Методичні рекомендації для центральних органів виконавчої влади щодо застосування в законотворчій діяльності Конвенції про захист прав І основних свобод людини

Вид материала

Методичні рекомендації

Содержание Перший протокол до конвенції ( Протокол n 7 конвенції ( Вислання іноземців ( Покараним двічі ( Протокол n 7 конвенції (

Подобный материал:

• Зміст роль контрольного механізму Конвенції про захист прав І основних свобод людини, 279.04kb.
• Кривоозерська районна державна адміністрація, 82.73kb.
• Ю.Є. Зайцев 15 серпня 2006 року   методичні рекомендації, 433.13kb.
• Ю.Є. Зайцев " 15 " серпня 2006 року методичні рекомендації, 262.89kb.
• Ю.Є. Зайцев 15 серпня 2006 року   методичні рекомендації, 295.29kb.
• Методичні рекомендації на тему, 68.47kb.
• Інтернет інформації про діяльність органів виконавчої влади та від 29. 08. 2002, 141.89kb.
• Указу Президента України №109/2008 «Про першочергові заходи щодо забезпечення реалізації, 988.85kb.
• Кабінету Міністрів України, центральних та місцевих органів виконавчої влади, органів, 11.81kb.
• Указу Президента України 9 грудня 2010 року №1085 «Про оптимізацію системи центральних, 80.84kb.

МІНІСТЕРСТВО ЮСТИЦІЇ УКРАЇНИ
Центр правової реформи і законопроектних робіт

N 40 від 21.11.2000
м. Київ Схвалено
постановою колегії
Міністерства юстиції України
від 21 листопада 2000 р.
N 40

Методичні рекомендації
для центральних органів виконавчої влади щодо застосування
в законотворчій діяльності Конвенції про захист прав і
основних свобод людини

