Ікуються результати аналізу газового конфлікту, що розгорнувся між Україною та Росією на початку 2009 року та його впливу на стан енергетичної безпеки Євросоюзу

Вид материала

Документы

Содержание Енергетична безпека україни як складова енергетичної безпеки евросоюзу SPP a.s. (Словаччина). RWE Transgas a. s. (Чехія). OMV AG — OMV Gas International E. ON Ruhrgas AG (Німеччина) Ціна газу для України. Але при цьому ключовими залишається питання: хто дасть кошти і на яких умовах? Фактично все це прописано в Брюссельській декларації Геополітичний присмак енергетичної політики росії Виклики та загрози енергетичній безпеці України і ЄС що витікають з газового конфлікту з Росією. Основними завданнями Інституту є Пріоритетні тематичні напрямки наукових досліджень Інституту

Подобный материал:

• Загальна інформаційно-аналітична довідка про стан та перспективи співробітництва між, 330.68kb.
• Тов «Нафтогазбудінформатика» Стислий переказ роботи, 234.68kb.
• Інформація про виконання Порядку денного асоціації Україна – єс за 10 місяців 2011, 636.13kb.
• План дій Україна єс у сфері юстиції, свободи та безпеки, 176.64kb.
• Державна авіаційна адміністрація управління незалежного розслідування авіаційних подій, 798.28kb.
• Реферат на тему: Стан кредитних відносин між банками І підприємствами, 46.48kb.
• План дій європейського Союзу в галузі юстиції та внутрішніх справ погоджено на IV засіданні, 116.16kb.
• Роман Сербин «велика вітчизняна війна», 354.16kb.
• Ня виробничою діяльністю підприємства дозволяє своєчасно виявити І розпізнати стан, 169.18kb.
• Висоцький О. Ю. Легітимаційна політика сучасної України в контексті українсько-польських, 118.63kb.

International Review




№ 1(9) березень 2009


ВІДНОСИНИ УКРАЇНА – ЄС:

у фокусі енергетичної безпеки



Автори:

А.Єрьоменко

О.Тодійчук

Г. Перепелиця

-- 1.1.1.1.1.

В цьому номері квартальника публікуються результати аналізу газового конфлікту, що розгорнувся між Україною та Росією на початку 2009 року та його впливу на стан енергетичної безпеки Євросоюзу. Видання квартальника здійснюється в рамах спільного проекту „Моніторинг відносин Україна-ЄС” започаткованого Регіональним представництвом Фонду ім. Фрідріха Еберта в Україні і Білорусії та Інститутом зовнішньої політики Дипломатичної академії України при МЗС України.

Необхідність запровадження такого проекту обумовлена потребою переосмислення ситуації, що склалась у відносинах між Україною та Європейським союзом а також формулювання нової моделі євро інтеграційної стратегії України в рамках політики сусідства.

Переосмислення стратегії реалізації євроінтеграційного курсу України потребує розробки нових підходів з впровадження європейських стандартів у різних сферах суспільного життя та наближення України до вимог членства в ЄС. Одним з таких підходів є формування стратегічного порозуміння серед політичної еліти щодо європейського напрямку розвитку України. Іншим напрямком реалізації євро інтеграційних прагнень України є досягнення ширшої обізнаності громадськості щодо стану та перспектив європейської інтеграції України. Важливим завданням є також досягнення більшої обізнаності і розуміння з боку вітчизняного бізнесу важливості європейської інтеграції України, доручення його до стратегічного мислення, щільної прив’язки України до європейського ринку та ділової культури.

Важливим сегментом реалізації завдань євроінтеграції України є регіональні аспекти інтеграції, що потребує регулярного інформування регіонів про головні події в ЄС та взаємовідносин між Україною і Європейським Союзом.

З цією метою в рамках реалізації проекту і здійснюється моніторинг відносин Україна-ЄС, їх аналіз та публікація результатів, а також їх адресне розповсюдження серед регіональних органів державної влади, іноземних дипломатичних представництв та неурядових організацій.

Зміст публікацій виражає виключно погляди авторів і не обов’язково збігається з поглядами і позиціями Інституту зовнішньої політики та Фонду Фрідріха Еберта.


ЗМІСТ

1. Алла Єрьоменко. Енергетична безпека України як складова енергетичної безпеки Євросоюзу. 4.

2. Григорій Перепелиця. Геополітичний присмак енергетичної політики Росії у відносинах з Україною та ЄС. 31.

3. Олександр Тодійчук. Виклики та загрози енергетичній безпеці України і ЄС що витікають з газового конфлікту з Росією. 48

4. Енергетична і зовнішня політика після газової кризи: за матеріалами берлінської дискусії українських та німецьких експертів. 60.


Алла Єрьоменко,

редактор відділу економічної безбеки

щотижневика “Дзеркало тижня”


ЕНЕРГЕТИЧНА БЕЗПЕКА УКРАЇНИ ЯК СКЛАДОВА ЕНЕРГЕТИЧНОЇ БЕЗПЕКИ ЕВРОСОЮЗУ


Після того, як більше тижня на початку січня 2009 року європейські споживачі російського газу змушені були мерзнути у прямому значенні цього слова (принаймні, на сході Європи), Європейський Союз та зокрема Європейська Комісія як ніколи предметно почали вивчати проблему енергетичної безпеки у регіоні. Найперше – аби унеможливити повторення подібної ситуації, а також (або тому) з тим, щоб максимально диверсифікувати джерела та шляхи постачання енергоносіїв до Євросоюзу.

Активна російська пропагандистка кампанія врешті майже переконала європейців, що у всьому, як завжди, коли йдеться про недопостачання російського експортного газу споживачам, винна Україна. Проте перші ж спроби розібратися, у чому саме полягає проблема газових відносин України та Російської Федерації, які залишили європейців без газу, виявила не таку вже й однозначність ситуації. І хоча більшість країн-членів ЄС не мали наміру з’ясовувати, хто ж більше завинив, їм довелося згадати 2006 рік, коли російський “Газпром” показово, з трансляцією по телебаченню припинив постачання газу в Україну. Тоді акція росіян тривала добу. І мало кому в ЄС спало на думку, що таким чином РФ намагається з’ясувати, як діятиме ЄС і чи чинитиме спротив. У Євросоюзі тоді майже всі вдали, що нічого не помітили. Мовляв, то справа двосторонніх стосунків РФ та України. І вже тоді росіяни зрозуміли, що надалі можуть диктувати умови не тільки Україні, Білорусі та ще кільком залежним від російського газу державам, а й Євросоюзу. Причому диктат цей може бути безкарним. І росіяни почали готуватись до наступних активних дій.

Боржник завжди винний


Після відключення газу Україні 1 січня 2006 року “Газпром” та інші співвласники “РосУкрЕнерго” поставили українського прем’єра Юрія Єханурова, голову Мінпаливенерго Івана Плачкова та голову НАК “Нафтогаз України” Олексія Івченко перед фактом: увесь газ віднині в Україну постачатиме посередницька компанія “РосУкрЕнерго” (зареєстрована у кантоні Цуг, Швейцарія). Чи з власної волі, чи ні, але з такою схемою погодились. Але сама біда не полягала не тільки в схемі, Вони крилась в угодах і доповненнях до них, які в Україні ніхто не бачив кілька місяців після підписання 3-4 січня 2006 року. А з тих угод і додатків випливало, що:

• Україна, тобто НАК “Нафтогаз України” мусить сплачувати ціну за газ, названу посередником – “РосУкрЕнерго” (спочатку це було 50 дол. за 1000 кубометрів, потім – 95 дол. і 130 дол.);
  
• Ціна зберігання газу для “РосУкрЕнерго” у підземних сховищах газу (ПСГ) у п’ять разів була нижчою, ніж у будь-якій країні, і водночас нижчою, ніж за зберігання газу іншим компаніям, зокрема тим, що видобувають газ в Україні;
  
• Ставка транзиту газу була встановлена на десятки років у 1,6 дол. за транспортування 1000 кубометрів газу по 100 км газогонів України (тільки минулого року її підняли до 1,7 дол.).
  

