Повинаймувано, де який хлів, де що; хай би жили люди, як нам це рішено збуватися свого закутка
| Вид материала | Документы |
- Історія України" на тему, 252.31kb.
- Хай пісня лине в синь небес крилато, у мирне небо хай зліта салют! День Перемоги, 17.86kb.
- Жителька с. Куйбишево Тяжкий тоді був час. Мені виповнилося 12 років, а жили ми в Любимівці, 639.44kb.
- Сказка Жили-были две розы. Как жили? Вот так и жили. Родились они на одном из кустов, 20.38kb.
- Хай у віках живе крилате, Благословенне слово – Мати, 54.38kb.
- Библиографический указатель новых поступлений книги, Брошюры, Брайлевские издания,, 336.52kb.
- Масонство на Україні менш усього можна назвати українським, менш усього бо воно відбивало, 240.58kb.
- Удивительные цены, эксклюзивный сервис, сказочные предложения!, 44.66kb.
- В. А. Гоголь-Яновский, отец писателя, 1697.62kb.
- Рекомендації щодо виховної роботи зі студентами, 200.62kb.
| Катерина 19(6) березня Катерину Щербаченчиху хоронили у Лени корова отелилась 24(11) березня Зіни день народження Козиренкн перебралися 6(24) квітня Козиренкової Юриної, Віти два рочки 7(25) квітня Благовіщення 8(26) квітня Володимировій Лілі два рочки 13(31) квітня дощ 14(1) квітня Пасха холодно і сніг і вранщ вночі дощ з третьої години йшов 28(15) квітня два тижні од Пасхи пройшло Гутова Бориса син в Армію 2(19) травня Василюк Іван помер 5(22) травня од Пасхи три тижні пройшло Корнієнка Олексія син в Армію пішов я була в Новому Бузі 6(23) травня Григорія один раз зозуля кувала з третьої години невеликий дощ вітер сильний цілий день 149 було бемське, грубе, і розсипалося дрібненько, на руки, лице; й уже чує: кров; мусила відчиняти двері; а він зразу насеред хати та до печі «хто ще в хаті є»; вона стала й тремтить, слова сказати не може; коли Марина задки суне з печі; а він побачив, що така задниця злазить, от його й взяло; руками махає «не треба, не злазь», і сам на піч лізе; а до неї гукає, щоб лягла на ліжечко й не ворушилась, бо стріляти буде; вони з дочкою полягали, тремтять; ой, горе що вже перетерпіли; але ж думає, як звідси вибратися, бо хто його знає, що в того бандюги у голові; тихенько попросилася, чи можна вийти надвір; той дозволив; але щоб туди й назад; вона як тільки на вулиці опинилася, гайда до батька; «тату, спасайте»; «що таке»; розказала батькові, що за горе, а сама плаче, качається, бо ж там Лена маленька, ще покалічить дитину той гад; ну, батько за рушницю та до сина старшого «ходім»; а Петро каже «не піду, на халєру воно мені здалося»; тоді батько сам; він знав, як у хату зайти; бандюга ж, видно, побачив, що ЇЇ довго нема, то він злий назад вернувся і на защіпку двері взяв; а батько знав, що як двері трохи штовхнути, то вони одійдуть і можна руку просунути й зняти защіпку; вскочив батько в хату, гукнув «виходь, руки вгору»; а той і не повірив, що це хтось міг влізти; розізлився, й до батька «я офіцер, ви отвічати будете»; батько з рушниці бабах, і пробило дірочку в стіні, якраз над Лениною головою; як воно тільки дитини не зачепило; вивів його батько надвір і до капітана повів; тут у селі поранених багато було; наші як німця погнали, то ранених залишили, і капітан з ними був, у руку поранений; капітан побачив їх двоє; питає «в чом дєло»; батько, так і так; а капітан каже «слухай, друг, іди, щоб я тебе більше не бачив»; той розізлився, і десь його співдня не стало, заховався; а її вже страх узяв; вона вже в ту хату не захотіла йти; послали Параску, щоб Лену забрала; «тату, я в вас