Олександр Маландій: прикмети людяності Із письменницького зошита Путівник доробку Судження з приводу Київ
| Вид материала | Документы |
СодержаниеПісляслово до книги «Дорога до себе» Володимир Коломієць Пристань вітрів Магнітний полюс Доля художника Доля художника Тоніка малої планети Анатолій Жикол |
- 03035, м. Київ, вул, 83.09kb.
- України Володимира Голубченка «Боян Сіверського краю», присвячену життєпису І творчому, 1346.86kb.
- Основні закономірності розвитку голоценових грунтових комлексів території України, 60.82kb.
- Звіт про результати проведення процедури відкритих торгів, 55.93kb.
- Олександр гісем, 55.91kb.
- Олександр гісем, 100.49kb.
- Олександр гісем, 87.82kb.
- Читати тексти із зошита І худ, 282.36kb.
- Методичні рекомендації до робочого зошита Діптан Н. В. Панова, 207.04kb.
- Олександр Музичко, 214.45kb.
Післяслово до книги «Дорога до себе»
Олександр Маландій почався в українській літературі, як шістдесятник, поетом-ліриком. Однак тривалий час, поряд з іншими ровесниками неординарного хисту і виразно національного спрямування творчості, був позбавлений змоги видаватися. Тому з його ім'ям читач зазнайомився по суті віднедавна.
Чи не найбільш помітним стали дві нові книжки поета, видимо знакові не лише для автора, але й загалом у нашому поетичному плині: це «Знак долі» і особливо, адресована дітям промовиста збірка «Золоте перо».
Звертання зрілого, талановитого письменника до прози видається нам цілком природним і головне — відрадним. Повісті й оповідання Олександра Миколайовича викликають цікавість передовсім виявом у них яскравих, небуденних характерів інтелігентів, складних і драматичних життєвих ситуацій, а також і своєрідним митецьким світобаченням. Змістовна колоритність оповіді підкріплена добрим чуттям мови, образними знахідками, невивітреним духом рідної землі…
У тонкій, сповідальній прозі книги "Дорога до себе" (до речі, значною мірою документальної та автобіографічної) автор дійшов тієї глибини проникнення в тему і стилістичної досконалості, художньої переконливості й філософської зрілості, що дозволяє говорити про нього, як досвідченого, самобутнього майстра.
Володимир Коломієць, письменник, лауреат Шевченківської премії.
Віч-на-віч із самотою
Здається, чи не вперше на літературному овиді ім'я Олександра Маландія з'явилося після виходу у світ його поетичної збірки «Березнева грімниця». То була середина сімдесятих, коли відвирувала люта сель репресій проти української інтелігенції. А що саме ця доба здетонувала з'яву цілої плеяди в'язнів сумління (Іван Дзюба, Василь Стус, В’ячеслав Чорновіл, Олекса Тихий, Олекса Гірник…), то нині добре відомо, а ті молоді, талановиті, що залишалися поки що на волі, жили з відчуттям приреченого безіменного автора поетичних рядків «И покуда туда не сослан, добровольно хочу в Сибирь», і для кожного з них було особистою трагедією, коли їхні рукописи лягали на хірургічний стіл під нещадний ніж цензури. Тому не дивно, що перша березнева грімниця Олександра Маландія не пророкотала на повне небо, сиріч, на повний голос, а стишено, притлумлено. Та й чи могло бути інакше?
Затим була друга з'ява - збірка поезій « Пристань вітрів», про яку сам автор сказав так:
«Була вона, однак, вкорочена, не досить схожа на відгранену від титли до коми пісню Україні. І все ж то була якась перемога — непокора злій долі.”
А далі третя – « Магнітний полюс», - досить схвально сприйнята критикою.
І ось, зрештою, - книга прози «Кувала зозуля». Одразу зазначу: це книга-сповідь. Вона й сприймається як сповідь, бо в ній немає омани, поверхової орнаменталістики чи якогось екзотичного оздоблення, і написана вона правдивим серцем. Можливо, означена вона як сповідь ще й тому, що це — діалог із пам'яттю і передусім із самим собою, який умістив і перший крик немовляти, і сіроокі осені, і весни, які щораз вибухають бузком, і погляди тих, дорогих людей, хто перетнув межу вічності, і вже світять вони десь ізвідти, із німої безодні, і в усьому цьому не злукавиш. Посилює ефект сповідальності й те, що одним із головних дійових осіб книги є Самота, - канонізована самою формою сповіді, і теза Ніцше — «На вершині завжди самотньо»- певною мірою дотична й до автора.
У післямові до його книги О.Сизоненко зазначає:
«Проза Олександра Маландія, подібно до його поезії, як правило, глибоко психологічна, перейнята уболіванням про таланистого та стражденного нашого сучасника, передусім інтелігента-подвижника («Продовження гармонії», «Крах», «Незакінчена повість...»), а ряд оповідань з несподіваними, незрідка трагічними розв'язками і особливо, повість про художника — це вражаючі реалії сьогодення, крик душі митця-гуманіста. Таку оголено відверту, сповідальну прозу читати бува болісно, але й недочитати неможливо».
