Інститут економіки та промисловості нан м

Вид материала

Диплом

Содержание УДК 37.032 Пасечнікова Лариса Павлівна, Донецька багатопрофільна гімназія № 150, директор Ключові слова: професійна компетентність, педагогічна компетентність, професіоналізм, професіоналізм вчителя. The key words: professional competence, pedagogical competence, professionalism, the teacher’s professionalism Діяльність зенона кузелі як приклад життєвого успіху Life and activity of outstanding scientist and public figure Zenon Kuzelya (1882-1952) have been investigated. Відмінності в способах мислення. Відмінності в способах задоволеності. Відмінності в життєдіяльності. Відмінності в емоційності. На що штовхають нас відмінності. Успіх чоловіка і жінки. Вчитель інформатики – провідний шкільний вчитель у час інноваційних змін Список використаної літератури Формування культуромовної особистості учня засобами лінгвокраєзнавства Буттєвісне укорінення людини

Подобный материал:

• Інститут економіки та промисловості нан, 9040.04kb.
• Інститут економіки та промисловості нан, 3422kb.
• Кірізлєєва Аліса Салаватівна удк 336. 717. 061 (477) розвиток механізму іпотечного, 349.57kb.
• Наукові досягнення та розробки установ нан україни за 2011 рік, 233.7kb.
• Державна Установа «Інститут економіки та прогнозування нан україни», 38.48kb.
• Д-р політ, наук (Інститут соціальних наук Одеського національного університету Ім., 14508.65kb.
• Інститут географії нан україни, м. Київ, 42.61kb.
• “матеріали електронної техніки, 168.29kb.
• Національна академія наук україни державна установа "Інститут економіки природокористування, 207.82kb.
• Заюкова Марина Сергіївна. Фінансова стійкість та її забезпечення на підприємствах м'ясної, 184.13kb.

УДК 37.032 Пасечнікова Лариса Павлівна,

Донецька багатопрофільна

гімназія № 150, директор

Орієн­тація на життєвий успіх як умова самореалізації особистості

Orientation for vital success how condition self-realization person

Суспільну реальність сучасної України характеризує універсальне розповсюдження ідей про успіх, що визначається орієнтацією на життєвий успіх, яку можна сформувати у спеціальних педагогічних умовах в 9-11 класах загальноосвітньої школи.


The social reality of modern Ukraine is characterized by universal distribution of idea of success, that determinate by orientation for vital success; witch may be to form on special pedagogic conditions at the 9-11 form of secondary schools.

У сучасному, стрімко мінливому світі молоді люди прагнуть досягти успіхів у професії, домогтися високого кар'єрного положення й матеріального статку, влаштувати особисте й сімейне життя у відповідності з своїми потребами й уявленнями про благополуччя. Однак, бути успішним у сучасному світі не просто, життєва успішність людини залежить від внутрішніх особистісних детермінант успішності, які поєднуються в інтегровану якість "орієнтація на життєвий успіх".

Життєвий успіх особистості розглядається в літературі з філософії, соціології, психології, педагогіці з різних точок зору, в залежності від контексту, і, взагалі немає єдиного тлумачення. Проте, не дивлячись на відмінності, автори збігаються в тому, що це глибоко індивідуалізоване поняття, яке, в той же час, залежить від громадської думки [1,2,3,5,7].

Вивчення поняття "орієнтація на життєвий успіх" дозволило встановити, що це є вмотивована спрямованість особистості на досягнення високого результату діяльності, яка має громадське визнання й особистісну значимість. Орієнтація на життєвий успіх є цілісним інтегральним утворенням і сумарним вектором мотиваційної, рефлексивної, когнітивної й діяльнісної складових.

Отже, "орієнтація на життєвий успіх" – це важлива якість особистості, яку можна сформувати у спеціальних педагогічних умовах, а звернення до літератури з психології особистості дозволило встановити, що найбільш сприйнятливі для цього є вік навчання в старшій школі [4,6].

Такий висновок обумовив висунення гіпотези і експериментальну перевірку гіпотези про те, що формування в старшокласників орієнтації на досягнення життєвого успіху буде ефективним за умов:

• сформованості в учнів самоцінних знань про успіх як соціальну й особистісно значущу цінність;
  
• орієнтації навчально-виховного процесу на розвиток в учнів цільової настанови на успіх;
  
• розвитку спрямованості педагогів на власний успіх і успіх учня;
  
• функціонування у загальноосвітньому навчальному закладі такої цільової комплексної програми формування успішної особистості, яка б забезпечила реалізацію її стратегічних та поточних завдань.
  

Дослідження здійснювалося поетапно протягом 2000 - 2007 рр.

На першому етапі - констатувальному (2000-2002) – вивчалася філософська, психолого-педагогічна література, дисертаційні дослідження з проблеми формування в особистості орієнтації на досягнення життєвого успіху, здійснювалося моделювання цього процесу. Проведено дослідження вихідного рівня сформованості в старшокласників орієн­тації на до­сягнення життєвого успіху на підставі добраних методик.

На другому етапі - формувальному (2003-2006) – проводився формувальний етап експерименту й здійснювалася експериментальна перевірка педагогічної моделі формування в старшокласників орієнтації на досягнення життєвого успіху та обробка й систематизація отриманих результатів, уточнювалися теоретико-експериментальні висновки.

На третьому етапі - контрольному (2006-2007) – здійснювалось теоретичне осмислення експериментальної роботи, аналізувалися й узагальнювалися результати дослідження, були сформульовані основні висновки та велася робота з оформлення матеріалів дослідження.

Експериментальна перевірка педагогічних умов формування в старшокласників орієн­тації на досягнення життєвого успіху дозволяє твердити, що ефективність цього процесу зростає саме за умов, які були вказані в гіпотезі, що підтверджує її.

Як показало дослідження, принципами формування у старшокласників орієн­тації на досягнення життєвого успіху виступають:

• єдність зовнішнього (процесуального) і внутрішнього (психологічного) впливів на особистість учня й педагога;
  
• комплексність і ін­тегративність способів позитивного впливу на розвиток особистості учня та педагога;
  
• рефлексивна спрямованість процесу навчання, виховання і розвитку старшокласників;
  
• орієнтація на особистість учня й педагога;
  
• актуалізація "сильних сторін" діяльності педагога й учня;
  
• анонімність вирішення проблемних ситуацій;
  
• орієнтація на явища, поняття, категорії, закони з позиції формування в учнів стійкого ціннісного відношення до успіху, як життєвої місії;
  
• створення "ситуацій успіху" для педагогів та учнів;
  
• активне використання механізмів морального і матеріального заохочення всіх учасників НВП;
  
• врахування, що кожна дитина й кожний педагог обов’язково повинні отримати свою "частку оплесків";
  
• популяризація досягнень учнів та педагогів.
  

