Ікуються результати аналізу газового конфлікту, що розгорнувся між Україною та Росією на початку 2009 року та його впливу на стан енергетичної безпеки Євросоюзу

Вид материала

Содержание

Але при цьому ключовими залишається питання: хто дасть кошти і на яких умовах?
Фактично все це прописано в Брюссельській декларації
Геополітичний присмак енергетичної політики росії

Подобный материал:

1 2 3 4

Автономія «Укртрансгазу»: аргументи “за” і «проти»

Для України є очевидним, що в умовах системної кризи тільки власним коштом, без залучення кредитів, модернізацію ГТС здійснити буде важко. Тому, було прийнято рішення залучити до цього проекту наших європейських партнерів, які зацікавлені в надійних і безперебійних поставках блакитного палива. Відповідно, НАК «Нафтогаз України» відчиняє двері перед усіма охочими взяти участь у цьому проекті, передусім перед ВАТ «Газпром» і навіть Японією.

Йдеться про підвищення надійності, ефективності та комерційної привабливості транспортних маршрутів, зменшення негативного впливу на довкілля, мінімізацію ризиків поставок газу європейським споживачам через територію України.

Як пріоритетні було вибрано такі завдання:

— підтримання проектних технічних параметрів основних транзитних газопроводів і підземних сховищ газу;

— збільшення пропускної здатності ГТС на виході на 60 млрд. кубометрів у разі згоди ВАТ «Газпром»;

— запровадження сучасних методів контролю технічного стану об’єктів української ГТС, обліку кількості та якості газу в режимі реального часу та простору на території України;

— приведення нормативно-технічної бази української ГТС у відповідність до вимог ЄС.

Реалізація положень декларації, підписаної за результатами конференції, дасть змогу НАК «Нафтогаз України» постійно тримати роботу української ГТС на міжнародному рівні контролю обсягів і якості газу. Проте, як заявив перший заступник голови правління НАК «Нафтогаз України» Ігор Діденко: «ми вважаємо, що на сьогодні повне виокремлення ДК «Укртрансгаз» зі структури НАК «Нафтогаз України» є економічно недоцільним. Як і більшість європейських нафтогазових холдингів, НАК «Нафтогаз України» є вертикально інтегрованою структурою, 100% акцій якої контролюється державою. За існуючих сьогодні в Україні економічних умов управління оператором транзиту і зберігання газу в складі НАК «Нафтогаз України» є найбільш ефективним і оптимальним варіантом».

Окрім того, мільярдні кредити було видано «Нафтогазу» на умовах збереження цілісності компанії. І якщо ДК «Укртрансгаз» стане самостійним оператором ГТС, кредитори «Нафтогазу» отримають серйозний привід для занепокоєння і навіть, можливо, стимул терміново вимагати повернення всіх боргів. Одномоментно НАК буде складно повернути всі кредити. І що тоді? Застосування уже відомих Україні міжнародних санкцій: арешт майна за кордоном тощо.

Хоча, як зазначає радник міністра палива та енергетики України Іван Варга, самостійний оператор ГТС Україні вигідний. Адже навіть за цих цін на транзит (ставка транзиту — 1,7 дол. за тисячу кубометрів на 100 км) і зберігання газу «Укртрансгаз» примудряється працювати з рентабельністю в 10—15%. Скільки це у фінансовому вираженні? За спрощеного підрахунку «Укртранcгаз» заробляє на транзиті за рік за нинішньої ставки не менш як 1,7 млрд. дол. Ще близько 5 млрд. грн. — за транспортування споживачам України близько 60 млрд. кубометрів газу по країні. Плюс не менш як півмільярда гривень — за зберігання газу навіть за діючими мінімальними ставками. Якби всі ці кошти залишалися на розвиток підприємства, йому і кредити особливі не знадобилося б.

До речі, каже І.Варга, сам «Газпром» йде шляхом поділу функцій. У багатьох регіонах, зокрема в Санкт-Петербурзі, функції постачальника газу (транспортні) і функції продавця давно чітко розділені. Більше того, на одному цьому ринку конкурує кілька однопрофільних підприємств, що забезпечує якість послуг і впливає на зменшення цін. У нас же держава просто користується коштами, заробленими «Укртрансгазом», не турбуючись про технічний стан ГТС і її об’єктів. З погляду І.Варги, не суть важливо, кому належить оператор ГТС, тим більше що труби в Україні — це власність держави.

Досить відверто висловився і Марк-Антуан Ейл-Маззега з Центру міжнародних студій Паризького інституту політичних досліджень (Sciences Po), менеджер проектів Фонду Роберта Шумана (Париж). На його думку, підтримання функціонування української ГТС є важливим як для самої України, так і для Росії та Європейського Союзу: навіть якщо буде побудовано «Північний потік» і «Південний потік», Україна продовжить транспортувати приблизно 65—75 млрд. кубометрів газу на рік і залишиться найважливішим транзитером російського газу. Якщо буде реалізовано тільки «Північний потік», то Україна прокачуватиме як мінімум 80—90 млрд. кубометрів газу щороку. Та оскільки жоден із нових проектів поки не здійснено, Україна продовжить транспортувати поточний річний обсяг газу — 110—120 млрд. кубометрів — принаймні протягом наступних п’яти років. «Українська ГТС незамінна, про що знають і в Росії, і в Україні, і в країнах Євросоюзу», — зазначив він.

Але при цьому ключовими залишається питання: хто дасть кошти і на яких умовах? Кошти приватних банків можуть бути надані лише за наявності держгарантій у разі приватизації інфраструктури. Через фінансову кризу це навряд чи станеться. Міжнародні фінустанови, такі як Світовий банк, Європейський інвестиційний банк, ЄБРР або Єврокомісія, можуть надати кредити. Але натомість Україна повинна буде реформувати енергетичний сектор — фактично, прискорити реформи, котрі є необхідними для приєднання до Договору про енергетичне співтовариство, що й зафіксовано у спільній декларації. Отже, ця інвестиційна подія є гарним стимулом для прискорення процесу, в якому зацікавлені всі.

Що ж потрібно зробити з урахуванням вищесказаного? Звісно, пріоритетом є реформування НАК «Нафтогаз України»: підвищення парламентського контролю над компанією та її афілійованими структурами; розмежування діяльності щодо транзиту та діяльності з видобутку і розподілу газу; підвищення цін для держсектору економіки та регульованої ціни на газ, котрий купують у держпідприємств із видобутку газу. Необхідними умовами є також наявність незалежного регулятора, здатного відповідати за енергетичну безпеку, конкуренцію та постійний розвиток галузі; встановлення газових лічильників у всіх домогосподарствах; свобода доступу приватних корпорацій із великим досвідом роботи до видобутку та виробництва газу в Україні; будівництво газовимірювальних станцій на українському боці кордону з Росією та гармонізація стандартів із Росією і ЄС. Нарешті, необхідно створити механізми, що гарантуватимуть прозорість потоків у будь-який час, у будь-якому місці і для всіх зацікавлених сторін.

