Міністерство освіти І науки України

Вид материала

Документы

Содержание Список використаних джерел Етнічні засади етичної підготовки майбутніх соціальних працівників Чи просто нашим студентам бути здоровими ? Валеологія: концептуальні основи, cтан та перспективи розвитку Навчальна дисципліна „рухливі ігри з методикою викладання” в системі підготовки фахівців з фізичної культури

Подобный материал:

• Міністерство освіти І науки України Департамент міжнародного співробітництва та європейської, 39kb.
• Міністерство освіти І науки україни міністерство економіки україни міністерство фінансів, 18.39kb.
• Міністерство освіти І науки україни донецький обласний центр туризму та краєзнавства, 189.44kb.
• Міністерство освіти І науки україни, 335.34kb.
• Міністерство освіти І науки україни, 283.15kb.
• Міністерство освіти І науки, молоді та спорту україни, 59.16kb.
• Міністерство освіти І науки україни, 32.42kb.
• Міністерство освіти І науки, молоді та спорту України, 61.58kb.
• Міністерство освіти І науки україни положенн я про організацію фізичного виховання, 306.47kb.
• Міністерство освіти І науки україни інститут інноваційних технологій І змісту освіти, 43.77kb.

Список використаних джерел

1. Дичківська І. Інноваційні педагогічні технології: - К.: Академвидав., 2004.- 352 с.
   
2. Зинченко В. Психологические основы педагогики. – М.: Гардарики, 2002. – 318 с.
   
3. Лавлинський С. Технология литературного образования. Коммуникативно-деятельностный подход. Учебное пособие для студентов-филологов/.- М.: Прогресс –Традиция, ИНФРА – М., 2003.- 384 с.
   
4. Пасічник Є. Методика викладання української літератури в середніх навчальних закладах. – К.: Ленвіт, 2000. – 384 с.
   
5. Семеног О. Професійна підготовка майбутніх учителів української мови і літератури: Монографія. – Суми: ВВП „Мрія - 1” ТОВ, 2005. – 404 с.
   
6. Токмань Г. Методика викладання української літератури в старшій школі; екзистанціально-діалогічна концепція. – Київ: Міленіум, 2002.- 320 с.
   
7. Франко І. Наші народні школи і їх потреби// Франко І. Зібр.тв.: У 50 т. – Т.46. – Кн..46. – С.108–114. – К.: Наукова думка, 1986.
   

Етнічні засади етичної підготовки майбутніх соціальних працівників

С.В. Іщук


Сучасні глобалізаційні процеси передбачають етнічну консолідацію окремих народів, піднесення їх власної національної свідомості, зростання соціальної мобільності населення, формування спільних рис культури та побуту на базі кращих національних традицій і сучасних досягнень людства. Адже, як слушно зазначає Г.Г.Філіпчук, „щоб гідно, а головне із загальнонаціональною користю інтегруватися в європейський культурний простір, слід безперервно творити власний культурний капітал, оберігати свої національні набутки, історичну пам’ять, літературу, мистецтво, науку, традицію” [2, 27].

У постіндустріальному суспільстві відбувається переоцінка цінностей, цілей сучасної цивілізації. Вищою цінністю в суспільстві проголошено людину, незалежно від її забезпеченості, працездатності, стану здоров'я, освіти, сімейного стану, раси, національності, статі, поглядів і переконань тощо. Норми спільного існування і діяльності людей вимагають надання адекватної допомоги і підтримки кожному, хто її потребує, які будувалися б на любові й повазі до людини, її прав, принципах гуманізму і соціальної справедливості. Вимоги до морального образу людини і громадянина ґрунтуються на традиційних загальнолюдських гуманістичних уявленнях та включають уміння любити людей, безкорисно творити добро. Вони виступають провідними принципами сучасної соціальної роботи.

Вагомим фактором, що впливає на зміну суспільного ставлення до професійної соціальної роботи, є етична сторона надання соціальних послуг. Спрямованість соціальної роботи на задоволення індивідуальних та загальносуспільних потреб зумовлює роботу як з окремими клієнтами, так із загальними суспільними проблемами. Це вимагає володіння фахівцем високим рівнем загальної та особливо професійної морально-етичної компетенції і компетентності.

