Тема Потенціал національної економіки
| Вид материала | Документы |
- Законодавчо нормативна база функціонування національної економіки України, 48.97kb.
- Про результати комплексного аудиту національної економіки, 139.14kb.
- Національний науковий центр „інститут аграрної економіки” національної академії аграрних, 319.01kb.
- План проведення семінарів кафедри економіки України на 2011/2012, 36.64kb.
- Тема Поняття І сутність менеджменту, 1716.89kb.
- За переліком дисциплін програми підготовки бакалаврів з економіки підприємства дисципліна, 140.21kb.
- Проблеми виховання на традиціях національної культури, 214.76kb.
- Персонал І трудовий потенціал підприємства. Зарубіжний досвід формування та ефективного, 94.01kb.
- Кривоозерська районна державна адміністрація, 16.85kb.
- В. С. Шовкалюк заступник директора Департаменту інноваційної діяльності та трансферу, 394.62kb.
1.5. Ефективність національної економіки Ефективність національної економіки — це співвідношення між результатами діяльності (функціонування економіки) та витратами, які необхідні для досягнення цих результатів. У цьому показнику відображається кінцевий корисний ефект від застосування засобів виробництва та живої праці, тобто віддача сукупних вкладень. У загальному вигляді ефективність національної економіки можна виразити такою формулою: Е = Р/3, де Р — результати виробництва (вартість товарів і послуг); З — затрати чинників виробництва (собівартість продукції, робіт, послуг). Даний показник характеризує розмір витрат на одиницю створеної продукції (послуг). Якщо динаміка даного показника свідчить, що на одиницю створеної продукції витрачається менше суспільних витрат, тобто її виготовлення коштує дешевше, це означає, що ефективність функціонування національної економіки збільшується. Розрізняють два види ефективності національної економіки — соціальну та економічну. Соціальна ефективність характеризує відповідність національного виробництва потребам людей і цілям суспільства. Інтегруючим показником соціальної ефективності є виробництво товарів народного споживання в загальному обсязі виробництва за певний період (переважно за рік). У розвинутих країнах частка товарів народного споживання (зокрема послуг) у ВНП становить майже 70 %, а виробництво засобів виробництва — до 30 %. Крім того, соціальна ефективність конкретизується в таких категоріях, як соціальні витрати (забруднення навколишнього середовища, рівень захворюваності, рівень бідності тощо) і соціальні блага (рівень освіти, життєвий рівень та ін.). Якщо добробут населення та його життєвий рівень постійно підвищуються, то національна економіка вважається соціально ефективною. Між соціальною та економічною ефективністю існує взаємозв'язок. З одного боку, поліпшення задоволення особистих потреб усіх членів суспільства об'єктивно вимагає зростання економічної ефективності. Так, не можна підвищити добробут народу, не забезпечивши істотне зростання продуктивності суспільної праці. Економічна ефективність виступає могутньою підоймою вирішення соціальних проблем. З іншого боку, підвищення соціальної ефективності виступає вирішальним чинником раціонального та економного ведення господарства в інтересах суспільства й окремих його членів. Проте на практиці подібний взаємозв'язок не завжди існує, що проявляється в нераціональному використанні матеріальних ресурсів, забрудненні навколишнього середовища тощо. Якщо втрачається взаємозв'язок між соціальною та економічною ефективністю, то це фактично означає, що виробництво здійснюється заради виробництва, тобто воно набуває безглуздого характеру. Об'єктивною закономірністю має бути зростання ефективності виробництва такої продукції і такої якості, яка дійсно потрібна суспільству для задоволення його потреб. У цьому суть взаємозв'язку соціальної та економічної ефективності господарської діяльності. До конкретних показників економічної ефективності національної економіки належать: продуктивність праці (Ппр) у цілому, у