Фактично все це прописано в Брюссельській декларації. Чим швидше Україна виконає умови членства в Договорі про енергетичне співтовариство та імплементує законодавство Євросоюзу в сфері конкуренції, тим легше їй буде відкрити доступ до підземних сховищ газу для європейських розподільних компаній (наприклад, через свопові операції) і добре на цьому заробити.

Безперечно, існує велика ймовірність, що зміну місця продажу російського газу на українсько-російському кордоні для ЄС буде заблоковано «Газпромом», який у цьому не зацікавлений. Після січневої газової кризи Україні треба відновити довіру і довести своє бажання здійснити реформи.

Зараз в України з’явився шанс додати ще один запис до не дуже великого послужного списку у справі підвищення енергобезпеки держави. Відсторонення RosUkrEnergo і перехід до формульного ціноутворення в сфері імпорту газу були дуже важливими кроками. Окрім того, українська сторона до кінця цього року має розробити програму реформування газового сектору і реалізувати її у 2010—2011 роках.

Якщо Україна поки і не збирається стати в нагальному порядку членом ЄС (ніхто нас туди і не кличе), а хоча б має намір працювати на рівних і з ЄС як покупцем газу, і з РФ як експортером газу, а також отримувати прибуток і від свого геополітичного розташування в Європі, і від транзиту, то повинна поступово пристосовуватися до європейських правил. Тим більше що договір Енергохартії Україна, на відміну від Росії, і підписала, і ратифікувала давно. А там фактично викладені ті ж принципи роботи європейського енергоринку, що закріплені в Брюссельській декларації.

Підписавши в Брюсселі декларацію за результатами міжнародної конференції з питань модернізації ГТС України, Європейський Союз публічно продемонстрував намір бачити в перспективі нашу країну самостійним гравцем (транзитером) на європейському енергоринку. А це означає, що Росія і «Газпром» не зможуть посилювати свій диктат Євросоюзу та Україні в питаннях газової політики, зокрема щодо закупівельних цін і транзитних ставок. Тобто виходить, що, розпочавши більш тісне співробітництво з Україною, ЄС чітко дав зрозуміти, кого він підтримав під час січневого українсько-російського газового протистояння, і що не збирається допускати подібного надалі. Наскільки плідним буде співробітництво України і ЄС, залежить від обох сторін. А от наскільки однозначним буде рішення ЄС на підтримку України — це поки що питання.

У Брюссельській декларації немає розділу про зобов’язання Єврокомісії та інвесторів. Але в розділі «Наступні кроки» зазначено форми співробітництва всіх підписантів декларації. Насамперед ідеться про створення «у структурі НАК «Нафтогаз України» групи технічної координації». (Сьогодні вона створюється.)

Ця група має розробити на основі майстер-плану комплексний бізнес-план здійснення заходів модернізації; вести спостереження за роботами з модернізації ГТС; сприяти в розробці заходів щодо фінансування плану модернізації міжнародними та українськими кредиторами і можливими донорами.

Єврокомісія готова розглянути можливість надання допомоги уряду України в реформуванні ринку газу. Мінпаливенерго разом з причетними міністерствами та державними установами, а також компаніями вже розглядає варіанти реформування ринку газу України. Усі проекти пройдуть експертну оцінку. І вже за її результатами, у разі потреби, ЄК надасть і фінансову підтримку. Основна ж надія на інвесторів.

Брюссельській декларації дає можливість і «Газпрому» взяти участь у фінансуванні модернізації української ГТС. В ній зокрема зазначається: «Інші партнери, які мають намір надати гранти і позики для модернізації ГТС України, запрошуються подати групі технічної координації докладну інформацію про власну готовність і можливий рівень фінансової участі».

Питання розширення пропускної здатності української ГТС і можливості закупівлі газу європейськими споживачами газу на східному кордоні України були лише окремими з комплексу пропозицій української сторони, винесених на розгляд європейських експертів. І вже це серйозно стурбувало Росію.

Спочатку передбачався тристоронній формат під час обговорення зазначених питань. Проте до останнього ні НАК, ні організатори конференції не мали офіційного підтвердження участі в ній представників енергетичного сектору РФ. Демарш російської делегації, яка залишила конференц-зал у Брюсселі, був очікуваним і передбачуваним. По суті, це була спроба вкотре нав’язати європейському співтовариству думку про неспроможність України домовлятися, ще раз дискредитувавши її як надійного ділового партнера.

Перша реакція російського прем’єра В.Путіна швидше нагадувала істерику дитини, в якої відібрали улюблену машинку. Втім, було від чого. Зокрема, за умови реалізації положень прийнятої Брюссельської декларації Росія втрачає тотальний контроль над транзитом російського газу українською територією. РФ муситиме розглядати Україну як повноправного учасника транзиту. Тобто договори на транзит укладатимуться у тристоронньому форматі, а європейські споживачі отримуватимуть газу на східному кордоні України.

Крім того, у разі, якщо ЄС продовжить свій рух у напрямі участі в модернізації української ГТС, Росія не тільки втратить політичний вплив на Україну, а й зазнає чималих економічних збитків. На сьогодні будівництво обхідних газопроводів «Північного потоку» і «Південного потоку» потребує майже 45 млрд. дол. Водночас пропозиція української сторони така: вкласти в модернізацію існуючої ГТС України 5,5 млрд. дол. для збільшення пропускної спроможності на 60 млрд. дол. (з нинішніх 140 млрд. до 200 млрд. кубометрів на рік).

Така диспозиція — це вже не просто геополітичний нокдаун російського керівництва на пострадянському просторі, а повноцінний нокаут із практично повною втратою можливості впливати на Європу з допомогою газового крану. Тому росіяни невипадково нагадали європейцям, що є великими споживачами їхніх товарів. Зокрема, «Газпром» — найбільший замовник обладнання в Європі. Наприклад, одна німецька фірма дуже пишається багатомільйонним замовленням росіян для будівництва підводної частини газопроводу «Північний потік».

* * *

Що ж до України, то час думати про перегляд газових угод від 19 січня 2009 року. Принаймні, на 2010 рік. А в червні в Європі відбудуться вибори нового складу уряду, нові персоналії — це нові можливості. Для Європи, для України і для Росії. Хто і як скористається цими можливостями? Щоб не вийшло, як років п’ять-шість тому, коли Україна та Росія спочатку створили консорціум з управління та розвитку ГТС України, а потім запросили в компанію Німеччину. На що тодішній посол Німеччини в Україні пан Штюдеманн в своєму інтерв’ю заявив, що «Німеччина не сяде за стіл, за яким уже пообідали». 23 березня Україна обідала з ЄС.

Григорій Перепелиця.

директор

Інституту зовнішньої політики

Дипломатичної академії при МЗС України,

професор Київського національного університету

імені Тараса Шевченка

ГЕОПОЛІТИЧНИЙ ПРИСМАК ЕНЕРГЕТИЧНОЇ ПОЛІТИКИ РОСІЇ

У ВІДНОСИНАХ З УКРАЇНОЮ ТА ЄС.

