Держава І право: de lege praeteritA, instante, futura міністерство освіти І науки україни одеська національна юридична академія
| Вид материала | Документы |
- Міністерство освіти І науки україни одеська національна юридична академія, 2707.55kb.
- Міністерство освіти І науки україни одеська національна юридична академія на правах, 1255.33kb.
- Міністерство освіти І науки україни одеська національна юридична академія на правах, 2618.62kb.
- Міністерство освіти І науки, молоді та спорту україни національний університет «одеська, 6297.95kb.
- Міністерство освіти І науки, молоді та спорту україни національний університет «одеська, 5488.92kb.
- Національний університет внутрішніх справ, 324.82kb.
- Міністерство освіти І науки, молоді та спорту україни одеський технічний коледж, 1368.13kb.
- Україна міністерство освіти І науки україни одеська національна морська академія, 32.42kb.
- Одеська національна юридична академія, 3983kb.
- Міністерство освіти І науки україни національна академія наук київський університет, 717.4kb.
ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ АВТОРСЬКИХ ПРАВ В ЄВРОПЕЙСЬКОМУ СОЮЗІ
Основною ціллю заснування Європейського співтовариства є необхідність в створенні єдиного інтеркомунітарного економічного простору, який будується на принципах вільного руху товарів, послуг, капіталу, робочої сили, обмеження монополістичної діяльності та недобросовісної конкуренції, які оголошені в установчих документах Європейських співтовариств і Договорі про Європейський Союз 1992 р., а також в Договорі, який заснував Конституцію для Європи 2004 р.
З розвитком товарно-грошових стосунків виникла необхідність залучення результатів інтелектуальної діяльності людини до господарського обороту нематеріальних об’єктів.
Ступінь захисту і реалізації прав інтелектуальної власності в різних країнах різний. В міру того як інтелектуальна власність займає в торгівлі все більш вагоме місце, ця різниця приводить до напруженості в системі міжнародних економічних зв’язків. Тому узгоджені між країнами правила охорони інтелектуальної власності стали розглядатися як основа для досягнення більшого порядку і можливості більш систематизованого вирішення спорів.
Особливістю права інтелектуальної власності є те, що воно діє тільки в межах однієї конкретно визначеної держави, тому увійшло в протиріччя з цілями і завданнями, які стоять перед Європейськими товариствами – створення повномасштабного функціонуючого єдиного інтеркомунітарного економічного ринку. Тому був знайдений вихід з даної ситуації – розширені «територіальні обмеження» права інтелектуальної власності з території однієї держави-члена ЄС до масштабів всього Європейського Союзу (так званий принцип «комунітарного вичерпання прав на об’єкти інтелектуальної власності).
Поява зазначеного правого інституту стало результатом компромісу між принципом вільного руху товарів і послуг в межах європейського економічного простору та існуванням прав на об’єкти інтелектуальної власності. 25 березня 1957 року Римським Договором про створення Європейського Співтовариства був введений принцип вільного руху товарів в межах ЄС. До цього в окремих європейських державах (наприклад, у Франції) на власників розповсюджувалось право слідування, яке полягало в тому, що власник міг здійснювати контроль за використанням власних позначень на протязі всього періоду їх руху до кінцевого користувача.
Згідно цього принципу, правовласник охоронного результату інтелектуальної діяльності втрачає своє право на контроль за подальшим розповсюдженням вказаного результату інтелектуальної власності, якщо він буде введений за його власною ініціативою в господарський обіг шляхом продажу на території ЄС, тобто охоронний об’єкт інтелектуальної власності може вільно рухатись в межах ЄС без яких-небудь обмежень.
Можна виділити дві форми інтеграційних процесів в сфері інтелектуальної власності в рамках ЄС. Це гармонізація права – зближення національних законодавств держав-членів ЄС в сфері правової охорони інтелектуальної власності, та уніфікація – введення єдиного інструменту правової охорони інтелектуальної власності, який буде діяти на всій території Європейського Союзу на рівні з національними інструментами правової охорони. Гармонізація права в ЄС здійснюється за допомогою такого нормативно-правового акту, як директива, а уніфікація здійснюється за допомогою прийняття регламенту.
До процесів гармонізації та уніфікації права інтелектуальної власності в Європейському Союзі в першу чергу привела діяльність Суду Євросоюзу, який вивів право інтелектуальної власності зі сфери внутрішньодержавного регулювання до наднаціонального рівня і загальнообов’язковості виконання рішень Суду ЄС. Практика Суду Європейських співтовариств в багатьох випадках визначила вибір конкретних направлень, форм і способів уніфікації та гармонізації правової охороні інтелектуальної власності в ЄС.
Також значну роль відіграє діяльність Європейської комісії, яка визначає конкретні сфери, механізми и засоби комунітарізації правової охорони інтелектуальної власності в ЄС. Наприкінці 80-х початку 90-х років 20-го сторіччя було прийнято цілий ряд документів, відомі під назвою «Зелена книга» (в сфері авторського права та суміжних прав – Зелені книги 1984, 1988, 1995 рр. в сфері права промислової власності – «Зелена книга про правову охорону промислових зразків» 1991 р. та інші), які намітили подальші шляхи удосконалення зближення національного законодавства держав-членів ЄС в сфері авторського права та промислової власності в ЄС.
До пріоритетних направлень інтеграційних процесів в ЄС є охорона не самого суб’єкта творчої діяльності як такого, а надання правової охорони інвестиціям, суб’єктам правотворчої діяльності (кіно-, теле- і відеокомпаніям, організаціям супутникового та кабельного мовлення, організаціям, які управляють майновими правами авторів на колективний основі тощо).
Що стосується так званих «нових» об’єктів права інтелектуальної власності, до яких відносяться біотехнологічні винаходи, селекційні досягнення в сфері рослинництва, комп’ютерні програми і база даних, супутникове і кабельне мовлення, новели в системі авторських правомочностей (право на прокат та передача в безвідплатне користування, використання об’єктів творчої діяльності в глобальних інформаційних мережах тощо), то вони є також пріоритетними направленнями в сфері уніфікації та гармонізації права інтелектуальної власності в ЄС.
Процес інтеграції в сфері права інтелектуальної власності в ЄС носить комплексний та універсальний характер, який означає, що уніфікації та гармонізації підвладні всі основі сфери права інтелектуальної власності.
Законотворча робота інститутів Європейського Союзу відносно результатів інтелектуальної діяльності проводиться з урахуванням постійно прогресуючого міжнародного права інтелектуальної власності. Правове регулювання інтелектуальної власності на наднаціональному рівні має і зовнішній ефект – європейське співтовариство одержує повноваження на подання держав-членів у нормотворчому процесі на міжнародному рівні. Крім постійної участі в діяльності Світової організації торгівлі (СОТ) і його підсистемами ТRIPS, Співтовариству спеціальними деклараціями надане право брати участь у новітніх договорах ВОІВ і переговорах по їх подальшому прогресивному розвитку.
Попко В. В.
к.ю.н., асистент кафедри порівняльного і європейського права
Інституту міжнародних відносин
Київського Національного університету імені Тараса Шевченка
Комарук І. А.
студентка VІ курсу відділення міжнародного права
Інституту міжнародних відносин
Київського Національного Університету імені Тараса Шевченка
ПРАВОВІ НАСЛІДКИ ПРИЄДНАННЯ УКРАЇНИ ДО ГААЗЬКОЇ КОНВЕНЦІЇ ПРО МІЖНАРОДНИЙ ДОСТУП ДО ПРАВОСУДДЯ 1980 р.
Інтернаціоналізація суспільного життя, посилення міжнародного економічного співробітництва, міграція населення супроводжуються значним збільшенням кількості цивільних справ за участю іноземного елемента. У зв’язку з цим серед проблем цих правовідносин безсумнівно важливого значення в аспекті міжнародного приватного права набувають питання процесуальних правовідносин.