промисловості, сільському господарстві, в окремих галузях та видах виробництв. Цей показник визначається за формулою: Ппр — ВПр/ 3Пр, де Впр — величина ВВП; Зпр— затрати праці (кількість зайнятих). Він показує, скільки валового внутрішнього продукту (продукції) виробляється на одиницю витрат живої праці. Зворотне співвідношення даних складових називається трудомісткістю (Т), яка показує, скільки витрачається живої праці на одиницю продукції: т= зпр/ вп. Продуктивність праці — найважливіший показник технологічного способу виробництва та відносин власності, який свідчить про використання робочої сили. За продуктивністю праці у промисловості Україна відстає від розвинутих країн світу майже у 5-—6 разів, у сільському господарстві — у 7—8 разів. Таке відставання у сільському господарстві означає, що один працівник у Цій сфері в розвинутих країнах світу створює таку кількість продукції, якою можна прогодувати до 130 осіб, а в Україні — менше 15. Продуктивність праці — це показник ефективності використання живої праці (робочої сили). Ефективність матеріально-речових чинників виражається такими показниками як матеріало-віддача та фондовіддача. Матеріаловіддача (М) — це співвідношення-між вартістю ВВП (Впр) та матеріальними витратами на його виробництво (МВ): М = Впр/МВ . Обернений показник матеріаловіддачі називається матеріаломісткістю (Мміст): ММІСТ=МВ/ВП. Фондовіддача (Ф) відображає, скільки припадає продукції на одиницю вартості основних виробничих фондів: Ф = Впр/В овф > де В0Вф — середньорічна вартість основних виробничих фондів, які використовуються для виробництва продукту. Обернений показник до фондовіддачі називається фондомісткістю (Фміст)- Він показує, скільки середньорічної вартості основних виробничих фондів втілено в кожній гривні виробленої продукції: Фміст - Вовф /Впр . Показники продуктивності праці, матеріаловіддачі та фондовіддачі характеризують окремі результати функціонування національної економіки. Інтегрований показник економічної ефективності (Еінт) національної економіки можна обчислити з урахуванням усіх вищезазначених елементів за формулою: Еіт = В,щ/(ивг+М + к-ф) , де к — коефіцієнт приведення до єдиної розмірності витрат в основні фонди з поточними витратами. Останнім часом у спеціальних дослідженнях та статистиці дедалі ширше застосовуються показники порівняльної конкурентоспроможності, розроблені Міжнародним Валютним Фондом (МВФ). Ця система показників створена для зіставлення цін і витрат в обробній промисловості країни відносно середньозважених відповідних індикаторів найбільш розвинутих індустріальних країн. Таких показників п'ять: 1)питомі затрати на заробітну плату (в розрахунку на одиницю продукції);
5) порівняльний рівень експортних цін промислових товарів. Звичайно, ця система не повною мірою може характеризувати економічну ефективність національної економіки. Однак одну з її сторін — конкурентоспроможність у міжнародній торгівлі — відображає досить вірогідно. ЛЕКЦІЯ 2 СТРУКТУРА НАЦІОНАЛЬНОЇ ЕКОНОМІКИ
2.6.Структурні зрушення в економіці України Економіка будь-якої країни як об'єкт досліджень є складною системою, тобто сукупністю якісно визначених елементів або підсистем, між якими існує закономірний зв'язок. Наявність зв'язку між підсистемами надає національній економіці в цілому ознак та властивостей, яких не мають окремі підсистеми. Головними її ознаками є: цілісність, ієрархічна побудова, ендогенний характер та безперервність розвитку. Співвідношення, які відбивають взаємозалежності між окремими частинами економіки та її зв'язки із зовнішнім світом, відображає структура національної економіки. Залежно від характеру елементів та змісту економічних явищ, зв'язки між якими відображаються в пропорціях, на рівні національної економіки виділяють такі види структурних співвідношень: соціальні, організаційні, відтворювальні, видів економічної діяльності, регіональні, зовнішньої торгівлі 2.1. Соціальна структура Соціальна структура відображає