Головною подією першого кварталу 2009 року у відносинах між ЄС та Україною стала газова війна, об'явлена Росією, від якої постраждала не тільки Україна, але й країни Євросоюзу. Наслідки цієї війни мали своє логічне продовження в діях усіх трьох сторін протягом останніх місяців цього року.

Очевидно, що ця газова війна змусить Євросоюз переосмислити своє відношення до Росії, як і відчути важливість України в забезпеченні безпеки ЄС. Очевидно, що зміна підходів у відносинах із Росією та Україною видається досить важкою справою для Євросоюзу. Адже ЄС звик вбачати в Росії стратегічного партнера і стабільного постачальника енергоносіїв для Європи, а також ключового чинника європейської безпеки. Така пріоритетність Росії в зовнішній політиці Євросоюзу завжди відводила Україні другорядне, підпорядковане російським інтересам місце. Брюссель уже звик пояснювати для себе складні проблеми, що виникали у відносинах із Росією, або ж виною України, або внутрішніми українсько-російськими суперечками, які не мають жодного відношення до країн Євросоюзу.

„Газова війна” показала, що такий звичний стереотипний підхід європейців небезпечний перш за все для них самих. Недалекоглядність Європейського Союзу та нездатність відрізнити комерційні інтереси Росії від її політичних та геополітичних інтересів з усією очевидністю показала неспроможність ЄС забезпечити власну енергетичну безпеку від нових викликів, спровокованих російською зовнішньою політикою.

Адже „газовий конфлікт”, з яким стикається і Україна і ЄС у відносинах із Росією відбувається не вперше. У 2006 році Росія вже перекривала газопостачання через Україну. Проте належних висновків з цієї кризи, як зазначив оглядач радіо “Вільна Європа” Ульріх Шпек, Євросоюз так і не зробив^². Як наслідок, вразливими місцями енергетичної безпеки ЄС залишаються три найбільш важливі позиції.

Перше. Відсутність спільної енергетичної політики ЄС. Це дає змогу Росії укладати сепаратні угоди з окремими країнами ЄС, змушуючи їх конкурувати між собою за російський газ.

Друге. Надаючи преференції окремим країнам ЄС за їх політичну лояльність, Росія розколює єдність Європейського Союзу, ставлячи по одинці його членів в політичну залежність. „Європа залишається вразливою до можливого політичного тиску доти, доки європейські країни не будуть сполучені між собою газогонами. Бо тоді, в разі потреби, європейські країни зможуть надати підтримку одна одній, і таким чином можна було б зменшити політизацію цього питання “^³.

Третє. Звичка Євросоюзу покладатись в своєму газовому забезпеченні на Росію. Очевидно, що для забезпечення своєї енергетичної безпеки ЄС необхідно диверсифікувати джерела і шляхи постачання енергоносіїв.

Звісно, що ці вразливі місця ЄС було повною мірою враховано в реалізації енергетичної стратегії Росії. Кремль також розраховував на заангажованість Європейського Союзу щодо Росії і тому був впевнений в успіху своєї інформаційної кампанії по дискредитації України, як ненадійного постачальника енергоносіїв перед початком газової війни. “Москва доручила лобістській фірмі із Брюсселя завіряти жителів континенту в безпеці їхніх поставок - принаймні, до вчорашнього дня - і покладати провину на небажання українців платити “ринкову ціну” за природний газ та платити за графіком . Росіяни навіть створили сайт - www.gazpromukraіnefacts.com - на якому було відзначено, що Україна відповідає за все, що відбулося”^⁴.

У Москві розраховували, що європейці сприймуть газовий конфлікт, як комерційну суперечку, що виникла за вини України. Росія в своїй газовій війні проти України насаджувала Європі і всьому міжнародному співтовариству три типових стереотипи.

Україна краде газ, що призначений Європі.
Суперечка між Україною та Росією має комерційний характер і не містить політичного підтексту, оскільки пов'язана з узгодженням ціни за газ, яку українська сторона не хоче сплачувати.
По суті „газовий конфлікт” між Україною і Росією є суперечкою українських олігархів за контроль над газовою трубою.

Яка частка правди в цих ідеологічних кліше? Якою мірою такі звинувачення виправдали дії Росії в газовому конфлікті?

Щодо звинувачень в крадіжці газу, то моніторинг, запроваджений представниками країн ЄС під час газової війни засвідчив її відсутність. Українська сторона протягом 2006-2009 років відбирала з газотранспортної системи тільки технологічний газ, необхідний для транспортування російського газу до Європи та газ для східних регіонів України, зафрахтований у Росії.

Теза, що конфлікт немає політичного підґрунтя і має комерційний характер і тому виправдовує дії Росії відразу була сприйнята країнами Євросоюзу. Прем’єр-міністр Чеської Республіки Мірек Тополанек, президентство якої збіглося з початком газової кризи, на початку цього конфлікту зауважив, що це суто комерційна суперечка і ЄС не залучатиметься до її врегулювання, яка є двосторонньою – між Україною та Росією. Такий коментар, до речі, підтримали й інші країни Центральної та Східної Європи у ЄС.

Офіційні представники Єврокомісії, намагаючись зняти напругу в даному питанні, заявили, що в цей час газова суперечка не представляє загрози для європейських споживачів. Європейські політики підкреслюють, що існуюча проблема не зачіпає європейських споживачів завдяки наявним досить більшим обсягам запасів газу. Проте такі заяви виявились занадто оптимістичними. Шість європейських країн повідомили про припинення поставок газу, а в ще п'яти відбулося значне зниження обсягів імпортованого палива. Десятки тисяч людей, включаючи два болгарських міста середньої величини, залишилися без тепла. У США ціни на мазут підскочили на 3,3 відсотки на тлі очікувань того, що європейці стануть обігрівати їм свої будинки замість газу.

В. Путін тим часом пояснював своїм колегами, що "європейські партнери стають заручниками суперечки Росії і України. Але це суперечка про постачання, умови і ціни постачань природного газу для самої України". "Ніхто, жодна транзитна країна не має права зловживати своїм транзитним становищем, спекулювати на ньому, щоб брати в заручники споживачів в Європі", - обурився він, нагадавши, що є транзитний контракт, який діє до 2013 року і доповнення до нього, що діють до 31 грудня 2010 року^⁵.

