Держава І право: de lege praeteritA, instante, futura міністерство освіти І науки україни одеська національна юридична академія
| Вид материала | Документы |
- Міністерство освіти І науки україни одеська національна юридична академія, 2707.55kb.
- Міністерство освіти І науки україни одеська національна юридична академія на правах, 1255.33kb.
- Міністерство освіти І науки україни одеська національна юридична академія на правах, 2618.62kb.
- Міністерство освіти І науки, молоді та спорту україни національний університет «одеська, 6297.95kb.
- Міністерство освіти І науки, молоді та спорту україни національний університет «одеська, 5488.92kb.
- Національний університет внутрішніх справ, 324.82kb.
- Міністерство освіти І науки, молоді та спорту україни одеський технічний коледж, 1368.13kb.
- Україна міністерство освіти І науки україни одеська національна морська академія, 32.42kb.
- Одеська національна юридична академія, 3983kb.
- Міністерство освіти І науки україни національна академія наук київський університет, 717.4kb.
аспірант кафедри кримінального процесу та криміналістики
Львівського національного університету імені Івана Франка
ПОВЕРНЕННЯ КРИМІНАЛЬНОЇ СПРАВИ ПРОКУРОРУ ЗА ПРОЕКТАМИ КПК УКРАЇНИ
Законодавче регулювання інституту повернення кримінальної справи прокурору у чинному КПК України регулюється ст. 2491, згідно якої суддя своєю постановою повертає справу прокурору у разі, якщо прокурором були суттєво порушені вимоги статей 228 - 232 цього Кодексу, для усунення виявлених порушень. Недоліками законодавчого регулювання цього інституту на сучасному етапі є відсутність строку протягом якого прокурор повинен усунути виявлені судом порушення, невизначеність конкретних підстав, за наявності яких справа може повертатись прокурору, невизначеність процесуальних повноважень прокурора по повернутій йому судом справі.
Спробуємо з’ясувати чи покращується законодавче регулювання цього інституту в проектах КПК України. Аналізуючи проект Кримінально – процесуального кодексу України 1233 від 13.12.2007 року внесеному народними депутатами України Мойсиком В. Р., Вернидубовим І. В., Ківаловим С. В., Кармазіним Ю. А. можна зробити висновок, що повернення кримінальної справи прокурору можливе як зі стадії попереднього розгляду, так і з судового розгляду. Можна виділити наступні підстави повернення справи прокурору:
- невідповідність обвинувального висновку встановленим процесуальним вимогам або його відсутність у матеріалах справи;
- не вручення прокурором копії обвинувального висновку обвинуваченому;
- порушення слідчим прав учасників процесу на ознайомлення з матеріалами справи.
При наявності таких підстав кримінальна справа повертається прокурору, і суддя зобов’язує прокурора протягом п’яти діб забезпечити усунення допущених порушень. Однак, якщо при наявності перших двох підстав, ще можна погодитись із тим, що такі порушення можна усунути в п’ятиденний строк, то ознайомити учасників процесу із матеріалами кримінальної справи, вирішити їх клопотання, за необхідності провести додаткові слідчі дії протягом 5 днів видається нереальним.
Ще одну підставу повернення кримінальної справи прокурору зі стадії попереднього розгляду справи суддею автори закріпили в ч. 1 ст. 327 проекту КПК України. Зокрема коли неосудність особи на момент вчинення суспільно небезпечного діяння або злочину не встановлена, а так само в разі видужання особи, у якої після вчинення злочину виник психічний розлад, суд повертає справу прокурору. Справа також повертається прокурору в разі, якщо після вчинення злочину в особи настав тимчасовий розлад психічної діяльності, який носить нестійкий характер, і вона через незначний час зможе нести кримінальну відповідальність за свої дії. При цьому строк додаткового розслідування встановлюється постановою прокурора, який здійснює нагляд за додержанням законів при розслідуванні даної справи, у межах одного місяця з моменту прийняття справи до провадження, подальше продовження зазначеного строку провадиться на загальних підставах. Вважаємо, що закріплення такої підстави є не досить обґрунтоване оскільки фактично зроблена спроба поєднати в одному правовому інституті елементи двох – повернення прокурору та повернення на додаткове розслідування, що суперечить концепції даного Проекту, який повністю відмовився від інституту повернення кримінальної справи на додаткове розслідування.