Має рацію наш патріарх, безсумнівно має, болісно читати: «… в серцях, спустошених за роки всевладдя атеїзму, як було убого, так і не побільшало благодушності, святого почуття братерства, просто людського тепла», - з неприхованою гіркотою констатує головний герой повісті «Крах» Павло Марчук у розмові з своїм сусідою. Його, безпомічного інваліда, науковця, «невгодного україніста», поета із зболілим серцем кинули напризволяще усі: відсахнулися, немов від прокаженого, друзі, які «так легко оберталися на недругів, як зроду-віку було між невільників», колишні колеги по інституту, редактори видавництв і - найпекучіше! — навіть найближчі, найдорожчі йому люди — донька і дружина, а відтак відчай самоти розшматував душу, був гострішим, аніж біль у серці. А творці «сяйбудів» (П.Загребельний) обіцяють, обіцяють і так день... місяць... рік… дати путівку на лікування, вже й, бачте, «фактично дійшли згоди».
Та не сталося. За іронією долі, коли партчиновники— вже вкотре! – начебто мали кинути йому рятівного паса, понеділкового 19 серпня (на Спаса) 1991 року стався державний заколот, більше відомий як ГКЧП. Аж три доби втримався на троні «гекачепістський конклав!» А коли заборонили компартію, у Павла Никоновича знову скресла надія: а раптом нова влада зарадить йому нарешті з путівкою. Свої ж прийшли! Ще й пісню заспівали «Ще не вмерла України і слава, і воля!» представники молодої генерації державців, демократів.
Та сподіванням на те, що людина може обстояти право на життя у новому, демократичному суспільстві не судилося збутися, бо ж «у суєті на все маємо час - тільки не на милосердя». Тому-то й не дочекався вчасної допомоги Павло Никонович від нових можновладців; тому-то ніхто (!) й не помітив, «як у ледь потьмянілому небі миттєво змигнула і погасла зірка, скотилася у безвість…»
Такий трагічний фінал повісті «Крах»! Він – як вирок тим, у кого на вибоях цивілізації «випав ген совісті», у кого душі, вражені ерозією збайдужілості до долі свого ближнього, не здатні відгукнутися на біль самотньої, незахищеної людини.
Глибоку емоційну і морально-психологічну реакцію викликає й повість « Доля художника», — ця, за словами автора, «своєрідна болісна сповідь», яка писалась не «збоку», а самим серцем, хоча й оповідь ведеться бід другої особи, створюючи ефект бесіди автора із самим собою, і яку, за Винниченком, не можна читати без брому.
Можливо, усі біди автора-героя повісті « Доля художника» зачалися там, ще до народження? Це ж якою моральною хворобою жорстоке суспільство інфікувало вагітну матір, якщо та зганяла зло на ще ненародженій дитині — «лаялася та била себе по животу”!? І хто знає, звідки вегетується у матері (!) патологічна зненависть, яка спонукає прикутого роками до ліжка рідного сина до суїциду? — «Зробив би що з собою, абощо... Сам розказував про Тютюнника і ще про когось, забула вже. Скільки таких грамотних, розумних людей, яким, видно, дойняло щось і, бач, находили, що зробить, - розтлумачила, мов напуття, свою пораду».
Що й казати, це набагато жахливіше, ніж у Кайдашевій сім'ї.
Чому так трапляється: мати ненавидить сина, а той — рідну матір, чому сповідується культ насильства, страху а чи тієї обережної обережності? Чому наші сучасники, етично зорієнтовані подвижники-інтелігенти, за якими усім серцем уболіває автор, відчувають себе на своїй землі паріями, відчуженими системою, приреченими на самотність? І композитор Яковець на милицях („Продовження гармонії”), і художник Роберт Макоша („Симпатія”), і педагог Роман Морева („Незакінчена повість про есперантиста”), і старий, безпомічний живописець із оповідання «Гімназисти»—усі вони люди зайві і небажані для суспільства. А відтворені у книзі постаті відомих українських митців, знаних автором особисто, що, скажете, дуже вже бажані для влади?
Новелістичне поле, на яке ступає автор, навіть на перший позір приховує небезпеку, хоча б тим, що нагадує мінне. Один необережний крок — і... Цей лан вже щедро засівали Коцюбинський, Черемшина, Стефаник, Косинка, зрештою, Євген Гуцало. І треба мати неабияку сміливість, аби спокуситися «легкістю» жанру. Та поетичні знахідки, якими рясніють новели, на кшталт «крилатий спогад у кімнаті», «прохопилася весна, зашарілася, майнула поза вишнями, де веснянки причаїлися», «вітер-пустун принишк», «благословляю сірооку осінь» і т.д. — виразні стильові ознаки свого бачення світу.
З-поміж новел, вміщених у книзі, чи не найкраща, сказати б, найрельєфніша за своєю художньою довершеністю « Тоніка малої планети». Виконана в імпресіоністичній манері (щось у ній є від світлих полотен Сезанна і водночас від затемнених поезій «Ночі» Альфреда де Мюссе), вона сприймається напрочуд легко - і візуально, і емоційно, бо тут – і поезія, і проза, і живопис. «У незнане - підсвідомі кроки. Обабіч — німа напівтемрява... Морок—мов чорний біль. І, схоже, хтось узяв тебе за руку, як незрячого! Доленька-мати? Чи, може, мачуха-недоля?» Ситцева завіска туманцю, заціпенілі привиди дерев, мармурові профілі погрудь, блакитно-помаранчева зірка, і всі оці, психологічно вмотивовані мозаїчні деталі-метафори, озвучені «живою людською мовою», гармонійно зливаються в єдине ціле — Свою Планету (бо ж у кожного з нас є Своя Планета!), яка так схожа на тоніку!
І хоча «з тобою, у тобі — задавній чорний біль, із тобою — і новоявлена тоніка — домінуюча нота пісні. Віднайдена зоря... співуча мала планета!», та все ж „як не вклонитися Долі, котра дала сили духу, аби не спинитись! Наперекір усьому!».
Анатолій Жикол, письменник.