Але найгірше, що втрачала Україна за угодами 2006 року – навіть саму можливість домовлятися з іншими власниками газу, наприклад, з Туркменистаном. Врешті газотранспортне підприємство НАК “Нафтогазу” – дочірня компанія “Укртрансгаз” просто перетворювалася на виконавця замовлень послуг для “РосУкрЕнерго” і “Газпрому”. При чому за цінами, які вони ж й диктували Україні. На будь-які спроби в Україні переглянути підписані угоди, “Газпром” разом з “РосУкрЕнерго” мали однакову відповідь: Україна отримує газ за значно нижчою ціною, ніш решта країн.

Тим часом за тими ж таки угодами від 3-4 січня в Україні створювалось підприємство у формі ЗАО “УкрГаз-Енерго”. І поступово воно перебирало на себе функції дочірньої компанії “Нафтогазу” – ДК “Газ України”, яке постачало газ безпосередньо по Україні до обл- та міськгазів і мало би за це отримувати кошти, які спрямовувати в оплату імпортованого газу. Але завдяки усним (і дуже рідко – письмовим) вказівкам спочатку голови “Нафтогазу”, а поті й міністра Мінпаливенерго Юрія Бойко підприємство “Газ України” залишалось постачальником газу для підприємств теплокомунальної енергетики, населення та бюджетних організацій. Ці категорії споживачів називають “проблемними”, адже бюджет щорічно має відшкодовувати “Нафтогазу” різницю в цінах продажу газу населенню та бюджетникам із комунальниками. Не завжди це відбувається вчасно, тому й виходить, що “Нафтогаз” завжди щось винен імпортерам газу. Наразі “УкрГаз-Енерго” отримало контракти з найбільш платоспроможними підприємствами – промисловими, які вчасно сплачують за спожитий газ. Отже “УкрГаз-Енерго” проблем з оплатою газу не мало. Тим більше, що його засновником на 50% є “РосУкрЕнерго”, яке й постачало газ на адресу своєї дочірньої компанії в Україні. “Нафтогаз України” хоча й був на 50% також співзасновником “УкрГаз-Енерго” фактично жодного впливу на роботу цього підприємства не мав. Тим більше, що його очолював Ігор Воронін, який одночасно був заступником голови правління НАК “Нафтогаз України”, а потім ще й заступником голови Мінпаливенерго – свого давнього колеги Ю.Бойко. То ж проблем у своїй діяльності, а також проблем з оплатою газу “УкпГаз-Енерго” не мало.

Проте мало намір чимшвидше отримати контроль над обл- та міськгазами. Адже саме через них спрямовується грошовий потік від споживачів. Власне, робило це “УкрГаз-Енерго” в інтересах “РосУкрЕнерго”. І врешті вже у 2009 році, коли рахунки “УкрГаз-Енерго” більш як півроку були “заморожені”, а підприємство перебувало під судовим слідством, співвласник “РосУкрЕнерго” Дмитро Фірташ на черговій програмі телеканалу “Інтер” повідомив, що він вже є власником 75% внутрішнього ринку газу України через те, що придбав кілька обл-та міськгазів.

До речі, 24 квітня Служба безпеки України заявила про спроби іноземних посередників приватизувати 20 підприємств з газопостачання й газифікації (обл- і міськгази) в Україні. Про це на прес-конференції повідомив голова СБУ Валентин Наливайченко. "Учора СБУ направила листа прем'єр-міністрові України про те, як іноземні посередники намагаються приватизувати облгази, діючи всупереч економічним інтересам України. Це два десятки облгазів, які конкретно перераховані", - сказав він. На його думку, Кабмін має захистити інтереси держави й громадян, які споживають газ.

При цьому В.Наливайченко зазначив, що оплата за газ здійснюється, але через ті структури, які напіврейдерським шляхом присутні в облгазах. Він підкреслив, що проплати залишаються в цих структурах, а борги облгазів - у державі.

СБУ вважає злочинною таку схему й має намір сприяти уряду для її ліквідації. Як відомо, 11 січня 2009 року власник 45% компанії "РосУкрЕнерго" Дмитро Фірташ заявив, що компанія придбала контрольні пакети ряду облгазів, що дало змогу їй сконцентрувати близько 75% ринку поставки природного газу кінцевим споживачам.

Наприкінці січня 2009 року Дмитро Фірташ спростував свою заяву, повідомивши, що “РосУкрЕнерго” належать опціони на придбання деяких облгазів, а в середині квітня Антимонопольний комітет України повідомив, що не встановив факт контролю компанії над облгазами. Проте немає остаточної відповіді на заяву голови СБУ.

І все це доводить, що навіть якщо формально облгази ще поки не належать іноземним компаніям, на кшталт “РосУкрЕнерго”, проте через них вже тривалий час Україну вганяють у боргову яму, навіть після вилучення “РосУкрЕнерго” їз схеми постачання газу в Україну з 19 січня 2009 року.


Артпідготовка “Газпрому” до холодного січня 2009 року


Не тільки “Газпром”, а й взагалі керівництво Російської Федерації особливо наполегливо працювали на зовнішній арені, нав’язуючи насамперед європейцям думку про те, що Україна – знову завинила за газ. Тому, мовляв, якщо стануться недопоставки російського експортного газу, знайте, хто винен, – Україна.

Цікаво, що до початку осені ні “РосУкрЕнерго”, ні “Газпром” не згадували про борги України за газ. А потім “раптом” виявилось, що НАК “Нафтогаз України” заборгував компанії-посереднику “РосУкрЕнерго” більше 500 млн. дол. Власне, цифри “боргу” весь час змінювались, хоча “Нафтогаз” і намагався виправдатись. А також виправити ситуацію. До споживачів вживали “репресивні” заходи – скорочення газопостачання аж до його вимкнення. З початком осінніх холодів це було чимдалі складніше робити – фізичні та юридичні особи почали звертатися до суду.

Тим часом уряд України на чолі з Юлію Тимошенко все активніше проголошував про непохитність своїх намірів у тому, щоби позбутися газового посередника “РосУкрЕнерго”. Прем’єр Тимошенко неодноразово називала цю компанію “раковою пухлиною” на газових відносинах України та Росії. І чимдалі, тим “оборона” посередника “РосУкрЕнерго” ставала дедалі нахабнішою.

Як врешті решт вирішилося питання з боргом України? НАК “Нафтогаз України” перерахував узгоджену суму боргу постачальнику газу – компанії “РосУкрЕнерго”. Остання мусила б перерахувати цю суму “Газпрому”. Проте виникли юридичні колізії, з огляду на які кошти хоча й були перераховані, проте не зараховані остаточно “Газпромом”. Внаслідок чого російська газова монополія почала ще активніше звинувачувати українську сторону. При цьому достеменно знаючи, що НАК “Нафтогаз України” з усіма боргами розрахувався.

Сьогодні вже відомо, що після перевірки Рахункової палати РФ, компанія “РосУкрЕнерго” має позитивне сальдо заборгованості перед “Газпромом” на суму 514,16 млн. дол. Загалом же, станом на 6 люте 2009 року, заборгованість “РосУкрЕнерго” перед групою “Газпром” становила 1,054 млрд. дол. У свою чергу “Газпром” завинив “РосУкрЕнерго” 540,53 млн. дол. І це стосується не України, а зовнішніх контрактів “Газпрому” та “РосУкрЕнерго” поза її межами. Адже “РосУкрЕнерго” постачало газ – з дозволу “Газекспорту” – стовідсоткового дочірнього експортного підприємства “Газпрому” – до Польщі, Угорщини.

