Geum.ru

Жителька с. Куйбишево Тяжкий тоді був час. Мені виповнилося 12 років, а жили ми в Любимівці

Вид материалаДокументы

Содержание


Поддубієнко о. г.
Тимко катерина
Подобный материал:









СНІГУРІВСЬКИЙ РАЙОН




(СКАКУНОВА)

ВІРА

НИКИФОРІВНА, 1920 р.н.,

жителька с. Куйбишево


Тяжкий тоді був час. Мені виповнилося 12 років, а жили ми в Любимівці. Жили у вогких землянках, топили кураєм, соняшником, соломою, бо більш нічим було, навколо голий степ. Тільки люди почали оговтуватися від війни, а тут голод. Тяжко стало, що й слів не знайти, кожна зернина була тоді дорожча золота.

Де зараз ставок, росли якісь рослини, ми на них горішки казали, у них і справді на кущиках росли якісь горішки. Ми їх зривали і їли, а як посмажиш, то такі смачні. А ще в поле ходили, там теж росли кущики, рослини з рожевими дрібними квіточками. Як викопаєш, то на корінні такі бульбочки, наче картопля. Ми їх теж їли.

Та ще півбіди коли влітку, а от зима настала зовсім тяжко. Голод людей доводив, їли ховрахів, котів. Ми, правда їх не їли, бо у нас дядько на елеваторі працював, то хоч якось перебивалися. Тоді в колгоспі Вербицький директором був, добрий чоловік. Завжди намагався допомогти людям. От із жінкою, йому не пощастило, злющою була. І така ж противна, все за всіма стежила та підслуховувала. Хто що їсть, хто де ховає. Діти оправлялися надворі, то й вона підійде та кал пшеницею розгортає, що діти їли. А потім доклад пише. Та чоловік був її побив, то й наче трохи присмирніла.

То ж у колгоспі нам хоч трохи допомагали, коли жменьку ячної муки, коли трішки кукурудзи, і то вже легше. А ми тоді і одягу справжнього не знали. Ходили напівголі та босі. Ото з мішковини зроблять нам спіднички, мотузком підперезуємося, і так ходимо. Змінного одягу не було, ото одягнув, поправ. Коли брудне, висохло, і знов те ж саме одягнув. У поле з дітьми підемо бувало, хоч щось знайти, чи якийсь колосок, чи якийсь корінчик. Та й босими ногами по стерні, а ще колючки тоді на степу росли «баранчики». Ото ідеш-ідеш, наступиш, зупинився і витягнеш із ноги, а кров біжить, та мусиш іти далі. Ноги тоді у нас були страшні.

Закінчила я тоді саме 4 класи, а далі вчитися не було змоги. Ото як у школу ходила, а в нас під школу була одна хата, то робила чорнила з бузини, і пером на старих газетах писала. Як же воно бувало все порозливається, то й сама не розбереш що написала.

А тато наш тоді у тюрмі був. Його посадили за те. Що жменьку зерна заховав, щоб нам чотирьом голодним принести. Тоді у в’язницю садили не тільки за жменю зерна, а навіть і за колосок.

Ми жили бідно, а от дід наш ні. Велика частина снігурівських земель тоді йому належала. До нього люди наймалися працювати. То він нам також трохи допомагав. А потім почали розкуркулювати таких людей. А хто не хотів добровільно своє майно здавати. Того засилали в Сибір. Дід вже добровільно все здав, хоч і шкода йому було майна, але життя дорожче. Потім йому наділили невеликий шматочок землі, тут біля Любимівки. А от дід брата теж мав чимало земель, але добровільно віддавати їх не захотів і його посадили на санки і повезли в Сибір. А його жінка за ним бігла, за тими санками, чи далеко ніхто не знає. А коли повернулася змарніла додому, то пішла до своєї хати, а там брати чоловіка між собою ділять їхнє добро, сперечаються за нього. Так вона як це побачила, то на місці розрив серця отримала. Не витримало її серце усіх переживань.

Ото ж із малку, щоб якось прожити мусила піти працювати на ферму. Так із малку привчилася до корів. Невдовзі прийшов із в’язниці батько. Його виправдали на суді. В 1933 році прийшов з тюрми Бондар і ще один чоловік.

