Тема Потенціал національної економіки

Вид материала

Документы

Содержание Лісові ресурси. Мінеральні ресурси. МІНЕРАЛЬНО-РЕСУРСНИЙ ПОТЕНЦІАЛ УКРАЇНИ ТА її РЕГІОНІВ У 2001 Економічна оцінка

Подобный материал:

• Законодавчо нормативна база функціонування національної економіки України, 48.97kb.
• Про результати комплексного аудиту національної економіки, 139.14kb.
• Національний науковий центр „інститут аграрної економіки” національної академії аграрних, 319.01kb.
• План проведення семінарів кафедри економіки України на 2011/2012, 36.64kb.
• Тема Поняття І сутність менеджменту, 1716.89kb.
• За переліком дисциплін програми підготовки бакалаврів з економіки підприємства дисципліна, 140.21kb.
• Проблеми виховання на традиціях національної культури, 214.76kb.
• Персонал І трудовий потенціал підприємства. Зарубіжний досвід формування та ефективного, 94.01kb.
• Кривоозерська районна державна адміністрація, 16.85kb.
• В. С. Шовкалюк заступник директора Департаменту інноваційної діяльності та трансферу, 394.62kb.

Джерело: Стат. щорічник України за 2004 рік. — К.: Консультант, 2005 р

Загальний земельний фонд України на початок 2005 р. стано­вив більше 60 млн га (табл. 1.3). Переважно це землі сільськогос­подарського призначення (71,2 % площі території країни), надані для виробництва сільськогосподарської продукції, здійснення сільськогосподарської науково-дослідної та навчальної діяльно­сті, розміщення відповідної виробничої інфраструктури. До них належать: сільськогосподарські угіддя — рілля, багаторічні наса­дження, сіножаті, пасовища і перелоги; несільськогосподарські угіддя — господарські шляхи і прогони, полезахисні смуги, землі під господарськими будівлями, консервовані землі тощо. Най­більш цінними є рілля та багаторічні (плодові) насадження (сади, виноградники тощо), а менш цінними — пасовища і сіножаті.

Забудовані землі поділяються на землі, зайняті житловою за­будовою, промисловими об'єктами, громадською забудовою, ву­лицями, площами, набережними, об'єктами транспорту.

Решта — це землі без рослинного покрову або з незначним рослинним покровом. Переважно це піски, яри, землі, зайняті зсувами, щебенем, галькою, голими скелями.

Лісові ресурси. Україна належить до малолісних і лісодефіцитних країн. Площа лісів на її території становить 10,8 млн га, у т. ч. землі, вкриті лісовою рослинністю, — 9,6 млн га із загальним запасом деревини 1,74 млрд куб. м. У національному еквіваленті ресурси деревини оцінюються приблизно в 3,4 млрд дол. США, а за світовими цінами — 27 млрд дол. США. Загальний середньо­річний приріст деревини (зміна запасу) становить до 35 млн куб. м. Частка вкритих лісом земель у загальній площі території (лісис-тість) становить 15,6%. Це значно нижче розрахункового опти­мального показника (22 %), необхідного для досягнення збалан­сованості між запасами лісосировини, обсягами лісоспоживання і екологічними вимогами. Лісистість України майже втроє менше за лісистість Західної Європи (43,2 %). На одного жителя України припадає близько 0,18 га вкритих лісом земель і 34 куб. м запасу деревини.

Ліси по території країни розміщені нерівномірно. Найбільші їх площі зосереджені в зоні Карпат (Закарпатська, Івано-Фран­ківська, Львівська, Чернівецька області) та Полісся (Житомирсь­ка, Рівненська, Київська, Чернігівська, Волинська області). Украй недостатня площа лісових угідь у зоні Лісостепу й особливо Сте­пу (Миколаївська, Запорізька, Херсонська, Дніпропетровська, Одеська, Кіровоградська, Донецька та Полтавська області). У структурі лісового фонду України переважають цінні хвойні та твердолистяні насадження. На їхню частку припадає відповідно 42,2 і 43,2 % вкритих лісом земель. М'яколистяні (вільха, береза, осика, тополя тощо) займають 13,6 %. Вікова структура лісів украй нерівномірна. На молодняки припадає близько 32 %, се-редньовікові — 44 %, достигаючі — 14 %, стиглі і перестійні — 10 %. Вікова структура лісових насаджень, що склалася, неспро­можна забезпечити сталість, безперервність тарівномірність лі­сокористування. Таке становище стало наслідком надмірної лісо­експлуатації в недалекому минулому.

