Міністерство освіти І науки України

Вид материала

Содержание

Список використаних джерел
Наукові компетенції як елемент професійної культури
Список використаних джерел
Шляхи покращення формування професійної культури майбутніх вчителів-предметників через корекцію навчальної програми з фізичного
Причини, які заважають майбутнім вчителям-предметникам підготуватись до роботи з фізичного виховання учнів
Перелік побажань щодо покращення процесу підготовки вчителя-предметника до роботи з фізичного виховання учнів
Дидактичні знання та методичні уміння майбутнього вчителя-предметника

Подобный материал:

1 ... 13 14 15 16 17 18 19 20 ... 31

Список використаних джерел

Про систему оцінювання знань, умінь і навичок учнів загальноосвітніх навчальних закладів //Історія в школі. – 2000. - № 9. – С. 2-4.
Підласий І. Діагностика та експертиза педагогічних проектів – К.: Україна, 1998. – 191 с.
Подласый И. Педагогика: Учебник для студентов пед. вузов: В 2 кн. – М.: Гуманит. изд. центр ВЛАДОС, 1999. – 437 с.
Терно С. До проблеми підвищення ефективності оцінювання результатів навчання // Історія в школах України. – 2001. - № 3. – С. 14-19.
Безпалько В. Слагаемые педагогических технологий. – М.: Педагогіка, 1989. – 76 с.
Пометун О. Навчання історії без пристрастей і пересудів // Історія в школах України. – 2002. - № 4. – С. 7-11.
Історія епохи очима людини. Україна та Європа у 1900 – 1939 роках: Навч. посібн. для 10 кл. загальноосвіт. навч. закл. / Ю. Комаров, В. Мисан, А. Осмоловський та ін. – К.: Генеза, 2004. – 256 с.
Мокрогуз О. До питання розвитку історичного мислення учнів у контексті тематичного оцінювання навчальних досягнень з історії // Історія України. – 2004. - № 11. – С. 11-17.
Булах І. Поняття та категорії педагогічної діагностики // Основи педагогічного оцінювання. Частина І. Теорія: Навчально-методичні та інформаційно-довідкові матеріали для педагогічних працівників. – К.: Майстер-клас, 2005. – С. 10-18.
Вісмут Д. Два значення та два визначення поняття оцінювання // Основи педагогічного оцінювання. Частина І. Теорія: Навчально-методичні та інформаційно-довідкові матеріали для педагогічних працівників. – К.: Майстер-клас, 2005. – С.19-24.

Наукові компетенції як елемент професійної культури

вчителя історії

Т. М. Гонтар

Учитель історії в навчальному процесі є керівником непростого шляху учнів до знань про минулу дійсність і вміння коментувати події минулого, оперувати ними у пошуку аналогій до подій сьогодення, пояснювати причини явищ минулого, бачити їх наслідки тощо. Всі ці дії є оперуванням набутими знаннями. Складовою цього процесу є формування інтересу до вивчення минулого, бажання знати про нього більше і глибше. Отже, пошуковий шлях одержання історичних знань є не просто вимогою часу, але й закономірним результатом стійкого інтересу до вивчення навчальної дисципліни. Все це висуває завдання перед вчителем – організувати пошукову діяльність учнів, спрямувати її, контролювати, допомогти побачити користь від досягнутих результатів.

