Geum.ru

Міністерство праці та соціальної політики України

Вид материалаДокументы

Содержание


Стратегія розвитку професіоналізму в контексті акмеології.
Феномен вигоряння управлінських кадрів
Наукове видання
Подобный материал:
1   2   3   4   5   6   7   8

Стратегія розвитку професіоналізму в контексті акмеології.


Данилова Г.С.

(м.Київ)

В статті аналізується стан глобальних катастроф епохи третього тисячоліття, зумовлених наслідками протистояння у взаємовідношеннях Людина і Світ. Обґрунтовуються приоритетні причини. Які перешкоджають як біосфері. так і ноосфері справлятися із засміченими продуктами людської діяльності та виконувати властиву їм місію – роль гармонізатора в Планетарному просторі. Пропонується нове методологічне направлення щодо вдосконалення професіоналізму суб’єкта діяльності на засадах акмеології. Акцентується, що вирішення назрілих проблем потребує в першу чергу зміни самої людини, її свідомості, духовної аури. Представлена автором універсальна акмеологічна модель педагога, що орієнтує на особистісно-професійний його розвиток в сучасному вимірі.

Соціально-економічні перетворення Української держави, духовне відродження нації потребують активізації процесу розвитку особистості. Пріоритетна місія при цьому покладена на систему освіти. Адже загальновідоме її виняткове стратегічне значення у формуванні людського “капіталу”, який є рушійною силою в розбудові суспільства. Отже, необхідно здійснювати підготовку, перепідготовку кадрів усіх галузей господарства (педагогів, медиків, інженерів, економістів, офіцерів, керівних кадрів, методистів тощо) на інтегрованих засадах у синтезі наук про людину. Серед нових наукових напрямів, які дають змогу ефективно вирішувати цю назрілу проблему, доцільно виділити акмеологію, що народилася й розвивається в процесі багаторічного пошуку взаємозв’язку психології і педагогіки як стрижня в системі наук про людину.

Проблеми акмеології є сучасними, перспективними, необхідними в умовах світової глобалізації, оскільки акмеологія – наука про вищі досягнення в розвитку Людини, яка розглядається як суб’єкт життєдіяльності, здатний до самоорганізації свого життя і професійної діяльності, осягнення власної Людської якості у вищому вимірі – Духовності. Останнє сприяє формуванню нового мислення, світосприймання, світорозуміння, що, в свою чергу, забезпечує прогрес у суспільстві.

Акмеологічна методологія – це сукупність ідей про цінність людини, її духовного світу, здатності до творчості й самовдосконалення.. Перспективність акмеології обумовлюється тим, що найважливішим чинником перебудови суспільства виступає підвищення продуктивності праці. З позиції акмеології творча діяльність розглядається як діяльність, кінцевий результат якої завершується створенням продукту соціально значимої цінності.

Місія системи освіти, освітнього середовища – формувати і розвивати сучасну демократичну особистість, втілювати ідеали та цінності відкритого громадянського суспільства, ефективно реалізувати національні інтереси. Це потребує переосмислення шляхів та перспектив подальшого розвитку індивідуума і соціуму. Останнє можливе при оптимальній самоорганізації як індивідуума, так і соціуму. З позицій синергетичного під­ходу вони розглядаються як складні самоорганізуючі системи. Нагадуємо, стратегія життя – це мистецтво проектування життєвого шляху людини, що базується на прийнятих нею прогнозах майбутнього. Реалізація стратегії життя обумовлює перехід до здорового способу життя, який людина, як його суб’єкт, здатна визначити сама і самореалізувати творчий потенціал на шляху до вершин раціональної діяльності, тобто до власного феномена Акме. До речі, в акмеології одним із важливих завдань є вивчення методів і шляхів досягнення “Акме” (вершин) в професійній та соціальній діяльності.