Відповідно до чинного законодавства лісовий фонд України задекларований як виключно державна власність. Однак фактич­но він перебуває у постійному користуванні лісових підприємств, які підпорядковуються різним міністерствам та відомствам (Держ-комлісгосп, Мінагрополітики, Міноборони тощо).

Сучасний стан лісоресурсного потенціалу України та її регіо­нів не можна вважати прийнятним ні в плані задоволення сиро­винних потреб народного господарства, ні в плані забезпечення стабільності екологічної ситуації. Для повного забезпечення си­ровиною наявних потужностей деревообробної і целюлозно-паперової промисловості існує потреба імпорту лісосировини з Росії. У перспективі за рахунок збільшення площі лісів є реальні можливості для забезпечення споживачів України власними ре­сурсами лісу. Передбачається, що до 2015 р. площа лісів зросте на 0,5 млн га, а лісистість території збільшиться до 16,1 %.

Водні ресурси. Потенціал водних ресурсів країни формується за рахунок:

• поверхневих джерел;
  
• підземних вод;
  
• морської води.
  

Основним джерелом забезпечення потреб економіки у воді є поверхневі води (питома вага яких у загальному заборі води ста­новить близько 80 %). Вони утворюються як за рахунок місцево­го стоку, так і за рахунок припливу транзитних річкових вод із зарубіжних країн.

Поверхневі джерела водних ресурсів складаються з:

• 63 119 річок, у т. ч. великих (площа водозабору понад 50 тис. кв. км) — 9, середніх (від 2 до 50 тис. кв. км) — 81 і малих (менше 2 тис. кв. км) — 63 029. Їх загальна довжина становить 206, 4 тис. кв. км, з них 90 % припадає на малі річки. За географічним розташу­ванням майже всі основні річкові басейни (за винятком Півден­ного Бугу) належать до міжнародних водних басейнів, що зумов­лює активність транскордонних водно-екологічних відносин та необхідність прискореного розвитку басейнового управління во­дними ресурсами;
  
• 8073 озер і лиманів із загальною площею дзеркала 4021,5 кв. км, у т. ч. лиманів — 1073 кв. км;
  
• 1160 водосховищ;
  
• болота, заболочені і перезволожені землі (3,6 млн га), які відіграють значну водорегулювальну роль.
  

За багаторічними спостереженнями потенційні ресурси річко-
вих вод становлять 209,8 куб. км, з яких лише 25 % формуються
в межах України, решта надходить з Російської Федерації, Біло-
русі, Румунії.

На підземні води припадає 14—17% загального водозабору країни. На жаль, зберігається тенденція до погіршення якості під­земних вод унаслідок надходження до підземних горизонтів за-брудників зі стічними водами, а також інтенсивної експлуатації продуктивних водоносних горизонтів. Забруднені ділянки підзем­них вод поширені переважно в районах розміщення великих про­мислових і сільськогосподарських об'єктів, насамперед поверх­невих сховищ для відходів. Прогнозні ресурси підземних вод до­рівнюють 21 куб. км, а затверджені експлуатаційні запаси стано­влять близько 6 куб. км.

Обсяги морської води у загальному водокористуванні не пе­ревищують 2—3 %. Це пов'язано насамперед з великими витра­тами на її опріснення.