Так у нас в селі з голоду ніхто не помер, тільки той чоловік, який з Бондарем прийшов, помер від дифтерії. Він на городі весь час лежав, так там і помер. Тоді у нас там було небагато людей. Якийсь десяток хат. Жили Шереметові, Луцкіни, Завірюхи, Пшеничні, Данильчуки, Данченки і Варакси та ще декілька сімей. А вже потім почали приїжджати інші. А тут на Куйбишеві, правда так вона тоді ще не називалася, жили жиди. Ми тоді ще й корову придбали, то ще легше стало. Щоб так сильно голодувати ми не голодували, бо постійно в хаті хоч щось, та було. Деякі сім’ї позакопували в містах зерно. І вночі, щоб ніхто не бачив, відкопували по жменьці і цим харчувались. А особливо тяжко було тим сім’ям, у яких було багато дітей, а харчу обмаль. Говорили, що в інших місцевостях голод доводив до канібалізму, та слава Богу у нас такого не було. Тяжко тоді було, та люди мали надію на краще, і цією надією виживали.


ВИНОГРАД

АННА

ПЕТРІВНАЮ 1925 р.н.,

жителька с. Нововасилівка


Я пам'ятаю цей голод 33 року. Люди мерли від голоду, вимирали цілі села, не було кому ховати людей. Ховали в загальних могилах.

Причиною голоду були великі податки і арешти, що залишилось у селян, забирала влада до останнього. Представники влади рились в стінах, соломі, печах і забирали все, незважаючи на те, що в людей були маленькі діти. Залишали на голодну смерть.

Все це робили представники місцевої влади. А їм було наказано зверху.

Селяни майже не доносили про сусідів. Бо кожен знав, що сьогодні прийшли до сусіда, а завтра – до нього. Ті, що, відбирали все у людей, не показували свої документи, а говорили, що це наказ від влади.

Під час забирання продуктів були і арешти, і вислання, і побиття. Зброї вони не мали, а говорили, що вони виконують наказ влади. А непокора визве покарання.

Діти і дорослі плакали. Як же батьки могли прогодувати своїх дітей, коли все забирають? Жалілися, писали у вищі органи, але ніхто їм не співчував. Коли люди зрозуміли, що все забирають, почали приховувати щось, щоб не вмерти з голоду.

Ті, що шукали продукти (їх називали активістами), були самі перші ледарі, молодь – із комсомолу, а дорослі – із партії. Ці активісти діяли від імені влади, приходили і вдень, і вночі. Вони приїздили підводами, які ставили у двір, а самі заходили до хати. І говорили: «Давайте все, що у вас є з продуктів харчування».

Люди ховали продукти в скиртах соломи, закопували в землю, в дитячих ліжках, в сараях, бо бачили, що на них чекає голодна смерть. Тим, хто йшов до колгоспу, давали їжу (варили раз у день). У тих людей, які не пішли в колгосп, забирали все: і одяг, і їжу, і худобу.

Люди йшли в поле, брали колоски, щоб з того зерна зварити дітям що-небудь поїсти. Але більше 5 колосків не дозволяли брати. Їх забирали до тюрми, де вони вмирали. Залишки городини, колоски не дозволялось нікому збирати. Якщо все це збирали, людину карали.

Поля, колгоспні комори охоронялися людьми із числа активістів і партійців. Дуже мало людей добровільно йшли в колгосп. Тим, хто не хотів іти до колгоспу, погрожували тюрмою, зброєю, короткочасним арештом (1-2 суток). Щоб не здати до колгоспу корову або коней, люди ховали їх в степу, в скиртах, в сусідніх селах (де не було колгоспів). Різали і возили до міста продавати.

До людей ходили забирати зерно, продукти та інше, частіше вночі. Але нахаб можна було чекати і вдень, приходили до хати, коли їм заманеться. Людей зігнали в колгосп, примусили здати свою худобу, реманент. Вибирали з усіх комор і куточків усі продукти. Вивезли все. Обіцяли в колгоспах годувати і колгоспників, і, дітей, та все було вивезено. Люди ходили в степ, знаходили корінці рослин, сушили їх, товкли в ступі, добавляли насіння щириці і пекли «здобні» коржики. Дорослі і діти почали пухнуть і вмирати.