Слово “акмеологія” походить від грецьких “акме” – вершина, гостре; і “логос” – слово; поняття, вчення; “... логія” в закінченні складних слів означає: вчення, наука. Є декілька визначень акмеології як науки. Наводимо визначення Н.В. Кузьміної: “Акмеологія – нова галузь наукових знань в системі наук про людину – досліджує фундаментальні закономірності творчості і самосвідомості в людині” [1, 184]. Поняття “акме” – це вищий для кожної людини рівень розвитку її фізичного здоров’я, розуму, почуття, волі, взаємодіючих таким способом, що вона добивається найбільшого результату, виявляючи себе як індивід, як особистість і як суб’єкт діяльності [3].

Поняття “акмеологія” в словниках відсутнє, хоча вперше воно було введено до наукового обігу Миколою Олександровичем Рибниковим ще в 1928 р. для позначення науки про розвиток дорослих (зрілих) людей. У тому ж значенні поняття “акмеологія” використо­вують Б.Г. Ананьєв і А.В. Петровський. На данному етапі розвитку акмеології як галузі наукового знання і комплексу дисциплін про людину можна говорити про таку її класифікацію (класифікація Н.В. Кузьміної): акмеологія як наука ділиться на класичну акмеологію, фундаментальну акмеологію і прикладну (галузеву) акмеологію.

Фундаментальна акмеологія розглядає людину як цілісну систему, її предмети – закономірності, умови, фактори, стимули самореалізації творчих потенціалів зрілих людей на шляху до вершин продуктивності і професіоналізму, що вимагає загального і професійного навчання, яке забезпечує його суб’єктам вдосконалення, корекцію і реорганізацію діяльності протягом життя і професійної біографії (О.О. Бодальов, Н.В. Кузьміна, А.О. Деркач та ін.).

Така модель навчання, актуальна і перспективна, може бути розроблена на основі нової, інтегративної філософсько-психолого-педагогічної галузі наукових знань – акмеології освіти.

Удосконалення якості роботи з педагогічними кадрами значною мірою зумовлене концептуальними ідеями, ефективними підходами, закладеними в системі освіти. В останні десятиліття в Україні, та в країнах близького зарубіжжя, актуальним стало питання щодо методології освіти. Це, зокрема, стосується методології шкільної освіти та післядипломної. Так, вагомих успіхів у цьому напрямі було досягнуто завдяки застосуванню системного підходу, гуманістичного і особистісно-діяльнісного, синергетичного та аксеологічного підходів. Однак, в сучасному просторі глобалістики пріоритетну місію призваний зайняти акмеологічний підхід. Суть його – це фундаментальна узагальнююча акмеологічна категорія, що описує сукупність принципів, прийомів і методів, які дозволяють вирішувати акмеологічні проблеми і завдання [2, 226].

Акмеологічний підхід стверджується в житті як специфічний методологічний напрям, якому властива низка переваг перед іншими, особливо в оцінюванні й проектуванні перспектив Людини: індивід-особистість-індивідуальність. Пріоритетні ознаки акмеологічного підходу такі: 1) орієнтація на “акме” – вдосконалення на всіх етапах життя і діяльності людини; 2) всебічний розвиток вдосконалення свідомості й діяльності груп (товариств), переконаність у можливості масового вдосконалення; 3) оптимістичний погляд на людину та її майбутнє, виражений у антропологічному акмеїзмі, використання акмеологічного проектування вищих досягнень окремими особами, а також групами і товариствами.

Акмеологічний підхід до освіти, спрямований на самовдосконалення людини в освітньому середовищі, на її саморозвиток, на поступ підростаючої і дорослої людини від однієї вершини до іншої, на досягнення “акме”, в її творчості і здоров’ї, у розвитку всіх її життєвих сил. Акмеологічний підхід конкретизує ідеї гуманізації освіти і створює основу нової, сучасної ідеології виховання. Акмеологія виступає як фундаментальна наука, як теорія загальних закономірностей досягнення вершин у людській життєдіяльності і розвитку цивілізації й інтегрує знання із багатьох наук про людину (культурології, психології, педагогіки, філософії, синергетики, генетики, валеології, фізіології) (рис 1).