Територіальний розподіл водних ресурсів не відповідає роз­міщенню водоємних галузей господарського комплексу України. Найбільша кількість водних ресурсів (58 %) зосереджена в річках басейну Дунаю у прикордонних районах, де потреба у воді не пе­ревищує 5 % її загальних запасів. Найменш забезпечені водними ресурсами Донбас, Криворіжжя, Крим та південні області Украї­ни, де розташовані найбільші споживачі води.

Для усунення територіальної і часової нерівномірності розпо­ділу стоку водозабезпечення в Україні здійснюється за допомо­гою водосховищ (їх загальний об'єм становить понад 55 куб. км), понад 28 тис. ставків, 7 великих каналів (загальна довжина стано­вить 1021 км, а пропускна спроможність — 1000 куб. м/с), 10 ве­ликих водоводів, якими вода подається у маловодні райони. Во­досховища Дніпровського каскаду з корисним об'ємом 18,7 куб. км забезпечують більше половини обсягу водоспоживання.

Стримуючим чинником використання водних ресурсів є їх мін­ливість у часі: у природних умовах на частку весняного стоку припадає близько 60—70 % на півночі і північному сході і до 80—90 % на півдні. За запасами місцевих водних ресурсів (1 тис. куб. м на 1 людину) Україна вважається однією з найменш забез­печених країн у Європі (у Швеції цей показник становить 2,5 тис. куб. м, у Великобританії — 5, у Франції — 3,5 у Німеччині — 2,5 тис. куб. м).

У більшості регіонів України приплив перевищує місцевий стік. Винятком є Крим, де природного зовнішнього припливу не­має, а також Львівська і Закарпатська області, де приплив мен­ший за місцевий стік.

Внутрішні регіональні відмінності характеризуються тим, що за міжнародною класифікацією лише Закарпатська область нале­жить до середньо забезпечених місцевим стоком (619 тис. куб. м на 1 людину); низькою вона є в Чернігівській, Житомирській, Волинській та Івано-Франківській областях (2,0—2,6 тис. куб. м); в інших областях — дуже низька і надзвичайно низька (0,11— 1,95 тис. куб. м на 1 людину).

Мінеральні ресурси. Мінерально-сировинна база України вклю­чає близько 20 тис. родовищ і проявів 113 видів корисних копа­лин. Державним балансом запасів України враховується 9051 ро­довище 96 видів корисних копалин. Серед них родовищ нафти і газу — 984, метану, вугільних родовищ — 127, вугілля — 766, торфу — 1568, сапропелю — 274, металевих корисних копалин - 358, неметалевих — 3097, підземних вод — 1067. Розвідано 7667 родовищ. Сьогодні розробляються від 40 до 70 % розвіда­них запасів. У вартісному вираженні розвідані протягом XX ст. запаси цих родовищ оцінюються в 7,5 трлн дол. США. Запаси за­лізних руд становлять понад 14 % загальносвітових, марганцевих - більше 43 %. Україна займає провідні місця за запасами тита­ну, цирконію, урану, літію, графіту, каоліну, вогнетривких глин, сірки, калійних солей, декоративного каменю тощо.

Прогнозні оцінки забезпеченості мінерально-сировинними ре­сурсами потенціалу України як у цілому, так і в регіональному аспекті визначають задовільність абсолютних показників обсягу запасів традиційних складових мінерально-сировинної бази (табл. 1.4). Але це поєднується з виснаженістю найбільш якісної частини запасів, що може призвести до зниження в перспективі ефективності їх освоєння.

Мінерально-сировинний комплекс у складі галузей, що здійс­нюють геологорозвідувальні роботи, видобування, збагачення й транспортування корисних копалин був і залишається одним із найбільш розвинених базових секторів економіки України. У не­давньому минулому на його частку припадала третина виробни­чих фондів держави. Від експорту мінеральної сировинної про­дукції забезпечувалась третина валютних надходжень. Зовнішня торгівля України мінеральною сировиною та продуктами її пере­гонки у 2003 р. за експортом становила близько 3,5, за імпортом — близько 8,5 млрд дол. США. У структурі імпорту мінерально-сировинної продукції основна частина припадає на нафту і газ — близько 6,9 млрд дол. США, або 81 % від загального обсягу.