Ефективними засобам формування в старшокласників орієн­тації на досягнення життєвого успіху виступають:

• цільова комплексна програма "Життєвий успіх особистості";
  
• наскрізний план міжпредметних зв’язків з формування в учнів орієнтації на досягнення успіху;
  
• впровадження профільного навчання;
  
• спеціальні авторські курси "Крок за кроком до життєвої компетентності та успіху" та "Технологія досягнення професійного успіху";
  
• цілісна система додаткової освіти;
  
• ситуації успіху в урочній та позаурочній діяльності учнів;
  
• включення школярів у рефлексію;
  
• психологізація знань старшокласників;
  
• знайомство з долями та зустрічі з успішними особистостями;
  
• тренінги, проектна та дослідницька робота старшокласників;
  
• Літня школи старшокласників;
  
• портфоліо успіху гімназиста.
  

Експериментальна робота дозволила виявити закономірності з формування в старшокласників орієн­тації на досягнення життєвого успіху:

• застосування програмно-цільового підходу до управління процесом формування в старшокласників орієн­тації на досягнення життєвого успіху підвищує керованість та ефективність всієї освітньої системи;
  
• формування в старшокласників орієн­тації на досягнення життєвого успіху в навчально-виховному процесі найбільш успішно відбувається при наявності наскрізного плану міжпредметних зв’язків з формування цієї орієнтації, запровадженні профільної освіти в старшій школі та в ході спеціальних курсів, як-от: "Крок за кроком до життєвої компетентності та успіху", "Технологія досягнення професійного успіху" і т.п.;
  
• психологізація знань старшокласників та включення учнів у рефлексію сприяють усвідомленню ними багатства власного внутрішнього світу і дозволяють виявити власні важелі управління рухом до успіху;
  
• знайомство старшокласників з долями успішних людей, зустрічі та бесіди з ними впевнюють молодь у можливості реалізації власних кар’єрних планів та досягнення професійного й життєвого успіху;
  
• цілісна система додаткової освіти, яка заснована на максимальному врахуванні соціального замовлення та спрямована на всебічний розвиток учнів, його самовдосконалення й самореалізацію, сприяє формуванню орієнтованої на успіх особистості;
  
• залучення батьків старшокласників до проблеми формування в старшокласників орієнтації на досягнення життєвого успіху підвищує потребу в успіху самих батьків;
  
• багатоваріативна та різноспрямована виховна позаурочна діяльність старшокласників надає їм можливість адаптації до різних соціальних ролей і розширює "поле успіху".
  

Список використаних джерел

1. Адлер Г. Лекции по аналитической психологии. М., 1996. - 282 с.
   
2. Вебер М. Избранные произведения: Пер. С англ. – М.: Прогресс, 1990. – 808 с.
   
3. Дьюи Дж. Психология и педагогика мышления. (Как мы мыслим) / Пер. с англ. Н.М. Никольской; Ред. Ю.С.Рассказова. М.: Лабиринт, 1999. - 192 с.
   
4. Ильенков Э.В. Так что же такое личность? // С чего начинается личность? - М, 1979 г.
   
5. Казакова Е. И, Тряпицына А. П. Диалог на лестнице успеха. – СПб., 1997. –158 с
   
6. Ушинский К.Д. Педагогические приложения анализа чувствований // Ушинский К.Д. Избр. пед. соч. В 2 т. T.I. М., I974. – С. 482.
   
7. Хекхаузен Х. Мотивация и деятельность. М., 1986, т.1.
   

УДК: 371.13 + 373.3 Петрученя Ганна Григорівна, ст. викладач

Воровка Маргарита Іванівна, доцент

Мелітопольський державний

педагогічний університет


Педагогічна компетентність як складова професіоналізму вчителя

Pedagogical competence as a brunch of the teacher’s professionalism


Анотація.

У роботі розглянуто підходи до визначення проблеми педагогічної компетентності та професіоналізму вчителя, розкрито співвідношення цих категорій, доведена актуальність вивчення названих явищ.

Ключові слова: професійна компетентність, педагогічна компетентність, професіоналізм, професіоналізм вчителя.


Annotation.

The ways of consideration of the problem of pedagogical competence and the teachers’ professionalism are shown in the article, the correlation of these categories is exposed, the actuality of these adopted phenomenas is proved as well.

The key words: professional competence, pedagogical competence, professionalism, the teacher’s professionalism .


В сучасних умовах реформування освіти радикально змінюється статус педагога, його освітні функції. Відповідно змінюються вимоги до професійно-педагогічної компетентності вчителя-вихователя, до рівня його професіоналізму. Це актуалізує необхідність вивчення феноменів «професійна компетентність» та «професіоналізм».

Професійну  компетентність сьогодні визначають як певний психічний стан, що дозволяє діяти самостійно і відповідально, як володіння людиною здатністю і умінням виконувати  певні трудові функції (А.К.Маркова) [4];  як наявність спеціальної освіти, широкої  загальної і спеціальної ерудиції, постійне підвищення своєї науково-професійної підготовки  (В.Г.Зазикін і А.П.Чернишева) [3]; як професійну підготовленість і здатність суб'єкта  праці до виконання задач і обов'язків повсякденної діяльності (К.А.Абульханова) [6]; як  потенційну готовність вирішувати задачі із знанням справи (П.В. Симонов) [7].

Педагогічна компетентність тлумачиться як система знань та вмінь педагога, що виявляється при вирішенні на практиці професійно-педагогічних задач (Н. Кузьміна) [2]; володіння знаннями, вміннями та їх нормами, що необхідні для виконання своїх професійних функцій, а також психологічними якостями для їх виконання; реальна професійна діяльність у відповідності з еталонами та нормами (В. Стрєльніков) [7]; система знань та вмінь, на основі яких формується творчий потенціал учителя та будується його діяльність (Т. Браже).

Професійну компетентність педагога розглядають як інтегровану особистісну характеристику, що включає психологічну (розуміння та усвідомлення власної діяльності) та теоретичну (набуття особистісно значущих знань та вмінь) готовність його до діяльності, здатність вирішувати на практиці педагогічні задачі та виконувати роботу в цілому (Є.М. Бачинська) [1].

Відокремлюють наступні види професійної компетентності: комунікативна (Ю. Жуков, Л. Петровська, Є. Кузьмін, тощо); функціональна компетентність як сукупність предметної, психолого-педагогічної і методичної компетентності вчителя (В. Адольф); спеціальна компетентність в області дисципліни, що викладається; методична компетентність в області способів формування знань, умінь і навиків у учнів; психолого-педагогічна компетентність у сфері навчання; диференціально-психологічна компетентність в області мотивів, здібностей, спрямованості тих, кого навчають; рефлексія педагогічної діяльності або аутопсихологична компетентність (Н. Кузьміна) [2].

