Урок-Про-Рок

Вид материала

Урок

Содержание Мова пісень – мова душі Як муза жила далі

Подобный материал:

• Русская рок-поэзия 1970-х 1990-х гг. В социокультурном контексте, 1798.02kb.
• "Рок". Тем более,что рок считается молодежной культурой,потому что Нет! Пусть это будет, 373.74kb.
• Виа и рок музыка в троицке, 135.73kb.
• Элизиум пресс-релиз, 32.85kb.
• Русская рок-поэзия, 8316.53kb.
• Русская рок-поэзия, 8716.24kb.
• Завещание Философа Ильина (Денисов) Византия и Россия Гибель Империи. Византийский, 22.44kb.
• Ю. В. Таратухина (Ульяновск), 26.23kb.
• Урок Вводный Урок «Вольга и Микула Селянинович», 28.31kb.
• Рок-облепиха, 171.51kb.

Мова пісень – мова душі

Хоча, як уже говорилось, я українець і пишаюсь цим, зокрема і своєю мовою, варто за­ува­жи­ти, що совок добряче попсував наш генотип у цьому сенсі.

До речі, хоча вчені зазначали, що за час завзятої праці совко­вих ідеологів-жерців тільки почав фор­му­ватись такий собі “радянський народ” зі своєю культурою, проте я впевнений, що цей конгломерат усе ж таки був сфор­мо­ваний майже до кінця. Хіба що залишились “негаразди” з мовою: тобто та ж українська ще не перетворилася на бра­зильську пор­тугаль­ську чи американську англійську.
І вза­галі ті совки й нині складають значну частину на­селення України, а тому й неза­лежності ніякої немає,
бо підсвідомо народ залежний від Совка…

Колись мені один знайомий у довічній совковій дискусії “про мову” сказав : твоя рідна мова – та, якою ти шепочеш ніжні слова дівчині у ліжку. Надалі я зрозумів, що яка дівчина, так ти їй і шепочеш. Була би кореянка, то сюсюкав би щось корейське, нікуди б не дівся !

Серйозно кажучи, мається на увазі, що рідна мова – то та, якою ти несвідомо кори­сту­єшся, тобто думаєш нею. Тут ми (я та інші такі ж) залишаємось закомплексо­ва­ними : зараз, коли вже можна, навіть з гордості, говорити виключно українською мовою, все одно соромишся цього. Проте як же душа роз­гор­тає крила, коли потрапляєш в україномовне ото­че­ння чи просто до села, чи десь далі на захід України!

Тому не було жодного здивування, коли до мене прийшли й українські пісні. Причому тут уже було більше рок-елементів, хоча й відчувався вплив Володимира Івасюка чи Тараса Петриненка. В армії так взагалі саме українські пісні й приходили до ме­не. Втім усе одно тоді російського було більше.

Нині ж страшно (і смішно) навіть подумати, що російської пісні вже не зробиш, бо смішно . А отже, мовою пісні остаточно стала мова моєї душі.

Є в цьому питанні й інший бік. Як уже зазна­ча­лось, у мене є певні наукові здобутки у цій сфері, та й пишаюсь я, що маю так зване “мовне чуття” – від­чу­ваю найменшу неорганічність в українському мо­вле­нні. Тому й надто гостро відчуваю книжну не­до­лад­ну лексику сучасних українських пісень. Зро­зу­мі­ло, що піснетворці – продюсери співачок ( ків), які й складають для них репертуар, – переважно готують до готової музики текст і тому кори­сту­ють­ся всілякими словниками. Перл 80-х – “якщо лю­биш – кохай, ще зозуля не кувала…” – невбієнний, і подібні пісні викликають у мене вигук “фу”…

Як муза жила далі

Чомусь у ті мої 17 хотілося великих композицій. Тому пізніше, вже в армії, я їх розклав пісні по ці­лих мюзиклах – про юнацьке кохання, про сумну до­лю хлопця в армії та про іронічного вже чоловіка.

