Тема Потенціал національної економіки
| Вид материала | Документы |
- Законодавчо нормативна база функціонування національної економіки України, 48.97kb.
- Про результати комплексного аудиту національної економіки, 139.14kb.
- Національний науковий центр „інститут аграрної економіки” національної академії аграрних, 319.01kb.
- План проведення семінарів кафедри економіки України на 2011/2012, 36.64kb.
- Тема Поняття І сутність менеджменту, 1716.89kb.
- За переліком дисциплін програми підготовки бакалаврів з економіки підприємства дисципліна, 140.21kb.
- Проблеми виховання на традиціях національної культури, 214.76kb.
- Персонал І трудовий потенціал підприємства. Зарубіжний досвід формування та ефективного, 94.01kb.
- Кривоозерська районна державна адміністрація, 16.85kb.
- В. С. Шовкалюк заступник директора Департаменту інноваційної діяльності та трансферу, 394.62kb.
1.3. Людський потенціал
З економічного погляду людський потенціал являє собою сукупність населення, що проживає (перебуває) на території країни, та його здатність забезпечити потреби економіки у відповідній кількості та якості суспільної праці.
Для оцінки та характеристики людського потенціалу країни використовуються такі показники:
- чисельність населення;
- трудовий потенціал;
- трудові ресурси.
Кожен із цих показників відображає певні кількісні та якісні сторони людського потенціалу країни. Розглянемо їх детальніше.
Чисельність населення є динамічним показником, який постійно змінюється під впливом різноманітних чинників. Насамперед зміни чисельності населення відбуваються за рахунок його природного руху — народжуваності та смертності. Різниця між кількістю народжених живими та кількістю померлих називається природним приростом населення. Впливає на зміну чисельності населення й міграція населення, тобто переміщення людей з одних регіонів у інші. Різниця між кількістю прибулих та вибулих називається сальдо міграції.
Визначення чисельності населення й особливості його динаміки має практичне значення для механізму взаємозв'язку економічних і демографічних процесів. Знання чисельності населення на певну дату чи період дає змогу оптимально збалансувати плани розвитку народного господарства та напрями соціальної та демографічної політики.
Найбільш повну інформацію про чисельність населення, його структуру і розселення, а також процеси руху дають загальнодержавні переписи. За останні п'ятдесят років було проведено п'ять таких переписів: у 1959, 1970, 1979, 1989 (у складі СРСР) та у 2001 р. (перший перепис незалежної України). За кожний рік між переписами статистичні органи здійснюють розрахунки поточної чисельності та складу населення за основними параметрами з урахуванням природного руху населення та даних міграції.
Демографічна статистика розрізняє поняття «наявне населення» та «постійне населення». До наявного населення включається населення, яке перебуває на момент перепису на даній території, враховуючи тимчасово проживаючих. До складу постійного населення включається населення, яке постійно проживає на момент перепису на даній території, враховуючи тимчасово відсутніх. Тобто залежність між постійним та наявним населенням можна визначити за допомогою формули:
Ч = Ч - ч + ч
пост і наяв 1 тимч. прож 1 1 тимч. відс,
Де Ч пост — чисельність постійного населення;
Ч наяв — чисельність наявного населення;
Ч тимч. прож — чисельність тимчасово проживаючих;
Ч тимч. відс — чисельність тимчасово відсутнього населення.
Протягом досить тривалого часу чисельність населення України постійно зростала. Так, за період 1913—1939 рр. вона зросла на 5,3 млн чол., а за період між переписами 1959 та 1989 рр. — майже на 10 млн чол. При цьому відбулися суттєві зміни у поселенській структурі розселення населення. За період 1959—1989 рр. кількість міського населення збільшилася більш, як на 15 млн чол., що у загальній структурі населення країни становило 66,9 %. Упродовж наступних років також спостерігається тенденція до зменшення частки населення, що проживає у сільській місцевості (табл. 1.5).