Очевидним є факт, що якісні зміни у реалізації завдань соціальної роботи в Україні, як і в будь-якій іншій державі, пов’язані, у першу чергу, із вивченням історично наявного народного досвіду надання соціальних послуг та вироблення на його основі нових моделей, які б відповідали сучасним потребам. На розвиток соціальної допомоги у ході суспільно-історичного процесу впливали й розвиток суспільної моралі та норм суспільного життя.

Сьогодні педагогічна наука займається аналізом етнічного феномена, обґрунтуванням його функцій, змісту, цілей у соціальній сфері, освітньо-виховній діяльності (С.Арутюнова, Ю.Бромлей, І.Зязюн, М.Євтух, О.Столяренко, Г.Філіпчук тощо).

Протягом останніх років активізується увага науковців до професійної підготовки соціально-педагогічних працівників і, зокрема, морально-етичних аспектів підготовки соціально-педагогічних працівників. Так, проблеми комунікативної культури соціальних працівників розглядали О.Гура, В.Васильєв, О.Канюк, А.Капська, Г.М’ясоїд, А.Первушина та інші. Проблеми формування професійно-етичної культури соціального педагога досліджувала О.В.Пономаренко. Окремі питання професійної етики соціальних педагогів і соціальних працівників аналізуються у дослідженнях Л.Долинської, О.Дубасенюк, І.Звєрєвої, Л.Коваль, Л.Міщик, І.Миговича, В.Сагарди тощо. Однак цілісних досліджень проблеми етичної підготовки фахівців соціальної сфери нами не виявлено. Відсутні й вивчення значення і ролі у даному процесі етнічних морально-етичних засад.

Тому виникає об’єктивна потреба у доцільності й необхідності обґрунтування взаємозв’язку етичної підготовки соціального працівника з етнічною морально-етичною спадщиною.

Соціальний досвід, норми поведінки і суспільних традицій виявляються в моральних законах і звичаях, що закріплені в існуючих національно-культурних традиціях. Водночас, історична пам'ять, традиції народу — найважливіші чинники соціалізації особистості. У них концентрується соціальний досвід, моральні цінності етносу. Жодне національне відродження, жодне відтворення прогресивних народних традицій неможливе без приведення в дію одвічних морально-етичних цінностей.

При вивченні морально-етичної культури чималий інтерес викликає співвідношення загального і етноспецифічного, нового і традиційного. У сучасній моралі поряд з загальними рисами, особливо у регіональному аспекті, зберігаються трансформовані традиційні, у тому числі ті, що сягають найдавніших часів.

Народ – єдине і невичерпне джерело морально-етичних цінностей. Протягом століть народ створював і удосконалював певні морально-етичні норми, виробляв свій, самобутній етичний устрій, свою духовну культуру. Головними чинниками народної моралі споконвічно були повага і любов до вільної праці, ствердження ідеалів добра, краси, гуманних взаємостосунків, знання свого родоводу, риси високого громадянства.

Формування власне моральних відносин, які регулювали взаємодію між людьми, і форми їх існування на основі певних моральних законів відбувається ще у період утворення материнського роду. Ці закони ґрунтуються на основі традицій, звичаїв, норм і мають більш-менш постійний характер. Змінюються вони лише під впливом надзвичайних обставин (природні, соціальні фактори, зміни в образі життя). Передаються з покоління в покоління у формі усних переказів, легенд, заповідей, заборон.

Людство не може зробити і кроку вперед, не озираючись назад і не переоцінюючи заново всі духовні цінності далеких і близьких поколінь. Шлях до розуміння гуманістичних засад моралі сучасного і майбутнього лежить через розуміння та усвідомлення її минулого. Духовна, морально-етична спадщина є тим підґрунтям, з якого сучасні покоління можуть черпати нові сили. Тому вважаємо, що знання етнічних морально-етичних засад є однією з найважливіших передумов ефективності реалізації сучасних завдань соціальної роботи.

