Інститут економіки та промисловості нан м
| Вид материала | Диплом |
- Інститут економіки та промисловості нан, 9040.04kb.
- Інститут економіки та промисловості нан, 3422kb.
- Кірізлєєва Аліса Салаватівна удк 336. 717. 061 (477) розвиток механізму іпотечного, 349.57kb.
- Наукові досягнення та розробки установ нан україни за 2011 рік, 233.7kb.
- Державна Установа «Інститут економіки та прогнозування нан україни», 38.48kb.
- Д-р політ, наук (Інститут соціальних наук Одеського національного університету Ім., 14508.65kb.
- Інститут географії нан україни, м. Київ, 42.61kb.
- “матеріали електронної техніки, 168.29kb.
- Національна академія наук україни державна установа "Інститут економіки природокористування, 207.82kb.
- Заюкова Марина Сергіївна. Фінансова стійкість та її забезпечення на підприємствах м'ясної, 184.13kb.
Наука і освіта:
аспекти взаємодії в інформаційному суспільстві
Science and education:
aspects of interrelation in the information society
Розглядається специфіка взаємозв’язку науки й освіти, які визначають інноваційні засади розвитку інформаційного суспільства.
Specificity of interrelation of the science and education, which determine innovational bases of development of the information society is considered.
Свого часу мудрий Арістотель відмічав прагнення до знань як одну із визначальних рис людини. Однак ще ніколи в історії європейської цивілізації вислів Ф. Бекона „Знання – сила” не носив такого буквального змісту. Сьогодні ми стаємо свідками глобальних процесів, які неможливі без наукової стандартизації та інноваційного виробництва. Не дивно, що сучасна культура все більше орієнтується на науку, освіту й технології як детермінанти трансформації інформаційного суспільства.
Але чому в суспільстві, насиченому комп’ютерною технікою, літаками, автомобілями, космічними човнами і різноманітними чудо-приладами більшість молоді майже не цікавиться тенетами пізнання? Куди подівся запал юних техніків, натуралістів, фізиків, математиків, біологів, лінгвістів? Невже зоряне небо над нами і моральний закон усередині нас більше не викликають натхнення? Одна з причин невідповідності рівня розвитку науково-технічного прогресу ступеню зацікавленості проблемами сучасної науки, на наш погляд, криється у протилежних, іноді конфронтаційних завданнях, які ставлять перед собою наукова й освітянська сфери. Це можна продемонструвати, зіставивши такі феномени як наукова раціональність та раціоналізм в освіті.
Як відомо, під раціональністю розуміють відповідність наших уявлень, знань, вчинків деякому ступеню розумності. Стосовно наукової раціональності відмітимо, що вона відображає логіку наукового розвитку, охоплюючи як методику, так і методологію наукового дослідження. Натомість, феномен раціоналізму, зокрема в освіті, залишається мало дослідженим. Зупинимось на такому тлумаченні: раціоналізм в освіті – це сукупність засобів, методів і дій, направлених на навчання, виховання та формування цілісної особистості, яка здатна адекватно функціонувати в умовах існуючого соціального, культурного і правового простору. Втім не існує жодних методологічних підстав для забезпечення комплементарності наукової раціональності та раціоналізму в освіті, оскільки наука, як правило, індиферентна до проблем освіти, вважає останню чимось суміжним, побічним, навіть ворожим духу науки.
Не дивлячись на проголошений Європою курс щодо формування єдиного економічного, правового, наукового, освітнього простору, слідування принципам університету гумбольдтівського типу, єдності фундаментально і прикладного в освіті та науці, підходи до розуміння раціональності у цих галузях залишається принципово відмінним. Спробуємо проаналізувати причини такого стану справ.
По-перше, якщо основним критерієм раціональності в науці вважають специфіку взаємодії суб’єкта й об’єкта, то в освіті критерієм розумності є принцип: раціональне все, що сприяє. Цей принцип використовував В.І. Вернадський при викладанні історії науки. Відповідно раціоналізм в освіті зводиться до раціональності дій суб’єктів освітнього процесу. По-друге, наукова раціональність, методи, структура та механізми функціонування наукового пізнання носять фундаментальний характер стосовно задач освіти. Справді, ніяких дидактичних завдань наука не ставить, оскільки вона не редукується до теорій, які у спрощеному вигляді викладаються у вищій школі. Тому часто у ході пояснення струнку наукову теорію доповнюють ненауковими компонентами. По-третє, оскільки освіта має своїм предметом основи наукових знань, то раціоналізм освітнього процесу полягає у виробленні критеріїв фільтрації наявних у дану епоху знань та їх синтез у цілісну систему. І останнє, сучасний рівень розвитку науки змушує філософів і соціологів ставити питання обмеженості дедуктивного способу мислення, оскільки за межами певного ступеня складності наш логічний апарат не справляється з обов’язками. Проте ми вважаємо за неможливе відкидати в освіті зазначений спосіб мислення, бо це зруйнує його основні засади.
Спробуємо окреслити можливі наслідки описаних невідповідностей. Наприклад, М.В. Карлов, аналізуючи процес підготовки сучасного спеціаліста відмічає, що він має бути підготовлений так, аби завжди бути готовим іти нога в ногу з прогресом науки і технології, його освіта повинна виховувати в ньому здатність як до інтелектуальної творчості, так і до інтелектуального активного сприйняття зробленого іншими [1]. При цьому робота буде йти успішно і всі сторони взаємодії відчуватимуть задоволення, якщо молоді робітники виявлятимуть творче відношення до справи і самовіддачу, якщо вони честолюбні і демонструють командний дух. По суті, це – питання не освіти, а виховання, питання формування цілісної особистості.
Однак за умов ринкової економіки, навіть виховання мало на що здатне. Все більше і більше молоді переймається особистими, від Істини далекими, проблемами. Суспільство сформувало образи успішного громадянина, до яких не належить ні аспірант, ні викладач, ні вчений. Відповідно, перед тим, як виховувати молоду людину, необхідно обережно змінювати її психологію, прищеплювати їй нові принципи життя, раз у раз демонструючи їх позитивні сторони, переваги. На підтвердження даної позиції пригадаємо Ж.-Ф. Ліотара, який у праці “Стан постмодерну” відмітив, що комерціалізація знання питання “Чи вірно це?” трансформувала на питання “Чому це служить?”, “Чи можна це продати?”, “Чи ефективно це?” [2].
З іншого боку лавинне накопичення нових знань, технологій, методів вимагає уміння ефективно організовувати роботу з інформацією. Опанування технічними засобами обробки інформації стає неодмінним атрибутом сучасного вченого, критерієм його професійної придатності, умовою успішної наукової діяльності. З цього приводу І. Тімофєєв пише, що бути освіченим = вміти читати і писати – це вже в минулому. Сьогодні бути освіченим = володіти комп’ютером [3]. Інформаційна революція не лише породила ці нові незворотні вимоги, але й на порядок покращила старі способи оперування з інформацією, створивши якісно нові способи пошуку та обробки наукової інформації.
Тому виникає нагальна потреба в широкому, глобальному переосмисленні співвідношення науки як засобу і людини як мети. Через це для гармонізації суспільних процесів в унісон повинні працювати і теоретичні, і гуманітарні науки, кожна виконуючи необхідну, проте лише разом – достатню функцію керування суспільством. Виходячи з проведеного дослідження, підсилимо цей висновок. Справді, вимоги до освіти – це вимоги до людини, відповідати умовам освіти означає відповідати усталеним суспільним нормам. І якщо ми не зводимо науку лише до природознавства, яке справді розвивається незалежно від суспільства, то повинні визнавати за освітою право і можливість впливати на формування типів наукової раціональності, а не лише адекватно їм відповідати.