Для європейців це означало, що Україна не сплачує Росії ринкову ціну за спожитий нею російський газ, як це робить переважна більшість клієнтів Газпрому. Насправді ж при наявності одного великого монополіста Газпрому та довгострокових контрактів, ринкової ціни на газ фактично не існує. Газпром може сам встановлювати ціни для кожної окремої країни^⁶. В Європі ціна на газ визначається на формульній основі, яка формується виходячи з ціни альтернативних видів енергоресурсів в кожній конкретній країні (як правило – це енергетичне вугілля і мазут). Насправді ж з врахуванням різкого падіння цін на нафту і інші види енергоресурсів в другій половині 2008 року газ в Європу постачається Газпромом приблизно за ціною від 250 до 300 дол. за тис. куб. м газу, виходячи з довгострокових контрактів. І це з урахуванням доставки його європейським споживачам. Ось чому Росія категорично заперечувала формульне ціноутворення на газ для постачань до України та залучення західних експертів у якості посередників для обговорення механізму ціноутворення поставок газу в Україну. Вона хоче застосовувати якусь, проголошену самою Росією «середню ринкову ціну» в Європі^⁷. Для України Газпром встановив початкову ціну в 450 доларів за 1 тис. куб. притому, що відстань транспортування газу до Європи значно більша ніж до України.

Твердження про те, що „газовий конфлікт” по суті своїй являє собою боротьбу українських олігархів за контроль над трубою, має під собою певне підґрунтя, з того моменту, коли українська сторона у 2006 році погодилась передати посередницькі функції комерційній структурі „РосУкренерго”, усунувши від прямих операцій безпосередніх суб'єктів цих відносин „Нафтогаз” України і Газпром. Так виникла „непрозора”, - а на думку багатьох, глибоко корумпована структура для переведення платежів за транзит газпромівського газу. Її (України – авт.) примхливі лідери пручалися спробам зробити енергетичний ринок прозорим або послабити залежність економіки країни від відносно дешевого російського газу^⁸.

У контролі над транспортуванням російського газу в Європу дійсно були зацікавлені конкуруючі політичні сили в Україні, оскільки непрозорі схеми розрахунків за транспортування та продаж російського газу давали великі тіньові фінансові ресурси для виборчих кампаній та задоволення потреб фінансово-олігархічних угрупувань, що підтримували ті чи інші політичні партії в країні. Очевидно, що для Ю. Тимошенко було важливо позбутися „РосУкренерго”, оскільки один з її засновників Д. Фірташ та Ю. Бойко могли спонсорувати В. Януковича на чергових президентських виборах в Україні. Очевидно, що політичні сили, що розраховували на фінансову підтримку з боку Д. Фірташа, намагалися не дати Ю. Тимошенко усунути цю структуру з газового ринку. Можливо така суперечка і стала однією з безпосередніх передумов виникнення газової війни між Україною та Росією на самому початку 2009 року. Зокрема, натякаючи на цю причину, офіційний представник „Газпрому” Сергій Купріянов заявив: "У нас створюється враження, що виниклі тепер проблеми у взаєминах у газовій сфері пов'язані з української сторони не з комерційними питаннями, не з узгодженням цін і тарифів, а з тим, що в Україні є політичні сили, які у будь-який спосіб, з будь-якими витратами намагаються змусити нас зберегти посередницькі структури між "Газпромом" і "Нафтогазом", - сказав Купріянов. "Ми вважаємо, що ці внутрішньо українські суперечки жодним чином не повинні впливати на надійність транзиту через Україну російського газу для європейських споживачів, що, на жаль, відбулося", - додав він^⁹ Звісно, що Кремль, який має монополію над «Газпромом», така суперечка навколо газової труби серед українських політиків ніяк не могла задовольнити - ні з ким домовлятися. Проте не можна говорити, що комерційні суперечки між російськими й українськими політиками та олігархами стали головною причиною газової війни. Головна причина криється в геополітичних інтересах Росії, де енергетичний чинник є одним із важливих інструментів їх реалізації.

Росія використовувала свій газовий важіль, як важливий інструмент політики силового тиску і до теперішньої газової війни. Вперше вона відчула його ефективність в перемовинах з Україною в 1997 році, під час підписання Угоди про статус та умови перебування Чорноморського флоту РФ на території України. Тоді Росія погодилась на списання 2 млрд. газового боргу України в обмін на оренду російським флотом системи базування в Криму до 2017 року. До великої міри це був борг приватних посередницьких структур, який потім зараховувався, як державний борг.

Та найбільш поширено цей геополітичний інструмент став застосовуватися Росією, як чинник утримання пострадянських країн в сфері російського впливу та стримування їх на шляху європейської та євроатлантичної інтеграції. Першого енергетичного тиску з боку Росії за свої євроатлантичні інтеграційні прагнення зазнала Латвія, коли 1 січня 2003 року російська нафтотранспортна монополія „Транснефть” припинила транспортування нафти. Потім у 2004 році, припинивши постачання газу в Білорусь, Росія змогла перебрати в свої руки білоруську газотранспортну систему.

Початок застосування енергетичного чинника, як засобу стримування України на шляху європейської та євроатлантичної інтеграції можна вважати 1999 рік, коли після перемоги Л. Кучми на президентських виборах зовнішньополітичний курс України став спрямовуватись в бік США та Європи. Помаранчева революція в Україні стала справжнім шоком для Росії і засвідчила повний провал її зовнішньої політики. З того часу Кремль ні на мить не відмовляється від намірів повалити демократичний режим в Україні, відверто заявляючи про те, що він не схильний розглядати цю країну як незалежну і суверенну державу^¹⁰.

В умовах стрімкого злету міжнародного іміджу України після помаранчевої революції Москва не наважувалась вдаватись до відвертих агресивних методів тиску. І тут в нагоді виявилась непрозорість посередницьких схем в українсько-російських газових відносинах. Високопосадовці, що прийшли у вищі структури влади під стягами як помаранчевих, так і біло-блакитних кольорів, зовсім не цуралися цих схем. Непрофесіоналізм і корумпованість української влади стали важливим каналом руйнації української державності та інкорпорації українського політичного класу в бізнесові і політичні інтереси Росії. “Всі українські Президенти, глави урядів, і керівники Нафтогазу (хоча слід зазначити, що така ж ситуація і в Росії) розглядали газотранспортну систему і торгівлю газом як джерело особистого збагачення та збагачення наближених осіб. Відповідно, вся система функціонування газової галузі України настільки непрозора і корумпована”^¹¹.

Очевидно, що припинити цей канал руйнації української державності та втрати країною незалежності можна було тільки ліквідацією тіньових посередницьких схем. До того ж завдяки присутності на українському ринку газу комерційного посередника «RosukrEnerge», «Газпром» РФ мав прямий доступ до внутрішнього ринку України і можливість перебрати під свій контроль частину внутрішніх мереж розподілу та постачання газу на її території. Інший виклик полягав у тому, що так і не було визначено базових принципів для підписання довгострокових контрактів постачання російського газу в Україну З цією метою Прем’єр-міністра України Ю.В.Тимошенко 20-21 лютого та 28 червня 2008 року здійснила візити до Російської Федерації. Основну увагу під час візитів було приділено питанням співпраці двох країн в енергетичній сфері, проблематиці НАТО та тимчасового перебування ЧФ РФ на території України.