Із здобуттям незалежності Україна почала розбудову
демократичної правової держави, формування громадянського
суспільства, в центрі якого - людина, захист її законних інтересів
та задоволення потреб.
Україна проголосила всебічне забезпечення прав і свобод
людини найвищою соціальною цінністю, що закріплено в її
Конституції ( 254к/96-ВР ). Реальне втілення норм Основного Закону
в життя активно включило наше суспільство в процес міжнародного
співробітництва у сфері забезпечення прав людини.
Актом міжнародного визнання України як демократичної правової
держави стало прийняття її 9 листопада 1995 року до країн-членів
Ради Європи та ратифікація Верховною Радою України Європейської
конвенції про захист прав і основних свобод людини та протоколів
до неї ( 995_004 ).
Відповідно до статті 9 Конституції України ( 254к/96-ВР ) з
моменту ратифікації та набрання чинності для України Конвенція про
захист прав і основних свобод людини ( 995_004 ) стала частиною
національного законодавства; це означає, що всі нормативні акти,
розроблені після набрання чинності Конвенцією, повинні відповідати
її вимогам.
У зв'язку з цим під час проведення обов'язкової правової
експертизи проектів нормативних актів Міністерство юстиції
України відповідно до наказу Міністерства юстиції України від 2
червня 2000 року N 637/к звертає також увагу і на відповідність
проектів нормам Конвенції ( 995_004 ).
Протягом 50 років контрольним органом Конвенції ( 995_004 ) -
Європейським судом з прав людини - в рішеннях, які ним приймалися,
було детально роз'яснено кожну статтю Конвенції. Ці рішення
становлять систему прецедентного права Європейського суду.
Для держав-учасниць Конвенції ( 995_004 ) знання і
використання прецедентів Суду, що сформувалися під час
застосування її норм, є запорукою дотримання міжнародно-правових
зобов'язань, які випливають з цього акта. Конкретні судові рішення
формально обов'язкові тільки для тих держав, що виступають
відповідачами в конкретних справах. Однак інші країни фактично
керуються ними при оцінці відповідності внутрішнього правового
порядку вимогам Конвенції. У ряді випадків ці рішення спонукали
держави, які не були стороною у певній справі, до удосконалення
свого законодавства і правозастосовчої практики. Крім того, за
трактуванням Суду, Конвенція - це не застиглий раз і назавжди
документ, а живий договір, який підлягає тлумаченню з огляду на
ситуацію, що склалася на певний час. Отже, як уже зазначалося,
рішення Суду можуть використовуватись не тільки у правотворчій,
але й у правозастосовчій діяльності держави.
Для використання належним чином норм Конвенції ( 995_004 )
центральними органами виконавчої влади у процесі нормотворчої
діяльності в підготовлених Міністерством юстиції України
Методичних рекомендаціях застосовувалися також і основні
прецеденти Європейського суду з прав людини.
Необхідно також зауважити, що в Методичних рекомендаціях
увага приділялась тільки тим статтям, які декларують права або
свободи особи і які необхідно враховувати в нормотворчій
діяльності.
Методичні рекомендації підготовлено на основі прецедентної
бази Європейського суду з прав людини та колишньої Комісії з прав
людини, а також з використанням доктринальних джерел, а саме:
- М. Delmas-Marty. The European Convention for the Protection
of Human Rights. - Martinus Nijhoff Publishers. - 1995. - 346 p.
- Frowein, Peukert. Europaische Menschenrechtskonvention. N.
P. Engel Verlag. - 1996. - 1042 s.
- D. J. Harris, М. O'Boyle, C. Warbrick. Law of the European
Convention on Human Rights. - Butterworths. - 1995. - 752 p.
- F.G. Jacobs, R. A. White. The European Convention on Human
Rights. - Clarendon Press, Oxford. - 1996. - 468 p.
- R. Macdonald, F. Matscher, H. Petzold. The European system
lor the protection of human rights. - Martinus Nijhoff Publishers.
- 1998. - 940 p.
- L.-E. Pettiti, E. Decaux, P.-H. Irnbert. La Convention
Europeenne des Droits de I'Homme. - Economica. - 1995. - 1230 p.
- P. Sieghart. The International Law of Human Rights. -
Clarendon Press, Oxford. - 1995. - 565 p.
- Гомьєн Д., Харрис Д., Зваак Л. Европейская конвенция о
правах человека и Европейская социальиая хартия: право и практика.
- М., 1998. - 597 с.
Стаття 2. ПРАВО НА ЖИТТЯ ( 995_004 )