Уніфікація норм міжнародного приватного права в сфері цивільних правовідносин є одним з основних напрямків діяльності міжурядової Гаазької конференції з міжнародного приватного права. Виходячи зі стратегічних й тактичних цілей розвитку українського законодавства в сфері правового регулювання колізійних питань, а також в активному залученні України в уніфікаційні процеси правового регулювання міжнародних приватних відносин та усвідомлюючи необхідність першочергового врегулювання питань, пов’язаних з питаннями цивільного процесу, Україні було б доцільно приєднатися до Гаазької конвенції про міжнародний доступ до правосуддя, 1980 р.
25 жовтня 1980 р. була відкрита до підписання Гаазька конвенція про міжнародний доступ до правосуддя, яка заміняє у відносинах між країнами, які беруть участь у ній та Гаазькій конвенції 1954 р., відповідні положення останньої (ст. 17–26). Учасницями Конвенції про міжнародний доступ до правосуддя 1980 р. є Греція, Італія, Іспанія, Турція, Фінляндія, Чехія, Швеція, Швейцарія Нідерланди, ФРН, Франція та інші (в основному, європейські) держави. Створена на базі Конвенції 1954 р. зазначена Конвенція внесла істотні новели у покращення становища громадян у цивільному процесі іноземних держав.
Дана Конвенція вирішує, по-перше, питання юридичної (правової) допомоги, яка надається громадянам Договірних держав і особам, які мають місце проживання на території іншої договірної держави. Згідно з Конвенцією про міжнародний доступ до правосуддя 1980 р. громадяни договірних держав і особи, які мають місце проживання на території іншої договірної держави, користуються в усіх договірних державах правовою допомогою (правовим захистом) в суді у цивільних і торговельних справах на тих же умовах, що й громадяни даної держави. Це правило поширюється також на осіб, які раніше проживали на території країни – учасниці, якщо підстави позову пов’язані з їх попереднім місцем проживання в державі суду. В державах, де надається правова допомога по адміністративним, соціальним та податковим справам, положення Конвенції застосовуються відносно справ, які розглядаються компетентними судами (ст. 1 Конвенції). Допомога здійснюється також шляхом надання правових консультацій. Для отримання клопотання про надання правової допомоги та здійснення заходів щодо нього у кожній державі визначається Центральний орган (чи декілька таких органів). При цьому не виключається можливість використання дипломатичного шляху. Документи, які передаються звільняються від легалізації (ст. 10 Конвенції), за передачу, отримання та прийняття рішень щодо клопотання про надання правової допомоги не стягуються ніякі збори (ст. 11 Конвенції). Якщо особі була надана відповідно до Конвенції правова допомога, наступні дії в іншій державі щодо вручення документів, незалежно від способу вручення, у тому числі в порядку виконання судових доручень (крім гонорарів експертам та перекладачам), здійснюються без компенсації витрат. Це поширюється і на виконання рішень, винесених в подальшому в будь-якій з держав-учасниць.
По-друге, Гаазька Конвенція про міжнародний доступ до правосуддя 1980 р. регулює забезпечення судових витрат та виконання рішень про стягнення судових витрат. Як і Гаазька конвенція 1954 р., дана Конвенція передбачає звільнення від внесення будь-яких застав для забезпечення судових витрат тільки на основі іноземного громадянства та постійного місця проживання особи за кордоном (ст. 14 Конвенції) та примусове виконання в країнах-учасницях рішень про сплату судових витрат, які винесені в одній з таких держав відносно особи, яка звільнена від обов’язку вносити заставу (ст. 15 Конвенції). Клопотання про примусове виконання рішень передається безпосередньо через визначені Центральні органи; легалізація документів не вимагається.
По-третє, Конвенція 1980 р. передбачає, що громадяни держав-учасниць та особи, які мають місце проживання на їх територіях можуть отримувати в інших державах на рівних умовах з громадянами даних держав та особами, що мають місце проживання у даних державах, копії та виписки з актів офіційної реєстрації та рішень по цивільним та торговим справам (ст. 18 Конвенції).
Та врешті решт, по-четверте, Конвенцією встановлено правило про недоторканність свідків і експертів, які є громадянами держав-учасниць або мають у них місце проживання, якщо вони викликані судом іншої держави-учасниці, їх не можна притягнути до відповідальності, затримати або застосувати до них інші обмеження їх свободи за дії, вчинені до прибуття на територію цієї держави, або у зв’язку з вироком, винесеним до їх прибуття.
На XX сесії Гаазької конференції з міжнародного приватного права (14–30 червня 2005 року) у м. Гаага (Нідерланди) було розповсюджено програму поступового приєднання України до Конвенції про міжнародний доступ до правосуддя від 25 жовтня 1980 р. Набуття Україною участі в згаданій Конвенції, безперечно, сприятиме більш повній інтеграції країни в європейських та глобальних структурах політичного і економічного та соціального співробітництва.
Підсумовуючи, потрібно зазначити, що імплементування Україною Гаазької Конвенції про міжнародний доступ до правосуддя 1980 р. було б закономірним. Адже Конвенція 1980 р. значно полегшить стан українських громадян та інших осіб, що мають місце проживання на території України, які виступають в судах держав-учасниць Конвенції. За участь України у Конвенції говорить і те, що у інших Конвенціях, які заміняють собою інші положення Гаазької конвенції 1954 р., Україна вже бере участь (Конвенції, що скасовує вимогу легалізації іноземних офіційних документів, 1961р., Конвенція про вручення за кордоном судових і позасудових документів у цивільних або комерційних справах, 1965р., Конвенція про отримання за кордоном доказів у цивільних або комерційних справах, 1970р.).
Червяцова А. О.,
кандидат юридичних наук, доцент,
доцент кафедри конституційного, муніципального і міжнародного права
Харківського національного університету імені В.Н. Караізна
МЕЖІ ЗДІЙСНЕННЯ ТА ОБМЕЖЕННЯ ПРАВ ЛЮДИНИ
В РІШЕННЯХ ЄВРОПЕЙСЬКОГО СУДУ
1. Європейська конвенція про захист прав людини і основних свобод (далі Конвенція) містить перелік прав і свобод, більшість з яких не є абсолютними. Це, зокрема, стосується права на життя (стаття 2), права на свободу та особисту недоторканність (стаття 5), права на повагу до приватного і сімейного життя (стаття 8), свободи думки, совісті і релігії (стаття 9), свободи вираження поглядів (стаття 10), свободи зібрань та об’єднання (стаття 11 Конвенції) та інших. Наведені права і свободи підлягають певним обмеженням, що припускає можливість держави втручатися в процес їхньої реалізації з дотриманням встановлених вимог.
2. Обмеження прав і свобод, які визначені у статті 8-11 Конвенції, мають певні спільні ознаки. По-перше, зазначені статті, говорять, що втручання у здійснення цих прав мають встановлюватися «законом» і бути «необхідними у демократичному суспільстві». По-друге, обмеження (втручання, формальності, умови санкції) мають переслідувати правомірну мету.
Порівняємо формулювання різних статей: право на приватність може обмежуватися в інтересах «національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров’я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб» (стаття 8); релігійна свобода – в інтересах «громадської безпеки, для охорони публічного порядку, здоров’я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб» (стаття 9); свобода слова – в інтересах «національної безпеки, територіальної цілісності або громадської безпеки, для запобігання заворушенням і злочинам, для охорони здоров’я чи моралі, для захисту репутації чи прав інших осіб, для запобігання розголошенню конфіденційної інформації або для підтримання авторитету і безсторонності суду» (стаття 10); свобода зібрань та об’єднань – в інтересах «національної або громадської безпеки, для запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров’я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб» (стаття 11).