За результатами зустрічі 2 жовтня 2008 року в Москві глав урядів України і Росії підписано Меморандум про співробітництво у газовій сфері, який буде покладено в основу стратегії забезпечення України газом. Під час зустрічі 14 листопада 2008 року в Кишиневі в рамках участі у засіданні Ради глав урядів держав-учасниць СНД Ю.Тимошенко і В.Путін обговорили питання співробітництва України і Росії в енергетичній сфері та проблематику взаємодії двох держав з метою подолання світової фінансової кризи.

Для Ю. Тимошенко, як прем'єр-міністра України було дуже важливим залагодити „газовий конфлікт”, досягти прийнятної формули розрахунків за газ та виключити такого газового посередника, як „РосУкренерго”. Щодо політичних інтересів, як зазначають оглядачі, „Ю. Тимошенко, розуміючи важливу роль проросійськи налаштованого електорату південно-східних регіонів України, пообіцяла Москві достатньо для того аби розраховувати, як мінімум, на миролюбне ставлення Кремля”^¹².

Очевидно, що Ю.Тимошенко не хотіла псувати відносини з Росією, розраховуючи на виконання домовленостей з прем’єр-міністром Росії В.Путіним щодо постачання газу в Україну у 2009 році, яких вона досягла під час свого офіційного візиту до Москви напередодні російсько-грузинської війни. Проте, такі кроки виявились недостатніми щоб упередити виникнення газової війни між Україною та Росією на початку 2009 року. Причини різкого зменшення домовоспроможності Росії з Україною крились у зміні природи російської держави, чого не хотіли враховувати українські політики.

З 2004 року під впливом кольорових революцій в Грузії та Україні перед російським керівництвом постала потреба не тільки зміни зовнішньополітичної стратегії, але й модернізації самої російської державності. Останні чотири роки (2004-2008рр.) стали етапом такої модернізації. В цілому її сутність, як і в попередні періоди, зводилась до знаходження відповідно до потреб часу необхідного співвідношення між політичною владою і власністю. В період Єльцина цей рух відбувався від державної влади до власності, де влада розглядалась як засіб приватизації державної власності. В період першого періоду правління В. Путіна (2000-2004 рр.) цей рух став зворотнім: від приватної власності – до державної влади, тобто встановлення державного контролю над власністю. В другий період В. Путін вирішив поєднати приватну власність з державною владою, створити такій собі симбіоз влади і власності, об’єднати їх в один політико-економічний інститут, який пізніше російські політологи назвали «державою-корпорацією».

Держава-корпорація являє собою такий політичний режим, при якому існує монополія як на політичну владу, так і на приватну власність, де бізнес підпорядкований політичним інтересам, де він може використовуватись одночасно і як політичний, і як економічний ресурс. Завдяки цьому, влада в Росії може мобілізувати і концентрувати в своїх руках всі наявні матеріальні і економічні ресурси, а також застосовувати їх для реалізації як внутрішньополітичних, так і зовнішньополітичних інтересів. Таким чином, сам бізнес в Росії стає частиною політики. В той же час державне управління в країні формується за правилами бізнесового менеджменту. Правила управління бізнесом стають частиною державного управління. Такий новий введений в Росії тип держави-корпорації подібний до дволикого Януса, коли російська держава, одягнувши мантію бізнесу може захоплювати через приватні корпорації цілі сегменти економіки інших держав на умовах приватного бізнесу і правил ринку та перетворювати їх у чистину власності російської держави.

В той же час виявляється, що в основі державних інтересів та зовнішньої політики Росії лежать інтереси російського бізнесу, який одночасно є і приватним і державним. При такій державі панівним класом в суспільстві стає не середній клас і не олігархи, а номенклатура. В такій державі чиновники одночасно є і державними службовцями і бізнесменами. Їх бізнес інтереси стали неподільними зі службовими державними інтересами. В такій ситуації корупція, як така, втрачає сенс, тому що вона стає системною, тобто частиною стилю державного управління.

Прообразом такого типу держави-корпорації для В. Путіна став «Газпром». Як пише відомий журналіст В. Портніков: «По суті, Росія за путінських часів перетворилась із держави в корпорацію, а «Газпром» став державою. Державою, яка послідовно захищає свої інтереси саме так, як це роблять зазвичай країни, а не корпорації, використовуючи всю російську машину (державного управління., авт). А російськими інтересами нерідко керують корпоративні міркування як, наприклад, потреби того ж «Газпрому». Держава і корпорація помінялись ролями»^¹³. По типу «Газпрому» В. Путін з 2004 по 2008 рік вибудував в провідних сегментах економіки Росії великі російські галузеві державні холдінги, замкнувши їх в одну корпорацію – єдину управлінську державну кампанію.

Нова модель російської держави відповідно вимагала і нового концептуального оформлення її зовнішньої політики. Основні положення концепту цієї зовнішньої політики знайшли своє втілення в так званій «доктрині Д. Медведєва». Зовнішньополітичний сенс цієї доктрини можна звести до кількох тез. Сполучені Штати Америки втрачають свою доцентрову силу, а від так і домінуючий вплив у світі. Починається стрімка дезінтеграція системи міжнародних відносин, світ трансформується від монополярного до багатополярного, в результаті чого утвориться 4-5 світових держав, серед яких має бути й Росія, зі своєю регіональною зоною впливу. Така ситуація відкриває перед Росією вікно можливостей піддати ревізії результати розпаду СРСР, переглянути результати холодної війни й відновити статус-кво світової держави. Сферою домінування Росії має стати вся Євразія, яка включатиме і Європу. Досягнення цієї грандіозної мети має бути здійснено в два етапи. 1-й етап передбачає реставрацію російської державності на пострадянському просторі. 2-й етап – перехід від глухої оборони до геополітичного контрнаступу на Європу. Глобальна фінансова криза буде сприяти швидкому послабленню Заходу.

Ця глобальна фінансово-економічна криза призведе на думку російських авторів такого концепту до глибинних змін існуючого світоустрою. Ослаблений кризою Захід буде змушений піти з далекої периферії, повсюди скорочуючи свою присутність. «Так відбудеться з Америкою. Всередині Америки і Євросоюзу відповідне послаблення можливо буде майже непомітно неозброєним оком, а от де-небудь в Грузії воно відразу стане дуже помітним. І як тільки це почне відбуватися, як тільки російська влада вирішить, що Америка зі стовідсотковою вірогідністю ні яким чином не зможе заступитись за Грузію, війна з Грузією негайно почне готуватись. І не тільки з Грузією. І не буде ніякого сумніву ні яких дебатів, оскільки все стримується тільки Америкою і ніким іншим»^¹⁴. І ми побачили, що це передбачення повністю справдилось вже в серпні 2008 року.

