Geum.ru

Методичні рекомендації для центральних органів виконавчої влади щодо застосування в законотворчій діяльності Конвенції про захист прав І основних свобод людини

Вид материалаМетодичні рекомендації
Подобный материал:
1   2   3   4   5   6   7   8   9
995_004 )
проголошує особисту свободу в її класичному розумінні, тобто
фізичну свободу особи. Мета її - гарантувати, щоб ніхто не міг
бути позбавлений цієї свободи свавільно.
Суд наголосив на необхідності чіткого визначення в
національному законодавстві умов позбавлення волі і зазначив
також, що застосування такого закону повинно бути передбачуваним
(Baranovsld v Poland judgment of 28 March 2000).
Навіть у разі, коли національне законодавство не містить
чітких правил щодо становища затриманого, який перебував під
вартою впродовж судового провадження після закінчення строку
запобіжного ув'язнення, призначеного наказом суду на стадії
слідства, Суд визнає це порушенням статті 5 ( 995_004 ).
Слова "забезпечення виконання будь-якого обов'язку,
передбаченого законом" (підпункт b пункту 1 статті 5 ( 995_004 )
стосуються тільки тих випадків, коли закон дозволяє затримання
особи з метою примусити її виконати особливий та конкретний
обов'язок, який до певного моменту вона виконати не змогла. Широке
тлумачення підпункту спричинило б наслідки, несумісні з ідеєю
верховенства права, яке лежить в основі Конвенції ( 995_004 ), і
виправдовувало б, наприклад, адміністративне затримання особи з
метою примушування її до виконання будь-якої вимоги на підставі
загального обов'язку підкорятися закону.
Не може бути виправданням, на думку Суду, і затримання у разі
звільнення особи з-під варти у зв'язку з необхідністю виконання
належних адміністративних процедур (наприклад, оформлення
документів на звільнення) (Labita v Italy judgment of 6 April
2000 ( 980_009 ).
Порушенням Конвенції ( 995_004 ) є також затримання
неповнолітнього з метою здійснення виховного нагляду з поміщенням
у в'язницю в умовах ізоляції, якщо при цьому не надається допомога
відповідних спеціалістів та не додержується відповідний виховний
режим (Bouamar v Belgium judgment of 29 February 1988, Series A,
No. 46).
Ніхто не може бути позбавлений волі як "особа, що страждає на
психічний розлад", без медичного висновку, яким встановлюється, що
психічний стан особи потребує обов'язкової госпіталізації. Більше
того, обгрунтованість тривалого позбавлення волі у зв'язку з таким
розладом залежить від його стійкості.
Дуже важливо, щоб особа, затримана як "психічно хвора", мала
доступ до суду і можливість виступити особисто або через будь-яку
форму представництва, без чого вона буде позбавлена основних
процесуальних гарантій, які застосовуються у справах, пов'язаних з
позбавленням волі.
Будь-яке позбавлення волі згідно з підпунктом f пункту 1
статті 5 ( 995_004 ) є виправданим тільки доти, доки розглядається
питання про вислання. Якщо ця процедура належно не виконується,
згідно з цим підпунктом подальше затримання є неприпустимим (Eur.
Court HR, Chahal v the United Kingdom judgment of 15 November
1996, Reports of Judgments and Decisions 1996-V).
2. Кожна заарештована людина повинна негайно бути
поінформована зрозумілою для неї мовою про підстави її арешту і
про будь-яке обвинувачення проти неї.
Кожний заарештований повинен знати, чому він позбавлений
волі. Тобто пункт 2 зобов'язує давати роз'яснення кожному
заарештованому простою, зрозумілою для нього мовою юридичних та
фактичних підстав арешту з тим, щоб він міг звернутися до суду
згідно з пунктом 4 статті 5 ( 995_004 ). Посилання тільки на
правову основу арешту (тобто на статтю нормативно-правового акта)
не є достатнім для цілей пункту 2 статті 5, тобто є її порушенням
(Murray v the United Kingdom judgment of 28 October 1994, Series A
300-A (1994).