буду жити, а туди не піду»; «то живи»; а той десь побачив Параску й каже «де хазяйка, веди мене до неї, куди вона втекла»; а та не довго думає, і до капітана його знов; він як побачив, що його обдурили, та в крик; Параску під зад носаком; ну, й голова сільради вже занепокоївся, питається «що тут у вас»; вона розказує, як було; голова «ходім покажеш, хто він»; і йдуть; а вона вже знала, де вони там збираються; й Параска там бувала на гульках; хата старенька, а в сіни, як у яму стрибати; «он він, красавчик» показала, а сама драла, не хотіла на очі попадати, бо ще вб'є; капітанові шкода її стало, як вона приходила, каже «слухай, іди в район і заяви»; а як у той район іти; ожереди по полях, біля дороги; хто знає, що там у них ховається; страшно; і 150 вона й не подумала; якийсь люд, може, хо-ваться, та ще нападуть; це ж не близька тобі дорога; «не піду»; вони про того чорта ще чули не раз; йому показали, де можна пере-ночувати; вдова сама там жила, але вже немолода; от він стукає, жінка відчиняє; «що вам треба» питається; «а спати прийшов»; та перелякалася, хреститься; «я вже стара» каже «йди собі»; «ні, давай подивлюся»; ну, куди йти, що ти будеш серед ночі робити; вивів на подвір'я, став роздивлятися проти місяця; «ні» каже «так нічого не видно, пішли в хату»; давай до каганця; Боже, поки кресалом іскру добула, щоб вата затлілася; подивився до вогню; «сойдьот» сказав; полягали вони, а на другий день вдова розказувала, як він руку поклав їй під голову і так вони цілу ніч проспали; скоро й Гриць вернувся; де його тільки носило; проте знав, що тут трапилося; «що у вас тут таке» ще й з ревністю, наче вона винувата; «не піду я більше в ту хату, буду в батька» сказала йому як одрубала, - була б уже синові повірила, та він усе щось «історія», «доля», - не минає його ця лиха година «перевідайте-но якось, сестро» чутно ще їй допірішній голос, - наче вона за ворітьми малою десь-то на пісочку хмарки вимальовує соломинкою, й це над головою покликало чиїмсь таким голосом. От ще й не так: як-то пізніше; біжать вони з матір'ю серед ночі на постріл; і вона біля клуні вперлася ногою у кров. «За межу» чула вона від сусідів. Тих меж уже скоро не мало бути, а вони всеоднак «за межу». Так той голос, - нікуди б не виходила з цього обійстя що страх чи де-інша якась там лихість; от так би й вона синові звідала своє геть Давніше. Боїшся ну звісточки з-за межі цього 7(34) травня з п'ятої години почалася злива і гроза до пів на восьму йшов дощ 10(27) травня Віті день народження 12(29) травня чотири тижні од Пасхи 13(30) травня дощ 18(5) травня дощ був 22(9) травня Николая празник 23(10) травня Вознесіння холодно вітер дощ з десятої ранку до третьої години 26(13) травня град і дощ 27(14) травня до обід похмуро після обід сонце 30(17) травня день народження Маринки і Оксанки 19(6) червня помер маршал Жуков 21(8) червня хоронили 23(10) червня після обід дощ 25(12) червня Гриша Сологуб помер об однадцятій годині ночі 27(14) червня хоронили Гришу 28(15) червня дощ малий 12(29) липня Петра Павла 14(1) липня день теплий 2(20) серпня Іллі пророка празник побризкав ввечері дощ 3(21) серпня день народження Толі 9(27) серпня Рая померла Коряченкова 151 тимчасового притулку. Але нема пам'яті ніяк на все; та й така тобі історія ще й доля. Призвичаєно до чогось, та й бійсь на інше щ0 відкривати душу. Тільки й того одного, що над головою голос, нічий, ні до кого, нізвідки «батько, мати, чоловік, син - (всеньке життя вміщається між вимовленими