Відповідно, найбільш широким обмеженням підлягає свобода вираження поглядів. Крім обмежень, спрямованих на забезпечення публічного інтересу (національна або громадська безпека, запобігання заворушенням чи злочинам, охорона здоров’я чи моралі тощо), та обмежень, спрямованих на забезпечення приватного інтересу (захист прав і свобод інших осіб), свобода слова може також бути обмежена в інтересах підтримання авторитету і безсторонності суду.
3. Більшість рішень Європейського суду з прав людини (далі Суд), які стосуються порушень прав, проголошених статтями 8-11 Конвенції, містять аналіз правомірності втручань або обмежень конвенційних прав і свобод.
При цьому Суд дотримується певної послідовності у розгляді фактичних обставин справи та аргументів сторін, досліджуючи їх за такими критеріями:
чи були дії влади, які означали втручання у здійснення права на свободу вираження поглядів, передбачені законом;
чи переслідували вони правомірну мету, визначену у частині 2 статті 10 Конвенції;
чи були обмеження свободи вираження поглядів, за даних обставин, необхідними у демократичному суспільстві;
чи були вони пропорційними, адекватними діям заявника (Див., наприклад, рішення по справі « The Sunday Times v. the UK»).
Негативна відповідь хоча б на одне з цих питань означатиме наявність протиправного обмеження права або свободи й, відповідно, порушення Конвенції.
4. Отже, щоб бути правомірним, обмеження права або свободи має бути передбачене законом.
У свою чергу, закон також повинен відповідати певним вимогам. По-перше, він має бути доступним, тобто забезпечувати громадянам можливість орієнтуватися в нормах, які підлягають застосуванню у даному випадку; по-друге, закон має бути однозначним, тобто містити чіткі правові приписи. Закон, який не відповідає зазначеним вимогам, не є правомірним. Відповідно, обмеження права або свободи на підставі такого закону буде порушенням Конвенції.
Критерій «втручання, необхідне у демократичному суспільстві», на думку Суду, означає наявність «безпосередньої суспільної потреби». Конвенційне формулювання «необхідний у демократичному суспільстві» залишає державам-учасницям певну свободу розсуду. Це стосується як внутрішнього законодавства, так і органів, у тому числі судових, які тлумачать і застосовують національне законодавство.
Проте, надана державам свобода розсуду не є безмежною. Суд залишає за собою право остаточного рішення щодо того, наскільки те чи інше обмеження, встановлене державою, є сумісним із правом або свободою слова у тому вигляді, як вони гарантуються Конвенцією. Таким чином, свобода розсуду держави обмежується європейським контролем, який поширюється як на закон, на якому ґрунтується рішення щодо обмеження права або свободи, так і на саме рішення, у тому числі, винесене незалежним судом. Відповідно, завдання Європейського Суду полягає не в підміні національних судів, а у здійсненні контролю щодо того, чи відповідають рішення та дії держави-учасниці вимогам статті 8-11 Конвенції (Див., наприклад, рішення по справі «Handyside v. the UK»).
5. Проблема визначення меж здійснення та правомірності обмежень прав і свобод є однією з центральних у рішеннях Європейського суду з прав людини.
Судова практика розкриває, конкретизує, наповнює конкретним змістом положення Конвенції, у тому числі й ті, що стосуються підстав і порядку здійснення втручання в реалізацію права або свободи у вигляді застосування санкцій, відповідальності, встановлення формальних умов, обмежень тощо.
Грицаєнко Людмила Леонідівна
старший викладач кафедри теорії держави і права
Національної академії прокуратури України
ДЕМОКРАТИЗАЦІЯ ЗАКОНОДАВЧОГО ПРОЦЕСУ ЄВРОПЕЙСЬКОГО СОЮЗУ
Основною правовою базою прийняття рішень в ЄС є стаття 249 Договору про заснування Європейського співтовариства. Саме в ній передбачається, що «для виконання своїх задач і у відповідності до умов, передбачених цим Договором, Європейський Парламент разом з Радою, Рада та Комісія приймають регламенти, директиви, рішення та дають рекомендації або висновки». Суд ЄС у своїй практиці охарактеризував механізм прийняття рішень у Європейському співтоваристві як «законодавчу систему».
В основі механізму прийняття рішень в ЄС лежить принцип інституційного представництва та забезпечення різних інтересів. Європейський Союз – це союз народів та держав, тому в процесі прийняття нормативних актів мають перш за все враховуватися їхні інтереси. На сторожі цих інтересів стоять Рада та Європейський парламент.
Довгий час основними носіями законодавчих повноважень були Рада та Комісія. Європейському парламенту знадобилося пройти довгий шлях реформ, щоб зайняти відповідне місце в процесі прийняття рішень. Першочергово він був наділений лише консультативними повноваженнями та не відігравав значної ролі в прийнятті рішень. Його компетенція була розширена з часом за допомогою внесення змін в установчі документи, значну роль в посилені ролі Парламенту відіграли й міжінституційні угоди, а також рішення Суду ЄС.
На сьогоднішній день, він представляє інтереси народів держав. І тут варто підкреслити, що мова йде не про представництво «європейського народу» чи «європейських народів», а саме - народів держав-учасниць. Не зважаючи на це, депутати європейського Парламенту не є представниками окремих держав-членів – де б не був обраний депутат, він представляє всіх громадян Європейського Союзу.
Наявність у Парламенту законодавчих повноважень підтверджена статтею 192 Договору про заснування Європейського співтовариства, де чітко зазначено, що він «бере участь в процесі прийняття актів Співтовариства в тій мірі, в якій це передбачено цим Договором, здійснюючи свої повноваження в рамках процедур, передбачених статтями 251 та 252, а також шляхом прийняття співпадаючого позитивного висновку та надання консультативного висновку». Отож відразу зрозуміло, що існує кілька форм участі цього інституту в процесі прийняття рішень, які чітко передбачені в установчих договорах.
Підсилена роль цього інституту на сьогодні відповідає законним та нагальним фундаментальним вимогам демократизації та прозорості функціонування Європейського Союзу. Перетворюючи Парламент з суто консультативного органу на повноправного учасника законотворчого процесу в рамках ЄС, в європейському правовому просторі народ ставиться на одну сходинку з державами. Не маючи аналогів у світі Європарламент називають найдемократичнішою міжнародною інституцією, тобто такою, повноваження якої виходять безпосередньо від народів країн-членів.
На сьогоднішній день демократизація Європейського Союзу є одним з першочергових завдань актуальної реформи ЄС. Важливим досягненням інституційної реформи, передбаченої Лісабонським договором, є чергове розширення повноважень Парламенту. Відповідно до положень нової угоди Європейський парламент на рівні з Радою здійснює законодавчі та бюджетні повноваження. Крім того, відповідно до положень Лісабонської угоди він представлятиме не народи держав учасниць, а «громадян Союзу».
Розширення повноважень Європейського Парламенту тісно пов’язане з запровадженням «звичайної законодавчої процедури», яка полягає в прийнятті регламенту, директиви чи рішення спільно Європейським парламентом та Радою, відповідно до пропозиції Комісії. Крім того, положення договору безпосередньо визнають можливість, в окремих передбачених договорами випадках, прийняття законодавчого акту за ініціативи групи держав-учасниць або Європейського парламенту, згідно рекомендації ЦЄБ, прохання Суду ЄС чи Європейського Інвестиційного Банку (п.4 ст. 289 Договору про функціонування ЄС).
Важливо згадати, що Лісабонський договір наділяє громадян Союзу правом законодавчої ініціативи, з якою вони можуть звернутися до Комісії, щоб остання розробила пропозицію нормативного акту Союзу, необхідного, на думку громадян, для реалізації положень установчих договорів.