Як бачимо, досліджуючи педагогічну компетентність, одні учені віддають перевагу загальним і спеціальним знанням вчителя, інші – засвоєнню професійних умінь, треті - доповнюють необхідні знання і уміння певними психологічними якостями, четверті підкреслюють в змісті професійної компетентності педагога особові властивості. Суттєвим уявляється питання про співвідношення категорій «компетентність» та «професіоналізм», оскільки вони нерідко ототожнюються і їх межі чітко не позначені. Деякі учені зіставляють професіоналізм з іншими поняттями, так чи інакше пов'язаними з характеристикою здатності людини виконувати роботу: компетентність, майстерність, кваліфікація.

Інші розглядають професіоналізм з погляду діяльності: його розуміють як «оволодіння повною мірою досягненнями своєї науки, суміжними областями знань, мистецтвом їх вживання в своїй практиці» на противагу «дилетантизму» (В. Бондаревській); основою професіоналізму вважають науково-теоретичну і практичну підготовку (В. Сластьонін, І. Ісаєв, Є. Шиянов тощо) [5].

Такий підхід акцентує діяльнісну сутність професіоналізму, де сукупність знань, умінь і навиків необхідна для успішної професійної діяльності. В рамках такого підходу А. Маркова виділила п'ять рівнів професіоналізму: допрофесіоналізм, професіоналізм, суперпрофесіоналізм, непрофесіоналізм (псевдопрофесіоналізм) і післяпрофесіоналізм.

Інші дослідники розуміють професіоналізм як характеристику особистості: він розглядається як інтегральна властивість особистості, що формується в діяльності та обумовлена мірою реалізації її громадянської зрілості, відповідальності, довга (І. Багаєва); це вища точка в розвитку особистості (О. Бодальов) [1].

Ми вважаємо, що у розгляді поняття «професіоналізм» найоб'єктивнішим є особистісно-діяльнісний підхід, що розглядає у єдності професійний і особистісний розвиток фахівця. У межах такого підходу професіоналізм вчителя трактується як високий рівень його психолого-педагогічних і науково-предметних знань і умінь у єдності з відповідним культурно-етичним обличчям (В. Синенко) [7].

У такому випадку серед критеріїв професіоналізму педагога, разом з психологічними, що характеризують педагогічну діяльність (об'єктивні, результативні, процесуальні, кількісні, якісні і інші критерії), виділяються і суб'єктивні критерії – відповідність професії вимогам людини, його мотивам, схильностям, особова прихильність до професії, задоволеність працею в ній, наявність стійкої психолого-педагогічної спрямованості, сукупності необхідних професійно-психологічних особових властивостей педагога (А.Маркова) [4]. В структурі професіоналізму вчителя відокремлюють два взаємозв'язані компоненти: професіоналізм діяльності як якісна характеристика суб'єкта діяльності і професіоналізм особи як сукупність особових якостей педагога, сприяючих або, навпаки, перешкоджаючих рішенню педагогічних задач вчителем (Н.Кузьміна) [2].

Таким чином, професійних знань і умінь, які виступають основою будь-якої професійної діяльності, загального розвитку і широкої ерудиції, недостатньо для становлення вчителя-професіонала, оскільки саме для педагогічної професії вирішальне значення мають його особистісні етичні якості, які і дозволяють формувати особистість учня.

Педагогічна компетентність пов’язана, перш за все, з діяльністю вчителя, з його здібністю до виконання певних професійних дій, підґрунтя яких утворюють необхідні професійні знання і уміння, складаючи «фундамент» професіоналізму педагога. Особові ж якості вчителя наповнюють внутрішнім смислом педагогічну діяльність і необхідні для становлення вчителя-професіонала.

Отже, ми дійшли висновку, що поняття «професіоналізм» ширше за своїм значенням поняття «компетентність», оскільки крім діяльнісного аспекту воно включає певні характеристики особистості фахівця, і тому педагогічна компетентність є лише однією із сторін професіоналізму вчителя.

Література

1. Бачинська Є.М. Психолого-педагогічна компетентність класного керівника // Наша школа. - 2003. - №5. - С. 41-47.
   
2. Кузьмина Н.В. Методы исследования педагогической деятельности. - Л.: ЛГУ им. А.А.Жданова, 1970. - 114 с.
   
3. Лотова И.П. Психологические условия эффективности профессиональной деятельности работников социальных служб. – М.: Издательство МГСУ «Союз», 1999.- 127 с.
   
4. Маркова А.К. Психологический анализ профессиональной компетентности учителя // Советская педагогика. – 1990. - № 8. – С. 82-88.
   
5. Педагогика: Учебное пособие для студентов педагогических учебных заведений / В.А.Сластенин, И.Ф.Исаев, .И.Мищенко, Е.Н.Шиянов. – М.: Школа-Пресс, 1998. – 512 с.
   
6. Психология и педагогика. Учебное пособие / Под ред. К.А.Абульхановой, Н.В.Васиной, Л.Г.Лаптева, В.А.Сластенина. – М.: Совершенство, 1998. – 320 с.
   
7. Стрельніков В.Ю. Професійна компетентність вчителя //Актуальні проблеми безперервного підвищення кваліфікації педагогічних кадрів України в умовах становлення національної школи: Збірник статей /За ред. С.В.Крисюка. - К., 1992. - С. 44-45.
   

УДК 929: 39 (477)

Подоляка Тамара Анатоліївна молодший науковий співробітник Інституту народознавства НАН України

ДІЯЛЬНІСТЬ ЗЕНОНА КУЗЕЛІ ЯК ПРИКЛАД ЖИТТЄВОГО УСПІХУ


Розглянуто життя та діяльність видатного науковця та громадського діяча, Зенона Кузелі (1882-1952) та проілюстровано його активну життєву позицію.


Life and activity of outstanding scientist and public figure Zenon Kuzelya (1882-1952) have been investigated.


У 2007 році виповнилося 125 років з дня народження та 55 років від дня смерті видатного українського вченого та громадського діяча Зенона Францісковича Кузелі (1882 – 1952). Ця непересічна особистість потребує багатогранного вивчення, зокрема як приклад щоденних досягнень у розбудові української освіти, науки та організації життя української громади закордоном.

З. Кузеля народився 23 червня 1882 р. в с. Поручин, поблизу Бережан (зараз Тернопільська обл.) у сім’ї польського службовця, мати ж походила з відомого роду Лепких, отже на формування світогляду вченого великий вплив мало родинне коло, в якому підтримувалися українські звичаї. Вже у 8 класі гімназії він стає ініціатором створення учнівського таємного товариства "Молода Україна". Вищу освіту вчений здобуває у Львівському (1900 – 1901) та Віденському університетах (1901 – 1905), його вчителями були М. Грушевський, В Ягіч, М. Габерляндт та ін. З 1901 р. З. Кузеля бере участь у виданнях Наукового Товариства імені Шевченка (НТШ), а з 1903 року стає постійним автором рубрики "Бібліографія" Записок НТШ, водночас у Відні вчений двічі обирається головою впливового студентського товариства "Січ".