Таблиця 1.5
КІЛЬКІСТЬ НАЯВНОГО НАСЕЛЕННЯ УКРАЇНИ
| Рік | Усього, млн чол. | У тому числі | До загальної кількості населення, % | ||
| міське | сільське | міське | сільське | ||
| 1913* | 35,2 | 6,8 | 28,4 | 19,3 | 80,7 |
| 1939* | 40,5 | 13,6 | 26,9 | 33,6 | 66,4 |
| 1959** | 41,9 | 19,2 | 22,7 | 45,8 | 54,2 |
| 1970** | 47,1 | 25,7 | 21,4 | 54,5 | 45,5 |
| 1979** | 49,8 | 30,5 | 19,3 | 61,3 | 38,7 |
| 1989** | 51,7 | 34,6 | 17,1 | 66,9 | 33,1 |
| 2001** | 48,9 | 32,9 | 16,0 | 67,3 | 32,7 |
| 2005*** | 47,3 | 32,0 | 15,3 | 67,7 | 32,3 |
- У сучасних межах території країни; ** за даними переписів; *** на початок року. Джерело: Стат. щорічник України за 2004 рік. — К.: Консультант, 2005 р
У 90-х роках минулого сторіччя в Україні відбулися різкі зміни тенденцій динаміки чисельності населення. У 1991 р. загальна кількість померлих у державі вперше за відсутності воєн і голоду перевищила кількість народжених. З 1993 р. почалося щорічне зниження абсолютної чисельності населення. На початок 2005 р. воно становило майже 5 млн чол.
Незважаючи на негативні тенденції, що спостерігаються у динаміці чисельності населення в останні 15 років, Україна — одна з найбільших країн Європи за чисельністю населення. За цим показником вона посідає шосте місце серед європейських країн (табл. 1.6). Для порівняння можна додати, що за чисельністю населення Україна перевищує чисельність населення таких країн, як Болгарія (8,0 млн чол.), Греція (11,0), Словаччина (5,4), Чехія (10,2), Угорщина (9,9), Латвія (2,3 млн чол.), разом узятих.
Таблиця 1.6
СЕРЕДНЬОРІЧНА ЧИСЕЛЬНІСТЬ ТА ГУСТОТА НАСЕЛЕННЯ ДЕЯКИХ КРАЇН СВРОНИ (станом на 2003 р.)
| № з/п | Країна | Чисельність населення, млн чол. | Відхилення від кількості населення України, млн чол. | Густота населення, осіб на 1 км2 |
| 1 | Російська Федерація | 144,6 | + 96,8 | 8 |
| 2 | Німеччина | 82,5 | + 34,7 | 231 |
| 3 | Франція | 60,1 | + 12,3 | 110 |
| 4 | Велика Британія | 59,1 | + 11,3 | 241 |
| 5 | Італія | 57,4 | + 9,6 | 190 |
| 6 | Україна | 47,8 | - | 79 |
| 7 | Іспанія | 41,1 | -6,7 | 81 |
| 8 | Польща | 38,6 | -9,2 | 119 |
| 9 | Румунія | 22,3 | -25,5 | 93 |
| | Нідерланди | 16,2 | -31,6 | 391 |
Розраховано за даними: Стат. щорічник України за 2004 рік. — К.: Консультант, 2005 р.
Україна належить до держав з порівняно високою густотою населення, хоча вона є нижчою порівняно з найбільш населеними країнами Європи. Розміщення населення по території країни повною мірою відповідає особливостям розміщення виробництва та її природно-ресурсному потенціалу. Найменша густота населення характерна для Українського Полісся та півдня країни. Тут вона становить менш як 60 чол. на 1 км2. При цьому в Чернігівській області густота населення не досягає і половини від середнього показника по Україні. Такий рівень заселеності тут зумовлений особливостями господарської діяльності. Рідконаселений і південь країни, особливо Херсонська та Миколаївська області. Найвищий показник густоти населення в Україні характерний для Східного регіону, де він перевищує 130 чол. на 1 км", а в Донецькій області — 185 чол. на 1 км2. Густонаселеність характерна і для західних областей України. Так, у Львівській області вона становить 124 чол. на км2, у Чернівецькій — 115 чол. на км2.
Поняття «трудовий потенціал» використовується для визначення загальної сукупної здатності населення до праці. Під ним розуміють можливості країни забезпечувати потреби економіки робочою силою та кваліфікованими працівниками. За своїм змістом трудовий потенціал є надзвичайно складною системою. Він відображає багатогранне явище, яке може бути охарактеризоване з різних поглядів.