Ніхто про сиріт не піклувався, дітей валками селяни вивозили до міста, залишали серед вулиці, там їх міліція підбирала і відправляла до сирітського будинку, мене теж забрала міліція з вулиці (мене прийняли за сироту), але мама мене забрала. Всі будинки були переповнені і сиротами, і не сиротами. Більшість з них боліли коростою, лишаями, дизентерією. Їх там трохи лікували, але ліки були малоефективні, мій двоюрідний брат помер.

В селі було дуже мало таких, що не голодували, це були ті, що жили коло річки, ловили потроху рибу або ті, у кого були золоті речі, відносили до міста в ломбард, і здавали ці речі, за які одержували продукти (але дуже мало). Деякі виїжджали на Донбас, або в Західну Україну, де багато картоплі. Кому родичі допомагали здалеку.

Вижили ті, у кого було хоч трохи запасу, хто їздив до міста і продавав свої речі, хто жив коло річки і ловив рибу.

Люди допомагали один одному чим могли. Ділились останнім куском. Забирали до себе деяких сиріт, в яких батьки вмерли з голоду. Тікали до міста, виїздили в інші країни, на Донбас на великі будови.

Люди з останнього допомагали один одному. Але це мало допомагало. Люди пухли, вмирали. Коли мати чи батько дістануть якісь продукти, майже все віддавали своїм дітям, а самі вмирали, залишаючи їх сиротами.

Щоб не вмерти з голоду, люди варили борщ чи суп з лободи чи з дикого щавлю, туди кидали жменьку якої-небудь крупи, але воно було непоживне. Тільки животи ставали великими, а їсти хотілося. Збирали шипшину, глід, коріння. В їжу вживали ховрашків, котів, собак, ворон. Люди носили до міста останню одежину, щоб виміняти на жменьку крупи чи муки. І таким чином врятувати свою сім'ю. У містах теж був голод, але менший. Там люди вмирали, але не так, як у селах.

Торгсін – це торгова організація, (ломбард) в яку можна було здати одяг або золоті речі, а взамін одержати продукти. За здані речі платили дуже мало. Але, люди і цьому були раді.

Були випадки людоїдства, але не пам'ятаю прізвищ. Померлих ховали в загальних могилах – ті люди, які ще тримались на ногах. Старі люди вмирали, а молоді не знали місць поховання. Тепер згадують тих людей, які померли від голоду. Згадує церква у молитві «За упокой». А за часів радянської влади вважали, що це люди, не достойні пам'яті.


ГРЕЦЬКИЙ

ОЛЕКСАНДР

ОЛЕКСІЙОВИЧ, 1925 р.н.,

житель с. Нововасилівка


Малий я тоді ще був. Мені не виповнилось і восьми років, а братові й шести.

Пригадую, як батько з сусідами вчотирьох, в лютому місяці пішли далеко в степи в бік Дніпра. Там було багато скирт тогорічної соломи. Вони взяли з собою торби, вила, рядна, відра і перебирали та віяли обмолочену солому, шукаючи зерна пшениці. За день гуртом назбирували біля двох відер зерна. Вечором один з них забирав це зерно і вночі приносив додому в село, де ділив між сім'ями. Ті, хто зостався біля скирт, смажили зерно у відрі і їли. Спали у норах, виритих у скиртах, бо було холодно.

На ранок другого дня посильний повертався до них і приносив воду. Так чередувались по черзі майже місяць. І мати кожного дня ходила по два-три рази у плавню косити очерет і приносила додому для топки. Коли вона заходила у хату погрітися і перепочити, ми з братом просили у неї їсти. Вона мовчки обнімала руками наші голови, тулила до себе і я відчував, як на мою голову капало щось мокре і тепле, – то були мамині сльози. Але вона їх на обличчі не показувала – зараз відходила від нас витиралась і шукала щось дати нам поїсти.

Через кілька тижнів прийшов і батько. Натовк у залізній ступі зерно. Кам'яним жорном не мололи – боялися щоб не видати себе. Мама пересівала те товчене зерно на сито. Із крупнішого варили кашу, а борошна було мало і мама часто добавляла туди парене листя і зерно щириці, або щось інше і пекла на сковорідці коржі. Батько їх називав іронічно «галяпаси». У дідусевій сім'ї їх називали «маторжениками».

