни Європи та Америки вклали мільярди доларів, почало розвиватися близько 10 років тому.

Уряд США працює над проблемою переходу на “цифру” вже не один рік. За вимогою федеральної комісії з 1 травня 1999 року найпопулярніші американські телекомпанії ABC, CBS, Fox i NBC почали мовлення у цифровому режимі на території 10 найбільших телеринків країни. З 1 листопада 1999 р. цей перехід на “цифру” повинний був відбутися в 30 телеринках США. Передову позицію в Європі у впровадженні цифрового телебачення займає консервативна Великобританія. У цій країні початок регулярного мовлення 15 листопада 1998 року. Приймати передачі цифрового телебачення мають можливість вже близько 90% населення. На початку квітня 1999 року почалося цифрове мовлення у Швеції. У інших Скандинавських країнах (Фінляндія, Норвегія) вже ведеться тестове мовлення, а широкомасштабне комерційне мовлення почнеться не пізніше 2000 р.

З 2000 роком цифрове телемовлення впроваджується в Бельгії, Ірландії, Італії, Нідерландах.

Планується перейти “на цифру” в Австралії, Бразилії, Індії, Китаї, Італії, Нідерландах, країнах СНД, Південноафриканській республіці та інших.

У багатьох країнах, де було схвалене рішення про перехід на цифрове мовлення, були прийняті урядові рішення про термін застосування аналогового мовлення: у США це відбудеться в 2006 році, а в Європі - протягом 2006-2012 рр.

Взагалі, навіщо цифра знадобилася телетехніці? І чим перестала задовольняти аналогова система, яка вірою і правдою служила ефіру майже півстоліття?

Є ряд причин, які свідчать не на користь аналогової системи.

По-перше, на етапах трансляції від місця звершення події ї аж до телеглядачів сигнал переходить “з рук в руки” нерідко через десятки передавально-приймальних станцій радіорелейних ліній чи космічного зв’язку. І хоча б на одній з них розладнається апаратура, то вже далі в такому телеланцюжку важко буде поновити якість картинки і звуку. Навіть за умови нормальної роботи, кожне кільце телевізійного тракту, незалежно від того, де воно знаходиться в апаратній телецентру, на борту супутника зв’язку, чи в самому телевізорі, - неминуче вносити в сигнал свою, часто нехай і невелику, але завжди цілком певну частку спотворень первозданного сигналу. А це принципово важливо, бо саме форма сигналу служить носієм інформації в аналогових системах.

Підступність у тому, що спотворення у них накопичується. Якість передачі аналоговими методами часто залежить не стільки від технічних характеристик апаратури чи від відстані проходження сигналу, скільки від числа обробки сигналу: чим їх більше, палимо значніші й спотворення.

Нерідко різноманітні перетворення електричного зліпку відеокартинки здійснюється разів зо двадцять. У процесі обробки передачі і прийому, навіть окремі ї незначні спотворення сигналу дають негативний сумарний ефект на екрані телевізора. це перший недолік аналогової системи.

Другий: у аналоговій формі перезаписати сигнал на відеомагнітофоні можна не більше чотирьох-п’яти разів. Після цього він втрачає свою якість. На екрані з’являються якісь мерехтіння і багато чого іншого, що значно псує сприйняття картинки, вона стає непридатною для видачі в ефір.

Третій значний недолік аналогової форми, це те, що у цій формі зберегти на довгі роки унікальні телепрограми, шедеври кіномистецтва, фотоархіви неможливо. Отже, у світі зараз відбувається поступовий перехід на цифрову систему обробки, передачі і прийому зображень.

Суть цифрової системи у телебаченні полягає у тому, що традиційний безперервний (аналоговий) сигнал замінюється цифровим кодом, який містить детальну інформацію про всі елементи зображення: яскравість, колір, місце в кадрі і т.д. Завдання збереження якості повідомлень при багаторазових перетвореннях сигналу може вирішуватися лише цифровими методами.

Головна перевага цифрової системи полягає у можливості такої передачі інформації. Тут вже перешкоди не накопичуються. В основі цифрового телебачення – дискредитація, тобто поділ, подрібнення на частини аналогового сигналу. Змінний імпульс, одержаний від звичайної телекамери, подається на вхід спеціального електронного пристрою, який перетворює його на двійковий (“0” або “1”) запис значень сигналу в різні проміжки часу. А на приймальному пристрої цифровий сигнал з двійкових імпульсів має бути знову перетворений в аналоговий і подаватися у звичайні телевізори. Отже, цифрове телебачення вирішує проблему збереження якості при передачі кольорових зображень на будь-які відстані.

Нині в Україні використовується система мовленевого телебачення D,K/SEKAM і функціонує аналогова наземна мережа розподілу телепрограм у цій схемі. Від апаратно-студійного комплексу (АСК) Національної телекомпанії України сигнал телемовлення надходить на радіопередавальну станцію міста Києва й розподіляється по території України на місцеві РПС радіорелейними лініями зв’язку як через АСК обласних телерадіокомпаній, так і без їх участі. На РПС ряду населених пунктів сигнал надходить шляхом ефірної ретрансляції від потужних РПС.

Існуюча в Україні аналогова мережа розподілу програм ТБ не забезпечує 100% охоплення населення нашої країни жодною з телепрограм. Якість програм, які одержує населення, особливо після ефірної ретрансляції, практично не співпадає з якістю телебачення звичайної якості і у більшості випадків може бути порівняна із магнітним записом у стандарті VHS, чи навіть нижчою якістю.

Таким чином, сучасна технологія передачі програм аналогового телемовлення каналами зв’язку України, яка передбачає використання контролю якості передачі сигналами контрольних рядків текст-таблиці, малоефективна. Вона реально не забезпечує високої якості телемовлення.