Методичні рекомендації для центральних органів виконавчої влади щодо застосування в законотворчій діяльності Конвенції про захист прав І основних свобод людини

Вид материалаМетодичні рекомендації
Подобный материал:
1   2   3   4   5   6   7   8   9
995_004 ). Вимога
"справедливості" застосовується до всього розгляду і не
обмежується лише розглядом справи за участю сторін (Monnel and
Morris judgment of 2 March 1987, Series A, # 115).
У пункті 1 статті 6 ( 995_004 ) перелічуються елементи
системи справедливого судочинства відповідно до європейської
моделі права. Аналіз прецедентної бази дає підстави зробити чіткі
висновки стосовно процедурних вимог у забезпеченні справедливого
судового розгляду.
Судовий розгляд визнається справедливим за умови забезпечення
рівного процесуального становища сторін, що беруть участь у спорі.
Для підтвердження необхідності додержання цього принципу
Європейський суд, встановлюючи відсутність процесуальних і
фактичних привілеїв у сторін, перевіряє: фактичну змагальність
сторін у процесі; незалежність і законність призначення експертів
та експертиз; законність методів одержання доказів; вмотивованість
рішень; порядок і фактичну можливість оскарження судових рішень
сторонами, а також неможливість втручання в порядок оскарження
судових рішень осіб, які не беруть участі у спорі і прав яких не
зачепили судові акти; фактичну можливість участі сторін у розгляді
справи на всіх її стадіях.
Особа, яка захищає приватні права, повинна: бути фактично
повідомлена зрозумілою їй мовою про час і місце судового
засідання; мати можливість захищати свої права особисто чи через
своїх представників, а також одержати допомогу перекладачів;
вільно надавати докази, що підтверджують її права.
Стаття 6 Конвенції ( 995_004 ) встановлює право на
відкритість судового розгляду та оприлюднення судового рішення, що
забезпечує можливість проведення розгляду в присутності всіх осіб,
які захищають свої права, а також зацікавлених осіб.
Суд відзначив, що публічність судового розгляду спрямована на
захист сторін від таємного правосуддя, яке не підпадає під
контроль громадськості, і є також одним із засобів збереження
довіри до судів усіх рівнів (Axen judgment of 8 December 1983,
Series A, No. 72).
При цьому Європейський суд наполягає на позиції, що фактичні
обставини справи спору повинні розглядатися тільки у присутності
сторін та інших зацікавлених осіб. Водночас обговорення судом
питань права можливе і за відсутності сторін.
Представники громадськості і засобів масової інформації не
допускаються на судове засідання, на якому розглядаються фактичні
обставини, лише у разі обгрунтування такої заборони моральними
підставами та нормами, що захищають державну таємницю.
Суд також зазначив, що немає необхідності проводити відкритий
дисциплінарний розгляд у в'язниці з огляду на громадський спокій і
безпеку (Campbell and Fell judgment of 28 June 1984, Series A, No.
80). Іноді з міркувань необхідності збереження професійної
таємниці чи захисту приватного життя осіб може бути виправданим
закритий дисциплінарний розгляд, але це залежить від обставин
конкретної справи, і загальна заборона публічного розгляду була б
невиправданою.
Незалежно від цієї обставини додержання вимоги публічності є
обов'язковим на стадії винесення вмотивованого судового рішення.
Це не слід сприймати як вимогу оприлюднення рішення у всіх
випадках, проте необхідно дотримуватися відповідної відкритості.
Зокрема, передача до канцелярії рішення суду, з яким зацікавлена
особа може там ознайомитись, може бути достатньою (Pretto and
Others judgment of 8 December 1983, Series A N 71; Sutler judgment
of 22 February 1984, Series A N 74).
Вимога розгляду справи протягом "розумного строку" стосується
двох основних питань: який строк необхідно брати до уваги і чи
можна вважати його розумним?