Однак необхідності надавати інформацію у всій повноті саме в
момент затримання немає. Підстави арешту можуть бути доведені до
відома заарештованого під час допитів через кілька годин після
арешту, що не є порушенням пункту 2 статті 5 ( 995_004 ) (Fox,
Campbell and Hartley v UK judgment of 27 March 1991, Series 202-B
(1991).
Неповідомлення особі рішення про поміщення її до
психіатричної лікарні кваліфікується як порушення пункту 2 статті
5 ( 995_004 ) (Van Der Leer v the Netherlands judgment of 21
February 1990, Series 170 (1990).
3. Кожна людина, заарештована або затримана згідно з
положенням, пункту 1 (с) цієї статті, має негайно постати перед
суддею чи іншою службовою особою, якій закон надає право
здійснювати судову владу, і має право на судовий розгляд упродовж
розумного строку або на звільнення до початку судового розгляду.
Таке звільнення може бути обумовлене гарантіями явки в суд.
Слід зазначити, що відповідно до національного законодавства
України роль службової особи в значенні пункту 3 статті 5
( 995_004 ) виконує прокурор, про що зазначено в Законі України
"Про ратифікацію Конвенції про захист прав та основних свобод
людини 1950 року, Першого протоколу та протоколів N 2, 4, 7 та 11
до Конвенції" ( 475/97-ВР ). Однак згідно із зазначеним Законом це
положення діє до 28 червня 2001 року.
Участь прокурора, який давав санкцію на арешт, а потім брав
участь у подальшому кримінальному судовому процесі як обвинувач,
що піддає сумніву його безсторонність, може бути порушенням
пункту 3 статті 5 ( 995_004 ) (Huber judgment of 23 October 1990,
Series A 188 (1990).
У справі "Монік Летельє проти Франції" (Letellier v France
judgment of 26 June 1991, Series 207 (1991) загальний строк арешту
до винесення судом обвинувального вироку становив 2 роки 9
місяців.
Розглянувши всі обставини справи та розслідування, Суд дійшов
висновку, що вже через рік і 4 місяці подальше тримання під вартою
не мало достатніх підстав, тобто був порушений пункт 3 статті 5
( 995_004 ). Суд зазначив, що суди повинні більш точно і детально
мотивувати, чому вони вважали необхідним продовжити попереднє
ув'язнення.
У справі "Томазі проти Франції" (Tomasi v France judgment of
27 August 1992, Series A 241-A (1992) заявник був заарештований за
підозрою у співучасті у скоєнні вбивства та замаху на вбивство.
Протягом тривалого часу після пред'явлення обвинувачення Томазі
перебував у попередньому ув'язненні. Строк ув'язнення досяг 5
років і 7 місяців, що було визнано Судом порушенням статті 5
( 995_004 ).
Суд визначив, що вагомих підстав для підозри щодо скоєння
заарештованим правопорушення після закінчення певного строку вже
недостатньо, щоб виправдати тривалість ув'язнення, тому
національні суди повинні надавати інші достатні та прийнятні у
справі аргументи. Тобто у кожному випадку потрібно обгрунтовано
довести необхідність продовження строку попереднього ув'язнення.
Практикою Суду встановлено, що строком затримання, який
відповідає вимогам пункту 3 статті 5 ( 995_004 ) є 4 доби. Тому
затримання особи на строк понад 4 доби без пред'явлення
обвинувачення, навіть у виняткових випадках, наприклад зазначених
у частині 4 статті 148 КПК України ( 1002-05 ), є недопустимим.
Зарахування строку попереднього ув'язнення до строку
покарання за вироком не може усунути порушення пункту 3 статті 5
( 995_004 ), але може мати наслідки для застосування статті 50
Конвенції ( 995_004 ) (відшкодування стороні, що постраждала),
оскільки ця міра обмежує заподіяну шкоду (Engel and Others v the
Netherlands judgment of 8 June 1976, Series A 22 (1976).