Успішний розвиток суспільства, його морально-етичної культури можливий лише на природному багатовіковому фундаменті народних традицій. Вивчення народної морально-етичної спадщини надзвичайно важливе для виявлення того цінного, що вкладає кожен народ у світову культуру.

Процес соціалізації особистості обумовлюється національними цінностями шляхом прилучення її до загальнолюдських моральних норм. Адже у світовому процесі суспільного розвитку загальнолюдські цінності сформувалися у результаті відбору серед морально-етичних цінностей тих, які зустрічалися у різних народів найчастіше. Саме це й визначає їхню універсальність.

Як пізнання особистістю світу починається із самопізнання, так і пізнання світових морально-етичних законів починається із осмислення унікальності морально-етичного світогляду власного етносу, місця і ролі другого у формуванні і розвитку перших.

Основу етичних норм соціальної роботи поряд із загальнолюдськими цінностями, етичними традиціями благодійності складають і етичні норми та етичні нормативи окремих країн, конкретні етнічні цінності [1, 102]. Це зумовлює необхідність здійснення етичної підготовки соціального працівника на духовно-моральній спадщині не одного, а багатьох народів. Пізнання ідеалів окремих етносів сприяє у поповненні ціннісних орієнтацій власного народу, дозволяє поєднувати народне із загальнолюдським.

Знання соціальним працівником морально-етичного досвіду народу створює можливості і сприяє пошуку ефективних шляхів реалізації прогресивних ідей з досвіду соціальної допомоги окремого етносу в сучасній науці і практиці, аналізу значення тих або інших явищ народного життя і розбирає їх відповідність або невідповідність сучасним завданням соціальної роботи.

Погоджуємося з думкою І.А.Зязюна, що „етика не лише наука про моральне життя, але й своєрідне втілення духу нації і кожного окремого громадянина” [2, 18]. Саме тому зміст етичної підготовки соціального працівника, на нашу думку, повинен опиратися на набутки національної духовної і моральної культури не лише для посилення усвідомлення майбутнім фахівцем власної етнічної приналежності, але й для підвищення рівня індивідуальної професійно-етичної компетентності, утвердження ролі діяльності професійної групи у соціальному і, зокрема, морально-етичному розвитку сучасного суспільства. Знання етнічно притаманних типів поведінки, зразків політичних і культурних явищ дозволяє виявляти багатогранність реальності, орієнтуватися у сучасному соціальному просторі, пробуджує активність, породжує прагнення подолати негативний народний досвід, сприяє закріпленню і продовженню позитивного. Морально-етична оцінка етносом своїх власних вчинків і надбань виступає основою для формування у його представників відповідної свідомості. Сформоване почуття етнічної самосвідомості не лише завжди протистоїть утиску народних почуттів, зневажливому ставленню до морально-етичних цінностей, але й чинить опір фактам будь-якого порушення рівноправності, справедливості, людської гідності й честі, що є найвищими загальнолюдськими цінностями.

Ефективність етнічного підгрунття етичної підготовки майбутнього соціального працівника визначаються:

• емоційністю сприйняття, що ґрунтується на самобутності та відмінності від інших, генетичній близькості, ментальності і характеризується творчим підходом;
  
• осмисленістю основних норм, критеріїв, цінностей ще у період первинної соціалізації та самоідентифікації особистості у їх контексті;
  
• системністю етнічних морально-етичних поглядів народу;
  
• спрямованістю на дотримання чітко сформованих соціальних норм і вимог;
  
• доступністю у практичному застосуванні, зумовленому характеристиками самої природи етнічного і природною причетністю до моральної спадщини народу;
  
• моральним потенціалом етносу, який живить і спрямовує морально-етичні почуття особистості, суспільства протягом усього життя;
  
• поєднанням і гармонізацією індивідуальності національного характеру, почуттів, традицій, особливостей культури із загальнолюдськими цінностями, нормами, ідеалами;
  
• усвідомленістю своєї етнічної приналежності, що є одним із визначальних факторів повноцінності особистості.
  

