Тема Потенціал національної економіки

Вид материала

Документы

Содержание Таблиця 3.7 ГРУПУВАННЯ БАНКІВ ЗА РОЗМІРАМИ АКТИВІВ, КАПІТАЛУ І СТАТУТНОГО КАПІТАЛУ СТАНОМ на 01.01.2007 (млн грн) Група III 3.3. Небанківські фінансово-кредитні інститути Парабанківські установи Лізингові компанії Лізингова компанія Факторингові компанії Страхові компанії Фінансові компанії Пенсійні фонди Кредитні товариства Кредитні спілки Лекція 4(8) План (програма) Форми поєднання Науковий аналіз Дослідження об'єктивних зв'язків соціально-економічних явищ Оцінка об'єкта прогнозування Виявлення альтернатив соціально-економічного розвитку Принцип цілеспрямованості ... Полное содержание

Подобный материал:

• Законодавчо нормативна база функціонування національної економіки України, 48.97kb.
• Про результати комплексного аудиту національної економіки, 139.14kb.
• Національний науковий центр „інститут аграрної економіки” національної академії аграрних, 319.01kb.
• План проведення семінарів кафедри економіки України на 2011/2012, 36.64kb.
• Тема Поняття І сутність менеджменту, 1716.89kb.
• За переліком дисциплін програми підготовки бакалаврів з економіки підприємства дисципліна, 140.21kb.
• Проблеми виховання на традиціях національної культури, 214.76kb.
• Персонал І трудовий потенціал підприємства. Зарубіжний досвід формування та ефективного, 94.01kb.
• Кривоозерська районна державна адміністрація, 16.85kb.
• В. С. Шовкалюк заступник директора Департаменту інноваційної діяльності та трансферу, 394.62kb.

Джерело: \¥№№.Ьапк.§оу.иа

Сукупна величина активів комерційних банків в Україні ста­новить 183,6 млрд грн. Проте величина активів не єдиний крите­рій, який вказує на величину банку. Ранжування вітчизняних бан­ків Національний банк України здійснює за величиною активів, власного капіталу та статутного капіталу і поділяє всі банки на чотири групи (табл. 3.7).

Банківська система в Україні є самоначагодлсуваною, оскільки зміни економічної кон'юнктури та політичної ситуації неминуче ве­дуть до автоматичної зміни політики банків. У період економічної чи політичної нестабільності банки скорочують довгострокові інвес­тиції У виробництво, зменшують терміни кредитування, намагають­ся збільшити доходи не за рахунок основної діяльності, а за рахунок додаткових (неосновних) операцій. Навпаки, в умовах стабільності й економічного піднесення банки активізують свою роботу як з об­слуговування діяльності підприємств, так і довгострокового креди­тування національної економіки

Таблиця 3.7

ГРУПУВАННЯ БАНКІВ ЗА РОЗМІРАМИ АКТИВІВ, КАПІТАЛУ І СТАТУТНОГО КАПІТАЛУ СТАНОМ на 01.01.2007 (млн грн)

Група	Кількість банків	У цілому по групі:
		величина активів	власний капітал	статутний капітал
Група 1	15	211 760,8	22 965,2	12 459,2
Група 11	19	64 808,1	7092,7	4556,0
			4566,6	3039,7
Група III	25	29 278,1
Група IV	110	34 332,3	7941,6	6211,3
Усього	169	340 179,3	42 566,1	26 266,2

3.3. Небанківські фінансово-кредитні інститути


В усіх країнах світу у складі кредитної системи по­ряд із банківськими установами існує велика кількість різномані­тних небанківських фінансово-кредитних установ.

У сучасній економічній літературі небанківські фінансові установи дістали назву парабанківських за їхню схожість з бан­ками за номенклатурою операцій та певні важливі відмінності у діяльності та правилах регулювання.

Парабанківські установи нагромаджують грошові кошти під­приємств, установ, організацій та населення, зобов'язання яких не є платіжними засобами, а типові пасивні операції не містять Депозитів до запитання юридичних і фізичних осіб, не є об'єктом кредитного регулювання і не впливають на пропозицію грошей. Вони не проводять розрахункових операцій від імені своїх клієн­тів. Депозити будь-якої парабанківської установи в чистому ви­гляді не входять до складу грошової маси, вони не впливають на структуру і динаміку грошової маси, зокрема, не створюючи муль­типлікаційного ефекту.

До основних небанківських фінансово-кредитних установ в Україні належать: інвестиційні, лізингові, факторингові, страхові та фінансові компанії, пенсійні фонди, ломбарди, кредитні това­риства та спілки, біржі тощо. Як конкуренти банків за грошові ресурси вони почали відігравати помітну роль в акумулюванні заощаджень населення.

Зростанню впливу парабанківських установ сприяють такі чинники, як зростання доходів населення, розвиток ринку цінних паперів, надання фізичним та юридичним особам специфічних послуг, які не можуть надавати банки, або є для них недостатньо привабливими.

