Урок-Про-Рок
| Вид материала | Урок |
Содержание“Таврійські ігри” |
- Русская рок-поэзия 1970-х 1990-х гг. В социокультурном контексте, 1798.02kb.
- "Рок". Тем более,что рок считается молодежной культурой,потому что Нет! Пусть это будет, 373.74kb.
- Виа и рок музыка в троицке, 135.73kb.
- Элизиум пресс-релиз, 32.85kb.
- Русская рок-поэзия, 8316.53kb.
- Русская рок-поэзия, 8716.24kb.
- Завещание Философа Ильина (Денисов) Византия и Россия Гибель Империи. Византийский, 22.44kb.
- Ю. В. Таратухина (Ульяновск), 26.23kb.
- Урок Вводный Урок «Вольга и Микула Селянинович», 28.31kb.
- Рок-облепиха, 171.51kb.
“Таврійські ігри”
Я познайомився тоді з Ігорем Глущенком – старим херсонським барабанщиком: йому тоді було близько п’ятдесяти, стара совкова школа ВІА, працював у Чорнобаївці заступником голови (завгосп), але жив у Херсоні. От ми з ним, а також Санько Бруд і Олежка Баранов – відомий херсонський професійний музикант-клавішник (обласна філармонія, гра в рестораціях), якого я вмовив попробувати стати вільним вокалістом, а він у страшенному здивуванні погодився, й зіграли кілька разів на святах у місті. Пісні тоді були “Бабуся Україна” (“хоч співай, хоч не співай, танцюй не танцюй, ой сліпая дивись, ой глухая почуй”), “Херсонський блюз” (“і майдан запльований перед Ульяновим Вовою…”), “Облом”, “Людолови” та інші. Тобто то був майже професійний за якістю склад. Але публіці він здавався по-справжньому легендарним, бо старий за віком учасників. При тому Олежка все ж таки не був рок-вокалістом і драйву від нього на сцені не було. Іншими словами – відчувалось, що це тимчасово. Вихід був – повернення Віталика.
А поки що я познайомився ще з одним цікавим кадром – Вітьком Гузем, який зголосився бути менеджером гурту. З ним я провів багато часу за бесідами на теми життя, бо йому було цікаво, як з’явилася взагалі така творчість. Він навіть ходив на мої лекції до педуну (з історії мови та курсу сучасної української мови), чим викликав чималу цікавість дівчат-студенток: нас примушують слухати цю дурню, а цей сам ходить – певно, такий же дурко, як і той лектор із хвостом !
Вітько потихеньку намагався переконати мене в користі від купи музикантів на сцені; ми навіть спробували грати разом із моїм старим приятелем – відомим у середовищі херсонських халідників гітаристом Пашею Пушкаренком. Пізніше, коли Вітя створив власний гурт і грав там на гітарі, я зрозумів, що він тоді хотів у глибині душі й сам грати у нас. Зрештою коли повернеться Віталик, то Вітя швидко зникне, бо перший мав загострене відчуття до “мутних” осіб. Це не в образу Віті, просто він для “Криголама” був чужий апріорі .
Проте Вітя все ж зробив одну корисну справу для гурту – організував наш виступ на фесті “Таврійські ігри”. Цей фест був організований каховськими посткомсомольцями, зокрема колишнім секретарем Баграєвим з допомогою Цигіпи. Щоправда, перший зробив по-беріївському – вигнав другого з корабля (серйозно, так і було: корабель – то місце проживання учасників і гульок оргкомітету на фесті). Серьога ображений пішов собі, а Баграєв став улюбленцем влади, зокрема Кучми, та у подальшому – політиком (у національній державі – ги-ги).
До речі, цікаво б дізнатись, скільки у нашому парламенті євреїв – не за паспортом (як, скажімо, Червоненко), а справжніх – як Баграєв? І ще: за питомою вагою ще у світі таке є? (окрім Ізраїлю, звісно)…
Вітько бігав як навіжений, дзвонив, прогинався перед клерками від фесту та домігся таки виступу для нас! Честь йому і хвала за це!
Отже, коли Віталик повернувся, ми вже мали склад для виступу на “ТІ”. Вокалістом бути я запросив Костика Голубова, що надалі буде співати у нас, але по-чудному – час від часу зникаючи кудись на певний період. Барабанщик – Ігор Глущенко, який вніс до “Криголама” спокій та домашню атмосферу. Його добрий гумор класно зігрівав – не гірше за горілку, зі споживання якої він завжди здійснював приємний ритуал.
Поїхали ми на автобусі, водієм якого був Ігор Маринко! Оце так! Пробалакали всю дорогу. Тепла атмосфера. Всі дні, що ми були в Каховці, Ігор був із нами, ще й віз нас назад на авто.
