Geum.ru

Урок-Про-Рок

Вид материалаУрок

Содержание


Голос Азії
“Червона рута” 1993 року
Віталик Ткаличенко
Подобный материал:
1   ...   7   8   9   10   11   12   13   14   ...   19

Голос Азії


Я спеціально написав цю назву без лапок, оскільки давно відчував потяг до східної музики, а улюблений “Рятівний оазис” має багато таких елементів. Крім нього у мене є ще кілька витворів у такому стилі, а тому завжди я мріяв реалізувати хоч якось цей напрямок.

Почувши про фест “Голос Азії” в Алмати, ще у 1991-му я запропонував хлопцям зіграти східну музику. Вибрали пісню: “Ходить доля та й по білому світі, та й рахунки зводить із людьми… Приготуйте свою плату, безкоштовну плату…”

Ігор грав на бонгах, Юрчик – сольні партії на клавішах. Вийшло класно. Записали на касету та відіслали. Я уявляю, як там дивувалися ті казахи, слухаючи свою музику з українськими словами! Проте ще більше здивовані були ми, коли отримали з оргкомітету запрошення на фест!!!

Єдина вимога була конкретною: професійний за­пис на широкій стрічці. Ми, звісно, знайшли такий магнітофон у театрі та домовилися переписати на нього той запис, що був – от і все, що могли… Така доля андеґраунду. Без грошей до шоу-бізнесу зась!

Десь реалізувати можливості є в наших силах – як, наприклад, після поради того київського компо­зито­ра щодо потреби у вокалісті ми так і не зро­би­ли того до фесту “ЧР”; але десь і не в наших (як з тією Азією) – через голову не стрибнеш!

“Червона рута” 1993 року


Проходила вона у Донецьку. Андрій Яценко був за адміністратора, то було все як по-писаному: го­тель, кафе, прогулянки. Я тільки одного разу Льоху затягнув до оперного театру. Було прохолодно.

Я, наївняк, ще й привіз до Донецька похідну свою систему для гри на вулиці, яку ні тоді, ні пізніше не використав (для ноги бубон, стійка для гармошки, комбик для звуку). Хіба що на комбику грали ми у готелі та настроювали гітари.

Виглядали ми стильно: всі втрьох з борідками, у чорних окулярах, ми з Сашком з довгим волоссям, Льоха – лисий . Коли пробувались на саунд-чеку, Саня зіграв підготовлену нами річ на флажолетах, і всі звукорежисери попадали під стіл. Коротше ка­жу­чи, непогано вийшло. Тільки система з гармошкою не виправдала мої надії, бо не могли на неї налаштувати мікрофон. Думаю, що оператори зреш­тою зробили його тихим, аби не заводився, що не відповідало задумці – синтезаторному ефекту.

Одна була побутова біда – я тоді не пив після операції та жер весь час капусту (думав, що допо­ма­гає таке зілля)! Уявити тільки, як від мене смер­ді­ло… Сором!

Грали ми “Дві хати”, здається, а також “Наш Андрійко – пан-хазяїн”, “До рукавички всіх запро­шуєм, вже якось будемо у тісноті…”, з чим отримали знову свій диплом незмінний (рівень відзнаки).

У готелі я вмовляв Сашка вчити ще речі, проте вже розумів, що він розчарований безпер­спек­тив­ні­стю рок-діяльності. Пізніше він поїде грати десь на Кипр, і взагалі на кораблях, що цілком заслужено, хоча й шкода. До речі, тим же шляхом піде (попливе ) і Юрко Іванов – єдиний з постійних криголамівців, хто залишається музикантом після свого відходу.

Віталик Ткаличенко


Отже, ми з Льохою награли вже купу речей удвох, і треба було шукати бас-гітариста для реалі­за­ції задумів. Зрештою серед хлопців, які ходили до нас на репетиції та й деякі виступи у нашому клубі, я помітив Віталю, який попри свої 16 років був аж надто дорослий та метикуватий у музиці. Любив він російський рок (який я називав завжди “червоним”), зокрема “Наутілус”, але на слуху мав й іншу музику. Зійшлися ми з ним на ритм-енд-блюзі, який він по­лю­бляв через ту просту начебто першу долю, та грав її зі смаком і задоволенням.

З Віталиком ми наготували ту купу рок-джаз-фольк-блюзових речей, які пізніше увійшли до двох лайвових (репетиційних, демо ) альбомів, які я зібрав з усіх записаних нами касет і позначив саме 1994-1995 роками. Там є багато ритм-енд-блюзів і цікаві фолькові та джазові теми.

