Geum.ru

Урок-Про-Рок

Вид материалаУрок

Содержание


“Червона рута” 1995 року
Духова музика
Подобный материал:
1   ...   8   9   10   11   12   13   14   15   ...   19

“Червона рута” 1995 року


Цей фест відбувався у Севастополі. Такий був хитрий хід організаторів: українська музика від Заходу до Центру та від Сходу до Півдня.

На відбірному ми зіграли фольк-джазові речі, запро­сивши для музичного колориту Сашка Котля­ро­ва – також кадра, що “по старості” пішов учитися до музич­ного училища, але на відміну від Андрюхи Вітриченка став професійним музикантом-трубачем. Ми зіграли супер-річ “Породила мати сина, та не научила” з соло на трубі та роковою кодою. Але на нашу біду головою журі прислали молодого хлоп­чи­ну (а чого ж, бувають і пристаркуваті хлопці ), який відразу поставив вимогу: стиль повинен від­по­ві­дати тій популярній музиці, що грається на му­зич­них каналах. Іншими словами, вони захотіли мод­ної музики від “ЧР”…

Зрештою пройшов я один – знову як бард (здається, взагалі від Херсонщини один – не па­м’я­таю). Поїхав уперше до Севастополя, щоб це за­па­м’яталося мені назавжди. Ще в поїзді виявилось, що в мене немає перепустки, – проґавили наші орга­ні­за­тори-“комсомольці” (в смислі колишні). Тому у ме­не забрали паспорт і сказали прийти за ним на наступний день – відразу після конкурсного виступу.

Сумний був той день – відчуття себе чужим. І хоча виступив непогано та й подивився на суто кам’яне місто моряків (все ж таки російських, або совкових, що однаково, або й пенсіонерів-моряків таких самих), але кілька кілометрів трасою до того КП, де віддавали паспорти, та фраза “щоб ми вас тут завтра не бачили” відбили охоту повертатися сюди знову. А змога була така, бо по приїзді до­до­му дізнався, що мені виступати на фінальному кон­церті (дипломант у черговий раз). Сказав “фіг вам”… і на цьому закінчилися мої “ЧР”, бо там “можна лише до 35-ти років”.

До речі, так по житті моєму той віковий ценз про­йшовся не перший і не останній раз. Виходить, що пізно став молодим, коли вже таким офіційно не сприймають (ги-ги). Так і житло, так і фахові спра­ви. Проте навчився зрештою цим не перейматись – так Богу отже потрібно…

Ще дві події були пов’язані з Севастополем – без­посередня та опосередкована. Перша – сусідство у готелі з Сашком (ім’я навіть пам’ятаю!), який був знайомий з попередньої “ЧР”. Він у бардах наробив гуркоту у прямому смислі – співав таким голосом, що аж дах падав! Це був рик пораненого звіра , чим усі тоді були шоковані.

Так от, познайомилися з ним ближче, і я пере­ко­нався, що він і насправді чудний добряче. Бігав по номеру та щось шукав. Знайшов – мій годинник-цибулю: цокає йому голосно! Заховав її до шафи та під якесь ганчір’я. І що – через кілька хвилин знову цокає! Жах…

Але коли він спробував співати мої пісні – вийшов страшнючий конгломерат! Ото б такого вока­ліста! Щоправда, зірочка на чолі горить… Помітили ж на “ЧР”! Артист!

Друга подія відбулася трохи раніше чи пізніше за фест – поїздка моя на наукову конференцію до Мін­ська, що перетворилась на якусь кіно-фанта­сма­горію. Поїхав туди я разом із такими ж аспірантами – хлопцями та дівчатами з іншої України. Перше враження – навіть візуальне – потрапив до совка у сімдесяті. Особливо міліціонери типові. А коли ми дібралися до місця проживання – гуртожитку ко­лиш­ньої партшколи, жахнулися: комендант (міцний такий дід із потужним голосом) прийняв нас у кабінеті, де стояли совкові прапори та висіла така ж карта, і виголосив відповідну промову… Дівчата стояли, кусали губи, щоб не сказати чого зайвого, бо ж не буде тоді де жити .