Небанківські фінансово-кредитні установи, акумулюючи за­ощадження населення, надають кредити та здійснюють інвестиції через надання документарних і бездокументарних позик суб'єк­там господарювання, транснаціональним корпораціям, централь­ним та місцевим органам виконавчої влади, фондам і спілкам. Вони конкурують між собою за залучення грошових заощаджень. Але ця конкуренція носить неціновий характер. Це пояснюється насамперед специфікою пасивних операцій кожного виду кредит­но-фінансових установ. Так, у банківській справі існує відсоткова ставка по вкладах, у страховій справі - страховий тариф, який ви­значає розмір страхової премії, в інвестиційних компаніях — ку­рсова різниця між акціями, що випускаються та купуються, і т. п.

Основними перевагами парабанківських установ, порівняно з банківськими, вважаються:

—низька вартість операцій та послуг;

—спрощеність порядку і правил надання послуг, що поясню­ється менш жорсткими правилами регулювання діяльності; —спеціалізація операцій та послуг;

—диференційована орієнтація діяльності на кінцевого спожи­вача;

—гнучкість у встановленні обсягів, строків, умов фінансуван­ня та кредитування, а також обслуговування боргу;

—привабливість для фізичних та юридичних осіб з погляду розміщення тимчасово вільних грошових коштів, що забезпечує формування ресурсної бази;

—можливість проведення непривабливих для універсальних і спеціалізованих банків фінансово-кредитних операцій;

—можливість пооб'єктного гнучкого регулювання правил ді­яльності парабанківських установ державними органами.

У кредитній системі парабанківські установи доповнюють ос­новну її ланку — банківську систему, виступаючи її допоміжною ланкою як за номенклатурою і строками акумуляції та розміщен­ня грошових коштів, так і за обсягами. Тому кредитна система кожної країни являє собою сукупність банків та інших кредитно-фінансових інститутів, що здійснюють акумуляцію грошового ка­піталу та його трансформацію у позиковий капітал, і активно працює на фінансовому ринку.

До складу парабанківської системи входять:

Спеціалізовані кредитно-фінансові інститути, які характери­зуються тим, що їхня діяльність спеціалізується на обслугову­ванні певних типів клієнтів або певних сфер, які надмірно ризи­кові для банків. Можливість взяття клієнтом кредиту на піль­гових умовах зазвичай залежить від членських стосунків з уста­новою. Яскравими представниками ризикових сфер спеціалізації є сільське господарство і підприємництво.

• Поштово-ощадні установи — акумулюють грошові кошти широких верств населення через свою розгалужену систему. Гроші надаються іншим фінансово-кредитним установам (бан­кам), центральним і місцевим органам виконавчої влади, фондам, спілкам. Такі установи малоризикові, відсоткові ставки за депо­зитними вкладеннями низькі.
  

Поштово-ощадна система має одну з найбільш розгалужених мереж. Для банків кредити поштово-ощадних установ, які явля­ють собою для останніх прибуткове розміщення акумульованих ресурсів, надзвичайно вигідні. Поштово-ощадні установи збира­ють невеликі грошові суми у великої кількості осіб. Комерційні банки віддають перевагу коштам, акумульованим поштово-ощад­ними установами, щоб зменшити вартість залучення ресурсів. Ставки в парабанківських установах низькі, достатні для покрит­тя власних операційних витрат та виплати відсотків вкладникам. Більшість кредитно-фінансових установ у світі мають статус не­прибуткових установ, оскільки основною задекларованою і ви­знаною метою їх діяльності є надання послуг клієнтам-членам, а не отримання прибутку.

Специфіка небанківських кредитно-фінансових установ поля­гає в тому, що вони здійснюють діяльність на фінансовому ринку та не випускають власних боргових зобов'язань. Усі зміни у вар­тості активів і пасивів розподіляються серед акціонерів, а є єди­ними емітованими парабанками цінними паперами — є інстру­менти власності. На відміну від них, усі банківські установи ви­пускають власні боргові зобов'язання для додаткового залучення коштів. Оскільки мета парабанків полягає у збиранні грошей і за­безпеченні потреб клієнтів, вони не мають можливості покривати свої боргові зобов'язання інакше, ніж через додаткове залучен­ня коштів акціонерів або отримання зовнішніх кредитів. Проте останнє є малоприйнятним, оскільки такий спосіб погіршує фі­нансовий стан і авторитет установи.

Послідовно розглянемо типові спеціалізовані небанківські фі­нансово-кредитні установи.

Інвестиційні компанії — це різновид спеціалізованих фінан­сово-кредитних інститутів, які випускають і продають власні цінні папери дрібним індивідуальним інвесторам. Інвестиційні компанії працюють на фондовому ринку і купують цінні папери інших підприємств, банків і державних установ за гроші, які ці компанії акумулюють від продажу своїх цінних паперів, тобто вони — типові посередники. Інвестиційні компанії відрізняються від інвестиційних банків тим, що інвестиційні банки збирають гроші та вкладають їх у довгострокові проекти і потім контро­люють виконання проекту. Первинною у банків є політика роз­міщення коштів. А в інвестиційних компаній первинна — полі­тика нагромадження коштів.

Інвестиційна компанія — це торговець цінними паперами, ко­трий, крім здійснення інших видів діяльності, може залучати кош­ти для спільного інвестування через емісію цінних паперів та їх розміщення.