Рис. 1. Структура інтеграції знань в акмеології:



1. Психологія

2. Філософія освіти

3. Педагогіка;

- генетика людини

- фізіологія

- валеологія
4. Історія , культурологія

5. Соціологія ,економіка

6. Екологія , політологія

7. Людинознавство

8. Синергетика

Осьовою лінією у взаємодії акмеології з цими науками служить соціально-культурний простір суспільного буття особистості та її професійної екзистенціональ-ної самореалізації в обраній сфері діяльності.

Проблема якості освіти в умовах глобалізації світового суспільства може бути вирішена тільки тоді, коли освіта почне торкатися глибинних процесів розвитку людини, її менталітету, інтелекту і мислення. Освіта призвана забезпечити досягнення подвійної мети: розвиток розумових здібностей людини та морально-духовне виховання, що формує її духовний світ. Без цього не може бути інтелігентності, яка пов’язується з поняттями “духовність”, “совість”, “мораль” і високого рівня інтелектуального розвитку людини та суспільства. “Навчання без виховання, – говорив О.І. Ільїн, – є справа брехлива та небезпечна. Вона створює частіше всього людей півосвічених, зарозумілих, пихатих, безсоромних кар’єристів; вона озброює протидуховні сили; вона розв’язує і заохочує в людині “вовка” [15, 143]. Роль України в розвитку світової цивілізації у значній мірі залежить від якості людина, які формується в процесі освіти.

Базові акмеологічні категорії: “особистісно-професійний розвиток”, “професіоналізм особистості і діяльності”, “професіонал”, “професійна компетентність” є надто складними і багатогранними. Відомо, наскільки складною є сама особистість. У той же час настільки ж є велика кількість факторів, які впливають на її прогресивний розвиток і самореалізацію. Тому в акмеології поширення отримали дослідження психологічних, акмеологічних та інших умов і факторів, які сприяють (чи перешкоджають) прогресивному особистісно-професійному розвитку. Ці дослідження, як правило, орієнтовані на концептуальні теоретичні моделі. Інноваційна діяльність розглядається як необхідна умова професіоналізму, бо прогрес розвитку неможливий без новаторського досвіду, створення нового, більш ефективного.

У психолого-акмеологічних дослідженнях виявленно головні детермінанти розкриття потенціалу особистості. Наукою визнано, що розкриття потенціалу особистості в першу чергу пов’язано з розвитком здібностей особистості, особливо тих, які мають відношення до діяльності чи відповідають спрямованості особистості. Останнє звичайно здійснюється в процесі самонавчання і професійної діяльності, коли суб’єктом проектуються завдання особистісно-професійного росту і досягнень. Пріоритет у розвитку потрібно віддавати розвитку інтелектуальних здібностей.

Акмеологічний розвиток людини виявляється у різних за змістом напрямах цілісного розвитку: особистісно-професійному, духовно-онтологічному, суб’єктно-діяльнісному та ін. Найбільш розробленими в акмеології є особистісно-професійний розвиток, який забезпечує якість професійної діяльності спеціаліста (А.О. Деркач, В.М. Дьячков, Ю.Н. Гончаров, Ю.Ю. Митюрина та ін.). Особистісно-професійний розвиток розуміється як процес взаємопов’язаного розвитку особистості й професіоналізму в її діяльності, результатом якого є нові якісні особистісно-діяльнісні акме-форми, що характеризують одночасні програми зміни як в особистості, так і в її професійній діяльності. Механізм особистісно-професійного розвитку є саморозвиток, який здійснюється в процесі неперервної освіти, в ході професійної діяльності і під впливом професійно-особистісної міжсуб’єктної взаємодії. Професіоналізм, стверджує Н.В. Кузьміна, це сукупність стійких властивостей особистості, індивідуальності спеціаліста, які задовольняють вимоги професії. Професіоналізм, як стійка властивість особистості і діяльності спеціаліста, формується в процесі професійної освіти [17, 36]. Суть професіоналізму подає О.О. Бодальов: “Професіоналізм – інтегральна характеристика індивідуальних, особистісних і суб’єктивно-діяльнісних якостей, що розглядається як цілісне утворення, яке дає можливість на максимальному рівні успішно вирішувати завдання, котрі є типовими для тієї галузі, в якій працює спеціаліст [3, 137].

