Європейський союз
| Вид материала | Документы |
Содержание3.1.1. Аналіз теми тижня: про зустріч міністрів закордонних справ україни та росії в одесі та домовленості про спільний компромі Економічна й енергетична складові |
- Роль комерційних банків у зміцненні фінансової стабільності країн Євросоюзу Ключові, 393.52kb.
- Що таке Європейський Союз, 974.36kb.
- Європейський союз, 2290.42kb.
- Європейський союз консолідовані договори, 2403.74kb.
- Європейський союз, 1599.85kb.
- Європейський союз, 2539.57kb.
- Європейський союз, 2304.12kb.
- Європейський союз, 1546.58kb.
- Європейський союз, 1460.93kb.
- Європейський союз, 4830.63kb.
3.1.1. АНАЛІЗ ТЕМИ ТИЖНЯ: ПРО ЗУСТРІЧ МІНІСТРІВ ЗАКОРДОННИХ СПРАВ УКРАЇНИ ТА РОСІЇ В ОДЕСІ ТА ДОМОВЛЕНОСТІ ПРО СПІЛЬНИЙ КОМПРОМІСЗдавалося б, невпинний рух до Європи, який чимраз виразніше підтверджує своїми діями українське керівництво, до того ж, відмовившись від євроатлантичного інтегрування до структур НАТО, мав би задовольняти головну вимогу Росії. Проте, якраз такі собі «деталі» і виявляються тими «каменями спотикання», які щоразу має обминати офіційний Київ, намагаючись остаточно владнати ці нюанси з Росією на шляху до Євросоюзу. Спочатку Україна була поставлена перед дилемою вибору між Митним союзом і ЗВТ із ЄС. Наштовхнувшись на небажання української дипломатії вести переговори щодо зближення з Митним союзом, отримуємо нові «перепони». У Москві якраз вчасно згадують, що стати повноцінним партнером для Європейського Союзу Україна зможе, лише залагодивши усі наявні територіальні спори чи то претензії до сусідніх держав. Відповідно, маючи ще й досі недемаркований сухопутний кордон з РФ та повністю відсутню лінію розмежування територіальних вод в Азовському, Чорному морях і Керченській протоці, Київ повинен чимдуж продовжувати переговори на цьому напрямі. Проте, зважаючи на їхню безуспішність від самого початку (небагато-немало – з 1996 року), поки що невідомо, чи пришвидшить процес європейської інтеграції прийняття рішень в українському МЗС. Хоча, після п’ятого засідання Підкомітету з міжнародного співробітництва Українсько-Російської міждержавної комісії під головуванням Міністра закордонних справ України Костянтина Грищенка та міністра закордонних справ Російської Федерації Сергія Лаврова від 4 червня 2011 року в м. Одеса, було оголошено про «зближення» позицій двох сторін у питаннях делімітації морських кордонів, адже сторони, нібито, «реально стали на шлях взаємоприйнятних компромісів, котрий проте може бути продуктивним лише після розгляду певних політичних питань». На жаль, ці «політичні питання» не відкриваються широкому загалу. Проте, мабуть що, у їхньому зв’язку, припинилися й усі «польові» роботи із демаркації сухопутного кордону на місцевості (відповідну угоду між президентами двох країн підписано ще 17 травня 2010 року). Більше того, незабаром Україна збирається в черговий раз порушити питання перегляду ціни на російський газ. Чи не у цьому сенсі потрібно шукати вищезазначені «взаємоприйнятні компроміси»? Одначе, у такому разі Україна просто поступиться власними національними інтересами, включаючи не лише геополітику, соціальний сектор й економіку, проте – і власну енергетичну базу. Геополітика. Дивним чином оголошено про досягнення домовленості у найближчому майбутньому, яка охопить у всеосяжному контексті всі три компоненти проблеми водного розмежування кордонів: Керченську протоку, Азовське море, Чорне море. Проте яким чином урегулювання цього питання «може бути лише комплексним», а розмежування Керченської протоки відбиватися на тій лінії, яка повинна пройти в Азовському й Чорному морях? Адже сама Керченська протока не може бути поділена вже довгих 15 років, а відсутність чітких кордонів у ній у 2003 році спровокувала резонансний конфлікт в районі острова Тузла. Швидше за все, Москва намагається грати на дипломатичних висловах, замилюючи очі власному населенню і розігріваючи пристрасті всередині українського суспільства. Усім добре зрозуміло, що двостороння угода 2003-го «Про співробітництво у використанні Азовського моря й Керченської протоки», яка зробила їх внутрішніми водами України й Росії, заборонивши військовим суднам третіх країн заходити до цих вод без відома Києва й Москви, – свого роду дипломатичний абсурд, котрий колись, усе-одно, потребував би