Останнє, зокрема, стало причиною позову “РосУкрЕнерго” до НАК “Нафтогаз України” у арбітражний суд Стокгольму. “РосУкрЕнерго” продовжує наполягати, що в наслідок того, що Україна не виконувала начебто розпорядження про відбір газу з ПСГ, що спричинило недопостачання його в Польщу та Угорщину. В свою чергу “РосУкрЕнерго” нарахувало за це пеню “Нафтогазу” майже у 600 млн. дол. І ніхто не зважає, що договір з “Нафтогазом” був нетранспарентним. Адже “Нафтогаз” – за умовами угоди – не має право на штрафні санкції щодо “РосУкрЕнерго” чи “Газпрому”.

Отже з’ясовується, що “Газпром” намагався з’ясувати стосунки з “РосУкрЕнерго”, а потерпала Україна, яка власне не мала прямих ділових стосунків з “Газпромом” щонайменше з 2006 року.


Чому 31 грудня прямі газові угоди з “Газпромом” на 2009 рік не були укладені?


Власне, достеменної відповіді на це запитання так ніхто й не дав. Звелося все до боротьби “за газову першість” між прем’єром та президентською командою. Відомо, що угода про постачання газу в Україну та про транзит російського газу територією України між НАК “Нафтогаз України” та “Газпромом” була готова до підписання. Більше того, особисто Юлія Тимошенко готова була 31 грудня 2008 року бути присутньою під час підписання обох угод. Навіть літак для неї було підготовлено. Проте… не склалося.

Хоча в тих не підписаних угодах йшлося про ціну газу для України не вище 230 дол. за 1000 кубометрів. Йшлося й про усунення зі схеми постачання газу в Україну посередника “РосУкрЕнерго”. А також про пільговий трирічний період для України для поступового підвищення цін до рівня ринкових.

Все це були змінено 19 січня 2009 року, коли врешті було підписано контракти між “Нафтогазом” та “Газпромом”. Але цьому передувало кілька вагомих для України та Євросоюзу подій. Що ж стосується розбрату у владі України, то цей чинник болюче вдарив по інтересах України, зокрема у галузі енергобезпеки.


ГТС України довела свою спроможність


Об’єднане диспетчерське управління (ОДУ) «Укртрансгазу» (газотранспортного підприємства НАК «Нафтогаз України») та управління магістральних газопроводів «Черкаситрансгаз», «Львівтрансгаз» і «Прикарпаттятрансгаз» 6 січня, коли «Газпром» вже відключив постачання газу в Україну та готувався відключити транзитний газопотік, газотранспортна система України (ГТС) перейшла не просто в автономний, а в реверсний режим роботи.

Раніше газ транспортувався в основному зі сходу на захід (включаючи транзит), а у січні східні регіони країни отримували газ із підземних газових сховищ (ПГС), розташованих саме на Заході України. Тож поки «Газпром» активно готувався до інформаційної війни з Україною, НАК «Нафтогаз України» і уряд заповнювали підземні сховища газом. Ніколи раніше нічого подібного (реверсного використання ГТС) у такому масштабі не відбувалося.

Адже, за інформацією «Дзеркала тижня», Володимира Путіна запевняли: щойно припиниться експорт газу через Україну, вже 8 січня українська ГТС «ляже» і не зможе забезпечити перекидання газу зі своїх західних підземних сховищ на Схід і Південь України. Бо коли система працює в стабільному режимі, з експортного потоку на Сході країни відбирається для потреб регіону та кількість газу, яка потім поповнюється із запасів у ПГС на Заході України. Однак українська ГТС вистояла.

Щойно «Газпром» припинив поставки газу для України, він одразу ж став обвинувачувати нас, що ми крадемо газ із експортного потоку. Встигли навіть нарахувати нам багатомільйонні борги тільки за перший тиждень січня 2009 року.

Хоча голова НАК «Нафтогаз України» Олег Дубина в перші ж дні популярно пояснив, що для транспортування експортного російського газу все одно потрібно підтримувати заданий тиск у газопроводах. І для цього треба, щоб газоперекачувальні станції використовували технічний газ, або так званий газ для внутрішніх потреб. Саме для цього НАКу й довелося відібрати близько 50 млн. кубометрів природного газу.

Як було останні два роки: технологічний газ «Укртрансгаз» купував у того ж «Газпрому». У січні ні «Газпром», ні «РосУкрЕнерго» нам газ не поставляли. А все тому, що ще в січні 2006-го Ігор Воронін підписав із «Газпромом» додаткові угоди, за однією з яких українська сторона зобов’язувалася сама забезпечувати ГТС технологічним газом аж до 2028 року. І з 2006-го так і робила, отримуючи натомість від «Газпрому» мізерну оплату у вигляді тарифу за транзит 1000 кубометрів газу по 100 км газопроводу. Київський суд, як відомо, у січні визнав недійсним підпис І.Вороніна, а отже, й угод, відповідно до яких було розірвано раніше існуючу зв’язку між транзитною ставкою, ціною газу для України та обов’язком «Газпрому» забезпечувати баланс газу для України. Пам’ятаємо, у той час Україна як плату за транзитні послуги щороку отримувала близько 26 млрд. кубометрів газу. І сама цим газом розпоряджалася, у тому числі використовувала для потреб своєї газотранспортної системи.

А сьогодні після рішення київського суду ми повертаємося до старої договірної бази. Тобто до рамкового контракту між «Нафтогазом» і «Газпромом», підписаного 2003 року. Відповідно до цього документу, щороку обидві компанії укладають додаткову угоду на основі міжурядової, в якій обумовлюється транзитна ставка. А мінімальний річний обсяг транзиту газу через Україну визначено — не менш як 110 млрд. кубометрів.


Хронологія подій


Отже, 1 січня «Газпром» припиняє поставки газу для потреб України. Тиск у газотранспортній системі починає падати. До речі, тоді ж виникла аномальна для газової галузі ситуація — було відключено спеціальний прямий зв’язок між диспетчерськими управліннями «Газпрому» і «Нафтогазу». Газотранспортники кажуть, що такого вони не пригадують за всю історію галузі...

Уже 6 січня надходження газу в ГТС України становило всього 51,2 млн. кубометрів. А 7 січня газ із РФ узагалі перестав надходити. 8 січня українська делегація в Брюсселі домовляється про створення моніторингової групи експертів.

9-11 січня в Україні перебував з візитом тодішній прем’єр-міністр Чехії, яка головує у ЕС, Мірек Тополанек. Прем’єр Юлія Тимошенко та президент Віктор Ющенко провели з ним газові перемовини про підписання тристороннього протоколу між Україною, Росією та ЄС.

Тим часом газопостачання найбільших промислових споживачів природного газу в Україні знижено до рівня технологічної броні. Хто міг, перевів виробництво на використання мазуту та іншого альтернативного газу палива. Після припинення «Газпромом» поставок газу в напрямку України обсяг технологічного газу в українській ГТС знизився з 1 млрд. кубометрів до 850 млн. за критичного рівня 800 млн. кубометрів. Відбір газу з ПГС здійснюється в максимальних обсягах, а видобуток газу збільшено до максимуму — із 56—58 млн. кубометрів на добу до 61 млн.


Експерти і моніторинг


Як відомо, ще 8 січня в Брюсселі Україна та Європейська Комісія (ЄК) підписали протокол про присутність європейських спостерігачів на об’єктах газотранспортної системи України. Потім, попри те, що триденні переговори між «Газпромом» і «Нафтогазом» завершилися безрезультатно, представники Єврокомісії, Кабміну України й уряду РФ підписали ще один протокол про створення міжнародної комісії з контролю за транспортуванням російського газу через територію України. Документ передбачає створення експертної групи, до складу якої від кожної сторони ввійдуть до 25 експертів. Передбачалось здійснювати моніторинг на території України на газовимірювальних станціях (ГВС) Орлівка, Текове, Ужгород, Берегове, Дроздовичі. Моніторинг мав також здійснюватися на розташованих у Росії ГВС Сохрановка, Суджа, Писарєвка, Валуйки, Платово.