Ілюстрацією такого впливу може стати система сучасної освіти, де учень, студент володіючи меншим запасом знань, перевершує свого викладача у способі їх здобуття, переробки і методах аналізу. Молодь сприймає, і не безпідставно, технічне оснащення й передові електронні технології як метод пізнання. І якщо десять років тому вони сприймалися лише кількісно, то на даному етапі очевидний їх якісний вплив як на освіту, так і науку. Не секрет, що вивчення геному людини, дослідження космосу, надр Землі, ефективна медицина тощо можливі лише за умови технічного забезпечення, яке, на сьогодні, – складова науки, її метод і результат. Сьогоднішня наука без техніки неможлива, така наука сліпа, малоефективна і нецікава для молодої людини. Абсурдність ситуації, коли у вищій школі переважно зберігається класичний тип раціональності, притаманний науці XVII-XIX ст.ст., усвідомили не тільки вчені, а й нове покоління.
Список літератури
- Карлов Н.В. О фундаментальном и прикладном в науке и образовании, или «Не возводи свой дом на песке» // Вопросы философии. – 1995. – № 11. – С. 35-46.
- Лиотар Ж.-Ф. Состояние постмодерна. – СПб: Алетейя, 1998. – 160 с.
- Тимофеев И. О преподавании истории науки… // Фундаментальные исследования в современном инновационном процессе: организация, эффективность, интеграция. – К.: Феникс, 2004. – С. 166-182.
УДК 37.013.42 Артюшкина Л.М.
Сумськой обласной институт
последипломного педагогического образования
Ценностное отношение к себе как основа культуры жизненного самоопределения воспитанников школы-интерната
В статье рассмотрена проблема организации воспитательной практики, направленной на развитие экзистенциональной сферы ребенка-воспитанника школы интерната.
The Valuable Self-Relation as the Background of Boarding-school Pupils life Orientation
The problem of organization of pedagogical practice, directed on the promotion of existenal sphere of boarding-school pupils is made out in this article.
Внимание к проблеме человеческого «Я», к «самости» растущей личности не является случайной: личностно-ориентированная, гуманистическая педагогика, как известно, исповедует идею ценностного отношения к ребенку и признает право последнего на свободное развитие, на актуализацию своих потенциальных возможностей.
Ценностное отношение к себе – сложное образование, которое означает понимание ребенком своих качеств, достоинств, позитивное переживание их, способность управлять этими знаниями и переживаниями в реальной жизни, в поведении, поступках, деятельности.
Однако ребенок либо может стать субъектом собственной жизни, способным себе помочь, преодолеть трудности, проявить самоуважение и доверие к людям, либо может превратиться в пассивное существо, зависимое от внешнего руководства и помощи, неспособное на собственный выбор, неспособное нести ответственность за свою жизнь.
Особое значение проблема формирования ценностного отношения к себе играет для детей, воспитывающихся в интернатных заведениях, в силу особенностей процесса их развития.
Исследования И.В.Дубровиной, А.И.Капской, А.М.Прихожан и др. говорят о том, что оторванность от семьи, недостаточное взаимодействие с близкими взрослыми, специфические условия жизни ребенка в закрытой системе воспитания производит к появлению у него экзистенциональной депривации [1].
Психологическим проявлением экзистенциональной депривации являются специфические изменения личности, в основе которых лежит переживание разъединения ребенка с большим и малым социумом, ощущение незащищенности, что непосредственно влияет на систему взглядов о мире и о себе в нем.
Поэтому у большинства таких детей формируется комплекс безнадежности. Им достаточно трудно осознать свою ценность как личности, почувствовать себя кому-нибудь нужным, осознать смысл своего существования, определить цель своей жизни.
Существует разница в характеристиках образа "Я" между подростками, воспитывающихся в интернатах и обычной школе.
Формирование стойкого ценностного отношения к себе – важнейшее условие гармоничного и всестороннего развития личности, гарант ее жизнеспособности, готовности к выживанию в новых условиях существования.
Все выше сказанное определяет необходимость организации воспитательной практики, направленной на целенаправленное развитие экзистенциональной сферы ребенка – воспитанника интернатного заведения с позиций экзистенциональной педагогики.
Философским основанием экзистенциональной педагогики является экзистенционализм как учение, утверждающее, что существование человека, его экзистенция (как способ личностного бытия) предшествует его сущности. Это означает, что человек свободен, что он сам творит свое бытие [3].
Экзистенциональная философия призвана восстановить утраченную связь человеческого сознания и бытия: она использует все объективное знание и мышление, выводящее человека за пределы знания, чтобы помочь ему стать самим собой.
Экзистенциональний подход в педагогике имеет множество предпосылок в трудах философов. Практически все, кто разрабатывал идеи экзистенциональной философии, экстраполировали их на проблемы воспитания и образования человека.
Идея экзистенционального подхода, как скрытая, отражается во многих педагогических трудах, как прошлого, так и современности.
Еще Мишель Монтень в 16 веке подчеркивал то, что все, что нужно ребенку, должно достигаться его собственным опытом. Идеи экзистенционализма нашли широкое отражение в работах Д. Дьюи, Р. Штайнера, М.Монтессори, П.Ф.Каптерева, В.А.Сухомлинского, И.П.Иванова, С.Т.Шацкого.
Но реально разрабатываться идеи экзистенциональной педагогики в нашей стране стали только в девяностых годах прошлого века в работах Т.Б.Гребенюк, О.С.Гребенюка, А.В.Шершневой, Е.Н. Щурковой.
Основной идеей экзистенциональной педагогики является выделение в качестве идеальной цели – формирование человека, умеющего оптимально прожить свою жизнь, максимально используя свои потенциалы и реализуя себя в социально-значимой деятельности. Реализация этой цели возможна только через педагогическое влияние на жизнь ребенка, которая состоит из определенных значимых для него событий [2].
Любая сторона реальной жизни, которая непосредственно касается процесса становления детского «Я», теряет свою нейтральность, становится эмоционально окрашенной, значимой для личности, т.е. ценной для нее. В основе этого явления лежит механизм действия переживаний. Переживания, связанные с образом - Я, лежат в основе формирования разных отношений личности. Образ-Я – это та ценность, в свете которой личность воспринимает и оценивает все другое. Например, если гуманные переживания зафиксировались в образе – Я и переросли в установки личности к себе самой, они скажутся на отношение ребенка ко всему окружающему - явлениям природы, рукотворным объектам, произведениям искусства взрослых и сверстников.
Задача педагога - научить ребенка, прежде всего, понимать себя и других, искать смысл своего существования, планировать жизнь и понимать два важнейших события: рождение и смерть человека.
Эмоционально-ценностное отношения к себе формируется в процессе организации философских занятий с воспитанниками школи-интерната [4].
Содержание философских групповых занятий определяет система наивысших ценностей, открытых человечеством и утверждаемых современной культурой. Подобная специально организованная групповая деятельность инициирует духовную энергию ребенка, стимулирует максимальное выражение его «я» «здесь и теперь» в этой жизни, в данный момент творческой деятельности. Для того чтобы групповая деятельность детей была наполнена работой души, в нее необходимо заложить идею вдохновения. Такими идеями и выступают социально-культурные ценности общечеловеческого характера, составляющее содержание основных сфер жизнедеятельности и самоопределения человека: добро, счастье, милосердие, дружба, любовь, истина, красота, творчество и т.п.