Про рівень професіоналізму можна судити за ступенем відповідності індивідуальних особливостей особистості й діяльності суб’єкта вимогам, які пред’являються йому професією.

Світ дійсності (наприклад, для педагога свої педагогічні реальності) і складає предметний зміст суб’єктивності людини (педагога). Спосіб існування дійсності (педагогічної реальності) є діяльністю людини (педагога) як функціонування органів його суб’єктності (живої речовини, організму, психіки).


Література:

  1. Акмеология 2000: Методические и методологические проблемы / Под ред. Н.В. Кузьминой, А.М. Зимичева. – СПб.: АА, 2000.
  2. Акмеология: Учебное пособие / А. Деркач, В. Зазыкин. – СПб.: Питер, 2003. –256 с.
  3. Бодалев А.А. Вершина в развитии взрослого человека. Характеристики и условия достижения. – М.: Флинта-Наука, 1998.
  4. Данилова Г.С. Акмеологія і професіоналізм в умовах глобалізації // Акмеологія – наука ХХІ століття: матеріали Міжнародної науково-практичної конференції / Ред. колегія: З.Ф. Сіверс, Е.В. Бєлкіна, Г.С. Данилова.(Упорядник та науковий редактор-Г.С.Данилова). – К.: КМПУ імені Грінченка, 2005. – С. 81-94.
  5. Кузьмина Н.В. (Головко-Гаршина) Предмет акмеологии. – СПб.: Политехника, 2002. – 189 с.
  6. Субетто А.И. Социогенетика: системогенетика, общественный интелект, образовательная генетика и мировое развитие (интеграционный синтез). – М.: Исслед. Центр. Проблем качества подготовки специалистов, 1994. –168 с.
  7. Laszlo E. Le systemism. Vision nouvelle du monole. Povr une philosophie naturelle fondee sur les nouvelles tendances des sciences actuelles. – P., 1981.



ФЕНОМЕН ВИГОРЯННЯ УПРАВЛІНСЬКИХ КАДРІВ

Лавренко О.В.

(м. Київ)

Розвиток особистості та розкриття її творчого потенціалу найбільш активно відбувається в професійній діяльності. Тому одним із істотних завдань сучасної психології є дослідження проблем становлення й розвитку людини як професіонала в різних сферах діяльності. Управлінська діяльність, як одна із таких сфер, тісно пов'язана з безпосередньою професійною діяльністю фахівця. Управлінській діяльності притаманна велика різноманітність робіт (до 200 видів діяльності щодня), різноманітність форм самих цих дій і місць проведення, широкі контакти й комунікації всередині й поза організацією, швидка зміна подій, людей і дій. Тому на шляху формування структури професіоналізму керівника, досягнення ним його акме (вершини професіоналізму) зустрічаються як досягнення, так і проблеми повної реалізації свого інтелектуального, фізичного, психологічного потенціалу, задоволеності своєю працею.

Нині психологічна наука все частіше звертається до проблеми впливу професійної діяльності на особистість спеціаліста з метою більш детального вивчення різноманітних аспектів особистішої деформації. Особливо це стосується осіб комунікативних професій, тобто професій системи «людина -людина» та «людина-колектив»: всіх категорій керівників, управлінських кадрів, медичних працівників, педагогів, менеджерів, вчителів, консультуючих психологів, вихователів дитячих будинків, представників різних професій сфери сервісу, силових структур тощо. їх професійна діяльність пов'язана не лише з великою кількістю контактів з людьми, а й з особливостями цих контактів і відносин.