Першим виступом був концерт на набережній біля “вічного вогню”, присвячений Дню визволення міста. Не пам’ятаю, хто нас туди взяв, але це було супер! Більше ніколи не було, щоб спілкуватись весь вечір з такими людьми, як Віллі Токарєв чи Таїсія Повалій. Вони всі були в наших умовах. Єдина, хто показала свою прибацаність, була Ірина Білик, яка ховалась, як Майкл Джексон  (Царство йому не­бес­не ). Пізніше я буду свідком такої поведінки у Славка Вакарчука…

Мало того – ми відкривали той концерт! За­спі­ва­ли “Ой як збиралися хлопці-козаки” та “Чорний блюз”, який показували після того кілька разів по УТ-1. Фантастика…

Любили, як завжди, сольні виступи. Спочатку я організував фест “Коло фольку” біля к-т “України” – перед позеленілим  Леніним. Вперше в тому місці хтось виступав з потужною музикою! Після того, звісно, я заклявся щось таке організовувати, бо при­ма­зались тітки з міського управління культури: мов­ляв, так не роблять, потрібен режисер, смєта, ма­шина тощо… Я ж домовлявся з людьми про до­бро­віль­ність – прийшли та виступили. Нехай навіть для мене особисто! Зрештою формально тітки ви­зна­чи­ли того режисера, який перед концертом поглянув на мій сценарій і дав добро (отримавши, звісно, разом із тітками якісь гроші…)

Але все одно так сталося, як я хотів: виступив церковний хор, хлопці-панки з Чаплинки, подружжя Телюків з фольк-попсою (вони, до речі, й мої деякі пісні виконували на виїзних фестах), а наприкінці – Криголам з годиною музики.

Співав у нас на тому концерті Генка Бєлозубов – як пам’ятаєте, колишній вокаліст того ж таки “Феєр­вер­ка”. Він – копія Діо, тільки трохи припадає на ногу. Але верткий та з дуже дзвінким голосом. Доводилося робити його партії нижчими, щоб не було геть уже по-пацанячому.

Можна сказати, що це був перший класичний вільний вокаліст у “Криголамі”. Звідти й новий імідж на сцені. Віталик, як і кожний наш басист до цього (крім Сашка Бруда), стояв собі – наче у “Самоцвєтах” якихось. І тому мене одного, що рухається, не вистачало . Отже, Генка додав драйву та руху. І взагалі веселий хлопець! Він був актором у ляльковому театрі, пізніше пішов на вільні хліба, а останнє місце – працівник сцени у драм­театрі – разом із сином.

Щоправда, до цього ми пробували вокаліста Льошу Соверткова, що навчився самотужки грати на флейті. Він був неформал – щось на зразок буд­ди­стів. Ми з ним кілька разів співали в педуні якісь класичні розспіви, навчені Оленою Голиковою – хоро­шою дівчиною, росіянкою, залюбленою в україн­ську культуру. Колись робили в нашому клубі сольний концерт, де вона співала кілька наших фолькових пісень – у народному вбранні, з руш­ни­ка­ми на колонках… Але все то було недовго.

…З Генкою ми з’їздили до Києва на фест “Пер­ли­ни сезону”, коли той, як і “ЧР”, був ще значного масштабу.

У столиці було холодно. Коли ми зайшли до зали на саунд-чек, мене впізнав Саня Потьомкін (пам’ятаєте “Перрон”?) Було надто приємно… Ось би й продовжити старі контакти, завести нові! Але ж комплекси чи криголамівське невезіння, чи зваємо­за­лежність їх одне від одного…

Зіграли ми дві пісні, й одну з них зрештою ви­зна­чили як лауреатську (“Людолови”) та сказали нам сидіти в Києві ще кілька днів – чекати фіналь­но­го концерту. Замерзли. Чекали. Пам’ятаю випивку на кришці роялю за кулісами фестивальної зали (бо холодно ). Зрештою повдягали все, що у нас було, та вийшли на фінал. У мене, пам’ятаю, був светр під джинсовою жилеткою…

Нагороджував нас тільки-но прибулий жити в Україну з США політик, який порівняв нас із якоюсь американською рок-командою та пожартував, що Вер­ховну Раду (так він зрозумів пісню) вдягали у різні кольори, але щоб у голубий – такого ще не було! А там: “Людолови ідуть, яничари ідуть, чер­вонії ідуть, голубії ідуть…”

Коли ми придивились у готелі до того ди­пло­ма, то побачили, що наше третє місце намальоване зверху на білилі, яким замазано друге. От…