Сьогоднішній вчитель не може бути лише організатором вивчення дозованого матеріалу з підручника, навіть за умов, що сам він до цього матеріалу додасть певні цікаві подробиці, або поглибить розуміння поданої інформації. Дві нові обставини сьогодення заставляють його організовувати пошуковий характер вивчення історії. Першою є та сучасна реальність, що вчитель та підручник давно перестали бути єдиним джерелом одержання історичних знань. Переважній більшості учнів доступні телевізійні передачі, історичні енциклопедії, в тому числі й на відео носіях, історична науково-популярна та комерційна література, художня література та кінофільми на історичну тематику, інформація, розміщена в мережі Інтернет та інші носії інформації. При цьому доводиться взяти до уваги, що в них історичні факти подані цікаво, образно, часто не лише писаним словом, а й з допомогою яскравих ілюстрацій, відео фрагментів документального та ігрового характеру. Урок з традиційною картою, давно виданими простенькими ілюстраціями з навчальних альбомів, які вже стали бібліографічною рідкістю, і вербальними методами, котрі домінують в школі, програє вище згаданим носіям історичної інформації – хай безсистемної і не завжди достовірної, але яскравої.

Другою важливою обставиною вивчення історії є її віддалений результат. Прагматизм сучасної молоді вимагає доказових свідчень потрібності набутих знань. Певна частина учнів просто не може вчитись, коли не бачить можливостей застосування одержаних знань – і то сьогодні, а не в майбутньому. Все це вимагає підвищити увагу до формування навичок оперування історичними знаннями – знання як інтелектуальний багаж цікавлять небагатьох.

Науковий пошук e процесі вивчення історії є реальним шляхом, який об’єднує в процесі вивчення всі доступні джерела інформації, заставляє її аналізувати і в кінцевому рахунку одержати результат у вигляді готового продукту. Діяльність учителя в цьому випадку спрямована на визначення напрямків пошуку і допомозі в оформленні його результатів.

Якщо раніше така робота проводилась з одиницями – особливо обдарованими учнями, то тепер її застосування розширюється і вимагає певних професійних навичок. У такому разі ми залишаємо поза увагою культуру позанавчального спілкування, яка є невід’ємним елементом професійної культури вчителя будь-якого предмету, і зосередимо увагу на тих професійних компетенціях, які роблять керівництво навчально-пошуковою роботою учнів не обтяжливим додатковим заняттям, а елементом професійної культури вчителя історика.

Насамперед, важливим є усвідомлення типових етапів пошукового навчання. Вони викладені в історичній методологічній літературі, оскільки пошукове навчання має природу, близьку до наукового дослідження [1].

Першим етапом є постановка задачі дослідження, вибір теми, перевід теми в проблему. Так, наприклад, учитель пропонує учневі розібратись, чи займались козаки господарством, чи були лише воїнами, відшукати переконливі свідчення на користь того чи іншого твердження в науковій літературі, знайти типові зображення козака, підготувати полемічну статтю з ілюстраціями, аргументами, доказами і розмістити її на своєму сайті у шкільній мережі для обговорення та можливої дискусії.

Наступним етапом типового навчального пошуку є рекомендація певної наукової літератури, або авторів, котрі займаються історією козацтва – це є спрямуванням у пошуку потрібної інформації.

Третім етапом, до якого варто підготувати учня, є коментування знайденого матеріалу. Учневі варто порадити, як викласти знайдену інформацію не переписуючи її повністю, як стисло, але з аргументами, доказово викласти чужу позицію – знайдену в джерелах чи історичних працях.

Четвертим етапом є вміння домогтись чіткої і підтвердженої аргументами позиції учня. Той, хто здійснює пошук, сам повинен прийти до певної думки, однак, часто її формулювання вимагає допомоги. В науковому дослідженні цьому етапу відповідає етап пояснення.

Нарешті, завершальним етапом є опис (нарація) – яка в нинішніх умовах може мати не лише форму реферату, але й форму презентації, сайту в шкільній мережі (якщо така, звичайно, є), статті, конкурсної наукової робот, есе, полемічної замітки тощо. Якщо реферат орієнтований на вчителя – в цьому причина його непопулярності, то інші форми орієнтовані на певне коло учнів, що надає їм публічності, а значить, практичного характеру. Учень почувається автором виконаної роботи, коли вчитель посилається на його дослідження, демонструє його презентацію, згадує на уроці його аргументацію, рекомендує іншим знайдені сайти в Інтернеті.