Прийняття ж регламенту, директиви чи рішень, в передбачених договорами випадках, Парламентом за участю Ради чи навпаки, Радою за участю Парламенту, кваліфікується як спеціальна законодавча процедура. Так, наприклад, бюджет Європейського Союзу прийматиметься згідно спеціальної законодавчої процедури, передбаченою ст. 314 Договору про функціонування ЄС.
Юридичні документи, прийняті в рамках законодавчих процедур, називатимуться законодавчими актами. І це є ще одним нововведенням нової інституційної реформи, а саме розмежування законодавчих актів та актів не законодавчого характеру.
Враховуючи вище викладене, можна підсумувати, що розширення повноважень Європейського парламенту, запровадження «звичайної законодавчої процедури», наділення громадян Союзу правом законодавчої ініціативи, відкритість засідань Ради під час прийняття нею рішень та голосування є великим кроком на шляху демократизації законодавчого процесу Європейського Союзу та його інституційного механізму в цілому.
Х. В. Кметик
старший викладач кафедри цивільного права і процесу
Юридичного інституту повітряного і космічного права та масових комунікацій
Національного авіаційного університету
СПРАВА ПРО АНГЛО-ІРАНСЬКУ НАФТОВУ КОМПАНІЮ
(Сполучене Королівство Великої Британії та Північної Ірландії проти Ірану)
Міжнародний Суд (МС) розпочав свою роботу у 1946 р. і є головним судовим органом Організації Об’єднаних Націй (ООН). Предметно МС розглядає передані йому спори на основі міжнародного права. Рішення МС, які мають остаточний характер і не підлягають оскарженню, є важливим джерелом розвитку науки і практики міжнародного права, а деколи – прецедентом при врегулюванні аналогічних спорів. Лише держави можуть подавати спір на розгляд МС. Спір за участю міжнародної організації або приватної особи фактично може бути розглянутий МС, якщо його можна «трансформувати» в міждержавний.
З 1946 р. МС розглянув понад 120 справ, однак за весь цей час транснаціональні корпорації фігурували лише у п’ятьох таких справах, серед яких і справа про Англо-іранську нафтову компанію (Сполучене Королівство Великої Британії та Північної Ірландії проти Ірану).
У 1901 р. англійський громадянин отримав від іранського уряду концесію терміном на 60 р. на пошук та видобуток нафти на всій території Ірану, крім п’яти його північних провінцій. У 1909 р. на основі цієї концесії утворилась Англо-перська нафтова компанія, яка у 1935 р. була перейменована в Англо-іранську нафтову компанію (АІНК). У період Першої світової війни на вимогу Вінстона Черчіля британський уряд отримав контроль над діяльністю АІНК через придбання контрольного пакета її акцій. До 30-х рр. ХХ ст. компанія перетворилася на одну з великих транснаціональних корпорацій і третього за розмірами виробника нафтової сировини, більша частина якої видобувалася в Ірані.
У справі про АІНК Сполучене Королівство звернулося до МС з метою захисту інтересів цієї компанії на підставі того, що Іран, націоналізувавши свою нафтову промисловість, порушив права компанії, які випливали з концесійної угоди 1933 р., укладеної між АІНК та урядом Ірану. Однак відзначимо два важливі чинники, які суттєво різняться за своєю сутністю. У цьому спорі Сполучене Королівство, з одного боку, не виступило на захист власних інтересів, а захищало інтереси свого громадянина. Передавши спір з Іраном на розгляд МС, Сполучене Королівство тільки реалізувало своє право дипломатичного захисту стосовно одного зі своїх громадян. З другого боку, Іран захищав свої державні інтереси, оскільки АІНК не лише ігнорувала закони іранської держави, а й сприяла збереженню залежного стану Ірану від англійських монополістів, порушуючи при цьому загальновизнані норми міжнародного права, відповідно до яких виключно держава має суверенне право регулювати діяльність установ та підприємств, розташованих на її території. Крім того, у цій справі МС розглядалися чотири правові питання: 1) яка сфера дії заяви, відповідно до якої Іран прийняв положення п. 2 ст. 36 Статуту МС, або яким чином потрібно тлумачити цю заяву; 2) чи націоналізація Іраном нафтової промисловості, яка безпосередньо впливала на функціонування АІНК, є заходом, що належить виключно до внутрішньої компетенції Ірану, і тому перебуває поза межами юрисдикції МС; 3) яка правова природа втручання Сполученого Королівства у цей спір; 4) якою є сфера дії п. 2 ст. 36 Статуту МС і чи входить до компетенції МС розгляд питань, відмінних від тих, які визначено у цій статті.
22 липня 1951 р. дев’ятьма голосами проти п’яти МС ухвалив рішення про те, що у нього немає юрисдикції щодо цього спору.
Нігреєва Олена,
старший викладач кафедри загальноправових дисциплін та міжнародного права
Одеського національного університету ім.І.І.Мечникова
МІЖНАРОДНИЙ ЗВИЧАЙ: ПИТАННЯ УТВОРЕННЯ ТА ТРАНСФОРМАЦІЇ
Міжнародне право, незважаючи на його багатовікову історію, й зараз містить численні прогалини та невизначеності у правовому регулюванні міжнародних відносин. Серед проблемних питань міжнародного правопорядку важливе місце посідає тема його джерел. Як зазначають фахівці, в сучасних умовах проблема джерел міжнародного права набуває величезне значення, разом із тим, у міжнародно-правовій літературі цьому питанню присвячено мало праць. Необхідність відродження доктрини джерелознавства міжнародного права диктується також і тим, що бурхливий розвиток багатьох галузей міжнародного права призвів до ситуації, коли якість джерел міжнародного права надається формам, які такими не є. Зараз одностайним є визнання науковою спільнотою двох джерел міжнародного права – міжнародного договору та міжнародного звичаю. Однак, якщо правове регулювання застосування міжнародного договору у міжнародних відносинах є певною мірою уніфікованим завдяки кодифікації права міжнародних договорів, то застосування міжнародного звичаю завжди викликало і викликає численні питання теоретичного та практичного характеру. Саме одному з таких питань присвячені тези цієї доповіді. У її рамках автор намагатиметься проаналізувати певні аспекти утворення міжнародного звичаю у сучасний період.
Класичне розуміння звичаю у міжнародному праві надає йому наступних ознак: наявність міжнародної практики (прецедентів), визнання за такою практикою юридичної обов’язковості, тривалість застосування. Самі такі ознаки можна виокремити із визначення міжнародного звичаю, що наведене у ст.38 Статуту Міжнародного Суду ООН, яка зазначає, що «суд, що повинен розглядати спори, які передаються йому, у відповідності до міжнародного права, застосовує... міжнародний звичай як доказ загальної практики, визнаної правовою нормою...». Незважаючи на видиму простоту, наведена дефініція містить низку невизначених положень, які дають підстави для розбіжностей у їхньому тлумаченні.
По–перше, не зрозумілим лишається, що саме мається на увазі під «практикою». Багато хто з вчених–міжнародників схиляється до думки, що під практикою слід розуміти не тільки активну, але й пасивну поведінку суб’єктів міжнародного права, тобто утримання від дій. Хоча ця позиція не є одностайною.
По–друге, відсутня єдність думок і щодо того, що саме слід розуміти під «загальністю практики» при формуванні міжнародно–правого звичаю. Уявляється, що було б абсурдним вважити за необхідне участь абсолютної кількості суб’єктів міжнародного права у формуванні звичаю, адже багатьох із них звичаєва норма може взагалі не стосуватися.