Займаючись безпосередньою управлінською діяльністю, керівник пізнає вимоги, які ця праця висуває до нього: у нього нагромаджуються знання про труднощі, які доводиться долати, розв'язуючи ті чи інші завдання. Розвиток особистості керівника, як зазначає Л. Орбан-Лембрик, можливий лише за умов його активної взаємодії із навколишнім середовищем, зовнішнім світом. Спрощена схема розвитку і становлення особистості керівника може бути описана наступним чином: а) адаптація до навколишніх умов життя і діяльності, до норм, цінностей, управлінської культури організації (визначення напрямку і характеру розвитку, пошук джерел, засобів пристосування та становлення). Психологічна адаптація передбачає пристосування психіки людини до зовнішнього середовища, що якісно змінюється; б) індивідуалізація (прояв власного «Я», визначення детермінант розвитку, формування особистісних новоутворень, їх закріплення, забезпечення високої ефективності управлінської діяльності, прояв власної активності та індивідуальності, оптимальна реалізація потенційних можливостей, гармонія розвитку); в) інтеграція (зміна особистісних властивостей під впливом оточення, забезпечення високої продуктивності діяльності з метою посадового пристосування, росту). [2, с. 243].

Суспільно-корисна праця здатна формувати у особистості суспільно-вагомі риси, сприяти її гармонізації, підвищувати рівень її соціальної адаптованості. Раніше у вітчизняній та зарубіжній літературі вказувалося тільки на позитивне значення трудової діяльності для розвитку особистості, досліджувалися і описувалися механізми й умови ефективної професіоналізації людини. Водночас називалися негативні психічні стани, що виникали під час праці, зокрема, такі як стомлення, стрес тощо. Так, щодо кадрів керівників найчастіше зазначалось, що дефіцит знань і навичок управління, брак часу і сил на здійснення того, що задумано, більша, ніж передбачалося, відповідальність, негативно позначаються на виконанні керівником посадових обов'язків. В цілому, незадоволеність роботою, своїми діями і вчинками, поганий настрій є показниками неповної адаптації до управлінської діяльності. За таких умов керівник або припиняє управлінську діяльність, або шукає психологічні захисні механізми, які охороняють особистість від зазіхань на її цілісність і стійкість: втеча від реалій, апатія, негативізм, агресія, мрії й фантазії, лінощі тощо. Доволі часто вони слугують основою для регресу особистості. Як засвідчували окремі дослідження, існує можливість негативного впливу професійної праці на особистість суб'єкта діяльності (С. Безносов, О. Борисова, Д. Сочивко, A. Roe, К. F. Walker). Мали місце спроби розгляду явища професійної деформації особистості (С. Безносов. Р. Грабовська). Але комплексний вплив професійної діяльності на психічне та фізичне здоров'я особистості, зокрема феномен «професійного вигоряння», в дослідженнях психологів лишався «за кадром». Варто зазначити, що емоційне вигоряння зазвичай вивчається на прикладі професій, що передбачають надання допомоги людині (психологів, лікарів, психотерапевтів, соціальних працівників тощо). Але феномен вигоряння трапляється й в інших сферах діяльності, пов'язаних, наприклад, з ризиком для життя (військовики, працівники правоохоронних органів, системи виконання покарань) [3, 4].

Л. Юр'єва, вивчаючи синдром професійного вигоряння, виділяє наступні негативні психологічні наслідки трудової діяльності.

1. Регламентована юридичними і моральними нормами суспільства структура трудової діяльності людини перешкоджає вільному задоволенню її базисних інстинктів ( сексуальних і агресивних). Психоаналітики пояснюють негативне ставлення деяких людей до праці саме тим, що вони змушені слідувати принципу реальності, а не принципу задоволення. Такі люди, як правило, безвідповідальні, безпечні, часто спізнюються на роботу. Сублімацією базисних інстинктів пояснюються також високий рівень агресивності і конкурентності на робочих місцях, який проявляється вербально. J. Rohrlic (1980) проаналізував мовлення людей на їх робочих місцях і виявив високий рівень агресії, що відображався в термінах: «вчепитися за нову ідею», «обвалити фондовий ринок», «боротися з фактами», «битись над вирішенням задачі», «вгризатись зубами в роботу» та ін.