Інформація про результати моніторингу мала передаватися в режимі реального часу до відповідних установ у Києві, Брюсселі та Москві. Сторони домовилися забезпечувати витрати діяльності своїх спостерігачів.

11 січня моніторингові групи ЄК та акредитованих українських і російських спеціалістів відвідали газовимірювальні станції Суджа (Курська обл., РФ) і Писарєвка (Воронезька обл., РФ). На ГВС Писарєвка керівник групи Геральд Лінке підтвердив факт відсутності подачі газу з території РФ в Україну. Наступного дня експерти ЄК почали роботу на ГВС, розташованих у західному і південному регіонах України на кордоні з країнами ЄС, — газовимірювальних станціях Дроздовичі, Ужгород, Берегове, Текове й Орлівка. Продовжують вони працювати і зараз. До складу експертної групи, котра проводить моніторинг в Україні, окрім представників Європейської Комісії, увійшло також по одному представнику таких газотранспортних і газоторгівельних компаній, як SPP a.s. (Словаччина), «Газпром експорт» (РФ), Estrim, Gaz de France Suez, RWE Transgaz (Чехія), VNG, OMV і WINGAS (усі — Німеччина), два представники Gaz de France (Франція), три представники E.ON (Німеччина). А також десант із 25 спеціалістів із «Газпрому».

Між «Газпромом» і…« Газпромом»


Коли ми говоримо про європейських експертів, які проводять моніторинг в Україні, слід пам’ятати, що серед них є чимало представників компаній, котрі прямо чи опосередковано пов’язані з «Газпромом». Досить лише сказати, що в десятках газотранспортних і газорозподільчих компаній європейських країн російській монополії належать різноманітні пакети акцій. Наприклад, у компанії Wingas Gmb «Газпрому» належить 35% акцій. Проникнення російської компанії на європейський газовий ринок дуже глибоке. Тож дуже складно очікувати єдиного і безстороннього рішення міжнародних експертів стосовно дій України в конфлікті з «Газпромом». Адже, по суті, у цьому протистоянні Україна опинилася між «Газпромом» і... «Газпромом», який зацікавлений у привласненні української газотранспортної системи. Щоб у цьому переконатися, досить докладніше розглянути відносини «Газпрому» і деяких європейських газових компаній.

SPP a.s. (Словаччина). «Газпром експорт» і Slovensky plynarensky priemysel a.s. (SPP, 51% належить Словацькій Республіці, 49% — консорціуму E.ON Ruhrgas і Gaz de France) підписали в листопаді 2008 року угоду про основні умови поставок газу в Словаччину на наступні 20 років. На такий же термін було укладено і договір про транзит російського блакитного палива з транспортною «дочкою» SPP — компанією Eustream. Проте за це Братислава віддала російській монополії 49% акцій національної нафтотранспортної компанії Transpetrol (колишній актив ЮКОСу) в обмін на особливий підхід до формування вартості газу.

Непрямим підтвердженням цього є заяви прем’єр-міністра Словаччини Роберта Фіцо, зроблені ним після зустрічі з Володимиром Путіним. Центральною темою переговорів було заявлене укладання нового контракту на поставку газу. Проте, за інформацією деяких ЗМІ, обговорювалася і можливість продажу «Газпрому» акцій Transpetrol без проведення відкритого конкурсу. Їдучи з Ново-Огарьово, словацький чиновник не без задоволення зазначив, що зумів отримати гарантії нового контракту і нової ціни на газ. Чи варто дивуватися, що пан Фіцо дуже несхвально говорив про Україну?..

RWE Transgas a. s. (Чехія). Пам’ятаєте, що перші євроспроби примирити «Нафтогаз» і «Газпром» були зроблені прем’єром Чехії, яка нині головує в Євросоюзі.

RWE Transgas a. s. (Чехія). Пам’ятаєте, що перші євроспроби примирити «Нафтогаз» і «Газпром» були зроблені прем’єром Чехії, яка нині головує в Євросоюзі. Проте, на передодні газового конфлікту на внутрішньому ринку газу самої Чехії розгорнулась суперечка між газовими компаніями за доступу до підземних газових сховищ у Чехії.

Німецький концерн RWE AG, під контролем якого перебуває більша частина газового ринку Чехії, проходить перевірку чеськими регулюючими органами. Приводом до перевірки стали скарги з боку інших учасників газового ринку, у капіталі яких через свої структури бере участь «Газпром». Вони висловили невдоволення обмеженням доступу до підземних газових сховищ у Чехії. Приводом для розслідування діяльності RWE на чеському газовому ринку стали скарги двох газорозподільчих компаній — Jihoceska Plynarenska a.s. і Prazska Plynarenska a.s., співвласниками яких є німецький концерн E.ON AG і трейдингова компанія Vemex, у капіталі якої бере участь «Газпром». Компанії поскаржилися на обмежений доступ до ПГС у Чехії. У результаті перевірку бізнесу німецького концерну в Чехії розпочало антимонопольне відомство країни, а також орган, відповідальний за регулювання енергетики. Торік RWE уже оштрафували на 12 млн. дол. за порушення правил конкуренції. Це був найбільший штраф, будь-коли накладений на компанію в Чехії.

Можливість зберігати газ у безпосередній близькості від основних ринків збуту вигідна «Газпрому», тому що дає йому можливість домогтися максимальної гнучкості в питаннях своєчасного забезпечення споживачів газом у періоди пікового попиту. Чехія є важливим транзитним вузлом на шляху російського газу до Німеччини — найбільшого споживача російського блакитного палива. Тому можливість зберігати газ на чеській території дуже важлива для «Газпрому».

OMV AG — OMV Gas International. «Газпром» одержав 50-відсоткову частку в Central European Gas Hub (Центрально-європейському газовому хабі, ЦЄГХ), розташованому в Баумгартені. Раніше власником ЦЄГХ на 100% було дочірнє підприємство OMV AG — OMV Gas International.

E. ON Ruhrgas AG (Німеччина) — найбільша у світі енергетична і газова компанія, яка перебуває в приватній власності. E.ON Ruhrgas AG — дочірня компанія E.ON, що відповідає за газотранспортний бізнес у Європі. Вона є найбільшим дистриб’ютором газу в Німеччині та одним із провідних у Європі. E.ON Ruhrgas має добре диверсифікований довгостроковий портфель контрактів на поставку газу і підтримує тісні зв’язки з потужними постачальниками природного газу, у тому числі в Росії і Норвегії. Деякі контракти укладено на термін до 2036 року. Компанія E.ON Ruhrgas купує природний газ у Росії вже 30 років і є найбільшим іноземним акціонером ВАТ «Газпром» (6,4%). E.ON AG одержить 25% мінус одну звичайну іменну акцію в статутному капіталі ВАТ «Севернефтегазпром» і тим самим візьме участь в освоєнні Південно-Російського родовища. Як видно з наведеної вище інформації, для «Газпрому» зовсім не чужі компанії, чиї експерти працюють у складі міжнародної моніторингової групи.


Реверс чи експорт


Після приїзду європейської моніторингової групи в «Газпрому» не залишалося іншого виходу, крім як укотре «зробити» Україну винною в невідновленні експорту російського газу. І вони повідомили ОДУ «Укртрансгазу», що 13 січня почнуть прокачування 76 млн. кубометрів на добу в напрямку Суджа—Орлівка. Потім заявку росіян було збільшено майже до 100 млн. Чудово розуміючи при цьому, що для ГТС України, яка на той час уже працювала в замкнутому режимі, саме такий маршрут за таких мінімальних обсягів — це безглузде з технологічної точки зору завдання. ГТС у той час вже працювала в реверсному режимі, щоб не замерзли шість східних областей, у тому числі Донецька, Луганська, Дніпропетровська, Миколаївська, Харківська і частина Запорізької, а також Крим.

