Держава І право: de lege praeteritA, instante, futura міністерство освіти І науки україни одеська національна юридична академія
| Вид материала | Документы |
- Міністерство освіти І науки україни одеська національна юридична академія, 2707.55kb.
- Міністерство освіти І науки україни одеська національна юридична академія на правах, 1255.33kb.
- Міністерство освіти І науки україни одеська національна юридична академія на правах, 2618.62kb.
- Міністерство освіти І науки, молоді та спорту україни національний університет «одеська, 6297.95kb.
- Міністерство освіти І науки, молоді та спорту україни національний університет «одеська, 5488.92kb.
- Національний університет внутрішніх справ, 324.82kb.
- Міністерство освіти І науки, молоді та спорту україни одеський технічний коледж, 1368.13kb.
- Україна міністерство освіти І науки україни одеська національна морська академія, 32.42kb.
- Одеська національна юридична академія, 3983kb.
- Міністерство освіти І науки україни національна академія наук київський університет, 717.4kb.
Розділ VII
МІЖНАРОДНЕ ПРИВАТНЕ ТА ПУБЛІЧНЕ ПРАВО
ПРАВО ЄВРОПЕЙСЬКОГО СОЮЗУ
Абдуллаев М.К.
кандидат юридических наук,
старший преподаватель Академии Государственного Управления
при Президенте Азербайджанской Республики
МЕЖДУНАРОДНО-ПРАВОВЫЕ КРИТЕРИИ ПРАВОМЕРНОСТИ ЧРЕЗВЫЧАЙНОГО ПОЛОЖЕНИЯ
В основе международных договорных норм о чрезвычайном положении, предусматривающих возможность отступления (дерогации) государства при экстремальных ситуациях от соответствующих договорных обязательств лежит доктрина необходимости. Дерогация при чрезвычайной ситуации – это трансформация доктрины необходимости в сферу международной защиты прав человека. Это означает, что если при какой-либо чрезвычайной ситуации, угрожающей жизни нации, государство вынужденно прибегает к ограничению прав человека под своей юрисдикцией, соблюдая при этом определенные материальные и процессуальные требования, то оно не считается нарушившим свои международные обязательства.
К материальным требованиям относятся: исключительная угроза жизни нации; принцип пропорциональности; принцип недискриминации; недопустимость отступления от определенных основных прав человека; временный характер введенного чрезвычайного положения; уважение других обязательств по международному праву.
Процессуальными гарантиями правомерности чрезвычайного положения являются: официальное объявление чрезвычайного положения; уведомление (например, Генерального секретаря ООН или Генерального секретаря Совета Европы); парламентский контроль.
Материальную основу чрезвычайного положения составляет исключительная угроза жизни всей нации. Обобщая практику Европейского суда по правам человека по данному вопросу, можно заключить, что: а) чрезвычайная ситуация должна быть реальной и неминуемой: объявление чрезвычайного положения превентивного характера незаконно; б) чрезвычайная ситуация должна быть таких масштабов, чтобы затрагивать нацию в целом, а не какую-либо ее часть; в) угроза должна быть самому существованию нации, понимаемая как угроза физической целостности населения, территориальной целостности или нормальному функционированию органов государства; г) кризис или опасность должны носить исключительный характер в том смысле, что обычные меры или ограничения, допускаемые Конвенцией для поддержания общественной безопасности, здоровья и порядка, являются явно недостаточными; д) объявление чрезвычайного положения должно использоваться как последнее средство, т.е. после того как были исчерпаны все нормальные меры для урегулирования сложившейся ситуации.
Компетентные органы государства должны немедленно прекратить действие чрезвычайного положения, как только исчезнут обстоятельства, обусловившие его введение, или как только существовавшая угроза сократится до таких размеров, что меры, обычно совместимые с национальным законодательством, будут достаточны, для того чтобы контролировать данную угрозу.