Інвестиційні компанії в Україні створюються у формі акціонер­ного товариства, товариства з обмеженою відповідальністю і здійснюють діяльність зі спільного інвестування. Для здійснення такої діяльності інвестиційна компанія засновує взаємний фонд, реєструє випуск інвестиційних сертифікатів, публікує інвести­ційну декларацію та інформацію про випуск інвестиційних сер­тифікатів.

Інвестиційна компанія отримує інвестиційні сертифікати у розмірі, що відповідає вартості майна (активів), переданого нею у взаємний фонд. Засновниками інвестиційної компанії не можуть бути юридичні особи, частка державного майна в статутному фон­ді яких перевищує 25 %.

У сучасних умовах існують інвестиційні компанії закритого та відкритого типу. Інвестиційні компанії закритого типу здійсню­ють емісію акцій одразу в певній кількості. Новий покупець може придбати їх тільки у попередніх власників за ринковою вартістю. Інвестиційні компанії відкритого типу, котрі називаються «взає­мні фонди», випускають свої акції поступово, певними порціями, в основному для нових покупців. Ці акції можуть продаватись і перепродаватись. Більш зручною організаційною формою є ком­панії відкритого типу, адже постійна емісія дає змогу їм весь час збільшувати свій грошовий капітал.

Лізингові компанії — працюють на умовах, аналогічних умо­вам роботи всіх парабанківських установ, тобто акумулюють кошти, розміщуючи власні акції. Потім лізингова компанія купує предмети довгострокового користування (споруди, машини, об­ладнання, транспортні засоби тощо). Ці предмети стають власніс­тю лізингової компанії і вона здає його в довгострокову (понад п'ять років) оренду.

Усі учасники лізингової операції мають свої вигоди:

Продавець має можливість продати дороге обладнання надійній спеціалізованій фінансовій установі й отримати його повну вартість.

Фірма-орендар дістає можливість користуватися дорогим об­ладнанням, не інвестуючи одразу всієї суми, не здійснюючи стра­хових платежів, майнових податків та не беручи відповідальності за його підтримку в робочому стані. Усі ці зобов'язання бере на себе лізингодавець. Лізингоотримувач бере на себе ризик випад­кової втрати майна чи його пошкодження, усі види цивільної від­повідальності, що можуть виникнути у зв'язку з використанням орендованого майна, страхування та технічне обслуговування об­ладнання.

Лізингова компанія стає власником обладнання і, передавши його в оренду, отримує у вигляді орендної плати вартість цього майна та комісійну винагороду за лізингову операцію, що вклю­чають покриття всіх обумовлених лізинговою угодою витрат.

Додатковий прибуток лізингова компанія може отримувати від реалізації такого обладнання за залишковою вартістю після закінчення строку лізингової угоди, який є не меншим, аніж пері­од повної амортизації: у випадку операційного лізингу — покуп­цеві; у випадку фінансового лізингу — лізингоотримувачу.

Факторингові компанії — організації, які купують дебіторсь­ку заборгованість клієнтів, пов'язаних з відвантаженням товару.

Типова схема роботи факторингової компанії включає таку послідовність операцій:

факторингова компанія укладає угоду на факторингове об­слуговування з постачальником продукції;

1. факторингова компанія отримує від постачальника продукції Документи для оплати покупцем відвантаженої йому продукції;
   
2. факторингова компанія надає постачальнику 50—70 % (У розвинутих країнах — 70—90 %) суми заборгованості покупця. Це є кредитом, за яким постачальнику нараховуються відсоткові зобов'язання;
   
3. факторингова компанія стягує з покупця дебіторську забор­гованість перед постачальником;
   
4. факторингова компанія повертає постачальнику продукції ЗО—50% несплаченої частини суми (10—30% у розвинутих країнах), залишаючи собі відсотки за користування кредитом і комісійні за свою діяльність для постачальника (5—10 % від ціни реалізації продукції). Така діяльність може включати інформа­ційне, страхове, бухгалтерське та юридичне обслуговування клі­єнта згідно з укладеною угодою.
   

Страхові компанії — фінансові установи, метою яких є від­шкодування збитків економічним суб'єктам унаслідок виникнення несприятливих умов для їх нормального функціонування. Кошти страхової компанії складаються із внесків юридичних або фізичних осіб, які хочуть застрахувати себе від можливих збитків і купують страхові поліси — цінні папери, в яких можуть зазначатися сума відшкодування можливих збитків, строк і умови їх погашення.

Розрізняють такі види страхових полісів:

валютований — поліс, у якому зазначено страхову суму;

невалютований — поліс, у якому зазначено тільки максималь­ну межу страхової суми;

генеральний — єдиний поліс на всі вантажі, відправлені стра­хувальником протягом певного часу;

груповий — єдиний поліс для певного колективу страхувальників;

договірний — поліс, що покриває ризики з моменту укладення угоди до моменту отримання платежу;

відкритий — поліс, не оплачений гербовим збором;

таксований — поліс, у якому зазначено вартість об'єкта стра­хування.