вирішення. Як можуть бути міжнародні води відданими у спільне користування двох суверенних держав, між якими відсутній водний кордон? Чи не нагадує це режим федерації чи конфедеративного утворення? Для РФ – ні. А от Україна опинилася на роздоріжжі. Встановивши в односторонньому порядку у 1999 році в протоці так звану лінію охорони державного кордону, Україна підтвердила розмежування топографічних карт Генштабу ЗС СРСР: за даним адміністративним кордоном. Україні відходило 2/3 акваторії Азовського моря, суднохідний штучно створений Керч-Єнікальський канал у Керченській протоці й, безпосередньо, вихід до Азовського моря. Зрозуміло, що РФ більш за все побоюється перекриття виходу до Азовського й Чорного морів з боку України. Зрозумілою була й побудова дамби 2003 року. Зрозуміло й те, чому Москва не хоче підтверджувати адміністративні кордони колишнього СРСР, за якими Керченська протока розмежована між Україною й РФ посередині, а не по фарватеру Керч-Єнікальського каналу (який, до речі, є єдиним водним шляхом з Чорного моря до портів Волго-Донського басейну). Абсурдно – не визнавати лише морських адміністративних кордонів, у той же час дотримуючись сухопутних. Однак, це вже не схоже на продуману геополітичну гру: це – відкритий дипломатичний пресинг, чи то територіальні претензії до України. І будівництво мосту через або ж тунелю під Керченською протокою – один із пунктів такого плану. За відсутності чіткого розмежування території така собі «сполучна ланка» стане не чим іншим як ще одним елементом «зближення» двох країн – елементом процесу реінтеграції. Соціум. Зважаючи ж, що у Криму велика кількість населення мають ще й російські паспорти, то такий легкий перехід на територію РФ дає останній чи не такі ж козирі, як у 2008-ому в Абхазії й Південній Осетії. Закиди про те, що нові суверенітети пострадянського простору не повинні заважати людям нормально спілкуватися, а російські паспорти дають жителям Криму якісь додаткові юридичні гарантії з боку вже Російської держави – не просто питання соціального забезпечення. Швидше, це питання розмивання нації, котра ще й так далеко не сформована. Економічна й енергетична складові. Україна, контролюючи прохід суден Керч-Єнікальським каналом, щороку отримує близько 100 млн. дол. (джерело - ссылка скрыта) за боцманські послуги. З огляду на загальнодержавний масштаб, прибутки порівняно невеликі. Проте ж контроль над водним шляхом «применшує» амбіції РФ, яка, у разі розмежування Керченської протоки 50/50, а не 60/40 (на користь України), отримала б ще й додаткові нафтогазові родовища. Досить багато «мінусів» для Росії. Проте й Україна, йдучи зараз на поступки, лише применшить довіру до діючої влади, якій неабияк потрібні голоси на свою користь, зважаючи, перш за все, на недостатньо вдалу економічну й соціальну політику всередині держави. Однак, розмежування кордонів не стало єдиним питанням переговорів К. Грищенка та С. Лаврова. Для загалу було обговорено співробітництво РФ з Україною в рамках ООН, ОБСЄ та Ради Європи; домовлено розпочати підготовку Плану взаємодії між МЗС України та МЗС РФ на 2012 рік. Було навіть зазначено, що наступна зустріч Підкомітету відбудеться у Нижньому Новгороді, де до того часу має відкритися нове українське генконсульство. Однак, більш цікаво, що натомість Російська Федерація скоро відкриє свою консульську установу в Донецьку. Чи не з’являться там подібні кримським російські паспорти – можна лише припустити. Однак найбільш реально важливим пунктом порядку ленного стала домовленість про поновлення переговорів щодо Придністровського врегулювання у форматі «5+2» 21 червня поточного року у Москві. Нібито, є надія, що на московській зустрічі можна буде повернутися до кардинального розв’язання придністровської проблеми. Але, знову ж таки, це буде можливо лише у разі готовності сторін до компромісів. При цьому позиція і Росії, і України залишається незмінною: вихід із ситуації слід шукати лише у рамках територіальної цілісності Республіки Молдова при гарантованому особливому політичному статусі Придністров’я. Чого аж ніяк не бажає сама Молдова, боячись повторних планів Козака чи можливості утворення федерації. Дивно, що вирішувати власні проблеми до Одеси не прибули ані міністр закордонних справ ПМР Володимир Ястребчак, ані його молдавський колега Юріє Лянке. |