Международные соглашения, оговаривая возможность ограничения прав человека во время чрезвычайного положения, в то же время содержат перечень прав, отступление от которых признается недопустимым (non-derogable rights). К числу указанной категории прав человека относятся следующие: право на жизнь, право не подвергаться пыткам и бесчеловечному или унижающему достоинство обращению или наказанию, право не подвергаться рабству, право не подвергаться ретроактивному применения уголовного закона, право не подвергаться лишению свободы за невыполнение долговых обязательств, non bis in idem. Представляется, что при любых обстоятельствах, в том числе и во время чрезвычайного положения, государство не вправе также отступать от минимальных гарантий защиты лиц от произвольного ареста и от минимальных судебных гарантий.
Критерий совместимости с другими обязательствами по международному праву рассматривается международным контрольным органом в последнюю очередь, т.е. после того как устанавливается, что удовлетворены все остальные условия правомерности чрезвычайного положения (что существует чрезвычайная ситуация, которая угрожает жизни нации; чрезвычайное положение официально объявлено; передано соответствующее уведомление об объявлении чрезвычайного положения; не затронуты права, которые не подлежат дерогации; принятые меры исключительно требуются остротой ситуации; и государство не допускает никакой дискриминации). Если рассматриваемое требование не удовлетворено, соответствующий международный орган должен признать недействительными все меры, принятые государством.
Официальное объявление чрезвычайного положения является одной из важнейших процессуальных гарантий правомерности отступления государством от своих международных обязательств. В конституции каждого государства должна быть четко определена процедура объявления чрезвычайного положения. В случае если исполнительная власть имеет конституционную возможность объявлять о введении чрезвычайного положения, подтверждение об этом законодательной властью должно быть осуществлено в возможно короткие сроки.
Согласно Международному пакту о гражданских и политических правах (ст. 4) и Европейской конвенции о правах человека (ст. 15), соответственно Генеральный секретарь ООН и Генеральный секретарь Совета Европы должны быть немедленно уведомлены об объеме отступлений государством от своих обязательств по соответствующим международным договорам и о причинах такого решения. Указанные должностные лица должны быть проинформированы также и о прекращении действия чрезвычайных мер и возобновлении полного осуществления положений соответствующих договоров.
Суть парламентского контроля как важного процессуального требования в условиях чрезвычайного положения заключается в том, что решение о введении чрезвычайного положения должно быть в кратчайшие сроки утверждено парламентом страны. Парламент должен в равной степени иметь право аннулировать как решение о введении чрезвычайного положения, так и возможность изменить срок его действия. Каждое продление срока чрезвычайного положения должно утверждаться парламентом и декларироваться до конца истечения первоначально определенного срока.
Бабін Б.В.
к.ю.н., доцент, доцент кафедри морського права,
Одеська національна морська академія
КОНЦЕПЦІЯ ПРОГРАМНИХ АКТІВ У ТЕОРІЇ ДЖЕРЕЛ МІЖНАРОДНОГО ПРАВА
Сьогодні у міжнародних відносинах використання програмно-управлінського підходу стало загальним явищем для будь-якої міждержавної, регіональної чи глобальній системі. Програмний регулятивний вплив міжнародного характеру обумовлює необхідність дослідження відповідного феномену, із використанням як методології загальної теорії права, так і наявних концепцій у сфері розуміння природи джерел та форм міжнародного права. Зазначимо, що усталена позитивістська концепція міжнародно-правової доктрини про те, що міжнародний договір є не лише основною, але й фактично безальтернативною (за умов істотного обмеження сфери застосування міжнародно-правових звичаїв) формою закріплення міжнародно-правових норм призвела до необхідності обґрунтування зведення усіх фактичних форм існування таких норм до категорії договору. Це відбувалося шляхом максимально широкого визначення міжнародного договору; віднесення до міжнародних договорів документів різного характеру, зокрема програм (стратегій, планів), що укладаються між суб’єктами міжнародного права та містять у собі норми поведінки.
Вважаємо, що подібна орієнтація на виключний характер договорів та звичаю як джерел міжнародного права багато у чому обумовлена певним побоюванням підпорядкування суверенних держав іншим міжнародно-правовим джерелам, зокрема, загальним принципам справедливості, свободи, міжнародним стандартам демократії та дотримання прав людини. Такі побоювання були і є характерними для багатьох недемократичних режимів, зокрема радянського. У цьому контексті вкрай цікаво навести думку Рябка А.Н. про те, що «будь-яка правова система повинна мати необхідне збалансоване для даного правопорядку різноманіття джерел права».