2. Невротична прив'язаність до роботи. 3. Фрейд стверджував, що кількість життєвої енергії чи лібідо у кожної людини є індивідуальною та фіксованою. Чим більше сил вона витрачає на трудову діяльність, тим менше енергії у неї залишається на задоволення базисних інстинктів. В ідеалі повинен бути встановлений баланс між роботою та любов'ю. Якщо такого балансу немає і домінує прив'язаність до роботи, то у людини розвивається психологічна залежність від роботи - трудоголізм, який з часом призводить до професійного вигоряння [5, с. 116-118].

В 1974 р. американський психіатр Н. J. Freundenberger для опису психологічного стану у волонтерів служб психічного здоров'я, що проявляється у вигляді виснаження, розчарування і відмови від роботи, вперше застосував термін «синдром згоряння працівників» («staff burn-out syndrome»). Такий синдром він визначив як «поразка, виснаження чи зношення, спрацювання, що відбуваються в людині внаслідок різко завищених вимог до власних ресурсів і сил». Ця концепція викликала великий інтерес, обумовлений надзвичайною актуальністю проблеми для спеціалістів допоміжних та комунікативних професій. [6,Р. 159- 166].

Даний феномен вивчається майже ЗО років, опубліковано багато праць, але до цього часу немає єдиного визначення синдрому вигоряння. З одного боку, йдеться про «синдром емоційного вигоряння» як певний тип реагування на хронічний професійний стрес, який дозволяє людині дозувати і економно витрачати енергетичні ресурси. З другого, - соматичні, психологічні та психопатологічні дисфункції, що виникають при цьому, чинять негативні наслідки на здоров'я та професійну діяльність спеціаліста. В. Бойко розглядає синдром вигоряння як вироблений особистістю механізм психологічного захисту у формі повного чи часткового виключення емоцій у відповідь на вибрані психотравмуючі впливи. Він вважає, що емоційне вигоряння - це набутий стереотип емоційної, а найчастіше професійної, поведінки.

Синдром вигоряння - це процес, що розвивається в часі. Він починається з надмірного і тривалого стресу на роботі, викликає у працівників почуття напруги, дратівливості чи втоми. Процес завершується, коли працівники, використовуючи психологічні захисні механізми, долають робочий стрес, психологічно віддаляючи себе від роботи і стають апатичними, цинічними, негнучкими. Згідно визначення ВООЗ (2001), «синдром вигоряння - це фізичне, емоційне чи мотиваційне виснаження, що характеризується порушенням продуктивності в роботі та втомою, безсонням, підвищеною схильністю до соматичних хвороб, а також вживанням алкоголю чи інших психоактивних засобів з метою отримання тимчасового полегшення, що має тенденцію до розвитку фізіологічної залежності і (в багатьох випадках) суїцидальної поведінки. Цей синдром звичайно розцінюють як стрес-реакцію на безжальні виробничі та емоційні вимоги, що відбуваються через надмірну відданість людини своїй роботі із супутнім цьому нехтуванням сімейним життям чи відпочинком» [5, с. 20].

В даний час синдром вигоряння розглядають як довгострокову стресову реакцію, яка виникає в результаті впливу на людину хронічних професійних стресів середньої інтенсивності. Його можна розглядати як «професійне вигоряння», що потенціює деформацію особистості професіонала, складовими частинами якого є «психічне та емоційне вигоряння». Згідно з сучасними уявленнями, під «психічним вигорянням» розуміють стан фізичного, емоційного і розумового виснаження, що проявляється у професіях соціальної сфери. Н. Самикіна та В. Сулицький пропонують розглядати психічне вигоряння як професійну кризу, пов'язану з роботою в цілому, а не тільки з міжособистісними стосунками в її процесі, яка включає в себе не лише негативне ставлення до клієнтів, а й до праці, її предмета в цілому. Синдром емоційного вигоряння має три основні складові:

> Емоційне виснаження як почуття емоційної спустошеності й утоми,

викликане роботою.
  • Деперсоналізація як цинічне ставлення до своєї праці та її об'єктів.
  • Редукція професійних досягнень як виникнення у працівників почуття некомпетентності у своїй професійній сфері, усвідомлення неуспіху [4, с. 44].