По–третє, неоднозначним є доктринальне розуміння визнання тієї чи іншої практики у поведінці держав юридично обов’язковою нормою міжнародного права. Більшість авторів погоджується із думкою, що без такого визнання міжнародний звичай взагалі не утворюється, а мова йде тільки про так зване узвичаєння. До узвичаєнь у практиці міжнародних відносин відносять правила міжнародної ввічливості, зокрема, правила дипломатичного етикету. Такі правила розглядаються як моральні норми, порушення яких міжнародним правопорушенням не визнається, а, отже, й не тягне за собою застосування заходів міжнародної відповідальності до порушника. Разом із тим, дискусійним є питання щодо форми, у якій має бути здійснене таке визнання. На відміну від договірної норми, згода на визнання юридичної обов’язковості якої, як правило, є ясно вираженою, часто, у письмовій формі, у випадку із міжнародним звичаєм йдеться про наявність мовчазної згоди, так званого tacitum pactum.
Й, нарешті, історично для утворення міжнародного звичаю необхідною була наявність багаторазової довгострокової практики, при чому час формування звичаїв дорівнював десятиріччям та навіть сторіччям. Уявляється, що ця ознака міжнародно–правового звичаю, якщо цілком і не втратила свого значення у сучасному міжнародному праві, однак вимагає свого перегляду. Тривалість застосування міжнародного звичаю є відносною вимогою, оскільки міжнародній практиці відомі так звані моментальні звичаї, наприклад, право прольоту космічного апарату через чужу територію. Більш того, сучасні дослідники, зокрема, І.І.Лукашук виокремлюють два різновиди звичаєвих норм міжнародного права у залежності від тривалості їхнього формування. Перший – це традиційний вид звичаєвих норм, які являють собою неписане правило, що утворилося в практиці їхнього застосування і за яким суб’єкти міжнародного права визнають юридичну силу. Другий – це новий вид звичаєвих норм міжнародного права, які також є неписаними правилами, за котрими визнається юридична сила. Але утворюються вони не довготривалою практикою, а шляхом визнання декількох чи навіть одного попереднього акту. Ці норми міжнародного права первісно формуються або ж у міжнародних договорах, або ж у таких неправових актах, як резолюції міжнародних нарад та міжнародних організацій, а у подальшому за ним визнається статус норм міжнародного права. Юридично вони існують у вигляді звичаю, а відповідні акти слугують доказами їхнього змісту.
Звісно, що така позиція поділяється не всіма вченими. Багато хто з них взагалі заперечує наявність другого різновиду звичаєвих норм міжнародного права (Тункін Г.І., Даниленко Г.М), деякі намагаються протиставити традиційні звичаєві норми міжнародного права їхньому новому різновиду, доводячи, що останні по суті витісняють традиційні норми із застосування, підміняючи їх (Альфаро А). Із останньої тезою важко погодитися, адже часто нові звичаєві норми міжнародного права виникають саме для врегулювання прогалин у правовому регулюванні міжнародних відносин, що виникають унаслідок їхнього динамізму та мінливості. Отже, більш вірною уявляється теза щодо взаємодії нових та традиційних звичаєвих норм міжнародного права.
Резюмуючи положення доповіді, необхідно ще раз підкреслити багатогранність проблеми формування та застосування звичаю у міжнародному праві. Разом із тим, незважаючи на недосконалість, міжнародний звичай не тільки не втратив свого значення для врегулювання міжнародних відносин, як передбачали деякі дослідники другої половин ХХ сторіччя, але й продовжує свою трансформацію та розвиток у якості одного з основних джерел міжнародного права. Саме про це свідчить виникнення його нового різновиду, який має забезпечувати динамізм міжнародно–правового регулювання.
Васильева И.Г.
преподаватель института экономики и права ХНПУ им. Г.С.Сковороды
НЕЗАВИСИМОСТЬ И БЕСПРИСТРАСТНОСТЬ СУДА – МЕЖДУНАРОДНЫЙ СТАНДАРТ ПРАВОСУДИЯ
Принцип независимости и беспристрастности суда был сформулирован в Основных принципах, касающихся независимости судебных органов, разработанных и принятых VII Конгрессом ООН по предупреждению преступности и обращению с правонарушителями, одобренных в 1985 году Генеральной Ассамблеей ООН и Эффективных процедурах осуществления Основных принципов, касающихся независимости судебных органов, принятых Экономическим и социальным советом ООН (ЭКОСОС) в 1990 году, а также в Европейской хартии о статусе судей, принятой 10 июля 1998 года в Страсбурге. Так, пункт 1 Основных принципов предопределяет необходимость существования независимых судебных органов и обязанность всех государственных и других учреждений уважать и соблюдать эту независимость. Пункт 3 воспроизводит правило, согласно которому судебные органы обладают компетенцией в отношении всех вопросов судебного характера и имеют исключительное право решать, входит ли переданное им дело в их установленную законом компетенцию. Geryrn 4 Основных принципов содержимт запрет на неправомерное или несанкционированное вмещательство в процесс правосудия или пересмотр судебного решения каким-либо иным органом, кроме суда. А пункт 7 закрепляет обязанность государства предоставлять соответствующие средства, позволяющие суду надлежащим образом выполнять свои функции. И, наконец, пункт 5 содержит принцип беспристрастности: обязанность судебных органов решать переданные им дела беспристрастно, но основе фактов и в соответствии с законом, без каких-либо ограничений, неправомерного влияния, побуждения, давления, угроз или вмешательства, прямого или косвенного, с чьей бы то ни было стороны и ко каким бы то ни было причинам.
Принцип независимости судебной власти рассматривают в двух аспектах, которые неразрывно связаны между собой: независимость в институциональном аспекте и независимость судебной власти и ее носителей в содержательном значении или, иными словами, беспристрастность судебной власти.
Значительно большее внимание следует уделить второму аспекту принципа независимости - беспристрастности или подчинения судьи только закону.
Объективную беспристрастность судьи призваны обеспечить следующие меры:
- формирование такого порядка отбора, назначения судьи, который не вызывал бы сомнений в его приверженности только интересам правосудия, но не политическим, корпоративным или иным интересам, и исключал бы какие бы то ни было формы дискриминации (п.10 Основных принципов);
- формирование такого порядка приостановления и прекращения полномочий судьи, который бы также обеспечивал состояние независимости судьи и исключал бы возможность угрозы освобождения от должности не по причине неспособности выполнять свои обязанности судьи или за поведение, делающее их не соответствующими занимаемой должности (п.17-18 Основных принципов);
- формирование такого порядка осуществления судьей своей деятельности, который также исключал бы возможность давления на судью в вопросах его перемещения по служебной лестнице (право на судейскую карьеру - п.11 и 13 Основных принципов), перемещения или перевода в другие суды (принцип несменяемости - п.12); а также существование права судьи на отставку (право специального пенсионного обеспечения - п.11 Основных принципов);
- признание государством принципа неприкосновенности и безопасности судьи (судейский иммунитет) (п.16, 17-20 Основных принципов);
- выделение адекватных ресурсов, обеспечивающих функционирование судебной системы.
В определенной мере требование беспристрастности суда перекликается с требованием его независимости, в частности, от сторон в деле. Суд при этом применяет двоякий подход. Во-первых, исследуется вопрос о субъективной беспристрастности суда в смысле беспристрастности самих его членов. Во-вторых, исследуется вопрос о том, создается ли в достаточной мере видимость беспристрастности с объективной точки зрения, или же о том, позволяют ли гарантии беспристрастности в данной ситуации вообще исключить любое законное сомнение по данному вопросу (Пьерсак против Бельгии, 01.10.1982 г., п.30). Что касается первого подхода, то личная беспристрастность членов суда подразумевается, если не будет доказано иное. Что же до объективной видимости беспристрастности, то подход ЕСПЧ отчасти основывается на соображении, что правосудие не только должно свершиться, но должна быть видимость того, что оно свершилось. Суды должны внушать уверенность и вызывать доверие у населения. Любой судья, в беспристрастности которого имеется законное основание усомниться, должен быть смещен.