Багато авторів, аналізуючи проблему джерел міжнародного права, посилаються на ч. 1 ст. 38 Статуту Міжнародного Суду ООН як на вичерпний їх перелік. Водночас прихильники відкритого переліку джерел міжнародного права вказують на застарілість зазначених норм, їх неповну відповідність сучасним міжнародно-правовим реаліям (таким, як принципово нові завдання міжнародних організацій, глобалізація, утворення інтегрованих регіональних систем та ін.). У той же час об’єктивне існування так званого «м’якого» міжнародного права не може бути обґрунтовано, виходячи з класичних міжнародно-правових концепцій.
Заперечуючи належність окремих категорій актів (наприклад, рішень міжнародних організацій) до джерел міжнародного права, відкидаючи взагалі концепцію «м’якого права» і спроби розширити за межі договору та звичаю коло міжнародно-правових джерел, окремі автори висловлюють гіпотезу, що відповідні правила або норми, за умови ставлення до них як до юридично обов’язкових стандартів поведінки набувають форму міжнародно-правового звичаю. Інші автори розглядають такі акти, як додаткові джерела міжнародного права, що використовуються для встановлення існування міжнародно-правового звичаю або отримують юридичну силу внаслідок міжнародного визнання у формі міжнародного звичаю, з чим також повністю погодитися не можна. У цьому контексті важко буде співвіднести категорію звичаєвого міжнародного права із її розумінням вітчизняними дослідниками, як первинного засобу вираження тих матеріально-правових цінностей, що сформувалися на підґрунті багатовікового історичного досвіду суспільних відносин, чим наддали йому властивості, не залежні від політичної кон’юнктури.
Особливе місце обіймає теоретичне розуміння місця міжнародних програм у контексті теорії джерел міжнародного права. Слід вказати, що виокремлення спеціального, програмного права можна знайти ще у працях Петражицького Л.І. Як зазначав, досліджуючи феномен програмних міжнародно-правових норм, вітчизняний автор радянського періоду Гавєрдовський О.С., у якості їх зовнішньої юридичної форми «виступають не традиційні джерела (договір та звичай), а програмні установки, програмні положення численних довгострокових програм …, що увійшли у міжнародно-правову практику в наші дні»; цей автор визначав такі програми, саме як спеціальні міжнародно-правові акти.
Зазначимо, що згадана вище концепція, за якою усі акти міжнародно-правового характеру остаточно невизначеної теорією природи, визнаються міжнародно-правовим звичаєм, не може бути застосованою до програмних актів із наступних обставин. Будь-яка програма (зокрема, ухвалена резолюцією міжнародної організації) є актом, що містить приписи (як правило, загального та індивідуально-визначеного характеру), певну мету, етапність та термін дії; зміст приписів програми часто залежить від реальних наслідків виконання її попередніх етапів. Важко уявити собі міжнародно-правовий звичай, який мав би чіткі (як правило від року до 15-20 років) часові рамки дії та змінювався під час власної реалізації. Водночас слід додати, що у теорії права окремі автори взагалі заперечували можливість існування тимчасового джерела права, виходячи з тези про загальність закону. З цього приводу Л. Дюгі вказував, що правотворець може, «передбачаючи наперед вірогідні зміни соціальних відносин», може обмежити чинність свого акту певним терміном часу.
Оборотов І.Г. у цьому контексті констатує, що «на даний час не викликає сумніву, що нормативно-правові акти можуть бути постійними і тимчасовими» та вказує, що різниця між ними полягає у початковій визначеності або невизначеності кінцевого моменту дії. Цей дослідник підкреслює підвищене значення способу дії у часі саме для нормативних актів, виокремлюючи перспективний, негайний, ретроспективний та ультраактивний способі такої дії, та зазначає, що «при послідовному розгляді різних видів джерел права чітко видно тенденцію конкретизації їх темпоральних особливостей, …все більшого значення набувають точні дані про початковий і кінцевий моменти дії правової норми. Вважаємо що такі теоретико-правові конструкції можуть бути використаними для розбудови цілісної концепції міжнародних програм, як специфічної форми сучасного міжнародного права.