По закінченні школи заходив було на танці та грав одну-дві пісні (частіше типу угорською з “Оме­ги”). Працював тоді на заводі слюсарем, а на ін­шо­му ходив до клубу грати з хлоп­цями. Пробу­ва­ли щось рокове, але чуже. Ні, щоб своє спробу­вати! Хо­ча вже й не пам’ятаю, пропонував я щось таке чи ні.

Так і подибав до армії, де відразу натхнення розгорнулося й перейшло з юнацьких тем про ко­хання та дрібні несправедливості до цілком до­ро­слих тем – любов до людей без взаємності, від­людь­куватість, жорстокість у людських взаєми­нах… Додав тих настроїв і Шевченковий Кобзар, який по­тра­пив до рук і був перечитаний весь.

З Кобзаря я вибрав десь із тридцять віршів, які відразу проявили свою музичність. Тобто неначе була у них уже закладена своя музика! Надалі я чув чимало рокерів, які брали Шевченка до своєї музики. Але лише Андрій Середа (гурт “Кому вниз”) зрозумів ту внутрішню шевченківську музику.

То вже був Рок. То був відгук з іншого століття на власні думки. Коли пізніше я перечитав шевченків­ський щоденник, я зрозумів його сучасність (навіть російська мова – як мова сповіді – є сучасною для нас!) Тарас – не вулдалака, він звичайна проста людина зі своїм фахом (малюванням) і даром від Бога – поезією.

Я наче побачив себе (“вітер крижаний крильма обійма…”) і, створивши (правильніше – відтворивши) тридцять пісень на вірші Шевченка, й свої творив під цим впливом. Пізніше, у 1986 році вийшов альбом “Круїз” (“Подорож до Аврори”) з такими ж смур­ни­ми піснями, що і в Тараса (“Квітка й вітер”, “Дерево й вогонь”, “Сонце і сніг” тощо).

Співав я ті пісні вночі, коли був на чергуванні. Часом мав і слухача-глядача Серьогу Сидоренка, який сідав під батарею в кінці коридору та ме­ди­тував під мою музику. То був вдячний слухач : він також, як і я, любив українське…

Грав я на “бойовій” гітарі : колись попросив її у мене якийсь прапорщик на вечірку і приніс пізніше пробиту штик-ножем. Такі веселі гульки були у совкових прапорів…

Виступав я тоді й на місцевих танцях. Тан­цю­ва­ли офіцери зі своїми жінками зокрема і під рокову класику : пам’ятаю “Highway star” від Deep Purple, яку я співав-молов псевдоанглійськими звуками, зате хлопчик-солдатик грав один в один блек­мо­рів­ське соло. До речі, ми підтримували в казармах ро­кові настрої, навіть у радіорубці ставили нашу улю­бле­ну музику. Хоча в армії завжди панують інші настрої – слиняві пісеньки про зрадливих дівчат і сумне солдатське кохання. Через років двадцять після моєї служби нарешті дехто вирішив цей сли­ня­вий (інакше просто не скажеш) стиль зробити популярним, і це вдалося на всі сто! Оті два хло­па­ки з “Руки вверх” це і зробили.

Ми ж, зрозуміло, були в армії такі у меншості, а тому й на дембель принципово їхали без усіляких альбомів і навіть у позиченій формі, яку відразу ж скинули вдома та віддали назад! А та більшість совків до смерті будуть згадувати армію, бо там і пройшли найяскравіші кадри в їхньому житті  (ла­ска­во потираючи мундир у гардеробі зі славними знач­ка­ми – неначе бойовими орденами).