Сучасні професійні вимоги до історика – не просто бути дослідником, але й спонукати інших до дослідницького шляху здобуття знань. Відомий історик А.Я.Гуревич вважає здатність до дослідження професійною рисою історика [2].

Така організація пошукової роботи учнів вимагає від учителя історії нових компетенцій. Кожен час ставить свої вимоги до професійної культури вчителя. Сьогоднішніми вимогами є вміння лояльно і зважено ставитись до невідомої учителю інформації. Ще двадцять років тому кваліфікований учитель міг бути впевненим, що нова історична інформація не пройде повз його увагу. Сучасний обсяг нових публікацій, можливості здобуття інформації через різні пошукові системи не дає жодних підстав для такої впевненості. Учень, котрий зацікавився вузькою проблемою і упродовж кількох днів наполегливо шукав про неї інформацію в Інтернеті, може знати її глибше і детальніше, ніж вчитель. Однак компетентний вчитель краще аналізує цю інформацію, краще оперує нею, вміє поставити її в полотно історичної картини світу. Тому реакція на інформацію, котрою володіє учень, – також елемент професійної культури вчителя.

У цій реакції важливими є такі елементи:

повага до невідомого джерела інформації, його не можна відразу оголошувати не вартим уваги лише тому, що учень дізнався про нього раніше;
наявність живого інтересу до того, чого ще не знаєш, бажання прочитати про нього, щоб скласти власну думку;
інтерес до думки учня, до того, яке враження на нього справила ця інформація;
вміння співвіднести цю інформацію з власними знаннями і при потребі вміти внести корективи у власні плани самоосвіти.

Звичайно, можна втішатись тим, що випадки професійної необізнаності історика не мають летальних наслідків, але вони спроможні підірвати довіру учня до компетентності вчителя. Якщо такі випадки повторюються досить часто, необхідно визнати наявність прогалин у професійних знаннях і ліквідувати їх шляхом самоосвіти.

Другою важливою вимогою часу є розуміння, що історію можна вивчати не лише за підручниками, але й за інформацією в Інтернеті, за науково-популярною літературою. Звичайно, такі знання, як правило, безсистемні, зате часто не позбавлені оригінальної форми і мають деякі виграшні особливості, наприклад, хороше знання деталей, історичних осіб тощо. Таким знанням треба надати системності, пояснивши переконливо, що зв’язок з іншими подіями додасть розуміння їх сутності, може змінити оцінку подій на більш глибоку. Втім, повне ігнорування Інтернету чи літератури, написаної з комерційною метою, не додасть учителю довіри учнів, а лише покаже їм, що частина їх життя і інтересів для учителя недосяжна.

Часто учні говорять учителю, що знайшли в Інтернеті ілюстрації до його розповідей, до матеріалу підручника. Професійна культура вчителя полягає у правильній реакції на ці знахідки – адже вони можуть унаочнити навчальний процес. В такому випадку доцільно запропонувати учням підготувати відео ряд по темі, тим, хто це вміє робити – підготувати презентацію, або самому вчителю зробити її і показати в класі, відзначивши обов’язково участь учнів у пошуку інформації.

Основою сучасної професійної культури вчителя є глибоке усвідомлення того, що в сучасному навчальному процесі домінує співпраця, а не проста передача знань від вчителя до учня, розуміння, що знання обох являють собою взаємопов’язані системи, жодна з яких не має завершеного характеру і кожна з яких перебуває в постійних змінах та розвитку. Лише такий вчитель-історик не буде архаїчним, а його праця буде відповідати сучасним вимогам професійної культури.