будь-яким з цих слів і тим, що лунало досі вже як вирок)- вдома?» одненька втіха, цей притулок, хата, що її позбулася за цей вік не вона одна; фортеця; і виднота, як не ховайся, і спитають ці, пізніші, понаучувалися мати житло й не мати хати. Так собі страх і притулок розділили й найди-но їх одного з другим у цьому світі. Але й страх без кінця і краю, і вештаються примарами. То ти собі втрималася між першим, «син», і другим, «вдома», словами шукають хати, нема відома якої, та й познаходять, а то ні, й довідаються не про затишок, рай, страх, - у безвість таку вступить душа трунами геть такими повимощувано уздовж вулиць; та й хати, кажи. І як ти собі бігла малою, невсилі глянути, де чия хата чи хто де стоїть, бо так страшно й довго на тебе поглянуть, - до якоїсь так роботи або до матері в поле, - то це ще страшніш. Тільки виглянеш в той чи в який бік. Хай би ніде тако нічого примариться не знати з якого дива рай самоти, рай дитинства, коли ще не питано над головою, чи хто вдома, коли хоч і кожен листочок в росі обцілувала б на груші, і шкода було топтати високу травичку в садку, а вибиралася, де нижча. Та все ж питають над головою, кидаючи тінь на твої візеруночки на піску, і вступає у душу страх, щоб не одлучатися вже ніколи. Та й йому передалася ця мука, що він дошукується цеї хати та й думає, буцім йому буде рай як вони ж трунами поробилися, та й таке тобі буде життя по цих розвалюхах, - ні муки вперед щось подумати й жити, а от утіха й радість з минулим конати сама собі смішна; пальці кулаками зімкнула й познаходила їм затишок у кишенях куценького піджачика, таку обнову справила зі скрутня німецької тканини, що не пішов на спродаж, коли довелося покривати чоловікову нестачу на молочарні. Й така воля з затишком укупі на порожньому перед обідом подвір'ї: завмерти десь у кутку й ані руш; ворухнешся-но, і вже цей світ обертається, і десь колесо рипне в провулку, мовби вертаються якісь хазяї з усенького світу додоми, до цього принишклого двору, і знати ж, що вертання це несправдешнє, і подвір'я немов намарене, і хазяї ті, невидні з най- 152 ближчих вуличок, тільки страх навіюють; буцім от ждеш цілий вік, що сам страх у людській подобі вигулькне, наблизиться й вимовить самим поглядом: то це ти тут. І тим-то й згоряєш од невідомості всеньке життя, бо то не чужими на тебе гляне, а сама твоя подоба, відбита в інших світах, озове-ться цим поглядом до тебе. Та й збирайся, нема чого тут боялася ще з давнини, як ранок, потикатися на цей бік хати; діждешся, як сонечко висвітить аж під стріху, нагріє до сухості полушплену руду глину на стіні, і втопишся п'ятами в скушпелену курми землю в ямці, а руки позаводиш за спину, та й в цьому світі, як в кубельці; кожну соломинку вималюєш зором у стрісі", трубочки солом'яні й собі немов розпукуються од тепла, сухі-шають на очах. Вдихни злегенька, й то вже чути цей-го пилючаний дух старих снопків зі злежаним і вишмульганим острішком хай там грязніше у вуличці ще десь з учора - незатишні ступаки, вогкі лати з позеленню, - а це жди, як при страті: вродиться майво таке із сонця й гіллячок. Аж квіткою такою охопить ріг хати, до якого боязко приступати, бо з тієї стіни з одним віконцем що вже світу якогось новішого й страшнішого тож. Куди ти мене, світло, приведеш, - любила згадувати ще з тих часів: чи там якась дивовижа з того боку хати й світу, чи знов жах та кров. Ото тобі й мудрість усенька, що сповнена душа знанням усіх боків хати, й така тобі неминучість, що закостеній