Оволодіння етнічною морально-етичною спадщиною сприяє:

• глибшому розумінню суті ціннісних установок та орієнтирів сучасного гуманістичного суспільства;
  
• формуванню цілісного світогляду, всебічного бачення світу, системи морально-етичних знань, необхідних для життя у межах „своєї” та „чужої” етнічної культури, здатності оцінити конкретну подію з позиції представників різних етнічних груп;
  
• створенню нових морально-етичних цінностей на основі збереження етнічних традицій;
  
• підвищенню рівня розвитку культури як окремого соціального працівника, члена сьогоднішнього соціуму, так і всього суспільства в цілому;
  
• розвитку готовності соціального працівника до взаємодії з представниками різних національностей, віросповідань, прагнення до співробітництва, взаємопідтримки і взаєморозуміння;
  
• підвищенню ефективності та якості вирішення особистісних і загальносуспільних соціальних проблем у процесі реалізації завдань соціальної роботи.
  

Це, в свою чергу, сприяє консолідації етносу, збереженню його індивідуальної неповторності, уникнення асиміляційних процесів, з одного боку, і створенню єдиного світового суспільного організму, об’єднаного спільними гуманістичними цінностями, з другого.

Таким чином, на нашу думку, сучасна реальність потребує у процесі етичної підготовки майбутнього соціального працівника використання етнокультурного фактора, ідей народної моралі та етики. Поряд з цим створюються умови для відповідного сприйняття людей інших рас, конфесій, етнічних груп. Тому етична підготовка майбутнього соціального працівника повинна носити поліетнічний характер.

Морально-етичний досвід народу є цінним для сучасної соціальної роботи в плані гармонізації етичних відношень між суб’єктами професійної діяльності, внутрі- та міжетнічних соціальних взаємин. Здійснення етичної підготовки соціальних працівників на засадах етнічної спадщини сприяє підвищенню їх моральної, а відповідно й етичної свідомості, самосвідомості, формуванню високого рівня розвитку потреби жити і працювати у контексті морально-етичних норм і принципів етносу.


Список використаних джерел

1. Медведева Г.П. Этика социальной работы: Учеб. пособие для студ. высш. учеб. заведений. – М.: ВЛАДОС, 1999. – 204 с.
   
2. Розвиток особистості в полі культурному освітньому просторі. Збірка матеріалів Міжнародного конгресу – IV Слов’янські педагогічні читання. – Черкаси: Вид-во ЧНУ імені Б.Хмельницького, 2005. – 338 с.
   
3. Степико М.Т. Буття етносу: Витоки, сучасність, перспективи (філософсько-методологічний аспект). – К.: Знання, 1998. – 251 с.
   

ЧИ ПРОСТО НАШИМ СТУДЕНТАМ БУТИ ЗДОРОВИМИ ?


А.М. Олійник


Найважливішою умовою прогресу розвитку будь-якої країни є здоров’я її населення. В наш час спостерігається прискорення темпів соціальних, технологічних, екологічних, кліматичних та інших змін, дивно, але з ними пов’язують нові проблеми в здоров’ї людей. В сучасної людини спостерігається зниження функціональних резервів, ефективності механізмів саморегуляції, репродукції, ослаблення потомства. Людство стало слабким...

В умовах кредитно-трансферної системи навчання завантаженість студентів зросла за рахунок самостійної, індивідуально-дослідницької роботи, необхідності творчого підходу до курсових, дипломних робіт, широкої участі в олімпіадах, науковій роботі. Все це має величезне значення для формування вчителя нового покоління, але створює в студентів дефіцит часу.

В програмі „Здоров’я для всіх” Всесвітньої організації охорони здоров’я [1] передбачено, що забезпечення здоров’я можливо при збалансованому харчуванні, умінні долати стреси, достатній фізичній активності, відсутності шкідливих звичок, при здоровому сексуальному способі життя.

Ми спробували з’ясувати, чи є перераховані складові правилами для студентів першого курсу Тернопільського національного педагогічного університету імені Володимира Гнатюка, чи мають вони можливість бути здоровими.