1. Право кожної людини на життя захищається законом. Жодна
людина не може бути умисне позбавлена життя інакше ніж на
виконання вироку суду, винесеного після визнання її винною у
вчиненні злочину, за який законом передбачено таке покарання.
2. Позбавлення життя не розглядається як порушення цієї
статті, якщо воно є наслідком виключно необхідного застосування
сили:
a) при захисті будь-якої людини від незаконного насильства;
b) при здійсненні законного арешту або при запобіганні втечі
людини, що законно перебуває під вартою;
c) у діях, законно вчинених з метою придушення бунту або
заколоту. Стаття 2 - одна з небагатьох статей Конвенції
( 995_004 ), порушення положень яких не може бути виправданим
навіть під час війни чи дії інших надзвичайних обставин (стаття
15). Стаття містить як позитивне зобов'язання держав захищати
життя в законодавчому порядку, так і її негативне зобов'язання не
позбавляти життя інакше як у виняткових випадках.
Обов'язок захищати життя
Положення статті 2 ( 995_004 ) про те, що право кожного на
життя охороняється законом, визначає позитивне зобов'язання
держави в законодавчому порядку визначити механізм захисту життя
людини. При цьому закон, що охороняє право на життя, повинен бути
сформульований достатньо чітко, щоб дати змогу громадянам
відповідно регулювати свою поведінку. Відповідальність за
позбавлення життя згідно з національним законодавством повинна
поширюватися як на дії приватних осіб (W v UK # 9348/81, 32 DR 190
(1983), так і на дії осіб, що діяли від імені держави.
Позитивне зобов'язання держави щодо охорони життя передбачає
ефективне застосування закону. Держава зобов'язана вживати всіх
можливих заходів з метою запобігання позбавленню життя, наприклад
шляхом формування сил безпеки та поліції. Проте кожна окрема особа
не може претендувати на постійну особисту охорону з боку поліції
чи інших силових органів держави. Спеціальні охоронні заходи
можуть запроваджуватися лише на визначений період часу (X v
Ireland # 6040/73, 16 YB 388 (1973).
Той факт, що вбивство було вчинене, сам по собі не є
порушенням статті 2 ( 995_004 ), оскільки не може бути позитивного
зобов'язання щодо усунення найменшої можливості застосування
насильства стосовно особи (W v UK # 9348/81, 32 DR 190 (1983).
Незважаючи на це, держава зобов'язана забезпечувати певний
достатній рівень захисту від тероризму та інших злочинних проявів.
Зобов'язання щодо ефективного застосування закону передбачає
також належне розслідування всіх випадків смерті за підозрілих
обставин, включаючи смерть у місцях позбавлення волі. Крім того,
держава повинна вживати всіх можливих заходів щодо розслідування
всіх випадків зникнення осіб, якщо обставини дають підстави
припускати настання смерті. Суд зазначив, що загальна правова
заборона свавільного позбавлення життя, встановлена статтею 2
( 995_004 ), була б на практиці неефективна, якби не існувало
процедури контролю за законністю застосування державою силових
методів, здатних спричинити смерть. Зобов'язання захищати право на
життя, згідно з статтею 2, передбачає проведення офіційного
розслідування у випадку, коли особа позбавляється життя внаслідок
застосування сили представниками держави. У процесуальному плані
захист права на життя, згідно із статтею 2, означає зобов'язання
влади пояснити, чому була застосована зброя. Це вимагає
незалежного та публічного розслідування для з'ясування питання, чи
було застосування сили виправданим за даних конкретних обставин
(Eur. Court HR, Kaya v Turkey judgment of 19 February 1998,
Reports of Judgments and Decisions 1998-1).
Амністія, застосована до осіб, обвинувачених чи підозрюваних
у вбивстві, не суперечить статті 2 ( 995_004 ), якщо зберігається
відповідний баланс між інтересами держави в конкретних обставинах,
за яких оголошено амністію, та потребою в ефективному
застосуванні закону про охорону права на життя (Dujardin v France
# 26734/90 (1991).
Складним є питання, чи повинна держава примусово годувати
в'язня, який оголосив голодування, щоб зберегти його життя.
Визнавши, що таке годування не суперечитиме статті 3 ( 995_004 ),
Комісія зазначила, що за певних обставин згідно із статтею 2
держава зобов'язана вчинити певні позитивні дії, зокрема, у разі,