і наджидай давно відомого страху, такий дід бородатий і геть лисий вигулькне однаково де, - куточок що вширшк, що завдовжк утратив свою глибокість і дальність 12(30) серпня Ніни Ткаченкової померла мати 13(31) серпня хоронили 14(1) серпня Маковея зранку дощ вдень сонце мати Ленчина померла 15(2) серпня хоронили зранку дощ 19(6) серпня Христі Даценко п'ять років як померла Спаса гарячий день 28(15) серпня Перша Пречиста 1(19) вересня Спаса 4(27) вересня Дьяков Петро помер 11(29) вересня Ліди і Валі день народження теплий день хоронили Петра Усікновеніє Глави вітер холодно буря 14(1) вересня Семена дядько Секрет помер 15(2) вересня дядька Секрета хоронили 17(4) вересня за електрику заплатила 21(8) вересня Друга Пречиста 27(14) вересня празник Воздвиження дощ 28(15) вересня Поштаренка Василя свайба дощ 29(17) вересня дощ 3(20) жовтня о шостій ранку два пугачі у мене на акації кричали ... і розлетілись один на південь другий на північ 4(21) жовтня теплий день ясний 7(24) жовтня теплий день 153 хочеш інакшого чогось, - нашептом щось обів'є і спереду тіло аж вкутує і оддаленяє. Сиріткою зором крізь скуйовджені на скроні волосинки видивиться трохи примерхлий ріг хати: коли б то ця неміч одступила. Але заодно собі, бач, - поманило од цього краю, а тако звідусюд потискує в стіну, будівництвом як-то докоряє давнім нужденним; й от душа, й так одірвана од світу всього, одколи цей світ прийняв її як подорожуючу, й ще на розкол якийсь прирі-кається. Візми-но цю лушпайку глини на сховок для дальшої дороги; як-то грудку землі тобі вкинуто за коміра з могили, щоб не згадувалося, не катувало напомином не лиш того, що з нею було, а й з усіма бо хіба не пам'ятає до бубинки, як кого звали, кому що заподіяно, - всенький світ догрібається спомином, нагадом: хоч ти не забудь, не зречися мене такого, як був; десь й тобі полегкість буде, та й пере-триваємо; бо я тебе нагадуванням допитую, та ти вільна, що тобі по душі, в мені одмикнути. А то ж чи провина її, а чи світова, що все грудкою такою вищільнюється у куточку пам'яті; видивом таким, образом; і де б не кинувся з дорослого дива, а все нашіптування, намарення, що ти ж дитина, а ти не тра цьому всьому стара та мудра; вона все пам'ятає, а чогось головнішого то де згадати, - заплющить очі, і то в куточку невидного зору щось таке, лице, образ; застерігає од помислу тривкішого про цей світ, про це все. Та лиш цей світ їй невгадний; малою дівчинкою вертає у те колишнє, де хоч мить радості, жорстокості й знов свята. З тою втіхою дитинячою до того світу, - ов, то тобі ще бракує; а вже ж всього зазнала, усе тамечки тобі відбулося; ти хочеш дитиною назирати й далі, виповідати радістю і цей світ; тобі й це квіточка, і вітерець колише листочка, і калиноньку привітаєш мовби ту саму, - а вже ж так не є; вертатися зістарілим дитям до твеї здитинілої старості, та й це так думаєш, що страх, що кров. Та й це не страх, не мука: що все життя до дрібочки пам'ятаєш, а чогось головнішого згадати не годна а вже ж і довмілися; довелося прожити трохи, а далі так: хто де що скаже чи заподіє, не одшукати ні відповіді, ані дії; звіром таким світ уїдається, і то ж його право, і час, і місце; і тобі одно даровано: шукати прихистку та ліку на поганьблений розум; мав би оттак сказати та вдіяти (а не сказав і не вдіяв); та й такий цілий театр; розум яснішає на самоті, та й сідай пиши роман: ким би ти був інакшим у часі поганьблення, та якою мовою замовляв би невгла-шенний звіро-світ; «де чоловік, де