Geum.ru

Методичні рекомендації для центральних органів виконавчої влади щодо застосування в законотворчій діяльності Конвенції про захист прав І основних свобод людини

Вид материалаМетодичні рекомендації
Подобный материал:
1   2   3   4   5   6   7   8   9
995_004 ) є не лише
невтручання у реалізацію громадянами відповідних свобод, але й
забезпечення ефективного використання прав, передбачених цією
статтею. Суд підтвердив позитивні зобов'язання держави щодо
захисту осіб, які реалізовують своє право на мирні збори, від
насильства з боку демонстрантів з протилежними поглядами
(Plattform "Arzte fur das Leben" v Austria No 10126/82, 44 DR 65
(1985). Оскільки учасники обох демонстрацій реалізовують свої
права відповідно до статті 11, завданням держави є утримання
кордону між групами з протилежними позиціями. Якщо ж метою однієї
з груп є заподіяння шкоди діяльності іншої, держава повинна стати
на захист групи, що реалізовує свої права на "мирне зібрання".
Проте слід зауважити, що погроза порушити порядок сама по собі не
є достатнім виправданням втручання з боку державних органів
(Christians against Racism and Fascism v UK No 8440/78, 21 DR 138
(1980).
Форми втручання в право на мирні зібрання є різноманітними:
від вимог одержання попереднього дозволу до повної заборони
проведення акції. За порушення умов про ведення зібрань або
проведення несанкціонованих зібрань може передбачатися кримінальне
покарання. При цьому Суд заперечив тезу про те, що такі санкції не
є порушенням свободи зібрань (Ezelin v France A 202 з 39 (1991).
Звичайно, вимоги щодо повідомлення про проведення зібрання чи
одержання дозволу не вважаються втручанням у розумінні статті 11
( 995_004 ) (Rassemblement Jurassien Unite Jurassienne v
Switzerland No 8191/78, 17 DR 93 (1979), але заборона проведення
акції повинна мати підстави, що виправдовували б її згідно з
пунктом 2 статті 11, оскільки таке втручання є дуже серйозним.
Насамперед, втручання повинно бути передбачене законодавством
і здійснюватися з метою захисту національної безпеки або
громадського спокою, для охорони порядку і запобігання злочинам,
для охорони здоров'я чи моральності, або для захисту прав і свобод
інших осіб. Тут Суд дає досить широку свободу державі щодо оцінки,
які заходи вона вважає за необхідне вжити для досягнення
перелічених цілей. У певних випадках, якщо група пропагує насилля
чи екстремістські гасла, або зібрання становить реальну загрозу
виникнення соціальної напруженості, навіть повна заборона зібрань
може вважатися виправданою згідно з пунктом 2 статті 11
( 995_004 ) (Rassemblement Jurassien Unite Jurassienne v
Switzerland No 8191/78, 17 DR 93 (1979); Christians against Racism
and Fascism v UK No 8440/78, 21 DR 138 (1980).
Ще однією підставою для виправданості втручання в права,
передбачені статтею 11 ( 995_004 ), є адекватність вжитих санкцій
та необхідності захисту порядку.
Свобода об'єднання
Свобода об'єднання полягає в праві осіб формувати колективні
утворення для представництва своїх інтересів. Як правило, ці
об'єднання мають певний комплекс прав у відносинах з державою, а
також набір прав і обов'язків стосовно своїх членів. Особа не
володіє абсолютним правом набувати членства в тій чи іншій
організації, так само як і організація не зобов'язана приймати до
своїх лав чи продовжувати членство певної особи (Cheall v UK No
10550/83, 42 DR 178 (1985). Відповідно особа не може бути змушена
до членства в певному об'єднанні або поставлена в невигідні умови,
якщо вона вирішує не ставати членом організації (Young, James and
Webster v UK A 44 з 55 (1981). Про цю так звану "негативну"
свободу об'єднання спеціально не йдеться в пункті 1 статті 11
( 995_004 ), проте її було сформульовано шляхом тлумачення
положень цієї статті.
Поняття "об'єднання" в сенсі статті 11 ( 995_004 ) має
автономне значення: невизнання внутрішнім законодавством держави
певної діяльності осіб як об'єднання не означає, що Суд не
порушуватиме питання про застосування статті 11. Тоді як право на
контакти і розвиток стосунків з іншими не розглядається як
частина свободи об'єднання в розумінні статті 11 (McFreely v UK
No 8317/78, 20 DR 44 (1980), неформальні, але стабільні утворення
з чітко визначеними цілями потраплятимуть у сферу дії цієї
статті. З іншого боку, в кількох випадках Суд виносив рішення про
те, що професійні асоціації, створені на базі закону, які
вимагають членства усіх представників певної професії, не є
"об'єднаннями" в розумінні статті 11 ( 995_004 ) (Le Compte, Van
Leuven and De Meyere v Belgium A 43 з 64-65 (1981); A v Spain No
13750/88, 66 DR 188 (1990).