Предметом осмысления является, прежде всего, жизнь во всех своих проявлениях и отношение к жизни как наивысшей ценности; жизнь моего «Я» и жизнь «другого»; содержание жизни и средства жизни, время жизни и ее предельность; этапы жизни и готовность человека к смене этапов; роли человека в его жизни; противоречия жизни и способность человека к их разрешению; пространство жизни общества и отдельного человека; деятельность как способ существования человека, жизнь достойная человека; материальное и духовное в их единстве и противоречии. Необходимо говорить с воспитанниками об основаниях жизни человека: добре, истине, красоте, - а также о том, каким образом человек мог бы утверждать данные основания: труд человека, познание мира человеком; общение людей; игра в жизни человека. Рядом лежат вопросы отличия человека от животного: способность человека ставить вечные вопросы жизни и постоянно искать смысл жизни; способность человека быть «разумным», «моральным», созидательным; способность человека предвосхищать действия и события; способность преобразовывать себя и быть субъектом собственной жизни.
Очень важно говорить с детьми о неразрывности связей человека с обществом и всем человечеством, о природе и человеке как части природы, о культуре и человеке как носителе, созидателе и продукте культуры, о прогрессе и регрессе как моменте развития общества, об историческом опыте и уроках истории для общества и человека.
Особое место принадлежит воспитательным делам, выводящим детей на их собственную жизнь. Тематика их: мечта, цель, план, программа жизни, способность человека кардинально изменить ход событий, оценивать себя и свои отношения с другими.
Согретая ценностной идеей, деятельность пронизывается теплом эмоционального переживания, принимает напряженное ритмическое движение к перспективе реализации этой ценностной идеи. Благодаря чему ребенок вырабатывает свою позицию в жизни, свое мировоззрение, отношение к себе, к окружающему миру. У него формируется способность понимать себя, других, общественные процессы, а в конечном итоге и умении ставить себе задачу и действовать в соответствии с ней.
Литература:
1. Капська А.Й. Соціальна робота: деякі аспекти роботи з дітьми та молоддю: Навч.-метод. посбіник. – К.: УДЦССМ, 2001. – 220 с.
2. Рожков М.И. Стратегии и модели воспитания // Теоретико-методологические проблемы современного воспитания: Сборник научных трудов. – Волгоград: Перемена, 2004.- 134 с.
3. Сартр Ж.-П. Экзистенциализм – это гуманизм // Сумерки богов.-М., 1990.- 339 с.
4. Щуркова Н.Е. Педагогическая технология. – М.,2002.- 224 с.
УДК 371.0 (4 Укр) Бараненко Валентина Володимирівна,
учитель української мови та літератури
загальноосвітньої школи I-III ступенів №59
м. Макіївки Донецької області, Україна
Формування успішної особистості як інноваційна складова навчально-виховного процесу
Formation of a successful personality as an innovational component of teaching and breeding process
У роботі презентовано систему формування успішної особистості як інноваційну складову навчально-виховного процесу в умовах впровадження компетентнісно орієнтовного підходу; сформульовано визначення поняття „успішна особистість” як психологічної та педагогічної категорій; визначено складові частини системи формування успішної особистості.
Робота доповнена пам’ятками для вчителя та самовдосконалення.
The work deals with the system of formation of a successful personality as an innovational component of teaching and breeding process under conditions of introduction of competent – oriented approach; the conception of « successful personality » as psychologic and pedagogic category is formulated; the components of the system of formation of a successful personality are defined .
The work is supplemented with notes for teachers and self- perfection.
У зв’язку з переходом України на інноваційний шлях розвитку економіки навчально-виховні заклади отримали держзамовлення на підготовку спеціалістів, спроможних продукувати нові ідеї та доводити їх до практичної реалізації в обстановці здорової змагальності. Таку особистість можна сформувати, створивши атмосферу, яка заохочує конструктивне ставлення до новизни, здатної кардинально поліпшити трудовий процес, середовище перебування, суспільне життя в цілому [ 2;73].
Такою інноваційною складовою в умовах впровадження в навчально-виховний процес компетентнісно орієнтованого підходу може стати система формування успішної особистості, яка покликана створити умови для розвитку інтелектуальних ресурсів, які людина реалізує у своєму житті й завдяки яким сама реалізується. Щоб бути конкурентноспроможним на ринку інноваційного бізнесу, випускник школи має володіти такими вміннями: гнучко адаптуватись у мінливих життєвих ситуаціях; бути впевненим у собі й у своїх знаннях; самостійно критично й творчо мислити; генерувати нові ідеї; грамотно працювати з інформацією, аргументувати висновки; бути комунікабельним, контактним, уміти працювати в колективі, у різних галузях, ситуаціях; легко запобігати та виходити з будь-яких конфліктних ситуацій; самостійно працювати над розвитком особистої моральності, інтелекту, культурного рівня. Реалізувати ці принципи покликана система формування успішної особистості.
За словником практичного психолога, особистість – феномен суспільного розвитку, конкретна жива людина, яка володіє свідомістю і самосвідомістю [3; 367]. Великий тлумачний словник української мови визначає успіх як позитивний наслідок роботи, справи, значні досягнення, громадське визнання, схвалення чого-небудь, чиїхось досягнень; успішний – який супроводжується або завершується успіхом, який дає позитивні наслідки [1; 1022].
Отже, особистість успішна – індивід, який характеризується націленістю на позитивний наслідок роботи, на значні досягнення, громадське визнання, схвалення своїх досягнень; характеризується вірою в свої сили, цілеспрямованістю, здатністю до самоаналізу та рефлексії. Така особистість – впевнений капітан власного життя, який відчуває відповідальність за все, що з ним відбувається; покладається на власні сили, не боїться життєвих труднощів, вміє долати перешкоди, не впадаючи у відчай. Вона бачить перед собою мету і знає, як її досягти.
Успішна особистість – це освічена людина (знання) з високими моральними і вольовими якостями (рішуча особистість), з свідомою громадською позицією, з успішною життєдіяльністю. Формування суспільства успішних особистостей - формула побудови прогресивного супільства.
Формування успішної особистості – пріоритетне завдання навчально-виховного процесу; об’єктивний і закономірний процес, у ході якого людина виступає не тільки як об’єкт впливу, але й як суб’єкт діяльності і спілкування. Цей процес відбувається тільки в реальному житті. Він завжди емоційно насичений, часто – суб’єктивно творчий.
Основна умова ефективного формування особистості – система роботи, а не хаотичний набір методів та прийомів навчання й виховання. Складовими частинами системи формування успішної особистості є:
1. Цілеспрямованість (відбиває загальну мету роботи, трансформує її в певні завдання і передбачає кінцевий результат).
2. Цілісність (передбачає взаємодію і взаємозв’язок змісту, методів та прийомів навчання і виховання).
3. Керованість (система роботи передбачає постійне вивчення її стану і організацію відповідних йому педагогічних впливів).
4. Психологічний аспект (однакова зацікавленість учителя й учня; захопленість; гуманний, довірчий стиль стосунків; доброзичливість; щирість; позитивне мислення).