У 1904 − 1906 рр. З. Кузеля бере участь в антропологічно-етнографічних експедиціях на Гуцульщину, Лемківщину та Бойківщину, здійснених під керівництвом Хв. Вовка. За успішну працю в НТШ вченому тричі у 1904 – 1906 рр. призначалися стипендії для продовження наукових студій у Відні [3, с. 3; 4, с. 3; 6, с. 3], а у 1905 р. він стає членом Етнографічної комісії цього Товариства [5, с. 25]. 18 червня 1906 р. Зенон Кузеля здобув докторат слов’янської філології та історії.

Навесні 1909 р. З. Кузеля отримав місце урядника читальні університетської бібліотеки в Чернівцях [7, с. 6], а період 1909 – 1914 рр. став найбільш плідним у науковій спадщині вченого як етнографа. В цей час виходять "Українські похоронні звичаї і обряди в етнографічній літературі", "Посижінє і забави при мерци в українськім похороннім обряді", "Ярмарки на дївчата" та ін. Крім цього З. Кузеля стає членом ряду товариств та громадських організацій в Чернівцях, зокрема очолює Виділ (керівний орган) "Руської Бесіди" та стає заступником голови "Історичного товариства в Чернівцях". Разом з тим він продовжує активну наукову співпрацю з НТШ та у грудні 1909 р. обирається дійсним членом Товариства.

Після початку І Світової війни, 25 листопада 1914 р., вчений разом з дружиною назавжди полишає Україну, з цього часу починається еміграційний період його життя, характерний частковим відходом від класичної наукової праці до видавничої, культурно-просвітницької, організаційної діяльності. Короткий час вчений працює в Інституті Східноєвропейської історії у Відні, проте вже у 1916 р. переносить свою діяльність до табору для військовополонених українців у Зальцведеля (Німеччина), куди він був направлений як голова Просвітнього відділу Союзу Визволення України, для захисту інтересів полонених українців російської армії та проведення серед них національно-просвітницької роботи.

Після ліквідації табору Зенон Кузеля влітку 1920 р. переїхав до Берліну. Основним напрямком діяльності З. Кузелі в цей період є редакторська робота й журналістика, у 1921 – 1926 рр. він очолює найбільше українське видавництво в Берліні "Українське Слово" [1, с. 53]. Поряд з цим близько 10 років вчений був головою "Української громади" в Німеччині, яка була загальним репрезентативним центром українського життя та була покликана згуртували емігрантські кола. Після заснування 1926 р. Українського Наукового Інституту в Берліні (УНІ) стає активним його співробітником. Наукова, редакторська, викладацька діяльність вченого продовжується аж до припинення існування закладу навесні 1945 р. Після капітуляції Німеччини та розподілу на зони впливу Берліну Зенон Кузеля оселився в Фюрті (Баварія). В той час до Мюнхену, переніс свою діяльність Вільний Український Університет (УВУ). Як відомо, Зенона Кузелю було іменовано звичайним професором та запрошено очолити кафедру етнографії УВУ в Празі ще 1921 р. [7, с. 9], проте його діяльність в Берліні, не дозволила йому переїхати до Чехії, і лише після перенесення УВУ до Мюнхена, з 1946 р. вчений посідає місце професора на кафедрі етнографії університету. Там же вченого номіновано дійсним членом Української Вільної Академії Наук. З іншого боку, після ІІ світової війни, коли у Мюнхені на теренах УВУ зібралася значна кількість провідних українських науковців з досвідом академічної праці в НТШ у Львові, з’явилася реальна можливість відновити діяльність цього Товариства в еміграції. На Загальних Зборах 30 березня 1947 р. було проголошено відновлення діяльності НТШ та одноголосно обрано Івана Раковського його головою, а Зенона Кузелю – заступником [2, c. 89]. З 1949 р. до смерті Зенон Кузеля був головою НТШ в Європі. За його головування відбуваються поступальні реформи в діяльності товариства – утворюються фахові інститути, відбуваються наукові з’їзди, виходять 3 томи Загальної частини Енциклопедії Українознавства та відбувається перенесення НТШ до Франції.

Внаслідок онкологічної хвороби 24 травня 1952 р. Зенон Кузеля помер, що стало важкою втратою для української науки. За словами о. Івана Яцківа, ця людина "...через діло, яке створила, чи через благородний вплив словами і добрими прикладами, вона зуміла вже за життя спорудити собі невмирущий пам’ятник вічної і доброї пам’яті..." [8, c. 98], що не дасть загубитися його імені у вирі історії, а навпаки стане прикладом для істориків, етнологів, мовознавців та всього свідомого громадянства.


1. Мірчук І. Зенон Кузеля в Берліні// ЗНТШ. – 1962. – Т.169. – С. 52-62.

2. Наукове Товариство ім. Шевченка. Огляд праці від 30.3.1947 до 6.3.1948 р.// Сьогочасне й минуле. – 1948 – С. 89 – 95.

3. Хроніка НТШ. – 1904. – Ч.20.

4. Хроніка НТШ. – 1905. – Ч.24.

5. Хроніка НТШ. – 1906. – Ч.25.

6. Хроніка НТШ. – 1906. – Ч.28.

7. Янів В. Життьовий шлях Зенона Кузелі// ЗНТШ. – 1962. – Т.169. – С. 3 – 21.

8. Яцків І. Пам’яті справжньої людини.// ЗНТШ. – 1962. – Т.169. – С. 94 – 99.


Савіна М.І.

Інститут психології

ім. Г.С. Костюка АПН України, м. Київ

Самоактуалізація особистості як запорука життєвого успіху

Задоволеність, або самоактуалізація, – найважливіший аспект психічного, духовного й фізичного здоров’я людини. І все б було просто й зрозуміло, якби б не стать, яка розділила нас на чоловіків та жінок, хоча ці назви і є деякою символікою, за якою приховані відмінності в досягненні свого життєвого призначення.

І чоловіки, і жінки дивним чином спантеличені пошуком свого призначення, не помічаючи, що відповідь лежить на поверхні, і не побачити її важко: ми всі різні. І перший вид відмінностей, який відразу ж впадає в око, – це статева відмінність, відповідно, з цим пов’язані основні життєві завдання людини, і, не розуміючи цього, неможливо стати щасливим і задоволеним. Чоловік досягає задоволеності через мужність, жінка – через жіночність, і потрібно лише розібратися, що ж це таке. Мужність і жіночність – не більше ніж інструменти, за допомогою яких душа вирішує свої життєві завдання.

Відмінності в способах мислення. Чоловік обдумує проблему, а жінка її промовляє. Тому чоловікові потрібно просто не заважати думати самостійно, а жінці треба не заважати виговоритися. Рецепт для сімейного життя дуже простий – хочете зробити чоловіка задоволеним – не заважайте йому, хочете задовольнити жінку – поговоріть з нею.