Страхові компанії акумулюють значні суми грошових коштів від реалізації страхових полісів, вартість яких включає страхову премію за страховий ризик, і не використовують їх безпосеред­ньо. Оскільки ці гроші можуть і повинні приносити прибуток, страхова компанія розміщує їх або аналогічно інвестиційній ком­панії, або купуючи ліквідні активи з низьким стабільним зрос­танням ринкової вартості. Характерним способом нагромадження капіталу страховими компаніями є нагромадження сум страхових премій від фізичних та юридичних осіб.

Специфіка нагромадження капіталу у страхових компаніях зво­диться до розрахунку страхових премій. Вони суттєво відрізняються для страхування життя та страхування майна. Формування нагро­маджень страхових компаній залежить від розширення сегментів страхового ринку, впровадження нових видів страхування.

Результатом фінансової діяльності страхових компаній є при­буток і резерви страхових внесків, що утворюються як різниця між страховою премією та виплатою страхового відшкодування плюс витрати на ведення операцій.

Діяльність страхових компаній на території України регламен­тує Закон України «Про страхування». Він визначає страхування як вид цивільно-правових відносин щодо захисту майнових інте­ресів фізичних та юридичних осіб у разі настання страхового випад­ку за рахунок створеного страхового фонду. Головними суб'єк­тами на страховому ринку виступають страхові компанії або стра­ховики та страхувальники. Страховиками виступають юридичні особи — резиденти, створені у формі акціонерних, командитних, повних товариств або товариств з додатковою відповідальністю. Страхувальники — юридичні особи та дієздатні громадяни, які уклали зі страховиками договори страхування або є страхуваль­никами відповідно до законодавства України.

На території України існує обов'язкове та добровільне страху­вання. Добровільне страхування здійснюється на основі договору між страховиком та страхувальником. Обов'язкове страхування проводиться на основі нормативних актів України.

На території України можуть укладатися такі види страхових угод, як страхування майна фізичних та юридичних осіб, страху­вання фінансових і кредитних ризиків, транспортне страхування, страхування від нещасних випадків, ритуальне страхування, стра­хування відповідальності, перестрахування.

Фінансові компанії — організації, які створені для кредиту­вання споживчих витрат та комерційного кредитування. Ресур­сами фінансових компаній є:

• кредити комерційних банків;
  
• власні короткострокові цінні папери, розміщені на ринку. Фінансові компанії є типовими посередниками: вони можуть
  

акумулювати грошові кошти населення, продаючи йому малори-зикові короткострокові цінні папери. Отримані гроші фінансова компанія надає у кредит іншим суб'єктам. Вона функціонує за ра­хунок різниці у відсотках між вартістю залучених і виданих коштів.

Пенсійні фонди — державні та приватні організації, створені Для забезпечення населення грошовими коштами на період після виходу на пенсію. Ресурси пенсійних фондів складаються з пері­одичних внесків юридичних і фізичних осіб, здійснюваних про­тягом тривалого часу, що припадає на працездатний вік. Пенсій­ний фонд розміщує отримані кошти у малоприбуткових та низькоризикових цінних паперах. З одного боку, активи пенсій ного фонду повинні бути високоліквідними та надійними для можливості їх негайної трансформації в готівку, а з іншого — да­вати фонду прибуток на рівні загальноринкового, оскільки в про­тивному разі співпраця з ним економічних суб'єктів та приватних осіб не буде вигідною.

Створення недержавних пенсійних фондів — нове явище в кредитній системі багатьох країн. їхня діяльність забезпечує нор­мальне функціонування нагромаджувальної пенсійної системи країни. Організаційна структура пенсійного фонду відрізняється від структури інших кредитно-фінансових установ тим, що не передбачає акціонерної, кооперативної чи мішаної форм власнос­ті. Як правило, пенсійні фонди створюються у приватних корпо­раціях, які фактично та юридично є їхніми власниками та розпо­рядниками. Пенсійний фонд може передаватися в управління трастових відділів комерційних банків або страхових компаній. Такий пенсійний фонд називається незастраховангш.

Підприємства, установи й організації різних форм власності можуть укладати угоди зі страховими компаніями, за якими останні отримують страхові пенсійні внески і забезпечують в май­бутньому виплату пенсій, сукупна сума яких складається як з без­посередніх внесків, так і з отриманого прибутку від розміщення коштів страхувальників. У цьому разі пенсійний фонд матиме на­зву застрахованого, оскільки він створений у рамках страхової компанії, яка гарантує виконання ним пенсійних зобов'язань.

Основою пасивних операцій пенсійних фондів виступають ре­сурси, що надходять від корпорацій, підприємств, працівників. Розподіл часток внесків між ними суттєво відрізняється за підпри­ємствами, галузями, формами власності, країнами. Чим багатше підприємство (галузь), тим менша частка, яка вноситься безпосе­редньо працівниками. Особливістю нагромадження капіталу пен­сійних фондів є те, що вони формуються в основному за рахунок внесків підприємців, робітників, службовців і акумулюються на тривалий строк. Пенсійні фонди володіють довгостроковими гро­шовими коштами і вкладають їх в урядові та приватні цінні папери.

Поряд з приватними пенсійними фондами існують і державні пенсійні фонди, наприклад, Пенсійний фонд України.