Кількісно трудовий потенціал визначається демографічними чинниками (природним приростом, станом здоров'я, міграцією та ін.), потребами виробництва у робочій силі та можливостями задоволення потреби працездатного населення у праці. З кількісного боку трудовий потенціал характеризується економічно активним населенням, тобто ресурсами праці, які може запропонувати національна економіка в конкретний період часу. До економічно активного населення належать особи обох статей віком 15—70 років, які протягом певного часу забезпечують пропозицію робочої сили для виробництва товарів і послуг. До цієї категорії належать особи, зайняті економічною діяльністю, яка приносить дохід (зайняті), та безробітні. Кількість зазначених категорій розраховується на підставі даних щомісячних вибіркових обстежень населення (домогосподарств) з питань економічної активності населення. Динаміка чисельності економічно активного населення України за період 2000—2004 рр. наведена у табл. 1.7.
Якісна визначеність трудового потенціалу формується під впливом потреб виробництва, попиту на робочу силу, на основі розвитку системи загальної та професійної освіти. Мірою якості трудового потенціалу є ступінь збалансованості професійно-кваліфікаційних характеристик груп працівників з потребами національної економіки, яка в умовах ринкових відносин динамічно розвивається. З якісного погляду трудовий потенціал може бути розкритий за допомогою сукупності демографічних, медико-біологічних, професійно-кваліфікаційних, соціальних, психологічних, ідейно-політичних, науково-технічних ознак.
Таблиця 1.7
ДИНАМІКА ЧИСЕЛЬНОСТІ ЕКОНОМІЧНО АКТИВНОГО НАСЕЛЕННЯ УКРАЇНИ У 2000—2004 рр., тис. Чол.
| № з/п | Показники | 2000 р. | 2004 р. | 2004 р. у % до 2000 р. |
| 1 | Економічно активне населення — усього | 22 830,8 | 22 202,4 | 97,2 |
| | у тому числі: | | | |
| | працездатного віку | 21 150,7 | 20 582,5 | 97,3 |
| | старше працездатного віку | 1680,1 | 1619,9 | 96,4 |
| 2 | Зайняті | 20 175,0 | 20 295,7 | 100,6 |
| | у тому числі: | | | |
| | працездатного віку | 18 520,7 | 18 694,3 | 100,9 |
| | старше працездатного віку | 1654,3 | 1601,4 | 96,8 |
| 3 | Безробітні | 2655,8 | 1906,7 | 71,8 |
| | у тому числі: | | | |
| | працездатного віку | 2630,0 | 1888,2 | 71,8 |
| | старше працездатного віку | 25,8 | 18,5 | 71,7 |
Розраховано за даними: Стат. щорічник України за 2004 рік. — К.: Консультант, 2005 р.
Під структурою трудового потенціалу розуміють співвідношення між окремими його складовими. Залежно від змісту цих складових виокремлюють такі види структури трудового потенціалу: поселенська (або урбаністична), демографічна (статево-вікова та сімейна), етнічна, соціальна, освітня (освітньо-кваліфікаційна), галузева, регіональна.
Поселенська структура відображає розподіл мешканців за населеними пунктами різних типів і розмірів. Найчастіше поселенська структура характеризується розподілом населення між двома типами поселень — міськими і сільськими, що відображає рівень урбанізації країни та її спеціалізацію — індустріальна, аграрна та ін.
Демографічна структура являє собою співвідношення населення за статтю та віком, а також за сім'ями різного складу та розміру.
Етнічна (національна) структура — це розподіл населення за національностями (за етнічною належністю).
Соціальна структура — це розподіл населення за соціальними групами (верствами).
Освітня (освітньо-кваліфікаційна) структура відображає співвідношення груп населення з різним рівнем освіти та кваліфікації.
Галузева структура характеризує розподіл населення за сферами та видами зайнятості.
Регіональна структура дає уявлення про розподіл населення за окремими регіонами країни.
Трудові ресурси — це частина населення країни, яке за своїми фізичними та духовними здібностями, набутою освітою та професійно-кваліфікаційним рівнем здатна працювати у народному господарстві, займатися суспільно корисною діяльністю. Чисельний склад трудових ресурсів, їх динаміка залежать від природного приросту населення, його статево-вікової структури, а також інтенсивності міграційних процесів.