Відмінності в способах задоволеності. Чоловік задовольняється через зовнішні досягнення, зовнішні успіхи, кар’єру, успіх, а жінка – через сімейні відносини. Тому чоловік в першу чергу повинен відчувати, що він потрібний. Йому обов’язково потрібно дати відчути, що він дуже важливий, що він не просто герой, а рятівник всієї сім’ї.

У цьому одна з головних причин такої великої кількості розлучень, приміром, в країнах заходу. Замість того щоб дозволити чоловікові побути героєм (ти мій герой), жінка починає з ним змагатися. І замість того щоб зустріти, прийшовши додому, визнання і славу переможця, він зустрічає останнього супротивника за день, і вся його злість (а в цьому світі доводиться насилу здобувати ресурси для підтримки життя) обрушується на улюблену дружину. Він цілий день контролював себе, терпів труднощі, і півдня вже мріє про їжу і диван, і тут на його шляху встає його власна дружина. Так дайте ж йому просто поїсти, відпочити, і хай він відчує себе потрібним, а потім просіть чого хочете. Звинувачення, поради, докори, повчання в перші хвилини зустрічі – відчуваються чоловіком як ляпаси, і він запам’ятовує їх надовго. І якщо він достатньо часто відчуває приниження і недовіру до себе – у нього з’являється перший тривожний симптом – апатія, і якщо чоловік зупиняється, він зупиняється надовго [1; 2].

Відмінності в життєдіяльності. Для чоловіка більш важливо, що він робить, а не з ким. А для жінки – не що вона робить, а з ким вона це робить. І обидва здійснюють помилки на своєму шляху. Це природно і не є великою проблемою для сімейного життя, але неправильне відношення до помилок партнера може легко зруйнувати відносини, що складаються роками.

Порада проста – ми повинні навчитися розчулюватися чудасіям улюбленої людини. Це єдина можливість ужитися з разом з глобальними відмінностями один від одного.

В серці у кожної жінки сидить лікар, і вона дуже хоче когось вилікувати, оскільки бачить хворобу. Якщо ж у жінки все ж таки вийде поводитися так, що чоловік відчує себе героєм, вона зможе його контролювати. Це секрет жінок сходу. Грамотна жінка здатна створити свого чоловіка з нуля. «Чоловік в сім’ї, як порожній горщик, що в нього жінка покладе, то і витягне», – східна мудрість (прим. авт.).

Відмінності в емоційності. Жінка набагато емоційніша чоловіки, і тому рецепт для чоловіків простий – жінці потрібне хороше спілкування. І це спілкування повинне проходити за особливими правилами.

Жінці потрібно, щоб її зрозуміли, а не дали пораду. Але чоловік в цьому плані часто стає повністю дерев’яним. Він слухає жінку, знаходить в її словах проблему і відразу дає розв’язання і задоволений йде у своїх справах. Тому наступний рецепт достатньо складний для чоловіків: любити дружину – це любити її слухати. Це головна ознака сумісності, всі інші – вторинні.

Серце жінки м’якіше, і саме тому їй потрібна м’якість й спокій. Три рази на день чоловік має обійняти свою жінку. Регулярна теплота потрібна жінці, як чоловіку – регулярна їда. Якщо ж чоловік принципово не захоче слухати жінку – вона почне шукати способи привернути його увагу, і тут чекайте всього чого хочете, жінки дуже винахідливі.

З іншого боку, свідомість жінки заспокоюється, коли спокійне зовнішнє середовище: є їжа, будинок, гроші. Це і є справжня психологія – знати, як розрядити обстановку, коли відносини або ситуація розжарилися.

На що штовхають нас відмінності. Небажання і невміння цінувати відмінності призводить до того, що нас це дратує. Це неприродно. Людині властиво радіти відмінностям. Ми дивимося у вікно автобуса, потягу, літака, подорожуємо і ходимо в музеї, тільки щоб знайти нові відмінності і отримати враження. І маючи такі величезні можливості постійно знаходити відмінності саме в улюбленій людині, ми упускаємо цей шанс і починаємо гарячкувати. Здорову людину відмінності повинні радувати, а не дратувати.

Любов за розрахунком – це життя з людиною не бажаючи її зрозуміти, оцінити і зробити щасливою. Лише коли ми навчимося цінувати, а отже, радіти нашим відмінностям, ми зможемо створити сім’ю по любові.

Шлюб з любові – це коли я готовий відректися від своїх зручностей заради щастя улюбленої людини. Шлюб з розрахунку – це коли я готовий відректися від щастя улюбленої людини ради своїх зручностей.

Любов – це не єдність відчуттів, реакцій, поглядів і смаків. Любов – це бажання зробити іншу людину щасливою, не вимагаючи нічого натомість [1; 2].

Успіх чоловіка і жінки. Чоловікові важливий не просто успіх, а усвідомлення того, що він досяг його самостійно. Це основа його самореалізації, і ніхто краще за жінку не прагне розбити його надію на самостійність. Вона завжди поряд з своєю порадою. Коли чоловік вже готовий ухвалити рішення і в його серці вже з’явилася радість героя, порада дружини звучить як постріл в спину.

З іншого боку, жінка за природою інтуїтивна, і не замислюючись вона дуже точно говорить чоловікові те, що далося йому насилу. Це дуже кривдить логічного чоловіка. Він ніяк не може зрозуміти, як його дружина, яка нічого не розуміє в суті його питання, не замислюючись ляпнула те, що він виношував декілька днів.

Жінки, пам’ятайте, інтуїція не повинна виявлятися раніше вислову чоловіка. Чоловік заради цього живе. Він чекає, коли виявиться потрібним і тоді з великою радістю в серці і холодним виразом обличчя подарує вам розв’язання проблеми. І не чекайте продовження спілкування. Як тільки чоловік знайшов відповідь до завдання, його інтерес до цього відразу ж пропадає. Чоловік повинен пам’ятати, що давати рішення потрібно тільки тоді, коли жінка втомилася говорити, інакше це вже буде його пострілом їй в спину.

Допомагати чоловікові – це означає йому не заважати. Бажання поліпшити те, що вже зробив чоловік – небезпечно в сімейному житті. Чоловік дуже задоволений своєю працею, і, якщо сам не попросить, краще за ніщо не покращувати, інакше це буде в його очах руйнуванням, а не поліпшенням. Не треба покращувати чоловіків і все, що вони зробили і вирішили, вони цього не оцінять. Вашу найдобрішу пораду він може сприйняти як особисту образу, особливо коли у чоловіка щось не виходить. Найкраще в цей час – показувати всім виглядом, що ви в нього вірите, і дуже зрадійте, коли він знайде вихід з положення [1; 2].

Відмінностей багато, але зрозумівши сам принцип взаємин, ми легко підберемо ключик до серця наших коханих.

Література

1. Рузов. В.О. Семейная нектарология. – М.: Философская книга, 2007. – 150 с.
   
2. Торсунов О.Г. Законы счастливой семейной жизни. – М.: Ведабук, 2006. – 150 с.
   

