Урок-Про-Рок

Вид материала

Урок

Содержание “Червона рута” 1989 року “Червона рута” 1991 року

Подобный материал:

• Русская рок-поэзия 1970-х 1990-х гг. В социокультурном контексте, 1798.02kb.
• "Рок". Тем более,что рок считается молодежной культурой,потому что Нет! Пусть это будет, 373.74kb.
• Виа и рок музыка в троицке, 135.73kb.
• Элизиум пресс-релиз, 32.85kb.
• Русская рок-поэзия, 8316.53kb.
• Русская рок-поэзия, 8716.24kb.
• Завещание Философа Ильина (Денисов) Византия и Россия Гибель Империи. Византийский, 22.44kb.
• Ю. В. Таратухина (Ульяновск), 26.23kb.
• Урок Вводный Урок «Вольга и Микула Селянинович», 28.31kb.
• Рок-облепиха, 171.51kb.

“Червона рута” 1989 року

То був перший фест уже майже вільної України. Недарма відбувався він у Чернівцях, де живе най­більш залюблений у пісню люд, а також подалі від центру, де такий фест міг би отримати небезпечний для живих ще комуністів резонанс.

Поїхав я з гуртом “Код Ю”, що створився під фест і проіснував після того років зо два. Що пара­до­ксально, багато гуртів на тому фесті були такі самі: або разовий проект, або пере­кла­дені україн­сь­кою пісні, або відтворення гурту (як наприклад “Гу­цу­ли”) для одного виступу. А може й не пара­до­ксально це, бо змога виступити на такому рівні при­вер­нула увагу багатьох українських музикантів.

Надто прикро, що саме “Криголам” і не виступив разом із “ВВ” та “Братами Гадюкіними”. Через багато років таке повториться, коли на перший хер­сон­сь­кий фест “Крок у майбутнє” нас просто не за­про­сять – не знали-забули. І вже всі привілеї наступного року не загладили того прикрого відчуття. Подібне я відчуваю щороку, коли нас не запрошують чер­го­вий раз на святкування Дня незалежності…

Чернівці – симпатичне місто, хоча контраст між нижньою задимленою місцевістю та верхньою – із замком-університетом – присутній. Я там побуваю ще – пізніше з Андрюхою Вітриченком поїдемо на якийсь студентський захід, де зіграємо під аку­стич­ку й бас дві пісні – “на героя немає моїх сліз, що попереду батька в пекло ліз, тільки жаль минулеє моє, що останню пісню співає” та “своїх дітей за­хи­щає птаха – своє життя іншим зберігає…”

З хлопцями гуляли містом і добряче напилися вина. Особливо я. А тому, коли сиділи в залі на попсі, я навіть кричав, що, мовляв, Рибчинський – жид. Сором! Дяка “Коду Ю”, що оберігали мене та притримували. Самі ж вони добре погуляли: дівчата були в номері весь час. Порівняєте з нами через два роки …

Тоді в Чернівцях зібрався весь бомонд україн­ської естради та неформальної музики. І якщо кон­кур­си поп-музики відбувались у центрі міста, то рок-конкурс був на стадіончику, що повністю був закритий міліцією, і рок-музиканти слухали пере­важ­но одні одних. Що мене неприємно здивувало, то це халтурний виступ “ВВ”, а приємно – “Гадю­кі­них”, які в межах фесту зробили навіть сольний виступ. Уперше почув там “Вій”, що також спо­до­бався. Ну і звичайно, Віка Врадій, яка сколихнула взагалі тогочасне музичне життя-буття. Рок-мотиви, гуцульські наспіви та гострі але прикольні тексти – те що треба на той час! Зараз розумію, що левова частка того успіху – її на той час чоловік Володимир Бебешко, що грав і на бас-гітарі.

Зрештою гранди отримали свої нагороди біль­шою мірою за попередні заслуги, а лауреатство їм потрібне було тоді для майбутніх поїздок за кордон. Та ж Віка взагалі туди від’їхала назавжди.

Якщо чесно, то зараз чудово розумію, що того­час­ний “Криголам” нікого би там не вразив .

Найнебезпечнішими для влади виявились бар­ди, що цілком зрозуміло як на совкові традиції цього стилю. Запхали цей концерт за місто – у болотяну якусь долину. Я довго чекав на свій ви­ступ, уже стемніло, й ось вимкнули електрику… Було повідомлено, що хто бажає виступити у світлі фар автобусів, – вперед з піснями! Я й виступив – щось там прогкав (здається, “Квітоньку”). Хто не за­бажав, ті виступили на наступний день зранку під час репетиції попси. Здається, хтось із тих людей став лауреатом – так серйозно піді­йшли до того.

Зрештою з бардів запам’ятався Едуард (ось так – Едик ) Драч, який цікаво грав на гітарі, Марійка Бурмака, що пізніше стала попсовою зіркою, та чолов’яга з якоюсь модерно­вою кобзою та трубним голосом кобзаря. Він узяв гран-прі (довелось під­гле­діти в Інтернеті – Василь Жданкін).

У попсі то були Павло Дворський (а як же – місцевий улюбленець, традиційна українська естра­да) та Олександр Тищенко (бідненький, весь час на­ма­гався бути рокером, а ніяк!)

Закриття було на стадіоні. Палили ватру, ска­ка­ли козаки на конях, співав народний улюбленець Назарій Яремчук і, як того не бажали комуністи, все було просякнуте духом вільності, майбутньої сво­бо­ди. І тільки один не брав активної участі в цьому святі – той, хто також заслужив своєю боротьбою на це… Ех, доля!