Аби знову переключити роботу ГТС на експорт, крім часового відрізка в 36 годин, необхідний ще постійний щодобовий обсяг «у трубі» не менш як 300 млн. кубометрів газу. А «Газпром» пропонує протранспортувати тільки до 100 млн. кубометрів. Разово?!

Отже, цілком логічно ОДУ «Укртрансгазу» відповіло: або давайте гарантії, що це не разова операція, або ми цього не робитимемо. «Газпром» не вгамовувався. І відразу посипалися обвинувачення на адресу України, що її ГТС технічно не в змозі транспортувати російський газ. На ці звинувачення українська сторона відповіла цілком логічною пропозицією укласти хоча б «Тимчасову технічну угоду між ВАТ «Газпром» і НАК «Нафтогаз України» про умови здавання-приймання природного газу на прикордонних газовимірювальних станціях для транзиту його через територію України в січні 2009 року». Необхідність укладання такої тимчасової угоди очевидна: аби хоч щось транспортувати, українську ГТС потрібно наповнити достатнім обсягом газу і підняти тиск у газопроводах.

«Газпром» технічну угоду не підписував аж до квітня. Проте вимагав урядових гарантій на оплату технічного газу, необхідного для поновлення газового транзиту до Європи. Хоча ще пізно ввечері 14 січня Юлія Тимошенко повідомила «Газпром», що український уряд гарантує оплату технічного газу за тією ціною, про яку згодом сторони домовляться при укладенні контракту і технічної угоди на 2009 рік.

Намагаючись припинити нескінченну чергу обвинувачень на адресу України, що вона, мовляв, свідомо перешкоджає поновленню транзиту російського газу до Європи «Укртрансгаз» надсилає 15 січня факсограму в «Газпром». І спокійно пояснює, що українська сторона готова відновити транзит. Та при цьому просить відкрити більшу частину магістральних газопроводів, які входять до України, щоб заповнити до необхідного рівня газотранспортну систему та розвернути її роботу в аверсному режимі. Свою позицію «Укртрансгаз» виклав і представникам Єврокомісії, знайшовши там повне розуміння.

Однак у «Газпромі» не стали акцентувати увагу на всіх пропозиціях «Укртрансгазу», особливо на необхідності підписання тимчасової технічної угоди. Можливо, такою невизначеною ситуация з газопостчанням до ЕС залишалася ще довго б, але врешті і Европейська Комісія, й окремі країни-члени ЄС почали стурбовано запитувати “Газпром”, чому той не виконує своїх зобов”язань із постачання газу країнам ЄС?. І врешті, вніч 19-20 січня 2009 року два контракти з “Газпромом” та ще два доповнення було підписано.

19 січня підписано газові контракти з “Газпромом”


Отже, 19—20 січня 2009 року між НАК «Нафтогаз України» і «Газпромом» були підписані контракти: на поставку газу в Україну в 2009—2019 роках, на транзит російського газу через територію України на той самий період. А потім ще додаткові угоди про 11 млрд. кубометрів газу в українських підземних сховищах (ПСГ), про які йтиметься пізніше.

Головними досягненнями підписаних контрактів є:

• встановлення формули ціни газу для України;
  
• позбавлення присутності посередника – «РосУкрЕнерго»;
  
• обумовлення обсягу імпорту російського газу «Нафтогазом» для потреб України;
  
• мінімально гарантований обсяг транзиту газу через територію України;
  
• довгостроковість (на 10 років) угод, що дозволяє Україні планувати роботу своєї ГТС.
  

Проте, на жаль, підписані угоди не є транспарентними. Це стосується й штрафних санкцій, які передбачені загалом тільки щодо України, й ставки транзиту російського газу, яка збереглася на рівні 2008 року – 1,7 дол. Єдина надія на те, що ціни й обсяги можуть переглядатися щороку. Отже з часом Україна зможе порушити питання й про інші нюанси контрактів.

Ціна газу для України. Перш ніж розглядати варіанти ціноутворення (прийняті та обговорювані), уточнимо, що у 2009-му році «Нафтогаз» має намір закупити в «Газпрому» 40 млрд. кубометрів газу. Нагадаємо також про запаси в ПСГ і про 20 млрд. кубометрів щорічного власного видобутку. Та вже на 2010 рік запланована купівля 52 млрд. кубометрів імпортного газу за тією ціною, що складеться на той період.

Завдяки запасам газу в ПСГ НАК «Нафтогаз України» у першому кварталі 2009 року мала намір закупити в «Газпрому» тільки 5 млрд. кубометрів газу. І таким чином, за версією прем’єр-міністра, зм'якшувати ціновий удар по вітчизняних газоспоживачах. У другому кварталі — 10,5 млрд. кубометрів, у третьому — 12 і на півмільярда більше — у четвертому, щоб встигнути поповнити запаси «підземок» до наступної зими. А от у 2010 році, відповідно до контракту, ситуація може бути іншою: перший квартал — імпорт 16,2 млрд. кубометрів, другий — 10,8, третій — 10, а четвертий — 15 млрд. кубометрів газу.

Контрактна ціна (Pn) в доларах США за 1000 кубометрів газу для України дорівнює 450 дол. Тим паче що коефіцієнт, який дорівнює у 2009 році 0,8 (це і є 20% газпромівської «знижки» від ціни в 450 дол.), а з 2010 року він становитиме 1, у 2011 році невідомо як зміниться. І кожного разу згадуватимуть першу базову для формули Pn = P0(0,5 x G / G0 + 0,5 x M / M0) x k¹, ціну — 450 дол. за 1000 кубометрів. Контрактна ціна Рn визначається на 1 січня, 1 квітня, 1 липня і 1 жовтня кожного року поставки та діє впродовж відповідного кварталу року поставки.

До того ж «Нафтогаз» згідно угоди поставлений в дуже жорсткі умови: якщо своєчасно не розрахується з «Газпромом», то штрафні санкції становитимуть 0,03% за кожну добу прострочення платежу. Крім нарахування штрафних санкцій, «Газпром» перекриє поставки газу в Україну... з 7 числа наступного місяця.

Після підписання договорів між «Нафтогазом» і «Газпромом» громадяни України перейнялися запитанням: то скільки ж коштуватиме газ хоча б для населення?

Прем’єр-міністр Ю.Тимошенко назвала «середньорічну» ціну — 228,8 дол. за 1000 кубометрів на українсько-російському кордоні. Це без усіх податків і обов’язкових платежів. Та є й інший підрахунок, відповідно до якого у другому кварталі 2009-го ціна 1000 кубометрів може становити 323,03, у третьому — 241,5, у четвертому — 152,12 дол. І це теж без урахування податків і транспортних витрат.

Наскільки відомо, НАК «Нафтогаз» від самісінького початку пропонувала використовувати так звану австрійську формулу. Нюанс у тому, що при використанні австрійської формули ставка транзиту для «Газпрому» була б не менш як 5 дол. за 1000 кубометрів на 100 км газопроводу. Тому всіма силами «Газпром» прагнув довести, що все інакше. Однак інший підхід до формування ціни та ставки транзиту також існує.

Що ж стосується обсягів транзиту газу, то на 2009 рік він має становити 110—120 млрд. кубометрів. У найближчі роки ці цифри не повинні кардинально змінюватися. Проте вже цього року обсяг транзиту суттєво зменьшено. Принаймні, поки що меньше купує російського газу й Україна.