Під строком розгляду справи мається на увазі весь час
розгляду претензії особи, що захищає свої права як в
адміністративних, так і в судових органах держави - члена Ради
Європи, а також строк фактичного виконання рішення.
Розумність строку в судовому розгляді визначається залежно
від конкретних обставин страви, складності спору, поведінки сторін
у процесі, добросовісності судових органів, що розглядають спір, а
також видають виконавчі документи.
При цьому Європейський суд, як правило, виключає з цього
строку періоди, коли зволікання розгляду ініціювалося приватною
особою (вивчаються клопотання, внесені приватною особою, підстави
зміни її адвоката, причини невмотивованої відсутності сторін у
судовому процесі тощо).
Невиправдані дії державних органів (щодо зволікання розгляду
скарг), а також судів (відмова у прийнятті позовних заяв,
необ'єктивний розгляд справ, невиправдане об'єднання справ, зміна
суддів, зупинення чи призупинення розгляду тощо) розцінюються як
факти, що свідчать про порушення принципу розумності строку
розгляду.
Стаття 8. ПРАВО НА ПОВАГУ ДО ПРИВАТНОГО І СІМЕЙНОГО ЖИТТЯ
( 995_004 )
1. Кожна людина має право на повагу до її особистого і
сімейного життя, житла і таємниці листування.
2. Держава не може втручатися у здійснення цього права інакше
ніж згідно із законом та у випадках, необхідних в демократичному
суспільстві в інтересах національної і громадської безпеки або
економічного добробуту країни, з метою запобігання заворушенням і
злочинам, для захисту здоров'я або моралі чи з метою захисту прав
і свобод інших людей.
При застосуванні статті 8 ( 995_004 ) виникають такі питання:
який обсяг прав захищається, у чому полягає поняття поваги до цих
прав з боку держави, чи існувало втручання у його використання і
чи було це втручання виправданим, здійсненим відповідно до закону
і необхідним у демократичному суспільстві.
Стаття 8 ( 995_004 ) передбачає такі основні права особи: на
повагу до приватного життя, сімейного життя, на недоторканність
житла та на таємницю кореспонденції. Обсяг відповідних прав при
цьому не визначається. Комісія та Європейський суд не сформулювали
у своїй практиці чітких меж поняття як приватного, так і сімейного
життя. Тому заявнику надаються широкі повноваження у доведенні
перед Судом, що порушення його права підлягає захисту статтею 8
( 995_004 ).
Приватне життя
Суд розширив поняття приватного життя людини, вивівши його за
рамки лише особистого життя, яке охоплює захищеність персональних
даних та право на усамітнення, та включивши у це поняття право
особи на встановлення і підтримання стосунків з іншими людьми
(Niemietz v Germany, Series A 251-B, &29 (1992)). При визначенні
важливості підтримання стосунків з іншими людьми було встановлено,
що право на такі стосунки мають до певного рівня також і ув'язнені
(McFeeley v UK, # 8317/78, 20 DR 44 (1980). Свобода об'єднуватись
з іншими є соціальним аспектом приватного життя. Суд визначив, що
поняття приватного життя охоплює також фізичну і моральну
цілісність особи, включаючи сексуальне життя (X and Y v
Netherlands, Series A 91 & 22 (1985).
Поняття приватного життя згідно із статтею 8 Конвенції
( 995_004 ) включає:
а) можливість особи визначати свою персональну ідентичність.
Особа має право на вибір імені, способу одягатися та на сексуальну
ідентичність (Burghartz v Switzerland, Series A 280B (1994);
Stjerna v Finland, Series A 299 В (1994). Особа сама повинна
визначати, як до неї належить ставитися державі і як
репрезентувати себе іншим. Як правило, саме ці аспекти лежать в
основі справ транссексуалів.