До речі, аж страшно стає : виходить, що більшість людей підсвідомо любить війну – військовий по­ря­док, мундир, командирів – і взагалі щось таке екс­тре­мальне. Приклад принципової різ­ниці між на­ми : коли десь поряд тра­пи­лася дорож­ня пригода, всі туди біжать дивитися; я ж по­вер­та­юся в інший бік… Те ж і з похороном, де взагалі задивлятися на по­кій­ника, що має вже іншу зовнішність, яка саме і запа­м’я­тається тобі на все життя, якось дико. І слава Богу, хоч при­пи­нили грати голосну бряз­ка­ючу по голові духову музику. Та ще й оте ви­хва­ляння кращим пам’ятником! Жах…

Коротше кажучи, жлобська то культура – совок, і саме проти неї завжди було спрямовано мою му­зи­ку. І скажіть після цього, що то не гуманістична ме­та! То хай це буде хоч який блек-метал, але це зреш­тою музика добра – на відміну від якогось “Ве­тер с моря дул” або “Владимирский централ”! То що, більшість населення колишнього совка – лихі лю­ди? Чи просто виховані не так? Як хочеться до­жити до того, коли побачиш : а совок то помер!

Після армії поїхав я до Києва – зануритись у життя великого міста. Став працювати на заводі “Арсенал”. А як же, стильна назва! Щоправда, зі звич­ним як для совка додаванням “ім. Леніна”. Та­кож щоправда – з народним найменуванням “Тюр­ма”, бо схожий зовнішньо та режим такий же. Пра­цю­вав слюсарем з вентиляції, а тому був більш-менш вільною людиною – міг ходити тери­то­рією заводу. Пили технічний спирт – як могорич за зро­блену роботу .

Жив я у заводських гуртожитках і не знав, не­бо­рака, що те тавро на все життя – жити в приймах, не мати нічого свого . Ну нічого, пили собі там ро­бо­тяги. Компанія нічого так – аліментники, алко­го­лі­ки, проте добрі люди. Хіба що колись один кла­сич­ний кацап кидався сп’яну з пляшкою на мене за сто­лом… Мушу сказати, що все одно любили мене : отримував кайф від того, як оберігали від надто небезпечної роботи. За це я їм грав на гітарі в гуртожитку свої пісні .

Київське життя, в яке я занурився, – то були спортивні всілякі змагання, куди я ходив постійно, – футбол (Динамо, СКА), хокей, баскетбол, регбі, навіть водне поло! Ходив до театру опери й балету часто. Навіть умовив одну дівчину ходи­ти туди разом – для компанії. Зрозуміло, що відвідував не такі й часті на той час концерти – частіше джаз у Будинку офіцерів.

Будь-який читач відразу подумає : як же бути в Києві та ще й зі своїми піснями, чого на той час майже не було (та ще й у такому стилі!! та ще й українською мовою!!!), і ніде не зарисуватись?

І правильно подумає, бо я тільки зараз дійшов до думки, що можна було просто піти до завод­ського БК (навіть ПК) і пока­за­ти себе! Навіть думки такої не було! А, може, й була – не пам’я­таю вже… Взагалі спроб себе показати було три : 1) сміливе як для мене знайомство з музикантом із ВІА “Кобза”, до сім’ї якого я кілька разів ходив у гості, де ви­пи­ва­ли; щось грав їм ліричне, вони ж говорили між со­бою виключно про звання та філармо­ній­ні інтриги; 2) довго виношуване знайом­ство з Тара­сом Петри­ненком, якого зрештою не відбулося; кілька разів я балакав по те­ле­фо­ну з його матір’ю – народною ар­ти­сткою, що була здивована моєю українською мо­вою, але “він ось-ось тільки поїхав до Москви” ; 3) випадкове знайом­ство з київськи­ми хлопцями, що збирали гурт для халтури; кілька репетицій, а тоді бесіда з двома з них. Пам’ятаю, сиділи у Голо­сіїв­ському в аль­тан­ці, грав я їм рокові пісні та на­ма­гався пояснити, що такого ще немає, що можна зро­би­ти у Києві бум… Вибрали ті два брати халтуру.

Тобто здивований читач має вже чітке уявлення про мій фарт, талан, фатум, рок чи як іще нази­ва­єть­ся те везіння… І тільки потрапивши до Херсона, про який я раніше нічого не знав, а назва та асо­цію­ва­лась із “сахаром” (звукосполучення х-р-с чи, мо­жли­во, через кавуни), почав нарешті реалізовувати свої творчі надбання.