Об'єднання можуть переслідувати різні цілі. Заборонено
об'єднуватися задля досягнення цілей, що суперечать чинному
законодавству, проте може виникати право об'єднуватися з метою
організації кампанії щодо внесення змін до законодавства. І тут
важко провести чітку межу між двома ситуаціями (Lavisse v France
No 14223/88, 70 DR 218 (1991).
Основним обов'язком держави є невтручання як у реалізацію
особою права на свободу об'єднання, так і в діяльність самого
об'єднання. Винятки з цього правила допускаються лише за наявності
обставин, передбачених пунктом 2 статті 11 Конвенції ( 995_004 ).
Свобода створювати і вступати до професійних спілок
Право на свободу створення і приєднання до професійних
спілок, одним з аспектів свободи об'єднання, а не певним
специфічним і незалежним правом (Nation Union of Belgian Police
case A 19 з 38 (1975). Держава зобов'язана дозволяти створення
професійних спілок за бажанням особи. Зокрема, держава не може
дозволяти створення єдиної профспілки і передбачати обов'язкове
членство в ній відповідних осіб. Створення публічних професійних
об'єднань допускається, але не за рахунок обмеження приватного
права осіб створювати інші асоціації з метою задоволення своїх
професійних інтересів.
Позитивне зобов'язання держави полягає в утриманні від
втручання у право осіб створювати професійні спілки, а також у
діяльність самих профспілок. Проте хоча питання членства та
виключення з певної профспілки лежать у сфері регулювання правил
цієї профспілки, держава повинна захищати особу від будь-якого
зловживання з боку останньої; таке зловживання може трапитись,
наприклад, якщо виключення з членів профспілки відбулося всупереч
правилам цієї організації (Cheall v UK No 10550/83, 42 DR (1985).
Права професійних спілок у прецедентній практиці Суду
висвітлюються дуже обмежено: стаття 11 захищає лише ті з них, які
є необхідними для ефективної реалізації права об'єднуватися у
профспілки (Swedish Drivers' Union case A 20 з 39 (1976). Це право
звернення до працедавця від імені членів профспілки, яке проте не
включає обов'язку працедавця консультуватися з профспілкою
(National Union of Belgian Police case A 19 з 39 (1975), а також
права профспілки підписувати від імені своїх членів колективні
угоди (Swedish Drivers' Union case A 20 (1976). Ще одним правом
професійних спілок є право на страйк. Проте тут Суд займає таку
позицію, що дозволяє державі широко втручатися в реалізацію цього
права.
Нині позиція Суду поступово змінюється до надання більшої
свободи професійним спілкам, а також до забезпечення захисту осіб
від примусового членства осіб у професійних об'єднаннях
представників певних професій.
Стаття 12. ПРАВО НА ШЛЮБ ( 995_004 )
Чоловіки та жінки, які досягли шлюбного віку, мають право на
одруження і створення сім'ї згідно з національними законами, які
регулюють здійснення цього права.
Право брати шлюб та створювати сім'ю тісно пов'язане з
правами на недоторканність житла та на сімейне життя за статтею 8
Конвенції ( 995_004 ). Однак ці дві статті відрізняються одна від
одної у кількох аспектах. Стаття 12 стосується "одноразових" дій,
наприклад, акту вступу до шлюбу та/або народження або усиновлення
дитини, тоді як стаття 8 стосується тривалого стану, а саме
відносин, які виникають як наслідок "одноразових" дій. Дія
положень статті 12 обмежується також особами шлюбного віку, тоді
як стаття 8 стосується всіх. З цього можна зробити висновок, що
термін "сім'я" у розумінні статті 12 має більш вузьке значення,
ніж у розумінні статті 8.
Укладаючи текст статті 12 ( 995_004 ), автори Конвенції
керувалися простою ситуацією, коли гетеросексуальна пара має намір
взяти шлюб і створити сім'ю. Однак соціальні зміни у Західній
Європі ускладнили тлумачення цієї статті. За останні роки
соціальні і моральні норми зазнали значної трансформації.
Європейська комісія і Суд розглянули кілька справ транссексуалів,
які скаржилися на порушення права вступу до шлюбу відповідно до
статті 12. У справі "Ван Оостервійк проти Бельгії" (Van Oosterwijk
v Belgium judgment of 6 November 1980, Series A, No. 40) заявник,
який змінив свою стать на чоловічу, стверджував, що відмова
бельгійського уряду внести зміну до книги реєстрації народжень
позбавляє його можливості здійснити право одруження. Більшість
членів Комісії констатували порушення статті 12, відзначивши, що
хоча в Конвенції ( 995_004 ) та внутрішніх правових системах
поняття шлюбу та сім'ї фактично тотожні, ніщо не свідчить на
користь такого висновку та що здатність до відтворення є основною
умовою шлюбу або що саме відтворення є головною метою шлюбу. Крім
того, сім'я завжди може бути заснована шляхом усиновлення дітей.
