Урок-Про-Рок

Вид материала

Урок

Содержание Прощання з Корсункою

Подобный материал:

• Русская рок-поэзия 1970-х 1990-х гг. В социокультурном контексте, 1798.02kb.
• "Рок". Тем более,что рок считается молодежной культурой,потому что Нет! Пусть это будет, 373.74kb.
• Виа и рок музыка в троицке, 135.73kb.
• Элизиум пресс-релиз, 32.85kb.
• Русская рок-поэзия, 8316.53kb.
• Русская рок-поэзия, 8716.24kb.
• Завещание Философа Ильина (Денисов) Византия и Россия Гибель Империи. Византийский, 22.44kb.
• Ю. В. Таратухина (Ульяновск), 26.23kb.
• Урок Вводный Урок «Вольга и Микула Селянинович», 28.31kb.
• Рок-облепиха, 171.51kb.

Прощання з Корсункою

Як ви уже й самі зрозуміли, щось у 1988 році із гуртом коїлось не те. Пух охолов до музики, зайнявся особистим життям, кинув корсунську сім’ю та переїхав до Нової Каховки. Ми втрьох спро­бу­ва­ли відновити гурт, музикуючи у Веселому (Хох сів за барабани). Прикро, що саме перед цим Юрчика вмовили купити пристойний на ті часи бас (нова “Йолана” – такий кривий, моднячий).

Зрештою нічого з того не вийшло. До того ж Бог розпо­рядив­ся, щоб я довго не мучився : мене за­про­си­ли працювати до рідного педіну.

Взагалі у Корсунці життя було повільним і надто спокійним. Усе вміщувалось у коло друзів, де ре­гу­лярно відбувалися сімейні гульки та пікніки. Музика була єдиною відрадою, а тому коли її не стало, то й смислу там бути не стало. Хоча була яка-не-яка квартира (відомча, однокімнатна, сира від сусідньої річки), що так і залишилась єдиною, яка була у моєму дорослому житті.

Залишились куми Вакуленки, до яких я часто приїжджав опісля та й Артемко бував на канікулах, оскільки бабусь у нього вже не було…

Залишились друзі Єрмолаєви; з Олегом ми багато пізніше напилися в Херсоні пива та горілки (що ще згадається, як не гульки!)

Залишився Коля Чопа, який не зміг жити у Хер­со­ні та був біля матері у селі. Так він там і помер від інфаркту – від журби за дітьми, за роботою, бо саме закрили спецшколу та розігнали працівників у без­стро­кову відпустку. Ну й почав пити…

Залишились там і наші хлопці, які через пару років узагалі забули, що вони грали рок-музику, як, до речі, й Тюбик… Юрчик працював у ДАЇ, був та­ким собі старшиною-господарем. Хох був водієм вантажівок, здається, й дальнобійником. У обох – по двійку дітей (хлопчик-дівчинка). Тюбик, як і біль­шість “корінних херсонців”, які виросли при мамці, не має ні сім’ї (колись була студентська, традиційно однорічна), ні постійної роботи.

До речі, попри розповсюджену думку про Херсон – місто дівчат, я більш ніж упевнений, що старих холостяків у Херсоні навіть більше, аніж таких жінок. Причиною цьо­го, думаю, і є саме ті жінки, які ціни собі не складуть у юнацькі роки, після сорока стають добряче бахнутими по голові, а після п’ятдесяти вже пізно пити боржомі …

Таким невеселим вийшло прощання з Корсун­кою, де моя муза все ж таки отримала кайф.

Херсон

В обласному центрі на той час також був рок-рух. Але гурти, які приїжджали до Нової Каховки, були якісь не такі: це було або ретро (“Моноліт”), або якийсь аж надто лінивий рок з понтами (“Ци­та­дель”). Тому їх наша публіка не сприймала. Вже по­тра­пивши до Херсона, я відзначив найкращий гурт – то був “Феєрверк” Генки Мухіна.