4. Кожна людина, позбавлена волі внаслідок арешту або
затримання, має право на швидкий розгляд судом законності її
затримання і на звільнення, якщо затримання є незаконним.
Мета цього пункту полягає в тому, щоб гарантувати
заарештованим та затриманим особам право на судовий контроль за
законністю міри, яку до них було застосовано. Тобто у разі, коли
рішення про позбавлення волі прийнято адміністративним органом,
пункт 4 статті 5 ( 995_004 ) зобов'язує державу надати затриманому
право на звернення до суду. Однак якщо подібне рішення приймається
судом, контроль, передбачений пунктом 4 статті 5, включається в це
рішення.
Пункт 4 статті 5 ( 995_004 ) поширюється на всі випадки
позбавлення волі і надає кожному право на судову перевірку
законності затримання або арешту, незважаючи на те, чи потрапляють
ці випадки у сферу дії пункту 1 статті 5. Таким чином, суд
зобов'язаний розглянути скаргу затриманого про перевірку
законності затримання, навіть якщо не було виявлено порушень
пункту 1 статті 5 ( 995_004 ) (Engel and Others v the Netherlands
judgment of 8 June 1976, Series A 22 (1976).
5. Кожна людина, яка стала жертвою арешту або затримання на
порушення положень цієї статті ( 995_004 ), має захищене позовом
право на відшкодування збитків.
Питання про відшкодування виникає кожного разу, коли
порушуються вимоги пункту 1 статті 5 Конвенції ( 995_004 ).
У випадках, коли згідно з національним законодавством позов
про компенсацію за незаконне позбавлення волі можливий тільки у
разі порушення норм національного права, але таке позбавлення волі
було здійснене з порушенням пункту 3 статті 5 ( 995_004 ),
заявники мають право згідно з пунктом 5 статті 5 на одержання
компенсації.
Дуже важливо наголосити, що на сьогодні, поки стосовно
України Європейським судом ще не було винесено жодного рішення,
необхідно вчасно перейти до здійснення правосуддя в рамках
європейської системи права і запобігти створенню негативної
прецедентної бази з питань додержання в Україні положень
Конвенції ( 995_004 ). Визначальною у цьому є, насамперед, роль
судів України, яким належить ефективно поновлювати порушені права
людини. Конвенцією встановлено, що заявник може подати скаргу до
Європейського суду тільки вичерпавши внутрішні засоби судового
захисту. Тому суди України, чітко додержуючись положень Конвенції
( 995_004 ), повинні унеможливити випадки, коли людина, не
діставши ефективного захисту своїх прав, вимушена звертатися до
Європейського суду.
Стаття 6. ПРАВО НА СПРАВЕДЛИВИЙ СУДОВИЙ РОЗГЛЯД
( 995_004 )
1. Кожна людина при визначенні її громадянських прав і
обов'язків або при висуненні проти неї будь-якого кримінального
обвинувачення має право на справедливий і відкритий розгляд
впродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом,
створеним відповідно до закону. Судове рішення оголошується
прилюдно, але преса і відвідувачі можуть не допускатися в зал
засідань протягом усього судового розгляду або якоїсь його частини
з метою збереження моралі, громадського порядку або національної
безпеки в демократичному суспільстві, якщо того вимагають інтереси
малолітніх чи захисту конфіденційності особистого життя сторін або
у разі крайньої необхідності, якщо, на думку суду, в особливих
випадках привселюдність розгляду може зашкодити інтересам
правосуддя.
2. Кожна людина, обвинувачена у вчиненні кримінального
злочину, вважається невинною доти, поки її вину не буде доведено
згідно з законом.