Аналогічні підстави повернення кримінальної справи прокурору закріплені і зі стадії судового розгляду. Повернення справи прокурору з цієї стадії не видається доцільним з мотивів процесуальної економії, оскільки не буде забезпечуватись право обвинуваченого на швидкий розгляд справи судом, а виявлені судом в ході судового розгляду недоліки не будуть усунуті швидко.
Розглянемо Проект Кримінально – процесуального кодексу України розроблений Національною комісією зі зміцнення демократії та утвердження верховенства права від 11.09.2008 року. Відповідно до 310 цього Проекту суд постановляє ухвалу про повернення обвинувального акту, клопотання про застосування примусових заходів виховного характеру або клопотання про застосування примусових заходів медичного характеру державному обвинувачу, якщо вони не відповідають вимогам кодексу. Відповідно до ч. 3 ст. 309 Проекту у разі встановлення непідсудності кримінального провадження суд повертає справу державному обвинувачу. Таким чином, автори Проекту фактично визначили дві підстави повернення справи прокурору, а саме невідповідність підсумкових документів досудового розслідування встановленим процесуальним вимогам, і порушення правил підсудності.
Не зовсім виправданим видається повернення справи прокурору з суду у зв’язку з порушенням підсудності, в таких випадках можливо більш доцільним залишити існуючий порядок зміни підсудності справи, яка вже знаходиться в суді. Також авторами Проекту не визначено строк протягом якого прокурор зобов’язаний усунути виявлені порушення, процесуальний порядок повторного направлення кримінальної справи до суду, невиправдано не зазначена така підстава, як не вручення прокурором копії обвинувального акту обвинуваченому та його захиснику.
Таким чином на підставі аналізу зазначених вище Проектів Кримінально – процесуального кодексу України, можна зробити висновок, що інститут повернення кримінальної справи прокурору врегульований в них фрагментарно, без комплексного підходу до вирішення проблемних питань, які виникають при реалізації його норм у правозастосовчій діяльності, а тому ці Проекти потребують подальшого вдосконалення в цьому аспекті.
Мозгова В. А.
аспірантка кафедри кримінально-правових дисциплін
Харківського національного педагогічного університету імені Г.С. Сковороди
ТЕОРЕТИЧНА ПРОБЛЕМА ПРИЗНАЧЕННЯ ПОКАРАННЯ У ВИДІ ГРОМАДСЬКИХ РОБІТ ЛИШЕ ЗА ЗГОДОЮ ПІДСУДНОГО
Досліджуючи кримінальне законодавство зарубіжних країн, щодо призначення та застосування до злочинців громадських робіт, ми майже завжди зустрічаємо таку обов’язкову вимогу, як отримання на це згоди винного. Відповідно до вітчизняних кримінального та кримінально-виконавчого кодексів така вимога відсутня. Досліджуючи міжнародну практику, на необхідності отримання згоди засудженого для застосування щодо нього зазначеного виду покарання, акцентували увагу Анікова Л.І., Павленко В.Г., Пономаренко Ю.А., Ткачова О.В., Чубраков С.В., Яценко С.С та інші науковці в галузі права.
Написання даних тез має за мету проаналізувати положення кримінального права деяких країн світу, щодо необхідності отримання згоди винного на застосування до нього громадських робіт та поставити питання, про обґрунтованість введення такої процедури і у вітчизняному законодавстві про кримінальну відповідальність.
У багатьох зарубіжних країнах, як вказано вище, громадські роботи застосовуються тільки за згодою засудженого.