Список використаних джерел

Поддъяков А.Н. Исследовательское поведение: стратегия познания, помощь, противодействие конфликтам. – М., 2001 // http/shkp.ru/lib/comm/s2003/3/#_ftnref2
Гуревич А.Я. Территория историка //http/www.tuad.nsk.ru/~history/

Author(Russ)G/GurevichA.Ja / index.phpl

Історія України як складова професійної підготовки сучасного вчителя

Ю.Ю.Свідерський

Професійна підготовка вчителя регламентується цілим рядом документів, які визначають перелік навчальних дисциплін, їхній зміст, обсяг, послідовність вивчення та мету – які знання, уявлення, вміння та навички повинен набути у вищому навчальному закладі молодий фахівець. Однак єдиний загальнодержавний Галузевий стандарт вищої освіти, що розробляється під орудою Міністерства освіти і науки України вже ряд років, досі офіційно не затверджений. Тому при ліцензуванні та акредитації певних спеціальностей ВНЗ щоразу доводиться розробляти Освітньо-кваліфікаційну характеристику (ОКХ) та освітньо-професійну програму (ОПП) підготовки фахівця.

Щоб показати деякі аспекти значення курсу історії України як складової професійної підготовки сучасного вчителя, я візьму за приклад ОКХ і ОПП напряму підготовки „Педагогічна освіта”, спеціальності 7.01.01.02. „Початкове навчання”, які мені добре відомі. З цієї спеціальності вже розроблений проект Галузевого стандарту під керівництвом професора В.І.Бондаря. Цей проект, а також Постанова Кабінету Міністрів „Про державний стандарт вищої освіти” та „Положення про освітньо-кваліфікаційні рівні” лягли в основу затверджених Міністерством освіти і науки ОПП і ОКХ для підготовки вчителя початкових класів у нашому університеті.

У розділі ОКХ „Характеристика сфери і об’єктів діяльності” вказано, що спеціаліст з фаху „Початкове навчання” забезпечує навчально-пізнавальну діяльність учнів середньої загальноосвітньої школи першого-третього ступенів, а також, серед іншого, „виховує повагу до батьків, культурно-національних та історичних цінностей України; готує дітей до свідомого життя в дусі взаєморозуміння, миру, злагоди між народами, етнічними, національними, релігійними групами”.

У тій же ОКХ серед загальних вимог до якостей спеціаліста початкового навчання на першому місці стоїть вимога до формування здатності „засвоювати і реалізовувати наукові та культурні досягнення світової цивілізації з уважним ставленням до різних культур, релігій, прав народів і людини, ідеї збереження миру”, а другою вимогою визначається „здатність критично оцінювати і прогнозувати політичні, економічні, культурні та інші події та явища на підставі відповідного обсягу знань”.

Освітньо-професійна програма підготовки вчителя початкових класів передбачає у розділі „Вимоги до циклу гуманітарних та соціально-економічних дисциплін” серед іншого:

сформувати уявлення про основні історичні епохи, дати знання про історичні події, життя і діяльність визначних історичних діячів України;
дати знання про історію культури України та її місце в системі світової цивілізації;
сформувати вміння висловлювати та обґрунтовувати ціннісне ставлення до історичного минулого.

Із вищенаведеного випливають, як мінімум, два висновки. По-перше, викладання історії України є важливою складовою професійної підготовки сучасного вчителя, а, по-друге, викладачам-суспільствознавцям слід брати активну участь у розробці ОКХ і ОПП, а не лише писати листи та звернення у різні інстанції про необхідність збереження своїх курсів у системі вищої школи.