Стаття 12 ( 995_004 ) стосується традиційного шлюбу між
особами біологічно протилежної статі, але із змісту статті не
можна зробити висновку, що здатність до відтворення є необхідною
умовою цього права. Чоловіки та жінки, які не можуть мати дітей,
користуються правом вступу до шлюбу так само, як і всі інші особи.
Суд розглянув кілька справ, у яких заявники-ув'язнені
скаржилися на те, що уряд відмовив їм у дозволі укласти шлюб під
час їх перебування в місцях позбавлення волі. У відповідь на це
уряд-відповідач заявив, що ув'язнені не зможуть проживати із
своїми дружинами протягом тривалого часу після укладення шлюбу.
Зокрема, у справі "Дрейпер проти Сполученого Королівства" (Draper
v the United Kingdom N 8186/78, Corn. Rep., 24 DR 72 (1981)
Європейська комісія констатувала порушення статті 12 ( 995_004 ),
зазначивши що:
"... суть права укладати шлюб... полягає у створенні юридично
обов'язкового союзу між чоловіком та жінкою. Тому вони повинні
самі вирішити, чи мають бажання укласти такий союз, за обставин,
коли вони не зможуть проживати разом".
Крім відмінностей між статтями 12 і 8 ( 995_004 ), необхідно
також відзначити інші особливості статті 12. Ця стаття включає в
себе положення, яке дозволяє державі обмежувати право відповідно
до національного законодавства, що регулює його здійснення. Хоча
це застереження, на нашу думку, дає державам майже абсолютне право
обмежувати матеріальні права відповідно до цієї статті, воно
суперечить меті усієї Конвенції ( 995_004 ) в цілому, а саме -
гарантії зазначеного права незалежно від норм внутрішнього
законодавства.
Закони можуть, таким чином, встановлювати формальні норми, що
стосуються таких процедур, як сповіщення, оголошення та виконання
формальних умов, за допомогою яких скріплюється шлюбний союз, а
також можуть встановлювати матеріальні норми, засновані на
загальновизнаних міркуваннях публічного інтересу. Прикладами є
норми, що стосуються правоздатності, згоди, заборонених ступенів
родинного зв'язку або попередження двоєженства. Але ...
національне законодавство не може іншим чином позбавити особу або
категорію осіб повної правоздатності стосовно вступу до шлюбу.
Воно також не може суттєво втручатися в здійснення ними цього
права (Hamer v the United Kingdom, Corn Rep. Of 13 December 1979,
24 DR 5 (1981).
Крім цього, Європейський суд констатував, що до змісту права
на одруження за статтею 12 ( 995_004 ) не входить право на
розірвання шлюбу, навіть з тією умовою, щоб отримати можливість на
укладення нового шлюбу. У справі "Джонстон проти Ірландії"
(Johnston v Ireland A 112 (1986), де головним заявником був
чоловік, який мирно розійшовся із своєю дружиною та проживав
протягом останніх кількох років з жінкою і налагодив з нею
стабільне сімейне життя, скарга стосувалася того, що заборона
ірландським урядом розірвання шлюбу є порушенням його права на
одруження відповідно до статті 12 Конвенції ( 995_004 ).
Європейський суд постановив, що ніякого порушення немає, оскільки
держава де-факто не втручалася в його сімейне життя і не
зобов'язана вживати позитивних заходів для забезпечення яким би то
не було чином його права на укладення повторного шлюбу. Суд
постановив, що стаття 12 не гарантує права на розірвання шлюбу. В
іншій справі Європейська комісія дійшла висновку, що стаття 12:
"... не вимагає навіть від самих держав-учасниць Конвенції
( 995_004 ) організовувати своє шлюбне законодавство таким чином,
щоб передбачити можливість остаточного припинення шлюбу у формі
розірвання юридичних шлюбних відносин...".
Стаття 12 ( 995_004 ) забезпечує право розлученим особам
одружуватися без необгрунтованих обмежень у разі, коли національне
законодавство дозволяє розірвання шлюбу, що, однак, не є вимогою
Конвенції ( 995_004 ).