Та недовго ми раділи. Звістка пройшла по селу, що в декого в мужиків є зерно пшениці. Батько перед цим примітив, що до нас хтось у ночі підходить до вікон бо на снігу неодноразово залишався слід. Це насторожило батька і він заховав щонайдалі залишки зерна. Щоразу вимивав ступку, що не виявили, що в ній на дні свіже борошно. Незабаром о півночі почувся гуркіт до нас у двері і вигуки: «Відчиніть, це голова сільради і оперуповноважений із району по заготівлі зерна!» Ми з братом уже спали на печі. Батько піднявся і швидко до печі. Там сушилось у невеликій залізній формочці зерно пшениці. Він швидко вихопив її і висипав зерно у торбочку, запхнувши її у сніп соломи, який лежав біля печі, а формочку поставив на вікно. Сам пішов відчиняти двері. Коли відчинив двері, побачив, що їх там троє: голова сільради, міліціонер із залізним щупом. Засвітили лампу і батькові почали погрожувати наганом, що зізнався де зерно. Батько сказав, що зерна немає, трохи назбирав. Шукач понишпорив у печі потім почав щупом довбати долівку у кухні. Потім вийшли в сіни, де стояли коров’ячі ясла, з яких раніше їла корова. Підлога для корови під задніми ногами була устелена плахами великих каменів. Шукач щупом перевірив у яслах, під яслами і в інших місцях де була земля, і нічого не знайшов. Потім ломиком перевернули усе каміння коров'ячої підлоги, – теж не знайшли нічого. Тоді прийшли до хати, де спали ми з братом, і почали штрикати всю долівку щупом. В кутку, біля образів батькової і маминої благословенних ікон, вирили яму в коліно – теж нічого не знайшли. Потім взялися руйнувати лежанку (бо вона зовні не топилася, а тепло йшло до неї з середини печі, яка топилася з середини кухні), думали що це сховище для зерна. Мама просила не валяти лежанку, дуже почала плакати, кричати благати у господа допомоги. Від маминого крику ми з братом прокинулись і, не усвідомлюючи що твориться в хаті, скочили до мамки і почали й собі плакати й кричати. Вони заглянули через поломану діру і переконались, що там пусто. Погрозили батогом батькові і сердито сказали, що прийдуть ще, і, якщо знайдуть зерно, то за саботаж вишлють до Сибіру.

А ми на збереженому, насіяному батьком зерні і печених мамою «галяпасах» пережили зимово-весняний тяжкий голодомор 1933 року. Цей голодомор забрав життя наймолодшого із п'яти батькових братів – Льва. Вони з сестрою жили біля своєї матері (моєї бабусі) і раз на тиждень приходили до кожного із братів за допомогою. Одного разу він йшов до нас із свого села Новокандаково, а там за село відтягли здохлу кобилу. Він наївся того м'яса і через три дні помер.

Люди; боячись голоду, розкуркулення і колективізації, у відчаї кидали свої домівки і з сією сім'єю, а хто і цілими родинами виїздили в безвість.

Виїхали з нашого села невідомо куди і не повернулися родини: Баценки, Квакша, Козоріз, Розіскул, Синенько, Моцпан, Губрії, Топченки. І це тільки частка, що залишилася в моїй пам'яті, бо гуляв з їхніми дітьми.

Так, мамин вітчим, а мій дідусь Гладкий М.М. з усією родиною, з трьома братами з великими сім'ями по 5-6 чоловік виїхали до Узбекистану, на берег Аральського моря і заснувались на острові Муйнак в морі біля гирла річки Амудар'я. Рибалили там і перечекали штучні катаклізми, які відбулися на Україні. А через півтора-два роки повернулись усі на Батьківщину.

У відчаї залишила свої домівки і обжиті місця вся рідня моєї дружини Грецької (у дівоцтві Фесуненко) Меланії Іванівни, що мешкала в селах Романо-Булгаково та Опанасівка. Із сім’ями виїхали два брати і дві сестри з чоловіками з батьківської боку (Фесуненко) на Донбас до Горлівки. Там працювали на шахтах за продуктові пайки. Дідусь з бабусею з батьківського боку залишились вдома в Опанасівці. Згодом їх розкуркулили і позабирали все з дому. Вони не змозі були цього пережити. В розпачі, зі страху перед голодом, дідусь пішов у степ до залізниці, коли наблизився потяг, він ліг на колію і покінчив з життям. А бабуся почула це і сама наклала на себе руки – повісилась. Дехто з дружининої рідні повернувся до своїх домівок через 2-3 роки, а частина залишилась там назавжди.