Якщо так піде і далі, то Україні доведеться платити навіть за той газ, який вона не купує (бо контракт на умовах «бери або плати» передбачає оплату не менше 80% законтрактованого обсягу газу). Натомість «Газпром» немає таких зобов»язань перед «Нафтогазом» щодо обсягів транзиту, тому скорочення транзитного потоку через Україну внаслідок падіння попиту у ЕС росіянам нічим не загрожує. Уцьому також виявляється нетранспорентність російсько-українських газових угод.


Незалежність чи виживання?


Це старе питання для України. Як зауважує відомий британський аналітик Джеймс Шерр, донедавна вважалося, що посткомуністичні держави, котрі утворилися на руїнах колишнього Радянського Союзу, зможуть зберегти свою незалежність, яка принесе їм процвітання, і ці очікування базувалися на двох стовпах віри. По-перше, віри в те, що в цих держав виявиться вдосталь волі, а згодом — і відповідальності та мудрості для досягнення поставленої мети. І, по-друге, в те, що розвинені демократичні країни візьмуть на себе роль гарантів та опікунів, і в них вистачить великодушності, рішучості й далекоглядності, аби допомагати цим державам і надавати їм необхідну підтримку.

Але сьогодні ці стовпи віри почали руйнуватися. Захід тепер не настільки впевнений у собі, а його роль і значення вже не ті, які були раніше. Перед країнами Європейського Союзу у повен зріст постала загроза міжнародного тероризму, не кажучи вже про внутрішні виклики, а НАТО з регіонального військового блоку перетворилося на гравця міжнародного масштабу. Цей блок пережив дві хвилі розширення, і кожна з них по-своєму збагатила Європу, але водночас додала нових проблем і звузила обрії її очікувань. Керівники держав уже не хочуть іти на ризик, а по той бік Атлантики ті, хто ще готовий ризикувати — Буш, Чейні і Рамсфельд, — відбили в Європи охоту твердо відстоювати свою позицію, не кажучи вже про те, щоб іти на конфронтацію.

Багатьом події після революції троянд і помаранчевої революції не принесли нічого, крім розчарувань. Захід майже втратив інтерес до всього, що відбувається на протилежному березі річки Прут, і звідти вже майже не чути обурених голосів із приводу амбіцій та намірів російського керівництва. Якби все було інакше, то глобальна економічна криза не породила б стільки невизначеностей і проблем, із якими нині зіштовхнулися уряди європейських держав.

Тому, вочевидь, не слід дивуватися, що вже вдруге за останніх п’ять місяців те, що неминуче мало статися, виявилося повною несподіванкою. Коли 1 січня «Газпром» перекрив Україні постачання природного газу, для політичного керівництва Європи це було майже такою самою несподіванкою, як і початок війни в Грузії у серпні минулого року. Європейці виявилися абсолютно не готовими до того, що цей конфлікт може зайти так далеко, — аж до повного припинення газових поставок у Європу, що й сталося 7 січня, як і увипадку з Грузією. Так, країни Європейського Союзу цього не очікували. Та якщо в них для цього були хоч якісь виправдання, то Україні виправдовуватися нічим.

І тут знову зіграв свою роль внутришньополітичний фактор. Перш ніж російсько-українська газова суперечка переросла в кризу, а криза призвела до повного припинення постачання природного газу європейським споживачам, українська влада й офіційні представники продемонстрували неприпустимі повільність і нерозторопність. Причиною цього була проблема розподілу владних повноважень в Україні, і це жодним чином не можна вважати виправданням. У кожному разі, вони мали розпочати переговори і вести їх професійно, використовуючи весь свій інтелект і досвід, викриваючи неправду, твердо відстоюючи свою позицію і зберігаючи довіру партнерів.

Але горезвісні вади, такі як нерішучість, некомпетентність, ухильність і повільність, а також незбутня надія на когось, хто зможе вирішити зазначену проблему замість самої України, — і призвели до того, що це випробування перетворилося на справжню катастрофу. Це Україні коштувало не тільки втрати поваги з боку Європи, а й, з огляду на слабкості самої європейської спільноти, поставило під сумнів саме майбутнє України.

І Європейський Союз, і Україна припускали, що січнева криза-2009 буде просто повторенням кризи 2006 року. Якщо це так, писав тоді пан Шерр, то сьогоднішні події — логічне продовження російсько-грузинського конфлікту 2008 року. Але в даному випадку є принаймні три ключові моменти, які відрізняють нинішню ситуацію від ситуації 2006 року.

По-перше, Росія розв’язала цю газову війну з відчаю. У період із червня по жовтень минулого року акції підприємств на російському фондовому ринку втратили 70% своєї вартості, світова ціна на нафту впала зі 147 доларів до 48 доларів за барель, а після того, як акції «Газпрому» подешевшали на 76%, постало питання його передачі з державної власності у приватні руки. За таких обставин, структурних проблем російського енергетичного сектору, якими ніхто не переймався у часи стабільності та процвітання, сьогодні вирішити неможливо. Це у своєю чергу, знову ставить під питання доцільність будівництва в обхід України газопроводів «Північний потік» та «Південний потік». У такому разі «Газпром» насамперед цікавлять гроші і набагато меншою мірою — решта. І якщо без української газотранспортної системи так чи інакше не обійтися, оскільки навіть «Північний» і «Південний» потоки не зможуть повністю взяти на себе весь обсяг газового транзиту в Європу, — необхідно взяти її під свій контроль. І, нарешті, якщо будівництво цих двох газопроводів усе-таки буде завершено, Європу слід переконати в тому, що українська газотранспортна система не тільки стоїть на шляху амбіцій російського керівництва, а й загрожує безпеці самої Європи. Росія завжди діяла за принципом «якщо ломитися відразу в кілька дверей, то якісь і піддадуться». Тому, опинившись у такій відчайдушній ситуації, Москва поставила перед собою кілька цілей. Та й сама ситуація дає їй деякі можливості. Для досягнення цих цілей її політичне керівництво, на відміну від керівництва Європейського Союзу, готове йти на ризик. І для нього — втім, як і для самого «Газпрому», — істотні, але короткочасні збитки, заподіяні «Газпрому» внаслідок припинення газових поставок, — це ризик прийнятний і виправданий.

По-друге, Росія останнім часом приділяла величезну увагу стосункам із громадськістю, засобам масової інформації та зв’язкам на міжурядовому рівні. На відміну від своїх дій у 2006 році, представники Росії чітко й переконливо викладали її позицію і постійно тримали в курсі подій уряди європейських держав. У перші дні січня (коли лондонське бюро CNN не могло знайти жодного представника України для інтерв’ю) вони наполегливо запевняли, що Україна несанкціоновано відбирає газ, призначений для європейських споживачів, і постійно твердили про ненадійність України як країни-транзитера. У цій ситуації Україна зробила все можливе, аби підірвати свої позиції в конфлікті: крім чуток і домислів, Україна не надала жодної офіційної інформації про те, що ж усе-таки сталося під час грудневих переговорів. Тому Європа повірила сказаному Росією: що вона запропонувала Україні ціну 250 дол. за весь газ, який Україна споживає. Хоча, вочевидь, це стосувалося тільки газу, закуповуваного «Газпромом» на території Росії, а не суміші російського і туркменського газу зі значним переважанням останнього. Таким чином, замість того, щоб прокинутися в новому році й побачити, що Росія розмовляє мовою ультиматумів, що вона порушує чинні домовленості та що нова ціна буде майже вдвічі вищою за раніше «запропоновану», — багато європейців повірили в казки про російську щедрість та українську дурість.

Замість того, щоб пояснити всі складнощі, пов’язані з прокачуванням обмежених обсягів газу через одну з найскладніших у світі інтегрованих газотранспортних систем, яку має Україна, її представники воліли тримати язик за зубами, доки Росія не почала звинувачувати Київ у крадіжці газу. Але й тоді вони здебільшого воліли відмовчуватися, а в Європі «технічний газ» став фактично синонімом поняття «крадений газ».