УДК 371 Сіпачова Олена Володимирівна

зав. відділом інноваційної освіти Донецького обласного інституту післядипломної педагогічної освіти


Вчитель інформатики – провідний шкільний вчитель у час інноваційних змін


A teacher of informatics is a leading teacher in time of innovative changes


В даних тезах звернута увага на роль післядипломної освіти у підвищенні кваліфікації педагога, а також на необхідність формування інформатичної компетентності учнів.


In these theses paid a regard to role of post-diploma education in the in-plant of teacher training, and also on the necessity of forming of competence in informatics of pupils.


«Проблеми вітчизняної освіти, які зумовлені новими цивілізаційними викликами людині, перебудовою загальної середньої і вищої освіти, органічно взаємопов’язані, оскільки йдеться про досягнення єдиної мети – підвищення якості національної освіти через нові форми організації навчання, подальшу комп'ютеризацію та інформатизацію навчального процесу, розробку нового покоління підручників, зокрема електронних, технічних засобів навчання.» [3](із виступу С.Ніколаєнко на Всеукраїнському педагогічному форумі)

Педагог сьогодні не стільки той, хто вчить, скільки той, хто розуміє і відчуває, як дитина вчиться. Задача освіти – надати допомогу тому, хто навчається, яка дозволяє йому вийти на такий рівень розвитку, котрого він не в змозі досягнути самостійно.

Одним з чинників досягнення такого рівня розвитку людини є розвиток життєвих компетентностей. Однією з найважливіших серед них в години інформаційного суспільства стає інформатична компетентність (компетентність у галузі інформатики). За визначенням М.Голованя [2] інформатична компетентність - це інтегративне утворення особистості, яке інтегрує знання (про основні методи інформатики та інформаційних технологій), уміння (використовувати наявні знання для розв’язання прикладних задач), навички (використання комп’ютера і технологій зв’язку), здатності (представляти повідомлення і дані у зрозумілій для всіх формі) і виявляється у прагненні, здатності і готовності до ефективного застосування сучасних засобів інформаційних та комп’ютерних технологій для вирішення завдань професійній діяльності і повсякденному житті, усвідомлюючи при цьому значущість предмета і результату діяльності.

Слід визнати, що одним з недоліків традиційної педагогіки є ескалація інформаційного навчання, котре базується на постулаті – для осмисленої дії потрібні знання. При цьому допущено, що чим більший обсяг знань, тим результативнішою буде дія. Саме тому шкільні курси перевантажені навчальною інформацією, що, зокрема, призводить до помітного розриву між теорією та практикою, діяльністю та її інформаційним забезпеченням.

В наш час на людину виливається дуже багато інформації з різних джерел: газети, радіо, телебачення, Інтернет. Старшокласники – це вже члени суспільства, які володіють правом голосу та правом вибору на офіційному рівні в недалекому майбутньому. Від сформованості в них здатності до ефективної роботи з інформацією у всіх формах її представлення, розвитку афективних рис (суспільної позиції та критичного мислення), уміння відстоювати свою позицію залежить і наше майбутнє. Саме цьому в першу чергу вони вчаться на уроках інформатики.

Невід’ємною частиною інформатичної компетентності є володіння комп’ютерними технологіями. За даними соціологічного дослідження, проведеному Донецьким інститутом післядипломної педагогічної освіти ще у 2005 року [1] серед 271 учня 7, 9, 11 класів, 98% учнів мають навички роботи на комп’ютері. При чому лише 48% з них придбали їх у школі. Застосування інформаційних технологій повинно знайти своє відображення в кожному шкільному предметі.

Все це дає підстави говорити про те, що старшокласники вже мають певні навички роботи на комп’ютері, проте ще не в достатній мірі в них сформовано вміння застосовувати сучасні засоби інформаційних та комп’ютерних технологій до роботи з інформацією та розв’язання різноманітних задач.

Вчитель інформатики повинен реалізовувати мету курсу "Інформатика"- формувати в учнів теоретичну базу знань учнів з інформатики та виробляти практичні навички свідомого використання засобів сучасних інформаційно-комунікаційних технологій у повсякденній навчально-пізнавальній, а потім і професійній діяльності, тобто формувати інформатичну компетентність.

Система післядипломної освіти повинна створювати необхідні умови для підготовки вчителів до формування інформатичної компетентності старшокласників. Ефективність підготовки в системі післядипломної освіти вчителів до формування інформатичної компетентності старшокласників залежить від впровадження комплексного підходу, а саме:

1. удосконалення змісту, форм і методів підготовки вчителів до формування інформатичної компетентності старшокласників, зокрема:
   

• на основі впровадження інтерактивних методів навчання у післядипломну освіту;
  
• дистанційну форму навчання;
  
• через проведення спеціальних тренінгів, семінарів.
  

2. здійснення теоретичної та методичної підготовки вчителів до формування інформатичної компетентності старшокласників;
   
3. розробки і активного функціонування спецкурсу «Інформатична компетентність старшокласників».
   

Список використаної літератури

1. Аналітичний огляд результатів опитування учасників навчально-виховного процесу щодо ефективності викладання інформатики в навчально-виховних закладах області. // Модернізація системи освіти в регіоні: Результати опитування учасників навчально-виховного процесу з актуальних питань модернізації системи освіти. –Донецьк: Витоки, 2006. – с.38-43
   
2. Головань М. Інформатична компетентність: сутність, структура і становлення. // Інформатика та інформаційнітехнології в навчальних закладах.- 2007.- № 4. – с.62 – 69
   
3. Ніколаєнко С. Оновлення освітнього і наукового процесу – наше найперше завдання. // «Освіта України» - 27 травня 2005 року – № 38-39. с.5,8
   

УДК 373 Тимченко Людмила Яківна

Глухівський державний педагогічний університет

асистент кафедри української літератури


ФОРМУВАННЯ КУЛЬТУРОМОВНОЇ ОСОБИСТОСТІ УЧНЯ ЗАСОБАМИ ЛІНГВОКРАЄЗНАВСТВА


PUPILS PERSONALITY CULTURED SPEECH FORMATION BY MEANS OF LINGUAL STUDI OF LOCAL LOVE, HISTORI AND ECONOMY


У статті розкриваються особливості формування культуромовної особистості учня засобами лінгвокультури рідного краю в умовах інноваційного розвитку системи освіти. Визначено місце і роль лінгвокраєзнавства у змісті шкільної літературної освіти.


Peculiarities of pupil's personality cultured speech formation by means of native country lingual culture in conditions of educational system innovation development are described in the article. It is defined the place and role of lingual study of local lore, history and economy in the school literary education content.