Ломбарди — кредитні установи, які надають кошти під заста­ву рухомого майна. Це короткострокові позики, що даються на­селенню на споживчі цілі. Залежно від виду застави позика ста­новить 50—80 % її поточної ринкової вартості. Ломбарди беруть кредити в комерційних банків та інших спеціалізованих фінансо­вих установ. У сукупності це становить їхній ресурсний фонд. За користування ломбардними позиками сплачуються не відсотки, а комісійні платежі, розмір яких залежить від суми і строку позики.

Кредитні товариства — установи, що створюються для задо­волення потреб їхніх членів у кредиті. Членами кредитних това­риств є:

• підприємства малого і середнього бізнесу;
  
• фізичні особи.
  

Капітал кредитних товариств формується через купівлю час­ток статутного фонду новими членами та сплати спеціального вступного внеску, який при виході з товариства не повертається. Зазвичай кредитні товариства утворюються фізичними особами. Вступні внески йдуть на організацію витрат і утримання членів. Беручи грошові кошти у позику, члени кредитного товариства повертають її без сплати відсотків. Основний вид діяльності кре­дитних товариств — надання коротко- й середньострокових кре­дитів. В організаційній побудові фінансово-кредитної системи країни та в деяких літературних джерелах кредитні товариства іноді називають касами взаємодопомоги.

Кредитні спілки — громадські організації, створені на добровіль­них засадах для фінансового і соціального захисту членів через за­лучення їхніх особистих заощаджень для особистого користуван­ня. Основною метою їх функціонування є подолання нетривалого часового розриву між потребами членів спілки у грошових коштах та їх платоспроможністю. Позики видаються під мінімальні від­сотки і не мають на меті одержання прибутку. В кредитній спілці на вкладені кошти нараховуються дивіденди і члени спілки мають можливість отримати грошові кошти під відсотки, нижчі за бан­ківські. Кошти кредитної спілки формуються з внесків через пе­редплату акцій і вступного внеску. У США та деяких інших краї­нах кредитні спілки визнані неприбутковими організаціями та звільнені від сплати податків на прибуток підприємств.

Ще однією організованою групою спеціалізованих небанків­ських фінансово-кредитних установ є біржі. Під біржовим рин­ком загалом розуміють торгівлю цінними паперами, що здійсню­ється на фондових біржах. Власне, фондова біржа — це спеціалі­зована організація, яка об'єднує професійних учасників ринку Цінних паперів в одному приміщенні для проведення торгів, створює умови для концентрації попиту і пропозиції та підви­щення ліквідності ринку в цілому. Концентрація означає, що всім торговцям цінними паперами забезпечується доступ до всіх про­позицій з купівлі-продажу, які в даний момент наявні на біржі. Тобто фондова біржа є найвільнішим ринком, що характеризу­ється мінімальними перешкодами для формування попиту і про­позиції та взаємодії між ними.

Відмінною рисою фондової біржі є некомерційний і безприбут­ковий характер, тобто її статус не вимагає одержання прибутку з подальшим його розподілом між членами біржі.

Фондова біржа виконує низку економічних, політичних, соці­альних та морально-психологічних функцій. Головні з них мо­жуть бути систематизовані таким чином:

• прискорення обігу надлишкового капіталу через його транс­формацію у цінні папери, його акумуляція для інвестицій у вироб­ничу та соціальну сфери. У процесі розширеного виробництва виникає як надлишковий капітал, так і додаткова потреба у ньо­му. Ефективність його формування та розміщення залежить від швидкості обігу капіталу, чому сприяє діяльність фондової біржі;
  
• переміщення капіталу. Реалізація цієї функції дає змогу здійснювати структурні перетворення в економіці, стимулювати розвиток тих галузей, які в даний час є найбільш ефективними чи соціально важливими;
  
• акумуляція вільних грошових коштів населення, їх поєднання та вилучення з вільного обігу. По суті, це переміщення тимчасово вільних коштів у інвестиційний обіг. Така функція сприяє стри­муванню інфляційних процесів, стабілізаційній підтримці держав­ного та місцевих бюджетів, дає змогу залучити кошти приватних осіб для подальших інвестицій;
  
• формування обігу цінних паперів через адекватне ціноутво­рення, зміну їх курсу, ринкової вартості. Реалізація даної функції виступає як регулятор ринкових відносин загалом і, зокрема, як показник відтворення, що можна охарактеризувати також ступе­нем капіталізації ринку;
  
• відтворення дійсної вартості основних виробничих фондів, рен­табельності певного підприємства, товариства, компанії. Ця функ­ція особливо актуальна в приватизаційному процесі при корпоратиза-ціїтаакціонуванні державних підприємств. Але й у розвинутих рин­кових відносинах рівень фінансової ефективності підприємства, оціне­ний через курс його акцій на фондовій біржі, є найбільш об'єктивним.
  

Усі ці функції відіграють важливу роль у суспільному житті країни та впливають на економічні процеси. Але цим функції фон­дової біржі не обмежуються. Наприклад, функціонування вторин­ного ринку цінних паперів позитивно впливає на динаміку соціаль­ної структури суспільства, сприяє формуванню чисельної верстви власників, особливо дрібних, так званого середнього класу, який виступає головною базою соціально-економічного розвитку.