Грушко Мальвіна
асистент кафедри міжнародного права та міжнародних відносин ОНЮА
МІЖНАРОДНО-ПРАВОВЕ СТАНОВЛЕННЯ РЕЖИМУ ВОЄННОГО ПОЛОНУ
Збройні конфлікти і сьогодні продовжують спустошувати держави. В числі їх жертв також знаходяться і військовополонені, які, мабуть, найбільш незахищені. Нині праць про воєнний полон в цілому, а радянський зокрема, налічується дуже багато. Їх автори, відкриваючи раніше важкодоступні особливі фонди державних архівів, характеризують полон як багатопланове політичне, економічне, соціальне та, зрозуміло, міжнародно-гуманітарне явище. І це яскраво підтверджує історичний розвиток даного питання.
Під воєнним полоном розуміється обмеження волі осіб, які приймали участь в військових діях з метою недопущення їх подальшої участі в озброєній боротьбі. А режим воєнного полону представляє собою сукупність міжнародно-правових норм, які регулюють положення військовополонених. Фактично правовий режим військового полону виник настільки давно, що встановити хронологічні рамки не є можливим. Відомо лише, що ще по звичаям народів Єгипту, Палестини, Греції, Індії та Риму військовополоненим зберігалось життя. Про це можна прочитати, наприклад, в законах Ману.
В ранньому середньовіччі військовополонених перетворювали на вічних рабів і навіть убивали. Для більш пізнього середньовіччя характерно встановлення обмінної та викупної системи. Рабство полонених було замінене обмеженням їх волі до закінчення війни. Проте, випадки убивства зустрічались і в цей період.
В XVIII – XIXст.ст питання про військовополонених регулювалось окремими конвенціями – картелями. Це ж підтверджується і практикою Московської держава. Так, в 1583р. Росія уклала з Швецією так званий Полюський договір, який положив початок повному взаємному обміну полоненими без викупу.
4 травня 1792 року законодавчі збори Франції прийняли спеціальний декрет про полонених, за яким вперше в історії встановлювалась опіка націй над військовополоненими, і вони брались під особливий захист закону. Будь-яке насильство по відношенню до полоненого каралось на підставі французьких законів.
Воєнний полон набув новий характер після буржуазної революції кінця XVIII століття - положення полонених покращилось. Військовополонений вже не перебував під владою того, хто його полонив, а був під владою і під захистом того уряду, чия армія його полонила. Військовополонений тепер вважався військовослужбовцем, який тимчасово перебуває в руках противника з метою попередження його поверненню до армії противника.
В Росії початку XIXст. були прийняті нормативно-правові акти щодо військовополонених (наприклад, маніфест 1721р., указ 1806р., указ 1812р.), які направлені на поліпшення загального їх положення. Проте, ці окремі акти Росії та інших держав, які прийняті в якості внутрішніх законів, не були загальновизнаними нормами міжнародного права, а життя потребувало єдиного підходу до створення режиму воєнного полону. В 1874 року на скликаній в Брюсселі по ініціативі Росії міжнародної конференції обговорювався російський проект декларації. В цьому проекті провідне місце займала глава VI, присвячена встановленню режиму воєнного полону. В процесі обговорення цієї глави були розроблені основні положення про режим воєнного полону, який увійшов в проект Брюссельської декларації. Проте, декларації, не стала обов’язковим міжнародним актом, її основні ідеї лягли в основу Гаазьких конвенцій 1899 та 1907років.
В 1899р. на першій конференції світу в Гаазі приймається конвенція про закони та звичаї сухопутної війни, друга глава додатку до якої повністю присвячена режиму воєнного полону. 18 жовтня 1907р. підписується наступна міжнародна IV Гаазька конвенція про закони та звичаї сухопутної війни, статті якої стосовно положення військовополонених, майже дослівно відтворюють відповідні положення конвенції 1899р. Вперше в даному документі було визначено статус, особливості використання праці військовополонених, умови тримання та харчування, а також їх репатріація.
Гаазькі конвенції 1907р., ратифікована всіма великими державами, і є до початку першої світової війни основним міжнародно-правовим актом, який мав обов’язкову силу для всіх воюючих держав. Проте, слід відмітити, що конвенція систематично порушувалась багатьма державами, що її підписали.
Вказана вище конвенція 1907р. була доповнена та розвинена в спеціальній конвенції про військовополонених, укладеній в Женеві в 1929 році. Згідно згаданим правилам, з військовополоненим слід поводитись гуманно. До конвенції 1929р. Радянський Союз не приєднався, проте, її положень дотримувався в період Другої Світової війни.
12 серпня 1949р. в Женеві була підписана нова конвенція про поводження з військовополоненими, яка зберігає силу та значення і в сучасний період. Безперечно, нова конвенція вводить нові принципи гуманного поводження з полоненими, змінені або повністю виключені старі положення, які не забезпечували належних гарантій для даної категорії осіб. Проте, як в цих правилах, так і в праві збройних конфліктів в цілому є відомі прогалини. Вони особливо чітко виявляються в зв’язку з колосальним розвитком засобів та методів ведення військових дій, з корінною зміною міжнародної обстановки. Саме ці підстави стали причиною скликання в Женеві Дипломатичної конференції з питань про підтвердження та розвиток міжнародного гуманітарного права, що застосовується у період збройних конфліктів та прийняття на ній двох додаткових Протоколів 1977р. до Женевських конвенцій 1949р., які дали визначення новій категорії військовополоненим з числа учасників національно-визвольних рухів.
Непідготовленість воюючих держав в політичному, економічному та в інших відносинах врегулювати вказані питання призводить до порушень норм міжнародного гуманітарного права та прав конкретних осіб. Недооцінка проблеми військовополонених ставить під загрозу честь, гідність, а іноді й життя громадян, які попали до полону, призводить до падінню морального престижу держави.
Кацин М. Е.,
аспирант кафедры права Европейского Союза и сравнительного правоведения ОНЮА
СТАНОВЛЕНИЕ ШЕНГЕНСКОГО ПРАВА КАК НЕОТЪЕМЛЕМОЙ ЧАСТИ ПРАВОВОЙ СИСТЕМЫ ЕВРОПЕЙСКОГО СОЮЗА
Глобализация, как процесс расширения многоаспектного сотрудничества между государствами по окончании Второй мировой войны, привёла к интенсификации интеграционных процессов на Европейском континенте. В результате, чего были подписаны договоры об учреждении Европейского объединения угля и стали 1952г., Европейского Экономического Сообщества 1957г., Европейского Сообщества по атомной энергии. Самым важным среди данных договоров был договор о создании ЕЭС, который свидетельствовал о желании как можно более тесного экономического сотрудничества между государствами – сторонами договора. Это предусматривало создание общего рынка. Поскольку неотъемлемой частью свободного рынка являються четыре свободы передвижения: товаров, услуг, капиталов и рабочей силы, постепенно стали создаваться необходимые правовые механизмы направленные на открытие границ и свободного передвижения для граждан государств – участников договоров.
Первые гарантии свободы передвижения рабочей силы были закреплены в договоре о ЕОУС и ЕЭС. В 1960 – 1970х г. в ходе строительства общего рынка на территории ЕЭС были отменены визы и другие ограничения на свободу передвижения для граждан государств – членов, которые осуществляют экономическую деятельность: трудовую («свобода движения работников»), предпринимательскую («свобода учреждения»), деятельность по оказанию и получению услуг («свобода движения услуг»). В то же время пограничный контроль на территории ЕЭС сохранялся, хотя и был значительно упрощён, чтобы пересечь границу, стало достаточно предъявить паспорт или другие удостоверяющие личность документы. В 1968 году Совет Европейских Сообществ в своих решениях подчёркивал, «что мобильность рабочей силы в рамках Сообщества должна быть одним из средств, которые гарантируют работникам возможность улучшить условия жизни и труда и будет способствовать их социальному развитию, в то же время помогая обеспечению потребностей экономики государств – членов».