Кілька слів про Генку. Справжній рокер за спо­со­бом життя (точніше кажучи – за способом, який приписується рокерам): була сім’я й дитина, квар­ти­ра, вів музичні гуртки, грав на халідах – тобто гроші заробляв виключно музикою. Було при ньому кілька рок-складів, але, як він казав, тільки молодий му­зи­кант набере сили, відразу потрапляє під вплив “звьозд­ної болєзні” (“ловить звьоздочку”) та отва­лює. Нічого, зрозуміло, у нього далі не виходить, а гурт треба збирати знову. Генка був тут цілком пра­вий – я також таке бачив часто. Сам він, коли закін­чи­лася така совкова шара, став типу хіпі – бомжем: компанія хлопців бродила містом, під різно­ма­ніт­ним кайфом, грали у переходах, жили в якійсь ха­ти­ні, їли що потрапить під руку. Зрештою Генка по­мер від такого життя (паралель – Чопа) .

Скоро я потрапив на тусовку, яку організував уже згадуваний Ігор Скриль. Там був Генка зі своїми хлопцями й інститутський гурт. Згодом “Криголам” складеться з Ігоря Маринка – барабанщика “Феєр­вер­ка” (пізніше звідти прийде й вокаліст Генка Бє­ло­зубов) та Андрюхи Вітриченка – басиста тієї другої ко­ман­ди. На вечорі сидів із загіпсованою ногою Се­рьо­га Герасименко – також майбутній наш музка.

До речі, я також – за проханням Скриля – заспівав там як гість свята. Пісня була драйвова, дарма що під просту гітару (“бабушки, дедушки негодовали, где зло берется – не понимали, а рядом в кроватке – истории крах – Олечка в кованных сапогах”). Через це, певно, ми й познайомились із майбутніми криго­ламівцями.

В інституті я відразу влився у звичну атмосферу самодіяльності та фольку, створивши троїсті музики зі студентами. Спочатку одного (Петра) навчив гра­ти на сопілці, другого примусив співати та грати на гітарі (Іллюху), а сам пізніше грав на козабасі чи бубні, чи на скрипочці. З Вітьком Роменським ми “по старій пам’яті” трохи пороз­ва­жа­лися у фоль­клор­ному гурті при БХТ (Будинок художньої творчості, що займався самодіяльністю ПТУ всієї області), де пізніше багато років буде жити “Криголам”.

У тому гурті я грав… (ги-ги) на великому ба­ра­бані (просто не було кому це робити)! Там були дівчата-співачки, професійна скрипка та сопілка. Більше з Вітьком ми разом не виступали, так вже склалося . А троїсті інструменти ще не раз я використовував на концертах в інституті (ще там був бугай та стилізована під кобзу гітара).

“Криголам”

І ось нарешті з’явився справжній “Криголам”! Погово­рили ми з Андрюхою та вирішили, що буде саме така назва і гратимемо лише українську музику. Я був вражений, оскільки херсонські хлопці – на­щад­ки переважно єврейських міщан (тут якщо корін­ний житель, то на 90 % вірогідності це особа “хер­сон­ської національності”, як казав місцевий інте­ле­кту­ал і співак Вова Марус), і раптом вибирають саме такий шлях!

Серьога, що був уже без гіпсу, зголосився грати на бара­банах, хоча був завзятий гітарист. Ну то моя мрія – співаючий барабанщик. Трохи помузикували у цьому складі, а тоді хлопці (а вони були доволі ініціативні, особливо Серьога) домовились із Іго­рем Маринком і також знайшли клавішника Юрка Іва­нова, що був справжній музикант з освітою.

Всі співали, а тому я отримав довго омріяну можливість багатоголосної музики. Орієнтир був – перший фест “Червона рута” в Чернівцях у 1989 році. Проте готували відразу велику програму, що було в традиціях “Криголама”. Пісні, звісно, були нові, лише “Облом” залишився. Було трохи й російських – про диявольські ігри, типу “дьявол с вами, с вами я, мной полна история твоя” або “фискальские большие уши и фари­сейский длинный хвост”, або “а дьявол вместе с нами строит новый мир”. Пізніше деякі з них були перекладені україн­ською, а остання записана в альбомі 1993 року (“печеру не покинув: могилою граніт, а диявол з нами будує новий світ”).