Бочарова Наталья
к.и.н., доцент кафедры права ДУЭП
ПРАВА ЧЕЛОВЕКА В ИНФОРМАЦИОННОМ ОБЩЕСТВЕ – ТОЧКА
ЗРЕНИЯ СОВЕТА ЕВРОПЫ
Совет Европы – первая европейская международная организация, созданная в 1949 году, своей главной задачей объявила защиту прав человека. С этой целью была принята «Европейская конвенция о защите прав человека и основных свобод» (ЕКПЧ) и обеспечен механизм ее реализации.
Список международно-признанных прав человека не остается неизменным. И хотя ни одно из прав, перечисленных в указанном документе, за более чем 60 лет не было поставлено под вопрос, новые соглашения и документы уточняют и развивают основные концепции, заложенные в этом основополагающем акте.
Эти дополнения стали результатом многих факторов: частично они возникли как ответ на меняющееся представление о человеческом достоинстве, частично вследствие возникновения новых угроз, а также в связи с технологическими изменениями, приведшими к качественно новой стадии общественного развития – информационному обществу. Развитие информационных технологий в 1980-е и особенно в 1990-е годы ХХ века определило не только экономический потенциал современных государств, но обусловило и общественно-политические процессы, непосредственно затрагивающие права человека. В связи с этим встала задача обновления каталога прав человека, которая решалась международным сообществом, как на глобальном, так и на региональном уровне.
В качестве примеров можно привести подписание лидерами «Большой восьмерки» «Окинавской хартии глобального информационного общества», проведение под эгидой ООН Всемирного саммита по информационному обществу, который проходил в два этапа (в Женеве в декабре 2003 г. и в Тунисе в ноябре 2005 г.), принятие ГА ООН резолюции от 8.09. 2000 г. «Декларация тысячелетия», проведение региональных конференций ЮНЕСКО по этическим аспектам информационного общества.
Активную роль в этом процессе играет Совет Европы. Влияние информационно-коммуникационных технологий на права человека и ценности демократии было впервые рассмотрено на европейской конференции министров в Греции в декабре 1997 г. Созданный впоследствии Комитет экспертов СЕ по информационному обществу разработал проект документа, который был принят в мае 2005 г. под названием «Декларация комитета министров о правах человека и верховенстве права в информационном обществе» ((«Declaration on Human Rights and the Rule of Law in the Information Society» CM (2005)final. Publ. N060508/h/2). Основная идея Декларации состоит в том, что такие ценности, как права человека, демократия, верховенство права, общественное согласие и доверие между людьми сохраняются при использовании информационно-коммуникационных технологий (ИКТ). Структурно Декларация состоит из Преамбулы и двух разделов. В преамбуле подчеркивается, что все права, закрепленные в ЕКПЧ, в полном объеме сохраняют свою силу в информационную эпоху и должны быть защищены впредь вне зависимости от новых технологических достижений. В то же время, информационные технологии могут предложить большие возможности для реализации прав человека, а отсутствие или ограничение доступа к ИКТ может лишить людей возможности реализовать свои гражданские права.
Первый раздел «Права человека в информационном обществе» содержит 8 пунктов (Право на свободу выражения, информации и коммуникаций. - Право на уважение к частной жизни и тайне переписки. - Право на образование и всеобщий доступ к информационным технологиям. - Запрет на рабство и принудительный труд. - Право на беспристрастный суд и запрет на внесудебное преследование. - Защита собственности. - Право на свободные выборы. - Свобода собраний).
По сути, перечисленные в Декларации права и свободы полностью или частично повторяют список, приведенный во многих других аналогичных документах, в частности, в Международном Билле о правах человека. Однако есть и отличия. Впервые затронуты вопросы государственной и частной цензуры, защиты личной информации, обучения людей с целью оказания помощи в оценке качества информации. Помимо этого, в документе говорится об этике в медиасфере и использовании информационных технологий для развития демократии и свободы собраний в киберпространстве.