3. Кожна людина, обвинувачена у вчиненні кримінального
злочину, має якнайменш такі права:
a) бути негайно і детально поінформованою зрозумілою для неї
мовою про характер і причину обвинувачення проти неї;
b) мати достатньо часу й можливостей для підготовки свого
захисту;
c) захищати себе особисто чи використовувати правову допомогу
захисника на свій власний вибір або, якщо вона не має коштів для
оплати правової допомоги захисника, одержувати таку допомогу
безкоштовно, якщо цього вимагають інтереси правосуддя;
d) допитувати свідків, що свідчать проти неї, або вимагати
їхнього допиту, а також вимагати виклику і допиту свідків з її
сторони на тих самих умовах, що і свідків, які свідчать проти неї;
e) отримувати безкоштовну допомогу перекладача, якщо вона не
розуміє і не розмовляє мовою, яка використовується у суді.
Стаття 6 Конвенції ( 995_004 ) гарантує кожній людині при
визначенні її цивільних прав та обов'язків або при висуненні
проти неї будь-якого кримінального обвинувачення право на
справедливий і відкритий судовий розгляд.
Пункт 1 статті 6 Конвенції ( 995_004 ) стосується як
цивільного, так і кримінального судочинства, а пункти 2 і 3 -
виключно кримінальних справ.
Для застосування статті 6 Конвенції ( 995_004 ) необхідна
наявність трьох умов: реальна і обгрунтована спроба оскаржити
деякі "права" чи "обов'язки", щодо яких можливо з упевненістю
стверджувати, що вони визнаються внутрішнім законодавством; при
вирішенні спору повинні бути прямо визначені ці права чи
обов'язки; ці права чи обов'язки повинні мати цивільний характер
(Skaerby v Sweden judgment of 28 June 1990, Series A # 180).
Європейський суд трактує поняття "цивільні права і обов'язки"
доволі широко, хоча і вказує, що вони повинні бути самостійними, і
тому немає необхідності розрізнювати питання, що стосуються
приватного чи публічного права, чи обмежувати застосування цього
поняття суперечкою між приватними особами (Ringeisen 1971 p.
Series A # 13).
Хоча сфера, що охоплює поняття "цивільні права і обов'язки",
передбачені пунктом 1 статті 6 Конвенції ( 995_004 ), як уже
зазначалося вище, досить значна, увесь перелік питань не потрапляє
під її захист. Основним з цих виключених питань є процедура, що
стосується еміграції і надання притулку. Ці питання розглядаються
як такі, що стосуються публічного права, якщо заявник не доведе,
що йдеться про інше право, передбачене Конвенцією. До цієї
категорії належать здебільшого справи, за якими подаються позови
про повагу до сімейного життя, що гарантується статтею 8 разом з
правами, що гарантуються статтею 6 Конвенції ( 995_004 ). Дія
пункту 1 статті 6 не поширюється на спори з питань доступу до
роботи, підвищення чи звільнення з цивільної служби чи
відсторонення від іншої публічної посади, а також на спори з
питань оподаткування.
Дія статті 6 ( 995_004 ) поширюється на "кримінальні
обвинувачення", пред'явлені в установленому законом порядку.
Внутрішнє право не є визначальним при вирішенні питання, чи є
обвинувачення кримінальним. Жодна з держав не може ігнорувати
напрацьованих Європейським судом критеріїв, що дають змогу
відокремити злочини від інших правопорушень (ступінь тяжкості
діяння, суворість покарання, nullum crimen sine lege).
Стаття 6 Конвенції ( 995_004 ) як у цивільній, так і в
кримінальній сфері, передбачає право на розгляд незалежним і
безстороннім судом, встановленим законом. Це положення закріплює
"право на суд" (Golder judgment of 21.02.1975, Series A No. 18, p.
18, para. 36; Deweer judgment of 27.02.1980, Series A No. 35, p.
24-25, para. 48-49), яке включає в себе три елементи, по-перше,
наявність створеного на підставі закону "суду", що відповідає
критеріям незалежності і безсторонності. По-друге, суд повинен
мати достатньо широкі повноваження для того, щоб приймати рішення
щодо всіх аспектів спору чи звинувачення. Крім того, особа
повинна мати право доступу до суду.