В 1976 году, была утверждена Программа действий, по отношению к работникам – эмигрантам и членам их семей. В то же время граждане государств – членов Европейских Сообществ окончательно получили право выбирать место проживания в пределах границ общего рынка, а любая дискриминация при трудоустройстве либо оплаты труда на основании гражданства признавалась недопустимой.
Во второй половине 1980-х годов Франция, ФРГ и страны Бенилюкса в целях углубления интеграции предложили упростить границы внутри сообщества, т. е вовсе отменить пограничные проверки. Другие государства – данный проект не поддержали, поэтому издать единое законодательство на уровне ЕЭС было невозможно. В связи с этим пятёркой вышеперечисленных стран были достигнуты договорённости в 1985г., которые получили название Шенгенские договорённости. В последствии в 1990г. данные соглашения обрели более определённый юридический статус – конвенции «О приминении Шенгенского соглашения от 1985г.» Статья 2 данной конвенции провозгласила – «Внутренние границы можно пересекать в любом месте, не подвергаясь какому бы то ни было личному контролю…». Однако в то же время в п. 2 данной статьи было записано, что когда того требуют общественный порядок или национальная безопасность, Договаривающаяся Сторона после консультации с другими Договаривающимися Сторонами может принять решение об осуществлении на внутренних границах в течение ограниченного периода времени национальных пограничных проверок, проводимых с учетом особенностей конкретной ситуации. Также данной конвенцией был создан Шенгенский исполнительный комитет, выполнявший законотворческие функции в сфере миграционной политики внутри ЕС. За период 1993 – 1999 г. Шенгенский исполнительный комитет утвердил порядка двухсот документов: решения «О продлении единой визы» (14 декабря 1993 г.), «О выдаче единой визы на границе» (26 апреля 1994 г.), «О трансграничном полицейском сотрудничестве в области предотвращения и расследования преступлений « (16 декабря 1998 г.), «О структуре Шенгенской информационной системы» (29 апреля 1999 г.), 28 апреля 1999 г. утверждена «Общая консульская инструкция о визах» (последняя редакция инструкции принята в 2003 г.) и многие другие. Принятие этой конвенции способствовало интенсификации культурных и экономических связей между государствами – участниками, но несмотря на это Шенгенское право по своему субъектному и пространственному влиянию по прежнему оставалось локальным правом, распространившим своё влияние только на определённую территориальную часть Европейских Сообществ и следовательно не могло инкорпорироваться в их правовую систему.
В Маастрихстком договоре 1992 года, который положил начало образованию Европейского Союза, было категорически заявлено, что любой гражданин государства–члена, является гражданином всего Европейского Союза, и имеет право свободно передвигаться и выбирать место жительства на всей его территории. В течении следующих нескольких лет к конвенции присоединились все государства – члены Евросоюза за исключением Великобритании и Ирландии, за которыми сохранилось право дальнейшего присоединения. Последующая практика показала, что Англия и Ирландия присоединились к нормам Шенгенского права в сфере борьбы с преступностью. Это было закреплено протоколом к Амстердамскому договору 1997г. Также данным договором в законодательство ЕС были включены решения, принятые с 1985 года членами Шенгенской группы и сопутствующими рабочими структурами, тем самым Шенгенское право стало частью права Европейского Союза. Также в соответствии с Амстердамским договором полномочия Шенгенского Исполнительного комитета перешли к Совету Европейского Союза.
Можно сделать вывод, что процесс зарождения и становлення шенгенского права как неотъемлемой части права Европейского Союза занял более 40 лет и тем самым способствовал не только культурному и экономическому сближению народов, но и созданию необходимых для этого правовых механизмов.
Лесюк В.В.
аспірантка кафедри міжнародного права ЛНУ ім. Івана Франка
МІЖНАРОДНО-ПРАВОВІ ФОРМИ СПІВРОБІТНИЦТВА ПАРЛАМЕНТСЬКИХ ОРГАНІВ ЄВРОПЕЙСЬКИХ МІЖНАРОДНИХ ОРГАНІЗАЦІЙ
Від ефективності діяльності парламентських делегацій України в міжнародно-правових формах співробітництва в рамках парламентських органів міжнародних організацій залежить формування сприятливого іміджу України, цивілізованого просування українських інтересів на міжнародному рівні. Безперечно, легітимне відстоювання національних інтересів вимагає злагодженості всього механізму правового регулювання міжнародних відносин, що включають у собі також співробітництво парламентських органів європейських міжнародних організацій. Це означає, що функції парламентського представництва на міжнародній арені полягають в забезпеченні зміцнення політичними і парламентськими ресурсами позиції держави, спрямованої на захист і реалізацію національних інтересів України.
Відносини, які парламентським органам міжнародних організацій вдалося налагодити між собою, свідчать про ефективність їх діяльності, характеризують структуру їхніх зовнішніх взаємозв’язків, а також підтверджують виокремлення міжнародних парламентських відносин у специфічну сферу міжнародних відносин. Сьогодні маємо підстави говорити про сформовану в Європі цілісну систему парламентських органів міжнародних організацій і співробітництва між ними. Про досить високий рівень інтеграції їхньої діяльності свідчить збіг членського складу низки європейських парламентських органів, як наприклад, Парламентської асамблеї РЄ й Асамблеї ЗЄС- Європейської Асамблеї безпеки і оборони.
Співробітництво парламентських органів європейських міжнародних організацій може виступати в таких міжнародно-правових формах, як: спеціальні угоди про співробітництво, що укладаються між парламентськими органами європейських організацій; спільні рішення керівних органів парламентських органів європейських організацій про розмежування повноважень; спільні резолюції про розвиток двосторонніх відносин; взаємні доповіді в рамках парламентських органів, що передбачені положеннями установчих договорів деяких міжнародних організацій. При цьому врегулювання співробітництва парламентських органів європейських організацій здебільшого забезпечують їхні внутрішні правила процедури (регламенти). Вагомим внеском у контексті взаємного співробітництва є надання статусу спостерігача делегаціям інших парламентських органів європейських міжнародних організацій.
З огляду на вищесказане, слід зауважити, що налагодження тісних відносин між парламентськими органами міжнародних організацій є результатом відповідних угод між ними та погодження відповідних механізмів співробітництва. Тому, варто відзначити значно розвинену нормативно-договірну основу взаємин парламентських органів європейських організацій. Подібні угоди передбачають обмін інформацією і документами та, у разі необхідності, наявність представників на сесіях один одного.
Співробітництво парламентських асамблей РЄ і ОБСЄ посідає досить вагоме місце у взаємодії парламентських органів Європи. Як зазначає німецький дослідник Г.-Й. Бауер, певний паралелізм у їхній діяльності в таких сферах, як спостереження за виборами, демократичні реформи в державах Центральної та Східної Європи, розробка норм і стандартів у галузях захисту прав людини та меншин, слід розглядати як позитивне явище за умови, що таке взаємне накладання функцій чітко координується, а сама діяльність обох інституцій має характер взаємної підтримки. Безперечно, основою відносин між парламентськими органами Ради Європи та ОБСЄ є спільні цінності демократії, прав людини та верховенства права та зобов’язання щодо зміцнення співробітництва, з урахуванням відмінностей у їх членському складі та методах роботи. Тому, як зазначається: «мир і безпека будуть більш надійні, якщо процес демократизації на просторі ОБСЄ увінчається успіхом».
Особливе місце в системі міжнародних парламентських зв’язків посідають відносини парламентських органів європейських організацій з Європарламентом (ЄП). Відносини між ними будуються на основі спільних рішень Бюро. Відповідно до цього проводяться регулярні зустрічі делегацій бюро ЄП і ПАРЄ, проводяться спільні засідання. Налагоджено контакти між відповідними комітетами цих парламентських органів в сферах спільних інтересів. Однак слід зауважити, що часом відносини між європейськими парламентськими органами розвиваються досить нерівномірно. Прикладом такої еволюції стосунків можуть служити Європарламент і Асамблея ЗЄС, відносини між якими базуються на ідеї інтеграції ЗЄС у ЄС як оборонний компонент Європейського Союзу, чим викликана трансформація назви, носить узагальнений характер Асамблея ЗЄС – Європейська Асамблея безпеки і оборони. Асамблея ЗЄС прагне закріпити як основу у співпраці обох парламентських органів принципи рівності і взаємодоповнюваності.