Я не випадково згадав про листи, адже в останні роки не затихають перманентні розмови на різних рівнях про відміну викладання історії та української мови у ВНЗ. Питання викладати чи ні історію України та українську мову у вищій школі є, на наш погляд, складовою ширшої проблеми – політичної. А саме: наскільки українською є нинішня Українська держава? У цьому сенсі тлумачення вітчизняної історії стає „полем битви” серед політиків, а від них вноситься і в середовище простих громадян. Я вже не кажу про українську мову, ситуація з якою ще більш політизована. Так-от, повертаючись до історії України як політичної проблеми, хочу процитувати мовою оригіналу звернення Донецької міської ради до Тернопільської та Львівської міських рад. Воно набуло певного розголосу, але останні політичні події, пов’язані з ідеєю дострокових виборів, відсунули його на задній план. Тим не менше, нам видається, що цей документ заслуговує на увагу. У зверненні наших співгромадян зі сходу України, складеному секретарем Донецької міської ради, істориком за освітою, Ніколаєм Левченко є цікаві моменти з точки зору розуміння сучасного політичного становища України. Донеччани пишуть: „Для четкого понимания происходящих в стране процессов необходимо осознать, что Восток и Запад страны в прямом и переносном смысле, „говорят на разных языках”. І далі обґрунтовують цю тезу наступними аргументами: „Западные регионы Украины более 700 лет были оторваны от Руси и находились под гнетом многочисленных поработителей: поляков и литовцев, венгров, австрийцев и румын. Под воздействием завоевателей изменился русский язык, возникла греко-католическая церковь под патронатом Ватикана. К сожалению, угнетаемые русины восприняли мировоззрение и психологию своих поработителей и согласились стать слепым орудием в „крестовом походе” против восточнославянских братьев” [1, 16].

У цій тезі сплелися шовіністичне великоросійське бачення історії Східної Європи з радянським, і кожен з її постулатів є спірним. Мені особисто найбільше подобається своєю алогічністю твердження, що Західна Україна була відірвана від Русі. Однак у цілому наведена цитата добре ілюструє дві речі: по-перше, уявлення частини громадян сходу України про історичний процес, а по-друге, той факт, як історія використовувалась і використовується в ідеології та політиці.

Слід сказати, що таким однобічним баченням вітчизняної історії страждають не лише донеччани. У галичан існують свої стереотипи, не менш далекі від істини. Як приклад, наведу слова відомого нині українського письменника та есеїста Юрія Андруховича. У його трактуванні все, що на схід і південь від Дніпра, це – Сарматія. „Для України як цілості Сарматія є викликом, бо

степова і посушлива

говорить переважно російською

густо, анахронічно й депресивно індустріалізована

пролетаризована і традиційно криміналізована

завжди була і залишається територією втікачів…

легко піддається політичним маніпулюванням у зв’язку з чорно-білою візією світу

п’є горілку „Шахтарську” з пивом „Сармат”

не любить або принаймні недолюблює всього, що західне – Європа для неї надто далека, надто сита, затишна і надто вигадана, Європу вигадали в Києві, щоб морочити голову, Європи для неї не існує, бо Європа може хіба що зрадити…” [2, 125-126].

У цьому пристрасному і, на перший погляд, об’єктивному визначенні „Сарматії” бракує історичних деталей, які суттєво або докорінно змінюють її бачення. Наприклад, саме у „Сарматії” народилась та існувала Запорізька Січ. А частина земель Війська Запорізького – Кальміуська паланка – знаходилась на території сучасної Донеччини. Українська гетьманська держава була більше 150 років на землях переважно тієї ж „Сарматії”. Зрештою, з Донеччини – Володимир Сосюра, Леонід Талалай та Іван Дзюба, а більшість українських дисидентів та правозахисників останніх десятиліть радянської влади також із „Сарматії”.

Тобто, узагальнення, які не спираються на історичні знання та історичні факти, з якої б сторони вони не виходили, хибують на однобічність і ведуть до роз’єднання української політичної нації.

Загальними підвалинами Державного стандарту загальноосвітньої школи є забезпечення при конструюванні змісту історичної освіти балансу політичних, культурних, етнонаціональних цінностей при домінанті загальнолюдських. За умов політичної й економічної нестабільності, дефіциту духовності, відсутності чітких морально-етичних орієнтирів, виключно важливою стає стабілізуюча роль школи і вчителя як гаранта громадянського миру. Історія та правознавство як навчальні дисципліни поряд з іншими гуманітарними науками спроможні й повинні еволюційним шляхом забезпечити зміст ментальності, виховувати людину громадянського суспільства [3, 34-35].