розподіл національної економіки за формами власності та за рівнем доходів населення. Власність є основою всієї системи суспільних відносин. Від форм власності, що утвердились у суспільстві, залежать форми розподілу, обміну та споживання. Право на власність визначає можливість доступу певних класів, верств і груп у суспільстві до використання усіх факторів виробництва, їхній соціальний статус та рівень доходів. В економіці України існують три форми власності: приватна, державна й комунальна. У національній економіці переважає приватна власність, що є однією з головних ознак її ринкового характеру. Так, починаючи з 1997 р. (закінчення масової приватизації), питома вага підприємств та організацій у приватній власності становила понад 84 % та мала сталу тенденцію до збільшення (табл. 2. 1). При цьому питома вага державних підприємств та організацій становила на початок 1997 р. 8,6 % і скоротилася до 2005 р. Більше як удвічі. Кількість підприємств комунальної власності за цей період зростала, а їх питома вага практично залишалася стабільною на рівні 7,5 %. Таблиця 2.1 СТРУКТУРА ПІДПРИЄМСТВ ТА ОРГАНІЗАЦІЙ УКРАЇНИ ЗА ФОРМАМИ ВЛАСНОСТІ1 (на початок року)
В Україні підприємствами й організаціями приватної форми власності виготовляється переважна частина продукції та послуг. У різних сферах національної економіки пропорція між обсягом виробництва продукції (надання послуг) підприємствами й організаціями різних форм власності суттєво відрізняється. Наприклад, у сфері освіти більша частина освітянських послуг надається державними установами, тоді як у сфері матеріального виробництва переважна частина продукції виготовляється на приватних підприємствах. Так, у промисловості, на яку в 2004 р припадало 50 % — випуску продукції та послуг країни, приватними підприємствами було вироблено понад 85% (рис. 2.1). В останні роки тенденція до збільшення питомої ваги приватних підприємств стабілізувалася на рівні 2,0—2,5 % щорічного приросту, що свідчить про завершення в основному процесу трансформації форм власності в України  □ Комунальна В Державна Ш Приватна Рис. 2.1. Зміни у структурі обсягу реалізованої продукції промисловості за формами власності У приватному секторі національної економіки створено найбільшу кількість робочих місць. Якщо у 1995 р. на приватних підприємствах і організаціях працювало 41,8% усіх найманих працівників, то нині — майже 50 % (табл. 2.2). Звертає на себе увагу стійка тенденція до зміни структури зайнятості найманих працівників в економіці за формами власності: скорочення чисельності працівників у державному секторі економіки з 43,9 % у 1995 р. до 27,6 % у 2004 р., при відповідному збільшенні чисельності працівників на комунальних підприємствах і в організаціях з 14,3 до 23,7 %. На підприємствах і в організаціях приватного сектору сконцентровано найбільшу вартість основних засобів — у 2004 р. 477 млрд грн, або 45,6 % від їх суми (рис. 2.2). При цьому, хоча у приватному секторі фондоозброєність праці дещо нижча порівняно з державним та комунальним секторами (86,7 проти 99,5 та 96,5 тис. грн на одного працівника відповідно), продуктивність праці тут у 1,5 раза більша. Таблиця 2.2 СТРУКТУРА НАЙМАНИХ ПРАЦІВНИКІВ В ЕКОНОМІЦІ ЗА ФОРМАМИ ВЛАСНОСТІ (відсотків до підсумку)
 1996 2000 2001 2002 2003 2004 Ш Приватна ■ Державна □ Комунальна Рис. 2.2. Структура основних фондів в економіці України за формами власності Іншою характеристикою соціальної структури економіки є співвідношення, які визначають розподіл доходів серед населення. По-перше, людина і її розвиток є найважливішою сферою суспільного прогресу, а підвищення рівня її добробуту має бути головною метою економічного розвитку будь-якої країни. По-Друге, питання розподілу доходів є зворотною стороною проблеми створення ефективного попиту, що вкрай актуально для України, у якій відбуваються активні структурні зміни в усіх сферах економіки, і особливо — у рівні доходів населення. Історія світового розвитку дала багато