У Голландії в випадках призначення громадських робіт замість покарань, пов’язаних з позбавленням волі, вони застосовуються виключно на прохання засудженого, в якому обов’язково повинен бути вказаний характер робіт, підлягаючий виконанню. При цьому обов’язковою умовою їх призначення є впевненість судді у тому, що установа (або особа), в якій (у якої) буде виконуватися роботи, буде готова гарантувати виконання приписань про громадські роботи стосовно засудженого по першій вимозі.
У Великобританії громадські роботи також призначаються лише за наявності згоди винної особи. Цікавим є те, що при застосуванні цього покарання взамін позбавленню волі встановлюються певні правила, спрямовані на мінімізацію числа не виконуючих громадські роботи. По-перше, у суду повинна сформуватися думка, наприклад, після заслуховування чиновника служби пробації чи соціального робітника місцевого органу департаменту соціальної служби, що винний є «підходящою» особою для виконання робіт. По-друге, суд повинен отримати повідомлення від Державного секретаря про те, що в районі місця проживання засудженого наявні необхідні умови для виконання даного покарання, і що засудженому буде надана можливість виконання призначених робіт. При визначенні виду робіт та графіку їх виконання, у будь-якому випадку, повинні враховуватися також релігійні переконання засудженого і те, що виконання роботи не повинно заважати ні його основній робі, ні навчанню.
Згідно Кримінального кодексу Франції (далі – КК Франції) громадські роботи передбачені: як основне, виправне покарання за вчинення проступків (ст. 131-3, п. 4) і як відстрочка виконання покарання (ст. 132-54, ч. 1). В обох випадках, громадські роботи не можуть бути призначені у разі відмови підсудного або за його відсутності у судовому засіданні (ст.ст. 131-8, ч. 2; 132-54, ч. 2 КК Франції). Проте, суд, у випадку винесення вироку (який не підлягає більше оскарженню зі сторони засудженого) за будь-який загально кримінальний проступок та призначивши тюремне ув’язнення на строк не більше шести місяців, має право винести рішення про відстрочку виконання покарання із покладенням обов’язку виконання громадських робіт, і не дотримуючись вказаної вище умови (ст. 132-57 КК Франції).
Необхідність отримання згоди засудженого на виконання громадських робіт, також передбачена у Кримінальних кодексах Литовської республіки (ст. 46) та Іспанії.
Загалом, як акцентує увагу у своїй праці Ткачова О.В., згода злочинця є обов’язковою умовою застосування до нього громадських робіт «у всіх без винятку країнах Західної Європи».
Вважається, що у зарубіжних країнах, законодавчо встановлена вимога отримання такої згоди пов’язана, перш за все, з намаганням формально узгодити національне законодавство з нормами міжнародно-правових актів, що забороняють примусову працю, зокрема Конвенцій МОТ № 29 «Про примусову чи обов’язкову працю» 1930 р. і № 105 «Про скасування примусової праці» 1957 р., Європейської конвенції про захист прав і основних свобод 1950 р. та ін.
Підтримуючи думку тих науковців та дослідників в галузі права (зокрема, Пономаренко Ю.А., Ткачової О.В.), що не вбачають у залученні винних до громадських робіт, навіть без їх згоди, протиріч з названими міжнародними актами, зазначимо наступне. Встановлення умови у вітчизняному кримінальному праві, щодо необхідність отримання згоди підсудного при призначенні покарання у виді громадських робіт, суперечило б сутності покарання як заходу державного примусу. Також, спочатку було б доцільно провести психологічне дослідження і отримати експертний висновок, щодо психологічного впливу вказаної умови на процес виправлення особи винного.
На сьогодні, процедура отримання згоди підсудного на призначення йому громадських робіт суперечила б і вітчизняному кримінально-процесуальному праву. Адже, суд постановляє вирок у нарадчій кімнаті, де саме і вирішує питання про міру покарання, яка має бути призначена винному, обираючи її поміж інших альтернативних видів покарань, можливих у кожному конкретному випадку скоєння злочину.