Щоб відповісти на ці питання, треба проаналізувати всі соціальні, біологічні, екологічні, індивідуальні та інші сторони життя студентства. Таку задачу виконати не просто. Ми обмежились вужчим колом запитань, які оформили у вигляді анкети і запропонували 170 студентам дати правдиві відповіді на них. Результати аналізу наводяться нижче. Цифрові дані дано у вигляді середніх цифр, деякі у %. Статистичну обробку математичних даних не робили, адже це є обмежене рандомізоване обстеження, а не наукове дослідження.

Своє харчування студенти організовують так: снідають в 7⁰⁰-7³⁰ ранку, меню складається за рідким виключенням з чаю або кави, в основному солодких, та булочки або печива, 30% студентів не снідають взагалі. При такій розкладці студент отримує в середньому 320 ккал.

В перервах між заняттями дехто „перекушує” булочкою, пиріжком, в основному, це ті особи, які не снідають зранку.

Обід тільки у 20% студентів складається з перших, других, третіх блюд, найчастіше вони обмежуються першим і третім, або другим і третім блюдами, при цьому м’ясо в обід їдять не більше 30% осіб. В середньому в обід студенти отримують 600 ккал.

Меню на підвечірок і вечерю, частіше тільки вечерю, найбільш повне – тут є й супи, картопля, макарони, каші, молочні і м’ясні страви у вигляді сиру, кефіру, ковбасних виробів. Таким способом кількість калорій на вечерю набирається стільки ж, скільки на обід, а в декого і більше – 600 ккал. Тобто загальний калораж на день в будні складає 1520.

У вихідні дні студентство харчується набагато повніше.

Ми порівняли енергозабезпечення [2] в будні і вихідні дні з енерговитратами, результати такі: енерговитрати реальні – 2532 ккал, енерговитрати за вагою (вага х 40 ккал) – 2455 ккал, енергозабезпечення у вихідні дні – 2642 ккал, енергозабезпечення у будні – 1520 ккал (рис. 1).

Отже, під час навчального тижня студенти отримують на 1000 ккал менше за день, ніж у вихідні дні. Цей дефіцит молодь підсвідомо доповнює солодощами: згідно анкетування вони на день поїдають їх від 200 до 500 г, тим самим збільшуючи енергозабезпечення в середньому на 800-1600 ккал. Зрозуміло, що складаються серйозні передумови для виснаження β-клітин підшлункової залози, а значить і для розвитку цукрового діабету, атеросклерозу, а також захворювань органів шлунково-кишкового тракту.





Рис. 1. Енергозабезпечення студентів у будні і вихідні дні

1. Енерговитрати реальні;
   
2. Енерговитрати за вагою;
   
3. Енергозабезпечення у вихідні дні;
   
4. Енергозабезпечення у будні.
   

Сплять студенти вночі в середньому 6 год. 20 хвилин, знов-таки знаходячи вихід для поновлення сил у денному сні, який триває в середньому 2,5 години. Але, не дивлячись на це, майже всі відзначають відчуття постійної втоми.

10-хвилинну зарядку роблять тільки половина студентів. Один раз на тиждень в них буває заняття з фізкультури, спортом займаються не більше 15%. Перебування на свіжому повітрі за день 1 год. – від 40 хвилин до 3 годин, останнє буває досить рідко. Сидять вони за день в середньому 7 годин – від 3-х до 12 годин, ходять до 2 км (0,5-5 км), не рахуючи „топтання” вдома.

За комп’ютером навчальною роботою займаються 1-4 години, в середньому 2 год. 20 хвилин, на комп’ютерні розваги витрачають 2 години – від 30 хв. до 6 годин. Мобільні телефони мають всі, хлопці розмовляють по 5-20 хв. на добу, дівчата – годинами (одна до 6 годин).

Статеве життя пізнали 73% осіб жіночої статі, 34% – чоловічої, вік в середньому 14-15 років, окремі особи з 11-13 років. Музику люблять стилю ПОП, рок, лише троє написали, що люблять українські музичні твори.

Алкогольними напоями і тютюнопалінням студенти не захоплюються, можливо це результат заборони паління в університетських приміщеннях, а можливо студенти не зовсім щирі, не дивлячись на анонімність анкетування.

На своє здоров’я скаржаться 90 % опитуваних, як добре здоров’я оцінюють 10 %.