прикладів, коли зрівнялівка у доходах населення придушує ініціативу, зводить нанівець підприємництво та енергію зростання. Тоді як занадто велика диференціація доходів породжує неефективний попит, тим самим гальмуючи темпи економічного зростання. На думку фахівців Світового банку, посилення диференціації за рівнем доходів має кілька причин, як негативних, так і позитивних. Коли нерівність виникає внаслідок нерівномірного зростання доходів, появи більш заможних верств населення завдяки кращій освіті або більшій виробничій активності у сфері підприємництва певних верств суспільства, то це тільки активізує економічні процеси. Навпаки, коли розрив у доходах виникає внаслідок поширення корупції, встановлення численних привілеїв та спеціальної системи дозволів для суб'єктів господарювання, схем приховування доходів, то це призводить до обмеження вільної конкуренції, монополізації ринків, тотальної «тінізації» економіки та уповільнення темпів її розвитку. Таблиця 2.3 РОЗПОДІЛ НАСЕЛЕННЯ ЗА РІВНЕМ ВИТРАТ1
В Україні процеси диференціації доходів відбувалися на тлі значного зниження реальних доходів населення. Частка населення із середньодушовими грошовими витратами, нижчими рівня забезпечення прожиткового мінімуму, хоча й має тенденцію до зниження та й досі ще залишається на рівні слаборозвинутих країн (табл. 2.3). За даними Держкомстату України у 1994 р. середній грошовий дохід 10% найбагатших громадян України перевищував аналогічний показник для 10 % найбідніших громадян у 6,7 раза, у 2000 р. цей коефіцієнт сягнув позначки 9,9 раза, а у 2002 р. — знизився до 9,2 раза. Тоді як у більшості країн ЄС цей показник є значно меншим та відносно стабільним і становить в Австрії — 5,1, Бельгії — 7,8, Італії — 6,2, Чехії — 5,2, Угорщині — 6,3, Польщі — 7,7 раза1. Водночас у розвинутих країнах із соціально орієнтованою ринковою економікою відбувається як абсолютне зростання середніх за рівнем доходів населення, так і відносне скорочення діапазону диференціації доходів.  Групи населення за рівнем доходів ■— Україна Середня по країнах ЄС Рис. 2.3. Розподіл населення за рівнем доходів Дослідження диференціації доходів населення, проведене Інститутом економічного прогнозування НАН України, показало, що ступінь нерівності доходів в Україні значно вищий від розвинутих країн ЄС (рис 2.3)2. Його основними причинами є високий рівень монополізації економіки, значна частина тіньового сектору, послаблення дії механізмів державного регулювання доходів, зокрема, через жорстку політику обмеження заробітної плати у Державному та комунальному секторах економіки. 2.2. Організаційна структура національної економіки Ринкова організація національної економіки відображається у пропорціях між інституцій ними .секторами (секторна структура), показниками концентрації виробництва (структура бізнесу), співвідношенням організаційно-правових форм господарювання у підприємницькому секторі. Секторна структура. Узагальнено ринкова економіка може бути зображена у вигляді інституційних секторів, взаємодія між якими характеризує найважливіші економічні пропорції, пов'язані з виробництвом, розподілом і перерозподілом доходів, між виробництвом товарів та послуг, між реальним і фінансовим секторами, між виробництвом та споживанням тощо. Методологічною основою секторного поділу економіки є Система національних рахунків (СНР), прийнята міжнародними організаціями у 1993 р. Відповідно до СНР виділяють такі інституційні сектори екокоміки: Нефінансові корпорації — підприємства (юридичні особи) усіх форм власності, діяльність яких орієнтована на виробництво й реалізацію товарів і нефінансових послуг на ринку задля отримання прибутку, та некомерційні організації, засновані різноманітними групами виробників (асоціації підприємців, торгові палати тощо). Фінансові корпорації — комерційні інституційні одиниці, що спеціалізуються на фінансово-посередницькій діяльності: кредитні установи (банки, включаючи Національний банк, фондові біржі, інвестиційні