Недарма народ придумав іронічну легенду, що цей, 1933 рік був найдовшим з усіх років і мав 16 місяців. Після грудня 1932 року настає 1933 рік з добавкою нових місяців: Трудень, Терпень, Пухель і Здохель, бо найбільше померло людей від голоду саме в ці місяці, а особливо в березні і квітні.


ІОРДАНЬ

ГАННА

СЕМЕНІВНА, 1924 р.н.,

житель с. Знам'янка


На початку голодомору 1932-1933 років мені було лише 6 років, але жах який ми тоді пережили, закарбувався в моїй пам'яті назавжди.

Після проголошення закону про створення колгоспів, люди почали чинити опір. У нас був кінь, батько його зарізав, м'ясо ми сховали і потроху їли, але під час обшуку його знайшли і забрали. Корівку батько повів до лісу, де деякий час з нею переховувався. Ми щоночі ходили до лісу за молоком. Коли обшук посилився, то був батько змушений був її здати до колгоспу, туди і пішли працювати мої батьки. Під час обшуку була перевірена кожна шпаринка, рили ями в хаті, які довгий час так і залишилася посеред хати. Люди були знесилені. В колгоспі батькам давали невелику пайку то вони приносили її додому і ділили між нами, а ми з'ївши її смикали маму за спідницю: «Дай ще!».

У нашій сім'ї крім мене були ще старшенькі братик і сестричка. Поки батьки з ранку до ночі працювали, ми ходили до лісу, збирали зелені листочки, ягідки, потім мама варила нам юшку. Ходили в поле, шукали мишачі нірки, розкривали їх, і шукали запасне ними зерно. Вночі ходили в поле, навпомацки знаходили напівгнилий бурячок, картоплю, з яких була зварена юшка, це було справжнє свято, а ці овочі мама залишала ще на раз. Після такої їжі у нас животи були як барабани.

Пам'ятаю, ще ми завжди слідкували за скотиною, яка стояла в селі. Після того як її забирали там лишався послід і дітлахи зграєю налітали, визбирували зерно.

Насилу ми пережили зиму, багато людей померло, це чудо, що ми вижили.

По весні трохи стало легше жити, з'являлися листочки, проростала трава, яку ми знову збирали і їли. З жадністю ми дивилися на жито, яке проростало на полях, але рвати його було суворо заборонено, за це дуже карали.

Це були дуже жахливі роки, які ще й досі з'являються у снах.


ОСТАПЕНКО

НАДІЯ

КАРПІВНА,1912 р.н.,

жителька с. Баратівка


Народилася я в селі Кардашинка Голопристанського району Херсонської області, там і жила до 1933 року. Було дуже голодно. На той чає я жила у великій родині, була одружена, мала грудну дитину, жили у батьків чоловіка, де крім нього та чоловікових батьків було ще 2 неодружені його сестри. Я ходила міняти одяг та харчі аж до моря за 90 км від цього села, залишаючи малу дитину на свекрів. Було так голодно, що одного разу проміняла на хліб навіть найдорожчу річ, яка залишилася в мене від матері, що померла, коли мені було 4 роки – велику хустку. Але того що я приносила, не вистачало надовго, і я знову вирушала в дорогу. Таких як я мандрівників було багато і багато їх гинуло у дорозі від голоду та холоду Влада переслідувала нас. По степу їздили машини і відбирали у подорожніх все те, що вони наміняли.

Одного разу, це було пізньої осені, я поверталася додому, несучи харчі, що наміняла я була дуже втомлена і вирішила перепочити біля зруйнованої панської економії. Притулилася до стіни, сиджу і відчуваю, що замерзаю. Раптом почула голоси і думаю мабуть це ті, що відбирають хліб, але сили підвестися вже немає. На щастя це виявилася мої сусіди, які теж міняли різні речі на харчі і поверталися тепер на возі додому. Вони відвезли й мене додому. Я захворіла, але потім видужала.