син, де хто», - і тра ж ціле життя оповісти, й не одно своє, і про ту квітоньку, і калиноньку, і кров 154 калюгами, і солом'яні грудомахи нероз-мерзлі впроти весни з кров'яними замісами, і все, що де не є, що було, що буде. Але вкрадаються до тебе з таким зусміхом вирячкуватим таке щось і не світ, і не що, сами-ми сліпами допевняється не погляду, ані слова твого, а лиш поруху думки, аби враз уп'ястися у живе, повичвакувати якого соку та, дивлячись на осклизлі пазюрі, радісно до якогось невидного свого товариства виспівати; то ще-е жива-а. І вже щонайкращий сховок тобі за театр, заплющуєш очі, як-то ти мала, як-то таке виспівування... той буде жмуритися!... та й вічність дочікуєшся цілу, коли то вже розжмуритися й гайнути на пошуки, - те в безу, а хтось у солому урився й не дише. От стій впритул цього хатяного рогу й думай, у котрий бік хитнутися, - попричаювалося їх невбачними тінями та шелепають одно «а де чоловік, де син, де хто» такий невтерпець цьому зорові, - червонить щось в очу, та все зліва в куточку якась засторога, лоханки такі - і не дають далі розпросторитися світом, прибереженим для якоїсь втіхи: отуто б вона вчаїлася та й вже «Але ж ви й страшко, цьотко, - ще-но я оббіг цей куток з наспівуванням «а хто, хто Миколая любить», а ви з цим одкраденням, з такою невірою. А мені ж тра знать, хто є вдома, а хто де в світах, бо цим гостинцям щоту немає, а й кому заспівати «а хто, хто», - а я ж хіба на Чорнім морі людей не рятував; а хіба на землі людей від пожежі не вирятовував; а кайдани не розбивав, козаків з турецької неволі не визволяв; а мужикові воза з багна не витягував; а до Бога ж за третім покликом явився, то він мене хтів лаяти, а тоді благословив. Але ж хіба це як так Довго цим разом ішов до людей, що вже й не зустріти погорільця, не порятувати галер- 14(1) жовтня Покрова тепліш день ясний 20(7) жовтня чоловік Наташиної і Людиної сестри помер вночі 26(13) жовтня Будьонному один рік як помер 27(14) жовтня ввечері дощ раз загриміло 28(15) жовтня Лисогора сина проводжали в Армію 30(17) жовтня маршала Будьонного хоронили дощ ввечері 31(18) жовтня день ясний вітер 1(19) листопада помер Толя Хрипунов дощ після обіду 3(21) листопада Хрипуна Толю хоронили двадцять шість років день хороши 4(22) листопада празник Казанська 7(25) листопада тепло а після обіду сонце було 8(26) листопада похмуро холодно 9(27) листопада Фрося Прядко померла 10(28) листопада хоронили Фросю Прядку 17(4) листопада рік Фекли Малоти як померла 19(6) листопада Підопригори Олексія Івана проводжали в Армію 20(7) листопада Ліда поїхала в Одесу 155 ника, не витягти воза, не почути вітального співу та не роздати гостинці. Та що мушу питати, а чи є в світі хто - хто мене любить і шанує. А зустрічають мене на вуглі хати, і мушу за цим хрестом спізнавати дороги світові; що в той бік рушати, то довге безвіконня, що в цей - то темна пустка зо двох вікон, а шлях куціший; а посередині людинонька, очима в горішнє, ногами в діл. Гов, а чи є хто в хаті, чи мати, чи тато, чи діти й онуки, чи привітають святого Миколая. Бо не робите, як було давно, ще й з первовіку: святим Миколам пива не варите, але пиво жлуктите; та й того все лихо помежи людьми. Але ж ви, цьотко, приспівуєте, та щось не до мене, а до матусі, яку вже везуть третьою дорогою; та все виповідаєте про одкрадення; та ждете Різдва з колядками, а чи Великденя з писанками, чи Миколая з скрипниками, - а матусі ж біль прийти хоч на яке свято, бо не знати господаря на