фонди, довірчі товариства, кредитні спілки тощо) та страхові компанії. При розрахунку первинного розподілу доходів величина валової доданої вартості фінансових корпорацій зменшується на суму оплати послуг фінансових посередників. Сектор загального державного управління — органи державного управління всіх рівнів; некомерційні організації, що здійснюють і надають безкоштовні або пільгові послуги індивідуального характеру у сферах освіти, охорони здоров'я, культури, спорту, відпочинку, соціального забезпечення тощо; послуги колективного характеру в галузі державного управління, оборони, шляхового та лісового господарства, сільськогосподарського обслуговування тощо. До цього сектору належать фонди соціального страхування та соціального захисту, Пенсійний фонд, державні цільові та позабюджетні фонди, формування яких відбувається за рахунок внесків підприємств, організацій, громадян. Сектор домашніх господарств — сукупність фізичних осіб як споживачів (в окремих випадках — як суб'єктів некорпоративної підприємницької діяльності), рахунки яких неможливо відокремити від рахунків самого домашнього господарства ні юридично, ні економічно. Така виробнича діяльність включає, зокрема, підсобні сільські господарства населення, дрібні промислові виробництва, індивідуальне будівництво, капітальний ремонт житла, надання послуг у галузі побутового обслуговування, освіти, охорони здоров'я тощо. Некомерційні організації, що обслуговують домашні господарства — інституційні одиниці, створені окремими групами домашніх господарств для забезпечення власних інтересів. Ресурси цього сектору формуються за рахунок добровільних внесків. Як особливий тип некомерційних організацій в СНР розглядаються соціально-культурні підрозділи підприємств, що утримуються за рахунок коштів від основної діяльності та надають не-ринкові послуги працівникам цих підприємств (житлові, оздоровчі, медичні тощо). Задля більш точного врахування розподілу доходу окремо виділяються зарубіжні економічні одиниці, з якими суб'єкти господарювання, що зареєстровані на території України (резиденти), здійснюють певні операції. У складі національної економіки такими одиницями фактично є нерезиденти — економічні суб'єкти, які ведуть свою діяльність на території України, але зареєстровані платниками податків в інших країнах. З даних таблиці 2.4 видно, що найбільша питома вага у виробництві валової доданої вартості1 припадала на нефінансові корпорації і залишалася протягом 2000—2003 рр. відносно стабільною на рівні 2/3 ВВП країни. У той же час стрімко розвивалися фінансові корпорації (кредитні установи та страхові компанії), їхні доходи збільшилися за цей самий період у 2,3 раза (у 2000 р.: 2,1 - 1,2 = 0,9 %; у 2003 р.: 3,9 - 1,8 = 2,1 %; 2,1/0,9 = 2,3 раза). Такі тенденції є цілком природними для розвитку ринкової економіки, адже фінансовий сектор в економіці України ще й досі залишається недостатньо розвинутим для формування власного потужного інвестиційного ресурсу. Статутний капітал усіх українських банків становив у 2004 р. 11,6 млрд грн.. Таблиця 2.4 СТРУКТУРА ВИРОБНИЦТВА ВАЛОВОЇ ДОДАНОЇ ВАРТОСТІ ЗА ІНСТИТУЦІННИМИ СЕКТОРАМИ ЕКОНОМІКИ1 (% до ВВП)
Структура бізнесу. Відповідно до чисельності працівників і обсягів господарського обороту підприємства (незалежно від форм власності), воно може бути віднесеним до категорії малих, середніх або великих підприємств. Для віднесення підприємства до тієї чи іншої категорії воно має відповідати встановленим інтервалам за двома показниками. Малими підприємствами відповідно до Господарського кодексу України від 16.01. 