Трудові ресурси розподіляються за різними видами зайнятості: зайняті у суспільному виробництві (на державних підприємствах та підприємствах інших форм власності), зайняті у домашньому та особистому підсобному господарстві та зайняті індивідуальною трудовою діяльністю; зайняті на навчанні з відривом від виробництва; зайняті у сфері військової діяльності (військовослужбовці). Окрему групу становлять безробітні. Усе зайняте у народному господарстві населення розподіляється за видами економічної діяльності (зайняті у сільському господарстві, промисловості, будівництві, фінансовій діяльності, державному управлінні, освіті та ін.). Згідно з методологією Міжнародної організації праці (МОП) до зайнятого населення відносяться особи у віці 15—70 років, які займаються економічною діяльністю, а саме: працюють за най-мом на умовах повного (неповного) робочого часу (наймані працівники у юридичних та фізичних осіб); роботодавці; особи, які самостійно забезпечують себе роботою, включаючи зайнятих в особистих селянських господарствах задля ринкової реалізації виробленої продукції, або ті, хто безкоштовно працює в сімейному бізнесі; служителі релігійних культів; військові та ін.
Рівень зайнятості визначається як відношення (у відсотках) кількості зайнятого населення у віці 15—70 років до всього населення зазначеного віку чи населення за відповідною соціально-демографічною ознакою.
В Україні у 2004 р. загальна кількість зайнятого населення становила 20,3 млн чол. Найбільша питома вага зайнятого населення припадала на такі види економічної діяльності, як промисловість (20,1 %), сільське, лісове, рибне господарство та мисливство (19,7%), оптова та роздрібна торгівля, торгівля транспортними засобами та їх ремонт, готелі та ресторани (19,6 %). У таких сферах, як освіта та державне управління було зайнято відповідно 8,1 та 5,2 % від загальної кількості зайнятих.
Безробітними (за методологією МОП) вважаються особи у віці 15—70 років, зареєстровані та незареєстровані у службі зайнятості, які одночасно задовольняють три умови: не мали роботи (прибуткового заняття), протягом останніх чотирьох тижнів шукали роботу або намагались організувати власну справу; впродовж останніх двох тижнів були готові почати працювати за най- мом або на власному підприємстві. Також до цієї категорії належать особи, які почнуть працювати протягом найближчих двох тижнів; знайшли роботу, чекають відповіді, зареєстровані в службі зайнятості як такі, що шукають роботу; навчаються за направленням служби зайнятості.
Рівень безробіття також розраховується у відсотках як співвідношення між кількістю безробітних віком 15—70 років та економічно активним населенням цього віку або відповідної соціально-демографічної ознаки.
Процеси зайнятості населення регулюються державою. Створена і функціонує державна служба зайнятості населення, що виконує такі функції: здійснює посередництво між роботодавцями і найманою робочою силою; реалізує основні напрями державної політики зайнятості населення; регулює рух робочої сили; веде облік безробітних; надає допомогу офіційно зареєстрованим безробітним чи сприяє їм у відкритті власної справи; здійснює перепідготовку незайнятого населення і підвищення професійно-кваліфікаційного рівня працівників.
1.4. Виробничий та науково-технічний потенціал
Під виробничим та науково-технічним потенціалом розуміють сукупну спроможність галузей народного господарства та регіонів виробляти промислову і сільськогосподарську продукцію, здійснювати інвестиційну та інноваційну діяльність і надавати послуги населенню та виробництву. Цим він відрізняється від інших понять — «національного багатства», «виробничих сил», «матеріально-технічної бази», котрі відображають, як правило, досягнутий рівень розвитку суспільства.
До складу виробничого та науково-технічного потенціалу включаються такі елементи, як природні, трудові ресурси та виробничі фонди, органічне поєднання та взаємодія яких забезпечують виробництво продукції та надання послуг як для країни в цілому, так і для окремих її регіонів. Усі зазначені елементи окремо розглядалися вище. Однак лише в поєднанні вони здатні забезпечувати створення нових матеріальних і духовних благ, розвиток національної економіки.
За своєю структурою виробничий та науково-технічний потенціал являє собою сукупність підприємств та організацій, які належать до різних галузей та сфер діяльності (підприємства з видобутку корисних копалин, виробництва різних видів промислової та сільськогосподарської продукції; підприємства, що надають транспортні послуги; вищі навчальні заклади, науково-дослідні організації та ін.).