Суд повинен відповідати вимогам незалежності, особливо від
виконавчої влади, та безсторонності (Belilos v Switzerland
judgment of 29 April 1988, Series a, No. 132).
Поняття "незалежний суд" охоплює два основних аспекти:
незалежність від виконавчої влади і від сторін (Ringeisen v
Austria judgment of 23 June 1973, Series A, No. 16). При
визначенні, чи може орган вважатися незалежним, суд повинен
розглянути спосіб призначення членів суду, тривалість їх
перебування на посаді, наявність гарантій проти тиску на них
ззовні, і питання про те, чи орган є незалежним (Eur. Court HR,
Findlay v the United Kingdom judgment of 25 February 1997, Reports
of Judgments and Decisions 1997-I).
Щодо безсторонності суду висувається дві вимоги: по-перше,
бути суб'єктивно вільним від упередження чи зацікавленості у
результаті розгляду справи, по-друге, бути об'єктивно безстороннім
- тобто суд повинен гарантувати виключення будь-якого
обгрунтованого сумніву стосовно його безсторонності (Findlay
judgment, op. cit.). Щоб задовольнити ці вимоги, суд повинен
відповідати суб'єктивному і об'єктивному тесту: безсторонність для
цілей пункту 1 статті 6 ( 995_004 ) повинна визначатися за
суб'єктивним тестом тобто на підставі особистого переконання
окремого судді в даній справі, і за об'єктивним тестом, тобто
з'ясування, чи суддя має гарантії, достатні для виключення
будь-якого законного сумніву стосовно його безсторонності
(Piersack v Belgium judgment of 1 October 1982, Series A, No. 53).
Суддя вважається безстороннім, поки протилежне не буде
доведено (Le Compte, Van Leuven and De Meyere v Belgium judgment
of 23 June 1981, Series A, No. 43). Необхідно зазначити, що, крім
усього, суди зобов'язані заслуговувати на довіру учасників
процесу, особливо обвинувачених.
Європейський суд стверджує, що будь-який суддя, стосовно
неупередженості якого є обгрунтований сумнів, повинен заявити
самовідвід (Delcourt judgment of 17 January 1970, Series A, No.
11; Piersack v Belgium judgment of 1 October 1982, Series A, No.
53; De Cubber v Belgium judgment of 26 October 1984, Series A, No.
86).
Держави-учасниці мають більшу свободу при розгляді цивільних
справ, ніж при розгляді кримінальних справ (Dombo Beheer BV v the
Netherlands judgment of 27 October 1993, Series A, No. 274). Тому
гарантії, які можливо будуть необхідні для "справедливого
слухання" в кримінальних справах, не можуть застосовуватися з
такою самою суворістю до розгляду цивільних чи господарських
справ.
Однією з основних складових у системі справедливого
судочинства є доступ до процедури з усіма атрибутами судової
форми контролю: держава не може обмежити або скасувати судовий
контроль у певних сферах (Golder v the United Kingdom judgment of
21 February 1975, Series A, No. 18). Зацікавлена особа повинна
мати можливість розгляду своєї справи в суді без надмірних
правових чи практичних перешкод: ускладнених чи формалізованих
процедур прийняття та розгляду позовних заяв; високих ставок
судового мита; недоступності адвокатської допомоги; відсутності
спрощених процедур для розгляду нескладних справ, а також справ
про права, що вимагають оперативного (термінового) захисту.
Відмова в правосудді забороняється.
При цьому Європейський суд допускає у виняткових випадках
можливість обмеженого доступу до суду приватних осіб, наприклад
психічно хворих під час лікування; осіб, схильних до сутяжництва.
При цьому будь-яке обмеження права доступу до суду повинно
переслідувати певну мету, а також достатньою мірою відповідати цій
меті.
Право кожного на "справедливий" розгляд його справи - дуже
важлива складова статті 6 Конвенції (