Цікавою є пропозиція компромісного варіанту вирішення обговорюваного питання Канафіна Д.К. (доцента кафедри кримінального процесу та криміналістики Казахського державного юридичного університету). Він запропонував доповнити Кримінально-процесуальний кодекс Республіки Казахстан нормою такого характеру: «У випадку визнання підсудним вини у скоєнні злочину, за яке в якості виду покарання, передбачені громадські роботи, сторона захисту повинна висловити своє відношення до призначення цього виду покарання». Між тим, вітчизняна юридична практика склалася таким чином, що винний особисто, або через захисника, на стадії судових дебатів, зазвичай висловлюється, в тому числі, і про «бажане покарання».
Враховуючи викладене, зазначимо, що на стадії сьогоденного розвитку вітчизняного кримінального права і стану суспільної правосвідомості, не має об’єктивних підстав введення процедури отримання згоди підсудного при призначенні покарання у виді громадських робіт.
Пономаренко А.В.
здобувач Київського національного університету внутрішніх справ
ФІЗИЧНЕ ЗАТРИМАННЯ ЯК ОДНА ІЗ ФОРМ ЗАТРИМАННЯ ОСОБИ
Негативні наслідки незаконного і необґрунтованого застосування заходів процесуального примусу призвели до того, що проблема недоторканості особи стала особливо важливою і привертає до себе увагу багатьох теоретиків і практиків.
Серед правових засобів, які закон надає правоохоронним органам для вирішення завдань кримінального судочинства, важливе місце посідає затримання підозрюваного. Це ефективний превентивний захід створює необхідні умови для з’ясування причетності особи до вчинення злочину і вирішення питання про обрання затриманому запобіжного заходу у вигляді взяття під варту.
В кримінально-процесуальному законодавстві України виникає проблемне питання при встановленні «моменту затримання». Вважаємо, що закон потребує доопрацювання, оскільки особа фактично позбавлена волі з моменту її затримання на місці і під час доставлення. Особа відчуває себе затриманою не тоді, коли її доставили в ОВС, а раніше-з того моменту, коли фактично її затримали.
Враховуючи досвід інших держав, пропонуємо внести зміни до кримінально-процесуального законодавства України та передбачити дві форми затримання особи за підозрою у вчиненні злочину:
без постанови органу дізнання, досудового слідства, прокурора чи суду;
- на підставі постанови органу дізнання, досудового слідства, прокурора чи суду.
До першої форми затримання можна віднести фізичне затримання особи при вчиненні нею злочину або безпосередньо після його вчинення. Слід зазначити, що підстави для такого затримання з’являються раптово і отримати згоду на його проведення від начальника органу дізнання, слідчого, прокурора чи суду є не можливим. Таке фізичне затримання здійснюється без попередньо прийнятого рішення органу дізнання, досудового слідства, прокурора чи суду, з метою захоплення та доставлення особи до органу досудового розслідування для з’ясування причетності затриманої особи до вчинення злочину.
З метою недопущення протиправних дій під час фізичного затримання особи, пропонуємо в КПК України та в Законі України «Про попереднє ув’язнення» внести положення про обов’язкове складання протоколу фізичного затримання, обшуку і доставлення особи. В якому будуть зазначені: дата, місце, час початку та закінчення фізичного затримання, підстави затримання, час протягом якого особа доставляється, яким чином, на якому транспортному засобі було здійснене доставлення, прізвище осіб, які проводили фізичне затримання та доставлення.
Слід зазначити, що такий протокол обов’язково повинен знаходитись в матеріалах кримінальної справи для з’ясування додержання конституційних прав громадян під час фізичного затримання, доставлення та додержання строків, які передбачені законодавством для проведення даних дій.