Ніхто в Україні не потрудився розкрити весь цинізм запропонованої «Газпромом» схеми транспортування газу за маршрутом, за яким він транспортувався споживачам Південно-Східної Європи в період із 1 по 6 січня, а потім і 13 січня. Натомість деяким особам було лише надано роздруківки хронології «подій 13 січня».

Хто в Європі знав про те, що Україна змушена була перевести свою газотранспортну систему в режим реверсу, аби забезпечити власним газом регіони на півдні та сході країни? Хто знав, що Україна забезпечувала Молдову газом із власних газосховищ? Практично ніхто. І хоча президент Віктор Ющенко підтримував «постійний діалог» із головою Європейської комісії Баррозу, невже він і справді вважає, що, перевантажені власними проблемами, європейські чиновники знайдуть час або зможуть виправити помилки, яких Україна допустилася своїм мовчанням?

По-третє, Росія тепер має набагато міцніші позиції в регіоні, ніж у 2006 році. В недалекому майбутньому питання подальшого розширення НАТО можна вважати закритим. Обгрунтовані побоювання Європейського Союзу з приводу Росії швидше спонукають її шукати примирення, а не йти на конфронтацію. А що стосується України, то її нерішучість у відстоюванні своїх позицій сьогодні значно помітніша, ніж три роки тому. Політичні кризи тут дуже почастішали, її економічна криза стала вже набирати загрозливих масштабів, а Європейський Союз поступово втрачає терпіння у відносинах із некерованою країною, всі проблеми якої в основному породжені нею самою.

Що ж стосується уразливості ЄС у плані енергетичної безпеки, то для її гарантування Єврокомісія ухвалила концепцію Енергетичної політики Європи, а Рада Європи — План дій. Однак цілком очевидно, що тут про це багато говорять, але практично нічого не роблять. США були зосереджені виключно на власних проблемах, пов’язаних із виборами нового президента. Таким чином, як і в Грузії у 2008 році, всі побоювання, кривди, могутність і підступність Росії сфокусувалися в одній точці з метою вирішення єдиного завдання: підірвати репутацію України як країни-транзитера, прибрати до рук її газотранспортну систему та газосховища й переконати Європу в тому, що для досягнення стабільності у цій сфері на далекосяжну перспективу потрібні російські газопроводи та збереження лідерства Росії як постачальника енергоресурсів.

Можна провести ще деякі паралелі з грузинським конфліктом, які мають насторожити Європу так само, як і Україну:

— це використання так званого рефлексивного управління, яке військова наука визначає як «ураження противника його ж власними силами». В обох випадках слабкі місця противника («грузинський авантюризм» та «хаос і безвладдя» в Україні) було ретельно проаналізовано, а потім у карикатурному й зловісному вигляді подано міжнародній громадськості як головна причина всіх проблем;

— перехід на початковій стадії кризи від, на перший погляд, обережної і зваженої політики до реалізації плану помсти та розправи. Ця нездатність до кінця прораховувати наслідки, яку Росія вже виявила раніше, визнавши незалежність Південної Осетії та Абхазії, і призвела 7 січня до повного припинення російських газових поставок європейським споживачам через територію України. Питання в тому, чи було це гіпертрофованим проявом російської «образи», чи Росія вирішила розширити сферу застосування принципу «рефлексивного управління» і на Європу, яка побоюється гніву та нелогічності в поведінці Москви?

— прагнення використовувати політику помсти і покарання — аж до руйнації економіки країни-опонента і порушення її територіальної цілісності;

— на піку ситуації спроби схилити Європу на свій бік і, користуючись невизначеністю її позиції, перевести стрілки європейської підтримки в нейтральне положення;

— підтвердження статусу Путіна як лідера нації в той момент, коли цей статус опинився під сумнівом.

Бувають моменти, коли розбіжності між побоюваннями, які мають під собою підстави, і безпідставними, визначають межу між виживанням і загибеллю. І такий момент якраз настав. Якщо Україна не здатна зрозуміти себе та своє оточення, то вона багато чого втратила і ризикує втратити ще більше.

Два такі безпідставні побоювання вже активно мусуються в публічних дискусіях на цю тему. По-перше, це тема зрадництва. Нібито Юлія Тимошенко з допомогою Путіна зрадила національні інтереси й замість вигідного контракту привезла в Україну невигідний. Але вона підписала те, що підписала, не через свої амбіції чи некомпетентність, а тому, що в неї просто не залишалося вибору. Своїми вимогами про поновлення газових поставок Європейський Союз фактично кинув її в лігвище лева, а Україну залишив без тепла. Якщо раніше Путін використовував наявні в Україні протиріччя для створення тут вигідних йому альянсів, то сьогодні це потрібно йому тільки для того, щоб дискредитувати сусідню країну і завдати шкоди її міжнародним відносинам. В Україні він не довіряє нікому, і Тимошенко тут не виняток. Єдине, на що він розраховує і вигідно використовує, то це слабкість. І умертвіння «РосУкрЕнерго», яке вмирало вже кілька разів, проте продовжує існувати й донині, це зовсім не поступка, а лише ознака того, що Москві його послуги більше не потрібні. А Тимошенко опиниться у виграші в тому випадку, якщо перестане говорити про «довгоочікувані зрушення з боку Кремля» і зможе об’єднати та мобілізувати країну.

По-друге, це нібито нездатність України щось зробити за нинішньої ситуації. Хоча, слід визнати, що це твердження сьогодні має під собою набагато більше підстав, ніж раніше. Європа повинна нарешті зрозуміти, що суперечки такого рівня Росія і Україна самостійно вирішити просто не в змозі. Але доки Україна не стане серйозним гравцем, для якого на першому місці національні, а не кланові інтереси, і доки в ній не переможе прагматичний підхід до усунення своїх слабкостей і недоліків, доти підтримки Європейського Союзу не буде взагалі, або вона буде суто символічною.

Та є два побоювання, які таки мають під собою підстави. І вся Європа повинна це чітко розуміти. По-перше, навіть за умови єдності у вищих ешелонах державної влади Україні буде дуже складно виконувати всі положення досягнутої угоди в її нинішньому вигляді. Якщо не підтвердиться інформація Тимошенко про ціну на газ (228 дол. на кордоні з Росією до кінця року), то нова ціна виявиться для України непідйомною. За повідомленнями деяких російських джерел, ціни на газ неминуче зростуть удвічі. Україна не зможе платити такі гроші, навіть якщо ціна на газ упаде до рівня нижче за 250 дол. Слід також мати на увазі, що ціна на газ зафіксована в доларах США, тоді як розрахунки на внутрішньому ринку здійснюються в гривні, вартість якої до долара впала з 4,9 грн. у вересні до 9,6 грн. наприкінці року. У результаті світової економічної кризи рівень ВВП у листопаді знизився на 14% порівняно з тим самим періодом 2007 року, а по всій країні спостерігається істотне падіння рівня промислового виробництва. Тому борги «Нафтогазу» тільки зростатимуть, і вже зовсім скоро криза може повторитися знову.

По-друге, це цілком обґрунтовані побоювання з приводу того, що ескалація зростатиме і далі, і що ситуація може вийти з-під контролю. Крім економічної кризи (яка вже сама по собі є каталізатором невдоволення і переведення економічних суперечок у політичну площину), проблеми з постачанням енергоносіїв стануть тестом на виживання для і без того слабких інститутів державної влади в Україні та для її громадянського суспільства. Москва, скоріш за все, намагатиметься регулювати свій тиск на Україну з допомогою поступок і домовленостей, наприклад «пільгових» інвестицій у розробку нових українських газових родовищ чи подовження перебування Чорноморського флоту на території України після 2017 року. Хоча російські спецслужби можуть спробувати домогтися цього й своїми старими перевіреними методами. Але в них, скоріш за все, нічого не вийде. До катастрофи справа навряд чи дійде, однак, судячи з динаміки подій, ця ситуація може мати дуже небезпечні наслідки як для стабільності в Україні, так і для безпеки всього регіону.