коли особа перебуває на її утриманні (X v FRG # 10565/83, 7 EHRR
152 (1984). Проте держава не несе відповідальності за
бездіяльність, що обгрунтовується волею самої особи, яка здатна
приймати рішення щодо свого життя.
До кінця не з'ясованим залишається питання права на життя
ненародженої дитини. Проведення аборту через здоров'я матері (X v
UK, # 8416/78, 19 DR 244 (1980) чи з соціальних причин (Н v Norway
N 17004/90 (1992) було визнане як таке, що не суперечить статті 2
( 995_004 ). Проте не відомо, чи визнаватиметься за вагітною
жінкою безумовне право на аборт.
Заборона позбавлення життя
Цей принцип передбачає відповідальність за позбавлення життя,
вчинене державою (поліцією, збройними силами, службовцями в місцях
позбавлення волі). Держава не несе відповідальності за позбавлення
життя, здійснене приватними особами. У цьому разі відповідальність
обмежена зобов'язанням надання правового захисту згідно з пунктом
1 статті 2 ( 995_004 ).
У разі депортації чи екстрадиції особи державою-учасницею
Конвенції до іншої держави, якщо є реальний ризик порушення права
цієї особи на життя, Суд може визнати це порушенням статті 2
( 995_004 ) (Soering v UK A 161 (1989).
Стаття 2 ( 995_004 ) передбачає також і винятки із загальної
заборони позбавлення життя. Так, можливість смертної кари
передбачена пунктом 1 цієї статті. Проте Протокол N 6 ( 995_004 )
до Конвенції забороняє її застосування в мирний час.
Пункт 2 статті 2 ( 995_004 ) містить вичерпний перелік
ситуацій, коли позбавлення життя державою може бути виправданим.
Застосування сили повинно грунтуватися на абсолютній необхідності
і здійснюватися з метою самозахисту чи захисту іншої особи, з
метою арешту чи запобіганню втечі та з метою придушення бунту або
заколоту.
Застосування сили вважається абсолютно необхідним, якщо воно
суворо адекватне переслідуваній меті (Stewart v UK # 10044/82, 39
DR 162 (1984). Під час оцінки факту, чи було застосування сили
адекватним, до уваги береться мета, що переслідується, загроза
життю інших осіб та рівень ризику того, що застосовувана сила може
призвести до смерті. У статті 2 ( 995_004 ) не визначаються
ситуації, коли дозволяється навмисно вбивати людей, а називаються
ситуації, коли дозволяється застосовувати силу, наслідком чого
може бути смерть особи.
Стаття 2 (2) ( 995_004 ) дозволяє застосування державою сили
з метою самозахисту чи задля захисту інших осіб, проте не
виправдовує застосування сили з метою захисту майна. У кожному
випадку, коли йдеться про позбавлення державним службовцем життя з
метою самозахисту, Суд оцінює, чи було застосування тих або інших
заходів абсолютно необхідним. Убивство озброєного нападника
поліцією оцінюється як таке, що не порушує статті 2, якщо буде
проведено ретельне розслідування і доведено, що позбавлення життя
було необхідним (Wolfram v FRG # 11257/84, 49 DR 213 (1986); Diaz
Ruano v Spain A 285-B (1994). Проте Суд вважає, що держава повинна
навести переконливі докази невинуватості своїх агентів, які
порушили статтю 2, тобто в цьому разі діє презумпція винуватості
держави.
Держава визнається винною у порушенні статті 2 ( 995_004 ) і
у разі недобросовісного розроблення військової акції (недостатні
планування, розвідка і перевірка правдивості інформації),
внаслідок якої настала невиправдана смерть особи (McCann, Farell
and Savage v UK, # 18984/91 (1994) Corn Rep).
Право на життя, яке гарантує стаття 2 ( 995_004 ), було
розширене згідно з Протоколом N 6 до Конвенції, який передбачає:
Стаття 1. Смертна кара скасовується. Жодна людина не може
бути засуджена до такого покарання або страчена.
Стаття 2. Держава може передбачити у своєму законодавстві
смертну кару за діяння, вчинені під час війни або неминучої
загрози війни; таке покарання застосовується лише у випадках,
передбачених законом і згідно з його положеннями. Держава сповіщає
Генерального секретаря Ради Європи про відповідні положення такого
закону.
Відповідно до статті 2 Протоколу N 6 до Конвенції
( 995_004 ) зобов'язання скасувати смертну кару обмежується мирним
часом. Таким чином, держава може фактично бути стороною Протоколу,
якщо в її законодавстві є положення про смертну кару в зв'язку з
діяннями, вчиненими під час війни або в період неминучої загрози