Вивчення історії України, яка постійно демонструє зіткнення особистих, державних, конфесійних інтересів та поглядів у різні періоди свого розвитку, формує в учнів та студентів здатність до критичного мислення та самостійної оцінки подій і явищ, навчає цінувати міркування інших, виховує розуміння цінності чужих думок та ідей, повагу до різноманітних точок зору. У цьому ми вбачаємо ще один аспект історії України як складової професійної підготовки сучасного вчителя.

Список використаних джерел

Абибок Ю. Возможность доказана делом// Поступ. – 2007. – 6 (12) березня. – С.16.
Андрухович Ю. Атлас. Медитації// Андрухович Ю. Диявол ховається в сирі. Вибрані спроби 1999-2005 років. – К.: Критика, 2006.
Пометун О., Фрейман Г. Сучасні цілі та завдання шкільної історичної освіти в Україні// Історія в школі. – 2006. - №1. – С.31-37.

ШЛЯХИ ПОКРАЩЕННЯ ФОРМУВАННЯ ПРОФЕСІЙНОЇ КУЛЬТУРИ МАЙБУТНІХ ВЧИТЕЛІВ-ПРЕДМЕТНИКІВ ЧЕРЕЗ КОРЕКЦІЮ НАВЧАЛЬНОЇ ПРОГРАМИ З ФІЗИЧНОГО ВИХОВАННЯ

А.В. Огнистий, К.М. Огниста

Практична реалізація соціального замовлення суспільства на підготовку вчителя передбачає наявність інформації про умови формування у студентів вищих педагогічних навчальних закладів основ професійної майстерності, загальних і спеціальних знань, вмінь, професійно-значимих якостей та оптимального стану здоров’я. В цьому аспекті процес підготовки вчителя-предметника до роботи з фізичного виховання потрібно розглядати не лише як педагогічний інструмент для визначення шляхів вдосконалення професійного становлення майбутніх фахівців, а й як покращення загального стану фізичної культури підростаючого покоління [2].

Враховуючи, що практично кожний випускник педагогічного вищого навчального закладу тією чи іншою мірою, залучений до фізкультурної роботи в шкільному колективі, вирішення питань професійно-педагогічної підготовки до цієї діяльності повинно займати вагоме місце у системі підготовки педагогічних кадрів. Ця підготовка повинна вирішувати не лише завдання пов’язані із всебічним і гармонійним розвитком особистості, але і чисто професійні, пов’язані з набуттям спеціальних компетенцій необхідних для роботи з фізичного виховання школярів.

Програма з фізичного виховання для студентів вузів ІІІ-IV рівня акредитації (Затверджено наказом Міністерства освіти і науки України „14” листопада 2003 р. № 757. Рекомендовано комісією з фізичного виховання і спорту Науково-методичної ради Міністерства освіти і науки України від „12” травня 2003 р. протокол № 6) та Положення про організацію фізичного виховання і масового спорту у вищих навчальних закладах (наказ МОН №4 від 11.01.2006 р.) [1, 3] ґрунтуються на концептуальних засадах законів України „Про фізичну культуру і спорт”, „Про освіту”, „Про вищу освіту”, Державних вимогах до навчальних програм з фізичного виховання, Державних стандартів вищої освіти та інших документах, що видані Міністерством освіти і науки України, лише в загальних рисах націлює кафедри фізичного виховання на професійну підготовку майбутніх фахівців через засоби фізичного виховання. Лише у двох пунктах програми вказується, що випускник вищого навчального закладу повинен мати знання з основ професійно-прикладної фізичної підготовки й уміння застосовувати їх на практиці.

Першим кроком до вирішення поставленої проблеми повинно стати визначення думки студентів щодо самого процесу їх підготовки до роботи з фізичного виховання підростаючого покоління.