Виробничий потенціал України — основа економічної могутності і незалежності держави. Він визначає можливості виробництва щодо вирішення комплексних завдань соціально-економічного розвитку країни, виводу її економіки з кризи. Виробничий потенціал України майже повністю сформувався у складі народногосподарського комплексу колишнього СРСР. Завдяки великим запасам залізної руди, вугілля і багатим чорноземом земельним угіддям, сприятливим кліматичним умовам і зручному географічному розташуванню в Україні розвинулись переважно промисловість, особливо важка, і сільське господарство.
Тільки в промисловості зараз працює понад 53 тис. підприємств на самостійному балансі. Тому на прикладі промисловості як головної, найбільш вагомої частки виробничого потенціалу України простежуються основні етапи його формування і розвитку, а також характеристики основних складових.
Промисловість України — основна і провідна галузь суспільного виробництва, що забезпечує потреби народного господарства країни у паливі, енергії, сировині, матеріалах, забезпечує постійне технічне переозброєння всіх сфер і галузей економіки, а також задовольняє різноманітні потреби населення. У промисловості створюється майже половина національного доходу країни, що зумовлює її вирішальний вплив на процес розширеного відтворення. На основі промисловості за відносно короткий період у минулому (10—15 років) була проведена індустріалізація; пізніше нарощувався виробничий потенціал галузей як самої промисловості, так і народного господарства в цілому. її інтенсивний розвиток став необхідною умовою підвищення рівня розвитку всіх продуктивних сил України.
Промисловість України характеризується складною, розгалуженою структурою. Вона представлена потужним паливно-енергетичним і металургійним комплексом, сучасним багатогалузевим машинобудуванням, хімічною і нафтохімічною промисловістю, виробництвом будівельних матеріалів, легкою, харчовою галузями тощо.
У 2004 р. обсяг реалізованої продукції промисловості перевищив 400 млрд грн, що становить більш як 50 % загального випуску продукції в країні. Більше третини всіх основних засобів країни зосереджено у промисловості. На промислових підприємствах зайнято близько 4 млн чол.
У той же час слід зазначити, що за період з 1990 р. чисельність працівників у промисловості скоротилась удвічі. За цей період відбувалися небажані зміни в структурі зайнятого населення у зв'язку зі зміною форм власності, зростанням безробіття або неповною зайнятістю. Зайнятість у промисловості за цей період скоротилася переважно за рахунок таких галузей, як машинобудування, хімічна та легка промисловість, промисловість будівельних матеріалів та ін. Під впливом нових форм власності зміни в структурі зайнятості відбуваються за такою схемою: зменшується чисельність робітників і службовців на державних підприємствах і збільшується на спільних та приватних підприємствах, проте не в однакових пропорціях.
Перехід до ринкової економіки посилює процеси реального вивільнення працівників з одних підприємств і зумовлює зростання потреби в кваліфікованих кадрах в інших розвинених галузях і виробництвах. В умовах значних змін у структурі виробництва (можливій ліквідації, перепрофілюванні збиткових і малорентабельних підприємств) виникають серйозні труднощі з працевлаштуванням населення.
Відносно висока питома вага спеціалістів з вищою і середньою освітою, що зайняті у промисловості, свідчить про достатнє інтелектуальне забезпечення промислового потенціалу. Разом із тим в останні роки виникла тенденція зниження кількості спеціалістів, що виконують науково-дослідні, проектно-конструкторські і технологічні роботи. Це свідчить про розвиток процесу «відпливу інтелекту» зі сфери промислового виробництва в торгівлю та інші невиробничі сфери.
Одним із стримуючих чинників збільшення обсягів виробництва і підвищення якості промислової продукції є дуже високий ступінь зношеності основних засобів у цій галузі (див. п. 1.1), що призводить до погіршення показників використання матеріально-технічних, енергетичних та інших ресурсів, а також до того, що значна кількість підприємств працює не на повну потужність або взагалі припинила свою діяльність.
В умовах економічної незалежності України зросли роль і значення третьої ресурсної складової виробничого потенціалу — природних ресурсів. Країна володіє, як відомо, потужною мінерально-сировинною базою, щорічно у минулому добувала більш як 1 млрд т мінеральних продуктів. Разом із тим у період незалежності України гостро виявилась обмеженість сировинної бази нафти і природного газу, руд багатьох металів, зменшення наявності найбільш якісних марок вугілля, які залягають у несприятливих гірничо-геологічних умовах, а також багатих залізних, марганцевих руд і низки інших видів корисних копалин.