ЛЕКЦІЯ 4(8)

ПРОГНОЗУВАННЯ НАЦІОНАЛЬНОЇ ЕКОНОМІКИ

8.1 Функції і принципи соціально-економічного прогнозування.

8.2Класифікація соціально-економічних прогнозів.

3. Методи соціально-економічного прогнозування.
   

8.4.Прогнозування економічного і соціального розвитку України


Сутність соціально-економічного прогнозування

Життя сучасного суспільства неможливе без перед­бачення майбутнього, без визначення перспектив його розвитку. Нині прогнозування є одним із вирішальних наукових чинників формування стратегії і тактики економічної політики держави. Державне регулювання економіки має забезпечувати втілення тільки оптимальних рішень, оскільки потенційні втрати суспіль­ства від необгрунтованих розпорядчих заходів — великі. Отже, сьогодення потребує розширення фронту прогнозування, даль­шого вдосконалення методології і методики розробки прогнозів. Що вищий рівень соціально-економічного прогнозування в су­спільстві, то вища й ефективність цілеспрямованого впливу дер­жави на хід соціально-економічних процесів.

Прогноз (грец. — передбачення) — це науково обґрунтоване судження про можливий стан об'єкта в майбутньому, а також про альтернативні шляхи і строки досягнення такого стану. Процес розробки прогнозів називається прогнозуванням.

Одним із найважливіших напрямів прогнозування суспільного розвитку є соціально-економічне прогнозування.

Прогнозування є сполучною ланкою між теорією і практикою в усіх галузях життя суспільства. У методології прогнозування розрізняють два аспекти: теоретичний і управлінський. Теоретич­ний аспект полягає в тому, що за допомогою прогнозування здійснюється аналіз реальних фактів та причинно-наслідкових зв'язків, оцінка й опис можливих і бажаних перспектив розвитку об'єкта. Управлінський аспект виражається в тому, що прогнозу­вання дає змогу формувати рекомендації щодо державного регу­лювання економіки на відповідну перспективу.

Соціально-економічне прогнозування є складовою ширшого поняття — передбачення як випереджувального відображення дійсності. Залежно від ступеня конкретизації процесів, що дослі­джуються, розрізняють три форми передбачення: гіпотезу, про­гноз і план (програму).

Гіпотеза характеризує наукове передбачення на рівні загаль­ної теорії. Науковою підставою побудови гіпотези є теорія й об­грунтовані нею закономірності, причинно-наслідкові зв'язки та тенденції функціонування й розвитку об'єктів. На цьому рівні об'єкти описують за допомогою якісних характеристик.

Прогноз порівняно з гіпотезою має більшу визначеність і до­стовірність, оскільки базується не тільки на якісних, а й на кіль­кісних параметрах.

План (програма) — це комплекс заходів, спрямованих на до­сягнення певних цілей.

Найтісніше взаємопов'язані прогнозування і планування. Єд­ність між ними зумовлена тим, що прогнозування створює умови для науково обгрунтованого планування (процесу прийняття управлінських рішень).

Форми поєднання прогнозу і плану в часі можуть бути різними: прогнозування може передувати процесу розробки плану (прийняттю управлінських рішень). Як правило, для того щоб прийняти обгрунтоване рішення, необхідно мати прогноз, напри­клад, обсягів і структури попиту, стратегії і тактики конкурентів, можливих змін у господарському законодавстві, міри можливого ризику тощо;

прогноз і план можуть розроблятися одночасно, оскільки як планові, так і прогнозні розрахунки спираються на велику кіль­кість показників (констант і змінних), у тому числі таких, котрі мають прогнозне походження (індекс цін, показники ефективно­сті використання ресурсів і т. п.);

прогноз може здійснюватися після прийняття управлінського рішення. У такому варіанті виділяють два аспекти. Перший нази­вають прогнозуванням наслідків прийнятих рішень. Другий ас­пект пов'язаний з безперервністю та календарним характером планування і прогнозування. Процес планування починається ще до початку втілення планових заходів, але в межах попереднього планового періоду. Для цього здійснюється прогноз очікуваного виконання плану. Наприклад, згідно з Бюджетним кодексом України проект Основних напрямів бюджетної політики на на­ступний бюджетний рік, який «задає тон» усім наступним етапам бюджетного процесу, розробляється до 1 червня поточного бю­джетного року. Але щоб сформувати продуману бюджетну полі-ику на наступний рік, необхідно мати прогноз очікуваного ви-онання бюджету за поточний рік Прогнозування і планування можуть існувати окремо одне від одного. Це зумовлено тим, що існують об'єкти, які не підлягають плануванню, але можуть бути об'єктами прогнозування. До та-их належать, наприклад, політичні, демографічні процеси, твор-ість у сфері науки, мистецтва і т. п. За допомогою управлінсь-их рішень можна здійснювати лише непрямий вплив на такі процеси та явища.

Суттєвою відміною між прогнозуванням і плануванням є та, що прогнози мають імовірнісний характер, а плани (програми) містять однозначні рішення, які (тією чи іншою мірою) мають ознаки директивності й індикативності.