5. Особистість учителя. Бути особистістю – професійний обов’язок учителя. Він повинен постійно займатися самоосвітою і самовихованням. Для досягнення мети формування успішної особистості вчитель повинен мати такі професійні й особистісні риси:
1) відповідати тому ідеалу, який хоче втілити в дітях;
2) любов до дітей як готовність віддати їм більшу частину своїх сил, часу;
3) суспільна, громадська активність, яка має активну життєву позицію;
4) обізнаність у суміжних дисциплінах, у різних галузях знань, орієнтація в проблемах політичного, економічного життя, мистецтва, моралі, у сучасних проблемах молоді, у науках про людину (психологія та інші);
5) комунікативні здібності, культура спілкування;
6) об’єктивність, уміння приймати факти й обставини не такими, як вони мають бути, а такими, як вони є;
7) педагогічний оптимізм, віра в людину, у дитину, у користь і правоту своєї справи;
8) здатність до творчості, уміння подолати штамп, унести новизну;
9) педагогічний такт, емоційна культура;
10) самовладання, витримка, уміння не піддаватися настрою.
Додаток
Пам’ятка для вчителя
1.Розробляйте завдання з високою ймовірністю досягнення учнями успіху, з мінімальним ризиком поразки.
2.Не порівнюйте дітей між собою.
3.Дотримуйтеся шкали труднощів: починайте від легких і простих завдань, поступово переходячи до складніших.
4.Визнавайте, що кожен учень має свій індивідуальний стиль.
5.Показуйте його успіхи.
6.Святкуйте досягнення.
7.Вказуйте на перспективи розвитку : це зміцнює мотивацію до навчання.
Пам’ятка самовдосконалення
1.Звільніть місце для спогадів про успіхи, навіть незначні. Погане минуле живе лише до того часу, поки ви його не проженете зі своєї пам’яті.
2.Не пощастило сьогодні – ви досягнете успіхів завтра.
3.Не порівнюйте себе з іншими.
4.Ніколи не говоріть про себе погано.
5.Намагайтеся зосередитися на кожному успішному кроці, який зробили, і не забувайте підбадьорювати і хвалити себе.
6.До конструктивної критики дослухайтеся, але не дозволяйте критикувати себе як особистість.
7.Займайтеся тим, що вам подобається.
8.Ви – унікальна особистість, активний творець свого життя, і крім вас ніхто не зробить його таким, як вам хочеться.
9.Тільки ви можете зробити себе щасливим чи нещасливим.
Література
1.Великий тлумачний словник сучасної української мови / Уклад. і голов. ред. В.Т.Бусел. – К.; Ірпінь: ВТФ „Перун”, 2001. - 1440 с.
2.Макогон Б.П. Инновационная составляющая в формировании конкурентноспособной, творческой, социальномобильной личности // Моделі компетентного випускника 12-річної школи: сутність, пріоритети, пошук відповідей на виклики ХХI століття // Матеріали Всеукраїнської науково-пошукової конференції, 16-17 травня 2007 року. – Донецьк, 2007. – С.70-74
3.Словарь практического психолога / В.Б.Шапарь. - М.:ООО «Издательство АСТ»; Харьков: «Торсинг»,2004. – 734 с.
371. (07) Березіна Наталія Валеріївна
Харківський гуманітарно-педагогічний інститут
Студентка 311-АН групи
Факультету іноземної філології
Поняття особистості та головні чинники досягнення життєвого успіху.
The notion of the person and the main constituents of reaching the vital success
В цій статті йдеться про таке поняття як особистість, визначаються критерії особистості. Також ми спробували визначити основні складники життєвого успіху.
This article deals with such concept as the person, criteria of the person are defined. Also we have tried to define the basic components of vital success.
Будучи складним, багатогранним соціальним явищем, особистість потребує до себе системного, міждисциплінарного підходу. Чіткіше розібратися в соціально-психологічній специфіці особистості допоможе розгляд понять людина, індивід, особистість.
Людина – поняття біосоціальне; з одного боку, це – істота біологічна, що володіє мовою, здатністю працювати; з іншого – людина є істотою суспільною, їй необхідно спілкуватися і взаємодіяти з іншими людьми.
Якщо дефініція “людина” охоплює сукупність усіх людських якостей, незалежно від того, наявні вони чи ні в конкретної людини, то індивід – це людина як одиниця суспільства, він є окремою людиною, особою в групі чи суспільстві, окремим представником людської спільноти.
Але наш найбільше цікавить таке поняття як особистість. Особистістю у філософії вважається людина, яка пізнала себе і світ і вміє в ньому жити. Але якщо людина прийшла в цей світ – її завдання зробити його кращим. Серед живих істот людина єдина наділена здібністю думати, аналізувати, творити, і її завдання – реалізувати цю здібність. Знайти своє покликання, реалізувати свій талант у творчій праці – для цього ми приходимо у світ. Особистістю можна назвати ту людину, яка продукує життя. Саме особистості здатні змінити наш світ, вигадати щось нове, креативне. Отже, саме особистість – головний чинник успішної інноваційності.
А для того щоб людина стала особистістю, вона має скласти для себе план свого життєвого зросту та самореалізації у її житті. Чітких складових життєвого успіху немає, бо для кожного вони індивідуальні. Але є декілька складових, які можуть бути спільними для всіх. Ця стаття є спробою окреслити та визначити головні складові життєвого успіху.
1. Основою життєвого успіху для кожної людини є її здоров’я. Здоров’я – це не відсутність хвороб, а фізична, соціальна, психологічна гармонія людини, доброзичливі, спокійні відносини с людьми, з природою та самим собою.[2,с.9]. При цьому психологи мають на увазі усі його види: фізичне, інтелектуальне, соціальне, психічне, духовне.[2,с.9]
2. Дуже важливою складовою життєвого успіху є родина та її роль у житті людини.
Саме батьки роблять неоціненний внесок до особистого капіталу дитини. Саме вони закладають у неї усі ті позитивні культурні риси та знання, необхідні у самостійному житті. Роль сім’ї колосальна.
3. Умовою оздоровлення суспільства є розвиток у людини творчого початку й самоактуалізація особистості. [4,с. 143].
Від природи в кожного з нас закладено великий потенціал. Але виявити цей потенціал потрібно ще в ранньому дитинстві. У кожної дитини розвиток різних здібностей може бути різним. Певний тип задатків завжди буде домінувати над іншими, отже ще в дитинстві потрібно знайти ці домінуючі задатки в дитині та довести їх до максимального рівня. ”Треба вірити, що кожний з них (дітей) таїть у собі практично безмежні можливості й здатності пізнавати дійсність, таїть у собі прагнення та, можливо, пристрасть до пізнання”. [1,с. 204]
Отже, так можна визначити ще одну складову життєвого успіху – це улюблена робота. Людина проводить на роботі чималу кількість часу. Але вона буде успішною та щасливою лише за умови, що реалізує себе у роботі як особистість.
4. Прагнучи розширювати сферу спілкування, досягати взаєморозуміння, з’ясовувати причини власної поведінки та вчинків співрозмовників, особистість вступає в активну взаємодію з суспільством, іншими людьми та із самою собою.[4,с. 144].
Таким чином до складових відносять наступні поняття: цілеспрямованість та прагнення змінити світ на краще, активність особистості у соціумі, простота (тобто уміння бути самим собою), природність, концентрація уваги на проблемах (а не на собі), вміння робити помилки та висновки з них. Тільки шляхом численних спроб та помилок людина досягає успіху.