Отже, картина про студентський спосіб життя, на жаль, не весела.

Одвічне питання: що робити?

Валеологічне виховання повинно починатись з раннього дитинства.

Величезна роль освіти в такому вихованні: адже зміни в державі можуть відбуватись тільки тоді, коли буде сильним прошарок інтелегенції в класичному розумінні цього поняття. Тут необмежений простір робіт для батьків, вихователів дитячих садочків, більшість яких зруйновано, вчителів, які втрачають любов до своєї професії, державних діячів, які за політичними чварами забувають про майбутнє держави.

На наш погляд, внести корекцію в нездоровий спосіб життя могли б сімейні лікарі, „напів-лікарі” – санологи, валеологи, які разом з батьками, вчителями, вихователями професійно і систематично спостерігали за розвитком дитини – підлітка – дорослого, надавали їм не тільки профілактичну, медичну, психологічну, але й соціальну допомогу, тим самим забезпечуючи оздоровлення суспільства.


Список використаних джерел

1. Васкес Э., Кресный Д. Медико-социальные аспекты здоровья населения (навчальний посібник) – К.: Изд-во Европейского университета, 2004. – 487 с.
   
2. Грушко В.С. Основи здорового способу життя для всіх і кожного (навчальний посібник з курсу „Валеологія”). – Тернопіль: Астон, 1999. – 368 с.
   
3. Апанасенко Г.Л. Валеологія – перші досягнення: – К.: газета Валеологія, № 1-2. – 2006. – С. 169-170.
   

ВАЛЕОЛОГІЯ: КОНЦЕПТУАЛЬНІ ОСНОВИ, CТАН ТА ПЕРСПЕКТИВИ РОЗВИТКУ


Г.Ф. Лопатка, А.М. Олійник


В усі часи існування людства питання про те, що таке здоров’я, було одним із наріжних. Про це свідчить хоча б такий факт: приказок і прислів’їв про цінність здоров’я у мовах усіх народів світу безліч і практично всі вони за своєю суттю однакові, хоча й розкривають різні його ознаки.

Наукових визначень здоров’я теж вже існує досить багато, і, напевно, їх кількість буде збільшуватися. Все це можна пояснити тим, що дуже вже складне це поняття – здоров’я; та й сама людина як феномен надзвичайно складна, багатомірна і до кінця не пізнана. Тому й здоров’я – одна з основних характеристик людини – теж багатогранне. Кожна людина розуміє його по-своєму. Як зрозуміти себе, знайти своє місце в навколишньому світі, не утискуючи, не пригнічуючи в ньому ближніх своїх, зберегти і зміцнити своє здоров’я, щоб жити довго, радісно і щасливо, та ще й зробити так, щоб і нащадки згадували добрим словом? На багато цих та інших питань і дає відповідь валеологія.

Слово „валеологія” походить від латинського слова „vale” – „бути здоровим” і грецького „logos” – „наука, вчення” [4].

Чи вивчали здоров’я людини раніше? Звичайно. З давніх-давен воно цінувалося як найдорожчий скарб, тому й шанувалося. Тисячолітній народний досвід – найперше зібрання валеологічної мудрості. Спеціальне вивчення здоров’я людини розпочали ще філософи давнини, а потім медики, які в той час на перше місце в своїй діяльності ставили саме збереження здоров’я, а вже на друге – лікування хворої людини.

Великий мислитель і лікар Стародавньої Греції Гіппократ, котрого називають „батьком медицини”, наставляв своїх пацієнтів: „Якщо ви захворіли, поміняйте харчування. Якщо це не допомогло, змініть спосіб життя. Коли і це не допомогло, тоді звертайтеся до лікаря.” Він вчив, що, коли людина живе і розвивається у гармонії з природою, вона буде здоровою, а порушення законів природи призводить до хвороб [1].

Схожі думки висловлював і геніальний лікар і філософ Авіцена, який стверджував: „Головним скарбом життя є не землі, що ти завоював, не багатство, що у тебе в скринях... Головним скарбом життя є здоров’я, і щоб його зберегти, потрібно багато що знати.”