Фізичне затримання особи на місці вчинення злочину та її доставлення може проводиться до порушення кримінальної справи, як рядовими співробітниками міліції чи іншого органу дізнання, так і громадянами України (ст. 38 КК України), оскільки ч. 1 ст. 38 КК України не визнаються злочинними дії потерпілого та інших осіб, спрямовані безпосередньо після вчинення посягання на затримання особи, яка вчинила злочин, і доставлення її до відповідних органів влади, якщо при цьому не було допущено перевищення заходів, необхідних для затримання такої особи. Після фізичного затримання, особу зобов’язані доставити до органу дізнання, досудового слідства, прокуратури чи суду.
Доставивши особу до органу досудового розслідування чи прокуратури починається друга форма затримання, яка називається кримінально-процесуальне затримання. Це затримання здійснюється на підставі постанови і починається з моменту складання протоколу затримання.
Враховуючи те, що «Положення про порядок короткочасного затримання особи, підозрюваної у вчиненні злочину» не розглядає фізичне затримання підозрюваного на місці вчинення злочину і доставлення його в орган дізнання як кримінально-процесуальне затримання, пропонуємо в КПК України, Законі України «Про міліцію», Законі України «Про попереднє ув’язнення» та в «Положенні про порядок короткочасного затримання особи, підозрюваної у вчиненні злочину», виокремити термін «фізичне затримання особи», «кримінально-процесуальне затримання» та «доставлення особи». Вважаємо, що це сприяло б поліпшенню роботи органів дізнання і досудового слідства, надало б їм можливості провести необхідні слідчі та інші дії з особою, не застосовуючи відносно неї зайвих заходів процесуального примусу, і значно зменшило б кількість незаконних затримань.
Русанова О.Г.
здобувач кафедри організації розслідування злочинів ЛДУВС ім. Е.О. Дідоренка
ВИЗНАЧЕННЯ ПРАВОВОГО СТАТУСУ НАЧАЛЬНИКА ОРГАНУ ДІЗНАННЯ У КОНТЕКСТІ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ РЕАЛІЗАЦІЇ ПРИНЦИПУ ЗАКОННОСТІ
Серед найважливіших напрямків реформування правоохоронних органів України є вдосконалення правового статусу посадовців кримінально-процесуальної юрисдикції. Не викликає сумнівів, що одним з найбільш пріоритетних є питання, пов’язане з визначенням та удосконаленням процесуального статусу начальника органу дізнання. Це обумовлено тим, що на процесуальні повноваження начальника органу дізнання, який безумовно є суб’єктом кримінального процесу, звертається увага лише у ст. 426 КПК України, що регламентує затвердження начальником органу дізнання протоколу про обставини вчиненого злочину. Проте, не зважаючи на відсутність у КПК України норм, пов’язаних з регламентацією його процесуального статусу, саме начальником органу дізнання здійснюється контроль за ходом і результатами розслідування у формі дізнання, затверджуються основні процесуальні рішення у кримінальній справі, а в окремих випадках він особисто порушує кримінальну справу, приймає її до свого провадження та здійснює розслідування, оскільки у даному випадку в одній особі уособлює орган дізнання.
Відсутність належної нормативно-правової регламентації поняття «начальник органу дізнання», як суб’єкта кримінально-процесуальних правовідносин, створює істотні перешкоди на шляху реалізації ним своїх процесуальних повноважень при розслідуванні кримінальних справ і вирішенні основних завдань розслідування. Отже, конкретизація поняття «начальник органу дізнання» та визначення його кримінально-процесуальних повноважень на законодавчому рівні вбачається доцільною.