Прогнози мають альтернативний характер. При цьому ви­значення альтернатив розвитку є одним із результатів прогнозу­вання. Процес розробки плану (програми) теж повинен мати ва­ріантний характер, але, на відміну від прогнозу, план (програ­ма) — це вже вибраний варіант розвитку, який підлягає практич­ній реалізації.


Функції соціально-економічного прогнозування

Розбіжності між прогнозуванням і плануванням зумовлюють різ­ницю в їхніх функціях. Якщо планування спрямоване на прийняття та втілення управлінських рішень, то метою прогнозування є ство­рення наукових передумов для їх прийняття. З огляду на це основні функції прогнозування такі: науковий аналіз процесів і тенденцій; дослідження об'єктивних зв'язків соціально-економічних явищ; оцін­ка об'єкта прогнозування; виявлення альтернатив розвитку.

Науковий аналіз соціально-економічних процесів і тенденцій за змістом передбачає три стадії.

Ретроспекція (лат. — погляд у минуле) — етап прогнозуван­ня, на якому досліджується історія розвитку об'єкта для одер­жання його систематизованого опису.

Діагноз (грец. — розпізнання, визначення) — етап прогнозу­вання, на якому досліджується об'єкт задля виявлення тенденцій його розвитку та вибору методів і моделей прогнозування.

Проекція (лат. — погляд у майбутнє) — етап прогнозування, на якому за даними діагнозу розробляється прогноз об'єкта, здій­снюється оцінка вірогідності, точності або обґрунтованості про­гнозу.

Дослідження об'єктивних зв'язків соціально-економічних явищ за кожної конкретної ситуації здійснюється через виявлення при­чин і наслідків їх виникнення. Під час прогнозування необхідно враховувати невизначеність, що її зумовлено ймовірнісним харак­тером вияву економічних законів, неповнотою їхнього знання, наявністю суб'єктивного чинника під час прийняття рішень, не­достатністю й неповнотою інформації.

Оцінка об'єкта прогнозування здійснюється за допомогою якісних характеристик і кількісних параметрів. За своєю суттю прогнозування є безперервним процесом, який зумовлений необ­хідністю постійного уточнення й коригування прогнозів з ураху­ванням розвитку прогностики та економічної науки, а також ви­никненням нових економічних явищ.

Виявлення альтернатив соціально-економічного розвитку дає можливість накопичувати необхідні наукові матеріали для обґрун­тування вибору управлінських рішень.


Принципи соціально-економічпого прогнозування

Для відтворення зазначених функцій соціально-економічне прогнозування має ґрунтуватися на певних принципах. Останні ілюструють закономірності відтворення, причинно-наслідкові зв'яз­ки й виражають основні риси прогнозування. Виділяють такі ос­новні принципи соціально-економічного прогнозування: цілеспря­мованості, системності, наукової обґрунтованості, адекватності, альтернативності.

Принципи прогнозування забезпечують методологічну єдні­сть різноманітних методів і моделей розробки прогнозів. Ви­окремлення принципів прогнозування не означає, що вони існу­ють незалежно один від одного і можливе їх вибіркове викори­стання. Відображаючи різні сторони розробки прогнозів, ці прин­ципи створюють одне ціле.

Принцип цілеспрямованості є одним із провідних. Згідно з ним змістовний опис об'єкта здійснюється під кутом зору постав­лених перед дослідженням завдань. Формування цілей і завдань, як початковий етап будь-якого дослідження, вирішує проблему невизначеності. Цілеспрямованість надає прогнозуванню актив­ного характеру, уможливлює обґрунтування переходу від сталих тенденцій розвитку до тенденцій, які відповідають стратегічним економічним цілям.

Принцип системності означає, що економіка розглядається як єдиний об'єкт прогнозування і водночас як сукупність відносно самостійних напрямів (блоків) прогнозування. Узагалі система (_грец. — _ці_ЛЄ) складене з частин) має такі основні ознаки: систе­ма складається з підсистем (елементів); кожна підсистема (еле­мент) має всі ознаки системи; кожна підсистема (елемент), своєю чергою, теж складається з підсистем (елементів) нижчого рівня; усі підсистеми (елементи) взаємопов'язані.

Дотримання принципу системності зумовлює доцільність ви­користання «блочного» методу побудови прогнозу економіки як системи. Такий метод передбачає створення моделей, які б відпо­відали змісту кожного окремого блоку і водночас давали б змогу відобразити цілісну картину можливого розвитку економіки.

Для цього об'єкт має бути описаний, по-перше, як підсистема більш широкої системи; по-друге, як цілісне явище; по-третє, як певна складна структура, яка, своєю чергою, теж складається з елементів (підсистем другого, третього, четвертого і т. д. рівнів).

Важливою умовою принципу системності є необхідність за­безпечення інформаційної єдності прогнозів різних ієрархічних рівнів. Для цього блочний метод побудови прогнозів має містити опис взаємозв'язків між окремими блоками за допомогою систе­ми показників. Такий зв'язок забезпечується застосуванням пев­них методичних прийомів, які передбачають:

1. Визначення переліку екзогенних та ендогенних показників
для кожного блоку прогнозування. Екзогенні показники — це ре-
зультат прогнозування в межах відповідного блоку. Ендогенні по-
казники формують інформаційну базу прогнозних розрахунків
(результат прогнозування інших блоків).