Емоційне вигоряння в ході виконання професійних обов'язків має вагоме значення. Найновіші експериментальні результати свідчать, що в системі професійних навичок керівників емоційному інтелекту відводиться 70%, а на технічний інтелект (знання) і управлінські навички припадає всього по 15% [1, с. 35].

Як відомо, ознаками фізичного виснаження є: хронічні почуття втоми, слабкості, нудьги, зниження енергії; часті головні болі, болі в спині, м'язеве напруження, порушення сну, нудота; схильність до захворювань. Емоційне виснаження проявляється як почуття пригніченості, безпомічності, безнадійності; підвищена напруженість і конфліктність в сім'ї; збільшення частоти та інтенсивності негативних емоцій (дратівливість, гнів, нетерплячість тощо); зниження частоти та рівня позитивних емоційних станів (співчуття, дружелюбність, турботливість, ввічливість та ін.). Ознаками психічного виснаження є: невдоволеність і негативне ставлення до себе, роботи і до життя в цілому; збільшення частоти форм поведінки, що пов'язана з униканням роботи (прогули, часте перебування на лікарняному та ін.).

Р. Е. Сміт (1993) розробив модель «вигоряння» в управлінській діяльності, в якій показав взаємозв'язок групи факторів і реакцій на формування синдрому вигоряння. Систематизуючи результати його та інших досліджень, Л. Юр'єва розглядає шість фаз синдрому професійного вигоряння.

1. Упереджувальна фаза

А) Надмірна участь - надмірна активність, почуття незамінності; відмова від потреб, не пов'язаних з роботою; обмеження соціальних контактів.

Б) Виснаження - почуття втоми, безсоння, загроза нещасних випадків.

2. Фаза зниження рівня власної участі:

A) По відношенню до співробітників, підлеглих, учнів, пацієнтів і т.п. – втрата позитивного сприймання колегами; перехід від допомоги до нагляду і контролю; приписування вини за власні невдачі іншим людям; домінування стереотипів в поведінці по відношенню до співробітників, учнів, пацієнтів - прояв негуманного підходу до людей.

Б) По відношенню до інших оточуючих - відсутність емпатії, байдужість, цинічні оцінки.

B) По відношенню до професійної діяльності - небажання виконувати свої обов'язки; штучне продовження перерв в роботі, спізнення, достроковий ухід з роботи.

Г) Зростання вимог: втрата життєвого ідеалу, концентрація на власних потребах; почуття переживання того, що інші люди використовують тебе, заздрість.

3. Фаза емоційних реакцій:

А) Депресія - проявляється як постійне почуття провини, зниження самооцінки; безпідставні страхи, лабільність настроїв, апатія.

Б)Агресія - проявляється як захисні настановлення, звинувачення інших, ігнорування своєї участі у невдачах; відсутність толерантності і здатності до компромісу; підозрілість, конфлікти з оточенням.

4. Фаза деструктивної поведінки:

A) У сфері інтелекту фіксується зниження концентрації уваги, відсутність здатності до виконання складних завдань; ригідність мислення, відсутність уяви.

Б) У мотиваційній сфері має місце відсутність власної ініціативи, зниження ефективності діяльності, виконання завдань строго по інструкції.

B) В емоційно-соціальній сфері проявляється байдужість, уникання неформальних контактів; відсутність участі в житті інших людей або надмірна прив'язаність до конкретної особи; уникання тем, пов'язаних з роботою; самодостатність, самотність, відмова від хобі, нудьга Психосоматичні реакції - це перш за все зниження імунітету, яке позначається на роботі всіх внутрішніх органів: нездатність до релаксації у вільний час; безсоння, сексуальні розлади; підвищений тиск, тахікардія, головні болі; болі у хребті, розлади травлення; залежність від нікотину, кофеїну, алкоголю.