Таблиця 1.4.

МІНЕРАЛЬНО-РЕСУРСНИЙ ПОТЕНЦІАЛ УКРАЇНИ ТА її РЕГІОНІВ У 2001 р., млн т

Корисні копалини	Локалізація родовищ (басейни, регіони, області)	Розвідані (балансові) запаси на 01.2001 р.*	Кількість родовищ		Видобуток (2000 р.)
			усього	що розроб­ляються
Вугілля кам'яне	Донбас (Донецька і Лу­ганська області)	36 477,5	573	190	43,8**
—»—	Західний Донбас (Дніп­ропетровська область)	13 931,1	55	10	6,1
—»—	Львівсько-Волинський басейн (Львівська і Во­линська області)	1428,6	39	14	1,9
Буре вугілля	Дніпровський басейн	2146,7	73	6	1,0
Нафта	Дніпровсько-Донецький регіон (Лівобережжя)	90,6	85	63	2,01
Газ природ­ний (млрд м3)		1151,6	165	99	15,4
Конденсат г.тзовий		88,1	140	91	0,97
Нафта	Передкарпатський регіон	65,1	43	29	0,58
Газ природ­ний (млрд м3)		152,8	66	42	1,3
Руди залізні	Криворізький басейн (Дніпропетровська, Кі­ровоградська області)	19 461,6	32	21	101,5
	Кременчуцький район (Полтавська область)	4504,1	5	2	16,0
	Білозірський район (За­порізька область)	3345,5	6	1	3,4
Руди марган­цеві	Нікопольський басейн (Дніпропетровська, Запорізька області)	2418,5	3	2	6,76

За категоріями А, В, СІ, С2. ** За маркшейдерськими замірами


Мінерально-сировинна база України має значний економічний потенціал, спроможний забезпечити подальший розвиток націо­нальної економіки в ринкових умовах. Найважливішим завдан­ням на цьому шляху є забезпечення розвитку геологорозвідуваль­них робіт, збалансованої реструктуризації розвинутих гірничо­добувних регіонів та формування нових підходів із використан­ням новітніх геолого-економічних моделей та комплексного мо­ніторингу надр. Використання природних ресурсів у господарській діяльності зумовлює необхідність здійснення їх оцінки. Застосовуються два основні підходи до оцінки природно-ресурсного потенціалу: тех­нологічний (або виробничий) та економічний. Відповідно здійс­нюється його технологічна та економічна оцінка.

Метою технологічної оцінки є виявлення ступеня придатності ресурсів до певного виду діяльності. При цьому враховуються наявні та перспективні технології використання тих чи інших ви­дів ресурсів. Найчастіше за технологічної оцінки природні ресур­си оцінюються у балах чи категоріях.

Економічна оцінка природно-ресурсного потенціалу передбачає застосування економічних критеріїв, тобто зіставлення властиво­стей природних ресурсів з вимогами, які випливають з практичної господарської діяльності. її здійснення дає змогу, з одного боку, розрахувати економічну ефективність використання природних ре­сурсів у виробничій діяльності, а з іншого — оцінити економічні наслідки від такого використання для навколишнього природного середовища. Здійснення економічної оцінки базується на методич­них підходах, заснованих на категоріях ренти та ефективності.

За рентного підходу природний ресурс може оцінюватися двома способами: за відносним ефектом чи прибутком, що дає його використання в народному господарстві; за додатковими витратами на компенсацію втрат прибутку в разі вилучення пев­ного ресурсу з природокористування. Розрізняють витрати на за­побігання забрудненню й витрати на компенсацію збитків. Перші здійснюються для зменшення шкідливих викидів (наприклад, бу­дівництво очисних споруд, нейтралізація викидів тощо). Другі оцінюються через недотримання національного доходу, додатко­ві витрати із соціальних фондів тощо.