війни. Однак при цьому уточнюється, що смертна кара застосовується
тільки у випадках, передбачених законом.
Стаття 3. ЗАБОРОНА КАТУВАНЬ ( 995_004 )
Жодна людина не може зазнавати катувань чи нелюдського або
такого, що принижує її гідність, поводження чи покарання.
Стаття 3 ( 995_004 ) охороняє одну із засадничих цінностей
демократичного суспільства. Навіть при найбільш складних
обставинах, зокрема таких, як боротьба проти організованого
тероризму або злочинності, Конвенція суворо забороняє катування та
нелюдське або таке, що принижує гідність, поводження чи покарання.
На відміну від більшості положень Конвенції та Протоколів N 1 і 4
( 995_004 ) до неї, стаття 3 не передбачає винятків (згідно із
статтею 15 вона не припиняє своєї дії навіть у випадку
надзвичайного стану, що загрожує життю нації). Необхідно звернути
увагу також на те, що стаття 3 Конвенції забороняє катування,
нелюдське поводження чи покарання незалежно від поведінки
потерпілого.
Для того щоб визначити, чи можна ту чи іншу конкретну форму
жорстокого поводження кваліфікувати як катування, слід брати до
уваги визначені у статті 3 відмінності між цим поняттям і поняттям
нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження. Ця
закріплена Конвенцією ( 995_004 ) відмінність дає підстави
кваліфікувати як катування лише навмисне нелюдське поводження, що
призводить до дуже серйозних і жорстоких страждань (Ireland v UK A
25 (1978). Цей термін включає навмисні дії, що завдають особі
сильного болю, фізичних або моральних страждань, а також
залякування та примус з метою отримання від неї або третьої особи
інформації чи зізнання, покарання' за дії, вчинені нею або третьою
особою, якщо цей біль і страждання завдаються або заохочуються
державним службовцем чи іншою особою з офіційним статусом. На
відміну від негуманного поводження чи покарання, заподіяння
страждань, яке здійснюється з певною метою, наприклад отримання
інформації чи зізнання, кваліфікується як катування (Greek case,
12 YB (1969) Corn Rep). Оскільки стаття 3 ( 995_004 ) є абсолютною
за своєю суттю, навіть потреба одержати інформацію від терориста
задля порятунку життя інших людей не може бути виправданням для
застосування катування.
Поводження або покарання вважається нелюдським, якщо воно
було навмисним, застосовувалося щоразу протягом кількох годин
підряд і спричиняло якщо не реальні тілесні пошкодження, то,
принаймні, сильні фізичні та душевні страждання. Негуманне
поводження повинно мати ознаки певного мінімального рівня
суворості, щоб на нього поширювалася дія статті 3 ( 995_004 )
(Ireland v UK, Series A, No. 25 (1978). Досить значну кількість
заяв про порушення цієї статті було відхилено як необгрунтовані,
оскільки страждання, заподіяні особі, не мали всіх ознак,
необхідних для визнання їх як негуманне поводження. Так, зміна
політики щодо виконання покарань, унаслідок чого було відкладене
дострокове звільнення особи (Hogben v UK # 11653/85, 46 DR 231
(1986), переведення ув'язненого у більш віддалену в'язницю
(Wakefield v UK # 15817/89, 66 DR 251 (1990), обмеження вибору
місця проживання (М v France # 10078/82, 41 DR 103 (1984) чи
відсутність передбаченої законом можливості дострокового
звільнення з ув'язнення (Kotalla v Netherlands, 14 DR 238 (1988),
не були визнані органами Конвенції ( 995_004 ) такими, що
суперечать статті 3.
На відміну від тортур, негуманне поводження не завжди повинне
характеризуватись такою ознакою, як намір завдати страждання, хоча
на практиці такий намір, як правило, має місце. Щоб поводження чи
покарання вважалося негуманним, рівень страждань повинен бути
меншим, ніж у випадку тортур. Навіть погроза застосувати тортури
може кваліфікуватись як негуманне поводження, якщо вона спроможна
завдати значне психічне страждання (Campbell and Cosans v UK, A 48
(1982). Як негуманне поводження, може кваліфікуватися фізичне
насилля, заходи психологічного впливу, утримання особи в
нелюдських умовах, а також депортація чи екстрадиція особи до
держави, де до неї може бути застосовано негуманне покарання.
Більше того, у певних випадках, якщо особа страждає на тяжку
хворобу, ненадання адекватної медичної допомоги може бути визнано
порушенням статті 3 (