2003 р. № 436-ІУ визнаються новостворювані та діючі підприємства незалежно від форм власності, в яких середня облікова чисельність працівників за звітний рік не перевищує 50 осіб, а обсяг реалізованої продукції (робіт, послуг) за цей період не перевищує суми, еквівалентної 500 тис. євро за середньорічним курсом НБУ. Великими підприємствами визнаються за законодавством України такі, в яких середньооблікова чисельність працівників за звітний (фінансовий) рік перевищує тисячу осіб, а обсяг валового доходу від реалізації продукції (робіт, послуг) за рік перевищує суму, еквівалентну 5 млн євро. Решта підприємств належать до середніх. Проте ця класифікація має занадто широкий діапазон критеріальних параметрів для групи середніх підприємств, унаслідок чого майже 95 % сучасних підприємств у національній економіці відносяться до середніх. У практиці аналізу національної економіки використовують інші інтервали параметрів для віднесення підприємств до категорій середніх або великих. їх встановлюють експертно залежно від цілей аналізу, ступеня концентрації виробництва та наявності кризових явищ у національній економіці. У більшості досліджень підприємства, в яких чисельність працівників від 51 до 250 осіб, а обсяг реалізованої продукції (робіт, послуг) становить суму в межах інтервалу від 501 тис. євро до 2,5 млн євро, відносяться до категорії середніх, а підприємства, що мають чисельність працівників понад 250 осіб, а обсяг реалізованої продукції (робіт, послуг) понад 2,5 млн євро, відносяться до великих. Структурування економіки за ознаками величини її інституційних одиниць дає можливість зробити висновок про ступінь концентрації виробництва. В економіці будь-якої країни процеси концентрації і деконцентрації виробництва відбуваються одночасно. В одних сферах чи видах діяльності переважають процеси укрупнення підприємств, в інших, навпаки, — диференціації. Те саме стосується і процесів концентрації капіталу та робочої сили. Тому при оцінці структури бізнесу національної економіки можна говорити лише про ступінь переважання одного з них. Зрушення в структурі бізнесу в Україні характеризуються ознаками деконцентрації виробництва та децентралізації капіталу. Більшу частину обсягу валового внутрішнього продукту, як за показниками випуску, так і валової доданої вартості, виробляють великі підприємства. На великих підприємствах працює більше половини працівників. На них припадає й переважна частина вартості основних засобів. Проте питома вага великих підприємств у структурі бізнесу неухильно скорочується за всіма показниками (табл. 2.5). Водночас відбувається інтенсивний розвиток малого бізнесу, прискорюється процес його ротації. Так, в Україні у 2003 р. функціонувало 272,7 тис. малих підприємств, із них мали обсяги виробництва 198,8 тис. Питома вага малих підприємств становить 90,8 % усіх підприємств, зареєстрованих в Україні. Частка продукції малих підприємств у загальних обсягах виробництва продукції (робіт, послуг) у 2003 р. становила 12 %. На малих підприємствах працювало 23,6 % працівників. Відбувається розукрупнення і самих малих підприємств: середня кількість працівників у розрахунку на одне мале підприємство у 1995 р. становила 12 осіб, у 2000—2002 рр. — вісім осіб, тоді як у 2003—2004 рр. — лише сім осіб1. Однією з причин такого розукрупнення малого бізнесу є занадто складний порядок ліквідації малих підприємств, які з різних причин припинили свою роботу, внаслідок чого їх власники часто не проводять процедуру ліквідації. Таблиця 2.5 СТРУКТУРА БІЗНЕСУ В УКРАЇНІ1
До нетипових віднесено підприємства, на яких продуктивність праці перевищувала 500 тис. грн, тобто була вищою від показників типових підприємств у 13 разів. Більшість малих підприємств в Україні займаються оптовою й роздрібною торгівлею, торгівлею транспортними засобами та послугами з ремонту. Кількість цих підприємств протягом 2000—2004 рр. залишалася відносно стабільною і становила трохи більше 100 тис, тоді як їх питома вага у загальній кількості скоротилася з 46 до 36 %. За цей же період удвічі зросла кількість підприємств, які здійснюють операції з нерухомістю, здаванням у найм та послугами юридичним особам. Цим видом діяльності займалися у 2004 р. 52,7 тис. малих підприємств, або 18,6%. Відносно невеликою у національній економіці залишається питома вага підприємств виробничої сфери. Загальна