Далі акценти нової російської зовнішньополітичної доктрини передбачають, що в умовах такого послаблення Заходу, Росії може відійти вся Європа. Не буде «шансів для Європи зберегти свій суверенітет при відсутності американської допомоги. В теперішній Європі немає навіть волі до спротиву. Вона не здатна воювати ні з ким, ніколи, ні при яких обставинах»^¹⁵. При такому сценарії розвитку ситуації Росія має допомогти Німеччині і Франції виштовхнути США з Європи і перехопити лідерство та домінування на Європейському континенті. Такий похід на Захід відкриває можливості інтегрувати в російський простір не тільки центрально-східну частину Європи, як це вдалось Радянському Союзу в результаті 2-ої світової війни, а й увесь європейський континент. Кінцева мета російської зовнішньої політики – це відновлення Росії як надпотуги на європейському геополітичному просторі, де вона має посідати домінуючу позицію. Але спершу Росія має відвоювати у Заходу або підібрати, якщо той буде відступати, європейську частину пострадянського простру. Перш за все це стосується України.

Отже, цей глобальний геополітичний контекст, а також новий тип російської держави-корпорації висувають необхідність впровадження нової моделі відносин з Україною, яку можна назвати реставраційною моделлю. Головною метою втілення цієї моделі має бути, очевидно, облаштування України у відповідності з російськими світоглядними уявленнями про «правильний» політичний, соціально-економічний та життєвий устрій, а також державний порядок.

Судячи з природи цієї російської держави-корпорації, сенс усієї зовнішньої політики Росії буде зводитись до поглинання політичної влади і власності в Україні. Саме виходячи з цієї двоєдиної мети дуже важко відділити економічні завдання зовнішньої політики Росії від суто політичних. Проте в економічній сфері це насамперед:

- перебирання під свій контроль газотранспортної системи України, її внутрішньої інфраструктури та національного газового ринку;

- перебирання у власність Росії ключових сегментів української економіки, її експортноорієнтованих галузей, хай-теку, машинобудування;

- встановлення контролю над банківською і фінансовою системою країни;

- сприяння в отриманні преференцій для російського бізнесу.

Для реалізації цих завдань буде запроваджений механізм дії та ресурси держави-корпорації. Користуючись ринковими механізмами та відкритістю української економіки, Росія буде викупати акції стратегічно важливих підприємств, або забирати їх за борги. Так газовою війною Росія намагається довести НАК Нафтогаз до банкрутства з тим, щоб Україна через певний проміжок часу була вимушена здати газотранспортну систему Газпрому^¹⁶.

Такі підприємства, які передаються в Україні російському бізнесу з часом стануть частиною російської державної власності. Така економічна експансія буде мати прямі негативні політичні наслідки для України. Як зазначає журнал „Експерт”: „політичний клас в Україні в умовах російської економічної експансії і лібералізації національної економіки поступово позбавляється сильних важелів впливу на неї. Протистояти такій експансії обеззброєній державі та ще і в стані постійної політичної кризи буде важко^¹⁷. Іншими словами, український політичний клас при збереженні такої тенденції буде, або інкорпорований в російські політичні інтереси шляхом включення до складу російських фінансово-політичних холдингів, або буде приречений на маргіналізацію і повну втрату політичної влади в країні.

Газова війна з Україною за своєю геополітичною спрямованістю дуже подібна на війну яку розв’язала Росії проти Грузії в серпні 2008 року. Тільки відносно України вона ведеться іншими насильницькими засобами, основним з яких є, звичайно, газова блокада. Якщо говорити про адекватність цих засобів, то вони були цілком адекватні. Тому що, по-перше, газова війна була розв’язана взимку. Це період, коли є найбільша потреба в теплі, а відтак і в газі. По-друге, в Україні фінансова криза, глибока економічна криза. Якщо підняти ще ціну до 450 дол. за тисячу кубів, то вся фінансова система і економічна система України може впасти. А весь 16 мільярдний кредит МВФ виділений Україні піде на проплату Росії за газ по такій ціні. Тому це вже питання незалежності і державного суверенітету України.

Очевидно, і політична ситуація є дуже сприятливою для такої газової війни, оскільки українське керівництво дуже „вдало” демонструвало внутрішній конфлікт. І президент, і прем’єр нас переконали, що вони ніколи не можуть домовитися і ніколи не можуть об’єднатися заради національних інтересів України. Вони переконали в цьому і російську сторону. Проте не слід забувати ще один чинник – це світова фінансова криза, яка вдарила також по Росії. Сьогодні російський золотовалютний запас руйнується дуже швидкими темпами. Росії потрібні гроші для підтримання своєї фінансової системи і економіки, і це абсолютно зрозуміло. Однак ми бачимо, що геополітичні інтереси, на жаль, беруть гору.

Для керівництва Російської Федерації газовий конфлікт є методом встановлення контролю над газотранспортною системою України та посилення своєї позиції на міжнародній арені. Монополізація газотранспортної сфери для російської зовнішньої політики є одним із пріоритетів ще з початку 90-х років. З того часу було декілька невдалих спроб встановити контроль над українським газовим коридором, однак цього разу російське керівництво вирішило взяти собі в "союзники" фінансово-економічну та політичну кризи та зиму. Цим конфліктом Росія хотіла виставити Україну перед Євросоюзом ненадійним транспортером газу, а відтак продемонструвати необхідність свого контролю над її газотранспортним коридором.

Взявши під свій контроль українську газотранспортну систему, Росія розраховує значно посилити свій геополітичний вплив на всю Європу. Адже через український газотранспортний коридор, перекачується близько 80% російського газу на європейський ринок. Як зазначає американський часопис The Wall Street Journal. “Цілі Кремля в Україні прозорі. Підтримка, зроблена Києвом Грузії під час серпневої війни, і його амбіції по вступі в ЄС і НАТО - це колючка в лапі ведмедя. У Європі Росія хоче відновити свою позицію домінуючої сили на Сході, що якщо не поважають, то бояться”^¹⁸

Зокрема і в газовому конфлікті позиції ЄС відносно Росії були неоднозначними. Є країни, які підтримують дії Росії і згодні прийняти умови Росії (Німеччина, Франція, Італія) і які готові поступатися інтересами України заради інтересів Росії. Ми бачили це в Бухаресті та на інших прикладах. Але є країни, які не згодні на таку гру з Росією. Це молоді демократії країн Центральної Європи, які не згодні з такою позицією ЄС. Якщо зі «старими» країнами Європи, Росія може домовитися, то з цими «молодими» країнами, які, до речі, підтримують і членство України в НАТО та ЄС, домовитися дуже важко: вони мають свої принципи і на історичному досвіді переконалися, чого варта така геополітична гра. Відтак цим газовим конфліктом Росія продемонструвала силу: якщо країни Центральної Європи не хочуть приймати умови Росії, вони можуть замерзнути. Отже, газовий конфлікт виявився конфліктом не тільки проти України, а й проти країн Центральної Європи. Очевидно, що для посилення свого впливу на Європу, Росія враховує вразливі місця Євросоюзу, такі як залежність від російських енергоносіїв та відсутність єдності позицій країн ЄС щодо спільної енергетичної політики та зовнішньої політики у відносинах з Росією. Росія в своїй стратегії віддає перевагу двостороннім відносинам з провідними країнами ЄС, такими як Італія, Німеччина і Франція, ігноруючи інтереси інших країн ЄС. Так. російська політика відносно країн ЄС обумовлює неузгодженість політики європейських країн до самої Росії.