За підходу, заснованого на категорії ефективності, визначаєть­ся народногосподарський ефект, який досягається в результаті використання того чи іншого виду природного ресурсу. Як кри­терій при цьому виступає порівнянна економічна ефективність використання конкретного джерела ресурсів або їх територіаль­ного поєднання. Розбіжності в ефективності виражаються в ди­ференційованих сумарних витратах живої та уречевленої праці.

При здійсненні економічної оцінки кожного виду природних ресурсів ураховуються їхні специфічні особливості.

Так, земельні ресурси оцінюються виходячи з того, що земля розглядається як універсальний природний ресурс або територі­альний простір, який може використовуватися за різним призна­ченням — для потреб сільського господарства, населених пунк­тів, промислових об'єктів, рекреації, заповідної справи тощо. Ця обставина зумовлює складність розрахунку ціни землі при визна­ченні плати за користування нею.

В Україні застосовують дві основні групи цін землі: експертну (ринкову) і нормативну (кадастрову). Методичною основою нор­мативної ціни землі є «Методика грошової оцінки земель сільсь­когосподарського призначення і населених пунктів» (постанова Кабінету Міністрів України від 23 березня 1995 р. №213) та «Методика грошової оцінки земель несільськогосподарського призначення (крім земель населених пунктів)» (постанова Кабі­нету Міністрів України від ЗО травня 1997 р. № 525). Нормативна ціна землі визначається через капіталізацію рентного доходу. Для цього враховується якість, місцезнаходження земель та рівень використання досягнень науково-технічного прогресу.

При здійсненні економічної оцінки землі також використову­ється поняття «вартість землі», під яким розуміється міра її цін­ності. Розрізняють дві групи вартості землі: вартість у користу­ванні та вартість в обміні. У першому випадку вартість відоб­ражають з погляду цінності земельної ділянки для споживача (користувача). У другому випадку приймаються величини, які є на вільному ринку в процесі урівноваження попиту та пропону­вання. Вони є чинником домовленості продавця і покупця з при­воду реалізації платності землекористування.

Виділяють економічну оцінку земель населених пунктів, зе­мель сільськогосподарського призначення та земель несільсько­господарського призначення.

При економічній оцінці земель населених пунктів визнача­ють: характеристику земельної ділянки з позиції придатності до інженерно-технічних, промислових та житлових споруд; транс­портне забезпечення; забезпечення зв'язком; близькість та харак­теристику наявних телекомунікацій та споруд; величину суспіль­но необхідних витрат у процесі експлуатації (використання) зе­млі; обґрунтування та наслідки майбутньої діяльності тощо. Най­більш поширеною оцінкою даної групи земель є визначення їх вартості з урахуванням витрат на освоєння, а також норми при­бутку і капіталізації. Під витратами на облаштування слід розу­міти вартість (відновну) на початку року проектно-конструктор­ських робіт.

Оцінка земель сільськогосподарського призначення здійсню­ється окремо за кожною з категорій (рілля, сінокоси, пасовища) через їхні кількісні та якісні характеристики. Це може бути еко­номічна оцінка за окупністю витрат або за величиною продуктив­ності земель.

Економічна оцінка земель несільськогосподарського призна­чення (землі лісового, водного, природно-заповідного фонду то­що) здійснюється з урахуванням їх місцезнаходження, якісного складу, екологічного та соціального значення, ефекту від водо­охоронних, кліматоутворювальних заходів.

Особливості економічної оцінки лісових ресурсів полягають у тому, що вона може здійснюватися стосовно різних територі­альних утворень — від невеликих ділянок лісових кварталів до значних територій. Крім того, така оцінка може одночасно здій­снюватись як щодо природних, так і стосовно господарських одиниць. У першому випадку об'єктом оцінки є технологічно од­норідні ділянки лісу, а у другому — одиниці господарського лі­сокористування — території підприємств лісової промисловості, лісосировинні бази, лісові ресурси окремих регіонів тощо.