За останні роки Україна перетворилася значною мірою з краї-ни-постачальника в країну, яка ввозить паливо. Власного видобутку природного газу в Україні не вистачає для повного задоволення потреб економіки та населення. Для великих споживачів природний газ надходить з інших країн, в основному з Росії.
Зазначені вище причини зумовили зниження ефективності виробництва та призвели до критичного стану виробничого потенціалу країни. У цілому в народному господарстві кожне друге підприємство зменшило обсяги продукції більш як наполовину, а понад три чверті промислових підприємств скоротили загальні обсяги виробництва. Результативні показники, що характеризують ефективність виробництва й ефективність використання виробничого потенціалу, також непереконливі. Аналіз соціально-економічної ситуації в економіці України та прийнятих Президентом, Верховною Радою і Кабінетом Міністрів документів, які визначають економічну політику держави і конкретні заходи з її реалізації, дає змогу визначити основні причини щодо цього.
Однією з таких основних причин при здобутті економічної незалежності Україною став розрив господарських зв'язків, що склалися сторіччями між колишніми республіками СРСР, встановлення митних бар'єрів, натуралізація обміну. З цієї причини на багатьох виробництвах практично був припинений випуск продукції, оскільки тільки 20 % промислових підприємств України мають замкнений цикл виробництва. А якщо врахувати, що серед них значна частина тих, які отримували сировину і матеріали з колишніх республік СРСР, то і вони не можуть існувати ізольовано від зовнішньоторговельних відносин. Підраховано, що через незабезпеченість підприємств сировинними і матеріально-технічними ресурсами частка падіння обсягу продовольчих товарів становила близько 50 %, а непродовольчих — не менш як 75 %.
Друга серйозна причина полягає в тому, що процес реформування економіки, її матеріально-технічної бази здійснювався в цей період практично без чіткого формулювання цілей, завдань і кінцевих результатів. Процес реформування виробничих відносин здійснювався без урахування оцінки можливостей промислового потенціалу, особливо — наявності природних ресурсів, перспектив створення ринкових відносин в умовах розбалансованості економіки, обвального дефіциту в усіх його формах і проявах. Жодна країна світу з одноукладною економікою не змогла успішно вирішити зазначені завдання примусовим шляхом. Україна теж.
Третя причина — квапливість і шаблонність практичних заходів з реформування економіки без урахування специфічних умов і національних особливостей України, застосування з цією метою «шокової терапії», яка в багатьох країнах виявилася негативною. Таку саму роль вона зіграла і в Україні.
Четверта причина полягає в тому, що реформування економіки стосувалося в основному сфери обігу, унаслідок чого була занедбана сфера виробництва. Проведена при цьому лібералізація цін в умовах залежності від інших країн (особливо — Росії з паливно-енергетичних та інших ресурсів) за обвальної дестабілізації господарських зв'язків мала негативні наслідки. У стані глибокої кризи опинився виробничий потенціал. Відбувалося подальше падіння виробництва. Утворився дефіцит в усіх його формах і проявах, знижувалося насичення ринку вітчизняними товарами і одночасно ринок насичувався імпортом. Усе це призвело до суттєвого падіння життєвого рівня народу. Назріла гостра потреба розробки такої державної політики, яка б насамперед поставила вирішення комплексу економічних, організаційних і технічних проблем з відродження і розвитку виробничого потенціалу як матеріально-технічної бази економіки країни. В основу такої політики слід покласти концепцію науково-технічного інноваційного шляху розвитку всього економічного потенціалу України.
Науково-технічний потенціал України зростав, змінювався, розвивався разом із виробничим потенціалом. Мережа наукових організацій України зосереджена у чотирьох секторах: академічному, галузевому, заводському та секторі вищої освіти (вузівському). У 2002 р. наукові та науково-технічні роботи виконували 1477 організацій, серед яких найбільша кількість (839) належала до галузевого сектору. їхня питома вага у загальній кількості наукових організацій України становить майже 57 %. В академічному секторі зосереджено 387 наукових організацій (або 26,2 % від їхньої загальної кількості). Наукові дослідження і розробки здійснювалися також у 166 вищих навчальних закладах. Виконанням наукових і науково-технічних робіт зайнято 1052 установи державної форми власності, 408 — колективної і лише 17 організацій належать до комунальної та приватної форм власності, власності міжнародних організацій і юридичних осіб інших держав.