Розчарування - негативні життєві настановлення; почуття безпомічності і безглуздості життя; екзистенційний відчай [5, с. 22-23].

Санкціонують розвиток синдрому вигоряння наступні чинники:

І. Обумовлені взаєминами в колективі і рольовими очікуваннями:
  • Тривала і жорстка рольова деформація, ознаками якої в колективі є наступні поведінкові стратегії персоналу: напруженість (виражається в дратівливості, надмірній зануреності у дрібниці, надмірній пунктуальності, втечі від вирішення проблем в хворобу).
  • Низький морально-етичний рівень і ухилення від участі в колективній діяльності.

• Рольовий конфлікт і рольова невизначеність.
  • Директивний стиль спілкування, який культивується керівником, і строга ієрархія відносин серед персоналу.
  • Патерналістський підхід до персоналу, що призводить до придушення ініціативи і можливості самореалізації на роботі, а також зниження самооцінки персоналу.
  • Відсутність стимулів для особистісного і професійного росту, рутинізація професійної діяльності.
  • Відсутність почуття впливу на робочу ситуацію чи контролю над нею.
  • Соціальна незахищеність персоналу.

Функціонування організаційної структури в режимі аддиктивної системи (такий режим виникає у випадку, коли керівник є аддиктом – залежним від алкоголю, інших психоактивних речовин, має сексуальні аддукції, є трудоголіком).

II. Особистісні особливості спеціаліста:

• Емпатія, гуманність, захопленість, ідеалізованість, інтровертованість, фанатичність.
  • Невротична тривога.
  • Низька фрустраційна толерантність.

• Реакція на стрес по типу А: ситуація вирішується агресивно, в суперництві, нестримано, за будь-яку ціну.
  • Трудоголізм.
  • Тенденція до особливої чуттєвості до проблем.
  • Низький рівень самооцінки і екстремальний локус контролю.
  • Гнучкість. Люди з цією рисою характеру важче переносять стрес, пов'язаний з рольовими конфліктами, ніж ригідні. Гнучким людям важче встановлювати межі і відповідати відмовою на додаткові вимоги.
  • Негативна кореляція з набутою в результаті професійного досвіду винахідливістю.

Як висновок слід зазначити, що проблема професійного вигоряння управлінських кадрів в психології є поки що недостатньо вивченою. Процес індивідуалізації особистості в управлінській діяльності пов'язаний з її самоактуалізацією: у керівника формуються вимоги до власної діяльності та до самого себе. Якщо вимоги системного оточення порушуються і керівник втрачає мотивацію до самовдосконалення, то відбуваються негативні зміни у розвитку у вигляді деформації особистості та синдрому професійного вигоряння.


Література

1. Нижник Н., Пашко Л.Управлінець XXI століття: організатор чи термінатор? // Соціальна психологія. - 2005. - № 5(13) - с. 28 -37.


Наукове видання


ПСИХОЛОГІЯ праці та управління

Матеріали VІ Міжнародної науково-практичної конференції

21 травня 2009 року


Комп’ютерна верстка В.В. Веретельнік


Підписано до друку 8 квітня 2009 р. Формат 60х 84/16. Папір офсетний.

Друк ротаційний трафаретний. Обл.-видавн. арк 12. Ум. друк. арк. 11,4.

Тираж 300 прим. Зам № 200


Свідоцтво про внесення суб’єкта видавничої справи

до державного реєстру видавців, виготовників і розповсюджувачів видавничої продукції. Серія ДК №1805 від 25.05.2004.


Інститут підготовки кадрів

державної служби зайнятості України (ІПК ДСЗУ)

03038, Київ-38, вул. Нововокзальна, 17.

Тел./факс (044) 536-14-85.