З огляду на ці загрози, і Україні, і Євросоюзу потрібно невідкладно визначити для себе, в якому напрямку їм рухатися далі. Європі потрібно відмовитися від міфу, що газові відносини в трикутника Росія —Україна—Європа можна відокремити від газових відносин між Росією та Україною. Європа повинна визнати, що ці відносини є важливою невіддільною частиною європейської безпеки, і в цьому руслі будувати свою політику. Вона повинна зрозуміти, що за відсутності економічних та фінансових втрат шкода, завдана іміджу та репутації Росії, як показує практика, навряд чи істотно позначиться на її поведінці зі своїми бізнес-партнерами. Тому Європа тут має сконцентрувати свої зусилля на п’яти ключових напрямах:

— необхідно переглянути основи своєї енергетичної політики щодо Росії;

— необхідно попередити Росію про те, що доки Москва не ратифікує європейську Енергетичну хартію, Європа блокуватиме будь-які кроки компаній, що перебувають під контролем російського уряду, спрямовані на подальше скуповування активів енергетичної інфраструктури Євросоюзу;

— необхідно розробити й затвердити тимчасову схему розрахунків для покриття короткострокових боргів України перед «Газпромом» і в такий спосіб знизити тиск на її економіку та інфраструктуру;

— необхідно пов’язати розробку такого механізму зі створенням спільної комісії Україна—ЄС, яка займатиметься питаннями контролю і реформування громіздкої та неефективної енергетичної системи України. За умови прийняття Україною узгоджених цілей і механізмів контролю за виконанням домовленостей, необхідно надати Україні фінансові ресурси та експертну підтримку для здійснення контролю за цією системою та поступовим перетворенням її на прибуткову, енергозберігаючу та інвестиційно привабливу систему;

— використовуючи такі механізми і важелі, Європа повинна прагнути до того, щоб довгострокові контракти на поставки енергоносіїв з Росії до України укладали на тих самих умовах, що й подібні контракти, які Росія укладає з країнами Євросоюзу, тобто з урахуванням стабільної та прозорої формули формування цін і тарифів, механізмів перегляду ціни та процедур оскарження рішень і виконання контрактів.

Сьогодні, коли Євросоюз в особі комісара з питань енергетики Андріса Пібалгса підтвердив те, що не вдалося довести самій Україні, — а саме, що під час кризи «Нафтогаз» не вдавався до несанкціонованого відбору російського газу, логічність і необхідність практичної реалізації таких заходів стає ще більш очевидною. А з обранням Барака Обами новим президентом США Вашингтон уже не може розраховувати на те, що Європа буде, як і раніше, діяти в унісон з Америкою і що їхні відносини підуть на користь стратегічним інтересам України. Перші кроки Україною, і Євросоюзом у цьому напрямку уже зроблені.

Але й росіяни не спочивали. Вже 20 квітня було проголошено про новий базовий документ з енергетичної співпраці, який пропонує Росія як каркас міжнародних енергетичних відносин замість Енергетичної хартії 1991 року, і який визначає додаткову відповідальність країн-транзитерів. Як заявиви під час візиту до Фінляндії президент Росії Дмитро Медведєв, цей документ був переданий уряду Фінляндії й найближчими днями буде відправлений членам "двадцятки", СНД, а також всім активним гравцям енергоринку. Помічник президента Аркадій Дворкович пояснив, що новизна цього документу – в розширенні списку енергоресурсів: це тепер не тільки нафта й газ, але і ядерне паливо, електроенергія та вугілля. Росія також пропонує розширити список країн і включити до нього провідних енергогравців, у тому числі США, Канаду, Китай, Індію та Норвегію.

Але особливо важливим для Росії пунктом нового документу є правила розвязання конфліктних ситуацій і додаткова відповідальність країн-транзитерів. Цей пункт актуальний після січневого газового конфлікту з Україною і підписання декларації між Україною та ЄС про модернізацію газотранспортної системи України, до якої не була включена Росія.

Юридична конструкція пропонованого Росією документа поки не зрозуміла. Форму ще потрібно обговорювати, пояснює Дворкович. Хартія буде найближчим часом обговорюватися на декількох великих міжнародних форумах, пояснює він. "Якби Росія ратифікувала Енергохартію (як планувалося зробити в 1997 році), ми були б обмежені деякими зобов'язаннями по ядерних матеріалах, а наші партнери не були б обмежені", - зазначив Дворкович. Нова угода дозволить створити "міцну основу для більш вигідного комерційного партнерства в енергосфері без будь-яких політичних умов", сказав він.

У нинішній Хартії немає ефективного механізму санкцій, здатних змусити замислитися будь-яку державу, яка захотіла б зупинити транзит російського газу, зазначає віце-спікер Держдуми РФ Валерій Язєв. І хоча експерти сумніваються в перспективах ухвалення російського варіанту Енергохартії, її наміри очевидні: таким країнам, як Україна (чи саме їй найперше) Росія погрожує тільки більш жорсткою відповідальністю. При цьому питання про взаємозалежність та взаємовідповідальність гравців енергоринку у трикутнику «виробник – транзитер – покупець» як основне не розглядається.


З ким Україна обідала в Брюсселі і хто за це заплатить


Не завдяки, а всупереч усьому відбулася 23 березня в Брюсселі міжнародна конференція ЄС—Україна щодо модернізації газотранспортної системи України. При тому, що цю конференцію неодноразово переносили з різних причин. Документ, який було підписано за підсумками конференції ЄС—Україна і який називають декларацією, насправді є спільною заявою, підписаною прем’єром України Юлією Тимошенко, комісаром Єврокомісії (ЄК) з питань зовнішніх відносин і європейської політики добросусідства Бенітою Ферреро-Вальднер, комісаром ЄК із питань енергетики Андрісом Пібалгсом, президентом Європейського інвестиційного банку Філіпом Майстадтом, першим віце-президентом ЄБРР Варелем Фреєманом і представником Світового банку Мартіном Райзером.

Цей документ містить сім основних пунктів зобов’язань України, за результатами виконання яких міжнародні інвестиційні інститути мають намір надати Україні необхідні для реконструкції ГТС кошти. Сьогодні назвати точну суму складно, адже поки що на підставі поданого українською стороною майстер-плану розроблятимуть конкретні бізнес-проекти. Але інвестори вже пообіцяли, що ставка за майбутніми кредитами буде максимально щадною — Libor+1%.

Що ж до зобов’язань уряду України, то серед них найпринциповішим моментом є пункт перший: «Забезпечити незалежність оператора газотранспортної системи України, що стосується його юридичної та організаційної форми…» За всієї лояльності формулювання європейці хочуть, щоб зі складу єдиної компанії НАК «Нафтогаз України» було виокремлено в самостійну компанію її дочірнє підприємство «Укртрансгаз», яке, по суті, і є оператором ГТС України. Для чого це потрібно європейцям?

По-перше, існує директива ЄС, відповідно до якої всі компанії Європи мають відокремити функції транзиту та зберігання газу від його видобутку та продажу. В Україні сьогодні всі ці функції виконує НАК «Нафтогаз» як єдина компанія. Хоча де-факто ДК «Укртрансгаз» і є оператором ГТС. А, з іншого боку, і в самій Європі небагато компаній повністю виконало цю директиву ЄС. Їх штрафують, вони обіцяють, що незабаром виконають вимогу ЄС, і… все повторюється знову. Але процес розпочався.

По-друге, інвестори хочуть, щоб кошти, зароблені оператором ГТС, тобто «Укртрансгазом», залишалися у цього підприємства. Щоб йому вистачило грошей і з кредитами розрахуватися, і власну діяльність продовжувати, себто — самостійно фінансувати майбутні ремонти та реконструкції.