5. Спілкування має величезне значення у формуванні людської психіки, її розвитку і становленні розумної, культурної поведінки. [3,с. 221].
Від природи людина не може існувати сама, тобто поза соціумом. Отже, щоб бути щасливою вона повинна якомога більше спілкуватися. Але не просто спілкуватися, а отримувати на основі цього певні знання та інформацію. Через спілкування з психологічно розвинутими людьми, які мають широкі можливості навчання, людина набуває усіх своїх вищих пізнавальних здібностей. Якщо від народження людина була б позбавлена можливості спілкуватися з іншими, вона ніколи не стала б цивілізованою, культурною і морально розвинутою. [3,с. 221].
6. Один із центральних структурних компонентів самосвідомості – самооцінка, яка передбачає оцінку особистістю самої себе, власних можливостей та якостей і свого місця серед інших людей. Вона є важливим регулятором поведінки особистості, її стосунків із соціальним оточенням, її критичності, вимогливості до себе та інших. [4,с. 267].
Тому однією із головних складових успіху можна назвати адекватну самооцінку, самоповагу та рівень домагань до себе – не можливо стрибнути вище своєї голови. Тому не варто ставити перед собою занадто складні, нереальні цілі, або ж навпаки – простіші.
Таким чином, вищеназвані чинники є важливими складовими у житті кожного індивіда, оскільки вони сприяють досягненню ним його життєвого успіху. І лише при наявності усіх вищезгаданих чинників людина зможе досягти життєвого успіху та реалізувати себе як особистість.
ЛІТЕРАТУРА:
1. Амонашвили Ш. А. Здравствуйте, дети! М., 1983. – С 204 .
2. . Заготова С. Н. Валеология. Справочник школьника. / Сост. В 15 т – Донецк: ПКФ “БАО”, 1998. – 448 с.
3. Ліфарєва Н. В. Психологія особистості: Навчальний посібник. – Київ: Центр навчальної літератури, 2003. – 240 с.
4. Орбан-Лембрик Л. Е. Соціальна психологія: Підручник: У 2 кн. Кн. 1: Соціальна психологія особистості і спілкування. – К.: Либідь, 2004. – 576 с.
УДК 37.048.44 Богачков Юрій Миколайович
Інститут інформаційних технологій і засобів навчання АПН України, завідувач відділом дослідження і проектування навчального середовища, к.т.н.
Буров Олександр Юрійович
Державний науково-дослідний центр залізничного транспорту України, завідувач відділом проблем людського чинника, д.т.н.
Милашенко Віктор Миколайович
Інноваційна Група OpenCareer Ukraine, координатор з розвитку співробітництва
Радченко Володимир Михайлович Український інститут інформаційних технологій в освіті НТУУ «КПІ», керівник центру розвитку інформаційного суспільства
Рождественська Діна Борисівна
Інститут інформаційних технологій і засобів навчання АПН України, науковий співробітник
СУЧАСНІ МЕТОДИ ПРОФОРІЄНТАЦІЇ ТА КАР’ЄРНОГО КОНСУЛЬТУВАННЯ В ІННОВАЦІНОМУ РОЗВИТКУ СУСПІЛЬСТВА
MODERN CAREER GUIDANCE AND CAREER ADVISING METHODES IN INNOVATIVE DEVELOPMENT OF SOCIETY
Анотація. Висвітлюються актуальні проблеми неузгодженості між шляхом розвитку особистості, ринком освітніх послуг та ринком праці. Пропонується система напрямів організації профорієнтаційної роботи і кар‘єрного консультування – інформаційний, консультативний інструментальний. Ініціююється широке співробітництво.
Abstract. Actual problems of inconsistency issues between ways of individual development, educational services market and labour market are discussed. It is proposed the system of directions for organization career guidance: information, advisory and instrumental. Wide cooperation is initiated.
Сучасні ринки праці та освітніх послуг стрімко розвиваються. Вже давно склалася ситуація, що впродовж трудової фази життя людина може, а часто і повинна, змінювати декілька професій. Тому класичний механізм профорієнтації вже не може на необхідному рівні обслуговувати потреби молоді. Профорієнтація ускладнюється ще й процесами глобалізації ринків освіти та праці, необхідністю постійного підвищення (або зміни) кваліфікації.
Перед кожною людиною, що виходить на ринок праці, постають такі питання:
- про які професії я маю необхідну інформацію (ЗНАЮ)
- у яких професіях я хочу працювати (ХОЧУ)
- у яких професіях я можу (здатен) працювати (МОЖУ)
- хто зараз і в майбутньому потрібен на ринку праці (ТРЕБА)
У зв’язку з цим, дуже важливим є чітке дотримання правильного алгоритму вибору майбутньої професії та відповідної освітньої підготовки. А саме: (1) визначення особистих схильностей, (2) визначення особистих цінностей, мотивації, (3) ознайомлення з прогнозом глобального ринку праці, (4) локалізація професійного вибору, (5) ознайомлення з кваліфікаційною характеристикою локалізованих професій, (6) вибір напряму та спеціальності навчання відповідно до необхідних освітньо-кваліфікаційних характеристик, (7) аналіз програм підготовки на певну спеціальність в різних ВНЗ, (8) вибір форми, вартості, умов навчання, (9) вибір ВНЗ, (10) ознайомлення з правилами вступу до ВНЗ, (11) вибір переліку тестів та складання ЗНТ.
Чи можуть сьогодні профорієнтаційні служби системно відповісти, наприклад, на таке питання нинішнього випускника школи «Які екзамени зовнішнього незалежного тестування мені обрати, до якого ВНЗ, та на яку спеціальність поступати, якщо я бажаю в подальшому працювати на стику IT технологій та Project management у США або ЄС»? Для системної відповіді на це питання необхідно мати інформацію про:
- нормативну базу системи освіти України;
- ВНЗ України (а в ідеалі – про світовий перелік ВНЗ) з інформацією про напрями підготовки та спеціальності, умови вступу, вимоги до абітурієнтів, умови навчання, та інформацією про документ, що буде видано по завершенні навчання.
- структуру підготовки (найменування курсів, кількість кредитів у кожному семестрі) та тексти навчальних програм за якими проводиться підготовка у ВНЗ.
- ліцензійні умови набору до ВНЗ України.
- класифікацію професій (мати доступ до відповідних класифікаторів та довідників).
- правила нострифікації документів про освіту у США та ЄС.
- ринок праці України, США та ЄС у названому сегменті та тенденції його розвитку на період 5-10 років. В США та ЄС такі прогнози є, а в Україні ?
- методики вимірювання психо-фізіологічних показників людини, та оцінки сумісності їх з різними видами професійної діяльності.
Мабуть, це не повний перелік. Але очевидно, що обґрунтовану відповідь на це питання за прийнятний з точки зору здорового глузду термін та помірковані кошти зараз не може дати жодна профорієнтаційна служба України.
Слід зазначити, що у сфері організації профорієнтаційної роботи існує дві альтернативні позиції. Одна – адміністративна, друга – особистісно орієнтована.
Адміністративну точку зору можна умовно назвати «профагітацією». Вона, в першу чергу, масово рекомендує ті професії, що відповідають потребам державницьких та бізнесових структур, а не конкретній людині.
Особистісно орієнтована точка зору, навпаки, рекомендує ту професію, що найбільш підходить даній людині з урахуванням всіх її особливостей та обставин (здібностей, нахилів, розвитку, економічних умов, тенденцій глобального ринку праці тощо).