Коли ми приїхали, виявилось, що нас чекали на наступний день! Вітька почали маринувати ті клерки від оргкомітету. Тоді я психанув і пішов туди сам. Не пам’ятаю вже суті справи, але нас поставили відразу ж – тільки грати під час пивного конкурсу. Проте це було зовсім непогано, бо зіграли ми у перервах між випиванням келихів юнаками (чомусь саме діти й змагаються у цьому ганебному конкурсі) пісень вісім! Також було добре, що напередодні наш приятель – поет і співак Мишко Чорноморець читав зі сцени вірші про криголам “Криголам” . Погано тільки, що це був день, і публіки, зрозуміло, було мало. Та й ставлення звукачів було похабним – так, вони забули включити барабани на першу пісню! А слухав нас уважно і Олег Скрипка . Ех, аби ж це вперше чи востаннє…
Погано було й мені на той час (через рік я буду прооперований від тої болячки) – я не міг довго бути поза домом, і радості не приносило ні пиття, ні їжа. А тому через день ми поїхали додому, хоча нам пропонували херсонські журналісти виступити за їх проханням через день! Усе не так…
Так ми тоді грали – Ігор, Віталик і я – з набігами Костика. Згодом почали сусіди – фірмачі-комп’ютерники виживати “Криголам” зі славетної бази, але спочатку ми провели там добрячий джем-сейшн, присвячений 15-річчю гурту.
Були на ньому всі наші друзі – колишні й нинішні криголамівці – барабанщики Ігор та Льоха, басисти Сашко та Віталик, тромбоніст Раміль, співаки Олег та Генка. Був і Мишко Чорноморець, який також пробувався колись на нашого вокаліста… Був торт, спечений Віталиковою дружиною, з написом про 15 років “Криголаму”. Записували на камеру та фоткались. Грали та співали все, що знали.
Можна так сказати, що то був прощальний вечір на старій базі. На той час я ще й змінював роботу, і тому довелось змінювати зачіску на коротку – такий був профіль праці (міліцейський інститут). Тобто рок тепер залишався лише в голові, а не на голові !
Чорнобаївка
З тим почали їздили на репетиції аж до Чорнобаївки – один раз на тиждень, у вихідний. Там було дуже затишно, звук добре чути, кімната простора.
Музичні традиції у селі міцні та давні: у совкові часи був потужний ВІА (Ігор Глущенко там саме й грав), зараз – духовий, хорові фестивалі…
Спортзал також не буває порожній: навіть з Херсона приїжджають пограти в футбол і навіть у баскетбол! Колись ми після добрячої випивки зайшли до спортзалу, то я навіть трохи судив гру!
У них на 8 березня щорічно збираються всі старі місцеві музиканти та грають для жінок. Одного разу й ми брали у тому участь. На репетиції ВІА, що мав і духову групу, поки не було вокаліста – такого собі хлопака у костюмі 70-х років, із зовнішністю досвідченого пияка, я визвався поспівати “Письмо” з репертуару Ободзинського й отримав від того справжній кайф : ходив по сцені з понтом дєла, мотиляючи мікрофоном як Лещенко. Звук – супер: труби, баян і т. ін. Пацани наші були у захваті.
Ми ж грали кілька пісень на простому звукові. “А у киці ніжка заболіла, боляче їй на ніжку ступати…”
Там прийшла думка зробити великий концерт на великій сцені. На той час це обійшлося доларів у 100. Ігор ще й спонсорів знайшов гривень на 100. Отже, я випросив зал Будинку культури текстильників, бо директор був добре знайомий. Це обійшлося безплатно, хіба що п’ятірку далі освітлювачу.
У тому ж БКТ зберігав апарат Вася Юраш – наш головний звукач у місті, колишній барабанщик (через що й визвучує таким чином, що головні бас-барабан і бас-гітара). З ним ми й домовилися про мінімальну ціну.
Цей концерт відбувся у 2000 році – типу мені на 40-річчя. Я його назвав “40 на 40”: стільки там лунало моїх пісень. Зіграли ми пісень тридцять, інші лунали в записі перед концертом і після, а також деякі я співав просто під акустичну гітару.
Виглядало красиво: я на високому стільчику, гітара акустична – американська з круглою декою (взяв у хлопця).
Співав Костик. Тоді ми саме вивчили нову програму, де були красиві пісні у два голоси. “А там на високій горі і у глибокій норі мудра вічність живе, тихо пливе…”
Після концерту сіли у ближньому пивняку – осіб із двадцять нас було. Відзначили.
Ігор не захотів більше грати, бо не мав часу й відчував себе для такої музики застарим – не за віком, а за покликанням. Пізніше ми часто зустрічались, і він ходив на наші виступи. Я навіть пропонував йому бути менеджером (ги-ги, кому тільки не пропонував…)