З розвитком різних галузей знань, особливо наукових, стало багато відомо про природу людини, будову та функцію її організму, межі його можливостей, вплив на здоров’я людини різноманітних чинників навколишнього середовища. Багато галузей знань таких, як біологія, генетика, екологія, філософія, антропологія і особливо медицина, отримали й систематизували окремі знання про здоров’я людини.

Цікаві погляди на шляхи і способи формування, збереження і зміцнення здоров’я людини висловлювали відомі вчені і лікарі Європи у ХІХ та ХХ століттях. Усі вони дійшли спільних висновків:

• по-перше, здоров’я людини звичайною мірою залежить від неї самої, від її зусиль і роботи над собою;
  
• по-друге, людям необхідно мати спеціальні знання про людину та її здоров’я.
  

Але всі сучасні науки мають свій певний специфічний напрям пошуків, вчені кажуть свій предмет дослідження. Тому здоров’я людини для всіх галузей знань побічний, так би мовити, „продукт виробництва”. Навіть медицина сучасності через навалу чисельних і різноманітних хвороб змушена змістити акцент своєї діяльності на лікування, а не на попередження патологічних станів людини. Тому в другій половині ХХ століття створилися передумови і нагальна потреба відокремлення самостійної галузі знань – валеології, бо лише вона має єдиний і неповторний предмет дослідження – здоров’я людини [2, 3].

Протягом останнього десятиліття в Україні надзвичайно бурхливо розвивається освітній напрям валеології. У 1994 році вперше в шкільний навчальний план було введено цю дисципліну як предмет за вибором. Значення вивчення валеології підкреслено в Національній програмі „Діти України”, де визначені певні завдання Міністерству освіти і Міністерству охорони здоров’я України, та в Указі Президента України про цю Програму. В ньому зазначається: „Включити відомості з валеології .... в перелік і зміст навчальних курсів закладів освіти усіх типів.” (Указ Президента України „Про Національну програму „Діти України” № 63/96 від 18.01.1996 р.) [5].

Не можна не відмітити, що за останні 15 років населення багатьох так званих нових незалежних держав, серед них і Україна, зазнають спад загального стану здоров’я населення. Це можна проілюструвати різними статистичними даними, хоч би загальною тривалістю життя (ЗТЖ) населення (спостереження 1980-1994 років). Так, в європейських країнах ЗТЖ чоловіків зросла на 3,1 роки (70,7 до 73,8), жінок – на 3,2 роки (з 74,4 до 80,6); в країнах Центральної і Східної Європи ЗТЖ для чоловіків зросла на 0,6 роки ( з 66,7 до 67,3), для жінок цей показник дорівнює 1,8 роки (з 73,5 до 75,3). В нових незалежних державах ЗТЖ серед чоловіків впала на 1,6 р (62,2 – 60,6 р), серед жінок – на 0,6 роки (72,5 – 71,9). За останніх 2-3 роки тривогу б’ють різні громадські, державні організації, адже падає загальний стан здоров’я дітей, військових, призовників, селян та інших груп населення. Це стало причиною того, що питання про виключення викладання валеології в навчальних закладах різного рівня знято з порядку денного.

На кафедрі фізичної реабілітації і валеології Тернопільського національного педагогічного університету імені Володимира Гнатюка вже третій рік викладання валеології і основ медичних знань (невідкладна допомога), як і всіх предметів фізичної реабілітації, здійснюється за Європейською кредитно-модульною системою. Було б перебільшенням говорити про повне осмислення і впровадження принципів цієї системи, але деякий досвід вже нагромаджено і є можливість поділитися роздумами і наслідками.

Не зупиняючись на значенні різних аспектів модернізації вищої освіти в навчальних закладах ІІІ-ІV рівня акредитації після визнання принципів Болонської декларації і впровадження кредитно-модульної системи організації навчального процесу (підвищення мобільності студентів в різні вищі навчальні заклади Європи і забезпечення конкурентноспроможності випускників, врахування досягнення студента в науковій діяльності, предметних олімпіадах та ін.), зупинимось на можливості підвищення професійної підготовки студентів в цих умовах [6].