А без мене вдома дуже голодували та шукали у степу їстівне коріння, сушили його в печі, їли або перетирали на борошно і пекли перепічки.

В цей час мені прийшов лист від брата, який був у Баратівці головою колгоспу. І ми з чоловіком, взявши нашу малу доньку, приїхали до Баратівки. Я відразу подала заяву до колгоспу, а чоловік до колгоспу вступати не хотів. У колгоспі працювали за трудодні. Кожному, хто виходив на роботу, давали невеликий шматок хліба, але звичайно ж, його ніхто на роботі не їв, а несли додому, бо вдома були голодні діти. Не було ні борошна, ні картоплі. Видавав колгосп нам пайки, куди входила макуха, квасоля, магар. Люди брали це добро, варили собі сяку-таку їжу, але цього не вистачало, особливо тим, у кого були великі сім’ї. Я тоді ще людей у Баратівці знала погано, бо лише переїхала сюди, а де пам'ятаю, що вмирали люди від голоду. Пам'ятаю, такий випадок. Люди бачили, що сторож магазину прийшов на роботу ледве пересуваючи ноги, вони прибігли до мого брата і разом з ним понесли сторожеві хліба, а він притулив його до себе та так і вмер.

Пам'ятаю, хоч рік був і врожайний, але коли зерно стояло уже в снопах, дуже задощило і коли молотили я працювала біля молотарки, то було дуже багато вже пророслого зерна, що його доводилось розривати руками.

Працювала я і в городній бригаді, і на фермі біля корів, заробила багато трудоднів, а потім, коли стало краще жити на трудодні мені видали борошна та крупи.

Так і пережили ми голодні роки.


ПЛАХТІЙ

ВАСИЛЬ

ЄВГЕНІЙОВИЧ, 1920 р.н.,

житель с. Баратівка


Мені зараз 85 років, але 1932-1933 роки згадую з жахом. Ці роки не можна забувати. Голод, сльози, смерть планували в кожній хаті.

Влітку 1932 року мама заробила зерна в колгоспі, а картопля, буряк, морква – виросли на городі. Мама раділа бо урожай городини був гарним. А скільки в цьому році було яблук, груш, горіхів.

Нас у мами було четверо синів. Я з Іваном – старші. А тому вся робота по господарству лягла на наші плечі. Тато наш працював в селекційному інституті на Кавказі. Приїздив до нас 2 рази на рік. А в 1932 році його відправили в Запорізький сільськогосподарський інститут. А тому він передавав нам одяг та і їжу в ті жахливі роки.

Ввечері ми всі спали на печі, а мама готувалася до сну. У двері хтось сильно постукав. Я з братом прокинувся, а мама пішла до дверей, щоб відчинити. Людям здавалося, що вони довго чекають, вони ще сильніше постукали і зайшли в хату. Не зважаючи на те, що хтось можливо спить, незнайомці не говорили, а кричали: «Ми приїхати підводами, щоб забрати те зерно, яке дав колгосп». Мама просила, плакала, кричала, щоб залишили хоча б муку, яку змололи на своїх жорнах. Але це не допомогло. Забрали з двору буквально все: зерно, муку, картоплю, буряк, яблука, груші і навіть горіхи, хотіли забрати навіть хлібину, що лежала на столі. Але менші братики так плакали, що хлібину залишили. Отоді й прийшло горе в дім Ми з братом їздили на Західну Україну, де нас голодних жебраків так не любили. Виганяли, були такі, що цькували собаками. Але були такі, що міняли одяг на картоплю, давали чашку молока і кусок хліба. Так ми, відщипували кусочок хліба молоком зап'ємо. А решту хліба в пазуху ховаємо для менших братиків.

А ще ми ходили до батька в Запоріжжя. Батько працював, а тому в нього брали шматочки сухариків. Мама варила чай з лікарських трав, їли дику картоплю (я й не знаю до цих пір, що це була за картопля), але смак її пам'ятаю гіркий та терпкий. Ще їли ми лободу, корінці комишу, навіть кору з дерев. Ми вижили усі, дякуючи татові. Але здоров'я батька погіршилося. Бо, рятуючи сім'ю, він не їв тижнями. Після 1933 року захворів і помер.