На користь пропозиції щодо необхідності законодавчого врегулювання правового становища начальника органу дізнання свідчить наявність у діючому КПК відповідних статей, що регламентують повноваження інших суб’єктів кримінального процесу, які відповідають за кримінальну справу: ст. 114 «Повноваження слідчого», ст. 114-1 «Повноваження начальника слідчого відділу», ст. 227 «Повноваження прокурора щодо здійснення нагляду за виконанням законів органами дізнання і досудового слідства». На наш погляд, орган дізнання в особі начальника органу дізнання має бути віднесений до зазначеної групи суб’єктів, оскільки саме він відповідає за стан розслідування у формі дізнання, а його повноваження – відображені в окремій нормі КПК України «Повноваження начальника органу дізнання».
На наш погляд, КПК України потребує корегування у двох напрямках: по-перше – в частині визначення поняття «начальник органу дізнання» як суб’єкта кримінального процесу, по-друге – конкретизація його повноважень.
Вважаємо за доцільне запропонувати формулювання відповідних статей КПК України у такій редакції:
«Начальник органу дізнання»
Начальник органу дізнання – посадова особа, яка очолює установу, віднесену законом до органів дізнання, на які покладається прийняття оперативно-розшукових заходів з метою виявлення ознак злочину та осіб, які вчинили злочини, а також проведення розслідування у формі дізнання.
«Повноваження начальнику органу дізнання»
Начальник органу дізнання має право перевіряти кримінальні справи, давати письмові вказівки особі, що проводить дізнання про напрям розслідування, про проведення окремих процесуальних, зокрема слідчих дій; об’єднувати і виділяти справи, передавати справу від одного дізнавача іншому, притягувати до розслідування декількох дізнавачів; брати участь у розслідуванні та особисто проводити розслідування у формі дізнання, користуючись при цьому повноваженнями, передбаченими КПК; встановлювати обставини вчиненого злочину в порядку провадження у протокольній формі досудової підготовки матеріалів зі складанням відповідного протоколу; затримувати особу за підозрою у вчиненні злочину або застосовувати до підозрюваного один з передбачених законом запобіжних заходів; вносити до відповідних державних органів, громадських та інших організацій, незалежно від форм власності, подання про вжиття заходів щодо усунення причин і умов, що сприяли вчиненню злочину; затверджувати постанови, що винесені особою, яка проводить дізнання про порушення кримінальної справи і про відмову у порушенні кримінальної справи; про направлення заяв і матеріалів за належністю; про направлення справи за підслідністю; про виділення або об’єднання кримінальних справ; про зупинення і відновлення дізнання; протоколи затримання осіб за підозрою у вчиненні злочину; постанови чи подання про проведення слідчих дій або застосування запобіжних заходів, якщо законом передбачене отримання санкції прокурора або рішення суду; постанови про накладення і скасування арешту на майно; постанови про закриття кримінальних справ.
Начальник органу дізнання зобов’язаний вирішувати питання про порушення кримінальної справи і початок дізнання у кожному випадку виявлення ознак злочину; виявляти причини і умови, що сприяли вчиненню злочину; розглядати клопотання осіб, які беруть участь у дізнанні, а також скарги на дії та рішення особи, що проводить дізнання; приймати або затверджувати основні рішення у ході дізнання щодо порушення кримінальної справи та відмови у порушенні кримінальної справи, направлення заяв і матеріалів за належністю, направлення справи за підслідністю, виділення або об’єднання кримінальних справ, зупинення і відновлення дізнання, протокол затримання особи за підозрою у вчиненні злочину, постанови чи подання про проведення слідчих дій або застосування запобіжних заходів, якщо законом передбачено отримання санкції прокурора або рішення суду, постанови про накладення і скасування арешту на майно, про закриття кримінальних справ, виконувати доручення прокурора, слідчого, суду у порядку, передбаченому кримінально-процесуальним законом.
З урахуванням того, що дізнання за своєю сутністю – це кримінально-процесуальна діяльність уповноважених законом суб’єктів, націлена на виконання завдань кримінального судочинства, запропоновані новели сприятимуть забезпеченню дотримання принципу законності при розслідуванні що, безумовно, є складовою частиною будування правової демократичної української держави.