Зі знакових пісень можна відзначити ті, що ми грали на відборі до тієї “ЧР”: “А ми з тобою як шпійони, та тілько на своїй землі, направо-лєво бйом поклони, общаємся на мєсном язикє, країна У-у-у”, “одинокий снує криголам, марить помстою злим ворогам, серед хвиль золотих вирина Украї­на”. Ось таке. І нас не взяли… Про той фест я роз­по­вім далі, бо був учасником його як бард.

Підготували ми концертну програму. За оранжу­ва­ння взявся Серьога – він був на диво креативний хлопець (дуже схожий за зовнішніми манерами на Девіда Гілмора та Юрія Антонова). Тому я неначе збоку спостерігав за творчим про­цесом. Цю про­гра­му ми показували якимось функціонерам, яких на той час було багато: колишні комсомольці, партійці намагались знайти собі місце для майбутнього життя. Проте, видно, не тим людям пока­зу­вали, бо допомоги чи просування так і не відчули.

З цією програмою виступили кілька разів – на якомусь заводі, у селі. Публіки було небагато, резонансу жодного.

У 1990 році ми поткнулися й на “Рок-н-рол Таврійський”, бо я дуже хотів показати там, що “Криголам” ще живий. Потусувались на березі Дніпра у Корсунці, де місцеві хлопці зробили пікнік для музикантів – юшка з коропами, зварені у тій же юшці курчата та вино із заводу, яке наливали хлопці з “Парку”. Смішно було дивитись, як зачум­лені рокери з Росії та наших великих міст стоять у черзі зі своїми посудинами для вина, вигукуючи: віно, віно!

Проте на саунд-чеку ті рокери себе показали так, що мої хлопці злякались, і Серьога запропонував їхати краще додому. Не знаю чому, але і я згодився на це. Сором!

Зрештою хлопці, відчувши мою байдужість до такого проекту, запросили мене до бесіди, де ска­за­ли, що Серьогу вони відшивають і час починати справжню гру. Я згодився.

У цей же приблизно час нам дали місце у БХТ (допоміг Юрій Терещенко – їх працівник і музикант, який згодом, років під 60, візьме молоду жінку та стане халідником). У тому клубові я отримував ще й трохи грошей як керівник ансамблю: повинен був один раз на рік посидіти з апаратом на профтехсвяті та побути головою журі на їхніх конкурсах – як нейтральна особа.

За це ми мали приміщення – флігель у дворі в центрі міста, а також за нашою безпосередньою участю придбали у Миколаєві апа­рат. Везли його звідти ми на Ігоревім “Камазі”. Всі у місті нам заздрили через таку базу. З часом ми допомагали деяким гуртам, даючи їм час для репетицій. Але більше всього кайфував я – у будь-який час міг прийти туди та грати скільки завгодно.

Ігор купив собі барабани “Гранд-аматі”, я – гітар­ний ком­бик і чеську гітару “Лід стар”, стіни були завішані плакатами та фотографіями, – коротше кажучи, все що треба для творчості.

І муза знову була задоволена! Вчили програму, готува­лись до наступної “ЧР”, кілька разів ви­сту­пи­ли у Миколаївській військовій частині, де служив син Терещенка. Дружили сім’ями: гості, пікніки, Юркова дача. Тобто можна сміливо цей склад гурту назвати другим повноцінним.

Навіть був випадок, коли зіграли на весіллі (мій перший та останній). З живими барабанами, і тому всілякі циганочки та полечки були – аж гай шумів! Хлопці мене навчили там головній мудрості халідників – не їсти хліба за столом . Щоб більше з’їсти м’яса!

Ледь не забув: одного разу ми організували сольний концерт біля Драмтеатру. Домовились про електрику, привезли свій апарат, виставили, зро­би­ли саунд-чек, причепили величезний червоний роз­тяг з білим написом “Криголам”. Тоді приїхав Пух і забрав нас – повіз до річки. Покупались, бо було жаркувато. Приїхали та виступили. Що сказати? Людей було мало, хоча це ж центр міста! Якась чортівня… Зате було весело: півночі тягали той апарат назад до клубу…