2. Визначення послідовності прогнозних розрахунків.

3. Визначення послідовності ітеративного уточнення проміж-
них результатів.

Реалізація принципу системності означає також необхідність за­безпечення порівнянності вихідних показників прогнозів із показ­никами статистичної звітності та системою показників макроеконо-мічних планів (програм). Прогнозні показники часто не мають не тільки планових еквівалентів, а й погано узгоджуються зі статистич­ною звітністю. Це пояснюється розбіжністю вимог до прогнозних, планових і статистичних показників. Порівнянність між ними дося­гається за допомогою спеціальних методичних прийомів.

Сутність принципу наукової обґрунтованості прогнозів поля­гає в такому. По-перше, прогнозування потребує всебічного вра­хування дії об'єктивних економічних законів та законів розвитку суспільства. По-друге, прогнозування має базуватися на сучасних прогностичних методах. По-третє, прогнозування має враховува­ти позитивний світовий і вітчизняний досвід розробки прогнозів. Ясна річ, що наукова обґрунтованість прогнозу несумісна з ігно­руванням реальних умов та особливостей економіки.

Принцип адекватності прогнозів об'єктивним закономірно­стям характеризує не лише процес виявлення, а й оцінку стійких тенденцій та взаємозв'язків у розвитку економіки і створення те­оретичного аналога реальних економічних процесів із повною й точною імітацією таких. Адекватність означає максимальне на­ближення теоретичної моделі до сталих, суттєвих закономірно­стей і тенденцій розвитку. При цьому під теоретичною моделлю прогнозу слід розуміти модель, що практично реалізується і є формою наукового відображення дійсності.




У— кількісний параметр, об'єкт прогнозування; Т— час;

і — дата, станом на яку є інформа­ція про розвиток об'єкта в мину­лому;

/ — дата, на яку розробляється прогноз;

/—/' — прогнозний горизонт (час випередження


Адекватність передбачає врахування ймовірнісного, стохастич-ного характеру розвитку процесів. Це означає необхідність оцін­ки сталих і можливих відхилень розвитку об'єкта від панівних тен­денцій, визначення області розсіювання. На графіку рис. 8.1 обла­сть розсіювання — це площа фігури АВС. Зі збільшенням прогноз­ного горизонту область розсіювання розширюється (БЕ < ВС) і на­прикінці величина можливої помилки прогнозу стає сумірною з величиною прогнозованого показника. Такий прогноз втрачає адекватність і не може бути застосований. Запобігання втраті адекватності досягається через підвищення рівня агреговано-сті показників (процесів), пошуку більш довготермінових тен­денцій.

Практичне використання принципу адекватності під час роз­робки прогнозів означає, що методи й моделі прогнозування ма­ють бути спочатку перевірені з погляду їхньої здатності імітувати тенденції, що вже склалися. Перед тим як стати інструментом пе­редбачення, ці методи й моделі мають стати інструментом пі­знання.

Принцип альтернативності прогнозування випливає з можли­вості розвитку економіки та соціально-економічних процесів у різних напрямах (траєкторіях), за різних взаємозв'язків і струк­турних співвідношень. Якщо ймовірнісний характер прогнозу­вання відбиває наявність випадкових процесів і відхилень за збе­реження якісної однорідності, сталості тенденцій, то альтерна­тивність виходить з припущення про можливість існування якіс­но різних варіантів розвитку економіки.

Головна проблема практичного втілення цього принципу по­лягає в тому, щоб відокремити ті варіанти розвитку, які можуть бути здійсненними, від тих, які неможливо реалізувати. Найбіль­шу ймовірність реалізації має екстраполяційна альтернатива, оскільки вона виходить зі збереження сталих умов і тенденцій. Однак це не означає, що екстраполяційний варіант завжди є ліп­шим. Наприклад, падіння ВВП (життєвого рівня населення, ви­робництва, споживання тощо) є небажаною тенденцією, яку не­обхідно подолати. Побудова екстраполяційної альтернативи умож­ливлює встановлення «точки відліку» для інших альтернатив. Звідси випливає, що неекстраполяційні альтернативи, які вихо­дять з необхідності подолання негативних сталих тенденцій, ма­ють бути обґрунтовані.

Реалізація неекстраполяційних альтернатив передбачає необ­хідність цілеспрямованого впливу на розвиток процесів. їхня інтенсивність має бути тим сильнішою, чим більше неекстрапо-ляційна альтернатива відхиляється від екстраполяційної. Тож що більше цільова альтернатива відхиляється від екстраполя­ційної, то більшими мають бути витрати ресурсів та (або) пози­тивні зрушення в ефективності їх використання для досягнення мети.

Графічно (рис. 8.2) це можна пояснити в такий спосіб. Ац, А\, А% Аї — це альтернативи розвитку об'єкта У. Коли альтернатива Ао є екстраполяційною, то постає питання, якої альтернативи ле­гше досягти — А\, Аг чи А3. Найлегше досягти альтернативи А\, оскільки вона менше ніж усі інші відхиляється від екстраполя­ційної.