Сфери приватного життя стосується також право особи на доступ
до інформації, пов'язаної з її усиновленням, право на встановлення
батьківства і визначення, чи та чи інша дитина є рідною дитиною
того чи іншого дорослого (Rassmussen v Denmark, Series А 87, & 33
(1984).
b) право особи на моральну та фізичну цілісність. Такі дії,
як фізичне покарання учнів у школі (Costello-Roberts v UK A 247-C
(1993) або інші аспекти, пов'язані з фізичною цілісністю особи,
наприклад відсутність законодавчого захисту особи від сексуальних
домагань (X and Y v Netherlands A 91 (1985), можуть бути визнані
Судом як такі, що порушують пункт 1 статті 8 ( 995_004 ).
Інша пов'язана з цим аспектом приватного життя категорія
справ, що формується саме тепер, - це справи про вплив довкілля на
особу. Нездатність держави захистити людину від шкідливого впливу
навколишнього середовища (Lopes Ostra v Spain A 303-C (1994) може
бути визнана Судом як порушення прав, передбачених статтею 8
( 995_004 ).
c) право на приватний простір. Втручання у приватний простір
особи може здійснюватися різними методами: шумом, візуальними
подразниками та ін. Порушення приватного простору лежить в основі
всіх справ з прослуховування. Суд визначив, що здійснення таємного
нагляду порушує право приватного життя особи (Klass v Germany,
Series А 82 (1984). Зазвичай, таємний нагляд та прослуховування
торкаються також інших понять пункту 1 статті 8 ( 995_004 ),
зокрема таких, як "дім" та "кореспонденція", проте право
приватного простору стосується таких місць, як готельні номери,


камери у в'язницях, що не включаються у поняття "дім".
d) збирання і використання інформації про особу. Збирання і
використання інформації про особу без її згоди є втручанням у її
приватне життя. Це стосується як офіційних переписів (X v UK No.
9702/82, 30 DR 239 (1982), так і зняття відбитків пальців та
фотографування в ході розслідування (Murray v UK A 300 & 84,85
(1994). Збирання медичних даних є також втручанням у приватне
життя.
Зобов'язання держави поважати приватне життя людини шляхом
контролю за діяльністю її службовців та офіційних осіб поширюється
на таку ж діяльність приватних осіб, наприклад приватних
детективів або репортерів. У цьому аспекті держава наділена
широкими повноваженнями щодо власної оцінки того, яких заходів
необхідно вжити для реалізації цього позитивного зобов'язання.
Втручання в права особи згідно з пунктом 1 статті 8
( 995_004 ) шляхом збирання інформації про неї повинно бути
виправдане підставами, передбаченими у пункті 2 статті 8. Проте
той факт, що збирання інформації є виправданим, не означає, що її
зберігання і використання не становитиме порушення. Так, відбитки
пальців, зняті в ході розслідування злочину, повинні бути знищені
із зняттям підозри щодо винуватості особи (Friedl v Austria A
305-B Corn Rep & 66 (1995).
е) свобода сексуальних стосунків. У процесі розгляду справ, що
стосуються свободи сексуальних стосунків, як складової приватного
життя людини, Суд зробив значний внесок у визнання консенсуальних
гомосексуальних відносин дорослих майже в усіх державах Ради
Європи (Dudgeon v UK A 45 (1981); Norris v Ireland A 142 (1988);
Modinos v Cyprus A 259 (1993). Звичайно, держава має право
регулювати певні аспекти реалізації свободи сексуальних відносин в
цілях захисту суспільної моралі.
Сімейне життя
Поняття сімейного життя у світлі Конвенції ( 995_004 )
охоплює ширше коло, ніж звичайні формальні, законно оформлені
стосунки (Johnston v Ireland A 112 (1986); Marckx v Belgium A 31
(1979). У вирішенні справ Суд бере до уваги суть відносин, не
обмежуючись формальними зв'язками, і забезпечує їх ефективний
розвиток.
Принцип поваги до сімейного життя не включає права особи на
створення сім'ї через одруження чи народження дітей. Проте право
на таку повагу може передбачати визнання державою вже створеної
сім'ї. Відповідно, цей принцип не передбачає права особи на
припинення сімейних стосунків, зокрема права партнерів у шлюбі на
розлучення, хоча ефективне використання права на сімейне життя
може передбачати, щоб держава забезпечила можливість припинення
окремих аспектів сімейних стосунків, якщо це необхідно для захисту
інших членів сім'ї (Airey v Ireland A 32 (1979).