Нові підходи до змісту шкільної літературної освіти, вимога до комунікативної, мовної, літературної, соціокультурної компетенції учнів згідно Державного стандарту базової і повної загальної середньої освіти [3] окреслили проблему формування культуромовної особистості як головного носія національної мови, культури і духовності у третьому тисячолітті. Значущість окремої культуромовної особистості полягає не стільки в її індивідуальності, неповторності, скільки в широті вияву етномовної картини світу. Культуромовна особистість є носієм певного різновиду комунікативної культури етносу. Культуромовна особистість – це неповторна індивідуальність, яка має фундаментальні знання мови і літератури в поєднанні з традиціями національного виховання, вважає їх часткою свого світогляду і світосприйняття, характеризується розвиненим мисленням, інтелектом, мовленнєвою пам’яттю, мовним чуттям. Головною ознакою культуромовної особистості є наявність мовної свідомості і самосвідомості, яка спирається на культурне підґрунтя рідного краю.

Одним із чинників формування культуромовної особистості учня є багата палітра фольклорного слова, його зображально-виражальні можливості. Низький стан духовної культури суспільства, введення до шкільних програм елементів лінгвокраєзнавства, соціолінгвістики, культури мови, розділу „Література рідного краю” зумовлює необхідність посилення етнолінгвокультурознавчої складової у підготовці учня, формуванні культуромовної особистості, детермінує зміну звичних поглядів на фольклор, діалектологію, етнографію. Культуромовне виховання відіграє велику роль у громадянському самоутвердженні і самовизначенні кожного індивідуума. Завдяки знанню мови і культури свого рідного краю, що усвідомлюється з традиціями свого народу, розкривається зміст духовної культури соціуму.

Лінгвокультура рідного краю є невичерпним джерелом постійного збагачення й розвитку духовної сфери молодої людини. Сприймання фольклорних творів учнями зумовлюється наявністю у них відповідного життєвого досвіду, що залежить від їх інтересів, від їх психічного стану. Розуміння загальних явищ вимагає життєвого досвіду, що включає в себе і почуттєві, і соціальні, і моральні, і естетичні компоненти, які й складають основу, необхідну для сприймання фольклорних творів. Не менш важлива роль у сприйманні народної творчості належить розвитку в учнів культури почуттів, наявності необхідної суми теоретико-літературних знань, на основі яких виробляються самостійні критерії оцінки фольклорного твору. Без необхідної суми знань повноцінний процес його естетичного освоєння неможливий. Формування культуромовної особистості відбувається на й психолого-педагогічній основі, оскільки за допомогою психологічних здібностей, завдяки їх розвиткові в школі на уроках словесності розвивається головна здатність культуромовної особистості – здатність до комунікативних дій на основі використання духовних і матеріальних здобутків рідного народу.

Природно, що виховання культуромовної особистості не може обійтися без опори на мовні знаки національної культури. Рівень мовної культури людини залежить від її обізнаності з національним мистецтвом, культурою, історією мови рідного народу, народознавством, фольклором. Опора на фольклорний текст дозволяє поєднати процес формування мовної, лінгвістичної та комунікативної компетенції, забезпечує органічну єдність пізнання системи, структури мови, і розвитку мовлення. Збагачення інтелектуального, творчого, культурного потенціалу учнівської молоді реалізується належним чином за умови посилення краєзнавчої спрямованості навчально-виховного процесу. Впровадження міжпредметних зв’язків літератури та краєзнавства значно підвищує пізнавальний інтерес до одного з аспектів комплексної галузі краєзнавчих знань.

Необхідність озброєння школярів знаннями побуту українського народу, своєрідності його світобачення, образної свідомості, морально-етичних законів ставить питання про посилення регіонального аспекту у викладанні філологічних предметів, що є актуальною проблемою сьогодення. Під регіональним компонентом розуміємо систематичне і послідовне введення в навчально-виховний процес школи місцевого фольклорного матеріалу. Методисти [1;4;6] пропонують розглядати регіональний компонент у навчально-виховному процесі як поглиблену лінгвокраєзнавчу роботу і використовувати місцевий матеріал на уроках і в позакласній роботі.

На сьогодні питання про співвідношення державного освітнього стандарту і національно-регіонального компоненту не має однозначного вирішення як в теорії, так і в практиці. Визначаючи місце регіонального компоненту в лінгвістичній освіті сучасних шкіл, державний стандарт пропонує систематичне включення як у базове, так і в додаткове навчання місцевого мовного матеріалу в урочну і позаурочну діяльність школярів. Два аспекти національно-регіонального компоненту включає в себе і державний освітній стандарт з української мови [3]: національно-культурний (забезпечує прилучення учнів до загальнокультурних і національних цінностей культури краю) і мовний матеріал (складає мовну специфіку регіону). Регіональний компонент, як локальне осмислення загальних норм і закономірностей фольклору рідного краю, повинен бути представлений в найбільш суттєвій його частині. Науковці, методисти, вчителі [1;6;9;10] вважають, що введення регіонального компоненту має на меті виховання інтересу і бережливого ставлення до мовної культури рідного краю. Особливе місце в цій системі займає лінгвокраєзнавча робота як засіб виховання культуромовної особистості. Зазначимо, що лінгвокраєзнавство – це вчення про мовні явища регіону, з урахуванням поліетнічності його мешканців; комплексне вчення про мовну систему регіону; про мову як цілісну систему всіх етнічних груп, які проживають в одному регіоні. Звернення учнів до місцевої лінгвокультури як до унікального засобу збереження духовних цінностей краян, в часовій і просторових площинах допоможе збагнути власну історію, відновити у собі почуття національної гідності і самосвідомості. Оскільки слово є не лише одиницею спілкування між людьми, а має здатність закріпити багатство змісту, пов’язаного з людським досвідом, самобутністю культурних традицій народу.

Національне самовизначення школи вимагає широкого відображення національних елементів у її виховній діяльності, розвитку краєзнавчої та народознавчої роботи у всіх можливих напрямках. У сучасній науці пожвавився інтерес дослідників до висвітлення питань, пов’язаних з розвитком мовних і культурних традицій народу. Лінгвістичні розвідки, що розроблялися із залученням фактів етнічних культур певного регіону, значно розширили евристичну цінність досліджуваного матеріалу [4; 8].

Незважаючи на те, що проблема педагогічного використання фольклору знайшла відбиття в низці досліджень і публікацій, до теперішнього часу є не вирішеним протиріччя між завданнями розбудови національної держави й духовного відродження народу України та рівнем використання духовно-виховного потенціалу народної творчості, її включеністю в реальні процеси навчання та виховання дітей; між стихійною практикою використання фольклору в практиці виховання та рівнем теоретичної розробки проблеми фольклору як засобу виховання.

Література:

1. Васьківська В. Особливості формування знань учнів про українську народну творчість // Українська література в загальноосвітній школі. – 2004.- № 3. – С. 9 – 12.
   
2. Великий тлумачний словник української мови / Уклад. і голов. ред. В.Т.Бусел. – К.: Ірпінь: ВТФ «Перун», 2001. – 1440с.
   
3. Державний стандарт базової і повної середньої освіти // Інформаційний збірник Міністерства освіти і науки України. – 2004. - №1-2. – С.5 - 60.
   