Відсутність єдиної консолідованої позиції щодо Росії, робить ЄС вразливим перед російським геополітичним наступом. Проявом неузгодженості і непевності політики Євросоюзу відносно Росії є існування двох принципово різних підходів. Відповідно до одного з них, Росія є загрозою, яку необхідно м’яко стримувати. Його дотримуються переважно країни Центрально – Східної Європи, нові члени ЄС. Тоді як старі члени ЄС – західноєвропейські країни – вбачають в Росії потенційного партнера, якого необхідно інтегрувати в європейську систему.

Хоча всі країни ЄС схиляються до того, що основною формою відносин має бути співробітництво, проте характер і сутність цих відносин вони розуміють по-різному. Так, Німеччина, Франція та Італія вибудовують своє стратегічне партнерство з Росією всупереч принципам єдиної зовнішньої політики ЄС, розраховуючи на неї як на потенційного союзника в опонуванні політиці США. Греція та Кіпр вважаються «троянськими кіньми» в ЄС, які найбільш послідовно підтримують Росію. Австрія, Бельгія, Фінляндія, Словаччина та Португалія вважаються дружніми прагматиками, чиї відносини з Росією не такі близькі, як у двох перших груп країн ЄС, проте вони спрямовані на поглиблення економічної співпраці. Ще 9 країн, зокрема, Чехія, Латвія, Данія, Швеція і Великобританія дуже стримано відносяться до Росії, адекватно оцінюючи її зовнішню політику і ті загрози, які вона генерує для європейської безпеки. Нарешті, у Польщі, Литві та Естонії намагаються відкрито протистояти геополітичному наступу Росії на Європу.

Країни ЄС, які дотримуються першого підходу вважають, що забезпечення енергетичної безпеки полягає не в джерелах енергоносіїв, а в транспортних шляхах. Тож, на їхню думку, потрібно було убезпечити великих європейських споживачів від східноєвропейських транспортних шляхів, зокрема українського. Тому головним пріоритетом для цих країн була побудова транзитних шляхів, які підуть в обхід України і постачатимуть російський газ прямо до споживачів у центральній та західній Європі. Групу цих країн очолюють Німеччина та Італія. Вони разом із російським державним монополістом «Газпромом» беруть участь в розбудові двох проектів – «Північний потік» і «Південний потік». Найбільший поступ поки що зробив «Північний потік», який має з’єднати Росію і Німеччину напряму по дну Балтійського моря. «Південний потік» має поєднати Росію з півднем Європи, Італією та Грецією, до дну Чорного моря. У проекті «Північний потік» беруть участь дві німецькі компанії, BASF/Wintershell та EON, які мають по 20%, та «Газпром», який має більшість – 51%. Решта 9% належить нідерландській компанії Gasuni. А очолює цей проект колишній німецький канцлер Ґергард Шредер. «Південний потік» поділили між собою в рівних частках «Ґазпром» та італійська ENI.

Проти «Північного потоку» виступають разом із іншими східноєвропейськими країнами Польща, Литва та Естонія. Вони вважають, що він є спробою роз’єднати Європу. Адже Росія буде мати можливість впливати на різні країни Європи вибірково, виключаючи крани які проводять свою політику поза річищем російських геополітичних інтересів. Деякі експерти говорять про сумнівну економічну доцільність та екологічну небезпеку цього проекту. Швеція нині проводить його екологічну експертизу, а наступного року те саме обіцяла зробити Фінляндія. Адже труба має пролягти через територіальні води цих країн. У Москві ці кроки сприймають роздратовано. Прем’єр Путін навіть заявив, що «європейці мають визначитися, потрібен їм газогін, чи ні».

Враховуючи таке розмаїття позицій та інтересів країн ЄС, Росія розгортає геополітичний наступ на Європу, застосовуючи свою енергетичну стратегію за двома стратегічними напрямками: північним та південним, вибудовуючи трубопроводи „Північний” та „Південний потік”. “Північний потік” має забезпечити енергетичну безпеку Німеччини шляхом виключення з транспортного ланцюга країн-транзитерів, зокрема, України. Проте не варто забути про примат геополітичних інтересів Росії над інтересами комерційними. Тож „Північний потік” скоріше за все є втіленням геополітичної вісі „Москва – Берлін”. Що стосується «Південного потоку», то як зазначає відомий угорський економічний експерт з енергетичних питань Аніта Орбан вважає, що «Він насправді збільшить залежність від Росії всього регіону півдня і сходу Європи – Болгарії, Румунії, Сербії, Угорщини, а також сусідніх держав – на невизначений період, на кілька десятиліть»^¹⁹.

Але, як показали події останнього місяця першого кварталу 2009 року ЄС зовсім не збирається капітулювати перед Росією. Усвідомленням загрози енергетичній безпеці ЄС і України з боку Росії стало підписання Брюссельської декларації про модернізацію української ГТС прем'єром Юліою Тимошенко й главою Еврокомиссии Жозе Мануэлом Баррозу 23 березня 2009 року.

Хоча модернізацію української ГТС відповідає економічним інтересам Росії, оскільки забезпечує стабільне постачання російського газу до Європи, а від так і постійне надходження валюти до російського державного бюджету, Москва відредагувала на її підписання справжньою істерикою. Чому така реакція? Ну, зрозуміло. Питання в тому, що для Росії важливе не стільки економічне питання. Як було зазначено вище, для російської зовнішньої політики найважливіша проблема — це статусна проблема, проблема підвищення міжнародного статусу, повернення статусу світової держави. Із-за цього, власне, виник і конфлікт на Кавказі минулого року, із-за цього виникла «газова війна». Безумовно, що реалізація цієї декларації обеззброїть Російську Федерацію в її прагненні досягти політичного домінування в Європі. І це в кінцевому рахунку покращить клімат наших двосторонніх відносин з самою ж Росією.

При усіх вадах Брюссельського документу, його підписання по праву можна вважати стратегічним стратегічним виграшем України і ЄС. Тому що, власне, ця декларація не є технічним документом, це є документ політичного характеру. Це, якщо говорити мовою дипломатії, є рамковий документ, який, власне, і не передбачає конкретних зобов’язань, конкретних цифр, конкретних обсягів, і конкретних дат. В дипломатичній практиці, зовнішньополітичній практиці, в таких документах зафіксовуються принципи, на яких будуються подальші взаємовідносини.

Це, власне, є конституція нових відносин між сторонами, а під цю конституцію вже потім пишуться конкретні угоди з конкретними зобов’язаннями, з конкретними обсягами, і з конкретними датами, і з конкретною відповідальністю, якщо ці обсяги та дати порушуються. Для цього будується під цей договір цілий комплекс угод, але ці угоди знову-таки будуть мати тактичне значення, стратегічне значення має саме цей документ. Чому? Тому що, в принципі, якщо подивитися не з точки зору здорового глузду, то економічно те, що записано в Декларації вигідно всим учасникам газового ринку.