“Червона рута” 1991 року

Відбірний тур до фесту пройшов у Голій При­ста­ні, де ми були просто супер! Один із най­при­єм­ні­ших спогадів від музики.

До речі, всі можуть підтвердити, що найгірші сни – то коли щось звичне робиш, а воно у тебе ніяк не виходить! Мені часто снилося, що або гітара розстроєна, або ще який клопіт, але виступ у сні ганебний. Одного разу таке справдилося – той згаданий уже випадок із п’яним затем­ненням. Більше такого вже не буде…

Головою журі був відомий у Херсоні музикант і диригент Вазін (Царство йому небесне!) Він відомий був як противник рок-музики, але наш виступ назвав “справжнім українським роком”, і це поряд із тим підсумковим номером журналу “Аврора” стало ще однією перлиною у бусах моєї музи ! Ще одна перлина – фотка з музикантами гуртів “Форвард” і “Машина времени”, де вони написали : “Группе “Ледокол” – бойцам heavy-metal”. І це не просто так, а після прослуханої пісні “И умолкает подлый говор, когда идет в атаку форвард”…

На відборі ми зіграли нашу улюблену на той час пісеньку “Самурай”: “Будьмо ми гордими людьми, зробимо харакірі собі” – з потужним органним зву­ком, гітарними рифами та мелодійним соло.

Отак потрапили до Запоріжжя на фест 1991 року. Щоправда, була і неприємність: Юрчику Іванову прооперували руку. Я хотів, щоб він їхав з нами і співав з гіпсом. Хотілося такого своєрідного під­твер­дження вірності “Криголаму”… А хлопцю, зві­сно, не до того було .

Замість Юрчика поїхав його брат Пашка, що тоді мав ро­ків 16, а надалі присвятить своє життя музиці та протес­тантській церкві. Взяли ми також Вітька Роменського – за організатора: приємно, коли хтось вирішує за тебе органі­заційні питання – житло, їжа, жеребкування виступу тощо.

Пливли до Запоріжжя на “ракеті” – через чи­слен­ні шлюзи. У місті сподобався острів Хортиця, де ми побували у музеї, скупалися у Дніпрі, поїли терену. З культурної програми – сходили до відео­са­лону, де подивились концерт “Квін у Будапешті”. А так весело провели час – постійно жартували, ви­пи­вали небагато. Несправжні рокери – так? 

Зіграли на першому виступі дуже ритмічні речі: “і казковії палати можна перебудувати, та ніхто вже не побачить, що курінь в основі хати”, “і тільки залишилась пісня козацька – незмінена вона була, та тільки якось по-бусурманські громада її загула…” Під коломийковий забій навіть ведучі пританцьо­ву­вали. Зіграли під фольк-роковий ритм видозмінену “Ще не вмерла”, яка тоді ще не була гімном…

Грали Шевченкову пісню “Три літа” – здається, на другому виступі дипломантів і лауреатів фесту. То був важкий блюз, де я у кайфі лягав майже на підлогу. Щоправда, намолов перед піснею всілякої фігні – типу, що тільки ми правильно робимо Шев­чен­ка. Сором…

З іншого життя фесту 1991 року варто зауважити про один випадок. На саунд-чеку ми повинні були виходити після гурту “Табула раса”, оскільки в про­гра­мі навпаки – вони після нас. Але десь завіявся один їхній музикант, і організатор психанув і ви­ста­вив нас, а їх погнав! Вони, зрозуміло, вийшли все одно пізніше та грали Стінга. Пізніше виявилось, що для них уже були готові гастролі за кордон і зали­ша­лась лише дрібниця (ги-ги) – отри­ма­ти фор­маль­но якесь лауреатство.

На конкурсі, після нашого виступу зробили пе­рер­ву (уявіть, скільки коньяку виставив продюсер “Табули”), під час якої вони знову таки потре­ну­ва­лись на Стінгові, після чого зіграли конкурсну про­гра­му – таке ж саме, тільки по-українськи  та отримали ту свою перепустку (ордер?) Коли піз­ні­ше в шоу-бізнесовому ефірі з’явилася “Табула раса”, то була зовсім інша музика – власне вже попсова.

На цьому фесті зарисувався й Кузьма Скрябін (співав щось типу “на даху танці” під своїм ім’ям Андрій) та Олександр Пономарьов.

Після Запоріжжя ми залишились утрьох – як завжди мріялось. Я б тоді згодився лишень на вока­лі­ста-скрипаля. У цьому складі ми записали другий альбом – “Пісні Великого Чорногуза”.

Але перед тим була ще одна подія – участь у телешоу! Голосно сказано, але тоді один хлопчина на місцевому телебаченні зробив регулярну музичну передачу, де й організував запис шоу – виступи під фанєру найбільш відомих у місті гуртів. Звали того хлопчину Андрій, він мав продюсерські нахили і згодом організував гурт “Степ”, який зіркою блиснув в Україні протягом двох-трьох років (тоді інші два пацани з гурту відшили того Андрія та й занепали тихенько: хлопці при грошах, то не пропадуть).

Ми там “грали” пісню “Партизан” (“ох і запльо­ва­ний цей майдан під моїми ногами…”) Стібалися під фанєру. А інші взагалі – ще й дівчат поставили з інструментами: начебто грають… Сміх і годі. Відбу­ва­лося ж це дійство у Палаці піонерів, що цілком символічно .