Перехід з інформативної на індивідуально орієнтовану форму навчання, звичайно, є велінням часу. Опанування сучасної інформації будь-якого предмету не можливе без реорганізації навчального процесу і, крім людського фактору, компетентності об’єкту і суб’єктів успішність цього процесу залежить від складових технічного забезпечення, якості інтерактивного методичного комплексу дисципліни, комплексної компетенції та комбінації традиційної інформаційної з пошуковою науково-дослідною нестандартною формами навчання і контролю. І це в умовах значного збільшення часу самостійної роботи студентів!

Між тим в сучасній школі цим процесам не приділяється необхідної уваги і, отримуючи статус студента, останні просто не розуміють переходу від школярства до студентства.

За цих умов особливе значення має науково-експериментальний напрям навчання. Він дозволяє максимально наблизити до кожного студента завдання, надати йому прагматичний характер, сприяти збільшенню навичок, умінь, навчити проводити аналіз отриманих даних. Так, на валеології при вивченні стану серцево-судинної системи, працездатності кожний студент проводить чотири-п’ять спроб, аналізує їх результати і робить висновки, що стосуються індивідуальної особливості його фізичного стану із врахуванням власного конституційного типу (сомато-, гемато-, дактило-, психотипи).

Ще одним важливим видом самовдосконалення, поглиблення знань і надбання практичних умінь є індивідуальні навчально-дослідні завдання (ІНДЗ). Кафедра не захоплюється таким видом ІНДЗ, як реферування. Причини цього, по-перше, велика затрата часу на реферат, а, по-друге, підхід студентів до нього як до механічного переписування без глибокого аналізу і творчого підходу. Винятком є написання реферату або широкого плану з теми пропущеного заняття.

Завдання з індивідуальної навчально-дослідної роботи кожний студент отримує на початку першого (з валеології) або другого (з основ медичних знань) семестрів. Перші складені у вигляді індивідуальних завдань з визначення власного фізичного і функцій серецево-судинної, дихальної систем, режиму власного харчування в порівнянні з ідеальним, стану психічного здоров’я, пошуку індивідуальних шляхів корекції свого способу життя. Другі складені по типу ситуаційних задач з невідкладної допомоги при патологічних станах, при різних надзвичайних ситуаціях.

Треба погодитись з тим, що організація навчального процесу при кредитно-модульній системі навчання має великі перспективи, але вимагає глибокого вивчення її можливостей для раціонального впровадження в педагогічний процес, щоб надмірно не завантажувати як студентів, так і викладачів, залишаючи їм певний вільний час для сім’ї, відпочинку, культурного зросту, власних захоплень.

Орієнтуючись в основах валеології, ми зможемо допомогти школярам, молоді та й самому собі успішно оволодіти знаннями, а, отже, – зберегти і зміцнити здоров’я. Організація навчання студентів вимагає подальшої оптимізації.


Список використаних джерел

1. Апанасенко Г.Л., Попова Л.А. Медицинская валеология. – К.: Здоров’я, 1998. – 248 с.
   
2. Брехман И.И. Введение в валеологию – науку о здоровье. – Л.: Наука, 1987. – 125 с.
   
3. Булич Е.Г., Муравов І.В. Валеологія. Теоретичні основи валеології. – К.: ІЗМН, 1997. – 224 с.
   
4. Войтенко В.П. Здоровье здоровых. Введение в санологию. – К.: Здоров’я, 1991. – 246 с.
   
5. Шкільний курс „Валеологія”. Збірник матеріалів. – К.: Освіта, 1994.– 79 с.
   
6. Положення про організацію навчального процесу в кредитно-модульній системі підготовки фахівців. – Тернопіль: Вид-во ТНПУ ім. В.Гнатюка, 2004. – 48 с.
   

НАВЧАЛЬНА ДИСЦИПЛІНА „РУХЛИВІ ІГРИ З МЕТОДИКОЮ ВИКЛАДАННЯ” В СИСТЕМІ ПІДГОТОВКИ ФАХІВЦІВ З ФІЗИЧНОЇ КУЛЬТУРИ