Во втором разделе Декларации показан новый механизм обеспечения прав и свобод. Подчеркивается, что «построение всеобщего Информационного Общества, основанного на уважении прав человека и верховенстве права, нуждается в новых формах солидарности, сотрудничества и взаимодействия между правительствами, гражданским обществом, частным сектором и международными организациями». Таким образом, наряду с государствами и международными организациями в систему защиты прав человека включаются общественные организации и частные предпринимательские структуры. Задачей государств-членов СЕ, подчеркивается в Декларации, является не только обеспечение доступа к новым технологиям, но и принятие мер для защиты граждан от новых видов нарушения прав человека с использованием ИКТ. Институты гражданского общества, прежде всего через Конференцию международных неправительственных организаций, должны принять участие в создании единых мер регулирования для наилучшего обеспечения прав человека. Частному бизнесу рекомендуется разработать меры саморегулирования для обеспечения права на частную жизнь, тайну переписки, поддержание свободы выражения и общения. Совет Европы, в свою очередь, будет повышать осведомленность о Конвенции о киберпреступности (ETS No.185) и Дополнительного протокола к ней и Конвенции о защите Физических лиц при автоматизированной обработке персональных данных (ETS No.108), а также стимулировать присоединение к ним.
Декларация Комитета министров СЕ – это первая международная декларация, призванная обеспечить соблюдение прав человека в эпоху интернета и современных технологий. Она является первой попыткой определения правовых рамок в данной сфере и готовит почву для обновления принципов ЕКПЧ в киберэпоху. Декларация также закладывает основу для нового этапа сотрудничества в сфере защиты прав человека, как на национальном, так и на международном уровнях.
Гаврилова Н.В.
кандидат исторических наук, доцент,
кафедра международных отношений и внешней политики,
Мариупольский государственный гуманитарный университет
Савка А.В.
студент Мариупольского государственного гуманитарного университета
РОЛЬ МЕЖДУНАРОДНОГО ПРАВА В РАЗРЕШЕНИИ МЕЖДУНАРОДНЫХ КОНФЛИКТОВ
Рубеж конца ХХ – конца ХХІ веков, не смотря на то, что на международной арене произошел ряд позитивных трансформаций, связанные с крахом блоковой системы, демократизация политического процесса знаменовался нарастанием военно-силового аспекта конфликтности. Так, за последние 10 лет ХХ столетия произошло около 100 войн и военных конфликтов.
В новых условиях, где доминантой является развитие процессов глобализации, расшираеться содержание и изменяется характер конфликтов и локальных войн.
Особенностью конфликтов в условиях глобализации является активное участие негосударственных акторов. Они очень тяжело поддаются регулированию традиционными методами дипломатии, к которым принадлежат официальные переговоры и посреднические процедуры. Локальные войны и военные конфликты все меньше становятся межгосударственными и все больше по сути своей имеют внутригосударственный характер.
За последние полтора десятилетия «…ограниченные конфликты внутреннего интернационализованого характера стали основным типом вооруженного противостояния…». Под «интернационализацией» необходимо понимать не только прямое проникновение сил иностранных государств на стороне одного из участников внутреннего конфликта, но и весь комплекс международных усилий, направленных на его урегулирование, включая посредничество между сторонами конфликта. В современном обществе нарастает силовой аспект конфликтов на региональном, этническом и конфессионном уровнях.
Все эти вызовы делают необходимость осмысления, какими путями перевести эти противоречия в мирное русло, найти пути выхода из разнообразных кризисных ситуаций. В первую очередь необходимо выяснить насколько эффективно ныне действующее международное право и институты его реализации для решения конфликтов в новых условиях, как международной среды, так и формирующего миропорядка. Международное право и его раздел, касающийся регулирования конфликтов достаточно обширен.
В современных условиях вводится новое понятие, как «типология конфликта». В соответствии с ним предполагается определение правовых норм, в рамках которых проводится оценка конфликтной ситуации и подведение конфликта под нормы международного права, для определения его сущности.
Международное право действует и в мирное время, и в период вооруженного конфликта. Существует целая отрасль международного права, которая должна действовать в случае возникновения конфликта. Это – «международное гуманитарное право», и вплоть до 70-х годов ХХ века оно применялось к конфликтам между государствами. Женевские конвенции 1949 года распространили отдельные правила на внутренние конфликты.