4. Донець З. Формування компетентнісної культурознавчої позиції громадянина ХХІ століття засобами нової дисципліни – «інтегроване культурознавство» // Вища освіта України. – 2004. - №4. – С.56-61.
   
5. Єрмоленко С.Я., Бибик С.П., Тодор О.Г. Українська мова. Короткий тлумачний словник лінгвістичних термінів / За ред. С.Я.Єрмоленко. – К.: Либідь, 2001. – 224с.
   
6. Калакура Я. Історичні засади українознавства як науки і навчальної дисципліни // Освіта і управління. – 2002. - № 1. – С.37 - 45.
   
7. Концепція літературної освіти в 12-річній загальноосвітній школі (проект)// Українська література в загальноосвітній школі. – 2002. - № 1. – С.2-14.
   
8. Маслова В.А. Лингвокультурология: Учеб. пособие для студентов высш. учеб.заведений. – М.: Академия, 2001. – 208с.
   
9. Програма для загальноосвітніх навчальних закладів з українською та російською мовами навчання. Українська література 5-11 класи. – К.: Шкільний світ, 2001. – 157с.
   
10. Скиба О. Урізноманітнення форм і методів поглибленого вивчення фольклору в старших класах // Українська література в загальноосвітній школі. – 2000. - № 4. – С. 42 - 51.
    

УДК 111.32:316 Цимбал Тетяна Володимирівна

Криворізький економічний інститут

ДВНЗ «КНЕУ ім.В.Гетьмана»

доцент кафедри політичної історії,

філософії та політології


Буттєвісне укорінення людини

у нестабільному соціальному середовищі

Being rootedness of man in an unstable social environment

Розглядається проблема буттєвісного укорінення української людини у нестабільному соціальному середовищі. Доводиться, що сьогодні пошук засобів укорінення повинен полягати не у зміні «локального» простору існування, а у площині освіти, культури, послідовних змін політичного та економічного життя України.

The article deals with the problem of the being rootedness of modern man in an unstable social environment. The author demonstrates that the search of metods of rootedness nowadays should be directed not at the change of the “local” existence space, but at the improvement of the education system and successive changes in the cultural, political and economical situation in Ukraine.

Проблема людського буття як практична і теоретична завжди була наявною у філософії та поставала перед кожним з нас, особливо у певні моменти життя, а саме: коли ми усвідомлюємо його проблематичність, визначамося із сенсом життя та життєвою стратегією. Сьогодні під впливом локальних «межових ситуацій» та глобальних буттєвісних трансформацій життєві процеси все більше набувають характеру нелінійності та непередбачуваності, зростає варіативність життєвих стратегій, плюралізується стилістика соціокультурного буття людини. Особливо гостро проблематичність буття відчувається саме у період глибоких політичних та суспільних змін. Яскравим прикладом останніх є поява на пострадянському просторі нових держав, у тому числі – України.

Сучасна криза перехідного періоду по суті є другою за останні 16 років для всіх українців, адже перша, пов’язана з проголошенням та визнанням незалежної держави, відійшла у минуле, супроводжуючись вірою у покращення життя. На жаль, сьогодні в українському суспільстві спостерігається духовна інфляція, ціннісна девальвація та культурна інволюція, що посіли місце очікуваних духовної свободи, суверенності та відповідальності. Суспільство позбавлене чіткої ціннісної системи, а людина втрачає точку опору, зв’язок з історичним минулим і, таким чином, позбавляється буттєвісного коріння, будучи лише «при-сутньою у бутті». Ситуація в Україні ускладнюється й особливостями постмодерного періоду, коли паразитуючий прагматизм, споживацькі орієнтації та адекватна їм масова культура сприяють втраті буттєвісного коріння людини, відсторонюють її від справжніх цінностей, перетворюють на пасивний об’єкт політичного та економічного маніпулювання.

Зауважимо, що «укорінення» як поняття та проблема було введене у соціально-політичний дискурс французькою мислителькою першої половини ХХ століття Сімоною Вейль. Ідея «вживання» людини у суспільно-політичне життя народжується з реальної ситуації, в якій опинилася людина 30-40-х років, з безальтернативності та невизначеності, душевних та фізичних страждань від тотального насильства. Укорінення людини, за Сімоною Вейль, - це єдність підкорення світу та визволення його від безладу, встановлення порядку як ідеї, смислу, «найпершої потреби душі» [Див.: 1].

Проте, концепція укорінення Сімони Вейль мала скоріше соціально-політичну, а не буттєвісно-екзистенційну спрямованість, спроба обгрунтування якої здійснена автором [Див.: 2]. Укорінення визначається нами як «буття-для-себе» та «культура себе», максимальна повнота буття людини, самоактуалізація та реалізація всіх її сутнісних сил, можливостей, смислів, цілей та цінностей, горизонт особистісного темпорального простору для вияву екзистенціалів духовності, творчості, свободи, суверенності та відповідальності. Творення «буття-для-себе» розглядається нами не на грунті національно-етнічного індивідоцентризму, а у взаємодії із загальнолюдськими цінностями та смислами культури, тобто інтерсуб’єктивно.

Намагаючись знайти гідне рішення проблем власного буття, укорінитися у бутті, людина обирає життєві стратегії відповідно до конкретної ситуації, власних можливостей та психологічних особливостей. Нерідко в процесі вибору людина втрачає віру у зміни на краще в рідній країні й схиляється до хибних варіантів, наприклад, до еміграції, маючи сподівання щодо стабілізації власного буття (економічного і соціокультурного) та укорінення на «новому грунті». Однак такий шлях, що в останні роки набув характеру «болючої» проблеми для України, є псевдоукоріненням.

Пошук засобів укорінення української людини, на нашу думку, повинен полягати не у зміні «локального» простору існування, а у площині освіти та культури, послідовних змін політичного та економічного життя, а головне – у просторі пошуку та формулювання української національної ідеї, яка б могла згуртувати народ.

За умов динамізації культури, швидкоплинності соціальних змін, процес формування особистісної ідентифікації людини є проблематичним і може завершитися світоглядовою фрустрацією. Саме тому, головним завданням, провідною метою освіти повинно бути (окрім отримання певної кількості знань) створення можливостей практичного функціонування культури у реальних способах самовибудовування, самотворення особистості засобом „турботи про себе”.

Отже, існуюча в Україні ситуація сприяє визнанню проблеми буттєвісного укорінення людини на вітчизняному культурному грунті однією з найактуальніших в нестабільному соціумі та такою, що відрізняється потенційним багатством смислів та можливостей вирішення, а тому відкриває необмежений шлях свого теоретичного осмислення та практичного дослідження полідисциплінарному науковому пошуку.

Література

1. Вейль Сімона. Укорінення. Лист до клірика. – К., 1998. – 198с.
   
2. Цимбал Т.В. Буттєвісне укорінення людини. – К., 2005. – 219 с.