подвір'ї, не чувати голосу до худібоньки. То мені скіко ж тутечки стояти, бо як мені першому пройти подвір'ям, а не господарю, то зле буде й господарю, і родині. Ви-и-и-ж мене тут вітаєте, ви-и-ж мені в дуду граєте; ви ж за тих людей, за те одкрадення, - та перш вам про страх оповім: цеї ночі щось так здушило межи ногами, аж подумав смерть; боятися то вже давно не боюся. Бо то ще як був дитиною, а мама тата по хуторах та лісах догукувалася, та бандурку навпоказ носила, аби його приманити, то я клав молотка кіля себе та й міг заснути. Ото був страх. А це вже як я понад-світ, то не той страх, не те убереження, - бо то досі страх тріскав дорогою, перелякував на смерть, гнав мокрим шматом, пересовував полотном; а ще-ж-но й не так, - їхав конем, їхав возом, кричав і їхав верхи, скакав через пліт, ловився на коли, колихався на ворині; та де ви бачили, - сипав вогнем, летів і сипав огнем, світив свічку, світив лямпу, кидав до хати каменем, шукав по воді, дер дерево, бив лопатами, молов жорнами, шумів як машина та світив очима; і вже оно-го, - співав, квилів, кляв, плакав, прав, перевертав лавки, тручав воза у рів, гнався за саньми; аж то, - хапав капелюха, скидав шапку; коли ж, - зупиняв жандарма, ще й стогнав, та й не просто, а стогнав на цвинтарі, телепав парубком на цвинтарі, термосив у сні, бив, набивав ґулю на чолі; а то вже кидав чоловіком до землі, викидав чоловіка з цвинтаря, тручав жінку на нечистім місці, паралізовував чоловіка, робив німим, забивав худобу; а ще ж і так, - крокував, перекидався в знайомого, то ріс, то малів, обступав садівника, відбирав яблука; дивіться-но ще, - робився голим страхом у коноплях, чорним страхом, білим страхом на деревах, невидимим страхом, ставав 156 стовпом, ставши стовпом, стягав з коня, ог-ненним стовпом, стовпом йшов за бабою, - оттак було з первовіку, не те що. А то вже довмілися, як ви кажете, - що й страх не страх, і одкрадення не те що злодійство. Та перш розкажу вам, як давніше було, бо ви чи знаєте, чи нє, бо мені все, що було, то це є або буде, а що буде, те вже є чи було. Та чи хтів би я за цими переказами та приштами світ уявляти - от не скажу; але що пришта, то це так. Єй-бо - присєй-бо, правда. Але ж це тако розкажи, та й що, - думай тоді, який ти мудрий, самого себе буцім вистановляєш впоперед себе й ну ж собі, а наче б і вже комусь гиншому, такому перестарку якомусь, виповідати таке щось своє, але ж, будь-но-будь, тобі й неналежане; от де ж! Й дивіться-но ви, - вигорбок, всторонювання од містечка, як-то жар паленіє з городу - ну да ж, чо це картохлі не напекти впроти ночі, - і хата не хата, а замок такий, що з церковної цегли, таке щось як історія, доля, казьонні будівлі; парканець щось із третини церковної огорожі, аж думай, чи це церква ранішішня, чи цей дом казьонний - і люди такі, як з інакших світів, одні в церкву заходжають, а вже ж інші приблуджують до дому цього казьон-ного з царської цегли; і я не я, але ж то тільки сказати, не я; бо з усенькою мудрістю візьми-но себе вистав, то вийде що - що вистанов-ляють впроти тебе дурного, та й думай, як це, та й змагайся із ним, і то вже сказано буде, от де мудрість віку, ото де. То ви скажіть: церкву злодіякою таким обминаєш, а цюди-го вкрадаєшся - і не злодій вже, і не там хтось, щоб аж так сказати й хто-зна, - усе пекельство вікове в тобі куйовдиться, а вимову не найде; таким му-у-удрим вигулькуєш на той пагорбок, і гадка ж яка: ти вільний. І з цею свободою такою бійсь і собі 29(16) листопада дощ |