З цією метою нами проведене опитування студентів Тернопільського національного педагогічного університету імені Володимира Гнатюка. В опитуванні взяли участь студенти філологічного, географічного, інженерно-педагогічного та факультету іноземних мов.

Перше питання анкети стосувалось причин, які заважають майбутнім педагогам отримати належний рівень підготовки для роботи з фізичного виховання в школі. Аналіз відповідей дав нам змогу визначити основні причини та згрупувати їх за кількістю відданих респондентами голосів. Перша позиція за кількістю відповідей належить висловам студентів про те, що, на їх думку, підготовка майбутнього вчителя-предметника до роботи з фізичного виховання в школі взагалі не проводиться. Пояснення ми знаходимо у тому, що програма фізичного виховання студентів вищих навчальних закладів освіти, в першу чергу, направлена на оздоровчий компонент фізичної культури. На жаль, і це підтверджують результати опитування студентів, досить мало уваги приділяється освітньому компоненту, на базі якого повинні формуватися спеціальні знання і уміння з фізичної культури. У педагогічних навчальних закладах вони повинні бути направлені, в першу чергу, на підготовку студентів до роботи з фізичного виховання учнів.

Причини, які заважають майбутнім вчителям-предметникам підготуватись до роботи з фізичного виховання учнів

(висловлення студентів)

Затрудняюсь визначити чи така підготовка проводиться.
Дуже мало вільного часу для самостійної роботи з даного напрямку підготовки.
Недоліки в організації фізкультурно-масової роботи.
Не вистарчає спортивних споруд та інвентарю для занять.
Мала кількість змагань.
Недостатньо добре поставлена пропаганда фізкультурно-спортивної роботи.
Відсутність кваліфікованого персоналу.
Недостатня кількість методичних рекомендацій та навчальних посібників з даного напрямку підготовки.
Немає бажання і зацікавленості до даного виду роботи.

Відповідно до визначених причин, студенти сформували свої побажання з покращення даної підготовки. Ці побажання, після аналізу, нами згруповано у п’ять напрямків.

Перелік побажань щодо покращення процесу підготовки вчителя-предметника до роботи з фізичного виховання учнів

Створити навчальні групи поглибленого вивчення окремих форм занять фізичними вправами.
Збільшити кількість змагань з масових видів спорту.
Більш широко пропагувати фізичну культуру і спорт.
Організовувати заняття з фізичної культури і спорту за місцем проживання (у гуртожитку).
Забезпечити можливість проводити вихідні дні, канікули у спортивно-оздоровчому таборі, туристичному поході.

На основі аналізу даних характеристик, зібраних та узагальнених із всіх педагогічних факультетів вищого навчального закладу, повинна розроблятися система підготовки майбутніх вчителів-предметників до роботи з фізичного виховання учнів. Ця система насичується формами, методами і засобами, які можна умовно поділити на заходи, що виконуються до занять, впродовж академічних занять та після них. З одного боку - ранкова гігієнічна гімнастика та фізкультпаузи, як необхідний атрибут збереження здоров’я, а з іншого боку – обов’язкові, секційні та самостійні заняття з фізичного виховання, які є основними формами підготовки до трудової діяльності та подальшого впровадження всього арсеналу засобів фізичного виховання в життя та побут учнів.

В зв’язку з цим, кафедрою фізичного виховання ТНПУ внесені певні доповнення до вимог програми, які спрямовані на підготовку вчителя-предметника не лише до виконання своїх професійних обов’язків, але і до участі майбутніх вчителів у фізичному вихованні підростаючого покоління (табл. 1.).

Таблиця 1

Дидактичні знання та методичні уміння майбутнього вчителя-предметника для роботи з фізичного виховання учнів

Дидактичні знання та методичні уміння майбутнього вчителя-предметника

Вміти, як класний керівник, узгодити з педагогічною радою порядок проведення позаурочних форм занять у режимі дня школи.