Понятие конфликта в международно-правовых документах многозначно. Исследователи предлагают следующую классификацию:
1. Международный вооруженный конфликт, участниками которого могут быть государства и их объединения (международные организации); к таким конфликтам применяются четыре Женевских конвенции 1949 года, Дополнительный протокол № I от 1977 года, Гаагские правила (так называют тринадцать конвенций, касающихся правил ведения войны, принятые Гаагскими конференциями мира 1899 и 1907 годов) и другие положения международного гуманитарного права.
2. Освободительные войны и войны за самоопределение, в которых народы «ведут борьбу против колониального господства и иностранной оккупации и против расистских режимов в осуществление своего права на самоопределение».
3. Вооруженные конфликты немеждународного характера, которые охватываются положениями статьи 3, одинаковой во всех четырех Женевских конвенциях, и некоторыми нормами обычного права (вооруженный конфликт, не носящий международного характера и возникший на территории одного из государств).
4. Вооруженные конфликты немеждународного характера, происходящие на территории какого-либо из государств между его вооруженными силами и антиправительственными вооруженными силами или другими организованными вооруженными группами, которые, находясь под ответственным командованием, осуществляют такой контроль над частью его территории, который позволяет им осуществлять непрерывные и согласованные военные действия и применять Протокол II (п. 1 ст.1 Протокола I).
Сегодня в системе МО все большую актуальность представляет проблема «гуманитарной интервенции». Данная проблема еще не получила четкого определения и не имеет путей разрешения данной конфликтной ситуации в международном праве.
Так, в современном международном праве отсутствует четкое определение самого термина «конфликт», что привело к тому, что институт мирных средств разрешения (урегулирования) конфликтов в международном праве не стал предметом правового регулирования. Это все же не значит, что мирных средств разрешения конфликтов нет в международном праве. При определении средств разрешения международного конфликта необходимо использовать теоретические и практические исследования конфликтологии, психологии и социологии в этой области и имеющиеся нормы и институты международного права. С момента принятия Устава ООН в 1945 году мировое сообщество закрепило, что стороны, участвующие в любом споре, продолжение которого могло бы угрожать поддержанию международного мира и безопасности, должны, прежде всего, стараться разрешить спор путем переговоров, обследования, посредничества, примирения, арбитража, судебного разбирательства, обращения к региональным органам или соглашениям или иными мирными средствами по своему выбору.
Дунас Оксана
к.ю.н., асистент кафедри міжнародного права
Львівського національного університету імені Івана Франка
СПЕЦИФІКА УСТАНОВЧИХ АКТІВ МІЖНАРОДНИХ ФІНАНСОВИХ ОРГАНІЗАЦІЙ
За своєю правовою природою Статути міжнародних фінансових організацій (далі МФО) є міжнародними договорами особливого роду. Слід відзначити, що МФО одними з перших міжнародних міжурядових організацій закріпили у своїх установчих актах (наприклад, ст. XXX Статуту МВФ та ст. XI Статуту МБРР) можливість використання нового інституту в галузі права міжнародних договорів – процедури «прийняття». Зокрема, за допомогою процедури «прийняття» був укладений міжнародний договір, на основі якого була створена Міжнародна фінансова корпорація (МФК). Спочатку статті Угоди були прийняті на сесії Рад Керівників МВФ та МБРР і підписані Головою сесії, а потім безпосередньо були направлені державам-учасницям Конференції для ратифікації.
Крім того, обидві стадії укладення Угоди про МФК відбувалися за безпосередньої участі міжнародних організацій. Узгодження волі держав щодо змісту правил поведінки, тобто тексту договору, здійснювалося в рамках органів ООН і МФО, а узгодження волі держав щодо визнання обов’язковості норм угоди проходило на щорічній сесії Рад Керівників МВФ та МБРР.
Специфічним, на наш погляд, є також практичний підхід до застережень держав-членів в установчих актів міжнародних фінансових організацій. Як відомо, на всіх стадіях процесу укладення багатостороннього міжнародного договору держава має право робити застереження (односторонні заяви, за допомогою яких вона висловлює своє бажання виключити або змінити юридичну дію певних положень договору по відношенню неї). Зокрема, на думку окремих дослідників, значна кількість застережень, зроблених при підписанні установчих актів спеціалізованих установ (якими є МФО) або під час приєднання до них, пояснюється універсальним характером таких установ, а також тим фактом, що окремі питання, врегульовані Статутами цих організацій, мають відношення до внутрішньої компетенції держави.