На думку авторів, існує суттєвий дисбаланс між існуючими потребами і формами кар‘єрного консультування та реаліями надання цих послуг. Тому Інноваційна група OpenCareer Ukraine спрямовує зусилля на вивчення потреб та створення сучасних організаційних та технологічних форм реалізації послуг кар‘єрного консультування. Серед основних напрямів діяльності інноіваційної групи є наступні:
Інформаційний. Інтегрування та накопичення довідкових інформаційних ресурсів, призначених для надання якісних консультацій у галузі кар‘єрного консультування.
Основним засобами реалізації цього напряму є співставлення та поєднання інформації з класифікаторів та довідників професій, переліків навчальних закладів, ліцензованих напрямів підготовки, спеціальностей, структури та програм підготовки, умов прийому, правил нострифікації документів про освіту тощо, а також розроблення і використання оцінок нинішньої та прогнозування майбутньої ситуації на ринках освіти та праці, тощо.
Консультативний. Створення мережі кар‘єрного консультування, робота якої базується на єдиних стандартах та інформаційних джерелах.
Для його забезпечення, по-перше, розробляється проект стандарту надання послуг кар‘єрного консультування в Україні та освітньо-кваліфікаційні вимоги до підготовки відповідних фахівців. По-друге, створюються програми підготовки кар‘єрних консультантів (в тому числі у дистанційній формі) та забезпечується сприяння підготовці та перепідготовці в спеціалізованих закладах Європи.
Інструментальний. Створення спеціалізованих інструментів надання системних консультацій з питань планування кар‘єри.
Одним із ключових інструментів для реалізації цього напряму є розроблення і використання «Відкритого персонального плану розвитку» (Open Personal Development Plan, OPDP). Такий план є документом, що постійно актуалізується, про минулий, теперішній та передбачуваний розвиток особи. У ньому можливо відображати будь-які аспекти розвитку, проте, основними є лінії освіти та професійної діяльності. Такий документ одночасно є інструментом як організації персонального розвитку людини, так і роботи кар‘єрного консультанта. Головна мета створення і ведення OPDP – накопичувати у зручному для аналізу вигляді інформацію про власний розвиток, успіхи, невдачі, найближчі й перспективні плани. Такий документ дає можливість приймати обґрунтовані рішення при плануванні свого розвитку. План персонального розвитку постійно доповнюється і модифікується. Головні діючі особи у формуванні OPDP – це, звичайно, сама людина і його консультанти. Людина може надати свої фактичні дані та побажання. Консультант заносить у OPDP результати співбесід, тестувань, висновки і рекомендації. Також сюди з інформаційних джерел можуть бути занесені, наприклад, необхідні дані про ринок праці та можливості подальшого навчання. Персональний план розвитку може бути представлений у різних формах і з різним рівнем деталізації для різних цілей застосування.
По-друге, це впровадження мережних засобів ефективної взаємодії (наприклад,товариства випускників ВНЗ, інтернет-календар вітчизняних та закордонних заходів, які рекомендовані старшокласникам, студентам, батькам).
І, зрештою, це створення централізованих, доступних через інтернет, ресурсів вимірювання різноманітних характеристик людини, переважно, засобами тестових технологій.
Роботи зі створення новітніх форм і стандартів профорієнтаційного консультування започатковані інноваційною групою OpenCareer Ukraine нещодавно, тому автори відкриті для конструктивної співпраці у будь-якій формі opencareer@gmail.com
Буркало Н.І.,
аспірантка 2-го року навчання
КНУ ім. Т. Шевченка, м. Київ
Роль та місце жінок і чоловіків в українському суспільстві
Щоб докладніше зрозуміти роль та місце жінок і чоловіків в українському суспільстві, звернемося до історичних витоків формування української сім’ї.
Світова культура поділяється на культури країн, народів, націй, етнічних груп. Культура відображає світогляд народу, його національну самосвідомість, своєрідність філософського мислення, розуміння основних проблем загальнолюдського і власного буття як етнографічно конкретної частини людства. У культурі втілені етичні ідеали народу, його погляди на громадське та особистісне життя, втілені образи та поняття, що закріплені в національній мові, традиціях, нормах та звичаях [3].
В свою чергу, ментальність українського народу формувалася під впливом складних історичних обставин. Основну роль відіграло геополітичне розташування України на перехресті історичних шляхів зі Сходу на Захід і з Півночі на Південь. Ця обставина обумовила поєднання у світогляді українця двох типів ментальності – західної (активно-раціоналістичної, індивідуалістичної, матеріалістичної) та східної (пасивно-споглядальної, спрямованої на вищі істини). Так, наприклад, сучасний українець, як європеєць, високо поціновує досягнення науки та техніки, але водночас для нього важливо, щоб вони використовувалися задля гуманістичних цілей [2].
Українець, не відмовляючись від раціоналістичної думки, великої ваги надає виявам почуттів та емоцій. Інколи він може видаватися навіть сентиментальним і надто ліричним. Це, зокрема, відбилося у фольклорній лексиці, в якій часто зустрічаються пестливі форми, навіть для негативних персонажів. Поряд з ліричністю має місце певна українська замкненість стосовно зовнішнього світу, настанова на іншу, вищу правду. Якщо українцеві доводиться емігрувати, він важко звикає до нового оточення.
Українець дуже прив’язаний до своєї родини, в якій намагається будувати міцні і надзвичайно близькі стосунки. Для його ментальності характерно піклуватися. Українці, як правило, оточують своїх близьких турботою, своєрідною материнською опікою. Дітей підтримують до зрілого віку, і часто ще й у зрілому віці. Така щільність родинних стосунків певною мірою теж визначається історичним минулим: на території, що лежала на перехресті західного й східного світів, практично не припинялися війни і грабіжницькі напади. Жити тут було небезпечно, панування часто змінювалося, і зберегтися як єдине ціле можливо було лише залишившись у колі найближчих [3; 4].
Довгий час суспільство поділялося на тих, хто годував країну (селянство), і тих, хто її боронив (козацтво) [3]. Це породжувало дві майже протилежні форми свідомості. Перший тип свідомості українців визначався поміркованістю і миролюбністю, яка дозволяла „перечекати” численні негоди історичної долі. Цей тип свідомості виявлявся у певній замкненості характеру, схильності до оборони проти зовнішнього світу і звернення психічної енергії на розбудову внутрішнього життя.
Другий – тип захисника, воїна, шаленого, нестримного і авантюрного, здатного на афективні, нерозсудливі і героїчні вчинки. Такими козаки нерідко постають у “Кобзарі” Тараса Шевченка, такими їх змальовували українські і польські романтики.