Знати як, і вміти проводити бесіди з учнями стосовно режиму дня в школі, порядку проведення гімнастики до занять, рухливих перерв і фізкультхвилинок (активних пауз).

Знати як, і вміти проводити гімнастику до занять, рухливі перерви, проводити фізкультхвилинки на уроках, заняття фізичними вправами в групах продовженого дня, фізичні вправи у години відпочинку.

Знати як, і вміти організовувати та проводити позакласні і позашкільні оздоровчі та спортивно-масові заходи: змагання, фізкультурне свято початку навчального року, „Козацькі забави”, „Зимові розваги”, спортивний вечір „Різдвяні забави”, фізкультурне свято, присвячене завершенню навчального року і результатам спортивної діяльності класів.

Знати як, і допомагати вчителю фізичної культури організовувати та проводити спартакіаду серед учнів школи з різних видів спорту, змагання у класах і спортивних секціях, товариські зустрічі збірних команд школи, участь у міській (районній) спартакіаді і змаганнях з видів спорту, туристичний зліт і змагання зі спортивного орієнтування, здійснювати зв’язок з тренерами ДЮСШ, спортивних клубів.

Вміти організовувати батьків для участі спортивних свят, „Дні здоров’я, фізкультури і спорту”, „Мама, тато, Я – спортивна сім’я”, інші заходи;

Знати як, і вміти організувати лекції для батьків на теми: „Режим дня і рухова активність учня”; „Особиста гігієна школяра”; „Профілактика шкідливих звичок”; „Самостійні заняття учнів фізичними вправами”; консультації з питань фізичного виховання школярів у сім’ї, загартовування, зміцнення здоров’я

Вважаємо за потрібне запропонувати для студентів старших курсів, які визначились у своїй майбутній педагогічній діяльності, спеціальний курс „Фізичне виховання за професійною спрямованістю” (рік навчання: 3, семестр: 5, кількість тижнів навчання: 18, кількість годин на тиждень: 2, позиція за базовим навчальним планом: за вибором ВНЗ, кількість ECTS кредитів: 2, вид підсумкового контролю: зарахування кредитів, система оцінювання: виконання видів робіт). Мета дисципліни „Фізичне виховання за професійною спрямованістю” у вищому педагогічному навчальному закладі освіти – підготовка вчителя-предметника до роботи з фізичного виховання учнів. Головним критерієм ефективності підготовки випускника вищого педагогічного навчального закладу є: знання основ організації і методики найбільш ефективних видів і форм раціональної рухової діяльності учнів й уміння застосувати їх на практиці; знання основ методики оздоровлення і фізичного удосконалювання учнів традиційними і нетрадиційними засобами та методами фізичної культури; знання основ професійно-прикладної фізичної підготовки й уміння застосовувати їх на практиці; знання основ фізичного виховання різних верств населення.

Підсумовуючи вище викладене можна зробити наступні висновки:

1) на теоретичних заняттях необхідно більш детально розкривати методичні принципи фізичного виховання, механізми процесів втоми (розумової і фізичної), принципи активного відпочинку, гігієнічні умови організації розумової і фізичної роботи, навчити складати комплекси фізкультхвилинок, фізкультпауз і ранкової гімнастики, повідомляти про організацію вчителем-предметником фізкультурної і спортивної роботи в школі, а також з гігієни наукової організації праці;

2) на практичних заняттях необхідно більше уваги звертати на свідомість і активність студентів, використовувати ефективні засоби і методи для різносторонньої фізичної підготовки з акцентом на методику розвитку рухових якостей;

3) розробити домашні завдання і вправи, пов’язуючи їх з конкретним матеріалом практичних і теоретичних занять, з обов’язковими вирішенням їх під час різних видів педагогічної практики.

Blog

Міністерство освіти І науки України

Содержание

Список використаних джерел