Стосовно МПА СНД, то з початку своєї діяльності вона намагалась встановити контакти з міжнародними парламентськими органами, зокрема з Північною Радою (березень 1993 р.), а також відбулося сумісне засідання Бюро ПАРЄ та Ради МПА СНД, на якому було підписано Угоду про співробітництво між ПАРЄ та МПА СНД (червень 1997р.). В грудні 1998 р. в Санкт-Петербурзі відбулося спільне засідання Ради МПА та Постійного комітету Парламентської Асамблеї ОЧЕС, на якому був підписаний Протокол про співробітництво між МПА СНД та ПА ОЧЕС. Щодо реалізації проектів розширення парламентської співпраці існують певні перспективи в рамках ГУАМ та використання інституційних можливостей ОЧЕС.
Отже, актуальною проблемою, яка має важливе політико-правове та практичне значення є посилення ефективності співробітництва парламентських органів міжнародних організацій для вирішення різноманітних проблем міжнародних відносин.
Як підкреслив К. Аннан в одному із своїх виступів, що «більшість викликів та проблем, перед якими ми сьогодні стоїмо, не знають меж. Тому співпраця - це не вибір, а необхідність».
Тому, створення правового середовища, яке регулює форми співробітництва, а також посилення змісту окремих форм є однією з умов ефективності діяльності як парламентських органів міжнародних організацій, так і міжнародного співтовариства у цілому. З цією метою необхідно повноцінно використовувати існуючі міжнародно-правові форми співробітництва як на національному і на міжнародному рівнях, структури та системи, вдосконалювати механізм їх реалізації, а також створювати нові інституційні механізми та міжнародно-правові форми співробітництва парламентських органів міжнародних організацій.
Мелінішин В.Б.
здобувач кафедри соціальних теорій ОНЮА
РЕФОРМА ООН В КОНТЕКСТІ СВІТОВОГО РОЗВИТКУ
На межі другого і третього тисячоліть основним викликом людству стала стійка та глобальна тенденція розвитку, який визначає повсякденне життя людей незалежно від того, охоче ті його сприймають або ж чинять відповідний опір. Такі ж тенденції спостерігаються відносно держав, світової спільноти в цілому та її інститутів. У спеціальній доповіді під назвою «Перебудова світового порядку», підготовленої за ініціативою Римського клубу Я. Тінбергеном, зокрема, обґрунтовується думка про те, що «існування міжнародної системи вимагає фундаментальних структурних реформ» і створення «нового міжнародного соціального і економічного порядку». Звідси, актуалізується значущість реформування ООН, як найважливішого інституту і конституюючого ядра світової спільноти. Досліджувана проблематика є украй важливою і перспективною, але ж все ще декілька недооціненим напрямом в політичній та правовій науках.
Особливу актуальність зазначеній проблематиці додає й той факт, що в кінці XX і на рубежі XXI століть світ переживає якийсь критичний період, який визначається як «точка біфуркації» (Дж. Н. Розенау), «перехідний вік» (Лебедева, Мельвіль), епоха невизначеності, «переломності» і т.п. Мова йде про періоди, коли відбуваються суттєві та якісні зміни, що трансформують саму суть політичної системи світу. Недаремно, Г. Киссинджер відзначає, що світовий порядок і його складові частини ніколи ще не змінювалися так швидко, глобально і глибоко. З ним перекликається позиція М. Маклуєна, який вважає, що глобалізація сутнісним чином пов’язана із завершенням формування єдиного політичного простору, «спресовування» якого в результаті різкого підвищення швидкості обміну інформацією і пересування, дозволяє говорити про перетворення світу на єдине «глобальне село».
Відмінними рисами вказаної тенденції є: а) збільшення прозорості державних кордонів, яка стирає грань між зовнішньою і внутрішньою політикою і часто призводить до того, що внутрішні події в тій або іншій країні надають прямішу дію на інші народи, чим зовнішньополітичні акції; б) зміна ролі національних урядів, що виступали раніше як практично монопольні учасники міжнародних відносин, а сьогодні їх все більш тіснять транснаціональними суб’єктами; у) добровільне або вимушене скорочення державного суверенітету і наповнення його вельми істотної частини, яка поки що залишилася, новим змістом; г) формуванням в цих вказаних умовах елементів системи світового транснаціонального менеджменту, причому, не стільки фізичного світового уряду, скільки глобальної мережі як офіційних, так і неформалізованих режимів в різних сферах взаємодії світової спільноти.
Це обумовлено високим рівнем розвитку транснаціональності світу, що знаходить своє пряме підтвердження в об’єктивному зростанні значення і ролі ООН, її функціональної необхідності для світової спільноти в контексті реалізації планів глобального управління унікальним системним комплексом одноманітних і співпадаючих у часі появи і прояву основних «трансцендентних» процесів світової політики, наприклад, процесів демократизації, лібералізації і відкриття економіки, уніфікації підходів до проблем міжнародної безпеки і розвитку, визрівання загальної моральної і міжнародно-правової орієнтації до вирішення найважливіших проблем існування людської цивілізації. У зв’язку з цим і актуалізується завдання дослідження основних напрямів становлення і розвитку ООН, її структурної організації і функцій на порозі третього тисячоліття. Сукупність вказаних причин і зумовлює актуальність досліджуваної проблематики.
Тому у зазначеному аспекті об’єктивується та актуалізується необхідність теоретичного обґрунтування та прагматичної необхідності створення політологічної і міжнародної науково-теоретичної моделі розвитку ООН в умовах глобалізації в контексті розвитку нової стратегічної парадигми світового порядку, управління і демократії, а також в розробці практичних рекомендацій по вдосконаленню вказаної моделі.
Становлення та функціонування зазначеної моделі детерміноване та пов’язане з необхідністю дослідження низки важливих проблем, серед яких:
- феномен глобалізації та обумовлена нею модифікація концептів світового розвитку і актуалізація вирішення проблем виживання людської цивілізації;
- процеси становлення і розвитку ООН і підвищення її конституюючої і інституційної ролі, зміни її структурно-функціональних характеристик в умовах глобалізації, які обумовлюють парадигму її перспективного розвитку і супроводжують міжнародну нормативно-правову регламентацію її діяльності;
- концептуально-конституційні основи становлення «нової» ООН на порозі третього тисячоліття в умовах зростання особливої значущості міжнародних інститутів;
- могутній чинник посилення ролі інституцій світової спільноти та політико-правовий механізм її впливу на формування організаційних і організаційно-правових форм взаємодії та співробітництва держав на міжнародній арені;
- формування нових стратегічних напрямів діяльності ООН на рубежі тисячоліть, в контексті їх подальшого розвитку і модернізації, стосовно реформування самої організації;
- основні підходи до модернізації системи ООН, її органів і визначення ролі Саміту тисячоліття ООН в її здійсненні;
- основні напрями оптимізації структури основних органів ООН і формування основних напрямів діяльності організації в умовах «нового світового порядку»;
- визначення місця України в глобалізаційних інтеграційних процесах;
- насамкінець, міжнародні акти і документи профільного характеру, що прийняті в рамках світової спільноти з метою реформування ООН і її органів, а також доктринальні рекомендації і пропозиції, що спрямовані на вдосконалення і підвищення ефективності правового регулювання процесу реформування ООН.
Мельниченко Н.А.
аспирантка кафедры конституционного права ОНЮА