кількість малих підприємств у сільському господарстві, промисловості та будівництві у 2004 р. становила 85, 1 тис, що дорівнює 30 %, а обсяг реалізованої продукції 28,6 %. Украй мало створено малих підприємств, які займаються інноваційною діяльністю. У цілому фінансовий результат від основних видів діяльності (прибуток) до оподаткування малих підприємств, що визначені такими в їх статутних документах, від'ємний і становив за 2004 р. (-1,3 млрд грн), причому найбільші збитки (-1,7 млрд грн) зазнані у промисловості1. Окремо виділені у таблиці 2.5 нетипові підприємства, на яких продуктивність праці була вищою від показників типових підприємств щонайменш у 13 разів. В основному до цієї групи віднесені так звані посередницькі підприємства, які створені й функціонують зазвичай у сфері оптової торгівлі для «відкачування» грошей з фінансових потоків між державними підприємствами та організаціями. Що характерно — кількість цих підприємств останніми роками збільшилася у чотири рази. За питомої ваги у загальній кількості працівників на малих підприємствах у 0,5 % їхній дохід становить майже 17 %. Усі наведені структурні характеристики свідчать, що сфера малого бізнесу в Україні ще тільки формується і не повною мірою відповідає стандартам країн із розвинутою ринковою економікою. У США, наприклад, кожна четверта фірма припиняє свою діяльність уже на першому році існування, а 90 % усіх нових фірм існують не більше чотирьох років. Проте малий бізнес -важлива складова сучасної ринкової економіки. По-перше, він формує конкурентне середовище, сприяє утвердженню конкурентних відносин, оскільки є антимонопольним за своєю природою. По-друге, малі підприємства, оперативно реагуючи на зміни кон'юнктури ринку, надають ринковій економіці необхідної гнучкості. По-третє, малі підприємства створюють 50—80 % робочих місць. По-четверте, він сприяє підвищенню продуктивності праці та прискорює впровадження досягнень науково-технічного прогресу за рахунок високої спеціалізації, гнучкості, швидкого реагування на технічні досягнення. По-п 'яте, дуже важливу функцію відіграють малі підприємства в пом'якшенні соціальної напруженості та демократизації ринкових відносин, адже саме вони є фундаментальною основою утворення середнього класу. Порівняння структури бізнесу національної економіки й країн із розвинутою ринковою економікою вказує на ще одну важливу обставину — в Україні значно нижчою є питома вага середніх підприємств (табл. 2.6). У США середні підприємства становлять майже чверть від усіх зареєстрованих підприємств і виробляють вони 32 % загального обсягу продукції та послуг. Це стабільно працюючі підприємства, які мають або власну досить відому в певному регіоні марку й гарну репутацію, або є постійними партнерами великих корпорацій. Таблиця 2.6 ПОРІВНЯННЯ СТРУКТУРИ БІЗНЕСУ В УКРАЇНІ ТА США1 (% до підсумку)
Структура організаційно-правових форм господарювання. Ринкова економіка передбачає, що кожне підприємство з огляду на об'єктивні і суб'єктивні причини має шукати свої шляхи розвитку та найбільш сприятливі для цього форми організації й господарювання. А це багато в чому залежить від організаційних сторін володіння і розпорядження факторами виробництва. Власне саме з ними пов'язане привласнення результатів виробництва, характер якого визначається формами власності на засоби виробництва. Таким чином, структура організаційно-правових форм господарювання вказує на переважні у національній економіці способи привласнення результатів виробництва. Необхідно підкреслити різницю між формою власності та організаційно-правовою формою господарювання. Незбіжність цих понять випливає хоча б і того, що в одному підприємстві як його засновники можуть бути об'єднані різні форми власності та, на-паки, у рамках однієї форми власності можуть бути об'єднані підприємства різних організаційно-правових форм. Під організаційно-правовою формою господарювання мається на увазі комплекс юридичних, правових, господарчих