Як основні елементи економічної оцінки лісових ресурсів ви­ступають: обсяг — загальна площа лісів оцінюваного об'єкта, сумарний запас деревини; природні властивості — концентрація запасів (запас на одиницю площі), якість та структура дерево­стоїв (породний, бонітетний, віковий склад); природні й економіч­ні умови освоєння.

Усі ці елементи належать до лісопромислового використання, тобто до вирубки лісів задля отримання деревної сировини, оскіль­ки даний вид використання має найбільше господарське значення.

Економічна оцінка лісових ресурсів здійснюється окремо зе­мель лісового фонду, лісових насаджень, недеревних рослинних ресурсів, соціальних і екологічних функцій лісу. Базою для оцін­ки даних ресурсів і функцій є загальноприйняті кореневі ціни на деревину та іншу продукцію лісу — ринкові чи закупівельні ціни, що формуються на основі попиту та пропозиції.

Для водних ресурсів характерною є значна змінність режиму У часі, починаючи з добових і закінчуючи віковими коливаннями кількості води у кожному джерелі. Складна взаємодія багатьох чинників надає коливанням стоку характер випадкового процесу. Тому розрахунки щодо економічної оцінки водних ресурсів на­бувають імовірнісного статистичного характеру.

Оскільки поверхневі води взаємозв'язані, їх економічна оцінка повинна розглядатися в межах басейну і бути комплексною, тоб­то включати рибогосподарський, енергетичний, транспортний та природозахисний ефекти. При цьому останні змінюються залеж­но від території басейну, що викликає необхідність диференціації оцінок для різних його частин. Усе це потребує складних систем оцінок і розроблення спеціальних методів їх отримання.

Плата за воду теоретично включає дві частини: за викорис­тання водних ресурсів, яка має рентний характер, і за доставку, відвід та забезпечення якості води, що визначається відповідни­ми трудовими затратами.

Специфічна роль водних ресурсів та різноманітні напрями їх використання зумовлюють відставання економічних розробок, переважання природно-балансових і технічних методів при їх оцінюванні. З багатоцільовим характером водних ресурсів пов'я­зане й особливе значення обліку при економічній оцінці варіант­ності їх використання. У зв'язку зі специфікою водних ресурсів, що виконують допоміжну функцію у галузях-споживачах, варіан­ти використання визначаються економічними рішеннями і не ви­пливають з природних особливостей джерел цих ресурсів.

Економічна оцінка мінеральних ресурсів розглядається як грошове (вартісне) вираження споживних вартостей, що прита­манні цьому природному об'єктові, з урахуванням, звичайно, со­ціально-економічної складової. Для мінеральних ресурсів при ньому великого значення набуває врахування їх комплексного (багатокомпонентного) складу та комбінованість, тобто поєдна-ність кількох видів. у межах локальних ділянок надр.

При здійсненні економічної оцінки мінеральних ресурсів ви­значається абсолютна вартість (за ціною товарного продукту, який може бути з них здобуто), прибуткова вартість (за обсягом очікуваного прибутку від реалізації товарної продукції); рентні характеристики.

Абсолютна вартість визначається за світовими цінами, коли для такої продукції склався міжнародний ринок, або за внутріш­німи, регіональними чи локальними цінами, коли реалізація про­дукції обмежується відповідними рамками.

Прибуткова (або споживна) вартість мінеральних ресурсів розраховується виходячи з рівня прибутку, який може бути за­безпечено під час освоєння тих чи інших корисних копалин. По­казник прибутковості відображає якісні параметри корисних ко­палин та умови розробки їх покладів.

Рентна методологія оцінки виходить з урахування таких при­родних чинників, як розташування і якість родовища, гірничо-геологічні й екологічні умови його освоєння. Платежі за користу­вання надрами, що встановлені в Україні, є рентними за змістом. Але в даному разі вони не можуть виступати як категорія ціни, оскільки відповідні ставки плати є заниженими і до того ж вони не диференційовані для окремих родовищ.