Українські господині яскраво змальовані у класичній літературі. Українська жінка брала участь в усіх справах родини не лише після смерті чоловіка, а й за його життя. «Чоловік за один кут хату тримає, а жінка – за три», – говорить приказка. У давнину, коли в Європі панували патріархальні стосунки, в Україні було можливим сватання дівчини до парубка. Жінки не перебували на другорядних ролях, і хоча сфера провідної діяльності жінки в Україні визначалася переважно дітонародженням та домогосподарюванням, проте статус українки був достатньо високим [5]. Саме літописи, численні історичні джерела донесли до нас особливості зародження української сімейно-побутової культури. Її особливістю є передусім високий статус жінки – дружини, матері, сестри у родині та суспільстві в цілому. Статево-рольова поведінка українок у сім’ї та суспільстві не була залежною і підпорядкованою чоловікові. Взаємна повага подружжя, взаємне узгодження бажань створити сім’ю становило норму статевої поведінки. Не існувало жодних обмежень прав жінки або її волі. Вона вільно з’являлася у товаристві, сама або з чоловіком брала участь у святах, і мала великий вплив на справи, виховувала дітей [1]. Особливо шанобливим було ставлення до вдови, коли та не брала шлюбу вдруге: вона ставала головою родини замість чоловіка, опікувалася справи родинні свідчить безліч їхніх дарчих записів, актів, де матеріальна і духовна близькість з чоловіком тісно переплітаються. Важко віднайти в українському фольклорі, чи то піснях, приказках чи прислів’ях, бодай натяк на меншовартість жінки стосовно чоловіка. Народна творчість змальовує образи як лихого чоловіка, так і лихої жінки в однаковій мірі [4]. Об’єктивізація архетипів у народних стосунків, свободу від поневолення чи силування, культ жінки і жіночого начала. У свідомості українців стать є половинним буттям, а смисл сімейного життя українці вбачають не лише у пошуку іншої половини, але й гармонійному співіснуванню з нею.
Сердечність, м’якість, ніжність чоловіка і жінки поєднується з активністю, незалежністю, самостійністю та рішучістю. Тому ми можемо вважати, що українські жінки та чоловіки вміють інтегрувати та гармонізувати в свідомості як маскулінні, так і фемінні якості, що передусім є результатом належного виховання і самоусвідомлення себе гармонійною особистістю [1; 5].
Література
- Говорун Т., Кікінежді О. Стать та сексуальність: психологічний ракурс. Навчальний посібник –Тернопіль: Навчальна книга-Богдан, 1999. – 384 с.
- Зашкільняк Л. Українсько-польські стосунки у 20 ст.: Традиції та сучасність // Пробл. слов’янознавства – 1996. – Вип. 49.
- Культура українського народу: Навч. пос. / В.М. Русанівський, Г. Д. Вервес, М.В. Гончаренко та ін. – К.: Либідь, 1994. – 272 с.
- Нечуй-Левицький І. Світогляд українського народу / Ескіз української міфології. – К.: АТ “Обереги”, 1992. – 88 с.
- Сніжко В.В. Роль жінки в українському суспільстві // Визвольний шлях. – К., 1998. – № 10.
УДК 316.422 Ведмедєв М.М.
Сумський державний педуніверситет, доцент
КРЕАТИВНА ОСОБИСТІСТЬ В СУСПІЛЬСТВІ ЗНАНЬ
CRIATIVE PERSON IN KNOWLEDGE-BASED SOCIETY
У статті аналізується проблема соціального типу креативной особистості. Автор концентрує увагу на виробництві нематеріальних цінностей в суспільстві знань.
The problem of social t of creative personality is analyzed in the article. An author attracts attention on production of non-material values in of knowledge-based societies.
В усі часи соціальні, технічні, наукові, управлінські інновації спиралися на особливий соціальний тип людини (і відповідну соціальну страту), що був їх носієм. Різноманітними є вирази, якими це позначалося – «творча меншість», «революціонери», «реформатори», «першопрохідці» тощо. Проте дані визначення здебільшого не враховували контекст сучасності – контекст глобалізованого, інформатизованого суспільства, що перманентно і стрімко змінюється.
Фахівці у галузі knowledge-based economy типом особистості цікавляться мало, говорячи головним чином про професійну та соціальну стратифікацію. Йдеться про перетворення робітників, зайнятих виробництвом, передачею та використанням даних, в домінуючу групу в загальній кількості працюючих.
Теоретики інформаційного суспільства використовують вирази: «людина знання», «інформаціональний робітник» (М.Кастельс), «когнітарій» (Е.Тоффлер), «символічний аналітик» (Р.Райх) тощо. Це зовсім не той добре нам знайомий тип інтелігентної людини. Патріарх західного менеджменту П.Дракер пише то те, як змінилися мовні вирази за останні десятиліття. В минулі часи не вживали таке словосполучення, як «людина, що володіє знаннями». Казали : «освічений, вчений чоловік». Знання сьогодні – інформація, що має практичну цінність і веде до отримання конкретних результатів. Це не загальне знання, а знання високо спеціалізоване. Висновок: нове суспільство має бути засновано на знанні, що організоване у вигляді спеціалізованих дисциплін, а його членами мають бути люди, які володіють спеціальними знаннями в різних галузях [1, 54].
Описані особливості, вірогідно, досить точно передаються виразом knowledge-workers, де мається на увазі, що працівники, пов’язані з інтелектуальним виробництвом, на відміну від минулих часів вже не є дозвільним класом (тобто верствою, що користувалася матеріальними благами та мала вільний час для духовної реалізації). Вони виступають тепер саме як робітники сфери знання, де останнє є продуктом їхньої основної діяльності, а далеко не лише вільною творчою самореалізацією.
Цікавою є концепція російського дослідника О.Неклесси. Вважається, що 60-70рр. ХХ століття стали епіцентром епохального цивілізаційного перелому, приходом нової доби, для якої ще не знайдено прийнятного визначення. Ця революція на відміну від попередніх була спрямована перш за все на людину, а вже потім - на перебудову політичних структур. На історичній арені з’явився клас людей, яких дослідник нарікає ім’ям «люди повітря», «ефірократія», оскільки вони пов’язані з нематеріальною, «повітряною» стороною виробництва і не причетні до товарних або промислових елементів діяльності. Це вкрай строката і еклектична плеяда, у складі якої присутні як представники еліти в більш менш традиційному розумінні цього слова – фінансисти, юристи, керівники засобів інформації та комунікації, представники систем освіти, виховання, соціального контролю. З іншого боку на лідерство претендувала поросль, що мала специфічний відтінок контркультурного походження.
Сферою, де розгортається їхня активність, є простір, так би мовити, іншого індустріалізму, що функціонує не стільки на основі науково-технічних чи промислових, скільки соціогуманітарних та когнітивних технологій. У цьому рухливому середовищі виникають віртуальні, але одночасно й цілком реальні підприємства. Реальні з точки зору такого надійного критерію, як ступінь ринкової капіталізації.
Амбіційні корпорації, невидимі коледжі, інтелектуальні фабрики, різноманітні клуби, співтовариства, комісії – вся ця гнучка індустрія наповнює світ продуктами діяльності, що мають , так би мовити, цілком відчутний на дотик характер – у вигляді концептів, сенсів, семантичних стереотипів, кодів, алгоритмів діяльності. Наголошується, що відходить у минуле домінування буржуазії, котра володіла власністю, засобами виробництва. Новий правлячий клас, що приділяє увагу не стільки власне виробництву, «скільки складним схемам руху фінансів, інформації, нематеріальним активам… особливим формам капіталу… інтелектуальному, символічному, соціальному, культурному, людському» [2]. Відбувається фактичне переоформлення власності з категорії політико-економічної і, частково, юридичної в розряд реальності інформаційної, автомотиваційної, навіть ігрової.
О.Неклесса дещо зачаровано дивиться на змальованих ним представників нової інтелектуальної еліти, нагороджуючи їх епітетами на кшталт «поводирі в майбутнє», «володарі унікального дару» (особистих здібностей) тощо. Проте саме руками цієї нової порослі здійснюються глобальні валютно-фінансові спекуляції, що загрожують безпеці та існуванню суспільства, маніпулятивно скеровується у потрібне річище громадська думка під час військових та політичних авантюр, рекламно забезпечується масова циркуляція усього того духовного та речового мотлоху, що супроводжує існування споживацької цивілізації.