Найважливішою складовою науково-технічного потенціалу є наукові кадри. Україна традиційно вважається державою з вагомим науковим потенціалом визнаними у світі науковими школами, розвинутою системою підготовки кадрів. Офіційно затвердженими індикаторами науково-технічного розвитку країн — членів ЄС, що характеризують насиченість населення держави науковими кадрами, є кількість працівників, які виконують дослідження і розробки, у загальній чисельності зайнятих в економіці країни (у розрахунку на 1000 осіб). У 2004 р. виконанням наукових та науково-технічних робіт в організаціях, підприємствах та установах України займалося 173,6 тис. чол., з яких 4,1 тис. чол. мали науковий ступінь доктора наук і 17,0 тис. чол. — кандидата наук. Насиченість України науковими кадрами — на рівні східноєвропейських країн і становить 5,3 виконавця наукових і науково-технічних робіт на 1000 осіб економічно активного населення.
Основними формами підготовки наукових і науково-педагогічних працівників вищої кваліфікації є аспірантура й докторантура. Спостерігається стрімкий розвиток мережі закладів із підготовки наукових кадрів. За 13 років кількість аспірантур зросла в 1,6 раза (з 291 до 479), докторантур — у 2,5 раза (з 93 до 235). Відповідно збільшується і кількість бажаючих здобути науковий ступінь. Чисельність аспірантів за цей самий період зросла вдвічі (до 27 тис), докторантів — у 2,4 раза (до 1,2 тис. чол.). Починаючи з 2000 р. чисельність докторів та кандидатів наук щороку збільшується в середньому на 3,3 %. Проте,спостерігається погіршення вікової структури наукових кадрів. Частка науковців із вченими ступенями до 40 років становить лише 14,1 %, пенсійного віку —57,1 %.
Також однією з негативних тенденцій у вітчизняній науці є зростання сумісництва основної (наукової) діяльності з іншими видами діяльності, на жаль, не завжди наукової чи науково-педагогічної. Чисельність працівників, які виконували наукові дослідження і розробки за сумісництвом, за останні 10 років зросла майже на 60 %.
Триває й процес еміграції наукових кадрів, зокрема спеціалістів вищої кваліфікації. За п'ять років до країн з більш привабливими для наукової діяльності умовами виїхало понад 700 докторів та кандидатів наук, переважно у США, Росію, Німеччину.
Суттєвим недоліком є й те, що за рахунок державних коштів сьогодні в країні фінансується лише близько 35 % загального обсягу наукових і науково-технічних робіт. У той же час світовий досвід свідчить, що для виходу науки, особливо фундаментальної, на сучасний рівень самих тільки ринкових інструментів явно недостатньо. В усіх розвинутих країнах світу з ринковою економікою фундаментальні дослідження на 80 % здійснюються за рахунок державного бюджетного фінансування. Там рівень витрат дає змогу забезпечити фондоозброєність праці у сфері науково-технічної діяльності в 1,5—2 рази вище, ніж у промисловості. Так, у США, наприклад, вона становить більш як 60 тис. дол. на одного зайнятого у сфері НДДКР; в Японії та провідних західних країнах — 80—120 тис. дол. США на одного наукового працівника на рік. В Україні фондоозброєність дослідників і розробників удвічі менша, ніж у виробничників, що серйозно гальмує подальший розвиток науки.
Подоланню негативних явищ у вітчизняній науці та підвищенню ефективності використання її науково-технічного потенціалу має сприяти прийнята Верховною Радою України Концепція науково-технологічного та інноваційного розвитку України (1999 р.) і відповідний їй Закон України «Про наукову і науково-технічну діяльність». Проте цього в умовах жорсткого фінансового дефіциту, падіння обсягів виробництва, структурних зрушень, корінної трансформації економічних відносин у країні все ще недостатньо. Для більш ефективного функціонування науково-технічного потенціалу України, його глибокого впливу на всі сфери діяльності суспільства, а головне — економіку країни, потрібен подальший пошук шляхів ефективнішого використання всього потенціалу національної економіки.