норм, які визначають характер, умови та способи формування відносин між власниками підприємства, а також між підприємством і зовнішніми щодо нього суб'єктами господарської діяльності та органами державної влади. Законодавство України визначає 40 організаційно-правових форм господарювання. До основних організаційно-правових форм господарювання належать: приватне підприємство, державне підприємство, комунальне підприємство, іноземне підприємство, товариство з обмеженою відповідальністю, товариство з додатковою відповідальністю, повне товариство, командитне товариство, акціонерне товариство, фермерське господарство, кооператив, організація (установа, заклад), громадська організація1. Співвідношення організаційно-правових форм господарювання має істотне значення для розвитку національної економіки, оскільки саме воно визначає джерела, масштаби та спосіб залучення інвестицій, які акумулюються у статутних фондах підприємств. За ознакою способу формування статутного фонду усі підприємства можна поділити на унітарні та корпоративні. Унітарне підприємство створюється одним засновником, який виділяє необхідне майно, формує відповідно до закону статутний фонд, не поділений на частки (паї), затверджує статут, розподіляє доходи, безпосередньо або через керівника, який ним призначається, керує підприємством і формує його трудовий колектив на засадах трудового найму, вирішує питання реорганізації та ліквідації підприємства. Унітарними є фермерські, приватні, державні, комунальні підприємства. До унітарних належать підприємства, засновані на власності об'єднання громадян, релігійної організації тощо. Корпоративне підприємство утворюється зазвичай двома або більше засновниками за їхнім спільним рішенням (договором), діє на основі об'єднання майна та /або підприємницької чи трудової діяльності засновників (учасників), їх спільного управління справами, на основі корпоративних прав, зокрема, через органи, що ними створюються, участі засновників (учасників) у розподілі доходів та ризиків підприємства. Корпоративними підприємствами є кооперативи, акціонерні товариства, товариства з обмеженою відповідальністю, інші форми господарських товариств. Таблиця 2.7 СТРУКТУРА ОРГАНІЗАЦІЙНО-ПРАВОВИХ ФОРМ ГОСПОДАРЮВАННЯ1 (на початок року, % до загальної кількості)
Важлива перевага корпоративних підприємств порівняно з іншими формами бізнесу полягає у можливості акумулювання значних фінансових ресурсів за рахунок розширення кола засновників (як, наприклад, у товариствах з обмеженою відповідальністю або кооперативах) чи емісії та розповсюдження цінних паперів (як в акціонерних товариствах). Зміни у структурі організаційно-правових форм господарювання в Україні протягом 2001—2005 рр. характеризуються відносно стабільними тенденціями (табл. 2.7). У групі унітарних підприємств за цей період унаслідок приватизаційних процесів скоротилася кількість державних підприємств з 9965 од. у 2001 р. до 7752 од. у 2005 р., а їхня питома вага у обсязі виробництва зменшилася у 1,5 раза. Суттєві зміни за цей період відбулись у структурі корпоративних підприємств: питома вага товариств з обмеженою відповідальністю збільшилася з 26,58 % до 29,60 %, а питома вага акціонерних товариств скоротилася з 4,19% до 3,38%. Тому, незважаючи на певні позитивні зрушення, фондовий ринок в Україні залишається недостатньо розвинутим. Так, обсяг емісії акцій за 2004 р. становив 12,4 млрд грн, а загальна їхня вартість становила всього 82 млрд грн, тоді як у Польщі — у шість разів більше. Занадто малим і нестабільним для масштабів національної економіки є й обсяг операцій з цінними паперами на фондових біржах: у 2001 р. він становив 2,9 млрд грн, у 2002—2003 рр. — 250—350 млн грн, а в 2004 р. — 2,4 млрд грн. Унаслідок скорочення обсягу операцій з цінними паперами згортається інфраструктура фондового ринку, зокрема, кількість фондових бірж та їхніх філій за 2004 р. скоротилася з 29 до 19. | ||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||