Поняття сімейного життя у світлі Конвенції ( 995_004 ) не
обмежується формальними стосунками, хоча саме вони, як правило,
потрапляють до сфери регулювання статті 8. Проте Суд звертає
особливу увагу на суть стосунків і не розглядає на відповідність
статті 8 справи, пов'язані з фіктивними шлюбами, укладеними з
метою, наприклад, отримання громадянства тієї чи іншої країни
(Benes v Austria No 18643/91, 72 DR 271 (1992).
Перспективні сімейні стосунки, тобто стосунки між нареченими,
можуть бути визнані як такі, що захищені статтею 8 ( 995_004 ),
якщо їх наявність достатньо встановлена (Wake-field v UK No
15817/89, 66 DR 251 (1990). Якщо стосунки між батьками дитини мали
неформальний характер, визначення, чи потрапляють вони до сфери
сімейного життя, залежатиме від фактичних обставин. Значення
матимуть як стабільність таких стосунків, так і наміри сторін. Той
факт, що чоловік та жінка мешкали разом, є недостатнім для
визнання існування сімейного життя (Kroon v Netherlands А 297-с &
30 (1994).
На основі аналізу стосунків між батьком і дитиною після
розлучення батьків (якщо дитина залишається у матері) Суд може
дійти висновку, що сімейні відносини збереглися (Keegan v Ireland
A 290 (1994); Berrenhab v Netherlands A 138 (1988). Таким чином,
держава повинна поважати право батька на контакти з дитиною.
Розширивши сферу захисту Конвенції ( 995_004 ) на неформальні
шлюби, Суд визнав можливість існування сімейних зв'язків між
батьком і дитиною, народженою у такому неформальному шлюбі, а
також між матір'ю та її позашлюбною дитиною (Johnston v Ireland А
112 (1986). Оскільки не існує критеріїв визначення реальності
таких зв'язків, Суд у своїй практиці спирається на аналіз їх суті.
У разі усиновлення між усиновленими та їх усиновителями
виникають сімейні стосунки, що захищаються статтею 8 ( 995_004 )
(X v France No 993/82, 31 DR 241 (1982).
Істотним елементом сімейного життя є право осіб жити разом з
метою нормального розвитку стосунків (Marckx v Belgium А 31 & 31
(1979). Ефективне використання права на повагу до сімейного життя
передбачає право батьків на певну владу над дітьми: право
вирішувати, де дитина повинна проживати, яку освіту має здобути,
та інші подібні рішення (Nielsen v Denmark A 144 (1988). Проте
така влада батьків може вступати в конфлікт з індивідуальними
правами дитини, захищеними Конвенцією ( 995_004 ). Таким чином,
поступово значення права батьків на певну владу над дітьми як
аспект сімейного життя зменшується. Так, у справах про опіку
дедалі частіше бажання дитини визнаються більш вагомими, ніж
бажання батьків (Hokkanen v Finland A 299-a (1994).
Житло
Термін "житло" в тлумаченні Суду означає переважно місце, де
особа мешкає на постійній основі. Проте цей термін може
поширюватись і на місце, де особа мала твердий намір мешкати
(Gillow v UK A 119 (1986) Corn Rep & 109-119). Суд поширив це
поняття і на деякі приміщення, пов'язані з професійною діяльністю
особи, зокрема такі, як офіси, оскільки певна професійна
діяльність може провадитися з однаковим успіхом як у приватній
резиденції особи, так і в її офісі чи комерційних приміщеннях
(Niemietz v Germany A 251-B (1992).
Право на недоторканність житла охоплює насамперед право
безперешкодного доступу та перебування в ньому, а також право не
бути виселеним. Крім того, це право включає захист від втручання з
боку державних органів (арешт, обшук). У разі порушення цього
права особи держава повинна мати вагомі підстави, які
виправдовували б її дії.