Логіка дуже проста. В усіх криза, в усіх немає грошей, навіщо витрачати гроші на сумнівні проекти. Тому що будівництво «Південний потік» – це поки що сумнівний проект, там більше питань, ніж відповідей, вартість якого за мінімальними підрахунками сягне близько 25 мільярдів євро. Вартість “Північного потоку” за тими ж попередніми підрахунками складатиме близько 20 мільярдів євро, тоді як вартість модернізації української ГТС, в залежності від її глибини не перевищуватиме 6 мільярдів євро. Навіть якщо “Північний потік” буде побудований, то все одно з точки зору наповнення газом він не компенсує прокачування газу російського по українській газотранспортній системі. Тому, з погляду здорового глузду, навіщо витрачати величезні гроші, яких ні в кого немає і які ще треба десь знайти. То краще модернізувати ту транспортну систему, яка є, вклавши значно менше грошей, і мати стабільне постачання. Росія в такому випадку буде мати стабільного постачальника її газу в Європу, а європейці теж будуть мати такого стабільного і зрозумілого транзитера. Тому що питання цієї декларації не стільки в кредитах, скільки в принципово новому механізмі контролю за транзитом цього газу. І це є більш принципове рішення з точки зору політичної, ніж конкретні кредити і обсяги цих кредитів.

Так от, що виграє Євросоюз від реалізації Брюссельської декларації?

Перше. Європейський Союз отримує стабільного і надійного транзитера.

Друге. Євросоюз економить кошти на побудові досить сумнівних проектів альтернативних в обхід України.

Третє. знімається фактор конфліктності між Україною та Росією, в якому Євросоюз (в цьому газовому питанні) є його заручником. Україна виключається з цієї конфліктної ситуації, тому що закупки буде здійснювати Європейський Союз на східному кордоні України і «Укртрансгаз» буде мати справу вже з європейським, а не з російським газом.

Далі, дуже важливий момент і в цьому теж є наш стратегічний виграш, що все-таки нам вдалося замінити у цій схемі Берлін на Брюссель, і це дуже важливо. Ця істерика Путіна була пов’язана насамперед з тим, що з цієї схеми виключається двосторонній формат, вірніше, тристоронній, де, так би мовити, Україна виступає, як безприданниця. Не випадково, В. Путін запропонував повернутися до старого тристороннього українсько-зросійсько-німецького орконсорціуму. Зрозуміло, що якщо відновити цей консорціум, то при заангажованості німецького “Рургазу” на російський “Газпром”, в України просто заберуть цю газотранспортну систему і на цьому все закінчиться.

Реалізація Брюссельської декларації долучить Україну до європейської енергетичної системи. І це вже є реальний крок нашої європейської інтеграції, не декларативний, а реальний крок реалізації того стратегічного курсу, зовнішньополітичного курсу, який обрала Україна. Церший крок, як заявили європейські посадовці, у відновленні довіри до України.

Останнє є дуже важливим. Оскільки. з точки зору Європейського Союзу Україна проблемна не з економічного погляду, не тому, що в неї застаріла газотранспортна система, в Росії доречі вона є ще більш застарілою. Україна проблемна як держава з політичної точки зору, тому що цей перманентний політичний конфлікт, який точиться в Україні, він настільки зіпсував наш імідж і в Євросоюзі, і на Заході, що Україну вважають найбільшим джерелом нестабільності в Європі. Відтак, відновлення довіри, для нас крок, який, власне, може змінити наш імідж і змінити клімат у Європі стосовно України на краще. Він дасть можливість нам реально просуватися в європейському та євроатлантичному напрямку.

Підписання Брюссельської декларації в політичному сенсі є досить сильним кроком уряду та особисто Юлії Тимошенко, й України та ЄС в цілому. Цей Меморандум відкриває спектр можливостей і для України і для ЄС. І Євросоюз вже починає їх реалізовувати. Європарламент схвалив 22 квітня 2009 року так званий "Третій енергетичний пакет" - план лібералізації енергетичного ринку Європи. Він повністю відповідає Брюссельській декларації про модернізацію української ГТС, реалізація якої може привести до того, що "Газпрому" прийдеться продавати газ на кордоні з Україною.

Прийнятий документ запроваджує нові правила гри на європейському газовому ринку. Кожної із країн ЄС надається на вибір одна із трьох схем. Перший варіант припускає примусовий поділ власності вертикально інтегрованих холдингів: енергетичні компанії повинні продати свої транспортні мережі незалежному операторові й не зможуть мати в ньому контрольного пакета. Другий варіант дозволяє добувним компаніям залишатися власником транспортних мереж. Однак керуванням мережею в цьому випадку повинен займатися спеціально створений "незалежний оператор системи". Третій варіант також припускає збереження вертикально інтегрованих корпорацій, але їхня діяльність буде контролювати спеціальний "спостережливий орган". На впровадження цих правил європейським країнам надається 3,5 роки.

Окремо в документі прописано, що ці правила повинні застосовуватися не тільки до європейських компаній, але й до фірм із третіх країн, що працюють у ЄС. В "Третьому пакеті" відзначається, що уради кожної з європейських країн можуть відмовити компанії в праві входження на її внутрішній ринок у двох випадках: якщо компанія не відповідає вимогам поділу видобутку й транспорту, або якщо її поява на ринку може загрожувати енергобезпеки членів ЄС.

Плановану в ЄС лібералізацію в російському "Газпромі" завжди описували чи ледве не як катастрофу. Заступник голови правління компанії Олександр Медведєв не раз говорив, що вона зруйнує діючу схему поставок^²⁰. Але скоріше за все такий крок ЄС відіб’є в Росії наміри використовувати газовий чинник в якості стратегічної зброї в боротьбі за геополітичне домінування над україною та Європою. Як тільки вони відмовляться від цих геополітичних амбіцій стосовно України, стосовно Європи, тоді все може стати на свої місця, тоді не потрібно Росії досягати монополії над джерелами видобування ресурсів, над шляхами транзиту і над ринком. Тоді вона буде грати як економічний гравець. І всі ці конфлікти просто знімуться. І питання перебирання труби, інфраструктури газової тоді не будуть актуальними для самої Росії, тому що вона буде користуватися будь-якими шляхами. Питання тільки, так би мовити, буде в ціні та грошах. Хоча на сьогодні Російська Федерація на європейському напрямку переслідує геополітичні інтереси, в перспективі у неї не вистачить ресурсів, щоб вона могла ці інтереси втілювати в життя. І як би не блефував Путін сьогодні, що ми там можемо відмовитися від посавок газу Європі , об’єктивно Росія піде на поступки.

* * *

Наскільки Україна скористається цими можливостями? Покаже час.

Олександр Тодійчук,

експерт з питань енергетики.

Blog

Ікуються результати аналізу газового конфлікту, що розгорнувся між Україною та Росією на початку 2009 року та його впливу на стан енергетичної безпеки Євросоюзу

Содержание