Як було зазначено вище, держава має право визначати формальні
вимоги щодо права на укладення шлюбу, за умови, що вони не
завдають шкоди цьому праву по суті. У ряді випадків, наприклад,
щодо ув'язнених, які мають намір укласти шлюб, на державі також
лежить позитивний обов'язок сприяння здійсненню цього права. Але
це не стосується права створювати сім'ю, щодо якого діє лише
принцип невтручання: стаття 12 ( 995_004 ) не передбачає права
мати дитину. З прецедентного права Європейського суду та комісії
очевидно, що держава не може втручатися в здійснення права
створювати сім'ю відповідно до статті 12 шляхом примусової
стерилізації або за допомогою інших засобів контролю за
народжуваністю. Однак держава не завжди зобов'язана забезпечувати,
щоб подружжя мало можливість до відтворення. У справі "Абдулазіз,
Кабалес та Балкандалі проти Сполученого Королівства" (Abdulaziz,
Cabales and Balkandali v the United Kingdom judgment of 28 May
1985, Series A, No. 94) Суд визначив концепцію "сімейного життя"
за статтею 12:
"... Що б не означало слово "сім'я", воно в будь-якому
випадку включає стосунки, які випливають із законного та дійсного
шлюбу, навіть якщо сімейне життя все ще не налагоджене повною
мірою...
Крім того, вислів "сімейне життя", в застосуванні його до
подружжя, як правило, включає сумісне проживання. Останнє
твердження підтверджується статтею 12 ( 995_004 ), оскільки навряд
чи можна собі уявити, щоб право створювати сім'ю не включало в
себе права сумісного проживання".
З цього можна зробити висновок, що за змістом статті 12
( 995_004 ) Суд бажає визнати, що шлюбу як такого достатньо для
створення сім'ї.
Стаття 13. ПРАВО НА ЕФЕКТИВНИЙ ЗАСІБ ПРАВОВОГО ЗАХИСТУ
( 995_004 )
Кожна людина, права і свободи якої, викладені у цій
Конвенції ( 995_004 ), порушуються, має ефективний засіб захисту у
відповідному національному органі незалежно від того, що порушення
було вчинене особами, які діяли в офіційній якості.
Захист, який передбачається статтею 13 Конвенції ( 995_004 ),
повинен поширюватися на всі випадки обгрунтованих заяв про
порушення прав і свобод, що гарантуються Конвенцією.
Особа, яка аргументовано звертається із заявою про порушення
гарантованих Конвенцією ( 995_004 ) прав і свобод, повинна мати
засоби правового захисту у відповідному національному органі як
для того, щоб її питання було вирішене, так і з метою одержання в
разі потреби компенсації (Silver and Others v the United Kingdom
judgment of 24 October 1983, Series A, No. 67).
Стаття 13 Конвенції ( 995_004 ) вимагає "ефективності" засобу
правового захисту. Термін "засіб" може фактично включати
"сукупність заходів". Крім того, національною владою,
відповідальною за надання обов'язкових ефективних правових засобів
захисту, необов'язково повинен бути суд: відповідно до статті 13
звернення до адміністративного органу може бути достатнім (Colder
judgment of 21 February 1975, Series A, No. 18). Щодо цього стаття
13 Конвенції відрізняється від пункту 4 статті 5, як і від статті
6 Конвенції ( 995_004 ), які вимагають доступу до судового органу.
Однак необхідно зазначити, що повноваження та процедурні гарантії
будь-якого конкретного органу є важливими факторами для визначення
ефективності будь-якого конкретного виду правового захисту.
Поняття "ефективний засіб правового захисту" включає в себе,
крім виплати компенсації у тих випадках, коли це є необхідним,
також детальне та ефективне розслідування, яке повинне відтворити
справжній стан речей, а також покарати осіб, які несуть за це
відповідальність; засіб включає в себе також ефективну можливість
оскарження процедури провадження розслідування (Eur. Court HR,
Aksoy v Turkey judgment of 18 December 1996, Reports of Judgments
and Decisions 1996-VI).
Необхідно також зазначити, що ефективність будь-якого
внутрішнього засобу правового захисту не залежить від вірогідності
позитивного рішення і не потребує засобу для оспорювання на
абстрактному рівні сумісності внутрішнього права з положеннями
Конвенції ( 995_004 ) чи еквівалентними внутрішніми нормами.
Стаття 14. ЗАБОРОНА ДИСКРИМІНАЦІЇ ( 995_004 )
Здійснення прав і свобод, викладених у цій Конвенції
( 995_004 ), гарантується без будь-якої дискримінації за ознакою
статі, раси, кольору шкіри, мови, релігії, політичних чи інших
переконань, національного або соціального походження, належності
до національних меншин, майнового стану, народження або інших
обставин.
Для точнішого тлумачення змісту зазначеної статті необхідно
насамперед дати визначення поняття рівності за документами, які
регулюють цивільні і політичні права. Поняття рівності означає, що
закон застосовується правильно і послідовно до кожного члена
суспільства окремо незалежно від його або її особистих якостей.
Треба зазначити, що як внутрішнє, так і міжнародне право дає змогу
проводити різницю між окремими особами або групами окремих осіб.
Таким чином, постає важливе питання про те, які відмінності є
припустимими, а які є забороненою дискримінацією.
Важливо відзначити, що у статті 14 (