Кореспонденція
Принцип таємниці кореспонденції передбачає право особи на
безперешкодне спілкування з іншими. При цьому поняття
"кореспонденція" було поширене, крім листування, також на
телефонні розмови та електронні засоби комунікації.
Держава не зобов'язана забезпечувати зразкове функціонування
поштових послуг (X v FRG No 8383/78, 17 DR 227 (1979). Проте
будь-яке свідоме втручання держави в таємницю кореспонденції
повинно бути виправдане підставами, передбаченими пунктом 2 статті
8 ( 995_004 ). Крім того, там, де свобода комунікації залежить від
державних службовців (листування ув'язнених), дії держави особливо
ретельно аналізуються Судом (Boyle v UK No 9659/82, 41 DR 90
(1985); Grace v UK No 11523/85, 62 DR 22 (1989) та інші). Так,
держава зобов'язана утримуватися від втручання у листування
ув'язненого із своїм адвокатом, і особливо з Європейським судом з
прав людини.
Підстави для втручання в права, передбачені пунктом 1 статті
8 ( 995_004 )
Пункт 2 статті 8 ( 995_004 ) чітко визначає підстави, за яких
втручання з боку держави у використання особою прав, зазначених в
пункті 1 цієї ж статті, є виправданим. Таке втручання повинно бути
передбачене законом і необхідне у демократичному суспільстві,
здійснюватися в інтересах національної безпеки, громадського
спокою або економічного добробуту країни, для охорони порядку і
запобігання злочинності, охорони здоров'я чи моралі або для
захисту прав і свобод інших осіб.
Втручання у права, передбачені статтею 8 ( 995_004 ), може
відбуватися на основі лише того закону, який доступний
громадськості (заходи втручання не можуть бути передбачені певними
таємними інструкціями), і передбачає можливість для особи, права
якої порушено, оскаржити заходи, вжиті щодо неї компетентними
державними органами (Malone v UK A 82 (1984).
Важливим тестом щодо виправданості тих чи інших заходів є
аналіз їх необхідності у демократичному суспільстві. Суд може
визнати заходи, передбачені законодавством, такими, що суперечать
принципам демократизму, і визнати втручання порушенням статті 8
( 995_004 ).
Незважаючи на це, саме держава має повноваження визначати
мету втручання в певне право особи. Перелік цілей, що можуть
визнаватися виправданими, досить значний: у справах про секретний
збір інформації - інтереси національної безпеки (Leander v Sweden
A 116 (1987); у справах про позбавлення батьківських прав -
інтереси дітей (Olsson v Sweden (#1) А 130 (1988) або захист
здоров'я та моралі (Andersson (M and R) v Sweden А 226-А (1992); у
справах про перехоплення листів ув'язнених - запобігання порушенню
порядку (всередині в'язниці) або запобігання вчиненню злочину
(Campbell and Fell v UK A 80 (1984).
Стаття 9. СВОБОДА ДУМКИ, СОВІСТІ І ВІРОСПОВІДАННЯ
( 995_004 )
1. Кожна людина має право на свободу думки, совісті і
релігії; це право включає свободу змінювати свою релігію або свої
переконання, а також свободу сповідувати свою релігію або
переконання як одноособова, так і разом з іншими, прилюдно чи
приватна, в богослужінні, ученні, виконанні релігійних і
ритуальних обрядів.
2. Свобода сповідувати релігію або переконання підлягає лише
таким обмеженням, які встановлені законом і є необхідними в
демократичному суспільстві в інтересах громадської безпеки, для
охорони громадського порядку, здоров'я і моралі або для захисту
прав і свобод інших людей.
Свобода - це можливість людини діяти згідно із своїми
інтересами і цілями на основі пізнання об'єктивної необхідності.
Лише в небагатьох випадках контролюючі органи Конвенції
(