Статути МФО не містять спеціальних статей, що стосуються процедури прийняття застережень, але опосередковано про цей інститут йдеться у статтях, що стосуються прийняття нових членів (наприклад, Розд.2 Угоди про МВФ передбачає можливість держав робити застереження, але лише за згоди Ради керівників після відповідного їх розгляду). Крім того, ст. XIV Угоди про МВФ безпосередньо надає державам можливість зберігати та пристосовувати до змінюваних умов обмеження щодо розрахунків і трансферт за поточними міжнародними операціями, які діяли на дату їх набуття членства в МВФ.
Вступаючи в МВФ, держави можуть не приймати на себе зобов’язання за ст. VIII щодо недопущення валютних обмежень у сфері поточних операцій. Також доволі частими є застереження до ст. XV-XVIII, що стосуються функціонування системи СДР: держави, національні валюти яких не є вільноконвертованими, використовують право застереження.
Зокрема, ст. XXVIII Угоди про МВФ та ст. XVII Угоди про МБРР встановлюють, що ініціативою внесення поправок володіють держави-члени, Керівники або Виконавчий Директорат МБРР чи МВФ.
Запропоновані зміни попередньо узгоджуються з Радою Керівників МВФ (або МБРР), а потім затверджуються нею. Також визначається кількість голосів держав-членів, необхідна для ухвалення поправки (як правило, кваліфікована більшість). Поправка вступає в силу для всіх держав-членів через 3 місяці після повідомлення про схвалення поправки необхідною кількістю голосів. За цей час держави, які не згідні із запропонованою поправкою, можуть висловити свої претензії.
Станом на сьогодні до Угод про МВФ та МБРР було внесено лише по 3 поправки, які називають поправками до Бреттон-Вудської системи. Перша серія поправок була затверджена 1968 р. в Ріо-де-Жанейро на сесії Рад Керівників МВФ і МБРР (набула чинності 1969 р.). Друга серія поправок до Угод про МВФ та МБРР була затверджена у 1976 р. (набула чинності з початку 1978 р.). В основному поправки стосувалися змін валютно-фінансового механізму МФО. Функції загального паритету валют перейшли від золота до валют держав-членів, була розроблена і введена система СДР, держави-члени одержали право самостійно змінювати курси своїх національних валют і таке ін.. У 1990 р. набуло чинності прийняте Радою Керівників МВФ рішення про здійснення третього перегляду Угод про МВФ та МБРР: були внесені положення, що стосуються можливості припинення Виконавчим Директоратом організацій права країни-члена брати участь в голосуванні і деяких інших пов’язаних з цим прав. Лише 1992 р. МВФ констатував отримання згоди необхідної кількості держав і оголосив про набуття сили поправкою.
З точки зору права міжнародних договорів, аналізуючи особливості Статутів міжнародних організацій, не можна обійти увагою питання тлумачення їх установчих актів. Якщо у Статуті ООН відсутня норма, яка вирішувала б суперечки сторін з питань тлумачення того чи іншого його положення, то така норма є в Статутах всіх спеціалізованих установ системи ООН (у тому числі і в Статутах МФО).У МФО системи ООН питаннями тлумачення їх Статутів займається Виконавчий Директорат відповідної організації (ст. XXV Угоди про МБРР і ст. XXIX Угоди про МВФ). Право остаточного рішення щодо тлумачення надається найвищому органу організації – Раді Керівників.
Специфіка установчих актів міжнародних організацій також полягає в тому, що, як правило, виключається правонаступництво щодо статусу члена міжнародної організації, тоді як правонаступництво за звичайними багатосторонніми договорами є цілком можливим. Отже, на нашу думку, можна стверджувати, що характеристика правової природи установчих актів МФО як міжнародних договорів sui generis, з одного боку, вказує на їх особливості як самостійних інститутів міжнародного права, а, з другого боку, підкреслює той факт, що до них застосовуються усі основні принципи права міжнародних договорів з незначними змінами у низці випадків.
Мазуренко Світлана Вікторівна
доцент кафедри права інтелектуальної власності та корпоративного права