А в селі в кожній хаті помирали люди. Страшно згадувати, як мама не пускала менших братиків з хати, щоб їх не зловили і не з'їли. Бо такі випадки були зафіксовані.

Нехай вже ніколи не повернеться голод 1932-1933.


ПОДДУБІЄНКО О. Г., 1921 р.н.,

житель с. Центральне


У 33 році мені було шість років, а братику три, коли померли з голоду дід, бабуся, батько й мама. Так чітко запам'яталося сушить лушпайки з буряка, мішає з половою і пече коржі. От уже почали косити хліб і з першого врожаю намололи муки, спекли хліба в колгоспі й давали людям. Це було літо 33 року. Але мама була вже пухла, той хліб її не врятував. А нас із братиком забрали в дитячі ясла при колгоспі імені Сталіна Тоді це село звалося Батурин Березнегуватського району. Через рік і братик помер. Лишилася я на світі сама…

У яслах ми, сироти, жили аж до війни. З 1941 році нас роздали по родичах. А коли нас визволили від німця, я пішла в евако-госпіталь санітаркою, в Миколаєві. Потім наш госпіталь відправили в Угорщину, там і перемогу зустріла.

Все життя я працювала, тільки цього року пішла на пенсію. 1 ніколи й ніде не чула ані слова про той страшний голод, який посиротив мене і ще тисячі й тисячі дітей, забрав у могилу стільки Пісних людей. Забути про це не можна.


ТИМКО

КАТЕРИНА

ІВАНІВНА, 1925 р.н.,

жителька м. Снігурівка


Голод! Яке похмуре слово! Серце терпне, коли чуєш його. Ті, хто ніколи не переживали його, ніколи не зможуть уявити собі, які страждання спричиняє голод. Немає нічого гіршого аніж почуття власної безпорадності, коли мати не може знайти їжі для своїх голодних дітей.

Якби це відбувалось якийсь тиждень чи місяць, але ж місяцям більшість місцевих родин не мала чого покласти на стіл. Начисто підмели все, що було в підвалах, жодної курки не лишилося в селі, навіть бурякове насіння пішло на поживу.

Мені було лише сім років. Наближалося свято Великодня, родина в нас була середня: я і дві старші сестри, мій батько пішов обміняти останні родинні сорочки на їжу для Великодня. Коли він повертався з чотирма кілограмами кукурудзи та чотирма висівок, його заарештували за спекуляцію, а харчі конфіскували. Його звільнили через два тижні. Коли він не повернувся, мати зварила нам суп із двох склянок сушених, мелених картопляних очисток і восьми не дуже великих картоплин. А потім з'явився бригадир і наказав нам вийти працювати в поле.

Коли я підросла мати розповідала мені, що жили у нас в селі, а проживала я тоді в селі Весела Поляна, родина Двіріків, батько з матір'ю та четверо дітей: двоє дорослих та двоє підлітків. Цю родину розкуркулили та виселили, з їхньої хати, яку знесли. Під час голоду вся ця родина, за винятком матері померла з голоду.

Ще одна жахлива трагедія сталася з родиною Війтовичів, їхній молодший син, шістнадцяти років, повертаючись одного дня зі школи, помер край дороги. Старша дочка Палажка померла на колгоспному полі. Стара мати померла на вулиці по дорозі на роботу. Тіло батька знайшли в степу наполовину поїдене тваринами. Лише старший син, що служив на Далекому Сході, вижив.

Якось ідучи з матір'ю, ми побачили на дорозі труп в зношеному вовняному кожуху та дешевих повстяних черевиках.

Від голоду люди їли собак, а пізніше – котів, їх нелегко було піймати. Здичавілі тварини почали боятися людей. Люди варили їх. А з усього того мали жорсткі жили та шкіру. А з голів варили м'ясний холодець.

Видовбували з-під снігу жолуді і пекли з них щось подібне до хліба, іноді додаючи трохи висівок чи картопляне лушпиння.

Коли розтанув сніг почався справжній голод. Я бачила людей з розпухлим обличчям, ночами вони ловили мишей, щурів, горобців, мурашок, земляних хробаків, а коли зазеленіла трава, почали викопувати коріння, їсти листя та бруньки.