Питання про соціально-культурний тип креативної особистості в значній мірі залишається відкритим. Вірогідно, що доцільно було б не обмежуватися пошуком єдиного поняття, а побудувати класифікацію людей знання, де знайдуть своє місце і «робітники сфери знання», й «інтелектуали», й «люди повітря».
Врешті-решт увесь колосальний вплив сучасних соціальних, фінансових, правових та інших «м’яких» соціогуманітарних технологій був би неможливий без здобутків комп’ютерно-телекомунікативної революції.
1. Дракер П. Посткапиталистическое общество // Новая постиндустриальная волна на Западе. – М.: Academia, 1999. – 634 с.
2. Неклесса А.И. Новый интеллектуальный класс. – pelag.ru/
УДК 378:316.6 Виноградова Вікторія Євгенівна,
Академія муніципального управління,
доцент кафедри психології та
педагогіки
Розвиток соціальної компетентності студентів
The development of students social competence
Розглядається зв'язок соціалізації та її складової соціальної компетентності; аналізується поняття соціалізація, описується вплив формування соціальної компетентності на розвиток особистості студента.
The connection of socialization and social competence as its component is considered, the concept of socialization is analyzed the influence of social competence formation upon the students personality development is described.
Студентський вік є найважливішим періодом становлення особистості. Це час, коли індивід, усвідомлює себе як особистість зі своїми інтересами, цінностями, має визначений рівень сформованої соціальної компетентності, проте він ще недостатній для ефективної самореалізації. У людини виникає відповідне ставлення до соціальних факторів та в цілому до оточуючого світу. Вибірковість у сприйнятті та оцінці цих факторів складає суб’єктність. Тобто, людина починає активно, вибірково та цілеспрямовано взаємодіяти з середовищем, виявляти себе, свій духовний та фізичний потенціал. Отже, відбувається соціальне становлення особистості, а саме, формується її соціальна компетентність.
Сьогодні в період змін, які відбуваються в суспільстві, вузівська освіта виконує стабілізуючу роль та допомагає адаптуватися студентам до нових життєвих умов, розвиває соціальну активність, формує готовність до самовизначення. Отже, є актуальною проблема розвитку у студентів вузів ключових компетентностей, які забезпечують їх повноцінне функціонування в суспільстві та самореалізацію в майбутній професійній діяльності.
За визначенням І.А.Зязюна, компетентність можна схарактеризувати як здатність вирішувати професійні задачі певного визначеного класу, що вимагає наявності реальних знань, умінь, навиків, досвіду. Вона виявляється у практиці професійної діяльності як системна характеристика і має чітко визначену структуру. Компетентність може мати кількісний вимір, зокрема з допомогою виокремлення рівнів. Так само може визначатися якість, наприклад, соціальна, методологічна, технологічна й інші.
Процес розвитку соціальної компетентності, який відбувається протягом всього життя, особливо активно реалізується в дитячі та юнацькі роки, тобто під час навчання у школі та вузі. Сьогодні освіта найбільш ефективно виконує свою соціалізуючу функцію, залучаючи студентів до життя в суспільстві шляхом передачі їм системи цінностей, знань та навичок.
Безперечно, процес розвитку соціальної компетентності пов'язаний з соціалізацією особистості. Особистість, яка успішно соціалізується, – це людина, яка добре соціально спрямована, а також активно намагається самовизначитися та самореалізуватися в суспільстві. Вона вміє продуктивно адаптуватися в соціумі на основі знань про соціальну дійсність. При цьому успішність соціалізації пов’язана не лише з наявністю у людини даних якостей, а в першу чергу, з реальними діями, в яких ці якості втілюються. Отже, поняття «соціалізація» має комплексний характер. Воно розглядається в філософії, психології, педагогіці, соціології тощо. Його розглядали такі видатні науковці як Е.Дюркгейм, І. С. Кон, Б. Г.Ананьєв, Л. Г. Виготський, Л. Н. Леонтьєв, А.В. Мудрик, Т.Парсонс, С. Л. Рубінштейн, П. Сорокін, Г. Тард тощо. Вони зазначають, що соціалізація – це процес приєднання, інтеграції особистості в суспільство.
Суть соціалізації полягає в тому, щоб стати особистістю, яка здатна функціонувати в даному суспільстві. Процес соціалізації у педагогіці розглядається у звя’зку з розумінням суті виховного процесу. Тобто, у вузі його головними участниками є студенти та педагоги. В процесі життєвої взаємодії під впливом соціальних залежностей, різних впливів виховного характеру у студентів складається уявлення про світ, формуються навички, звички діяльності та поведінка, система звичної свідомості, відбувається розвиток усіх психічних якостей особистості та мислення. В результаті студенти стають підготовленими участниками суспільного життя.
Функція соціалізації, охоплюючи процеси виховання, реалізується в діяльності й спілкуванні, передбачає процес різнобічного пізнання ситуації, активний вплив особистості на оточення відповідно до її уподобань та ідеалів, оволодіння навичками індивідуальної і групової праці, творчості, збагачення досвідом. Таким чином, освітній процес вузу сприяє розвитку пізнавальної мотивації, соціальної активності та соціального становлення студентів.
Соціальна компетентність є сукупністю конкретних якостей особистості, здібностей, соціальних знань та вмінь, готовності до самовизначення, що забезпечує інтеграцію людини в суспільстві шляхом продуктивного виконання нею різних соціальних ролей. Отже, соціальна компетентність студентів сприяє розширенню їх знань про навколишню дійсність та про себе, стимулює надбання і розвиток соціально та професійно значущих якостей та вмінь, які дозволяють їм більш успішно орієнтуватися у життєво важливих процесах, ставати конкурентноспроможними спеціалістами. Про достатній рівень сформованості соціальної компетентності засвідчує здібність студентів органічно інтегруватися в різні соціальні групи.
Проте, формування соціальної компетентності залежить від певних об’єктивних та суб’єктивних умов. Отже, процес навчання повинен забезпечити формування у студентів нових компетенцій, знань та умінь, способів діяльності, які їм необхідні в сучасному суспільстві.
Список використаних джерел.
- Життєва компетентність особистості: Науково-методичний посібник За ред. Л.В.Сохань, І.Г.Єрмакова, Г.М.Несен – К.: Богдана, 2003.
- Иванова Е.М. Основы психологического изучения профессиональной деятельности. – М.:Изд-во МГУ, 1987.
- Муляр В.І. Самореалізація особистості як соціальна проблема (філософсько-культурологічний аналіз). - Житомир: ЖГП, 1997. - 214 с.
- Орбан – Лембрик Л.Е. Соціальна психологія: Підручник : у 2 кн. Кн. 2: Соціальна психологія груп. Прикладна соціальна психологія. – К.: Либідь, 2006.
- Полуніна О. В. Психологічна компетентність як джерело підвищення ефективності організації навчально-виховного процесу у вищому навчальному закладі // Проблеми загальної та педагогічної психології. Збірник наукових праць Інституту психології ім. Г. С. Костюка АПН України / За ред. С. Д. Максименка. – Київ: Гнозіс, 2002. – Т.4. Частина7. – С. 199–202.