Я жив у номері сам, у блоці – з одним ще мужичком кегебістського вигляду. Проте не він виявився небезпечним! У холі дивився я футбол з іще двома такими любителями. А в перерві фут­бо­лу були новини – показували, як хтось із південних слов’ян робив у себе революцію. То я й ляпнув, що от, мовляв, народ – не те що ми! Мужички гмикнули щось у відповідь, а серед ночі в двері до мене постукали (…!).

То були вони. Вибачились і просили щось подивитись у кімнаті – мовляв, тут жив знайомий та щось забув. Подивились ми та й розійшлись. Коли я вже добре спав, знову постукали. То вже були міліціонери з вулиці, бо в куфайках і шапках. Іззаду ховалися й ті двоє. Вони також подивились – більш уважно – на кімнату, під ліжко, проте вибачились і пішли собі.

Я ліг спати далі, а тоді мене в голову як стуконе: так це ж мене перевіряли! Жах. Такого відчуття ще не було в житті. Подумалося: а що як приховали там чогось – наркотики, скажімо, а пізніше зайдуть і посадять мене! За язик! Ні – за пропаганду свободи! Втім нічого більше не було такого, окрім знайомства з одним білоруським інтелектуалом за пляшкою, коли ми вмовилися говорити кожен своєю мовою – кайфували від їхньої краси та зрозумілості…

Щоправда, містика була присутня й далі. Я запіз­нив­ся на поїзд! А ще більшим приколом було те, що квиток у мене був на інший день (якось так неуважно купляв ще вдома)! То сів з пересадкою та десь ще гуляв уночі, чекаючи в тяжкому похміллі на поїзд до Херсона. Ось такий був жах!

Духова музика


Видно, тоді була певна депресія, бо коли музику гурту так “опускають”, то настає облом і потрібно з нього виходити з честю. До того ж Віталик йшов до армії й ми не відали, що робити далі.

Зрештою виступили навіть з Льохою вдвох на фесті авангарду, про що я вже казав. Як і раніше, грали з Льохою вдвох на базі всіляку абстракцію.

Поряд із цим я задумав робити духову музику (не духовну ) і запросив з музучилища бажаючих хлопців. Це почалось від спроби взяти тубу замість бас-гітари – видно, була якась клятва Віталику не брати іншого басиста. За деякий час я навчився писати для духових ноти, а хлопці з училища по­ча­ли по тих нотах реалізовувати мої задуми.

Це був кайф: басовий рик туби, сольний вереск саксофона, стрімкий звук труби та рокові рифи тром­бона – ось вам і рок-музика. З барабанами та гітарою виходить дуже драйвово. Тому я чудово розумію тих, хто грає з духовими!

Я зробив нову програму для такої музики, яку колись на репетиції навіть записали, та той запис за іронією долі хтось мені не віддав  (на іншому боці касети була записана наша з Льохою композиція-імпровізація на півгодини).

Трубач Серьога та тромбоніст Раміль пізніше ста­ли музикантами гурту “Сбей пепелс”, який поїхав до Києва та грав там у клубах кавери, але про те, з чого вони починали й хто їх витяг у рок-музику, ніхто з того гурту ніколи не згадував .

Цей варіант “Криголама” два рази ми виставляли на публіку. І коли перший – то був виступ у му­зич­ному училищі, присвячений чомусь не зовсім му­зич­ному, то другий – то був виступ у “Ювілейному” на якомусь фесті. Там ми грали без баса й барабанів! Простий звук гітари, Генка – на бубні та співав, саксофон і тромбон. І це був драйв, і це був Рок!!! Екстаз наш і публічний.

Як бачите, Льохи вже не було: він тоді з музикою зав’язав. Сказавши так, поїхав у 1996 році до Києва вчитися та жити. Через п’ять років він повернеться до гурту. А зараз починається новий період – у деякому вимірі тимчасовий.